Реферат на тему:
АльберКамю – філософські погляди
Альбер Камю народився в 1913 році в невеликому місті Мондові у французькому Алжирі в сім'ї сільськогосподарських робітників. На самому початку першої світової війни його батько, Люсьен Камю, загинув в битві на Марні. Втративши годувальника, сім'я — мати і двоє синів — повертаються в місто Алжир. Мати влаштовується працювати прачкою; грошей ледве вистачає для того, щоб підняти на ноги синів. Старший брат Альбера рано починає заробляти собі на хліб. Молодшому сину було призначено вийти з свого кола, стати володарем думок, кумиром інтелектуалів. Для цього була потрібна освіта.
Закінчивши в 1924 році початкову школу в Белькурі, одному з найбідніших районів Алжиру, Камю повинен був би поповнити ряди робітників після короткочасного навчання ремеслу. Доля розпорядилася інакше: вчитель початкової школи, Луї Жермен, звернув увагу на обдарованого підлітка і добився для нього стипендії. Французький ліцей давав хорошу гуманітарну підготовку і право без екзамена поступити в університет. Вчився Камю чудово, проблеми виникали, швидше, соціально-психологічні, ніж матеріальні. На убогого стипендіата, вихідця з Белькура, дивилися покровительно і викладачі, і нащадки місцевої грошової аристократії, які з ним навчались. Прагнення до справедливості, до соціальної рівності було у Камю в зрілі роки не свідомою ідеєю, а результатом життєвого досвіду. У класі Камю пощастило з викладачем: вчителем класу філософії був Жак Гренье, в майбутньому близький друг Камю. Він сприяв пробудженню інтересу до метафізики, літератури, театру.
Матеріальну скруту, як згадував Камю, значно легше перенести там, де її заповнює краса природи, повнота тілесного життя. Середземноморскій природі присвячені самі прекрасні сторінки прози Камю. Ця земля, що зберегла елементи античності, постійно була присутнім в свідомості Камю як сонячний аполлонівский світ, що успадкував від еллінів ясність думки і почуттів. Нещасним, обділеним Камю себе не вважав хоча б тому, що йому був даровано Середземне море, пляжі, спорт.
По закінченні ліцею він поступає на філософсько-історичний факультет місцевого університету. Незважаючи на постійні турботи про хліб насущний, він успішно освоює класичні філософські тексти, знайомиться з сучасною філософією. Ніцше, Кьеркегор, Ясперс входять в коло його читання одночасно з Достоєвським, Прустом, Мальро. Завершуючи навчання в університеті, він пише дипломну роботу «Християнська метафізика і неоплатонізм». Ця тема — співвідношення християнської і язичницької думки — буде надалі складати одне з найважливіших філософствувань Камю. Сформувавшись до часу написання цієї учбової роботи розуміння християнства зберігається і в «Бунтуючій людині» — в цьому головному філософському творі Камю є окремі сторінки, що відтворюють текст дипломної роботи, яка надзвичайно важлива як етап формування його світогляду. Християнству в ньому місця не знайшлося. Релігійного виховання Камю не отримав, віра у нього не було ні в юності, ні в зрілості. Ідеали євангельського християнства він розглядав через праці свого «земляка» — святого Августіна, а також сучасних філософів — Кьеркегора, Шестова, Ясперса. На все життя у нього збереглася повага до древньої і середньовічної єресі — до гностиків, манихеїв, катарам — і несприйняття католицизму ні як народної релігії, ні як богословської доктрини. Ніцшеанского презирства до християнства Камю ніколи не розділяв. Але провидіння для нього означало рід фаталізму (впливало на співставлення християнства до вчення Августіна); первородний гріх, загробна подяка, порятунок Камю вважав міфами, що примиряють людину із земною несправедливістю.
Величезне місце в житті Камю займав театр. Камю був талановитим актором, постановником, драматургом. У кінці 30-х років з театрального трупи «Екіп» він об'їжджає весь Алжир, грає в невеликих, непристосованих залах, майже без декорацій ролі в класичних і сучасних п'єсах, виконує функції і режисера, і працівника сцени, і суфлера. Головна його роль в той час — Івана у власній постановці «Братів Карамазових». «Я играл его, быть может плохо, но мне казалось, что понимаю я его в совершенстве», — згадував Камю про ролі Івана в «Театрі праці» і «Екіп». Однією з особливостей роздумів в «Міфі про Сизіфа» і в «Бунтуючій людині» є акторське входження Камю в роль — Прометей, Дон Жуан, Іван Карамазов, «Завойовник» або російський терорист-есер — вони пережиті «зсередини», відчуті, зіграні. Роздуми про акторське сприйняття долі людської в «Міфі про Сизіфа» прямо пов'язані з особистим досвідом.
Ці роки є переломними для Камю. Провалилися надії на продовження навчання в Еколь Нормаль — вищій школі, що готує університетських викладачів філософії, — до конкурсного екзамена не допускають за станом здоров'я, із-за туберкульозу. Розвалюється перший шлюб. Камю ледве зводить кінці з кінцями, загострюється хвороба – близькі друзі в ті роки вважали, що тема самогубства приходить в «Міф про Сизіфа» з особистих переживань. Але той самий час він не тільки грає на сцені і пише «Калігулу». З'являється перша прозаїчна збірка — «Одруження»; написаний і відкладений перший роман «Щаслива смерть», почата робота над філософським есе, яке отримало назву «Міф про Сизіфа».
На початку 1938 р. в мансарду до Камю приходить Паскаль Піа, що заснував газету «Республіканський Алжир», і Камю починає освоювати і ще один вид діяльності — журналістику, де він також зумів досягнути багато. Епопея Народного фронту вже завершується у Франції, але в Алжирі вона не привела до яких-небудь реформ. Нова газета виступає за рівні права арабів, викриває підтасовування на виборах. Камю пише статтю за статтею про убогість і безправ'я, голод арабського населення, викликаючи все більше роздратування естеблішменту.
Робота в «Республіканській газеті» припиняється незабаром після початку другої світової війни. Камю йде добровольцем на призовний пункт, але туберкульоз знову стає у нього на шляху. Військовим положенням скористалася місцева влада, статті Камю викреслюються військовою цензурою. Нарешті газета закривається, а Камю залишається без роботи. Через знайомих Піа він отримує роботу технічного секретаря в столичної газети «Парі-Суар». Камю в перше приїжджає в Париж. «Дивна війна» скоро закінчується, разом з газетою Камю спочатку перебирається в Клермон-Ферран, потім в Ліон. Після капітуляції залишаються тільки газети, що прославляють окупантів і уряд Петена. З ними Камю відмовляється співпрацювати і виїжджає в Алжир. Там його дуже добре знають — роботи в газеті він не отримав. Якийсь час Камю вчить єврейських дітей, вигнаних із шкіл новим режимом. У лютому 1941 року він закінчує «Міф про Сизіфа».
У 1942 р. Камю повертається у Францію, вступає в підпільну групу «Комба», що утворилася в результаті злиття двох груп Опору з власними друкарськими органами. З останніх виникає газета «Комба», у розділі якої спочатку стає Піа, але зайнятий іншими справами в рядах опору, він фактично передає управління газетою Камю. У підпільній пресі друкуються «Листи німецькому другові». Ідеальним прикриттям для підпільної діяльності стало видавництво «Галлімар», співробітником якого Камю був все життя, що залишилося і де вийшли основні його твори.
24 серпня 1944 р. Під час боїв в Парижі вийшов перший, вже не підпільний номер «Комба» з передовицею Камю «Кров свободи». У ній говориться про революцію, що здійснюється: люди, роками що билися проти окупації і фашистського режиму, вже не потерплять порядків Третьої республіки, соціальної несправедливості, експлуатації. Битва йде «не за владу, а за справедливість, не за політику, а за мораль». Камю дає газеті наступний підзаголовок: «Від Опору до Революції».
У подальшому Камю недовгий час працював в тижневику «Експрес», але від журналістики він загалом відходить. З публікацій в «Комба» найбільший інтерес представляє цикл його статей 1946 р. «Ні жертви, ні кати», в якому вже підіймаються багато які філософські і політичні питання «Бунтуючої людини».
У роки війни вийшли два твори, які принесли Камю широку популярність, — повість «Сторонній» і есе «Міф про Сизіфа». У 1947 р. вийшов роман «Чума», за ним пішли п'єси «Облогове положення» і «Праведники». «Бунтуюча людина» була останнім і самим значним твором Камю, «Падіння» — його останнім романом. Присудження Нобелівської премії по літературі в 1957 році було мотивом для «Шведських мов», що отримали широкий відгук у всьому світі. Із публікацій 50-х років потрібно виділити «Роздуми про гільйотину» — пристрасний заклик відмінити смертну страту.
4 січня 1960 р. Камю приймає запрошення свого друга і видавця М. Галлімара повернутися в Париж не поїздом, а на автомобілі. Машина, що Зійшла з дороги врізалася в дерево, Камю загинув. Роман «Перша людина» був тільки початий, посмертно були видані записники і юнацький роман «Щаслива смерть».
Еволюція філософських переконань Камю безпосередньо пов'язана з історичними обставинами. Сам Камю говорив як би про два цикли своїх творів. Темі абсурду присвячені роботи 30-х років — філософське есе «Міф про Сизіфа», повість «Сторонній» і п'єса «Калігула». Тема бунта — «Бунтуюча людина», роман «Чума» і п'єса «Праведники». Як говорив Камю в інтерв'ю, даному в Стокгольмі перед врученням Нобелівської премії, в першому циклі представлено заперечення, другий вирішує позитивні задачі; обидва були задумані одночасно і реалізовані послідовно.
Камю — мислитель 20-го віку, він отримав проблеми абсурду і бунта не тільки від довгої традиції філософської і релігійної думки, — крах моральних норм і цінностей в свідомості мільйонів європейців, нігілізм являють собою факти сучасності. Звичайно, і інші культури знавали нігілізм як наслідок кризи релігійної традиції, але так гострого конфлікту, такого руйнування всіх традицій історія не знала. Нігілізм являє собою виведення всіх наслідків із «смерті Бога». Прометеївский бунт, героїчне «самовизначення», аристократизм «вибраних» — ці теми Ніцше були підхоплені філософами-экзистенціалістами. Вони є такими, що визначають в «Міфі про Сизіфа» Камю, роботі з характерним підзаголовком — «Есе про абсурд».
Подібно всім філософам-экзистенціалістам, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самого себе і світу чоловік відкриває не шляхом наукового пізнання або філософських спекуляцій, але за допомогою почуття, що висвічує його існування, «буття в світі». Камю посилається на «тривогу» Хайдеггера і «нудоту» Сартра, він пише про нудьгу, що несподівано опановує людиною. Про те, що spleen або «російська нудьга», може потроху оволодіти ким-небудь, відомо всім і без філософії. К’єркегор був першим філософом, який додав таким почуттям, як «меланхолія», страх, онтологічний характер. Настрої і почуття не суб'єктивні, вони приходять і йдуть не по нашій волі, розкривають фундаментальні межі нашого існування. У Камю таким почуттям, що характеризує буття людини, виявляється почуття абсурдності — воно несподівано народжується з нудьги, перекреслює значущість всіх інших переживань. Індивід випадає з рутини повсякденного життя («підйом, сніданок, чотири години на фабриці або в конторі...» і т.д.), він стикається з питанням: «А чи варте життя того, щоб бути прожитим?» Камю згадує про логічне «самогубство», але ближче йому постановка цього питання в «Або — Або» К’єркегора: «Самогубство — негативна форма нескінченної свободи. Щасливий той, хто знайде позитивну». «Міф про Сизіфа» Камю являє собою пошук такої «позитивної форми» буття в світі, в якій релігійна надія померла. Питання Камю таке: як жити без вищого значення і благодаті?
Сам по собі світ не абсурдний, він просто безрозсудний, оскільки повністю є поза людською реальністю, що не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом. Це не означає, що світ непізнаваний, ірраціональний, як «воля» у Шопенгауера або «життєвий порив» Бергсона. Для Камю такі уявлення є також антропоморфними, що дають нам ілюзорне уявлення про досягнення першооснови світу — нехай і за допомогою якоїсь ірраціональної інтуїції. Камю досить високо ставить емпіричне пізнання, методи науки. Світ цілком пізнаваний, від однієї наукової теорії ми переходимо до іншої, більш довершеної. У світі немає остаточного, останнього значення, світ не прозорий для нашого розуму, він не дає відповіді на постійні наші питання. Кількість вимірювань простору і часу, структури атома і галактики — ці питання при всій своїй значущості для науки не мають ніякого людського значення. Ми покинуті в цей космос, в цю історію, і на питання про мету існування, про значення всього сущого наука не дає ніякої відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки — відповіді, що пропонуються нею є не раціональними доказами, але актами віри.
Камю досліджує в «Міфі про Сизіфа» два неправомірних висновки з констатації абсурду. Перший з них — самогубство, другий — «філософське самогубство». Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означає і припинення абсурду. Абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство являє собою затьмарення ясності, примирення з абсурдом, його ліквідацію. Така ж втеча від абсурду являє собою «філософське самогубство» — «стрибок» через «стіни абсурду». У першому випадку винищений той, хто запитує, у другому — на місце ясності приходять ілюзії, бажане приймається за дійсною, світу приписуються людські межі — розум, любов, милосердя і т.п. Очевидна нісенітниця трансформується в замасковану, людина примиряється зі своєю долею.
Релігійну віру Камю вважає затьмаренням ясності бачення і невиправданим «стрибком», що примиряє людину з абсурдом існування. Християнство примиряє зі стражданнями і смертю («смерть, де жало твоє»), але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. Успадкувавши від картезіанства ідеал ясності і виразності мислення, Камю відкидає онтологічний аргумент — з наявності у нас ідеї Бога нам не вивести його існування. «У абсурді куди більше загального зі здоровим глуздом, — писав Камю в 1943 р. — абсурд пов'язаний з ностальгією, тугою по втраченому раю. Без неї немає і абсурду. з наявності цієї ностальгії нам не вивести самого втраченого раю». Вимоги ясності бачення означає чесність пред самим собою, відсутність всяких прийомів, відмова від примирення, вірність безпосередньому, досвіду, в який не можна нічого приносити зверх даного.
У цьому своєрідність позиції Камю: він проповідує ясність розумного рішення, що заповідалася всією європейською традицією «метафізики світла», починаючи з Паскаля і аж до Гуссерля, де розум уподібнюється баченню, істина — світлу, брехня — пітьмі, божество — джерелу світла або самому світлу. Ця метафізика набувала характеру то раціоналістичної системи, то містичної доктрини, але вона завжди визнавала зв'язок людського розуму і розумного (або зверх розумного) космічного світла. У Камю ясністю бачення наділена тільки кінцева істота, покинена в чужому йому світі. Вже тому, що ставив вище усього це світло розуму, пошук значення, а не темні сторони людської натури, він і в «Міфі про Сизіфа» далекий від крайніх форм європейського нігілізму.
--PAGE_BREAK--
Але з абсурду слідує і заперечення універсальних етичних норм. Без ніцшеанского ентузіазму Камю приймає висновок з абсурду — «все дозволено». Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота переживання. Абсурд не треба знищувати самогубством або «стрибком» віри, його треба максимально повно вживати. На людині немає гріха, становлення «невинне», і єдиною шкалою для оцінки існування є автентичність, аутентичність вибору.
«Бунтуюча людина» — це історія ідеї бунту — метафізичного і політичного — проти несправедливості людської долі. Якщо першим питанням «Міфу про Сизіфа» було питання про допустимість самогубства, то ця робота починається з питання справедливості вбивства. Люди у всі часи вбивали один одного, — це істина. Той хто вбиває в пориві пристрасті, з'являється перед судом, іноді відправляється на гільйотину. Але сьогодні справжню загрозу представляють не ці злочинні одинаки, а державні чиновники, які холоднокровно відправляють на смерть мільйони людей, реабілітуючі масові вбивства інтересам нації, державної безпеки, прогресу людства, логікою історії.
Людина 20-го століття постала перед обличчям тоталітарних ідеологій, що служать виправданням вбивства. Ще Паскаль в «Провінційних листах» обурювався казуїстикою єзуїтів, що дозволяли вбивство всупереч християнській заповіді. Безумовно, всі церкви благословляли війни, страчували єретиків, але кожний християнин все-таки знав — «не убий», вбивство — найтяжчий гріх. На скрижалях нашого віку написано: «Вбивай». Проблема полягає в тому, що самі ці ідеології народилися з ідеї бунта, що перетворилася в нігилістичне «все дозволене».
Камю вважав, що початковий пункт його філософії залишився колишнім — це абсурд, що ставить під сумнів всі цінності. Абсурд, на його думку, забороняє не тільки самогубство, але і вбивство, оскільки знищення собі подібного означає замах на унікальне джерело значення, яким є значення кожної людини. Однак з абсурдної установки «Міфа про Сизіфа» не витікає бунт, що затверджує самоцінність іншого. Бунт там додавав ціну індивідуального життя — це «боротьба інтелекту з перевершуючою його реальністю», «видовище людської гордині», «відмова від примирення». Боротьба з «чумою» анітрохи не обгрунтована, ніж донжуанство або криваве свавілля Калігули. Надалі у Камю міняється сам зміст понять «абсурд» і «бунт», оскільки зароджується вже не індивідуалістичний заколот, а вимога людської солідарності, загального для всіх людей значення існування. Бунтар встає з колін, говорить «немає», проводить кордон, на який віднині повинен зважати той, хто вважав себе паном. Відмова від рабської долі одночасно затверджує свободу, рівність і людське достоїнство кожного. Однак бунтівний раб може сам перейти цю межу, він бажає зробитися паном і бунт перетворюється в криваву диктатуру. У минулому на думку Камю, революційний рух «ніколи реально не відривався від свого морального, євангелічного і ідеалістичного коріння». Сьогодні політичний бунт сполучився з метафізичним, що звільнило сучасну людину від всіх цінностей, а тому він і виливається в тиранію. .
Таке з'єднання метафізичного бунта з історичним було опосередковано «німецькою ідеологією». У розпал роботи над «Бунтуючою людиною» Камю говорив, що «злі генії Європи носять імена філософів: їх кличуть Гегель, Маркс і Ніцше… Ми живемо в їх Європі, в Європі, ними створеної». Незважаючи на очевидні відмінності в переконаннях цих мислителів (а також Фейербаха, Штірнера), Камю об'єднує їх в «німецьку ідеологію», що породила сучасний нігілізм.
Щоб зрозуміти основи, по яких ці мислителі були включені в ряд «злих геніїв», необхідно, по-перше, пригадати про суспільно-політичну ситуацію, по-друге, зрозуміти, під якою точкою зору розглядаються їх теорії.
Камю писав «Бунтуючу людину» в 1950 р., коли сталінская система, здавалося, досягла апогею своєї могутності, а марксиське вчення перетворилося в державну ідеологію. У Східній Європі йшли політичні суди, з СРСР дійшли відомості про мільйони засуджених; щойно ця система розповсюдилася на Китай, почалася війна в Кореї — в будь-який момент вона могла спалахнути в Європі. Політичні переконання Камю змінилися до кінця 40-х років, про революцію він більш не подумує, оскільки за неї в Європі довелося б платити десятками мільйонів жертв (якщо не загибеллю всього людства в світовій війні). Необхідні поступові реформи — Камю залишався прихильником соціалізму, він рівно високо ставив діяльність тред-юніонів, скандінавської соціал-демократії і «ліберального соціалізму». У обох випадках соціалісти прагнуть звільнити людину, а не закликають жертвувати життями декількох поколінь ради якогось раю земного. Така жертва не наближає, а віддаляє «царство людини» — шляхом ліквідації свободи, насадження тоталітарних режимів до нього немає доступу.
Камю допускає чимало неточностей в тлумаченні переконань Гегеля, Маркса, але бачення класиків цілком з'ясовне. Він розглядає саме ті їх ідеї, які увійшли в сталінський «канон», пропагує як єдине вірне вчення, використовувалися для обгрунтування бюрократичного централізму і «вождизму». Крім того, він веде полеміку з Мерло-Понті і Сартром, що взялися виправдовувати тоталітаризм за допомогою гегелевскої «Феноменології духу», вчення про «тотальність історії». Історія перестає бути учителькою життя, вона робиться невловимим ідолом, якому приносяться всі нові жертви. Трансцендентні цінності розчиняються в історичному становленні, закони економіки самі ваблять людство в рай земний, але в той же час вони вимагають знищення всіх, хто їм противиться.
Предметом розгляду Камю є трагедія філософії, що перетворюється в «пророцтво», в ідеологію, реабілітуючу державний терор. Божеством «німецької ідеології» зробилася історія, священослужителі нової релігії стали пропагандисти і слідчі. «Пророцтво» володіє власною логікою розвитку, яка може не мати нічого загального з благими намірами філософа-бунтаря. Однак питання про відповідальність мислителів ставить Камю цілком виправдано: ні Маркс, ні Ніцше не схвалили б діянь своїх «учнів», але з їх теорій можна було зробити придатні для нових цезарів висновки, тоді як з етики Канта або Толстого, політичних теорій Локка або Монтеск’є необхідність масових вбивств не уникнути.
Паралельно змінам філософських і політичних переконань Камю, змінювалося і його розуміння мистецтва. У юності, осмислюючи свої перші художні досліди, Камю вважав мистецтво прекрасною ілюзією, яка хоч би на короткий час дає забуття болю і страждання. Навіть про музику він міркував на манер Шопенгауера, хоч вона ніколи не займала великого місця в духовному житті Камю (крім літератури і театру, якими він займався професійно, йому була близька скульптура і живопис). Але дуже скоро Камю приходить до думки, що естетична втеча від дійсності неможлива, «безплідну мрійність» повинно замінити мистецтво як «свідчення» — яскраве світло художнього твору висвічує життя, яке треба прийняти, сказати їй «так», не знаючи ні злоби на світ, ні задоволення. Близькість Камю ніцшеанству обмежується цим твердженням, нічого «надлюдського» він не визнає, крім прекрасної природи. Прийняття життя такого, як вона є, — це не «рознуздання почуттів» Рембо, підхоплене сюрреалістами. Роздуми про те, як сумістити служіння мистецтву і політичну діяльність, починаються ще в 30-ті роки, коли Камю грав в «Театрі праці» і організовував «Будинок культури» для робітників.
Ця тема виходить на перший план в 40-50-ті роки, коли Камю відмовляється від абсурдного за допомогою художньої творчості. Всяке «мистецтво для мистецтва» ним недвозначно засуджується: естетизм, дендизм в мистецтві неминуче йдуть рука об руку з фарисейством. У вежі з слонячої кістки художник втрачає зв'язок з реальністю. «Помилкою сучасного мистецтва» він вважав зосередження всієї уваги на техніці, формі — засоби ставляться перед метою. Але безплідність загрожує художнику і тоді, коли він робиться «інженером душ», ідеологічним «бійцем». Мистецтво вмирає в апологетиці.
І в мистецтві, і в політиці Камю закликає не віддавати людини на відкуп абстракціям прогресу, утопії, історії. У людській природі є щось постійне, якщо не вічне. Природа взагалі сильніше за історію: звернувшись до власної натури, до незмінного в потоку змін, людина врятовується від нігілізму. Ясно, що мова йде не християнському розумінні людини. Ісус Христос для Камю — не Син Божій, а один з невинних мучеників історії, він нічим не відрізняється від мільйонів інших жертв. Людей об'єднує не Христос, не містичне тіло церкви, а реальні страждання і що народжуються з страждань бунт і солідарність. Є одна істинно католицька церква, що об'єднує всіх людей, що коли-або існували; її апостолами є всі бунтарі, що затверджують свободу, достоїнство, красу. Людська природа не має нічого спільного з божественною, треба обмежиться тим, що дано природою, а не винаходити богочеловечество або человекобожество.
Наша свобода завжди обмежена і зводиться до вибору між різними пристрастями і імпульсами. Для такого вибору потрібна ясність бачення, що допомагає долати все низовинний в собі самих. Зрозуміло, що такого роду «аскеза» має мало загального з ницшеанством, від якого залишається тільки ідеал «самопреодоления»; однак при всіх достоїнствах подібної етики в порівнянні з нігілізмом вона має обмежений і формальний характер. Вона накладає заборону на вбивство і поневолення іншого, але за її межами залишаються найскладніші форми взаємовідносин між людьми. Вона вимагає «абсолютної ясності бачення», але така недоступна людині, і бунт завжди може перерости в свавілля. Героїчна мораль не знала заборони ні на вбивство, ні на самогубство, вона щонайбільше вимагає «ведення», але ніяк не загальнолюдської солідарності. Проте, Камю не ставив перед собою задачу створення нової етичної системи. Вивести всі етичні цінності з бунта навряд чи можливо, але ясно, проти чого він направлений. «Я ненавиджу тільки катів» — ось, мабуть, саме коротке і точне визначення соціальної і моральної позиції Камю.
ІТЕРАТУРА, що ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ
1). КАМЮ А. «МІФ ОБ СИЗИФЕ. Есе про абсурд»,
переклад А. Руткевич, Москва, «Сутінки Богів»
2). КАМЮ А. «БУНТУЮЧА ЛЮДИНА»