КУРСОВА РОБОТА
НА ТЕМУ:
«ДЕРЖАВНА ЕТНОКУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ НАСУЧАСНОМУ ЕТАПІ»
Одеса, 2011
Вступ
В умовах розвою соціально-економічних,етнополітичних, світоглядних засад української держави, становлення сучаснихдемократичних відносин, пошуку оптимальних моделей трансформації українськогосуспільства особливого значення набувають ментально-психологічні, світоглядні,ціннісно-нормативні та інші духовні передумови його функціонування, об`єднуючоюосновою яких є культура і, зокрема, міжетнічні культурні відносини. Саме вонизабезпечують нерозривність національних традицій, органічне функціонуванняціннісних орієнтацій, створюють атмосферу толерантності і терпимості, сприяютьгармонізації взаємовідносин між етноспільнотами, консолідації нації тавідкривають перспективу її самореалізації.
Актуальність теми.
Важливість формування міжетнічних культурнихвідносин, що є для України не лише бажаним орієнтиром, але й необхідною умовоюїї існування як цілісної суверенної держави, яка прагне миру і злагоди,обумовлена такими факторами:
По-перше, потребою у забезпеченні суспільноїстабільності, узгодженні інтересів великої кількості різноманітних в етнічному,культурному, мовному та релігійному відношеннях спільнот. Адже обравши курс наформування сучасної моделі громадянсько-територіальної (або політичної) націїі, таким чином, на побудову багатокультурного суспільства, загальнонаціональнаідентичність членів якого має забезпечуватись територіальним патріотизмом таетнічним плюралізмом, Україна заявила про себе як про Вітчизну усіх громадян,що живуть на її землі. Реалізація цих стратегічних і тактичних орієнтирівсуспільного поступу базується на об`єднуючому елементі, яким є культура міжетнічногоспілкування.
По-друге, нова парадигма етнополітичного розвиткузумовлює необхідність визначитись стосовно тих політичних,соціально-психологічних, мовно-культурних наслідків деформації етнаціональноїсфери, що сталася в результаті тривалого перебування України у складіколишнього СРСР. Річ у тім, що на відміну від більшості європейських країн,проблема збереження етнічної ідентичності та культурної самобутності в Україністоїть не лише перед етнічними меншинами, а й перед титульною нацією держави –українцями, мовно-культурна самобутність яких в ряді регіонів була значною міроювтрачена, а національні права, зокрема на освіту, отримання та поширення інформаціїрідною мовою, забезпечені не у повному обсязі.
По-третє, важливість формування культуриміжетнічного спілкування обумовлена також доцільністю утвердження консолідуючихфакторів українського суспільства, бо масова дезорієнтація, втрата звичнихсолідарностей і згоди, розщепленність соціокультурного простору все щезалишаються ознаками перехідного, трансформаційного характеру нашої держави.
Особливої актуальності набуває необхідністьнаукового осмислення й визначення суті та змісту міжетнічних культурнихвідносин, їх ролі в етнополітичному розвитку українського суспільства.
Актуальним є також аналіз процесу формування міжетнічнихкультурних відносин, чільне місце у якому посідають політичні і громадські інститути.Створені на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїхправ і свобод, вони відіграють важливу роль у здійсненні етнодержавотворчихпроцесів в Україні.
У вітчизняній історіографії ще не опублікованоузагальнюючої праці, в якій би комплексно, з урахуванням сьогоденних політичнихреалій висвітлювався процес формування міжетнічних культурних відносин вУкраїні на сучасному етапі.
Мета і завдання.
Виходячи з актуальності теми, метою праці єаналіз, узагальнення і спроба особистого визначення суті міжетнічних культурнихвідносин, а також окреслення політико-правових засад та з`ясування ролі громадсько-політичнихоб`єднань у формуванні даної культури.
Для реалізації мети дослідження автор визначаєнаступні завдання:
проаналізувати стан наукової розробки теми; виявитисутнісні ознаки і структурні параметри міжетнічних культурних відносин;
Об`єктом дослідження є міжетнічні культурнівідносини як феномен суспільного буття.
Практичне значення результатів дослідженняполягає у тому, що:
по-перше, основні положення курсової,сформульовані висновки, наукові рекомендації будуть сприяти подальшомупоглибленню дослідження етнонаціональної сфери суспільного буття, вплинуть наактивізацію пошуку державними й громадськими діячами ефективних шляхівдуховного піднесення суверенної України, а також викличуть певну зацікавленістьу працівників освіти, культури, краєзнавців – всіх, хто бере участь у державотворчомупроцесі; по-друге, узагальнення та підсумки, зроблені в курсової, можуть знайтизастосування і в навчально-виховній практиці, яка здійснюється в державних іприватних школах, гімназіях, коледжах, ліцеях, вищих навчальних закладах в ходівивчення гуманітарних дисциплін і спецкурсів з проблем духовного відродження,національно-патріотичного виховання та формування міжетнічних культурних відносин.
В сучасних умовах існування політичних суспільстводним з основних напрямів державної етнополітики повинна бути побудовагармонійної моделі міжетнічного співжиття на основі принципів національногопатріотизму та етнічного плюралізму, особливу роль в якому виконує культураміжетнічного спілкування як важливий чинник оновлення та консолідаціїсуспільства.
Розгляд міжетнічних культурних відносин, з одногобоку, як окремої цілісної системи, яка має свою структуру, певні ознаки іфункціональні складові, а з іншого, як одне з відгалужень загальної культури.
Визначення рівнів даної культури, доведення того,що у запобіганні міжетнічних протиріч та конфліктів, обстоюванні ненасильства,толерантності у стосунках між представниками різних національностей чільнемісце посідає міжетнічні культурні відносинисаме високого рівня.
Формування такої культури можливо лише за умовистворення адекватної політико-правової бази. Важливе значення в утвердженні вукраїнському суспільстві міжетнічної злагоди, гуманістичних норм і принципівміжетнічних культурних відносинмають Всеукраїнські і регіональнікультурно-просвітницькі та національно-культурні об`єднання. Дослідженню їхдіяльності присвячені праці М. Багмета, В. Євтуха, Г. Лозко, В. Наулка,О. Рафальського та ін.
Огляд наукової літератури засвідчує про те, щоокремі грані теми були предметом дослідження вчених, але проблема системно невивчалась і у її цілісному вигляді залишилась поза увагою. Тому на сьогоднішнійдень серед наукових доробок з певних об`єктивних і суб`єктивних обставин неіснує комплексної роботи, де б всебічно розглядались міжетнічні культурнівідносини як феномен суспільного буття, аналізувалась діяльність політичних тагромадських інститутів по їх становленню та розвитку в Україні на сучасномуетапі.
Незважаючи на великий обсяг літератури,спеціальне дослідження стану, місця і ролі міжетнічних культурних відносин врозвитку українського суспільства на сучасному етапі поки що не проводилося.
Залишаються недостатньо вивченими низкаактуальних проблем дієвості державного впливу на процеси етнокультурноговідродження в контексті становлення громадянського суспільства і тенденційглобалізації, відповідності державно-владних механізмів рівню етнокультурноїмобілізованості, територіальній та екстериторіальній самоорганізації етнічнихспільнот, а також особливості етнокультури як об’єкта політико-правовогорегулювання. Потребують поглибленого наукового аналізу концептуальні засадибагатокультурності як підсистеми суспільства, інституційного чинника розвиткуукраїнського соціуму.
1. Культура міжетнічного спілкування
Культура міжетнічного спілкування – узагальнюючахарактеристика суб'єкта спілкування, що володіє способами спілкування убагатоетнічному середовищі, які розкривають його участь у функціонуванні ірозвитку соціальних та політичних інститутів, цінностей культури і нормспілкування з національними суб'єктами. Це дає можливість визначити культуруміжетнічного спілкування як систему характерних для особи, націй, класів ісоціальних груп або суспільства в цілому ідей і уявлень, способів, форм і видівспецифічної культурної діяльності, здійснюваних з метою поглиблення взаємодії івзаємовпливу людей різних національностей; сукупність норм і настанов, якимиповинні керуватися члени суспільства у процесі безпосереднього спілкування. Культураміжетнічного спілкування за своєю сутністю та змістом є як внутрішньою якістюсамої нації, так і зовнішньою, набутою нацією у процесі спілкування з іншиминародами, тобто у процесі взаємодії націй. Тому жодна нація не може вступити уміжетнічне спілкування, не усвідомивши своє внутрішнє «я» і не визнавши свогоставлення до інших етнічних спільностей, що її оточують. «Сформована національнасамосвідомість є умовою сприятливих міжетнічних відносин, включаючи особисті».
Духовна культура кожного народу – це ціліснабагатоструктурна система, де всі складові компоненти (виховання, освіта, наука,мистецтво, філософія, право, політична культура тощо) взаємно збалансовані,злиті воєдино і скріплені традиціями, історичною пам'яттю в такий спосіб, щовипадання з цього національного духовного контексту «бодай однієї ланки болісновідбивається на життєздатності культури в цілому, на її здатності до саморозвитку».
Слід відзначити, що саме поняття культуриміжетнічного спілкування заповнює ту прогалину, яка утворилася і стала дедалібільше відчуватися в теорії націй і національних відносин, патріотичноговиховання через відсутність категорії, що відображає моральні потребиукраїнського суспільства, реалізовані у міжетнічному спілкуванні. Культураміжетнічного спілкування – це, по суті, етика у сфері міжетнічних відносин,покликана подолати національний нігілізм, національне невігластво, національнусоромливість, з одного боку, національний снобізм, ізоляціонізм, почуттяпереваги – з іншого. Звідси – роль уселюдських цінностей, які не можнавідновити без відновлення родового підґрунтя – інтеграційних процесів, щовідбуваються у нашій країні. Іншими словами, культура міжетнічного спілкуваннямає під собою таке важливе підґрунтя, як морально – етичні орієнтири оновленнясуспільства. Формування культури міжетнічного спілкування у всіх членів українськогосуспільства – одне з найважливіших політичних та ідеологічних завдань.
Розв'язуючи його, слід пам'ятати, що культураміжетнічного спілкування формується не тільки шляхом і з допомогою вербальноговпливу, а й на прикладах і зразках належної поведінки. Далі, формуваннякультури міжетнічного спілкування не обмежується виховним впливом у процесіреалізації ідеологічних заходів, але продовжується і в побуті, і в процесітрудової діяльності. Це формування передбачає поширення і засвоєння певнихетичних знань, трансформацію їх у переконання і формування на основі вмінь інавиків культури міжетнічного спілкування «Роль формування культури міжетнічногоспілкування неминуче зростатиме разом із зростанням значення моральних засад ужитті суспільства».
Культура міжетнічного спілкування – це разом зтим і різновид політичної культури. Зрештою, саме на відсутності у широкихмасах достатньої політичної культури і демократичних традицій спекулюютьшовіністичні, екстремістські елементи. Соціологічні дослідження показали, щонаселення часто має слабке, обмежене уявлення про категорії, зв'язані зрозумінням національної політики. Наприклад, у ході одного з опитувань буловиявлено, що більш як 50% тих, хто давали інтерв'ю, не розуміються у такихпоняттях, як «нація», «національні відносини», «культура міжетнічногоспілкування». Один з опитаних в анкеті написав: «Національна гордість – це колилюдина вважає, що його нація стоїть вище від інших і вона краща від інших».
Подібні висловлювання відмічалися у кожногодругого з опитаних. Це свідчить про невисоку політичну культуру людей, їхелементарну необізнаність в азах, без яких людина не може грамотно будуватисвої відносини у багатонаціональному колективі. А це часом породжує негативніколізії, неповагу до осіб інших національностей, їх звичок, традицій. Звідси – актуалізаціяролі міжетнічного спілкування, особливо у багатонаціональних труд, колективах,яка стає дійовим засобом нагромадження і передачі соціального досвіду,колективізму та обміну матеріальними і духовними цінностями, поглядами,почуттями та емоціями. Все це має величезний вплив на формування культуриміжетнічного спілкування. Культура міжетнічного спілкування це стабілізація здопомогою демократичних інституцій, що народжуються й утверджуються на основінаціональної (і в т. ч. міжетнічної) згоди. Водночас сьогодні не можна невраховувати того, що, з одного боку, ідеї і політика реформ все глибше проникаютьу товщу суспільного буття, а з іншого – усе крутіше закипає магма нетерпіння вглибинних верствах суспільства, загрожуючи виплеснутися вулканічною лавою. Важливовиробити спільну платформу для всіх народів України, пристосовуючи свою свободута інтереси один до одного. Рахуватися, поважати, підтримувати. Інакше непобудуєш добросусідських, толерантних відносин між людьми різних національностей.
2. Державна етнокультурна політика в Україні на сучасномуетапі
Сутність державної етнокультурної політикиполягає у відродженні етнічної самосвідомості й збереженні духовної іматеріальної культури етносів, сприянні розвитку їх етнічної, культурної,мовної та релігійної самобутності, забезпеченні інформаційних, культурних,освітніх потреб, у створенні умов для активного включення всіх етнокультур удуховне життя суспільства. Державна етнокультурна політика органічно зв’язана здержавною етнополітикою і культурною політикою держави. Вона має відображатидуховні інтереси усіх складових української політичної нації та українськоїдіаспори. «Українська нація, національні меншини є одночасно суб’єктамиетнонаціональної, а отже, етнокультурної політики».
Державна політика у сфері етнокультурногорозвитку, її формування і реалізація мають базуватися і на загальносистемнихпринципах: гуманізму, демократизму, публічності, науковості, законності тощо.Особливе значення має дотримання спеціальних принципів – багатокультурності;самоцінності етнокультур; єдності прав та обов’язків громадян і їхніх спільнотщодо задоволення етнокультурних інтересів; орієнтації носіїв культур назагальнолюдські духовні цінності. Вони корелюються із проголошеними міжнародноюспільнотою такими принципами культурної політики в постіндустріальному суспільстві,як сприяння розвитку етнічної та національної ідентичності, культурному імовному розмаїттю; підтримка творчості та ін. Особливість процесу реалізаціїдержавної політики у сфері етнокультурного розвитку полягає, зокрема, в тому,що він здійснюється переважно у формі регулятивного впливу з обмеженимвикористанням адміністративних методів. Комплексний механізм формування іреалізації державної етнокультурної політики є сукупність засобів і способів цілеспрямованоговпливу держави на вирішення питань збереження культурної самобутності етносів ізабезпечення інтеграції етнокультур в єдиний культурний простір України. Одниміз найсуттєвіших недоліків розроблюваних в Україні проектів концепційетнонаціонального, етнокультурного розвитку є недостатня орієнтованість настворення умов для втілення в життя державної політики і особливо – відсутністьефективних економічних, правових, організаційних механізмів її реалізації. Науковапроблема, яка зумовлена об’єктивною суспільною потребою і актуалізованавідсутністю відповідних ґрунтовних теоретичних розробок, потребує дослідженняна основі системного підходу. З огляду на поглиблення процесів регіоналізації іпідвищення ролі регіонів у суспільно-політичному та етнокультурному житті, атакож розуміння культурно-освітнього фактора як одного з визначальних випливає,що етнокультурний регіон – це територія, яка відрізняється від інших територійза різноманітністю культурних виявів, сукупністю та інтенсивністювзаємозв’язаних етнічних елементів, структур, відносин, що її утворюють. Культурнийрозвиток регіонів залежить від рівня їх розвитку, державного сприяння йому,утвердження в суспільстві толерантності й поваги до культури, історії, мови,традицій різних етносів при збереженні інтегруючої ролі української культури.
Українське суспільство може успішно розвиватисялише за наявності достатніх внутрішніх можливостей регіонів та за державноїпідтримки їх культурної різноманітності, базуючись на принципахсамодостатності, рівноправності, гармонізації соціальних відносин, натрадиційних культурних регуляторах, а також за умови недопущення рецидивівпротистояння чи ігнорування самоцінності культурних архетипів локальногосередовища регіонів.
Відтак одним з актуальних завдань державної владина сучасному етапі є формування і проведення якісно нової державноїрегіональної політики. Державна регіональна політика – це складова не тількисоціально-економічного, а й етнонаціонального, етнокультурного розвитку країни,тісно пов’язаного із здійсненням адміністративної реформи та вдосконаленнямадміністративно-територіального устрою.
В етнокультурному русі спостерігаються якпозитивні тенденції, так і певні суперечності. «Відбувається інтенсивний процесформування громадських організацій: етнокультурних товариств, асоціацій тощо».
До сталих тенденцій в етнокультурному русі відносяться:пробудження почуттів національної гідності й упевненості меншин у творчих силахсвоїх етносів; зародження масового аматорського художнього руху, створенняпрофесійних театрів і мистецьких колективів національних меншин; розвитокмережі національних шкіл, організація класів і груп, відділень і курсів успеціальних навчальних закладах; запровадження на телебаченні й радіо передачта друкованих органів мовами національних меншин.
Етнокультурні центри (громадські організації, якірепрезентують один з механізмів культурно-національної автономії і новий типкультурно-дозвільної організації, що ставить перед собою завдання культурноїконсолідації певного етносу, відродження, розвитку і популяризації духовної культурирізних етнічних спільнот) стали відігравати роль авторитетних інститутівгромадського управління етнокультурними процесами.
Процеси етнокультурного розвитку тісно взаємозв’язаніз етнополітичними. На базі етнокультурних об’єднань із всеукраїнським статусомутворюються об’єднання, які формують субпредставницькі органи, включаютьфінансові та комерційні структури, налагоджують тісні зв’язки з різними міжнароднимиорганізаціями та дипломатичними службами зарубіжних країн. На передній план узагальному етнокультурному русі виходять соціально-економічні проблеми, щозумовлює новий перерозподіл сил між політичними партіями і блоками, щопредставляють різні етнічні групи.
Відзначається суттєве відставання чинноїнормативно-правової бази від стрімкого розвитку самоорганізації етнічнихспільнот. Серед інших факторів, що справляють негативний вплив на етнокультурнуситуацію в Україні є невирішеність питання щодо забезпечення етнокультурнихтовариств фінансовими та іншими ресурсами. Тобто політизація етнокультурногоруху відбувається не лише внаслідок активного пошуку етнічними спільнотами адекватнихформ культурного самовизначення, а й через неповне і несвоєчасне задоволеннямїх потреб, зокрема матеріально-фінансових.
2.1 Етнокультура в системі міждержавногоспівробітництва
Задоволення етнокультурних і мовних потребукраїнців, які перебувають поза «ядром» українського етносу, є одним знайважливіших напрямів державної етнокультурної політики. Проведення трьохвсесвітніх форумів українців продемонструвало, що фактично формуєтьсяглобальний український культурний простір. За роки незалежності у налагодженнікультурно-освітніх і мистецьких зв’язків з українською діаспорою відбулисяпомітні зрушення. На основі міжнародних домовленостей Україна протягом 90-х роківминулого століття організовувала в зарубіжних країнах культурно-мистецькіфестивалі, образотворчі виставки, гастролі професійних колективів представниківрізних етносів країни, надавала практичну допомогу художнім колективамукраїнців за кордоном. В Україні проводилися фестивалі народної художньоїтворчості закордонних українців. У розвитку культурних зв’язків України іззарубіжними країнами важливу роль відіграла створена в 90-і роки ХХ століттіУкраїнська всесвітня координаційна рада.
За результатами узагальнення очікуваньукраїнських громад у Росії та в інших державах пострадянського простору щодозабезпечення їх етнокультурних потреб дисертантка визначила найсуттєвіші з них.Це організаційна, правова, фінансова допомога з боку влади країн їх проживанняу забезпеченні діяльності культурних, освітніх і наукових осередків; випускперіодичних видань та налагодження книговидавничої справи, заснування центрівукраїнського мистецтва в місцях компактного проживання українців; організаціяукраїнських радіо- і телепередач у регіонах; створення механізмів широкогозалучення потенціалу закордонних українців до розвитку Української держави,підтримки з її боку ініціатив, спрямованих на збереження етнокультурноїсамобутності світового українства.
В організації міжнародного культурного обміну якзагальнодержавної проблеми визначені нові підходи, що активізують підтримкуУкраїною заходів щодо відродження культури закордонних українців і сприятимутьрозвитку етнокультур на теренах України. Йдеться, зокрема, про державну підтримкув Україні громадських національних осередків – членів Міжнародної організації знародної творчості (IOV), Міжнародної музичної ради (IMC), Міжнародноїорганізації фольклорних фестивалів (CIOFF), які працюють під патронатом ЮНЕСКО.Співробітництво за програмами цих неурядових організацій має охопити широкийспектр міжнародних симпозіумів, конференцій, робочих семінарів, проведеннякультурно-мистецьких заходів. Це сприятиме розширенню можливостей для залученняінтелектуального, культурно-мистецького потенціалу країни до міжнародноїспівпраці; зміцненню культурно-творчих, освітніх і наукових зв’язків України ізсвітовим співтовариством.
Розвиток зв’язків з українцями, які проживають замежами України, є одним з важливих факторів застосування комплексного підходудо налагодження взаємовигідного економічного, політичного та культурногоспівробітництва з іншими державами і водночас сприяє такому співробітництву.
З огляду на європейський вибір України особливогозначення набувають дво- та багатосторонні угоди України з державами, депроживають українці, й державами, що є етнічними батьківщинами національнихменшин України. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу потребує запровадженнянових засад транскордонного співробітництва, розширення субрегіональнихзв’язків, розробки механізмів співробітництва в рамках єврорегіонів, де етнокультурнийфактор відіграє провідну роль.
2.2 Програмно-цільовий підхід до реалізаціїдержавної політики у сфері етнокультурного розвитку
Діяльність органів державної влади має бутиспрямована на вирішення таких основних завдань: відродження та розвитоккультури українського етносу в межах України; задоволення культурних потребнаціональних меншин у країні; підтримка прагнення як східної, так і західноїукраїнської діаспори щодо збереження етнічної ідентичності; забезпеченняміжнаціональної культурної взаємодії, взаємоповаги і толерантності у відносинахміж представниками різних етносів; розвиток інфраструктури етнокультурної сфери.
Одним з найважливіших принципів державногорегулювання в етнокультурній сфері за умов становлення громадянськогосуспільства є принцип демократизму. Прийняття рішень у царині культури та їхреалізація передбачають залучення громадськості. Фахові оцінки та громадськадумка мають обов’язково враховуватися в діяльності державних органів і установ.На цьому принципі ґрунтуються: Державна програма розвитку культури на період до2007 року; Державна програма відродження й розвитку освіти національних меншинв Україні на 1994–2000 рр.; Національна програма «Закордонне українство» наперіод до 2005 року, інші цільові програми. Їх сутність і значення полягає узабезпеченні загальноукраїнського культурного поступу, збереженні духовноїспадщини, культурному відродженні етнічних спільнот в Україні та українськоїдіаспори.
Водночас за останні роки при певному поліпшенніфінансування культурної сфери не відбулося принципового перегляду зобов’язаньдержави щодо обсягів надання культурних послуг населенню. Проблеманевідповідності розмірів фінансування культури і державних зобов’язань гарантованихзаконодавством, реальним потребам суспільства в цілому та етнічних групзалишається невирішеною. Продовжує скорочуватися мережа установ і закладів культуриі мистецтва, чисельність їх працівників, особливо в сільській місцевості. Зароки незалежності кількість цих організацій зменшилася майже на три тисячі.Рівень оплати працівників культури і мистецтва на 2006 р. склав лише 60відсотків середнього показника заробітної плати по народному господарству.
У перші роки незалежності в загальнодержавнихдокументах питання відродження і розвитку культур етнічних спільнот булипозбавлені необхідної конкретизації, а їх спектр був звужений. Більшістьзаходів, що намічалися, мали половинчастий чи навіть ортодоксальний характер,не були системно організовані й не мали належного ресурсного забезпечення.Завдяки ж цільовим програмам «об’єднуються організаційні та фінансові ресурсиорганів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організаційнаціональних меншин, забезпечується координація дій суб’єктів етнокультурноїполітики у досягненні узгоджених цілей».
Аналіз етнокультурних програм свідчить про доцільністьу сучасних умовах проведення роботи з етнокультурного відродження передусім наоснові програмно-цільового підходу. Світовий досвід підтверджує, зокрема, щопріоритети державної політики в сфері етнокультурного розвитку повинні матипереважно середньостроковий характер, визначатися реаліями суспільно-економічногожиття і тими завданнями, які держава і суспільство вважають за першочергові длярозв’язання на певному етапі.
Доцільно розробити цільові програми різногорівня, а також шляхи подальшого вдосконалення програмно-цільового підходу в розв’язанніпроблем етнокультурного розвитку. Йдеться про більш чітке визначенняпріоритетів та ієрархії цілей; удосконалення процедури відбору проблем длявирішення програмними методами; забезпечення комплексності розроблюванихзаходів, їх економічної обґрунтованості; об’єднання фінансових і матеріальних ресурсів,пошук джерел позабюджетного фінансування; узгодження загальнодержавних ірегіональних завдань; здійснення своєчасного, за результатами моніторинговихдосліджень, коригування програм тощо. На регіональному рівні завданняетнокультурного розвитку вирішуються в межах загальних програм розвитку культуриі спеціальних програм щодо розв’язання проблем певних етнічних спільнот. Узагальненняпрактики реалізації цих програм (Автономна Республіка Крим, області) дало можливістьвизначити комплексний механізм проведення культурної політики на регіональномурівні, рекомендувати як один із шляхів удосконалення державного регулювання етнокультурногорозвитку технологію соціально-культурного проектування. Такий механізм включає:1. Інфраструктуру культури: організаційні структури, які утворюють системудержавного регулювання культурного життя і практичної реалізації завданьетнокультурної політики (державні органи, установи культури). 2. Матеріальні,фінансові, кадрові, інформаційні ресурси. 3. Соціальні механізми і процедури:правові; економічні; ідеологічні; соціально-психологічні. 4. Технології: а)технологія соціально-культурного проектування; б) менеджмент і маркетинг; в)Public relations, фандрайзинг, реклама та ін. Соціально-культурне проектування (СКП)визначається як специфічна технологія, що являє собою конструктивну, творчудіяльність, сутність якої полягає в аналізі проблем і виявленні причин їх виникнення,виробленні цілей і завдань, що характеризують бажаний стан об’єкта, у розробцішляхів і засобів досягнення мети.
Розуміння української діаспори як серйозної таважливої сили в розвитку контактів з країнами проживання українців станефактором морально-психологічного зближення всіх українців, їх консолідації.Налагодити співробітництво з українською діаспорою на основі чіткої системивзаємовідносин, зміцнити авторитет України у світовому співтоваристві шляхомпідвищення ролі української діаспори у країнах проживання, використати інтелектуальний,культурний і науковий потенціал української діаспори для прискорення ринковихреформ в Україні, розширити міжнародно-правову базу захисту інтересівзакордонних українців.
Першою державною програмою була «Українськадіаспора на період до 2000 року» (1996). Згідно з програмою укладалися міжвідомчідоговори про співробітництво у галузях економіки, науки, культури, освіти,соціального захисту, інформаційного забезпечення, видавничої справи, туризму іспорту з урахуванням інтересів Української держави. Вивчалися питання про можливостівідкриття консульських установ у місцях компактного проживання українців закордоном, сприяння обласним державним організаціям у розробленні двосторонніхпрограм співробітництва між прикордонними областями України та відповідноРосії, Білорусі, Молдови, функціонування культурно-інформаційної інфраструктуринаціональних меншин. Великий розділ програми «Українська діаспора на період до2000 року» склали заходи із духовно-культурного обміну.
Важливим напрямом став розвиток галузевогоспівробітництва України з країнами поселення української діаспори. Підписаноугоди про галузеве співробітництво, договори про партнерську співпрацю. Підписанотакож декілька протоколів стосовно російсько-українських консультацій в галузізадоволення культурно-освітніх та інформаційних потреб українців, що проживаютьв Російській Федерації.
Нова Національна програма «Закордонне українство»на період до 2005 року (2001) спрямована на підтримку та розвиток зв’язків зукраїнцями, які проживають за межами України, залучення їх до участі впроцесах, що відбуваються в Україні, шляхом концентрації зусиль у цій сферіорганів виконавчої влади України.
Програма передбачає захист і підтримкузакордонних українців через різноманітні міжнародні організації, зміцненнязв’язків етнічних українців з батьківщиною свого походження, створення умов длядостатньо вільного відвідування України етнічними українцями-громадянами іншихдержав. Передбачено прийняти нормативно-правові акти зі створення сприятливогоінвестиційного клімату в Україні, інших важливих питань. У Законі України «Проправовий статус закордонних українців» враховано досвід інших держав щодонормативного врегулювання подібних питань.
Підсумки виконання державних програм свідчать, щокожен з її пунктів вимагав детальної розробки, планування, певногостратегічного підходу та розрахунків. Тому її слід було розглядати не якжорстку, усталену систему заходів, а як таку, що потребувала конкретного,гнучкого підходу з можливістю щорічного коригування відповідно до реальнихпотреб та актуальності цих заходів, з урахуванням фінансових можливостей.Зусилля міністерств, відомств і організацій України не були скоординовані задлявтілення в життя програм, підтримки та розвитку зв’язків із співвітчизниками.Втілення в життя намічених заходів потребувало не тільки планування, а йпевного стратегічного прогнозу, більш гнучкого підходу до визначення реальних потребі можливостей, насамперед, фінансових. Мало що було зроблено для налагодження йрозвитку соціально-економічного співробітництва з діаспорними організаціями, упершу чергу щодо створення в Україні та місцях компактного проживання українцівза кордоном спільних підприємств, розвитку зв’язків між українськими підприємствамита підприємствами інших держав, на яких переважно зайняті українці, розвиткуміж ними взаємовигідної кооперації відповідно до законодавства кожної з цихдержав; залучення інвестицій української діаспори до економіки України;організації центрів ділового співробітництва; створення системи спеціалізованихбанків, фондів, комерційних структур з метою сприяння розвитку соціальної ікультурної сфери українців, які проживають за кордоном.
2.3 Правова база регулювання міжнаціональнихкультурних відносин: ключові проблеми і шляхи вирішення
В Україні створюється, відповідно до принципуверховенства міжнародного права щодо національного законодавства, відповіднаправова база із питань забезпечення рівних прав і можливостей представниківусіх етнічних спільнот у сфері культури. Спираючись на міжнародний досвід,Україна формує правові засади регулювання міжетнічних відносин. У цілому заостаннє десятиріччя в Україні ухвалено понад 300 нормативно-правових актів з питанькультури. Українські законодавчі акти високо оцінені такими авторитетнимиміжнародними організаціями, як ООН та ОБСЄ.
Однак, з огляду на нові суспільні реалії,законодавство України про культуру не можна вважати достатнім для забезпеченняетнокультурних потреб. Нормативні акти не завжди узгоджені між собою, а нерідкосуперечать одне одному. Зокрема, положення щодо ринкових відносин співіснують порядз нормами, що закріплюють державну монополію в галузі культури. Відзначаєтьсяневідповідність законодавства України окремим положенням Європейської хартіїрегіональних мов або мов меншин; факти невиконання органами державної влади чиннихзаконодавчих актів; порушення конституційних прав громадян у частинігарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченнімережі закладів культури. Недостатньо враховані етнокультурні інтереси взаконах, які регулюють соціально-економічні відносини, що унеможливлює реалізаціюзадекларованих прав.
Актуальною залишається необхідність визначенняправових засад екстериторіальної самоорганізації етнічних спільнот, введенняпредставницьких органів національних меншин у політико-правове поле, виробленняправових механізмів взаємодії між цими органами і органами державної влади тамісцевого самоврядування.
Відсутність достатньо ефективних правовихмеханізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурногорозвитку стимулює процес політизації етнокультурних процесів, що, у свою чергу,призводить до загострення конкуренції між лідерами громадських організаційнаціональних меншин за домінування в національному русі, до перебирання на себефункцій органів виконавчої влади тощо.
У процесі вдосконалення правових механізмівдержавного регулювання процесів етнокультурного розвитку вирішального значеннямають набути сучасні правові норми державної підтримки культури і забезпечення впливусуспільства на формування державної політики у сфері культури, її реалізації.Удосконалення чинних законів і прийняття нових повинно супроводжуватисярозробкою і прийняттям відповідних підзаконних актів. Застосування нормміжнародного права має здійснюватися з обов’язковим урахуванням специфічнихумов України.
Система органів державної влади, що склалася зароки незалежності, в цілому забезпечує формування і реалізацію політики у сферіетнокультурного розвитку. Верховна Рада України, Кабінет Міністрів Українивизначають концептуальні засади і формують правове поле державної політики усфері етнокультурного розвитку, розробляють і затверджують державні програми,здійснюють контроль за діяльністю центральних і місцевих органів державноївлади, дотриманням законодавства щодо забезпечення етнокультурних прав якорганічної частини прав людини і громадянина.
Впродовж 90-х років минулого століття назва істатус центрального органу виконавчої влади з питань етнонаціональної політикизмінювалися практично щорічно, причому всупереч чинному законодавству. Черговийраз ліквідований у 1999 році Державний комітет України у справах національностейта міграції був відновлений Указом Президента України від 13 вересня 2001 року.Він посідає ключове місце в реалізації державної етнокультурної політики.
Особлива роль у реалізації державноїетнокультурної політики відведена Міністерству культури і туризму України.Утворення в його структурі відділ культури етносів України та українськоїдіаспори (2001 р.) помітно підсилило вплив цього центрального органувиконавчої влади на процеси етнокультурного розвитку. Певні позитивні змінинамітилися і в діяльності деяких інших державних і недержавних інституцій,насамперед Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України,Національної академії наук України, Товариства «Україна-Світ», що сприяєподальшому зростанню їх впливу на реалізацію державної політики у сферіміжетнічних, етнокультурних відносин. Порівняльний аналіз положень про Державнийкомітет України у справах національностей та міграції, про Міністерствокультури і мистецтв України, про Міністерство освіти і науки України засвідчуєвзаємодоповнюваність їх функцій і завдань. Тобто існує «певна передумова длякоординації діяльності цих центральних органів виконавчої влади в реалізаціїдержавної етнокультурної політики».
За роки незалежності України при органах владисформовано розвинену мережу координаційних і консультативно-дорадчих органів зпитань етнонаціональної політики. Координаційним органом на всеукраїнськомурівні є Рада представників громадських організацій національних меншин Українипри Президентові України. Рада відповідно до покладених на неї завдань готуєпропозиції щодо формування державної етнонаціональної політики, аналізує стан,тенденції та перспективи етнонаціонального розвитку України, розглядає проектизаконів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, цільових програм,готує щодо них пропозиції. Консультативно-дорадчим органом при ПрезидентовіУкраїни є також Рада представників кримськотатарського народу. Проблеми реалізаціїетнокультурних прав дістають відображення у діяльності Комісії при ПрезидентовіУкраїни з питань громадянства.
Консультативно-дорадчі органи представниківнаціональних меншин функціонують також при Держкомнацміграції України (2003 р.)та місцевих органах виконавчої влади. Діяльність цих органів спільно з органамивиконавчої влади спрямована на аналіз проблем громадського життя етнічнихспільнот і підготовку на основі його результатів пропозицій щодо формуванняетнонаціональної, етнокультурної політики, вироблення відповідних управлінськихрішень як на місцевому, так і на всеукраїнському рівнях. Консультативно-дорадчіоргани забезпечують взаємодію органів влади з «третім сектором» у цілому. В Українііснує близько 40 000 зареєстрованих недержавних організацій (НДО).
Дієвість правових, організаційних та іншихмеханізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурногорозвитку, їх удосконалення тісно пов’язано з подальшим розвитком науковихдосліджень у даному напрямі та посиленням кадрового потенціалу органівдержавної влади. Наукові сили, які здійснюють дослідження проблем розвиткунаціональних меншин і української діаспори, зосереджені у багатьох науковихцентрах. Однак, не вистачає належної координації у проведенні цих досліджень,взаємної зацікавленості органів влади і науковців у постійній співпраці.
Перепідготовку і підвищення кваліфікаціїдержавних службовців обласної і районної ланок для системи культури здійснюєДержавна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури ітуризму України; підготовку магістрів державного управління за спеціалізацією «управліннякультурою» – Одеський регіональний інститут державного управління НАДУ приПрезидентові України. Створення сучасної системи перепідготовка і підвищеннякваліфікації управлінських кадрів у сфері культури потребує здійснення заходів,передбачених Комплексною програмою підготовки державних службовців, документамиз питань адаптації інституту державної служби до стандартів країн ЄвропейськогоСоюзу.
міжетнічний спілкування культурний відносини
3.Роль громадських інститутів у формуванніміжетнічних культурних відносин
Міжетнічні культурні відносиниє способом,сферою і результатом формування та реалізації сутнісних сил людини у процесівзаємовпливу та взаємодії різних соціально-етнічних спільностей. Вони єсукупністю моральних, естетичних, світоглядних цінностей, створених у процесіспілкування, а також способом людського буття в поліетнічному суспільстві.
В залежності від характеру етнонаціональноїполітики держави, ступеня розвитку національної свідомості і самосвідомості,наявності досвіду міжетнічного спілкування, інтенсивності міжособистіснихвідносин можна виділити високий, середній та низький рівні культуриміжетнічного спілкування. При чому «особлива увага звертається на те, що самевисокого рівня культура міжетнічного спілкування включає в себе сприйняттядосвіду міжетнічного спілкування як моральної цінності, розвинуту системуінтересів, потреб до міжетнічної взаємодії, застосування моральних норм у міжособистісномуспілкуванні, терпимість, толерантність тощо».
Теоретичний аналіз змісту міжетнічних культурнихвідносиняк феномену суспільного буття потребував не тільки визначенняїї сутнісних характеристик та рівнів проявлення, але й окреслення функціональнихскладових, що доводять роль даної культури в етнонаціональному розвиткусуспільства.
Міжетнічні культурні відносини є однією зпідсистем (або відгалужень) загальної культури, вони виконують регулятивну,виховну, пізнавальну, ціннісно-нормативну, комунікативну і прогностичнуфункції.
Аналіз міжетнічних культурних відносин як окремоїцілісної системи дозволив визначити специфічність їх ролі як консолідуючого істабілізуючого чинника українського поліетнічного суспільства.
Зокрема, мова ведеться про те, що міжетнічнікультурні відносини по-перше, зберігаючи історичну пам’ять та критичнопереосмислюючи досвід вирішення етнонаціональних питань, сприяють створеннюнових парадигм міжетнічної взаємодії;
по-друге, діалектично поєднуючи загальнолюдськіта етнонаціональні цінності, впливає як на індивідуальне самоутвердження особи,так і на її національну ідентифікацію;
по-третє, спираючись на систему певних цінностейі норм, вироблених суспільством, формує вимоги і правила міжетнічногоспілкування, які зумовлюють соціальний тип поведінки етноспільнот відповідно довимог сучасного розвитку суспільного організму;
по-четверте, долаючи негативні явища, такі якнаціональний егоїзм, етнофобія, етноцентризм, які ведуть до загостренняетнополітичної ситуації, забезпечує стабілізацію міжетнічних відносин.
Виходячи з позитивного міжнародного досвідурегулювання взаємовідносин між етносуб`єктами, утвердження рівності правлюдини, плюралізму (у тому числі й культурного), протидіяння проявамнетерпимості, формування психології толерантності у поліетнічних суспільствах,в Українській державі створена і продовжує удосконалюватись адекватнаполітико-правова база. Основу її складають Конституція України, закони України «Пронаціональні меншини в Україні», «Про мови», «Про громадянство», Державнанаціональна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття), Державна програмарозвитку культур національних меншин в Україні, Національна програмапатріотичного виховання, формування здорового способу життя та інші документи.
В Україні також розробляється ефективнатехнологія управління сферою міжетнічних відносин. Важливе значення має іпідписання міжвідомчих і міждержавних угод про співробітництво у задоволенніпотреб національних меншин і водночас захист українців, які проживають закордоном.
Аналіз процесів державно-правового регулюванняетнонаціональних відносин позволяє зробити висновок про те, що Українськадержава намагається забезпечити поліетнічний характер українського суспільствана основі:
проголошення рівноправного співіснування людейнезалежно від їх раси, мови, релігійних та інших переконань;
створення умов для вільного розвиткунаціонально-культурного життя як української нації в цілому, так і всіхетнічних спільнот, які проживають в Україні;
підтримання атмосфери взаєморозуміння та взаємоповагиміж представниками різних національностей;
спрямування діяльності на виховання патріотизму,толерантного, шанобливого ставлення до культур різних етноспільнот, формуваннякультури міжетнічних і міжособистісних відносин;
запобігання та протидія через покараннярозпалюванню міжетнічної ворожнечі.
Все це сприяє утвердженню та розвитку високогорівня культури міжетнічного спілкування, подоланню негативних тенденцій у сферіміжетнічних взаємин.
Важлива роль політичних партій у формуванні міжетнічнихкультурних відносин, адже саме через цю інституцію виражається воляпредставників різних національностей.
З точки зору визначення норм міжетнічноївзаємодії, утвердження основ і принципів культури міжетнічного спілкуваннясучасні дослідники пропонують розрізняти партії націонал-демократичного,націонал-радикального, неокомуністичного і соціал-ліберального спрямування.
Для суверенної демократичної Української держави,побудова якої можлива лише за умови, що всі етнічні спільності будуть жити вмирі й злагоді, велике значення має підтримка політичними об`єднаннями реальноїполіетнічності та полікультурності, сприяння формуванню культури міжетнічногоспілкування. Саме таких позицій дотримуються політичні формуваннянаціонал-демократичного і соціал-ліберального спрямування.
Вони відстоюють ідею визнання вирішальної ролінаціонального, етнічного фактора у суспільному житті, а до основних положень їхпрограмових засад відносяться рівноправне співіснування всіх етносів, щопроживають в Україні, протидія націонал-екстремізму, націонал-шовінізму тарасизму, створення важливих передумов для національної й соціальної злагоди удержаві, духовне відродження і розвиток поліетнічного українського суспільства,створення української політичної нації, необхідність ведення діалогу культур якдемократичної форми міжетнічної взаємодії.
Важлива роль і значення «Всеукраїнських тарегіональних культурно-прсвітницьких й національно-культурних об`єднань узміцненні міжетнічної взаємодії, сприянні розвитку міжкультурного таміжетнічного діалогу в українському суспільстві».
В Україні багато культурно-просвітницькихорганізацій, які мають загальнодержавний статус. Процес їх організаційногооформлення розпочався в кінці 80-х рр. ХХ ст., і на сьогодні в Україні дієбільше 30 таких об`єднань.
В Україні діють такі організації, як Асоціаціянаціонально-культурних об`єднань України, Міжнаціональний конгрес «Злагода»,Асоціація «За міжнаціональний мир і злагоду в Україні», Всеукраїнськетовариство «Просвіта», Товариство російської культури ім. О.С. Пушкіна,Українське товариство російської культури «Русь», Єврейська Рада України,Всеукраїнський Єврейський Конгрес, Товариство «Україна – Білорусь», Федераціяпольських товариств в Україні, Асоціація ромів України та ін. Ці та іншіоб`єднання на сучасному етапі організовують різнопланову роботу, а саме:проводять з`їзди національних громад, координують культурологічну іпросвітницьку діяльність національно-культурних товариств, підтримують зв`язкиз історичними батьківщинами окремих етноспільнот України, «проводять фестивалінаціональних культур, науково-практичні конференції з питань міжетнічноївзаємодії, організовують видавничу справу тощо».
На сучасному етапі розвитку Української державиВсеукраїнські культурно-просвітницькі об`єднання сприяють подальшоїдемократизації етнонаціональних процесів, утвердженню міжкультурного та міжетнічногодіалогу, консолідації як окремих етноспільнот, так і української нації вцілому, що, в свою чергу, впливає на зміцнення основ міжетнічних культурних відносин.
Міжетнічна злагода і суспільна стабільність удержаві можлива лише за умови регіональної стабільності, у забезпеченні якоївелику роль відіграють місцеві національно-культурні товариства. Певний досвідпо реалізації вищеокресленої мети нагромадили об`єднання етноспільнот «Миколаївської,Одеської, Чернівецької, Закарпатської, Харківської областей, АвтономноїРеспубліки Крим та інших регіонів».
Через організацію конкурсів, концертів, відкриттянедільних шкіл, де вивчається як рідна, так і українська мова й культура, проведеннязустрічей із представниками інших етноспільнот із різних регіонів України,відзначення національних свят, регіональні національно-культурні товариствасприяють відродженню і розвитку не тільки національних культур, традицій, мовокремих етноспільнот, а й української нації в цілому, забезпечують урегулюванняміжетнічних конфліктів та протистоянь у регіонах, сприяють виробленню такихнорм поведінки, які дозволяють не просто спвіснувати, але й плідно, конструктивновзаємодіяти, поважати, розуміти культуру представників інших національностей.
Отже, немає сумніву, що подальший поступ Українипо створенню демократичної правової держави з ефективною тасоціально-спрямованою економікою стане найголовнішою підставою для гармонійнихстосунків між етнічними складовими українського суспільства. Проте цямайбутність може бути досягнута не сама по собі, а через низку зусиль,впровадження виваженої загальнодержавної та регіональної політики, плідну йцілеспрямовану діяльність політичних партій та громадських організацій, доучасті в яких належить залучати представників всіх етноспільнот, а такожпредставників творчої інтелігенції, науковців, вчителів та інших фахівців.
Міжетнічні культурні відносини це спосіблюдського буття у поліетнічному суспільстві. Вони є узагальнюючоюхарактеристикою суб`єктів спілкування, що виявляє їх участь у функціонуванні тарозвитку громадських інститутів, культурно-національних цінностей та нормспілкування. Теоретичний аналіз міжетнічних культурних відносин дозволяєвключити до їх змісту нормативні вимоги, які регулюють міжетнічні іміжособистісні взаємовідносини, традиційні норми та правила спілкування,морально-етичні, світоглядні цінності, соціально-орієнтовану поведінку,діяльність окремих осіб та етнічних спільнот в умовах міжетнічного спілкування.
Міжетнічні культурні відносини відіграють важливуроль у гармонізації міжетнічних відносин, забезпеченні суспільної стабільностів цілому. До особливих функціональних складових, що обумовлюють дану роль,відносяться інтегративна, регулятивна, ціннісно-нормативна, пізнавальна,виховна функції, але, безумовно, провідною є регулятивно-аксіологічна,ціннісна. Тому специфічність ролі міжетнічних культурних відносин полягає втому, щоб зберегти історичну пам`ять та критично переосмислити досвід міжетнічноївзаємодії попередніх поколінь; виробити норми поведінки особи, які бвідповідали вимогам сучасного стану розвитку суспільства; формувати почуттявзаємоповаги і толерантного ставлення до всього інонаціонального.
В Україні створено ґрунтовну політико-правовуоснову, до основних засад якої можна віднести: – визнання єдиного громадянства; –сприяння консолідації та розвиткові української нації, культурної, мовної тарелігійної самобутності всіх етноспільнот українського суспільства; – забезпеченнявсебічного розвитку функціонування української мови, гарантування вільногорозвитку і застосування всіх мов національних меншин; – гарантування всімгромадянам України рівних конституційних прав та рівної відповідальності передзаконом; – покарання за порушення чи обмеження прав громадян за расовою,національною, релігійною, мовною ознаками, розпалення міжетнічної чиміжрелігійної ворожнечі тощо.
У регулюванні міжетнічних культурних відносин,вирішенні етнонаціональних питань чільне місце посідають політичні партії. ВУкраїні на сучасному етапі провідну роль у формуванні міжетнічних культурнихвідносин відіграють партії націонал-демократичного та соціал-ліберальногоспрямування, а саме: Соціал-демократична партія (об`єднана), Партія Регіонів,Народно-демократична партія України, Народний Рух України, Українська Народнапартія, Ліберальна партія, Ліберально-демократична партія України (об`єднана)та інші, основним завданням яких є набуття вирішального значення національного,етнічного фактору у суспільному житті, а також вільного розвитку всіх народів,які живуть в Україні. Важливим підґрунтям для формування міжетнічних культурнихвідносин є програмні положення про рівноправне співіснування всіх етносівУкраїни, протидію націонал-екстремізму та расизму, створення передумов для соціальноїі міжетнічної злагоди, консолідацію української нації тощо.
Закладають основи та сприяють утвердженнюміжетнічної культурної злагоди в українському суспільстві Всеукраїнськікультурно-просвітницькі об`єднання. Вони спрямовують свою діяльність навідродження духовності, розвиток національних культур, традицій, мови якокремих етноспільнот, так і української нації в цілому, захист етнонаціональнихінтересів, розгортання міжетнічного та міжкультурного діалогу, формуванняатмосфери взаємодовіри і взаєморозуміння у суспільстві.
Вагоме значення у формуванні гуманістичнихпринципів міжетнічних культурних відносин відіграють регіональнінаціонально-культурні товариства. Реалізуючи головну свою мету – відродженнядуховності та забезпечення толерантних взаємовідносин у регіонах, вониорганізовують фестивалі національних культур, концерти, виставки, відкриваютьшколи; проводять конкурси, зустрічі з представниками інших етноспільнот,організовують лекції з проблем міжетнічних взаємовідносин.
Все це дозволяє краще зрозуміти культуру іншихетносів, сприяє стабілізації міжетнічних відносин як в окремих регіонах, так ів Українській державі в цілому. Для подальшого формування міжетнічнихкультурних відносин головним є всебічний розвиток всіх етносів України. Тобтоактуальним залишається курс на плюралізм культур і водночассоціально-економічну та політичну інтеграцію в єдиному національно-державномупросторі. Ефективна політика багатокультурності дасть змогу зміцнитиміжетнічний мир і забезпечити подальший розвій українського суспільства.
Висновки
В даній курсової роботі ми розглянули міжетнічнікультурні відносини в України. Ми розглянули культуру міжетнічного спілкування,державну етнокультурну політику в Україні й роль громадських інститутів у формуванніміжетнічних культурних відносин.
Найважливіше, що може бути сьогодні для добранашої держави, – це ідея національної єдності. Бо всі ті твердження, щоУкраїна тільки для українців, абсурдні, як і те, що генетичний українець чимосьліпший українця негенетичного.
Вкрай важливим є подолання егоцентризму унаціональній культурі, коли відбувається процес відчуження національнихкультур, відторгнення інших культур як «чужих». Саме подрібненість таізольованість національних культур – на чому наполягають націонал-шовіністи, –і ведуть до егоцентризму, національної пихатості, націонал-екстремізму,духовної самоізоляції. Ось чому молодій української державі необхідна науковастратегія щодо подальшої консолідації та гармонізації національних культур.
Хіба можна виховати доброго громадянина інакше,як не через повагу до законів власної держави і розуміння того, що вони(закони) узгоджуються із законами, які діють у світі, й із вселюдськимицінностями, що усвідомлюючи себе частиною цією держави, прилучаєшся до цілогосвіту як його громадянин. Вкрай необхідно всіляко зміцнювати прогресивні,власне національної сили і сили самої української держави, забезпечуватидемократію і національну свободу проти будь-якої диктатури, тоталітаризму таколоніалізму. Важливо не рахувати ворогів, а їх перемагати, розвивати,зміцнювати віру у велике благо вільної України, палку надію на життя в новихумовах, готуватися до великого історичного кроку на вершини світової культури.
Формування високого рівня міжетнічних культурнихвідносин потребує і забезпечення теоретичної бази шляхом розгортаннянауково-дослідної роботи. Тому назріла необхідність:
наукової експертизи законодавства України щодогармонізації відносин, його порівняльний аналіз зі світовими та європейськимистандартами і з`ясування значення для соціальної злагоди, збереженнятериторіальної цілісності держави;
дослідження політичних, правових, етнічних,соціально-економічних та інших засад функціонування етноспільнот в умовахдержавної незалежності України, шляхів інтегрування етногруп в українськуполітичну націю;
підготовки спеціальної узагальнюючої праці, вякій би системно досліджувався процес формування міжетнічних культурнихвідносин, окреслювалися основні його напрями, тенденції та перспективи;
розробки спеціальних курсів у навчальних закладахрізних рівнів акредитації з проблем історії міжетнічних культурних взаємовідносинв Українській державі;
створення серії науково-популярних книг, де бвисвітлювались процеси міжетнічної та міжкультурної взаємодії в різних регіонахУкраїни.
Список літератури
1. Багмет М.О., Ляпіна Л.А. Діяльність національно-культурнихтовариств у Миколаївській області у 90-ті роки // Наукові записки /Збірник. – Сер. «Політологія і етнологія»». – Вип.8. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 184–188.
2. Багмет М.О., Ляпіна Л.А. Значення всеукраїнськихкультурно-просвітницьких об`єднань у зміцненні міжетнічної взаємодії //Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т.23. Вип. 10. Політичні науки. – Миколаїв:Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002. – С. 18–23.
3. Демьянова Т.А., Ляпина Л.А. Политическаякультура – важнейший фактор политической социализации личности // Политикаи власть. Материалы научно-практической конференции. – Ч. 2. – Запорожье,1993. – С. 96–97.
4. Кучмій О.П. Проблема культурного розмаїття у глобальномусуспільстві знань // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 50.Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка.Інститут міжнародних відносин, 2004. – С. 104–115.
5. Кучмій О.П. Структура та моделі політики міжкультурногоспівробітництва // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 57.Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка.Інститут міжнародних відносин, 2005. – С. 98–114
6. Леонова А.О. Державна етнокультурна політика в сучаснійУкраїні: Теорія і практика: Моногр. – К.: ДАКК КіМ, 2005. – 275 с.
7. Леонова А. Державна культурна політика України:Нормативно-правовий аспект // Вісник УАДУ. – 2002. – №2. – С. 300–306.
8. Леонова А.О. Етнокультурна політика України: Моногр.– К.: М-во культури і мистецтв України, 1998. – 228 с.
9. Леонова А.О. Етнокультурна політика України:сутність, засади, напрями // Україна на порозі третього тисячоліття:духовність як основа консолідації суспільства: Аналітичні розробки, пропозиціїнаукових та практичних працівників. – К.: НДІ «Проблеми людини», 1999. – Т. 15. –С. 355–361.
10. Леонова А. Культура як компонент розбудови державноїетнополітики України // Вісник УАДУ. – 2001. – №3. – С. 327–336
11. Ляпіна Л.А. Відображення проблеми культури міжетнічногоспілкування у програмних документах сучасних політичних партій України //Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Вип. 9. Політичні науки. – Миколаїв:Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002. – С. 77–81.
12. Ляпіна Л.А. Місце і роль культури міжетнічного спілкування узабезпеченні суспільної стабільності // Історичні та політологічнідослідження. Науковий журнал. – Донецьк: ДНУ, 2001. – №4 (8). – С. 283–289.
13. Ляпіна Л.А. Українська національна ідея: історія та сучаснетлумачення // Науковий збірник кафедри політології та економічної теорії.– Миколаїв: МДПУ, 1996. – С. 19–21.
14. Основи політологічних знань. Навчальний посібник / Багмет М.О.,Коротєєва В.О., Бакалець О.Г., Дем`янова Т.О., Ляпіна Л.А. та ін. –Дніпропетровськ – Миколаїв: ЦЕО, ООО «Днепроррост», 1999. – 206 с.
15. Політологія. Рекомендовано Міністерством освіти України якнавчальний посібник для студентів / Курас І.Ф., Багмет М.О., Дем`яноваТ.О., Бубир І.Г., Ляпіна Л.А. та ін. – Миколаїв: МДПУ, 1995. – 149 с.
16. Російсько-український словник термінів і понять із державногоуправління / Багмет М.О., Вєтров В.Є., Григор`єв Є.М., Жук Н.М.,Ляпіна Л.А. – Миколаїв: Редакційно-видавничий відділ МОІППО, 2001. – 248 с.
17. Татаренко Т. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність //Політичний менеджмент. – 2004. – №5 (8). – C.31–39