Біографія та політичні погляди Арістотеля
Зміст
1. Коротка біографія Арістотеля
2. Політика й об'єкти політики
3. Держава по Арістотелю
3.1. Чоловік у державі
3.2 Приватна власність
3.3 Форми правління державою
4. Суспільні відносини
5. Політичне право і закон
Висновок
Список використаної літератури
/>/>
1. Короткабіографія Арістотеля
Подальшийрозвиток і поглиблення античної політико-правової думки після Платона зв'язаноз ім'ям його учня і критика Арістотеля (384—322 р. до н.е.), якому належатькрилаті слова: «Платон мені друг, але більший друг — істина». Арістотель — одиніз самих універсальних мислителів в історії.
Арістотельнародився в невеликому еллінському місті Стагіре, у зв'язку з чим його влітературі нерідко іменують Стагіритом. Сімнадцятилітнім юнаком він прибув вАфіни (у 367 р. до н.е.), де учився, а потім і викладав у платонівськійакадемії до смерті її засновника. Залишивши Афіни (у 347 р. до н.е.),Арістотель протягом ряду років жив в інших грецьких державах, а в 342—340 р. дон э. за запрошенням македонського царя Пилипа II займався вихованням його синаОлександра.
З 335 р. до н.е.Арістотель знову в Афінах. Тут він заснував свою філософську школу — Лікей(ліцей) і керував нею майже до кінця життя.
Арістотель бувплідним автором, але багато хто з його добутків загублені. Політико-правоватематика докладно висвітлюється в таких збережених його роботах, як «Політика»,«Афінська полиття» і «Етика».
/>/>/>2. Політика й об'єкти політики
Арістотель почавспробу всебічної розробки науки про політика. Політика як наука в нього тіснозв'язана з етикою. Наукове розуміння політики припускає, по Арістотелю, розвитіпредставлення про моральність (чеснотах), знання етики (удач).
Об'єктамиполітичної науки є прекрасне і справедливе, але ті ж об'єкти як чеснотививчаються й в етиці. Етика з'являється як початок політики, уведення до неї.
Арістотельрозрізняє два види справедливості: що зрівнює і розподіляє. Критеріємсправедливості, що зрівнює, є «арифметична рівність», сферою застосування цьогопринципу — область цивільно-правових угод, відшкодування збитку, покарання іт.д. справедливість, Що Розподіляє, виходить із принципу «геометричноїрівності» і означає розподіл загальних благ по достоїнству, пропорційно внескуі внеску того чи іншого члена спілкування. Тут можливо як рівне, так і нерівненаділення відповідними благами (владою, почестю, грошима).
Основнимпідсумком етичних досліджень, істотним для політики, є положення про те, щополітична справедливість можлива лише між вільними і рівними людьми, щоналежать до одного співтовариства, і має на меті їхня самозадоволеність(автаркію).
/>/>/>3. Держава по Арістотелю
У «Політику» Арістотеля суспільство і держава власнекажучи не розрізняються. Звідси чималі труднощі розуміння його навчання. Так,він визначає людину як zoon politikon – «політична тварина». Але що це означає?Є чи людина тваринне суспільне чи державне? Різниця чимала, оскільки можеіснувати суспільство і без держави… Але для Стагірита це неможливо. Держава з'являється вйого творі як природний і необхідний спосіб існування людей – «спілкуванняподібних один одному людей з метою можливо кращого існування» (Политий., VII,7, 1328а). Але для такого спілкування необхідні дозвілля, зовнішні блага, такі якбагатство і влада, а також визначені особисті якості – здоров'я,справедливість, мужність і т.д. У державу, як рівноправних громадян, входятьтільки вільні. Та й то Арістотельчасто заперечує права громадянства за тими з них, хто «не самодостатній» і немає дозвілля для того, щоб вести «блаженне життя», – ремісниками, селянами…
Для Арістотеля,як і для Платона, держава являє собою деяке ціле і єдність складових йогоелементів, але він критикує платонівську спробу «зробити державу надмірноєдиним». Держава складається з безлічі елементів, і надмірне прагнення доїхньої єдності, наприклад пропонована Платоном спільність майна, дружин ідітей, приводить до знищення держави. З позицій захисту приватної власності,родини і прав індивіда Арістотель докладно критикував обидва проектиплатонівської держави .
Держава, зауважуєАрістотель, поняття складне. За своєю формою воно являє собою відомого родуорганізацію і поєднує визначену сукупність громадян. З цього кута зору мова йдевже не про такі первинні елементи держави, як індивід, родина і т.д., а прогромадянина. Визначення держави як форми залежить від того, кого ж вважатигромадянином, тобто від поняття громадянина. Громадянин, по Арістотелю, це той,хто може брати участь у законопорядчої і судової влади даної держави. Державаже є достатня для самодостатнього існування сукупність громадян./>/>/> 3.1 Чоловік у державі
По Арістотелю,людина — політична істота, тобто соціальне, і він несе в собі інстинктивнепрагнення до «спільного співжиття» (Арістотель ще не відокремлював ідеюсуспільства від ідеї держави). Людини відрізняє здатність до інтелектуального іморального життя. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро ізло, справедливість і несправедливість. Першим результатом соціального життявін вважав утворення родини — чоловік і дружина, батьки і діти… Потреба увзаємному обміні привела до спілкування родин і селищ. Так виникла держава. Ототожнившисуспільство з державою, Арістотель був змушений зайнятися пошуками елементівдержави. Він розумів залежність цілей, інтересів і характеру діяльності людейвід їхнього майнового положення і використовував цей критерій прихарактеристиці різних шарів суспільства. По думці Арістотеля, бідні і багаті«виявляються в державі елементами, діаметрально протилежними один одному, такщо в залежності від переваги того чи іншого з елементів встановлюється івідповідна форма державного ладу»[1]. Він виділив триголовних шари громадян: дуже заможних, украй незаможних і середніх, що коштуютьміж тими й іншими[2]. Арістотель ворожевідносився до першого двох соціальним групам. Він вважав, що в основі життялюдей, що володіють надмірним багатством, лежить протиприродний рід наживимайна. У цьому, по Арістотелю, виявляється не прагнення до «благого життя», алише прагнення до життя взагалі. Оскільки спрага життя невгамовна, те безугавноі прагнення до засобів угамування цієї спраги. Ставлячи усі на службу надмірноїособистої наживи, «люди першої категорії» зневажають ногами суспільні традиціїі закони. Прагнучи до влади, вони самі не можуть підкорятися, порушуючи цимспокій державного життя. Майже усі вони зарозумілі і гордовиті, схильні дорозкоші і хвастощів. Держава ж створюється не заради того, щоб жити взагалі,але переважно для того, щоб жити щасливо. Відповідно до Арістотеля, держававиникає тільки тоді, коли створюється спілкування заради благого життя міжсімействами і родами, заради зробленої і достатньої для самої себе життя.Досконалістю же людини передбачається зроблений громадянин, а досконалістюгромадянина у свою чергу — вдосконалість держави. При цьому природа державикоштує «перед» родини й індивіда. Ця глибока ідея характеризується так:досконалість громадянина обумовлюється якістю суспільства, якому він належить:хто бажає створити зроблених людей, повинний створити зроблених громадян, а хтохоче створити зроблених громадян, повинний створити зроблену державу./>/>/> 3.2 Приватна власність
Арістотель досить гнучкий мислитель, щоб не визначати однозначноприналежність до держави саме тих, а не інших облич. Він прекрасно розуміє, щоположення людини в суспільстві визначається власністю. Тому він критикуєПлатона, що у своїй утопії знищує приватну власність у вищих класів, спеціальнопідкреслюючи, що спільність майнанеможлива. Вона викликає невдоволення і сварки, знижує зацікавленість у праці,позбавляє людини «природного» насолоди володінням, і т.д. Таким чином, вінвідстоює приватну власність, що представлялася йому, та й дійсно була в йогочас єдино можливої і прогресивний, забезпечуючи своїм розвитком подоланняостанніх пережитків общинного соціального пристрою, тим більше що розвитокприватної власності означав і подолання полісної обмеженості, що встало на порядок денний у зв'язку з кризоюусього полісного пристрою Еллади. Правда, при всімцьому, Арістотель говорить і про необхідність«щедрості», що вимагає підтримувати незаможних, а «дружбу», тобто солідарністьвільних між собою, повідомляє однієї з вищих політичних чеснот.
Ці обмеженняприватної власності спрямовані на досягнення тієї ж мети, яку переслідував іплатонівські відмовлення від приватної власності взагалі, – зробити так, щобвільні не розділялися на ворогуючі табори. Те ж і у власне політичнійдіяльності – збереження сталого ладу залежить від того, наскільки держава зможезабезпечити перевагу своїх прихильників над тими, хто не бажає сохраненияіснуючого порядку./>/>/> 3.3 Формиправління державою
Форму державиАрістотель характеризував також як політичну систему, що уособлюється верховноювладою в державі. У цьому плані державна форма визначається числом пануючих(один, деякі, більшість). Крім того, їм розрізняються правильні і неправильніформи держави: у правильних формах правителі мають на увазі загальну користь,при неправильних — тільки своє особисте благо. Трьома правильними формамидержави є монархічне правління (царська влада), аристократія і полиття, авідповідними помилковими відхиленнями від них — тиранія, олігархія ідемократія.
Кожна форма має,у свою чергу, кілька видів, оскільки можливі різні комбінації формотворнихелементів.
Саму правильнуформу держави Арістотель називає політією. У политті править більшість вінтересах загальної користі. Всі інші форми являють собою те чи інше відхиленнявід политті. З іншого боку, сама полиття, по Арістотелю, є як би змішаннямолігархії і демократії. Цей елемент политті (об'єднання інтересів заможні інезаможних, багатства і волі) мається в більшій частині держав, тобто взагаліхарактерний для держави як політичного спілкування.
З неправильнихформ держави тиранія — найгірша. Різко критикуючи крайню демократію, деверховна влада належить демосу, а не закону, Арістотель зі схваленнямхарактеризує помірну цензову демократію, засновану на примиренні багатому ібідних і пануванні закону. Звідси — висока оцінка їм реформ Солона.
Полиття як кращаформа держави з'єднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, але вільнавід їхніх недоліків і крайностей. Полиття— «середня» форма держави, і«середній» елемент у ній домінує в усьому: у вдачах — помірність, у майні —середній статок, у володарюванні — середній шар. «Держава, що складається з«середніх» людей, буде мати і найкращий державний лад».
Основну причинузбурювань і переворотів у державі Арістотель бачить у відсутності підлягаючогорівності. Перевороти виявляються наслідком порушення відносного характерурівності і перекручування принципу політичної справедливості, що вимагає водних випадках керуватися кількісною рівністю, в інші — рівністю подостоїнству. Так, демократія ґрунтується на тім принципі, що відносна рівністьспричиняє й абсолютна рівність, а олігархія виходить із принципу, начебтовідносна нерівність обумовлює і нерівність абсолютне. Подібна помилковість увихідних принципах державних форм і веде надалі до міжусобиць і заколотів.
У ходіобґрунтування свого ідеального проекту найкращої держави Арістотель відзначає,що це — логічна побудова і тут «не можна шукати тієї ж точності, яку ми вправіпред'являти до спостережень над фактами, доступними дослідженню шляхомдосвіду».
Населення кращоїдержави повинне бути достатнім і легко доступним для огляду. Територія кращоїдержави повинна бути однаково добре орієнтована стосовно моря і материка.Територія, крім того, повинна бути достатньої для задоволення помірних потреб.
/>/>/>4.Суспільні відносини
Арістотель, на відміну від Демокріта і софістів, коштує за «природне»походження і пристрій держави, на відміну від Платона, він виводить його з«природи людини», а не з божественного встановлення. З особою силоюпозначається ця його установка в трактуванні рабства.
Арістотель вважає, що рабство існує «по природі», тому що однілюди призначені веліти, а інші – підкорятися і випливати вказівкам перших. Ітут він використовує думку про протилежність душі і тіла. «Ті люди, щонастільки ж відрізняються від інших людей, як душу від тіла, а людина відтварини… по своїй природі – раби, для них… краща доля бути впідпорядкуванні в деспотичної влади»– такий, який підкоряються тіла і тварини.Раби – це насамперед варвари, відмінні від панів як тілом, пристосованим догрубої фізичної праці, так і «рабської» душі. Раб – «одушевлений інструмент», частина майна пана, що відрізняєтьсявід іншого майна лише тим, що має людські душу і тіло. Раб не має ніяких прав,і стосовно нього не може бути зробленоі несправедливості; не можна дружити зрабом, оскільки він раб, робить застереження Арістотель, – але дружити з ним можна, оскільки він людина.
Уже тут ми бачимо явнунепослідовність. Великий мислитель не міг не бачити слабості своєї аргументаціїна користь «рабства по природі». Останнє явно суперечить його власнимпереконанням, оскільки Стагірит вважав,що раби власне кажучи виконують соціальну функцію звільнення громадян відтурбот про предмети першої необхідності. А способи здійснення цієї функціїможуть бути різними: пеністи уФессалії, ілоти в Спарті… Правда, і вони для Аристотеля раби, але адже іремісники, вільні, але не самодостатні і змушені добувати засобу до життявласною працею, є власне кажучи рабами… але не по природі. Більш того, Стагірит відкриває шлях, що веде за межіситуації, що зв'язує пана і раба: «Якби човники самі ткали, а плектри самі грали на кіфарі, то майстрам небуло би нестатку в слугах, а панам у рабах».Ну а якщо припустити, що можливо таке положення, що коли збільшиласяпродуктивність праці створить умови для зм'якшення, а потім і знищення рабства?Арістотелю не приходить ще на розум такаможливість, згодом реалізована історією.
Не можна несказати, що соціально-політична концепція Аристотеля, попри все те, що вонавідбивала адекватним образом існуючі суспільні відносини, була вкрай обмеженою.Її теоретичні установки не допускають перетворення її в знаряддя соціальногопрогнозу. Якщо стосовно до природи це непомітно (занадто повільно її процеси,щоб постала необхідність у прогнозі, скажемо, екологічного порядку), топоширення на швидко мінливе суспільство навчання про співвідношення душі ітіла, форми і матерії виключає прогностичні можливості теорії взагалі.
/>/>/>5. Політичне право і закон
Високо оцінюючиблаго світу, Арістотель підкреслював, що «самий принцип воєн можна вважатипротивним ідеї права». Ця теза надалі одержала широке поширення в критиківвійни і прихильників «вічного світу», зокрема в Канта і Фіхте.
У своємуправорозумінні Арістотель розділяє положення Сократа і Платона про збігсправедливого і законного. Право уособлює собою політичну справедливість іслужить нормою політичних відносин між людьми. «Поняття справедливості, —відзначає Арістотель, — зв'язано з представленням про державу, тому що право,що служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичногоспілкування».
У цілому право якполітичне явище Арістотель називає «політичним правом». Це, зокрема, означаєнеможливість неполітичного права, відсутність права взагалі в неполічних(деспотичних) формах правління.
Політичне правоподіляється їм на природне й умовне (волевстановлене). «Що стосуєтьсяполітичного права, — пише він, — те воно частиною природне, частиною умовне.Природне право — те, що скрізь має однакове значення і не залежить від чивизнання невизнання його. Умовне право те, що спочатку могло бути без істотногорозходження таким чи іншої, але раз воно визначено, (цю байдужністьприпиняється)».
Таким чином, унавчанні Арістотеля і природне, і умовне (волевстановлене) право, хоча ірозрізняються між собою, але обоє відносяться до сфери політичних явищ і носятьполітичний характер. У софістів, наприклад, розходження між природним правом(правом по природі) і правом умовним (полісними законами, установленими за згодою,сваволі і т.д.) означало розрізнення, а найчастіше і пряме протиставленняприродного (природного) і політичного (умовного). Своєрідність позиціїАрістотеля обумовлено тим принциповою обставиною, що під «природою» він і впитанні про право має на увазі саме політичну природу людини: адже людина,відповідно до Аристотеля, є по своїй природі істота політичне.
Узагалі прирозгляді тих чи інших природно-правових концепцій важливо установити, що,власне кажучи, мається на увазі під поняттями «природа», «природне» і т.д. увідповідних навчаннях. Даний момент має істотне значення для характеристикитакож і інших аспектів праворозуміння.
Під умовним(волевстановленим) правом у концепції Аристотеля мається на увазі всі те, що внаступному слововживанні стало позначатися як позитивне (позитивне) право. Доумовного права він відносить установлення закону і загальних угод. Причому вінговорить про писаний і неписаний закон. Під неписаним законом, що тежвідноситься до умовного (позитивному) праву, маються на увазі правові звичаї(звичайне право).
Істотнимскладеним моментом політичної якості закону є його відповідність політичноїсправедливості і праву. «Усякий закон, — відзначав Арістотель, — в основіприпускає свого роду право». Отже, це право повинне знайти своє вираження,втілення і дотримання в законі. Відступ закону від права означало б, відповіднодо концепції Аристотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства,виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, —підкреслював він, — володарювання не тільки по праву, але і всупереч праву:прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеїправа».
Політичнеправління — це, по Арістотелю, правління закону, а не людей: правителі, навітькращі, піддані почуттям і афектам, закон же — «урівноважений розум».
Висновок
На закінченняможна сказати, що Арістотель, здійснивши грандіозне узагальнення соціального іполітичного досвіду еллінів, розробив оригінальне соціально-філософськенавчання.
Соціальна іполітико-правова проблематика освячується Аристотелем у принципі з позиційідеального розуміння поліса – міста держави як політичного спілкування вільнихі рівних людей.
Держава поАрістотелю – продукт природного розвитку. У цьому відношенні воно подібно такимприродно виниклим первинним спілкуванням як родина і селище. Людина по природісвоєї істота політичне й у державі (політичному спілкуванні) завершуєтьсягенезис цієї політичної природи людини.
Відношення пана іраба є, по Арістотелю, елементом родини, а не держави. Політична ж владавиходить з відносин волі і рівності, принципово відрізняючи цим відбатьківської влади над дітьми і над панською владою над рабами.
Що стосуєтьсяформи правління державою, те Арістотель виділяв правильні форми правління(монархія, аристократія, полиття) і неправильні форми правління – тиранія,олігархія і демократія. Але все-таки кращою формою правління виступає полиття –правління більшості в інтересах загальної користі. На чолі усього Арістотельставить закон.
/>/>Списоквикористаної літератури:
1. Блінников А. К. «Великі філософи»
2. Арістотель Твору в 4-х томах.
3. Прочан А.С. “Антична філософія”.
4. Мірошник В.А. Політологія. Навч.пос. –мн.: Вища школа,1996
5. Основи політології: Курс лекцій/Під ред. В.П. Пугачова. М.,1992