Природа й суспільство: етапи взаємодії
Суспільство початку 21 століття, мабуть, усвідомило свій нерозривний зв'язок з географічною оболонкою Землі й, у свою чергу, з її біосферою. До цього, у ранні епохи історії людства, процвітали ідеї якщо й не абсолютного, те дуже важливого й у якихось аспектах визначального впливу географічного середовища на динаміку суспільства й формування його етнічної розмаїтості (Монтеск'є) або безмежно потужної сили техногенезу, прирівняного до геологічних сил (Вернадський, Ферсман). У вульгарно-матеріалістичній літературі останніх десятиліть перше розглядався як географічний детермінізм історичного процесу, друге — як вираження безмежної могутності людського знання, якому немає перешкод. Недооцінка географічної обумовленості історичного процесу викреслила з нашої історичної науки багато важливих сторінок: недостатньо враховувалися розміри території й демографічні характеристики, ігнорувалася сама людина як творець історичного процесу, як це ні парадоксально в марксистській літературі, мало уваги приділялося вивченню продуктивних сил суспільства; животіння тягнули палеоантропологія, археозоологія, археоботаніка, історія техніки, були відсутні скільки-небудь послідовні спроби зрозуміти й охарактеризувати економічну локальну інфраструктуру в рамках первісного й середньовічного суспільств. Безмежна віра в людське знання й людське діяння привела до ще більш жалюгідного результату — необоротним екологічним кризам, які в більшому або меншому ступені охопили всю нашу планету.
Напевно, саме на перетинанні усе більше виразного розуміння впливу географічного середовища на формування господарського, культурного й навіть антропологічної своєрідності людських колективів, що проживали й проживають у різних ландшафтах, і усвідомлення згубного їхнього впливу на природу, особливо в ході розвитку науково-технічного прогресу, і виникли протягом XX в. багато хто принципово нові явища — почала й продовжує формуватися наука, усе більше отримує права громадянства під ім'ям екології людини, відбувається екологізація людського знання, екологічним стає людське мислення й створюються передумови для додавання глобального екологічного світогляду. Історія так ставить зараз питання: щоб вижити, ми повинні перетворитися з жорстоких хазяїв землі, якими ми були багато десятиліть, у її друзів і союзників.
Зовсім природно, що у відповідь на всі ці досить вимогливі й широко розповсюджені суспільні рухи думки екологія як поняття, наука й світогляд знаходить академічні форми, стаючи на один рівень із іншими науковими дисциплінами, розробляючи й апробуючи в різних ситуаціях свою методику, з більшим або меншим успіхом затверджуючи свою методологію. Не говорячи про величезну кількість екологічних публікацій, викликаних до життя створенням вихідних у різних країнах спеціальних екологічних журналів, потрібно згадати про десятках книг на різних європейських мовах, у яких зроблена спроба підсумувати екологічну інформацію й підходи, запропонувати на обговорення більш-менш повні системи теоретичних екологічних подань і створити в тім або іншому ступені закінчений образ екологічного знання. Не можна забути, і я говорю про це з деякою гордістю, що перший в історії американсько-європейської науки компендіум екологічних знань, що є в той же час і гарний підручник, що досить повно охоплює предмет і в той же час оригінально побудована, граюча роль зведення даних і концепцій і розрахований на будь-якого фахівця, що стикається з екологічними проблемами, вийшов російською мовою в 1944 р. і належав перу блискучого зоолога Д.Н. Кашкарова. На жаль, зараз ми не маємо можливості протиставити достатку європейсько-американської літератури чогось рівноцінного й задовольняємося перекладами з європейських мов. Виключенням є, мабуть, дуже широка по змісту прекрасна книга В.Д. Федорова й Т.Г. Гюльманова, що оригінально охоплює весь предмет екології й вийшла в 1980 р.
Який був перехід від загальекологічних досліджень до розробки проблематики екології людини і як ця остання формувалася поступово в надрах загальної екології? Всупереч, що панувала на протязі останніх десятиліть у нашій літературі точці зору, відповідно до якої ранок сьогоднішнього дня є вже історія ввечері, я думаю, розуміння історичного процесу зі скільки-небудь адекватною його оцінкою можливо лише при відомої хронологічної віддаленості, тобто новітня історія взагалі не існує як наукова дисципліна, що трактує правильності в суспільній динаміці, і зрозуміти ці правильності можна тільки придивившись до них здалеку. Тому й у трактуванні переходу від загальної екології до екології людини ми змушені опиратися на спостереження, що лежать на поверхні, а не на глибинну еволюцію ідей, що побачимо пізніше, через якийсь проміжок часу. Напевно, не стільки руйнування, нанесені людством природі, тому що екологічні кризи, як ми переконаємося в ході подальшого викладу, мали місце задовго до сучасності, скільки зворотний вплив цих руйнувань на людське суспільство (забруднення середовища — отруєння води і їжі, атомні вибухи й катастрофи — уроджені каліцтва й ракові захворювання й т.д.) провокувало поступове створення екології людини спочатку як системи ідей про характер взаємодії природи й суспільства й потім уже перенесення цієї системи на історичний процес. Зрозуміло, подібна послідовність відбиває більше логіко-гносеологічний підхід, чим конкретно-історичний, тому що екологія людини будувалася із самого початку представниками різних областей знання, серед яких історики й археологи посідали не останнє місце. Тому в цьому випадку справедливо сказати, що вона не тільки відбиває сьогодення, але й акумулює минулий досвід людства.
Всі ці більш-менш очевидні міркування надзвичайно ускладнюються при пильному розгляді того, що ж собою в дійсності представляє екологія людини і яке її місце в системі інших наук, які її внутрішня структура й функціональні зв'язки тридцятилітніх її розділів. Тут стільки точок зору, скільки розумів, скільки голів. Наші філософи, напевно, уже більше 20 років пишуть про соціальні аспекти екології людини, опираючись на випадковий підбор загальновідомих даних і міркуючи досить умоглядно. В 1955 р. американці провели великий міжнародний симпозіум «Роль людини в зміні лику землі», а на наступний рік опублікували по його підсумках величезний тім, що трактує проблему під кутом в основному географічного підходу до проблеми. Паралельно й декількома роками пізніше були опубліковані в США кілька книг, що розвивали той же підхід. Весною 1974 р. пройшло нараду в Інституті географії АН СРСР по екологічних проблемах, результати якого знайшли відбиття в декількох опублікованих збірниках. Основою погляду на екологію людини була та ж географія, але пролунала й істотно нова нота в хорі голосів про зміст нової науки — велика увага була приділена біологічному компоненту її структури. Що ж стосується соціальних аспектів цієї науки, те важлива видана в США в 1968 р. двотомна добірка публікацій по адаптивності розвитку людства і його культури, здійснена І. Коеном, особливо другий її тім, присвяченої культурної еволюції. Навесні 1991 р. пройшло екологічну нараду в Кирилову, на якому була зроблена спроба реалізувати зважений підхід до різних сторін екології людини й створити якусь більш-менш загальну схему її внутрішньої структури, але вона зайвий раз продемонструвала складність проблеми й розмаїтість точок зору.
У чому ж справа й чому окреслити зміст екології людини виявляється настільки складним? Причина єдина — відповідь на питання полягає у двоїстій природі самої людини і якоюсь мірою, що виникає із цього двоїстій природі людства. Про двоїсту природу людини — біологічної й соціальної, біосоціальної, соціально-біологічної — написані гори томів, але серед що писали й пишуть немає єдності, як немає єдності й в оцінці й найменуванні процесу, що привів до формування сучасного людства, — був те антропогенез або антропосоціогенез. І на цю невизначеність є свої причини, обумовлені специфікою людства в порівнянні з усіма іншими видовими сукупностями тварин. Починаючи з Т. Добжанского, репродуктивний бар'єр уважається одним з основних фізіологічних ознак виду. Чи можна думати, що між сучасними людьми й неандертальцями мав місце цей самий генетичний бар'єр? Наявність перехідних форм, відоме співіснування неандертальців і сучасних людей протягом декількох тисячоріч, зустрічальність у просторі говорять скоріше проти репродуктивної ізоляції. Якщо ж вона не мала місця, те, отже, обидві форми належали одному виду, як і вважає зараз західноєвропейська й американська наука, або у всякому разі не були типовими видами. Якщо це був один вид, то він був якийсь дивний, що інтенсивно еволюціонував у часі, вид, далекий від мономорфності, у межах якого вхідні в нього популяції ставилися до різних щаблів еволюційного розвитку. А морфологічні розходження між расами — вони дуже масштабні при порівнянні з розходженнями локальних форм усередині інших видів. А розселення — мабуть, тільки воша може зрівнятися щодо цього з людиною, але вона розселилася разом з ним. Все сказане демонструє чималу специфічність сучасного людства, на закономірності розвитку якого не можна дивитися, як ми дивилися на закономірності розвитку грибів, метеликів, оселедців, крокодилів і білих ведмедів.
Це тривіальне твердження не викликає ні найменших сумнівів саме по собі, ясно, що соціум не є хронологічний і територіальний простір інших видів, що суспільство управляється соціальними закономірностями, але далі починаються протиріччя й різночитання: що розуміти під соціальними закономірностями, скільки по-справжньому фундаментальних факторів управляє розвитком і функціонуванням суспільства, які границі дії цих факторів на суспільне поводження окремої особистості, яка взаємна роль в історичному процесі так званої юрби й так званих героїв, справедливий чи марксистська теза про залежність надбудови від базису й чи вичерпують ці структури всю історичну дійсність, яку роль в історії грала й грає психологія народних мас — всі ці й інші питання дотепер становлять предметне поле історичних досліджень різних історичних шкіл і різних напрямків.
На перший погляд відхиляючись від теми, але насправді ближче намагаючись підійти до її рішення, хотілося б виділити дві предметні сфери історичного дослідження, які дотепер не усвідомлювалися як самостійні й розглядалися в єдиному потоці історичного процесу, — історію подій і історію прогресу, що розуміється в самому широкому змісті слова, включаючи не тільки технічні нововведення, але й досягнення думки. Під подією в даному контексті маються на увазі будь-які дії груп людей або дії окремої особистості, що мали суспільний резонанс. Зовсім очевидно, що в цій сфері, в історії подій, роль особистості величезна, що б не писалося про обумовленість дій особистості суспільними відносинами й суспільним середовищем у цілому, суб'єктивні властивості людей, що займали ключові позиції в різних суспільствах і суспільних рухах, що стояли на чолі, багато в чому визначали послідовність і характер подій і хід історії. Саме цим, треба думати, пояснюється величезне місце, займане біографічним жанром в історичній літературі, навіть у тих історичних творах, автори яких свідомо дивляться на історичних діячів тільки як на виразників масової свідомості, будь те марксистська, агностична або соціально-психологічна й демографічна точки зору.
Не те історія прогресу, повільного руху всіх форм людської культури, починаючи з технічних засобів, і закінчуючи нагромадженням знань. Зрозуміло, і в цьому випадку особистісний момент грає свою роль — багато видатних наукових і технічних відкриттів, культурні досягнення пов'язані з конкретними іменами, але чи багато таких імен, особливо в ранній історії людства: чи знаємо ми, хто вперше винайшов колесо, де вперше навчилися доїти кіз, кому першому спало на думку прокласти дорогу між двома селищами, як навчилися люди пекти хліб і робити вино, скільки марних спроб було пророблено, поки зайнявся перший горн, хто винайшов сокиру й молоток і т.д. Та й у пізні епохи історії людства чим ближче до сучасності, тим більше будь-який прогрес або помітний крок у розширенні знань пов'язані з колективними зусиллями, а в нашім столітті це стало правилом. Ніякий першовідкривач, як би геніальний він не був, не може переступити через досягнутий на певний відрізок часу рівень технічних досягнень і традиційну логіку, кожне відкриття в науці й техніку поступово підготовляється попереднім розвитком, і тільки у творах Карлейля генії виглядають не інопланетянами, що мають корінь. Тому об'єктивний вплив будь-якої самої обдарованої особистості, так сказати героя, на прискорення прогресу незмірно менше, ніж на низку подій. Звідси й необхідна диференційована оцінка ролі особистості у світовій історії: у різних сферах вона різна й непорівнянна по масштабі, коли мова йде про поступальний рух уперед у цілому й про компонент історичного процесу.
Уже цей невеликий екскурс в обговорення ролі провідних учасників історичного процесу — лідерів і народних мас показав специфіку соціального життя людства в порівнянні з колективним життям тварин і в даному відношенні є красномовним фактом, демонструючи все-таки обмежений евристичний потенціал соціобіології. У той же час він важливий і в тім відношенні, що стосовно до нашої теми дозволяє відразу ж відповістити на запитання про найбільше фундаментально діючого історичного фактора в системі «природа — суспільство»: цим фактором є не окремі лідери, а народні маси, саме вони визначають весь спектр впливу суспільства на природу й акумулюють природні імпульси, будь те стихійні лиха, стабільне тиск середовища на людські популяції, антропогенне сприятливі сполучення природних умов або різкі і стрибкоподібні їхні зміни. Різні форми взаємодії суспільства й природи і їхнього динаміка ставляться до одних з головних чинників людського прогресу, окремі події людської історії, хоча й роблять на них в окремих випадках помітний вплив, але воно не є ні спрямованим, ні скільки-небудь тривалим. Тому вся сфера людської екології, а саме до неї й ставиться проблема, сформульована в заголовку статті, у тій мері, у який ця сфера містить у собі історичну тематику, має справу з масовими характеристиками, у ній немає місця героям і тому вона без ім’я, Імена й прізвища героїв замінені в ній назвами археологічних і інших культур, народів, різноманітних суспільних груп різних епох. За кожною із цих назв коштує сукупність людей, але їхня діяльність і суспільне поводження характеризуються сумарно, щоб їх можна було зіставити з оцінками природних процесів.
Зі сказаного випливає, що сукупність людських популяцій у всіх їх проявах і впливах на природу є безумовно предмет екології людини. Природа в тій мері, у якій вона впливає на людське суспільство, теж повинна розглядатися в параметрах. Однак, крім цих двох істотних компонентів знання, є ще один, котрий займає особливе місце: мова йде про біологію людських популяцій, що хоча й пов'язана з їхнім соціальним життям, але поводиться самостійно стосовно фактора середи. У той же час сама по собі біологія не бере участь в антропогенному впливі на природу, її вплив іде через суспільні дії людей, а не через їхні біологічні властивості. Однак, будучи нейтральними стосовно змін географічного середовища, ці біологічні властивості самі піддаються її впливу, їхній локальні мінливість і еволюція, як показують численні антропологічні дослідження, обумовлені процесами біологічної адаптації, що йдуть при інтенсивній участі природного добору. Іншими словами, триєдність «людська культура — людська біологія — географічне середовище», включаючи біотичну, тобто природа в широкому змісті слова, об'єднані в систему (вивчення якої й становить основний предмет екології людини з погляду автора) несиметричними зв'язками. Підсистеми «людська культура — людська біологія й людська культура — природне середовище» об'єднані двосторонніми зв'язками, тоді як усередині підсистеми «людська біологія — природне середовище» зв'язок однобічна і йде, як тільки що було відзначено, від середовища до біології, а не навпаки.--PAGE_BREAK--
Взагалі біологічна природа людини представляє собою феномен надзвичайно тонкий і своєрідний. Багато й справедливо написано про шкоду теоретичного расизму, в основі якого лежить подання про причинний зв'язок між біологічними особливостями індивіда і його соціальним поводженням, між расовою приналежністю і язиком, расовою приналежністю й рівнем розвитку культури. Расистська теорія не раз привела до дикої політичної й національної практики, зараз у багатьох європейських країнах і США расова антропологія повністю виведена з кола академічних дисциплін і перестала бути предметом серйозного університетського утворення. Причина одна — досить прямолінійне ототожнення наукового погляду на расу з расизмом, хоча визнання незаперечного факту існування рас і морфо фізіологічних розходжень між ними зовсім не рівно констатації їх еволюційної або будь-якої іншої нерівності. У той же час у наявності як повна зневага до фундаментальної області антропологічної науки, так і втрата можливості використовувати расову динаміку людства як допоміжний інструмент для реконструкції його історії. Тим часом багато аспектів історії людства досліджуються на основі антропобіологічних і особливо палеоантропологічних даних з більшою ефективністю, чим на основі всіх інших видів історичних джерел, — це чисельність і демографічні параметри найдавнішого людства, вогнища автохтонного розвитку, міграції, процеси дифузії людських колективів, проблеми етногенезу. В основі такої ефективності лежить географічне сполучення локальної диференціації біологічних, культурних і мовних характеристик в окремих групах людства, а виняткова складність картини сполучення цих характеристик у різні епохи пояснюється різними швидкостями їхньої хронологічної динаміки.
Не менш цікава й тимчасова динаміка біологічних характеристик людських популяцій, їх, так сказати, мікроеволюція. У загальній біології дотепер не припиняється дискусія про можливе принципове розходження в закономірностях, керуючих різними формами еволюції — мікроеволюцією (видову) і макроеволюцією (над видовий рівень), але зараз мало хто сумнівається, що природний добір відіграє роль вирішального фактора в першому випадку. Багато фахівців в області фізичної антропології й філософи неодноразово писали, особливо часто в Росії, про припинення або зняття ролі добору в ході еволюції предків людини, більше того, в 80-е роки ця гіпотеза в нашій країні розділялася майже всіма й придбала чи ледве не директивний характер, деякі вірять у неї дотепер. Тим часом вона в пряму суперечить фактам. Якщо для різноманітних форм групового поліморфізму по групах крові й білкам сироватки селективний шлях формування можна вважати доведеним лише частково, то він повністю доведений для гемоглобіну S, що представляє собою захист від малярійної інфекції. Зовсім переконаний, хоча відповідних досліджень практично ні, що генетична природа сучасної людини істотно змінена в порівнянні з генетичною природою людей, що жили до ери науково-технічної революції. Ми багато пишемо про значне розширення погрози ракових захворювань, і статистика в цій сфері дійсно обтяжуюча, вся проблема виправдано розглядається в рамках глобального забруднення середовища, нагромадження радикалів і атомних відходів у воді й ґрунті, концентрації шкідливих речовин рослинами. Але хіба паралельно цьому не з'являється поки ще не дуже з'ясовна, але фактично переконлива інформація про людей, що досить добре переносять дози радіоактивності високого рівня. Генетичний код не міг не випробувати селективної перебудови в цьому випадку, як не міг не перешикуватися відносно вироблення стійкості до авітамінозу і багатьом іншим зараз несприятливим умовам, що утворилися, середовища. Тут відкривається просторе поле соціальне досить значимої дослідницької діяльності, що теоретично закривається гіпотезою зняття добору в сучасному суспільстві.
Все сказане їсти спроба пояснити своєрідність місця людської біології або людини як біологічної істоти в триєдності «людська біологія (людина) — людська культура (культура) — географічне середовище (природа)». Взаєминами між цими трьома компонентами вичерпується, з мого погляду, зміст екології людини, і далі можна було б перейти до трактування проблеми історичної взаємодії суспільства й природи й навпаки, але з метою повноти викладу варто підкреслити, що далеко не всі автори розділяють висловлене трактування змісту екології людини. Багато філософів, виходячи з вищого ступеня абстрактного принципу чіткого підрозділу людського знання на окремі області й існування певної границі між соціальними й природничими науками, пропонували вважати екологію людини сугубо соціальною галуззю науки, а це, строго говорячи, неправомірно навіть із того погляду, що безумовно екологічна тема — взаємовідношення суспільства й географічного середовища — містить у собі, скажемо, надлишок або недолік мікроелементів у середовищі й формування на цій базі ендемічних захворювань, що при всіх обставинах ніяк не можна розглядати тільки лише як соціальну сферу. Американський археолог німецького походження Карл Бутцер випустив книгу, що називається «Археологія як екологія людини», у якій намагався показати, що саме археологічне знання лежить в основі екології людини, тому що воно дозволяє одержати прості моделі антропоекологічних процесів, обговорення й пророблення яких дозволяють виявити прості вихідні зв'язки усередині самої системи. Нарешті, чимало фізичних антропологів і біологів мають на увазі під антропоекологією вивчення адаптивних процесів у людських популяціях.
Будь-яке знання має хронологічну ретроспективу, історичні взаємини суспільства й природи представляють собою таку ретроспективу в границях екології людини. Зрозуміло, історичні ролі суспільства й природи в цій зв'язці неоднакове — суспільство виступає як активна діюча сила, тоді як природа в більшості історичних ситуацій представляє собою плацдарм, на якому розігрувалися екологічні події. Як у бої, плацдарм визначає розміщення сил, але їхнє угруповання й вибір напрямку вирішального удару належать полководцеві. Лише в епоху палеоліту й особливо на самих ранніх етапах історії людства напрямок зміни клімату, а за ним і бойовиська послідовно визначали напрямку технологічного розвитку, для більше пізніх періодів стихійні лиха відігравали роль часто дуже сильних, але локальних збурювань. Що покласти в основу періодизації непростих взаємин між суспільством і природою? Формаційний принцип, настільки популярний у нашій літературі? Крім внутрішньої суперечливості формаційної періодизації (синхронне існування рабовласницької й азіатської формацій), зовсім очевидно, що вона опирається на еволюцію соціальних форм і представляє собою щодо цього досить чуйну конструкцію, що дійсно відбиває основні етапи цієї еволюції. Головні явища в еволюції техніки, послідовність розселення, наростання чисельності людства, періоди освоєння природного середовища не збігаються з нею. Первіснообщинна формація охоплює суспільства з ручним рубилом і єдиними кам'яними знаряддями — і розвинені колективи епохи бронзи із землеробством, скотарством, багатим інвентарем із бронзи, різноманітним домобудівництвом. До феодальних структур варто відносити феодальні комуни, дрібні держави й князівства Європи початку нашого тисячоріччя й сучасні державні утворення з добре збереженими феодальними інститутами. Різниця між капіталізмом і соціалізмом у рівні розвитку виробництва й характері освоєння простору досить невиразна. До всього сказаного варто додати, що хронологічні границі між формаціями досить невиразні, що породило паралельно в літературі велика кількість міркувань про нерівномірність історичного процесу, причинах затримки прогресивного розвитку, суспільствах, регресивного типів. Є й ще одне міркування, що є найважливішим, хоча ми й приводимо його останнім, — періодизація динаміки соціальних форм навряд чи може розглядатися як періодизація динаміки всього суспільства; не тільки відносини людей у виробництві й споживанні, але й продуктивні сили суспільства, включаючи сам людський компонент як продуктивну силу, становлять основу суспільного розвитку, і саме тому, періодизація в рамках формаційного підходу неодноразово зазнавала критики.
Література
1.Гинзбург В.В., Трофимова Т.О. Палеоантропологія Середньої Азії. — К., 1972
2.Гохман І. І. Населення України в епоху мезоліту й неоліту: Антропологічний нарис. — К., 1986.
3.Алексєєв В.П. Палеоантропологія земної кулі й формування людських рас. — К., 2003
4. Рогинський Я.Я. Проблеми антропогенезу. — К., 2000