Соціологіяполітики
Науковий статус,об'єкт і предмет соціології політики
Сфера політики єнайважливішим структурним елементом суспільного життя, одним з головнихрегуляторів соціальних відносин, що пронизує все суспільство.
Політичні аспектиприсутні практично у всіх видах діяльності людей. У науковій лексиці постійновикористовуються такі поняття, як «економічна політика», «соціальна політика»,«національна політика», «міжнародна політика», «культурна політика» та ін.Слово «політика» відображає ідеї, цілеспрямовані дії певних структур,відповідальних за здійснення комплексу скоординованих заходів. Саме в такомусенсі вживається воно у словосполученнях «аграрна політика», «містобудівнаполітика», «науково-технічна політика». Асоціюється воно і з поняттям«ідеологія», яка безпосередньо пов'язана зі здійсненням акцій, наприклад, усфері демографії, виховання, діяльності конкретного засобу масової інформаціїтощо.
Політика — галузьвідносин між соціальними суб'єктами (класами, соціальними групами, політичнимипартіями, окремими особами, національними спільнотами, державами) щодоздійснення (використання, розподілу, завоювання) політичної влади.
Влада єневід'ємним організуючим елементом цивілізації. Різноманітність видів і формполітики можна зобразити схематично (Схема 1).
Політика якоб'єкт наукового аналізу має багато вимірів і площин, привертає увагупредставників усіх суспільних наук, що розглядають політичні об'єкти і феноменипід різними кутами зору. Філософія вивчає політику як феномен світовогорозвитку і компонент людської цивілізації. Юриспруденція досліджує «стикову»взаємодію правових і державних норм та інститутів. Історію цікавлять факти щодорозвитку політичних інститутів та ідей. Психологія звертається до психологічнихмеханізмів та стереотипів політичної поведінки людей. Політологія досліджуєструктуру політичних органів та інститутів, їх взаємовідносини (наприклад,законодавчої та виконавчої гілок влади), розстановку політичних сил всуспільстві тощо. Політична сфера привертає увагу і соціології, будучи об'єктоманалізу соціології політики (політичної соціології).
/>
Соціологіяполітики — галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми владита їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот,інститутів на політичний порядок, соціальні засади політичних та державнихінститутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості,політичної поведінки в соціальному середовищі.
Предметсоціології політики охоплює соціальні аспекти функціонування політичної сфери —інституціалізацію, соціалізацію, інструменталізацію політичних форм (держави,влади, демократії, консенсусу) в контексті соціального середовища, а такожполітичну свідомість і політичну поведінку людей, відображених у діяльностідержавних і суспільних інститутів, організацій та в механізмах їх впливу напроцес функціонування влади.
Специфікасоціології політики, на відміну від філософії, юриспруденції, політології таінших наук, що вивчають сферу політики, виявляється в дослідженні її ізсоціологічних засад (із залученням власного потенціалу та інструментарію —концепцій, теорій, методів). її проблематика — це передусім відносини міжполітикою та суспільством; соціальними і політичними інститутами; соціальною іполітичною поведінкою різних соціальних груп: представленість інтересів, потребсоціальних груп у політиці державної влади, їх ставлення до неї, якевиявляється у суспільній думці (судженнях, оцінках) та в залученні людей додіяльності суспільно-політичних організацій, процесів тощо. Відповідносоціологія політики досліджує виникнення політичного феномену всерединісоціального контексту. Тобто якщо соціологія досліджує людину в соціальномусередовищі, то соціологія політики аналізує політичне життя з точки зору людинияк суб'єкта суспільства.
Будучи елементом(компонентом) соціальної групи чи етнічної спільноти, особистість водночас єсамостійним феноменом, який, залежно від конкретних обставин, «включається» вполітичну діяльність, уособлює певний ступінь утілення політичної волісуспільства. Необхідність такого підходу зумовлена тим, що кожна людина всучасному суспільстві є суб'єктом політичних відносин. Усунення людей відучасті в політичному житті може мати серйозні негативні наслідки. Спроби ізолюватилюдей від політики ні до чого доброго не призводили. Політика давно вже сталадолею більшості, і ця тенденція постійно посилюється. Усвідомлення тареалізація людьми політичних прав і свобод створили основу для їх участі вудосконаленні політичних відносин. Зріс вплив особистості завдяки її діяльностів політичних інститутах та організаціях.
На сучасномуетапі розвитку людства політичне життя все більше характеризується активізацієюмасових суспільних рухів. Люди різної політичної орієнтації протестують протимілітаризації, політики агресії та війни, расової та національноїдискримінації, обмеження прав жінок, корупції, хижацького використанняприродних ресурсів і довкілля. Політичні лідери змушені зважати на позиціїмасових суспільних рухів, які нерідко висувають певні політичні вимоги (рухзелених).
Неабиякими єможливості впливу людей на різноманітні політичні процеси в умовахфункціонування місцевого самоврядування. Саме на цьому рівні най ефективнішимиє узгодження інтересів, установок і настроїв людей та органів влади. Аджебільшість із них байдужа до того, що відбувається на вершинах влади, виявляючиводночас неабиякий інтерес до того, що відбувається навколо них. Ученіпростежили закономірність: доки на місцевому рівні не утвердиться реальна участьлюдей у вирішенні актуальних питань життя, доти марними будуть їх намаганнявплинути на це на високих рівнях влади.
Історіястановлення та сучасні дослідницькі перспективи соціології політики
Історіюстановлення соціології політики поділяють на три періоди: передісторіясоціології політики (до середини XIX ст.), класичний етап розвитку соціологіїполітики (друга половина XIX ст. — 20-ті роки XX ст.), сучасний етап.
Поява соціологіїполітики як самостійної галузі знання пов'язана з діяльністю німецькогосоціолога М. Вебера, який одним з перших здійснив соціальний аналіз влади,владних відносин, дав класифікацію типів держави в суспільстві. На відміну відК. Маркса, він визнавав пріоритетною не економіку, а владу, вважаючи їїосновним чинником, що створює групу.
З того часупроблеми політики загалом і соціології політики досліджували на різних рівняхтеоретичного знання і під різними кутами зору багато вчених: проблему еліт —італійські соціологи і політекономи В. Парето, Г. Моска, політичних партій —німецький соціолог і політолог Р. Міхельс, груп тиску і лобізму — А. Бентлі, Д.Трумен, пропаганди і масових комунікацій — американський політолог Г. Лассвелл.Предметом соціології політики стали проблеми конфліктів і змін бюрократії,громадських організацій і рухів, входження громадян у політичне життя, а такожполітична культура і політичне лідерство.
У становленняполітичних наук значний внесок зробили американські вчені А. Гоулман, С.Ліпсет, Т. Парсонс. Так, С. Ліпсет зосередив увагу на аналізі соціальних умоврозвитку демократії. Багато досліджень (Р. Мертон, Р. Блан та ін.) стосуютьсяпроблем бюрократії. Чимало праць (П. Лазерсфельд, Р. Россі) присвячено виборчимкампаніям, проблемам виборів.
Значний інтересстановлять праці Р. Міллса, В. Рос-тоу, Д. Лернера та ін.
Сучасніукраїнські соціологи (Є. Головаха, С. Макєєв, В. Танчер, О. Якуба та ін.)зосередили свій погляд на владних відносинах, особливостях суб'єктів влади,проблемах співучасті людей у політичному і правовому житті. Багато увагиприділяють вони вивченню природи, ролі держави, напрямів діяльності формальнихі неформальних інститутів, що претендують на участь у прийнятті політичнихрішень.
Усі цідослідження завжди виходять на проблеми влади, владних відносин, їх розвитку,функціонування в суспільстві, завдяки чому було сформовано проблемне полесоціології політики, основними елементами якого є:
1. Аналізполітичного процесу та його матеріальної основи. Йдеться про взаємодіюполітичних і неполітичних інститутів, їх відносини між собою, а також пронорми, погляди, світогляд. Основним компонентом системи політичної взаємодії єдержава, її інститути, що забезпечують політичний порядок у суспільстві та йогоцілісність. Соціальна диференціація системи допускає наявність у ній політичнихпартій, різноманітних громадських організацій, рухів, груп тиску. їх сукупністьстановить політичну систему суспільства, функціонування якої забезпечуєреалізацію владних повноважень, гарантує керованість усіма суспільнимисправами. Головним чинником при цьому є держава, у правових компетенціях якоїсконцентровані всі важелі політичної влади.
2. Соціологічнийаналіз механізму влади, її типологія, функціонування; участь індивідів уздійсненні владних функцій. Соціологічна інтерпретація цієї проблеми полягає нетільки в з'ясуванні, відображенні й представленні інтересів окремих соціальнихгруп (інтелігенції, молоді, пенсіонерів, робітників, підприємців) у владнихструктурах, а й у їх здатності конструювати соціальні відносини між людьми, якісприяли б соціальній злагоді.
Інтерессоціологів зумовлений не стільки концепцією влади, скільки базовимипараметрами, на яких ґрунтується розподіл владних повноважень та умовисоціальної підтримки влади (поєднання особистої свободи та соціальноїзахищеності громадян, засади соціальної мобільності, ступінь інформаційноїпрозорості суспільства). Відповідно постає і нове обґрунтування концепції владина противагу «вольовій» та класовій концепціям, які розглядають владу увеберівському розумінні — як намагання нав'язати волю одного соціальногосуб'єкта всупереч опору іншого. Подолання такого одномірного підходу до влади(у значенні насилля, володарювання) передбачає тлумачення її як регуляторасоціальних відносин, засобу впорядкування соціальної взаємодії. Концепція владиє не тільки засобом організації діяльності політиків, а й засобомраціоналізації дійсності.
3. Політичнастратифікація (у контексті відносин держави і суспільства). Пояснити політичнийпорядок, описати політичні реалії суспільства можливо лише на підставі вивченнявзаємодії соціальних груп і державних інститутів, механізмів соціальноїмобільності й динаміки соціальних статусів, розподілу ресурсів та зон впливу.Наприклад, згідно з концепцією соціальної стратифікації П. Сорокіна, сукупністьсоціальних статусів індивідів та соціальних груп, що складають суспільство,створює певний тривимірний соціальний простір, який має економічний,професійний та політичний вияви.
З точки зоруполітичної стратифікації важливими є параметри, які впливають на ставлення довлади. Для різних типів суспільств ці параметри (за якими одні соціальні групинаділяються більшим обсягом впливу і контролю, ніж інші) можуть бутирізноманітними, залежно від рівня розвитку демократичних інститутів усуспільстві, ступеня релігійності населення, його національно-етнічноїструктури, домінуючих тенденцій у політичному житті. До універсального наборутаких політичних параметрів належать:
1. Рангидержавної ієрархії. Визначаються вони ступенем впливу на прийняття політичних рішень,кількістю людей, на яких поширюється обов'язковість прийнятих рішень.Наприклад, статус рядового виборця передбачає опосередкований вплив наполітичні процеси, на відміну від статусу глави держави. Стратифікаційнапозиція осіб, які перебувають на державній службі, визначається посадою.
2. Партійнаналежність. Цей параметр в основному залежить від ідеологічної атмосфери всуспільстві. Наприклад, за багатопартійності політичний статус індивіда,соціальної групи залежить від здатності партії
реально впливатина політичне життя країни. У політично нестабільному суспільстві ранжуванняполітичних партій та організацій доводиться постійно коригувати (на підставірейтингів, експертних досліджень) відповідно до розвитку політичноїкон'юнктури.
3. Ранг партійноїієрархії. Вказує на рівень престижу індивіда у межах політичної партії, до якоївін належить. Відповідно виділяють партійну еліту, функціонерів середньоїланки, рядових членів. Параметром політичної стратифікації суспільства можутьбути переконання та орієнтації населення щодо того, який з типів соціальногоустрою справедливіший за критерієм розподілу цінностей та благ. Нерідко цевиявляється в емпіричних показниках — рейтингах довіри до різних політичнихпартій та інституцій, до певних політичних орієнтацій. На підставі названихпараметрів та їх комбінацій виникають різноманітні політичні ієрархії.
Аналіз політичноїстратифікації тісно пов'язаний з дослідженням бюрократії, політичних еліт ілідерів. Соціологія аналізує механізми рекрутування (циркуляцію, відтворення)політичної еліти, її склад, субкультуру, канали мобільності та роль упідготовці, прийнятті та реалізації політичних рішень.
4. Політичнаповедінка. Соціологія політики вивчає всі види політичної поведінки людей,спрямовуючи свій пошук декількома напрямами:
а) дослідженнярівня активності людей у конкретному соціальному середовищі під час певнихполітичних акцій та подій, наприклад, виборчої кампанії. Рівень політичноїактивності буває різноманітним — від повної пасивності, байдужості до високозаінтересованої участі в політичній діяльності. Його динаміку (зростання,зниження) вивчають, використовуючи репрезентативні опитування, спостереження.Це сприяє раціональнішому прогнозуванню подальшого розвитку політичнихпроцесів;
б) дослідженняспрямованості політичної активності та політичних орієнтацій населення,симпатій респондентів до політичних сил, програм, ідей. Результати цихдосліджень є досить авторитетною підставою для об'єктивних висновків щодоприхильників і противників політичних курсів, акцій у суспільстві та в межахрізних соціальних груп;
в) з'ясуванняпричин і чинників, що формують певний тип політичної поведінки.
5. Соціологіяполітичної свідомості й політичної культури. Це найпоширеніший типсоціологічних досліджень, який висвітлює ставлення різних соціальних верств дооб'єктів політики. Відомо, що політична свідомість виявляється в очікуваннях,уявленнях, орієнтаціях, установках, оцінках, самооцінках, зумовлених політичноюреальністю. Тому головне завдання під час її дослідження — з'ясувати константиполітичної свідомості (стійкі політичні орієнтації та цінності). Наприклад, уполітичній свідомості населення України в останнє десятиліття домінує розривміж офіційними цінностями і цінностями рядових громадян.
Політичнасвідомість є об'єктивним виявом політичної культури населення, в основі якої —громадянськість, соціальна відповідальність, ангажованість людини у політичномупроцесі, що і визначає відповідний тип соціальної поведінки. Вивченнясоціологічними методами готовності людей до певних форм політичної діяльності єважливим засобом передбачення політичних процесів і подій.
Отже, соціологіяполітики охоплює розгляд як теоретичних проблем, що вимагають глибокогонаукового аналізу, так і практичних, для вирішення яких необхідні емпіричнідослідження. Одним з нових її напрямів є вивчення виборів, електоральноїповедінки і політичної участі.
політикамотивація виборець соціалізація
Електоральнідослідження в соціології політики
Електоральна(лат. elector — виборець) соціологія(соціологія електорату) є однією з найдинамічніших галузей в структурісоціології політики.
Електоральнасоціологія — галузь соціологічної науки, яка займається вивченням політичноївзаємодії суб'єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участів житті соціуму, умов та особливостей об'єднання в політичні групи, політичноїпрезентації інтересів у владній боротьбі тощо.
Безпосереднім їїзавданням є дослідження мотивації поведінки виборців під час голосування,різноманітних чинників, які впливають на їх електоральні симпатії та антипатії.Вона відкриває неабиякі можливості щодо прогнозування, формування, управліннянастроями та уподобаннями виборців, вироблення та використання відповіднихтехнологій.
Предметелекторальної соціології — електоральна поведінка виборців, які делегують своїзаконодавчі права обмеженій кількості своїх представників. Об'єкт — процесобрання представників законодавчої влади у демократичних суспільствах(ґрунтується на вільному вияві політичної свідомості всіх громадян та насистемі прямих виборів у законодавчі органи влади).
Електоральнідослідження можливі лише за певної організації політичної влади (реальногоіснування демократичного суспільства), коли має сенс постановка питання провиборчу активність його громадян та особливості її виявів. Так, монархічні,самодержавні режими майже не передбачають політичної системи, заснованої наприйнятті політичних рішень через політичні партії за участю виборців. Тоталітарніта авторитарні режими, навіть маючи ознаки формальної демократії (країниколишнього соціалістичного блоку), неспроможні забезпечити вільний виявелекторальної активності громадян.
Електоральніопитування, як і вивчення виборчої поведінки різних суспільних груп та верств,з'явилися порівняно недавно. Аматорські спроби прогнозування виборчихрезультатів на основі опитування пересічних громадян щодо їх політичнихуподобань були започатковані у країнах із традиційно демократичним політичнимустроєм (СІЛА) у перші десятиріччя XX ст. Представницьке прогнозуваннярезультатів політичних виборів, використання професійних методик і технологій велекторальних дослідженнях розпочалося у 30-ті роки XX ст. Так, з 1935 р. у СШАрегулярно стали публікувати результати досліджень громадської думки (в томучислі й електоральних опитувань), які проводила фірма Е. Роупера та Американськийінститут громадської думки Дж. Геллапа.
Одночасно зпоявою перших професійних центрів дослідження електоральних уподобань громадянпостала так звана проблема вибору «останнього моменту», яка засвідчила стійкуневизначеність уподобань значної кількості виборців напередодні виборів, авідповідно і складність передбачення остаточного результату електоральноїактивності громадян.
У 50-ті роки XXст. дослідження електоральної поведінки цікавили не лише науковців. Ужекандидати на виборах та їх штаби почали послідовно звертатися до послугпрофесійних полстерських фірм, опитування яких сприяли оптимізації стратегії йтактики виборчої боротьби. Зокрема, за офіційними даними, виборчий штаб Ніксонавитратив у 1968 р. на закриті опитування електорату до 600 тис. доларів.
Одночаснорозвивалися теоретичні концепції, що намагалися виробити цілісне баченняелекторальної поведінки виборців. Першою вдалася до них чиказька школадосліджень політичної поведінки, представники якої поставили питання про впливна результати виборчої боротьби агітації в засобах масової інформації. Булопроведено масштабне дослідження з використанням експериментальних і контрольнихгруп виборців, результати якого (як і подальших досліджень під керівництвом Г.Ласуелла) відіграли помітну роль у становленні електоральної соціології. Саме уЗО—50-ті роки сформувалися дві найбільші представницькі концепції вивченнявиборчої активності громадян — соціологічна (класова, статусна) тасоціально-психологічна. Поширеними є також теорії «раціонального вибору» та«політичного поля».
Соціологічнаконцепція
Наголошує набезпосередній залежності виборчої поведінки електорату не від перевагиполітичних чи ідеологічних програм, платформ, а від належності виборців допевних великих соціальних груп (класових, етнічних, конфесійних, поселенськихтощо). На думку авторів цієї теорії (найвідоміший серед них П. Лазер-сфельд),голосування залишається не стільки вільним вибором конкретної особи, скількидемонстрацією зв'язку її з певною соціальною групою. Самі ці групи й забезпечуютьконкретній партії більш-менш стійку виборчу базу.
Представникицього підходу зафіксували щонайменше чотири основні типи соціальнихрозмежувань, які впливають на реалізацію електорального потенціалу виборців:розмежування між містом і селом, центром та периферією, між представникамирізних конфесійних груп, між представниками різних соціальних класів, верствнаселення.
Соціально-психологічнаконцепція
Зосереджує увагуна опосередкованому впливі на політичні уподобання «маргінальних» для політичнихпроцесів чинників — сім'ї, духовних цінностей, найближчого оточення тощо. їїприхильники стверджують, що симпатії до певних партій та ідеологій є не стількисвідомими виявами електоральної активності, скільки наслідками ранньоїсоціалізації індивіда (в сім'ї, під впливом найближчого оточення тощо).
Більшістьсучасних соціологів надає перевагу саме соціально-психологічній концепції. Алеобидві вони є дещо статичними, зорієнтованими на суспільства зі стійкоюсистемою невеликої кількості парламентських партій, що постійно перебувають наполітичній арені (демократична та республіканська партії у СІЛА, демократична,консервативна та ліберальна партії у Великобританії). За великої кількостіполітичних партій, що є основою політичних систем більшості європейських країн,в тому числі й на пострадянському просторі, ні статусний, нісоціально-психологічний підходи не можуть чітко обґрунтувати особливостіелекторальних уподобань громадян. Зокрема, у більшості європейських країнпринципово незначним є показник їх політичної ідентифікації. Так, за данимиєвропейських досліджень, проведених у другій половині 90-х років, на запитання«Наскільки Вам близькі політичні партії?» відповіли позитивно («дуже близькі»та «достатньо близькі»): в Італії — 44%, Нідерландах — 32%, Німеччині — 30%, уФранції — 23%, Росії — 22%.
Теорія«раціонального вибору»
Сформуваласянаприкінці 50-х років XX ст. унаслідок намагань осмислити тогочасні уявленняпро особливості реалізації виборчої активності громадян. Згідно з нею коженвиборець голосує за партію, яка, на його думку, може бути найкориснішою длянього (йдеться передусім про меркантильні інтереси). У своїх оцінках людиорієнтуються на ідеологічні презентації конкретної партії в політичномупросторі, а також на повсякденний досвід існування за конкретної політичноїадміністрації, надаючи перевагу здебільшого економічним показникам.
Теорія«політичного поля»
Будучи найчіткішеокресленою в працях французького соціолога П. Бурдьє, вона пояснює електоральніуподобання виборців, особливості реалізації політичної влади у контекстівідносин «домінування — підкореності». Центральними у ній є поняття соціальногопростору та політичного поля.
Соціальнийпростір — продукт людської діяльності, що є сукупністю суспільних суб'єктів,які становлять суспільну цілісність, а також сукупністю певних об'єктивованихвзаємин між індивідами.
Індивід усоціальному просторі має певний статус, закріплений за допомогою «соціальногокапіталу» (сукупність потенційно важливих рис: характер людини, її суспільнийстатус, культурний потенціал тощо). Відповідно і соціальна група постає якпевна кількість агентів з однаковими соціальною позицією, умовами існування, щозумовлює й однакові системи практик.
Індивіди, яківолодіють максимальною сукупністю соціальних капіталів, завжди намагаютьсявпливати на життєдіяльність людей. Домінування, на думку Бурдьє, реалізується уформі легітимного бачення соціального світу, за утвердження якого (різного длярізних суспільних груп) у межах політичного поля точиться суспільна боротьба.
Політичне поле —проекція соціального простору на взаємодію суб'єктів влади.
Об'єднання людейу політичну спільність стає можливим завдяки існуванню так званої докси (грец. doxa — думка, уявлення) — спонтанноїзгоди з повсякденним політичним порядком. Саме вона є чинником, що об'єднуєвеликі групи людей у політичні спільноти, сенс яких полягає у послідовномувикористанні сприйнятої докси як інструменту політичної боротьби.
Однак навітьсистема політичної демократії, що проголошує широкі можливості реалізаціївладного потенціалу кожного виборця, не може повністю реалізувати ці настанови.Спричинено це неоднаковими суспільними капіталами, якими володіють виборці, щонадає перевагу вузькому колу «професіоналів». Саме вони реалізують потенційніможливості окремої соціальної групи у просторі політичної боротьби, і саме їмделегується сукупність владних прав виборців.
Представникиданої теорії формулюють дві головні проблеми: 1) чи насправді сучасна політичнадемократія є системою, що забезпечує реалізацію владного потенціалу кожноговиборця; 2) чи можна вести мову про існування тих, хто делегує свої права, домоменту самої передачі цих прав. Щодо обох проблем однодумці Бурдьє даютьпесимістичну відповідь.
Загаломелекторальна соціологія за останні п'ятдесят років все більше зміщує свійінтерес з раціонально зумовленого вибору електорату в політичній боротьбі навивчення реакцій громадян на повсякденні події політичного життя.