Глобалізація й поняття «суспільство» у новітніхсоціологічних дискусіях
Кінець XX століттяй початок XXI століття в соціології як науці — і ширше — у соціологічномуаналізі історичного життя з'являється в досить заплутаному й навітьпарадоксальному виді. Ця парадоксальність і заплутаність обговорення проблемрубежу XX — XXI століть виникає із внутрішньої суперечливості двох базовихінтерпретацій тези глобалізації, що існує як головна теза для описуфундаментальних процесів сучасності. Теза глобалізації існує у двох варіантах: утеоріях сучасності як пізнього модерну, що розвиває «нормальну» (узмісті Т. Куна) соціологію, з одного боку, і в теоріях постмодерна — з іншої. Длятеорій пізнього модерну глобалізація — це повсюдна реалізація соціальнихпринципів, закладених у суспільствах модерну, у культурі епохи Просвіщення; цепроцес уніфікації територій і взаємодій. Завдяки цьому сучасність з'являєтьсяяк зрілий модерн, не позбавлений, однак, фрагментів його тенденцій. Дляпостмодерністських теорій сучасність — це кінець модерну, кінець епістемологіїй соціального порядку модерну, це оформлення мережних комунікативних систем, наоснові яких оформляються глобальні системи взаємодії. І саме вони стаютьпредметом соціологічного аналізу.
Теоріїглобалізації «нормальної» соціології — це теорії, які у всіх своїхваріантах і при всіх розходженнях усередині себе, розглядають сучасність якетап загальної епохи модерну. І це не дивно. Становлення суспільств модерну йпроцес глобалізації споконвічно були зв'язані один з одним. Починаючи з епохиВеликих географічних відкриттів, колонізація й включення заокеанських територійв орбіту європейських економік і політичної системи відносин сталифундаментальною умовою становлення самих цих економік і національних держав. ПочатокXX століття було сполучено з новим етапом у розвитку процесу глобалізації — зімперіалізмом. Імперіалізм означав уже не простий використання колоній вінтересах суспільств, що стають, модерну, він означав експорт організаційних,економічних і політичних принципів у колонії, він означав територіальне, людське,ресурсне розширення метрополій, затребуване принципами організованогокапіталізму.
Сучасний етаппроцесу глобалізації самим найтіснішим образом пов'язаний з мікроелектронноюреволюцією, впровадженням комп'ютерних систем виробництва, нових систем транспортуй зв'язку, а також з обумовленим цими факторами зміною відносини до простору йоб'єктивного протікання соціального часу. Глобалізація означає стиск якпростору, так і часу.
Глобалізаціяозначає посилення зв'язаності, ущільнення територій, ослаблення границь, щоісторично зложилися між різними територіями. Посилення зв'язаності,взаємозалежності, ущільнення взаємодії здійснюється на всіх соціальних рівнях ів різних сферах — економіці, політику, культурі, науці, утворенні.
Процесглобалізації здійснюється через створення глобальної мережі культурних кодів іповідомлень. Мода, кінематограф, політичні події, природні катастрофи,терористичні акти, курси валют, проривні наукові технології — всі ці події,знаки й повідомлення існують одночасно, відразу для всіх, будучи всім однаковозрозумілі. Завдяки глобальним засобам масової інформації, глобальному мережномусуспільству всі живуть в одній системі подій і єдиній системі змістів.
Глобалізаціяздійснюється як процес універсалізації, гомогенізації й уніфікації соціальних,політичних і економічних інститутів і процесів. Створюються формально схожісистеми державного керування, політичних партій; системи права; фінансовогоконтролю й керування; соціального й пенсійного забезпечення; аналогічні системиохорони здоров'я, утворення, підтримки науки й культури, спорту й т.д. Виникаютьзагальні форми соціального протесту, соціальних почуттів і подань. Типізуютьсясоціальні позиції, робочі місця й функції, системи соціальної стратифікації йспоживання, оформляються транснаціональні еліти.
Глобалізаціясполучена з оформленням наднаціонально-державних, у повному розумінні словаглобальних, соціальних інститутів, що володіють авторитетом і навіть певноювладою, таких як, наприклад, ООН, ВТО, спортивні організації й союзи, різногороду регіональні економічні, політичні, культурні союзи й організації. Мова йдене просто про угоди, основу яких становлять інтереси або взаємне визнанняпринципів, норм і систем міжнародного права. Мова йде про інститути йорганізації, що володіють своїм регламентом, штатом міжнародних чиновників іповноваженнями, що включають можливість примуса й покарання учасників у випадкупорушення ними угод і зобов'язань.
Оформленнянаднаціональних організацій кидає виклик національним державам, порушує питанняпро повноту їхніх повноважень і прерогативах. Але не тільки наднаціональніорганізації натискають і звужують сферу повноважень національної держави. Неменш значимої виявляється друга сторона загального процесу глобалізації. Мовайде про процес регіоналізації й мультікультурності, що «розмиває» сформованусистему національних держав «знизу».
Секуляризованакультура модерну, демократична система цінностей, політична толерантність, зодного боку, і можливість фізичного переміщення для величезної кількості людей,зв'язку територій в on-line режимі, надавані сучасними технічними коштами, зіншого боку, створюють зовсім нову картину культурно територіального розподілу.Опираючись на декларацію модерном цінності толерантності й створені їм технічніможливості, різні культурні, релігійні, етнічні групи й меншостей вимагаютьперегляду сформованого глобального національно-державного порядку й заявляютьпро свою особисту участь у глобальних процесах, інститутах і організаціях. Фактичноці вимоги спрямовані на «реконсервацію» національно-державнихутворень, на «перекрій» політичного простору.
Процес мультікультуривиявляється небезпечним для національної держави й ще у двох моментах. Опираючисьна права людини, насамперед, на право волі пересування, різні національні групивимагають установлення прозорих границь і права бути присутнім і жити в рамкахбудь-яких національно-державних утворень. Крім того, мультікультурність і якпринцип, і як практика чреватий своїми наслідками для універсального йгомогенного соціально-культурного простору національної держави. Іммігрантськихрелігійних і етнічних меншостей, зберігаючи групову організацію, зберігають івідповідну релігійну й етнічну ідентичність, що не дозволяє їм до кінцяпроходити процеси асиміляції. Більше того, як свідчить соціологічна теорія,іммігрантські меншості здійснюють активний опір процесу асиміляції й «розчинення»у великому суспільстві. Їхня взаємодія з більшим суспільством носить складнийхарактер. Іммігрантські групи, взаємодіючи з більшим суспільством, приймаютьйого «повідомлення», але виявляються не схильними до його адекватних,відповідних установлених норм і правил, прочитанню. Вони інтерпретують це«послання» по-своєму. Культурно-нормативній системі великогосуспільства вони протиставляють свою нормативно-культурну систему й своїспособи прочитання культурних норм і кодів і змушують кожненормативно-культурне послання великого суспільства циркулювати в їхній власнійсистемі норм і кодів. У результаті універсальний культурно-нормативний простірнаціонально-державної території розривається, у ньому утворяться інокультурні групи,розривається єдина система значеннєвих комунікацій. Все це прямо «уривається»у політичний процес, породжуючи нові протиріччя й конфлікти, ставлячи підпитання єдність національно державного утворення.
Сказане дозволяєвказати на фундаментальну проблему, що породжує процес глобалізації. Цієюпроблемою є колосальний тиск, що випробовує сучасний національно-державнийпорядок як «зверху», з боку «наддержавних» структур іпроцесів, так і «знизу», з боку процесів регіоналізації й мультікультурності.
Виникає питання — щож відбувається із суспільством? Адже суспільства модерну зложилися й існували уформі національних держав. Деякі сучасні дослідники глобалізації — Дж. Уррі, І.Валлерстайн і ін. — заговорили у зв'язку із цим про «кінець „суспільства“.»Спостережувана, нібито, неадекватність базових соціологічних категорійсучасним соціальним реаліям дозволяє порушити питання й про адекватність самоїсоціології як науки й запропонувати їй заміну у вигляді дисципліни під ім'ям"історична соціальна наука" (І. Валлерстайн).
На думку,наприклад, Джона Уррі, сучасність, характерна як «виникаючий глобальнийпорядок — це порядок постійного безладдя й порушення рівноваги». Розвитокрізних «мереж і потоків», різних «переміщень розмиває ендогеннісоціальні структури» суспільства. Завданням соціології у зв'язку із цим повиннестать вивчення мобільності — народів, предметів, образів, інформації йвідходів, а також надскладних взаємодій між цими різними мобільностями і їхнімисоціальними наслідками. Мова, фактично, іде про нову «порядку денному»для соціології як «науки» і, головним чином, про характер і природуїї предмета. Соціологія повинна стати, на думку Уррі, «дисципліною,організованої навколо мереж, і горизонтальних потоків». «Соціологіямобільності» повинна замістити «соціологію соціального як суспільства».
У такий спосібтеза «кінця соціального» постмодерністської соціології 80-х — 90-хроків трансформується в теорію «мережного суспільства» у М. Кастельсай в «соціологію мобільності» у Дж. Уррі. Нове бачення «соціального»,як затверджує Уррі, може бути реалізовано тільки за допомогою нового методу, щоскладає у використанні метафор, на яких базується й у які знаходить висвітленнянаше розуміння соціального життя. Більше того, Уррі вважає, що «соціологічнадумка, так само як і будь-якій іншій формі мислення, не може реалізовуватися» не-метафорично". Такі метафори як «мережа», «потік»,«мобільність» і покликані сприяти розробці теорій «глобалізації»і «глобального». Саме ці метафори покликані створити нову соціальнутопологію й метафорику «територій», навколо яких, нібито, булоорганізоване поняття «суспільство».
Більшість сучаснихспівтовариств не припускає «географічної близькості» утворюючих їхніхлюдей. Мова йде про «групи самодопомоги», організаціях «прямої»дії, комунікативних групах, етнічних, екологічних, відпочинку і інших групах,що утворяться на основі спільного інтересу у політиці, спорті, культурі, любовідо тварин, їжі, до альтернативної медицини й т.д. Такі утворення складаються наоснові вільного вибору. Люди швидко приєднуються до них і швидко їх залишають.«Кожна така група виявляє своєрідне сполучення принципів приналежності йрухливості. Багато хто являють собою свого роду культури опору, горизонтальнепродовження мереж цивільного суспільства, розташовуючись як усередині, так і замежами національних держав».
Новим баченням«соціального», пропонованим М. Кастельсом, Дж. Уррі й іншими,фактично затверджується втрата соціологією своєї предметності, втрата поняттям«суспільство» свого втримування як якогось упорядкованого абоструктурованого цілого. У цьому зв'язку виникає питання — про що мова йде: пронеадекватність сучасних соціологічних понять і теорій або про реальні процесируйнування старих суспільств?
Очевидністьрозгортання глобального процесу не викликає ніяких сумнівів. Однак не викликаєсумнівів і те, що національно-державний порядок не пішов у минуле і є присутнімяк на рівні міжнародного порядку, так і на рівні внутрішньодержавної політики.
Немає сумнівів і втім, що сучасні суспільства втратили класичну класову структуру, що репрезентуваласебе в політичній дії класів, і є насамперед масовими суспільствами. Безумовно,масовість — це головна соціологічна характеристика сучасних суспільств, щохарактеризує як природу соціальних інститутів і соціального порядку, так іособливості систем соціальної стратифікації, тип соціального характеру й т.д. Більшетого, мабуть, що й сучасні соціологічні теорії інформаційного суспільства, іпостмодерністська соціологія в якості базової соціологічної моделіспіввідносяться саме з моделлю масового суспільства або мають її як основу. Наприклад,Жан Бодрийяр, один з головних авторів тез «кінця соціального», «кінцяпорядку», «кінця історії» в основу аналізу сучасності йобґрунтування своїх тез думає саме критичну теорію масового суспільства,концепцію «маси» як «мовчазної більшості». Всі іншіхарактеристики, такі як "інформаційне" або «мережне», характеризуютьце масове суспільство з погляду рівня його науково-технічного розвитку,фіксують використовувані їм технологічні ресурси й кошти комунікації. Вонискоріше є метафорами, чим аналітичними соціологічними характеристиками, що, доречі, і зізнається авторами цих концепцій.
Ситуація виглядаєв такий спосіб. Сучасні суспільства володіють цілим поруч стійких, типовиххарактеристик, придбаних ними в процесі історичної трансформації. Ціхарактеристики мають кумулятивний характер, кожна з них з'являлася на якімсьпевному етапі історичного розвитку, але не витісняла вже, що мають характеристики,а скоріше модифікувала їх і відсувала на задній план історичного аботеоретичного аналізу. Наприклад, розвиток третинного сектора в економіці йформування відповідних груп професій, типів діяльності, ціннісних орієнтацій ісистем організації не означало, що суспільства перестали бути промисловими,капіталістичними, масовими й т.д. Це просто було проявом ще однієї якості, щополучили назву «постіндустріального» (неологізму скоріше затемнює,чим пояснюючу суть процесу), що модифікувало вже, що мають якості, але нескасувало їх і навіть не перебороло їх (хоча як компонент «пост» припускаєсаме подолання).
Крім того, аналізрізних соціологічних теорій суспільства дозволяє зробити висновок про те, щонайчастіше соціологія, фіксуючи нові соціальні процеси, що роблять вплив, щотрансформує, на сталий соціальний порядок, іде по шляху використанняметафорики, не вкоріненої в соціологічної понятійності, по шляху помітноїжурналістської фрази. Результатом є накопичення нових слів і термінів, щостворюють видимість появи нової теорії й принципово нового соціального стану,тоді як мова йде тільки про прояв нового процесу, що вимагає свого осмислення йвключення в існуючу соціологічну традицію. Метафора може виконувати рольінтелектуальної провокації, але не більше того. Типовим прикладом щодо цьогопредставляється метафорика "інформаційного" або «мережного»суспільства.
Сучаснісуспільства не втратили свого «капіталістичного» або «промислового»характеру, коли почали використовувати інформаційні технології. Інформаційнітехнології зажадали зміни організаційних форм, керування, нових професій і т.д.,але промислова якість суспільства не пішло в минуле, так само як ікапіталістична система відносин, у рамках якої розвиваються нові інформаційнітехнології й комунікативні можливості. Порівняння й аналіз різних теоретичнихпобудов на тему «сучасне суспільство» переконує в тім, що сучаснісуспільства представляють собою капіталістичні, високотехнологічні, розвиненіпромислові суспільства, соціальна система яких описується в термінах масовогосуспільства. Особливий інтерес сучасної соціології до комплексного дослідженняпроблем культури, споживання, соціальної стратифікації й конфлікту, щореалізується в різного роду теоріях, таких, наприклад, як «культурнийкапіталізм», лише підтверджує сказане.
Крім того, сучаснісуспільства є масовими суспільствами, що не втратили при цьому своєїнаціонально державної специфіки. І не схоже, що вони втратять цю специфіку вмайбутньому. Більше того, як показує досвід існування суспільств XX в.,насамперед тоталітарних, масові суспільства породжують проблему регулюваннясоціального життя, у зв'язку із чим на передній план виступає держава в якостіголовної регулюючої інстанції. Уже Карл Мангейм указав на дві можливі стратегіїсоціального керування в масовому суспільстві — стратегію тоталітаризму йстратегію демократичного керування, що опирається на демократичні соціальніінститути, розвиток принципів народовладдя, а головне — на розроблену стратегіюв області культури, утворення й виховання. Центральним моментом у розробціпринципів демократичного керування суспільством було, на думку К. Мангейма,формування відповідної системи демократичних цінностей, їхнє затвердження всуспільстві й реалізація в сформованому соціальному порядку не без опори надержаву.
Соціальний порядоксучасних суспільств фундаментальним образом залежить від держави й опираєтьсяна нього. Сучасна держава — це соціальна держава. Будь-яка соціальна держававиконує активну регулюючу й навіть формуюче суспільство функцію. У рукахдержави перебуває право, його відправлення, системи правового контролю йпримуса — прокуратура, поліція, пенітенціарна система. Держава має можливостіконтролю за економічними процесами, стимулюючи одні й обмежуючи інші. Державаконтролює основні соціальні процеси — конфлікти між соціальними групами,здійснює процес перерозподілу багатства, підтримує нижчі класи, гарантуєрівність життєвих шансів і цивільних прав всьому населенню. Держава здійснюєконтроль над національно-державною територією. У руках держави зосередженийнайважливіший для сучасного суспільства джерело влади, контролю й впливу — армія.
Перелік цього,далеко не повного, списку державних повноважень дозволяє говорити профундаментальній, що конституює ролі держави для сучасного суспільства. Держава- інстанція що конституює й контролює, особливо такої є соціальна держава. Безпідтримки соціальної держави не може існувати масове суспільство.
Глобалізація,мультикультурність, поява мережної якості в більшості соціальних інститутів іпроцесів лише породжують додаткові проблеми й завдання, належні бутирозв'язуваними сучасною соціальною державою. Ці проблеми може вирішити тількисоціальну державу, що є й національною державою, тобто суспільством — російським,американським, французьким, італійським і т.д.
Висновки, якпредставляється, очевидні. Суспільство як упорядкована єдність, якнаціонально-територіальне утворення існує й буде в доступному для оглядумайбутньому існувати в реальності, а значить суспільство як соціологічнакатегорія є необхідними засобами теоретичного аналізу. Більше того, зовсімочевидно, що сучасність вимагає серйозного соціологічного осмислення йстворення соціологічної теорії сучасних суспільств, максимально звільненої відпомітної несоціологічної метафорики. Аналітична ревізія соціологічних понятьочевидно необхідна, але її варто починати не з поняття «суспільство».
Якщо ж,намагаючись підвести деякий підсумок, перелічити основні якості сучаснихсуспільств, опираючись на розглянуті теорії й процеси, то перелік будевиглядати в такий спосіб.
1) Сучаснесуспільство — це суспільство, економічне, господарське підсистема якогоописується сучасними теоріями інформаційного суспільства.
2) Його соціальнапідсистема найбільше адекватно відображена теоріями масового суспільства.
3) Відповіднакультурна підсистема може описуватися класичними теоріями масового суспільствай сучасних теорій постмодерна.
4) Що стосуєтьсяполітичної підсистеми, сфери держави, — то мова тут іде про національнудержаву, що є з погляду своїх внутрішніх функцій соціальною державою.
5) Процесглобалізації, що є головним фундаментальним процесом, що характеризуєсучасність, означає повсюдне поширення цих характеристик на всі сучаснісуспільства, що, однак, не означає, що розгортання глобалізації носитьбезконфліктний характер.
Література
1. Межуев В.М. Проблема современности в контекстемодернизации и глобализации // Политология №3.2006. С.102-115.
2. Василенко І.О. Діалог цивілізацій. — К., 1999
3. Федотова Н.Н. Возможна ли мировая культура?// Философские науки. №4.2000. С.58-68.
4. Косиченко О.Г. Національні культури в процесі глобалізації.- К., 1997
5. Орлов Ф.И. Социальные издержки глобализации// Социологические исследования. №7.2001. С.13-22.