МІНІСТЕРСТО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩІЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
Реферат
на тему: «Український філософ Памфіл Данилович Юркевич»
Запоріжжя, 2010
Памфіл Данилович Юркевич — видатний український філософ, педагог, професор Київської духовної академії, професор філософії Московського університету — тридцять п'ять років (із 48 відпущених йому долею) жив і творив в Україні. Філософія та педагогіка цього мислителя укорінені в національному ґрунті. Він стояв біля підвалин оригінальної російської філософії. Його праці вводили російського читача до тогочасної проблематики європейської філософської думки. Велика заслуга вченого й у формуванні російської філософської лексики. Памфіл Юркевич — глибокий християнський антрополог, людина, яка упродовж життя прагнула здійснення ідеї, закладеної в основу свого етичного вчення — ідеї «миру з ближнім як умови християнського співжиття». На жаль, світ поставився до нього не по-християнськи, і в житті його миру було мало...
Народився Памфіл Данилович Юркевич у с. Ліпляве Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Канівський район Черкаської області) у багатодітній сім'ї священика. Древо родини Юркевичів сягає глибоких етнічних коренів в українському козацтві. Дід і батько Памфіла були священнослужителями православних парафій у самому серці України — колишній Гетьманщині. Хлопчик зростав і виховувався в атмосфері обрядово-релігійних традицій рідної домівки, українського козацького села.
Після закінчення Переяславського духовного училища (1841) та Полтавської духовної семінарії (1847) пішов тим шляхом, до якого був майже приречений своїм походженням: вступив до Київської духовної академії (1847). Навчався у П. Авсенєва, С. Гогоцького, Д. Поспєхова. По завершенні академічного курсу (1851) його залишили на викладацькій роботі. І він зробив вельми стрімку наукову кар'єру. 1852 р. П. Юркевич — магістр богослов'я і бакалавр академії, 1853-го удостоєний почесної нагороди Священного Синоду «За відмінну наполегливість і надто корисну працю», упродовж 1854-1857 рр. обіймав посаду заступника декана академії, яку залюбки облишив, очоливши 1857 р. кафедру філософії й водночас німецької мови.
У стінах академії Памфілу Даниловичу судилося провести чотирнадцять років, які стали, поза всяким сумнівом, найбільш плідними в його житті. Київським періодом датуються основні філософські праці ученого: "Ідея", «Серце і його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого», «З науки про людський дух», «Матеріалізм та завдання філософії», «Мир з ближнім як умова християнського співжиття», «З приводу статей богословського змісту, вміщених у філософському лексиконі», «Докази буття Божого» (1859-1861). В них П. Юркевич виявляє величезну філософську ерудицію. Він ідеально обізнаний із сучасним станом світової філософської думки й водночас — абсолютно самостійний, оригінальний філософ, чиї думки повністю відповідають світовим стандартам свого часу.
Все це робить зрозумілою ту зміну в біографії вченого, що сталася 1861 р. За рішенням Міністерства народної освіти П.Д. Юркевич посів місце професора кафедри філософії Московського університету. Наш земляк виявився єдиним фахівцем у Росії, здатним після десятилітньої заборони філософії у світських освітніх закладах очолити цю кафедру (без закордонного стажування).
Викладав П.Д. Юркевич історію філософії, логіку, психологію, а з 1864 р. — педагогіку. За його пропозицією Рада Московського університету зробила цю дисципліну обов'язковою для студентів, які по закінченні навчання готувалися до педагогічної діяльності. Професор читав цей предмет студентам різних курсів майже всіх факультетів університету й, крім того, — слухачам учительської семінарії військового відомства. Педагогіці він присвятив книги: «Читання і виховання», «Загальні підстави методики» (1865), «Курс загальної педагогіки з додатками» (1869), «План і сили для початкової школи» (1870), "Ідеї та факти з історії педагогіки" (1870), «Майбуття звукової методи» (1872). Великим педагогом-теоретиком назвав Памфіла Юркевича наприкінці 60-х років XIX ст. журнал «Гимназия».
Стрімка й успішна академічна кар'єра (зазначимо, що з 1869 року і до кінця життя П. Юркевич працював деканом історико-філологічного факультету), численні учні, буквально закохані у свого вчителя (з-поміж них — російський філософ В. Соловйов, історик В. Ключевський, український письменник І. Нечуй-Левицький), і водночас — багаторічне цькування у так званій «демократичній» пресі, передчасна смерть, і… майже повне забуття впродовж довгих десятиліть потому.
Памфіл Юркевич залишив по собі порівняно невелику літературну спадщину. За життя він здійснив 12 публікацій, з них лише п'ять припадає на московський період (переважно, праці з питань педагогіки). Головною причиною філософського мовчання вченого після 1861 р. була та ганебна кампанія погроз, наклепів, образ, що її розгорнули проти нього представники табору російських радикалів у відповідь на критику ним М. Чернишевського й репрезентованого останнім матеріалістичного напряму в філософії. Характеризуючи духовну атмосферу, що оточувала професора у Москві, Д. Чижевський писав: "… уся російська журналістика… накинулася на Юркевича, як на політичного ворога. Цю полеміку, що її розпочав Чернишевський, важко назвати інакше, як хрестовим походом темноти і некультурності, яка, не маючи сили боротися з думкою силою думки, підмінила полеміку лайкою, брехнею і особистими нападами. Проти цього знаряддя у Юркевича не було сили і він замовк на довгі роки… Чи може бути життя трагічніше? Йдеться, власне, про протиставлення любові до природничих наук і до "істини духу" в ім'я Христове. Цим протиставленням, зрештою, й позначаються кордони, в межах яких П.Д. Юркевич, як й інші представники Київської релігійно-філософської школи, обстоювали право філософії на вільний розвиток, який, на їхню думку, неможливий ані з позицій середньовічного ототожнення філософії з релігією, ані з погляду радикальних просвітницьких концепцій, що в ім'я торжества науки заперечували як релігію, так і філософію. Учений підтримував ті позитивні начала, на яких зростало просвітництво. Він поціновував пов'язаний з цим підвищений інтерес до природознавства і науки взагалі, але для нього неприйнятний був нігілізм стосовно філософської традиції, прагнення до ототожнення філософії з природознавством, оскільки це призводить до знищення філософії як такої. Чужим П.Д. Юркевичу є прагнення зробити буття прозорим для людського розуму, намагання всю дійсність розкласти, довести, розрахувати і наперед визначити майбутнє з математичною точністю.
У своєму розумінні вищої моральної метафізики та безпосередності моральнісного буття Юркевич залишається актуальним та життєздатним і понині. Розроблені ним ідеї відповідали високому рівню світової філософської думки, залишаючись і сьогодні гідним взірцем філософського аналізу складних проблем людського духу.
Точкою зору Юркевича на морально-етичну проблематику був „широкий, вільний від усяких випадкових чи упереджених обмежень емпіризм, котрий мав у собі все істинно раціональне, все істинно надраціональне, оскільки і те, і інше передусім існує емпірично в універсальному досвіді людства з не меншими правами на визнання, ніж все бачене та відчуте".
Памфіл Юркевич у сфері етики визнавав важливість знання про Абсолют, до якого ведуть три шляхи — релігійне почуття серця, сумлінний філософський роздум та містичне споглядання. В основі його етики — біблійне вчення про роль серця як центру духовного життя людини, яке є, за Юркевичем, початком істинного пізнання.
Він поділяє філософію на три взаємопов'язані частини: логіку, яка вивчає загальні норми думки; метафізику, яка вивчає загальні норми речей; та моральну філософію, яка вивчає загальні норми вчинків.
Виправданість такого поділу обумовлена для Юркевича місцем філософських досліджень серед інших наук і особливо їхнім місцем в людському житті. Тому що філософія вивчає ті припущення, на котрі спираються як окремі науки, так і наша практична діяльність. І яким би чином не відрізнялись між собою ці припущення, всі вони зводяться до двох основних видів: теоретичні — ті, що керують нашими думками; і практичні — ті, що керують нашою діяльністю.
При цьому Памфіл Юркевич формулює ці два види припущень. Перший він формулює так: „Різниця в наших думках існує не від того, що це думки, а через їхню істинність чи хибність. Розрізняти думки на істинні чи хибні нас змушує віри й інстинкт істини". Хоча були скептики, зазначає Юркевич, котрі доводили, що такий поділ не має під собою міцної основи і більш правильно поділяти думки з точки зору того, що вони нам дають — радість чи незадоволення. Зрозуміти різницю в наших думках, знайти в них істину — це завдання теоретичної філософії та двох її частин: логіки, що вивчає формальні закони істини, і метафізики, що досліджує матеріальні закони істини.
Друге припущення, котре керує нашим життям, Памфіл Юркевич формулює таким чином: „Різниця наших вчинків спричинена не тим, приємні вони для нас чи неприємні, несуть нам щастя чи страждання, а їхньою внутрішньою цінністю, тобто різницею між добром та злом".
Філософія знайшла цю формулу готовою у свідомості людини, і її завдання Юркевич визначає як необхідність усвідомити, чи має ця різниця основу в актах нашої волі. І тут були скептики, які вважали, що різниця між правдою та неправдою, справедливістю та несправедливістю є лише формальною, зовнішньою, залежною від випадкових обставин, і ми розрізняємо вчинки лише за їхньою приємністю чи неприємністю, корисністю чи некорисністю. Памфіл Юркевич називає це моральним скептицизмом на відміну від наукового скептицизму і зазначає, що як останній робить неможливою науку, так перший робить неможливою чітку практичну свідомість та призводить до хаосу й анархії. Філософ мотивує це тим, що якщо б ми оцінювали наші вчинки з точки зору їхньої корисності чи шкідливості, то розумні відносини між людьми були б неприпустимими, адже корисність і шкідливість, задоволення чи незадоволення є термінами досить умовними.
Праці Юркевича вражають своєю різноманітністю — це логіка і метафізика („Лекції з логіки", „Метафізика”), психологія („Психологія і психіатрія”, „Читання з психології”, програма та конспекти з дослідної психології), педагогіка („Читання про виховання”, „Методика”, тощо). Не можна не звернути уваги на значну кількість історико-філософських рукописів П. Юркевича („Міфи Платона про людську душу”, лекції з історії давньогрецької філософії та філософії середніх віків, конспекти й нотатки про Арістотеля, Канта, Гегеля) а також статті з літературознавства, богослов`я та математики та багато іншого.
Рукописи П.Д. Юркевича є великим надбанням для дослідників його творчості та й історії вітчизняної філософії взагалі.
Говорячи про етику, професор акцентує увагу на ідеї етики, розуміючи ідею як об'єктивно реальну сутність речі, її основу, норму (чи закон) існування. Тому, визнаючи значення досвіду і спостереження, він обстоює вимогу знаходити й пояснювати ідею через явища існуючої дійсності.
Етика, стверджує Памфіл Юркевич, базується не на суб'єктивному твердженні, вільно видуманому філософами, а на завжди й усюди усвідомлюваному людством факті дійсної різниці між добром та злом, правдою та хибою. І ця різниця стосується істот розумних та духовно вільних, здатних самосвідомо обирати цілі, а також здатних до оцінки, основаної на особистій свободі, оскільки твердження про справедливість і несправедливість, правду й брехню не можуть бути справою нашого бажання. Для цієї оцінки існують всім визнані норми. Ця різниця стосується істот, котрі знають норми й ті ідеї, згідно з якими щось виявляється справедливим чи несправедливим, схвальним чи негідним.
Памфіл Юркевич приділяє увагу значенню закону необхідності для вчинків людини. Людська особистість, підкреслює він, на перший погляд здається нам підлеглою закону необхідності, або причиновості, згідно з яким її вчинки повинні розглядатись як необхідні наслідки певних причин. За законом причиновості всі вчинки людини як фізичної істоти стоять в одному ряді як наслідки певних причин, без поділу на добрі й злі, і тому вони є беззахисними перед вільним самовизначенням людини. При цьому Юркевич, вступаючи в полеміку з матеріалістами, акцентує увагу на тому, що закон причиновості панує в світі фізики та механіки, однак вчинки людини можуть від них і не залежати.
Людина, підкреслює професор філософії, є моральною особою — не тільки однією х речей світу, не тільки обставиною буття, залежною від складної причини, але й істотою, яка свідомо підпорядковує себе законам моральної свободи і відрізняє закони, народжені благочестям, від законів, народжених необхідністю. Зрозуміло, розвиває свою думку Юркевич, що людина може розглядатись насамперед як частина зовнішнього світу, підлегла природним законам, і трапляються причини, котрі змушують людину діяти несвідомо, тільки інстинктивно, але все ж, визнаючи такі якості людини як загальні, ми уподібнили б її до інших створінь світу. Саме внаслідок своєї розумності, підкреслює Памфіл Юркевич, людина здатна обирати між добром і злом, правдою й неправдою, і тому не може пояснювати і виправдовувати свої дії тільки законом причиновості. Це вільний вибір, це свідомо обране підпорядкування себе законам моральної свободи він називає вільним самовизначенням суб'єкта, яке є великим даром Божим.
Моральна особистість здатна відійти від випадкових умов і вчинити так, як вимагає усвідомлення свого обов'язку. Ця здатність має основу в можливості обговорювати гідність своїх вчинків та оцінювати свої дії неупереджено, як сторонній спостерігач. Моральна особистість споглядає себе таким самим чином, як вона споглядає об'єкти навколишнього світу, розрізняючи добро та зло. Маючи цю здатність, людина виділяє себе з ряду інших істот природи, підносячись до свідомості і розумному підпорядкуванню законам моралі. Об'єктивні якості людини, властиві її природі, етика знаходить готовими, тобто закладеними Богом в загальнолюдській свідомості. У всіх народів вона має слова, що виражають честь, справедливість, великодушність, доброту.
Таким чином, етика, за визначенням Памфіла Юркевича, розглядає три питання: що таке благо, чеснота й обов'язок. Звідси професор виводить визначення етики: вона є вченням про об'єктивне благо, чесноти особистості та її моральні обов'язки. Віддаючи перевагу в рішенні цієї проблеми одній з цих трьох ідей, етика отримує певний напрямок. В загальному, підсумовує Юркевич, етика визначає моральні відносини людини з Богом, з собою та з оточуючими.
Так розкриває Юркевич ідею етики, її проблематику та перебування людини в просторі етики.
Філософія Памфіла Юркевича, як ми бачимо, не втратила своєї наукової актуальності і буде в майбутньому набувати особливого значення в українській філософській культурі, оскільки його філософствування органічно поєднало в собі християнську інтелектуальну традицію з глибоким переусвідомленням та переживанням світового досвіду філософствування. Творче прочитання історії філософії крізь призму християнського світорозуміння утворило фундаментальну традицію в філософії Памфіла Юркевича. Пошук цілісного, тотального світогляду, вільного від крайнощів та спокус західно-європейського раціоналізму й емпіризму, ідеал цілісного знання і цілісного життя — ось що стало основною домінантою християнської філософії видатного працівника на цій ниві професора Памфіла Юркевича.--PAGE_BREAK--
У своїх філософських поглядах мислитель відтворив українські духовні традиції, кардіоцентризм, екзистенціальність, антропоцентризм української світоглядної ментальності. Це виявилось в акцентуванні уваги на унікальності духовного єства людини, визнанні особистості вищою цінністю буття, розгляді «серця» як основи духовного життя людини.
Змістом його антропології є «філософія серця» — оригінальна філософська система, в центрі якої знаходиться вчення про «серце» як символ внутрішнього світу, людських переживань. Філософ стверджував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Людина пізнає навколишній світ за допомогою розуму, а пізнати красу й таємничість світу можна тільки серцем (центром усіх «пізнавальних дій»). За П.Д. Юркевичем, розум — вершина, а серце — коріння духовного життя. Філософ сформулював надзвичайно важливу думку про те, що знання тільки тоді засвоюються людиною, коли вони зігріті її почуттями, переживаннями, «падуть на її серце». Лише такі знання можуть стати діяльною силою духовного світу людини.
Філософ сформулював надзвичайно важливу для педагогічної науки і практики думку про те, що процес формування людської особистості тісно пов'язаний зі становленням системи ставлень до дійсності. Із «серцем» Юркевич пов'язує унікальність, неповторність розвитку кожної людської особистості. Завдяки серцю уявлення, почуття і вчинки людини набувають особистісного спрямування та індивідуального забарвлення. Не тільки людська індивідуальність, а й моральна діяльність визначається найтоншими порухами серця. «Серце» — основа діяльності душі й морального вчинку. Не може бути людина моральною без переконань і без героїзму — готовою йти назустріч усім тим силам, що стають на перешкоді її духовного розвитку.
Педагогічна теорія П. Юркевича є органічною частиною його плану влаштування людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії. Учений переконаний у перетворюючій силі виховання у житті суспільства. Для нього виховання є такою духовною силою, яка робить можливим як існування людства, так і його вдосконалення. Виховання та освіта народу — умова розвитку держави.
Виховання здійснюється родиною, школою, церквою, суспільством. На першому місці — родина, оскільки вона завжди була і залишається природним середовищем перебування дитини: «дитя відроджується до життя морального під впливом сімейного Духу». Думки мислителя щодо унікальності кожної людини, її саморозвитку відзначаються своєрідністю і випереджають час. Людина своїм духом, вважає педагог, справді відображує діяльність і такі форми самовиявлення родини й суспільства, як поняття, припущення, прагнення, почування тощо. Водночас феномен особистості не підлягає діям зовнішніх сил. Тому, згідно з Юркевичем, людина ніколи не може бути ні виявленням, ні органом суспільного чи родинного духу. Доля кожної людини унікальна. Слова людини, її думки, справи зароджуються не в суспільній чи родинній душевній субстанції, а тільки в її особистому, розвиненому й уособленому духовному житті, за яке людина сама і відповідає.
Виховний ідеал П.Д. Юркевич розв'язує з позиції гуманістично спрямованої християнської педагогіки. Мету виховання він визначає на основі врахування «трьох начал»: особливостей духу вихованця; необхідності виконання ним обов'язку щодо церкви, родини, держави; його майбутнього покликання. Юркевич уточнює мету виховання: виховай людину так, щоб у зрілому віці вона знала добро, любила добро, мала сили чинити добро, — тобто людину розумну, моральну і творчу. Отже, мета виховання обґрунтована П. Юркевичем з позиції загальнолюдських християнських цінностей. Він показує шлях до розв'язання цього завдання з позицій «філософії серця». Учений робить висновок про національну зумовленість людського світосприймання, яке у свою чергу пов'язане із системою освіти й виховання. Разом із тим, існують загальнолюдські цінності, що засвоюються через виховання й освіту — народність, релігія, моральність.
П. Юркевич досяг найвищих для свого часу узагальнень у питаннях єдності виховання і навчання у формуванні особистості. Між розумом і волею, головою і серцем, мудрістю і любов'ю, знаннями і характером існує взаємозв'язок, але одне лише знання доброго й справедливого ще не робить саме такою людину. Тому необхідна єдність виховання і навчання: «Виховання надає вихованцеві найкращих якостей, навчання — правильних відомостей». Взаємозв'язок виховання та навчання тоді досягне найбільшої ефективності, коли навчання буде залежати від виховання, від морального спрямування, від турботи про чистоту серця, про зміцнення й ушляхетнення характеру.
Поняття виховання духу і формування вільної людини нероздільні. В усіх своїх педагогічних творах філософ незмінно підкреслює: «Де дух, там і свобода» й називає цю тезу «керуючим правилом для вихователя».
Думка про необхідність релігійного виховання, потребу виховати у дитини глибоку віру проходить лейтмотивом через усю наукову спадщину філософа. Наповнити серце вихованця невикоріненою вірою в Добро й Бога — так визначає Юркевич одне з головних завдань виховання.
Душа, вважав педагог, має три основні здатності: перша — пізнання, друга — почування, третя — воля. Ці три здібності відповідають покликанню до істини, краси й добра. Юркевич називає їх Розум, Серце, Воля. Узгодженість цих сфер людської особистості Юркевич виражає формулою «знання розуму, натхнення серця й енергія волі».
Памфілу Даниловичу Юркевичу належить заслуга привнесення у педагогічну думку нових ідей, які були сприйняті не тільки вітчизняною, а й зарубіжною педагогічною теорією та практикою. «Філософія серця» доводить, що абсолютизація розумного начала в людині, заперечення значущості її внутрішнього світу, намагання зробити його наскрізь прозорим для педагогіки неминуче ведуть до формалізму й догматизму у вихованні. П. Юркевич осмислив педагогіку як науку про виховання; усвідомив справжнє значення самовиховання у житті людини; сформулював закон розвитку вільної особистості. Цілі, зміст, методи навчання і виховання обгрунтовані вченим з загальнолюдських позицій та християнських цінностей, що існують поза часом.
Дослідники довго не підозрювали про існування рукописної спадщини Памфіла Юркевича, за обсягом значно більшої за видруковану. Вперше перелік рукописів П.Д. Юркевича подав бібліограф і археограф, випускник Київської духовної академії О. Лебедєв у праці «Рукописи Церковно-Археологічного музею імператорської Київської Духовної Академії» (1916 р., м. Саратов). Ця книга — результат майже десятилітньої копіткої праці — є своєрідним каталогом рукописних текстів, документів, листів та інших матеріалів, які потрапили до зазначеного музею з 1877 по 1911 р. Нині вони зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім.В. Вернадського.
Фонд П.Д. Юркевича досить значний — понад сто одиниць зберігання. Серед них — не надруковані статті філософа, тексти та програми лекційних курсів, прочитаних ним у Київській духовній академії та Московському університеті, численні конспекти, нотатки, виписки з книг, переклади, щоденники (німецькою та російською мовами), унікальні матеріали до біографії мислителя. Їх палітра вражає своєю різноманітністю: логіка і метафізика («Програма і читання з логіки», «Лекції з логіки», «Логічні дослідження Тренделенбурґа у скороченому вигляді», нотатки з приводу «Логіки» Г. Х.В. Зігварта, «Метафізика», «Простір і час. Історичний виклад та ін), психологія (статті „Характеристика внутрішнього досвіду“, „Психологія і психіатрія“, „Достоїнства і вади душевного життя залежно від особливостей тілесної організації“, „Про союз душі з тілом“, „Читання з психології“, програма та конспекти з дослідної психології, переклади праць Г. Лотце „Медична психологія“, „Душа і душевне життя“, „Інстинкт“, статті Є. Пуркіньє „Почуття взагалі“, численні нотатки та ін), педагогіка (»Читання про виховання", «Походження дитячого прогресивного ліцею», «Методика», нотатки тощо), богослов'я («Божественне одкровення про творення світу. Досвід викладу і захисту Мойсеєвої оповіді про створення світу», «Схід. Пісня над піснями Соломона» в російському перекладі, «Слово на четверту пасію»), літературознавство (переклад "Історії німецької літератури"' Г. Вебера), математика (таблиці, «Бесіди з геометрії', „Основи диференційного числення“). Значна кількість історико-філософських праць П. Юркевича (»Міфи Платона про людську душу", «Філософія неоплатонічна», лекції: з історії давньогрецької філософії та філософії середніх віків, уривки лекцій з нової філософії, нотатки під назвою «З історії філософії», конспекти й нотатки про Арістотеля, Канта, Фіхте, Шеллінга, Геґеля, Бокля, Шопенгауера, виписки із творів Спінози, конспект "Історії грецької філософії" Г.Х. Зігварта та ін). Безсумнівний інтерес складають рукописні й літографовані лекції та програми з філософії права та її історії, що відкривають для дослідників нову галузь наукових і фахових інтересів П. Юркевича.
Рукописний фонд П.Д. Юркевича — справжнє багатство для дослідників його творчості та історії вітчизняної філософії взагалі. Саме тут треба шукати відповіді на численні запитання, яких і досі залишається чимало щодо спадщини мислителя, його ідей та особистості.
На думку авторитетних дослідників, в останнє десятиліття своєї творчості П. Юркевич дещо відійшов від філософії й зосередився на проблемах педагогіки. З огляду на його публікації тих років це міркування видається зовсім не дивним, а з огляду на рукописи — не відповідає істині. Останні переконливо свідчать не тільки про зміцнення філософських інтересів мислителя, а й про розширення їхнього кола, залучення до нього нових галузей, зокрема філософії права. Про зацікавленість філософа і його обізнаність у цій галузі виразно свідчить здійснений ним на сторінках «Современной летописи» ґрунтовний аналіз «Підручника карного права» В.Д. Спасовича (1864 р). Не випадково Рада Московського університету запросила очолити щойно відкриту на юридичному факультеті кафедру історії філософії права (і867) саме професора П. Юркевича. Не залишаючи університетської кафедри філософії, він відтоді незмінно викладав цей предмет аж доки страшна хвороба не звалила його в ліжко.
Серед рукописів ученого є тексти та матеріали, що проливають світло на маловивчені аспекти його творчості. Це зокрема стосується як першого періоду його викладацької і наукової діяльності, пов'язаного з Київською духовною академією («Міфи Платона про людську душу», «Філософія неоплатонічна», «Характер і спрямованість сучасної німецької філософії та ін), так і творчих пошуків 60 — початку 70-х років.
Особливий інтерес викликають рукописи, що вважалися втраченими або загубленими: автограф публічних лекцій, прочитаних П. Юркевичем у Московському університеті 1864 р., що викликали несамовитий „скрегіт зубовний“ у войовничих матеріалістів і спричинили нову хвилю цькування П. Юркевича пресою. У рукописах є цікавий автограф мислителя під назвою „Гармонічна філософія“. Стислий огляд кількох творів американського філософа Девіса „Чарівний жезл“, „Фізіологічні вади і чесноти“, „Принципи натури“, датований 15 вересня 1868 року, проливає світло на питання, яким же насправді було ставлення П. Юркевича до спіритизму.
Світоглядні ідеї П. Юркевича тому й набули особливого значення у вітчизняній філософській культурі, що органічно поєднали глибинну спорідненість з православною традицією, а життя у цій традиції з глибоким переосмисленням і переживанням світового досвіду філософування. Ідеї Платона і Канта, Лотце і Шопенгауера є живильними ферментами Юркевичевої думки, як і твори святих отців. Збережена рукописна спадщина мислителя — переконливе тому свідчення.
Підірване здоров'я, втрата близьких, нескінченні переживання і виснажлива праця вкоротили життя П.Д. Юркевича на десятки років. Передчасна смерть залишила нереалізованими чимало задумів. Утім, зроблене ним для розвитку філософії на теренах як України так і Російської імперії важко переоцінити. Творчість ученого заклала те підґрунтя, на якому зусиллями його талановитого учня Володимира Соловйова відкрито найважливіші сторінки російської релігійної філософії.
За життя Юркевича окремими виданнями виходили тільки його педагогічні твори. Збірки філософських праць, складені з прижиттєвих журнальних публікацій, а також деякі з його рукописів стали доступними широкому загалу лише в останнє десятиліття. „Відкриття“ Юркевича в 90-ті роки XX ст. спричинилося до конституювання „юркевичезнавства“ у своєрідний напрям української гуманітаристики, представлений істориками філософії, педагогами, психологами, релігієзнавцями.
Неприйнятий, недостатньо поцінований сучасниками, Памфіл Юркевич стає близьким і зрозумілим нам тільки сьогодні.
Памфіл Данилович Юркевич — людина напрочуд суперечливої, а до певної міри навіть трагічної долі. З одного боку — стрімка й успішна академічна кар’єра, численні учні, буквально закохані у свого учителя, з іншого багаторічне цькування у демократичній пресі, передчасна смерть і майже повне забуття впродовж довгих десятиліть після смерті. Юркевич — це мислитель, який своєю діяльністю засвідчив, що вітчизняна філософія дійшла пори духовної зрілості, її подальший розвиток багато в чому був зумовлений його ідеями.
Література
ostriv. in.ua/index. php/option=com.
Горлач М.Г. Філософія. — К., 2003
WWW.AUportal.ru
Надольний. Філософія. — К., 2000.
Філософський енциклопедичний словник. — К., 1998