Таїнство Хрещення і його сутність

План
Вступ
Розділ І. Таїнствo Хрещення ійoгo сутність
Розділ ІІ. Істoричнийрoзвитoк чинoпoслідувань таїнства Хрещення. Пригoтуваннядo таїнства Хрещення
ІІ.1 Прийняттяімені при вступі дo християнськoгo суспільства
ІІ.2 Огoлoшення і вoцеркoвлення
ІІ.3 Заклинання
ІІ.4 Відречення від диявoла із’єднання з Христoм
ІІ.5 Спoвідання віри
Розділ ІІІ. Істoричнийрoзвитoк чинoпoслідувань таїнства Хрещення. Таїнствo Хрещення
ІІІ.1 Роль води в таїнствіХрещення та її освячення
ІIІ.2 Пoмазання єлеєм
ІIІ.3 Фoрма омoвення вoдoю підчас хрещення
ІIІ.4 Фoрмула Хрещення
II.5. 31 Псалом і облачення вбілі одежі
Розділ IV. Істoричний рoзвитoкчинoпoслідувань таїнства Хрещення. Таїнство Миропомазання
IV.1 Таїнство Миропомазання у складі чину Хрещення
IV.2Молитви на обмивання та постриження волосся
IV.3Спільне закінчення таїнства Хрещення і Миропомазання
Розділ V. Значення Хрещенняв сучасному екуменізмі
Висновки
Список використаної літератури 
Вступ
Значення таїнствяк у Православній Церкві так і в усьому Християнстві є, безсумнівно,величезним. Без цих сакраментальних актів неможливе повноцінне церковне ідуховне життя кожної людини, яка вирішила стати членом народу Божого. Черезтаїнства під виглядом певних видимих дій і слів посилається тому, хто йогоприймає, і невидима сила – Дари Святого Духа, освячення і Боже благословення. Ітому значення таїнств у житті кожного християнина настільки велике, що коженраз вони стають новими етапами у їхньому житті. Вони є дієвими Божимизнаряддями, які неодмінно діють благодатно на тих, хто до них приступає [87,46].
Кількісноцерковних таїнств у Православній Церкві є сім. І найпершим таїнством, якенеобхідне для вступу до християнського суспільства і без якого нереально увійтидо благодатного Царства Божого, є таїнство святого Хрещення. Хрещення є дверимадо спасіння і до Царства Божого. «Якщо хто не народиться водою і духом, — сказав нам Христос Спаситель, Який і встановив це таїнство, — не може увійти вЦарство Боже» (Ів. З, 5). Хрещення «водою і духом» повністю змінює і очищуєлюдину – вона вмирає для життя старого і народжується для нового святого життяв тілі Христовому (1 Кор. 12, 13).
Христос заповівСвоїм ученикам: «Йдіть, навчайте всі нарoди, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, іСвятoгo Духа» (Мф. 28, 19), і таким чином Хрещення стало одним із найголовнішихелементів у житті Церкви і влилося у богослужбову християнську практику.
На початку свогорозвитку чин таїнства Хрещення був дуже простим, як і будь-яке іншебогослужіння у часи апостолів. Але разом із зовнішнім розвитком Церкви, якживого організму, хрещення поступово змінювалося і розвивалося, перетворюючисьіз елементарного акту у складне богослужбове чинопослідування. Досліджуючибогослужбовий розвиток таїнства Хрещення, не важко помітити, що воно нібизавжди пристосовувалося до конкретного часу, і разом з цим незмінно несло усобі те духовне значення і внутрішній зміст, якими воно було наділене з часівапостолів.
Будучи одним ізтаїнств Церкви, Хрещення за своєю важливістю є одним із найскладніших, за своїмзмістом, богослужбових актів. Воно містить у собі багато богослужбовихелементів, які хоч і поєднані разом в одному чинопослідуванні, але, водночас, єнастільки самостійними, що кожне може розглядатися в окремому літургічномудослідженні. Така структура таїнства робить його не легким для дослідження. Авнаслідок відсутності протягом багатьох століть окремих письмових пам’яток, якіб спеціально стосувалися до нашого предмету, і разом з цим при великійкількості коротких уривочних, а інколи і протилежних згадок у творінняхцерковних письменників, дослідження історичного розвитку хрещення стає щеважчим.
Так, за першестоліття християнської ери, за часи апостолів, ми не маємо жодного твору, якийби спеціально і конкретно викладав порядок, склад, форму і характербогослужіння і звершення хрещення у апостольський вік. Збереглися лише короткіі уривочні вказівки у Новозавітних писаннях, які часто не достатні длявідтворення чинопослідування хрещення у першому столітті.
Від другого ітретього століття ми також не маємо жодного систематизованого викладу таїнствахрещення, як і будь-якого іншого богослужіння. Це пояснюється свіжістюапостольської проповіді і тою простотою, в якій звершувалося богослужіння учаси апостолів і мужів апостольських.
Безперечно, неможна вважати, що за ці перші століття було мало свідчень про здійсненнятаїнства Хрещення. Їх було багато, але жодний із церковних письменників неставив собі за мету викласти на папері чин Хрещення своєї сучасності, аобмежувався лише короткими згадками про це таїнство у тих випадках, коли булонеобхідно, здебільшого в апологетичних творах.
Четверте і п’ятестоліття – час розвитку і торжества християнської науки. І хоча ми маємо дужебагато свідчень про здійснення богослужіння у ці часи, та, все ж таки, напершому плані творінь святих отців стоїть догматична сторона таїнств, а непрактична, яка і є головною складовою християнського богослужіння. Лише одинбогослужбовий пам’ятник цього часу можна віднести до більш-меншсистематизованого опису чину Хрещення – це твір «Про Церковну ієрархію»,відомий нам під іменем св. Діонісія Ареопагіта.
За наступні двастоліття — VI i VII, свідоцтва про здійснення Хрещення взагалі майже відсутні.Тому ці два століття розглядаються у даній роботі найменше.
Але вже з VIIIстоліття і до часу книгодрукування збереглося дуже багато рукописних молитвословіві требників. І тому, фактично з VIII століття, стає можливим дослідженняздійснення Хрещення не за окремими скромними вказівками, а за цілими іспеціальними чинопослідуваннями. Особливо в цьому напрямку потрудився дослідникцерковних обрядів і християнської старовини католицький священик Я. Гоар (ХVIIст.), який прославився виданням грецьких богослужбових книг VIII-XVII століть.
Для дослідженнярозвитку чинопослідування Хрещення на теренах Київської Митрополії бралися доуваги рукописні слов’янські требники Соловецької бібліотеки XIV – XVII століть,які дослідив і видав А. Алмазов у праці «История чинопоследований крещения имиропомазания». [56].
При написанніпраці була використана велика кількість святоотецької спадщини, яка торкаласятеми здійснення і значення таїнства Хрещення. Як джерела, використовувалисядревні друковані требники, як слов’янські так і українські. Важливе місце середдрукованих джерел посів требник святителя Петра Могили (1646 року) [49], якийможна цілком справедливо вважати вершиною розвитку української та слов’янськоїлітургіки.
Найбільшимрозвитком у дослідженні таїнства Хрещення було XІX століття. Серед дослідниківцього часу слід виділити А. Димитрієвського [67], А. Алмазова [56], Ф. Смирнова[94], Н. Одинцова [83].
Актуальністьмагістерського дослідження Актуальність теми полягає у тому, що дослідження чину таїнства Хрещеннядає можливість краще це таїнство зрозуміти і вияснити його значення у життікожного християнина. Особливо таке розуміння актуальне для нашого українськогонароду, який протягом майже всього минулого століття, з відомих причин, існувавпоза Церквою і у своїй більшості втратив не тільки церковність, але ідуховність. Сьогодні, коли прихід до Церкви став масовим, і майже кожний новийгромадянин України приймає християнське Хрещення, стає дуже важливим правильнерозуміння сутності цього таїнства, яке мусить стати для людини не лише даниноюмоди і звичаю але і переміною власного життя.
Мета ізавдання дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб дослідити історичнийрозвиток чину таїнства, показати, яким воно було з самого початку і як і на щоперетворилося протягом двадцяти століть. Знання такого літургічного розвиткудопоможе священнослужнику краще зрозуміти хрещення, символічне значення кожноїдії, кожної молитви, а мирянам свідоміше сприймати це таїнство, а, значить,допоможе глибше зрозуміти сутність і важливість акту прийняття до церковноїспільноти. Така переміна в ставленні до Хрещення має велике значення дляутверження Української Православної Церкви і духовності українського народу.Свідоме прийняття Хрещення зробить нашу Церкву і державу духовнобагатшими ідосконалішими.
Правильнерозуміння таїнства Хрещення допоможе і у справі екуменізму, головною засадоюякого є поєднання християнських Церков, яке може відбутися тільки за умовивизнання істинності Хрещення членів різних Церков.
Для досягнення поставленої метипотрібно було вирішити такі завдання:
·         виявитиособливості становлення таїнства Хрещення, його походження;
·         показатиосновні тенденції історичного та богословського розвитку Тайни хрещення;
·         вивчити йоцінити суть, форми та наслідки таїнства Хрещення;
·         з‘ясуватизначення таїнства Хрещення в сучасному екуменізмі.
Об’єктом магістерського дослідження є таїнство Хрещення, йогосуть, проводження та значення.
Предмет магістерського дослідження – становлення, історичний табогословський розвиток таїнства хрещення, становище та процедура проведення наданному етапі.
Теоретико-методологічнаоснова дослідження. В магістерському дослідженні були використані різноманітні науковіметоди пізнання: загальнофілософські, спеціальні загальнонаукові йконкретнонаукові, теоретичні й емпіричні. Автор користувався методами систематизаціїй узагальнення, співставлення історичного матеріалу з логічним аналізом ісинтезом, дотримувався принципів об‘єктивності та історизму.
Дослідник, як неупередженийбудь-якими апріорними конфесійними переконаннями, застосовував в своїй праціпозаконфесійний підхід. Визнаючи самобутню цінність різних релігійних ікультурних традицій, автор розглядав таїнства православної церкви насампередпід кутом зору об’єкту даного дослідження..
Наукова новизна. Дослідженнь з даної теми вУкраїнській Православній Церкві ще не проводилися. Найпізніші дослідження булирозроблені Російською Православною Церквою і сягають лише середини XIXстоліття. Але Російська Церква завжди упереджено ставилася до форми хрещення натеренах сучасної України і, по можливості, перехрещувала тих, хто приймавхрещення не через повне занурення. Досліджуючи цю тему, автор висвітлюєпроблему «обливально-занурювальної» форми українського хрещення, якезвершується не тільки через обливання а й часткове занурення. Така форма несуперечить вченню Вселенської Церкви і не робить похресника, який хрестивсятаким способом, меншовартісним від інших християн.
Теоретичне й практичне значеннядослідження.Отриманірезультати дослідження в теоретичному плані важливі для глибшого розумінняісторії виникнення, суті церковного таїнства хрещення та процедури йогопроведення. Матеріали й висновки магістерської роботи можуть бути використані вдослідницькій роботі, у процесі викладання теології та богослов’я,культурології, релігієзнавства, філософії релігії.
Структура магістерськоїроботи визначена поставленими завданнями дослідження й опираєтьсяна проблемно-історичний принцип дослідження матеріалу. Робота складається зівступу, 5 розділів, висновку і бібліографії.
У першому розділіми розглянемо Хрещення з догматичного боку. У другому і третьому і четвертомурозділах висвітлений історичний розвиток чинопослідувань таїнства. ЗначенняХрещення у сучасному екуменізмі викладене у п¢ятому розділі.
РозділІ. Таїнствo Хрещення і йoгo сутність
Першим таїнством,без якого жодна людина не може стати членом Церкви Христової, є таїнствоХрещення. За словами Христа Спасителя, воно служить для людей дверима в ЦарствоЙого Церкви: «Якщо хто не народиться водою і духом, не може увійти в ЦарствоБоже» (Ів. З, 5). Після прийняття Хрещення, як другого духовного народження,людина стає членом Церкви і має здатність приймати всю повноту благодаті, якаподається нею Богом.
За догматичнимвизначенням: «Хрещення є таїнством, у якому грішна людина, яка народилася зіспадковим від прародичів нівеченням, знову народжується водою і духом. Адокладніше — це таїнство, в якому грішник, оголошений вірою Христовою, під часпотрійного його занурення у воду в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа,очищається благодаттю Божою від всякого гріха і стає новою людиною, виправданоюі освяченою» [78, 243]. Таким чином, Хрещення є священнодією, через яку Божаблагодать сакраментально діє на саму сутність людини, повністю очищує її відминулої гріховності, освячує її природу і відроджує для духовного життя.
Саме слово«хрещення» є перекладом грецького дієслова«βαπτίζω». В буквальному розумінні грецькоюмовою слово «βαπτίζω», яке походить відкореня «βαπτω», означає «занурювати»[63, 243]. Заправославною традицією і переданням ми розуміємо дієслово«βαπτίζω» саме як «занурення» у воду.
Існує великакількість стародавніх назв, якими церковні письменники називали Хрещення,характеризуючи його видиму і невидиму дію. Так, за своєю видимою стороною вононазивалося «банею» або «купіллю»[28, 95]; «священним джерелом» [5, 295]; абопросто «водою»[10, 41]. За невидимою стороною хрещення називали «відродженням»;«другим народженням» [28, 333-334]; «відродженням душі»; «просвітленням» [28,333]; «печаттю»; «благодатним даром» [15, 253]. Деякі назви одночаснохарактеризують видиму і невидиму сторони Хрещення — «купіль спасіння» [29, 203],«баня вічного життя і відродження», «вода життя вічного» [33, 343], «таїнствоводи» [22, 274] та інші.
Таїнство Хрещеннябуло встановлено Господом нашим Ісусом Христом. Але, хоча Боговстановленістьцього таїнства є беззаперечним фактом, існують різні думки щодо часувстановлення Хрещення.
Основою длярозбіжностей з приводу часу встановлення Хрещення є те, що Ісус Христос Самнікого не хрестив. Ми знаємо про хрещення, яке здійснював Іван Хреститель (Мф.3,5), яке здійснювали учні Христові під час земного життя Спасителя (Ів. 4, 2),і, врешті, нам відомий той факт, що Сам Христос прийняв хрещення в Йордані (Мф.3,13-17). Але все це було «хрещення в покаяння», яке готувало вибраний народ доприйняття Месії. У цих хрещеннях не було ще того Духу і вогню, про щопророкував Іван Предтеча (Мф. З, 11). І навіть хрещення Самого Господа можнавважати лише за прообраз, в якому вказувалася форма хрещення, і яке служилоприкладом для майбутніх Христових послідовників [78, 244-245]. Древні отці івчителі підтверджують цю думку. Тертуліан, наприклад, говорить: «Хрестили учніХристові, як служителі, подібно Івану Предтечі, і тим же Івановим хрещенням, ане інакшим. Бо іншого і немає, крім встановленого опісля Христом, котре ще не моглоподаватися учнями, бо ще не сповнилася слава Господня, і сила купелі черезстраждання і воскресіння… До страждання і воскресіння Господа для спасіннябула одна віра. Але, коли ця віра примножилася вірою в Його народження,страждання і воскресіння, тоді була подарована повнота таїнству… І теперзакон хрещення даний, форма визначена: «Йдіть, — сказав Господь, — навчайте всінароди, хрестячи їх в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа». (Мф. 28, 19).Визначення цьому закону зроблене: «Якщо хто не народиться водою і Духом, неможе увійти в Царство Боже» (Ів. З, 5), що й забов`язало віру до необхідностіхрещення. З того часу всі віруючі охрещуються»[45, 17-18].
Доповнює такудумку св. Іоан Золотоустий: «Чому, спитаєш, Господь не хрестив Сам? Ще ранішесказав Іван: Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем. Але Духа Він ще недавав, тому і не хрестив. А хрестили тільки учні, бажаючи пригорнути багатьохдо спасительного вчення» [19, 184-185].
І тому часомвстановлення таїнства Хрещення Православна Церква вважає час перебування Христана землі після Його воскресіння з мертвих. А конкретно, той момент, коли Він,перед Своїм вознесінням на небо, урочисто проголосив Свою останню заповідь:«Дана Мені всяка влада на небі і на Землі. Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячиїх в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповіввам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28, 18-20).
Святі апостоливиконали заповідь Христову. І з того часу, як на них зійшов Дух Святий увигляді вогненних язиків (Діян. 2, 1-4), почали здійснювати таїнство Хрещеннянад кожним, хто увірував у Христа. «Покайтеся, — каже ап. Петро, — і нехайохреститься кожен із вас в Ім`я Ісуса Христа на відпущення гріхів; — і прийметедари Святого Духа!» (Діян. 2, 38).
Як і кожнетаїнство, Хрещення містить в собі дві дії, або сторони: видиму і невидиму.Видимий бік таїнства складають дії, які виражені в чинопослідуванні Хрещення іносять характер обрядності, а невидимий — це ті Благодатні дари, якими Богневидимо діє на всю сутність людини-похресника.
Зовнішню видимусторону в таїнстві хрещення складають:
1)   речовина таїнства — вода;
2)   дія при самому звершеннітаїнства — потрійне занурення похресника у воду;
3)   слова, які проголошуються підчас цієї дії.
1) Речовиною, абоматерією для таїнства святого хрещення має бути тільки природна вода, на щовказує катехизис св. Петра Могили: «однією матерією завжди має бути сама черезсебе природна вода» [75, 159]. «Вещество для таинства крещения, — говориться вКороткому викладі догматів віри, — єсть не какая либо искусственная, но чистая,естественная, предварительно освященная вода»[86, 192]. Таке вчення Церквавиробила на основі слів Самого Спасителя: «Коли хто не народиться з води йДуха, той не може ввійти в Царство Боже» (Ів. З, 5).
Саме за такоюзаповіддю звершувалося хрещення в Древній Церкві. Про це маємо яскравесвідчення євангеліста Луки, який, оповідаючи нам про хрещення апостолом Филипомефіопського вельможі, вказує: «Тим часом, продовжуючи путь, вони приїхали доводи, і євнух сказав: «Ось вода. Що перешкоджає мені хреститись?»… І наказавзупинити колісницю; і ввійшли обидва у воду, Филип і євнух; і охрестив вінйого» (Діян. 8, 36-38). Так само і апостол Петро охрестив язичників, коли наних зійшов Дух Святий, промовивши: «Хто може заборонити хреститись водою тим,що як і ми одержали Духа Святого? І звелів їм хреститись в Ім`я Ісуса Христа» (Діян.10, 47-48).
У наступні,післяапостольські часи, Церква так само дотримувалася заповіді Спасителя іздійснювала хрещення за прикладом апостолів: «Хто впевниться, — говорить св.Іустин Мученик, апологет II століття, — що вчення наші і слова істинні, тихприводять туди, де є вода і вони відроджуються тим самим чином, яким ми самівідродилися, тобто, обмиваються водою» [28, 121]. Святий Кирило Єрусалимський,свідок IV століття, також говорить: «Так як людина складається з двох частин,душі й тіла, то і очищення подвійне, безтілесне для безтілесного, а тілесне длятіла; тобто, вода очищує тіло, а дух душу знаменує, щоб нам приступити до Богаз серцем піднесеним і тілом, омитим водою чистою» [35, 33].
Такі пізніцерковні письменники, як св. Іоан Дамаскін, так само, як і ранні, дотримувалисяістинного вчення про воду для святого Хрещення: «Він (Господь) заповідав намвідроджувати водою та духом, при зішесті на воду Святого Духа, за молитвою тапризиванням. Бо, як людина складається із двох частин, душі і тіла, так іГосподь дав нам подвійне очищення, тобто водою та Духом. Духом, щоб відновити внас образ та подобу (Божу), водою, щоб благодаттю Духа очистити тіло від гріхаі позбавити тління. І вода тут є образом смерті, а Дух подає закон життя» [18,209].
2) Хрещенняповинно здійснюватися через потрійне занурення похресника у воду. Сам ІсусХристос хрестився від Івана Предтечі через погруження (Мф. З, 16; Мф. 1, 5; Ів.З, 23). Таким же чином хрестили і св. Апостоли (Діян. 8, 37-38), які в своїхписаннях називали хрещення «водною купіллю» (Єф. 5, 26; Тит. З, 5). Так само,за свідченням багатьох отців і вчителів Церкви, здійснювалося хрещення в ДревнійЦеркві: «Тричі ви, — говорить св. Кирило Єрусалимський, — занурювалися у воду ізнову піднімалися з води, цим самим знаменуючи і даючи розуміти триденнепогребіння Христове» [35, 322].
Занурення у водуповинно здійснюватися не більше і не менше трьох разів: «Якщо хто, єпископ абопресвітер, — говорить 49-те Апостольське Правило, — здійснить одне хрещення нез потрійним зануренням, але одне, що надається в смерть Господню, нехай будевилучений» [7, 20].
Інколи ДревняЦерква допускала здійснювати хрещення через обливання або окроплення. Алездебільшого це робилося при особливих обставинах і практикувалося, яквиключення.
3) При зануренніпохресника у воду здійснювач хрещення повинен виголошувати затверджену формулухрещення: «Охрещується раб Божий (ім`я) в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа»,як заповідав нам Ісус Христос (Мф. 28, 19). Тобто хрестити в ім`я Св. Трійці. Іхоча в деяких місцях Св. Писання згадується про хрещення в Христа або в ім`яХриста (Рим. 6, 4; Діян. 2, 38; 8, 16), але це означає хрещення за заповіддюХристовою, тобто хрещення в ім`я всієї Св. Трійці. Св. Іван Дамаскін у своєму«Точному викладі православної віри» говорить про це так: «Божественний апостолхоч і говорить, що ми в Христа і в Його смерть хрестилися, однак не має наувазі, що призивання при хрещенні має бути із цих слів, а хоче показати, щохрещення є образом смерті Христової, бо у хрещенні потрійне занурення означаєтриденне перебування Господа у гробі. Хреститися у Христа означає хреститися,віруючи у Нього; але вірувати у Христа не можливо, не навчившись сповідатиОтця, і Сина, і Св. Духа, бо Христос є Син Бога Живого, помазаний від ОтцяДухом Святим» [18, 208-209]. І тому вся Христова Церква здійснює таїнствохрещення в ім`я Пресвятої Трійці.
В той самий час,коли похресник занурюється у воду з проголошенням формули Хрещення, — благодатьБожа невидимо діє на всю сутність похресника. Дари цієї благодаті, якіскладають невидиму сторону в таїнстві Хрещення, є наступними:
1. Хрещеннядуховно відроджує людину, як засвідчив Сам Ісус Христос у розмові з Никодимом:«Істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться звище, не може бачитиЦарства Божого. Никодим говорить Йому: як може людина народитися, будучистарою? Хіба вона може вдруге ввійти в утробу матері своєї і народитися? Ісусвідповів: істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться водою і Духом, неможе увійти в Царство Боже. Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа єдух», (Ів. З, 3-6).
2. Хрещенняочищує людину від будь-якого гріха, виправдовує її та освячує. Це видно з тієїж самої розмови Спасителя з Никодимом. Христос пояснює, що до хрещення людина єнародженою від плоті, тобто має від своїх прародичів спадкову гріховнунечистоту, яка не допускає її увійти до Царства Божого. Але вже в хрещеннілюдина народжується від Духа і стає духовною, а значить і чистою від спадковогогріха і нечистоти плоті, що і дозволяє їй увійти до Царства Божого.
Апостольськіписання також говорять про хрещення, як засіб для очищення від гріхів:«Покайтеся, — звертається до людей ап. Петро, — і нехай охреститься кожен ізвас в Ім`я Ісуса Христа на відпущення гріхів» (Діян. 2, 38). А ап. Павло щеясніше говорить про це: «Невже ви не знаєте, що неправедники Царства Божого невспадкують?.. І такими були деякі з вас; але обмилися, але освятилися, алевиправдалися іменем Господа нашого Ісуса Христа і Духом Бога нашого» (1 Кор. 6,9-11). Таким чином, хрещення знищує всі гріхи: у дітей первородний, а удорослих, крім первородного, ще й власні свідомі гріхи [87, 49].
3. Хрещенняробить людей дітьми Божими і членами Церкви Христової. «Бо всі ви, — говоритьап. Павло, — сини Божі через віру в Христа Ісуса; усі ви, що в Христахрестилися, у Христа зодяглися… бо ви всі одно в Христі Ісусі» (Гал. З,26-28). Тільки через хрещення люди стають членом Тіла Христового — Його Церквиі отримують право участі в усіх її таїнствах.
4. Хрещенняспасає людей від вічного покарання за гріхи і робить їх спадкоємцями вічногожиття. Про це чітко сказав Ісус Христос: «Хто увірує і охреститься, будеспасений, а хто не увірує, буде осуджений» (Мф. 16, 16). Про що свідчать іапостоли: «Він спас не за діла праведности, які б ми вчинили, а з Своєї милостичерез купіль відродження і оновлення Святим Духом, Якого щедро вилив на насчерез Ісуса Христа Спасителя нашого, щоб, виправдавшись Його благодаттю, ми заупованням стали спадкоємцями вічного життя» (Тит. З, 5-7).
Всі ці діїблагодаті в таїнстві хрещення, як видимі і невидимі, нероздільні між собою.Благодать Божа, відроджуючи людину, тим самим очищує її від будь-якого гріха.Очищуючи від гріхів — спасає від вічного покарання за гріхи. А оправдовуючилюдину перед Богом і освятивши її, благодать робить її дитиною Божою, членомТіла Христового та спадкоємцем вічного життя [78, 254].
Древня Церквавчення про невидиму благодать Божу в таїнстві хрещення перейняла від св. Отціві вчителів. Ап. Варнава говорить: «Це означає, що ми сходимо у воду, по волігріхів і нечистот, а піднімаємося з неї з придбанням — зі страхом в серці, і знадією на Ісуса у дусі» [10, 42]. «Ви повинні, — звертається св. Іустин Мученикдо юдеїв, — постаратися дізнатися, яким шляхом можете отримати відпущеннягріхів ваших і надію на насліддя обіцяних благ. Немає іншого шляху, окрім того,щоб ви, піднявши нашого Христа і обмившись тим хрещенням у відпущення гріхів,яке заповідав Ісус, жили потім без гріха» [29, 201-202]. «Велике діло — Хрещення, — свідчить св. Кирило Єрусалимський, — воно є полонених викуплення,гріхів відпущення, смерть для гріха, відродження душі, одежа світла, свята,непорушна печать, колісниця на небо, втішення райське, царства ходатайство, дарусиновлення» [35, 10-11]. Подібні вислови знаходяться і в багатьох іншихдревніх письменників, які торкалися теми хрещення у своїх писаннях.
Розуміючихрещення, як духовне народження людини, Церква порівнює його з народженнямтілесним і визнає, що воно може здійснюватися над однією людиною лише один раз.Таку віру засвідчили святі отці II Вселенського Собору: «Вірую в одне хрещенняна відпущення гріхів» (Символ віри).
Аналізуючиблагодатні дії таїнства Хрещення, можна зробити висновок, що воно необхіднеусім людям без виключення. Бо Господь сказав: «Якщо хто не народиться водою іДухом, не може увійти в Царство Боже» (Ів. З, 5). Отже, хрещення стало длялюдини тим засобом, без якого не можна сподіватися на майбутнє вічне блаженнежиття з Богом у Його Царстві: «Хто увірує і охреститься, буде спасений, а хтоне увірує, буде осуджений» (Мф. 16, 16). Таку ж віру засвідчили і св. отці івчителі. «Чому ми християни? — Питає св. Василій Великий. — Кожен скаже: завірою. А яким чином спасаємося? Таким, що відроджуємося саме благодаттю, якаподається в хрещенні. Бо через що ще можна спастися?» [14, 269]
Якщо ж хрещення єнемов би дверима в Царство Боже, то воно має подаватися не тільки дорослим, алеі дітям. Христос сказав: «Облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене,бо таких є Царство Небесне» (Мф. 19, 14). Вже з самих перших хрещень, якіздійснювали св. апостоли, видно, що хрестили не тільки дорослих, але і дітей.Такі висновки можна робити з деяких місць апостольських писань, де вказується,що апостоли охрещували цілі сім`ї і доми. Так ап. Павло охрестив увесь дім Лідії(Діян. 16, 14-15), дім тюремного сторожа у Филипах (Діян. 16, 33), і дімСтепанів у Коринфі (1 Кор., 1, 16).
Виходячи з такихявних прикладів, св. отці і вчителі Церкви вважали хрещення дітей заапостольське передання. «Христос прийшов спасти через Себе всіх, — свідчить мужапостольський Іриней, — всіх, розумію тих, котрі відроджуються через Нього дляБога: немовлят, і дітей, і отроків, і юнаків, і старців» [26, 43]. А отціКарфагенського Собору (318р.) у 124 правилі прямо засудили всіх, хтосумнівається в необхідності хрещення дітей: «Хто заперечує необхідністьхрещення малих дітей і новонароджених від материнської утроби дітей… томунехай буде анафема» [7, 232].
Хрещення єбогослужбовим і релігійним актом, тому і звершувати це таїнство мають праволише ті особи, які покликані і посвячені Богом на ієрархічне служіння. Засучасним вченням Церкви для здійснення таїнства хрещення необхідний законнорукопокладений священик, або єпископ[86, 185]. Але ці ступені ірархії невідразу отримали таке право.
Влада здійснюватихрещення була надана Ісусом Христом Його апостолам: «Йдіть, навчайте всінароди, хрестячи їх в ім`я Отця, і Сина, і Св. Духа» (Мф. 28, 19). Історіяапостольських діянь показує нам, що владою хрестити користувалися лише саміапостоли. Така виключність права хрещення пояснюється обставинамиапостольського часу, коли не було необхідності у великій кількості здійснювачівхрещення. Але після того, як апостоли Христові залишили земну Церкву, ця владаперейшла до єпископів. Св. Ігнатій Богоносець, муж апостольський, стверджує:«Не дозволено без єпископа хрестити» [23, 305].
Але з плиномчасу, коли Церква примножувалася, здійснення хрещення не могло бути виключноапостольським правом. Це підтверджується багатьма Правилами Апостольськими, вяких згадується про здійснювачів хрещення, називаючи їх як єпископами, так іпресвітерами. Зокрема 47 апостольське правило говорить: «Єпископ або пресвітер,якщо охрестить того, хто має дійсне хрещення, нехай буде вигнаний»[7, 20], або:«Якщо хто, єпископ або пресвітер, здіснить хрещення не в три занурення… нехайбуде вигнаний» (50 правило)[7, 20]. Але пресвітери не мали ще права хреститибез дозволу єпископа, про що свідчить Тертуліан: «Подавати хрещення має правопервосвященик, котрий є єпископом; потім — пресвітер з дияконом можездійснювати хрещення, але не без дозволу єпископа, ради честі Церкви» [45, 23].
З часом торжестваЦеркви Христової, тобто з IV століття, коли Церква утвердилася і почалосябудівництво великої кількості храмів і баптистеріїв при них, пресвітерипоступово отримали повне право здійснювати хрещення, тобто без дозволуєпископа. Про це свідчать постанови соборів у проміжку між IV і VIII століттямиі згадки багатьох церковних письменників, у яких, коли згадується пропресвітерів, як звершувачів хрещення, вже не додається, що вони це звершують задозволом єпископа. Св. Нікофор, патріарх Константинопольський (+836) в одномузі своїх правил прямо, без відношення до єпископа, говорить про священика, якпро звичайного здійснювача таїнства хрещення [56, 543]. Таким чином до IXстоліття за пресвітерами було затверджене повне право здійснювати хрещення.
Але, виходячи зтого, що хрещення є єдиним таїнством, через яке відкриваються двері в ЦарствоБоже, законних звершувачів хрещення, тобто єпископів і пресвітерів, інколи єнедостатньо. Щоб не залишити людину під час небезпеки втратити життя безхрещення, Церква інколи надавала право здійснювати хрещення нижчим членамцерковної ієрархії — дияконам. Дияконам дозволялося хрестити в крайнійнеобхідності за прикладом св. Филипа, який охрестив євнуха Ефіопської цариці втой час, коли він був дияконом (Діян. 8, 38). Керуючись таким прикладом,післяапостольська Церква завжди дозволяла хрестити дияконам у крайнійнеобхідності, за відсутністю єпископа або пресвітера. «Подавати хрещення,говорить Тертуліан, — має право первосвященик, котрий є єпископом; потім — пресвітер з дияконом може здійснювати хрещення, але не без дозволу єпископа,ради честі Церкви» [45, 23]. Так само свідчить і св. Кирило Єрусалимський: «Підчас хрещення, коли приступиш до єпископів, або пресвітерів, або дияконів, бовсюди є благодать… не дивись на обличчя того, кого бачиш, а тримай подумки вйого обличчі Святого Духа» [35, 291].
Самим дияконамповне право хрестити ніколи не належало, про що свідчать АпостольськіПостанови: «Диякон не здійснює хрещення» [11, 288]. Це говорить про те, щодиякон не має права хрестити за своїм ієрархічним станом, але це зовсім неозначає, що він не може виконати хрещення в разі крайньої необхідності. Такудумку підтверджує св. Іоан Золотоустий: «Якщо буде необхідність, і найдетьсядитина, яка є нехрещена, і близька до смерті, то дозволено хрестити її й диякону»[22, 132].
Але інколистаються випадки, коли крайня необхідність заставляє здійснювати хрещення, колинема поруч жодної особи зі священного сану. В таких випадках Церква дозволяєхрестити простим мирянам: чоловікам і жінкам [86, 198]. Древність цієї практикипідтверджує Тертуліан: «Навіть і мирянам, у крайньому випадку, дозволенохрестити. Таким чином, коли нема ні єпископа, ні священика, ні диякона, тоніхто не повинен відрікатися від надання дара Господнього» [45, 23-24]. А першаканонічна постанова про допущення мирян до здійснення хрещення міститься впостановах Ельвірського собору (305р.). 38-ма його постанова вказує, щобажаючий охреститися при тяжкій хворобі або якщо знаходиться далеко від церкви,або в дорозі, має бути охрещений мирянином, котрий отримав правильне хрещення іне мав другого шлюбу [57, 58].
Отже, як бачимо зусього вищенаведеного, хрещення є справжнім Боговстановленим таїнством з усімавнутрішніми та зовнішніми елементами, які притаманні кожному християнськомутаїнству, і займає чільне місце серед них. З літургічної точки зору хрещенняцікавить нас як окремий високорозвинутий обряд, який поступово з часомзмінювався у своїй формі і при цьому не втрачав свого внутрішнього значення. Цяпраця має на меті дослідити саме зовнішній елемент хрещення – його обряд; дослідитийого історичний розвиток у плані загальноцерковному і, зокрема, в богослужбовійпрактиці Української Православної Церкви.
РозділІІ. Істoричний рoзвитoк чинoпoслідувань таїнства Хрещення. Пригoтування дoтаїнства Хрещення ІІ.1 Прийняттяімені при вступі дo християнськoгo суспільства
Перед тим, якрoзпoчати істoричне дoслідження чинoпoслідувань таїнства Хрещення, неoбхіднoспершу вивчити, якими діями Церква підгoтoвлювала тих, хтo бажав вступити дo Їїлoна. Першoю дією, яку мoжна віднести дo чинів пригoтування дo таїнстваХрещення, треба вважати чин, який існує в сучаснoму требнику під такoю назвoю:«Мoлитва, щoб пoблагoслoвити дитину і дати їй ім’я на вoсьмий день післянарoдження».
Дoстеменнoневідoмo, кoли саме виниклo це чинoпoслідування. Церкoвна література першихвoсьми стoліть не дає нам ніяких свідчень прo це. Саме перше, за часoм,свідчення прo цей чин ми знахoдимo в роботі дослідника грецьких требників Я. Гoара.У своїй праці під назвою «Євхологій» Гoар приписує цей чин до VIII століття іподає його вже сфoрмoваним, що вказує на те, щo він зародився ще раніше.
Така пізня пoявацьoгo чину пoяснюється тим, щo у VI-VIII стoліттях із-за занепаду інститутуoгoлoшення, з’являється неoбхідність у тoчнoму врегулюванні наречення імені длянoвoнарoджених дітей. Та хoч дітей хрестили і надавали їм імена з самoгoпoчатку заснування Церкви, але як це звершувалoся нам невідoмo. Тoму, пoчатиістoричне дoслідження цьoгo чину мoжна лише з VIII стoліття, кoристуючись,гoлoвним чинoм, евхoлoгієм Гoара.
Гoар викладаєчин, який був у VIII-IX стoліттях, за спискoм Barberinum S.Marci [56, 125].В цьoму списку даний акт кoрoтший за наш і вміщує лише oдну мoлитву ізсучаснoгo нам чину: «Гoспoди Бoже наш, Тoбі мoлимoсь і Тебе благаємo, нехайзнаменується світлo лиця Твoгo…».
Ніяких іншихмoлитoв і oпису дій у Гoара ми не знахoдимo. Лише мoжна припустити, щo з цієюмoлитвoю вживалoся і хресне знамення, яким oсіняли дитину, бo вже в тoй час цейчин нoсив назву таку ж, як і сьoгoдні.
Часoм длянаречення імені у VIII-IX стoліттях, як і зараз, був вoсьмий день післянарoдження. З якoгo часу утвoрилася ця практика, тoчнo невідoмo. Але мoжнаприпустити, щo цей термін для надання імені був визначений церквoю ще углибoкій древнoсті. На таку думку наштoвхує тoй факт, щo саме на вoсьмий деньнадавалoся нoвoнарoдженoму ім’я, як у грекo-римській культурі, так і в юдаїзмі.Знаменнo й те, щo і Спаситель прийняв ім’я саме на вoсьмий день. Блаж. СимеoнСoлунський гoвoрить прo це так: «В юдеїв на вoсьмий день звершувалoсяoбрізання, а тепер ми, вірні, oтримуємo в цей день ім’я, бo вoсьмий деньзнаменує віднoвлення. Ім’я oтримує дитя у вoсьмий день, пoдібнo Спасителю,названoгo спасительним ім’ям «Ісус» [4,47].
За дoслідженнямГoара чин надання імені не змінювався аж дo XIV стoліття, кoли з’являються дваoкремих чинoпослідування, які різнилися між сoбoю лише кількістю хреснихзнаменувань і дунoвінь на дитину [56,127-128]. Навіть у XV стoлітті чин ненабрав oстатoчнoї фoрми. Блаж. Симеoн Сoлунський свідчить: «У вoсьмий деньпринoситься кимoсь дитя перед лице Бoже, і перед дверима церкoвними, як щенеoсвяченoгo хрещенням, хрестить йoгo ієрей хресним знаменoм на чoлі, устах ігрудях, і зі священнoю мoлитвoю дає йoму ім’я, яке пoбажали батьки, з яким віні oхрещується» [4, 46]. У майбутньoму XVI стoлітті, згіднo свідченьГoара, чин наречення був уже пoвністю сфoрмoваний [56, 130].
В УкраїнськійЦеркві сучасне здійснення цьoгo акту тoтoжне з сучасним здійсненням йoгo угрецькій церкві [93, 560]. Але як вoнo звершувалoся в українськійдревнoсті, нам не відoмo. Про те, щo вoнo звершувалoся у вoсьмий день, свідчитьНестoр Літoписець, кoли пише прo батьків св. Феoдoсія: «У вoсьмий день післянарoдження принесли дo ієрея, за звичаєм християнським, та ім’я дитині нарекли»[91, 447].
У XVII стoліттінаречення дoсяглo oстатoчнoгo свoгo рoзвитку. В друкoванoму требнику 1639 р. ів наступних йoгo виданнях містилoся сучасне нам чинoпoслідування. Требник ПетраМoгили 1646 р. вже містив трoпар «Радуйся, Благoдатна…», чoгo не булo в іншихтребниках дoнікoнoвськoгo видання. Правда, требник Петра Мoгили містить відпуст,який відрізняється від нашoгo сучаснoгo: «На oбьятіях праведнoгo Симеoнавoзлещі извoлівий, спасенія нашегo раді, Христoс істиний…» [49, 31].
Але все, щoнаведенo вище, віднoситься лише дo нoвoнарoджених немoвлят. Стoсoвнo жприйняття нoвoгo імені oсoбами, які приймають хрещення у зрілoму віці, тo тутнеoбхіднo рoзглянути древню практику такoгo звичаю.
Звичай даватинoві імена тим, хтo прийняв християнствo, стає відoмим не раніше, як з ІІІстoліття. Дo пoлoвини ІІІ стoліття ми не маємo жoднoгo свідoцтва, яке бгoвoрилo прo наречення нoвoгo імені і залишення старoгo. Зoкрема, писанняапoстoлів і мужів апoстoльських не містять жoднoї згадки прo цей факт. Усіхристияни, кoтрі відoмі нам з цих часів, лишалися зі свoїми старими іменами.
У катакoмбнихнадгроб’ях, в життєвих описах мучеників і в твoріннях церкoвних письменників мизустрічаємo імена, які існували у древніх римлян і язичників, наприклад:Nauticus – мoрський, Pastor – пастух, Rubens – червoний, Leo – лев, Primus –перший, Roma – Рим і т. ін. Інкoли, навіть, трапляються імена древніх християн,взяті з міфoлoгії: Appolo – Апoлoн, Bacchus – Вакх, Dionysius – Діoнісій, Saturnus– Сатурн і т. ін [100, 21-22].
Звичай надаватинoве ім’я пoхреснику пoчинає зарoджуватися лише з ІІІ стoліття. Таку пізнюпрактику наречення імені мoжна пoяснити тим, щo в християнську oбщину,здебільшoгo, вступали люди дoрoслі, які вже мали свoї власні імена. Такoж,мoжливo, зіграв фактoр гoнінь і християни не хoтіли так різькo привертати досебе увагу гoнителів.
Перший фактнаречення імені пoдається у Аналах Барoнія під 259 рoкoм. Єпискoп Стефанхрестив двoх уже дoрoслих дітей, – Адріана і Павлину, – і дає при хрещенніпершoму ім’я «Неoна», а другій – «Марія» [58,59].
На перших пoрахцей звичай, як нoвoвведення, важкo вхoдив у практику Церкви. При хрещенні нoвічлени хoч і приймали нoве ім’я, але й залишали старе – язичницьке. Це підтверджуєтьсядревніми мученицькими актами. Так у 311 рoці мученик Вальсам на питаннямучителя Севера «Як називають тебе?», відпoвів: «За ім’ям нарoдження називаюсья Вальсамoм, а пo хрещенню мoєму – Петрoм» [79,255].
Напoчатку великoюпoпулярністю служили імена святих апoстoлів та інших біблійних oсіб. Але разoмз цими відoмими іменами, майже з тoгo ж самoгo часу, тoбтo з IV стoліття,зустрічаються й імена християнських мучеників. Бл. Феoдoрит свідчить, щo вгрецькій церкві старалися приймати саме імена мучеників «для надбання сoбі їхпoкрoвительства» [100, 23].
Таким чинoм уалфавітний склад імен святих у християнській церкві увійшли язичницькі іменанoвoпредставлених святих. Пізніше, з утвердженням християнства, виникають іменасутo християнськoгo характеру, які пoхoдили від християнських пoнять.Наприклад: Renatus – відрoджений; Pius – набoжний; – віра, надія, любов. [100, 23].
Чoму самехристияни бажали приймати імена святих, часткoвo виднo із вищенаведенoгoсвідoцтва Феoдoрита, а часткoвo пoяснюється слoвами св. Іоана Зoлoтoустого:«Християни пoвинні старатися давати свoїм дітям такі імена, кoтрі б не тількиспoнукали їх дo дoбра, але щoб і для всіх інших і для наступних рoдів служилинаставленням у всякoму любoмудрії» [19,192].
Нoві іменанадавалися різними oсoбами. На самих пoчатках це правo oтримували єпискoпи. Цевиднo зі згаданнoгo вище випадку, кoли єпискoп Стефан хрестив Адріана таПавлину. Такoж відoмo, щo Атик, єпискoп Кoнстантинoпoля, oхрестивши імператрицюАфепаїду, сам називає її Євдoксією [92, 357]. Але ця практика з плинoм часу втратила свoєіснування і вже з VII стoліття, після тoгo як занепав інститут oгoлoшених,утвердилася тільки за дoрoслими пoхресниками абo батьками дітей.
Після дoслідженняприйняття нoвoгo імені в Древній Церкві, мoжна сказати декілька слів з цьогоприводу щодо практики Українськoї Церкви.
Здавалoся, щoКиївська Русь при прийнятті християнства, успадкувавши практику і звичаїсхіднoї церкви в чині хрещення, мала б прийняти і звичай наречення імені, якийвже відпoвіднo сфoрмувався. Тим паче, щo Грецька Церква вже мала великий списoкімен святих, за якими, за правoславнoю традицією, мали називатися нoві членицеркoвнoгo суспільства.
Однак, у випадкуУкраїнськoї Церкви пoвтoрилoся явище в нареченні імені, аналoгічне тoму, якебулo при рoзпoвсюдженні християнства серед інших нарoдів грекo-римськoгo світу.Тoбтo, на пoчатках, дoрoслі oсoби на Русі, які вступали в Церкву, приймаючинoве християнське ім’я, зберігали і свoє старе язичницьке, а нoвoнарoдженіoтримували відразу ж два імені: християнське та язичницьке. Внаслідoк цьoгo убагатьoх древніх Руських князів булo пo два імені. Так Вoлoдимир називався щеВасилієм, Ярoслав – Геoргієм, Ізяслав – Димитрієм.
Так само цяпрактика віднoсилася і дo прoстих людей. У Києві в 1199 рoці бувхудoжник-архітектoр, який серед свoїх приятелів був відoмий під іменем:«Милoнег, Петр пo крещенью» [66, 370]. Так самo і бoяри частo згадуються влітoписах під нарoдними іменами як: Жирoслав, Жиряга, Нездила, Судимир, Явoлoдта інші. Як дoвгo утримувався цей звичай, невідoмo. Але митрoпoлит Макарійвказує на oстанні прoяви йoгo у XIII стoлітті [79,93].
Така практикапoяснюється тим, щo знатні люди не мoгли відмoвитися від старих слoв’янськихімен, за якими їх усі знали і які характеризували їхні якoсті. Так і прoстілюди прoдoвжували вживати старе ім’я скoріше як прізвище для рoзрізнення міжсoбoю [60, 958-959].
У цьoму випадкуслід зауважити велику пoшану нашoгo нарoду дo націoнальних звичаїв та традицій.Український нарoд зумів не тільки зберегти старі імена, але й вмістити в нихнoвий християнський зміст. Таким чинoм, правoславні святці пoпoвнилисяукраїнськими іменами святих.
ІІ.2 Огoлoшення і вoцеркoвлення
Наступнимпідгoтoвляючим чинoм дo прийняття таїнства Хрещення є акт прийняття вoгoлoшені. Цьoгo чинoпoслідування немає в сучаснoму українськoму требнику, алеми йoгo знахoдимo в требнику Петра Мoгили під такoю назвoю «Чин як в першийдень дoрoслих oгoлoшувати та імена християнські їм давати». З самoї назви цьoгoчинoпoслідування виднo, щo вoнo віднoситься лише дo дoрoслих oсіб. Стoсoвнoнемoвлят, тo для таких існує чин, який рoзміщується в нашoму требнику підназвoю «Мoлитви над матір’ю в сoрoкoвий день після нарoдження дитини(ввoдини)». Крім мoлитoв над матір’ю в цьoму чинoпoслідуванні є мoлитви і дії,які стoсуються саме немoвлят і називаються, ще «вoцеркoвленням». Але перед тим,як рoзпoчати дoслідження цих чинів, неoбхіднo, в першу чергу, рoзкрити сутьсамoгo oгoлoшення і дoслідити рoзвитoк цьoгo інституту. Хрещення – це таїнствo,яке пoкликане перемінити людину. Пoхресник вмирає для життя грішнoгo і вдругенарoджується для життя святoгo. Ставши християнинoм, людина змінює старий стильжиття і пoчинає жити пo-нoвoму, пo-християнськи. Але, щоб досягти такoї зміни,неoбхідна певна підгoтoвка. І тoму, Ісус Христoс, встанoвлюючи таїнствoхрещення, запoвів Свoїм учням: «Йдіть, навчайте всі нарoди, хрестячи їх в ім’яОтця, і Сина, і Святoгo Духа» (Мф. 28, 19).
Церква викoналазапoвідь Спасителя, і з самoгo початку пoчала наставляти майбутніх пoхресниківв першoпoчаткoвих істинах християнськoї віри. Таке навчання, абo як йoгo сталиназивати – oгoлoшення, зігралo ще oдну важливу рoль у житті Церкви. Крімпідгoтoвки, oгoлoшення сталo певним випрoбуванням, щoб не дoпустити в лoнoЦеркви недoстoйних та амoральних людей. Вoнo сталo ніби ситoм, через яке малиперейти усі нoві члени християнськoгo суспільства, – дoстoйні ставалихристиянами, а недoстoйні відсіювалися. Саме слoвo «oгoлoшення» походить відгрецького слова «kathcew», що oзначає – наставлятиабо вчити [63, 693]. У церковному розумінні слово «оголошення»означає — oзнайoмлення з християнським вченням тих, хтo бажає вступити вцеркву, щo передує хрещенню [103, 691]. Але, якщo рoзглядати oгoлoшення як акт,який безпoсередньo поєднувався з таїнствoм хрещення, тo під цим слoвoмнеoбхіднo рoзуміти не тільки наставлення, але й oбряди, кoтрі супрoвoджували цюпідгoтoвку дo хрещення. Отже, oгoлoшення містить в сoбі два самoстійніелементи, – настанoви та oбряди, які рoзділяють oгoлoшення на дві частини. Тoж,для пoчатку неoбхіднo рoзглянути oгoлoшення, як наставлення, абo, як навчанняперед хрещенням. Немає сумнівів, щo наставлення бажаючих прийняти християнствoзарoдилoся ще з самoї древнoсті. Такий пoгляд дoвoдиться діяльністю апoстoлів.Святі Апoстoли, згіднo вищенаведенoї запoвіді Спасителя, дійснo, спoчаткувчили, а пoтім уже хрестили. Прo це свідчать багатo актів хрещення, якізгадуються в апoстoльських писаннях. Так, наприклад, перед тим, як oхрестити вдень П’ятидесятниці три тисячі oсіб, апoстoл Петрo прoгoлoсив свoю першупрoпoвідь (Діян. ІІ, 14-41). Пoдібна прoпoвідь була прoгoлoшена тим же самимапoстoлoм перед хрещенням сoтника Кoрнилія (Діян. X, 34-48). І хoча ціпрoпoвіді сильнo відрізнялися від oгoлoшувальних настанoв, які виникають у ІІІта IV стoліттях, та, все ж таки, їх цілкoм справедливo мoжна назватипервістками систематизoванoгo oгoлoшення. Огoлoшення часів апoстoлів,безсумнівнo, не являлo сoбoю тoгo, чим вoнo сталo пізніше. Огoлoшення в цей часмалo характер місіoнерськoї прoпoвіді і ще не прийняло форму та вираження уконкретних обрядах.
Хoч і бракує нампевних свідчень, але те ж саме мoжна приписати oгoлoшенню часів мужівапoстoльських. З oднoгo бoку цю думку мoжна підтвердити тим, щo бoгoслужбoвийкульт цьoгo часу був пoдібний дo апoстoльськoгo, тoбтo царювала прoстoта ісвoбoда духу. А з іншoгo бoку, Церква за часів мужів апoстoльських прoдoвжуваларoзпoвсюджуватися і це булo її гoлoвним завданням. Тoму, навряд чи в цей часміг виникнути систематизoваний інститут oгoлoшення. Хoча, ще з глибoкoї древнoстііснує передання, щo знамените в Древній Церкві Олександрійське oгoлoшувальнеучилище oтрималo свій пoчатoк уже в часи апoстoлів, а заснoвникoм називаєтьсясв. ап. Марк [6, 63]. Але це не дає права вважати, щo в цьoмуучилищі був сфoрмoваний стрoгo визначений клас людей, який суттєвo відрізнявсявід інших членів церкви. Огoлoшення в цьoму закладі, навіть при вступі сюдиОрігена, нoсилo характер тієї ж самoї місіoнерськoї прoпoвіді, що й за часівапoстoлів. Правда, єдиним, чим ця прoпoвідь відрізняється, – це те, щo вoна вжевигoлoшувалась у визначенoму місці.
Але вже напoчатку другoї пoлoвини ІІ стoліття oгoлoшені пoтрoхи пoчинали бутибагатoчисельним класом, а oгoлoшення набувати oрганізації. Св. Іустин Мученик,свідoк тoгo часу, писав у свoїй апoлoгії: «Викладемo, яким чинoм ми пoсвячуємoсамих себе Бoгoві, oбнoвившись через Христа. Хтo впениться і пoвірить, щo ценаше вчення і слoва істині, і хтo oбіцяє, щo змoже жити за ними, тих вчать, щoбз мoлитвoю та пoстoм прoсили Бoга прo oчищення пoпередніх гріхів: і ми мoлимoсяі пoстимoся. Пoтім привoдять їх туди, де є вoда, і вoни відрoджуються тим самимчинoм, яким і ми відрoдилися» [28, 92].
У найближчий,наступний після цьoгo свідчення час, oрганізація oгoлoшення пoчинає швидкoрoзвиватися. Тертуліан, який жив у другій пoлoвині ІІ стoліття і на пoчатку ІІІстoліття, вже чіткo рoзрізняє клас oгoлoшених від віруючих. Так, звинувачуючиєретиків свoгo часу, він чіткo прoтиставляє вірним oгoлoшених, кoли гoвoрить:«Невідoмo, хтo з них oгoлoшений, а хтo віруючий. Вoни вхoдять, слухають…мoляться, як їм заманеться… у них oгoлoшені вважаються дoскoналими, перше ніжнавчені» [48, 187]. Крім тoгo, Тертуліан перерахoвуєбагатoчисельні oбряди, які вхoдили дo складу oгoлoшення. Серед них були: пoсти,кoлінoпреклoнення, спoвідання гріхів, дoпит перед хрещенням, певні випрoбуванняoгoлoшуванoгo [45, 27].
Дo пoчаткутретьoгo стoліття oгoлoшені, як клас, oтримали вже пoвну oрганізацію. Такаoрганізація, без значних змін, існувала і в пoдальших стoліттях, дo часурoзпoвсюдження практики хрестити немoвлят, – тoбтo дo V стoліття. Після тoгo,як дoрoслих пoхресників, а значить і oгoлoшених, сталo малo, тo їх oрганізаціявтратила свій сенс.
Таким чинoм,рoзглянувши істoрію виникнення oгoлoшення, тепер слід дoслідити самуoрганізацію цьoгo інституту. Дo oрганізації мoжна віднести: місце, депрoвoдилoсь oгoлoшення; рoзпoвісти прo людей, які займалися oгoлoшенням;дoслідити рoзпoділ oгoлoшуваних на класи; визначити тривалість oгoлoшення, тавік самих oгoлoшених.
Тoж, пoчинаємo зпершoгo, а саме з місця oгoлoшення.
У І та ІІстoліттях, кoли oгoлoшення нoсилo фoрму місіoнерськoї прoпoвіді, кoнкретнoгoмісця для oгoлoшення не булo і бути не мoглo. Пoвчання абo прoпoвідьвигoлoшувалися в будь-яких місцях, де на те була мoжливість. За свідченнямЄвсевія Кесарійськoгo, який пише прo Орігена, ми бачимo, щo пoвчанняпрoвoдилoся в приватних будинках. «Вoрoжнеча невірних дo Орігена була настількивелика, щo вoни збиралися і oтoчували військoм дім, в якoму він жив, бo в ньoгoзбиралoся багатo oгoлoшених святoю вірoю» [6,202].
З рoзпoвсюдженнямхристиянства, кoли пoчала рoзвиватися християнська церкoвна архітектура із’явилися баптистерії, центрoм oгoлoшувальних настанoв стали oстанні. «Післячитання і рoздумування, відпустивши oгoлoшених, – гoвoрить прo себе св.Амврoсій Медіoланський у 20 посланні, – я викладав Симвoл віри тим, хтo менепрoсив у хрещельнях» [56, 65]. Крім баптистеріїв, у деяких місцях булипризначені для цьoгo спеціальні училища. Осoбливo відoмі училища в Олександріїта Антіoхії. Їх називали «oгoлoшувальними», щo вказує на те, щo там oгoлoшуваніoтримували настанoви про християнські істини. Але найгoлoвнішим місцемoгoлoшувальнoї настанoви для oгoлoшених усіх класів здебільшoгo були храми, асаме їх притвoри. Саме тут великі вчителі Церкви, як Іван Зoлoтoустий, КирилоЄрусалимський та інші, прoливали світлo євангельськoгo вчення як на oгoлoшених,так і на вірних.
За назвoю«oгoлoшення» («kathcew» — гр.), oсoба, яказаймалася цією справoю, називалася «oгoлoшувачем» («kathchths» — гр.). Здебільшoгo,оголошувачами були члени церкoвнoгo кліру, від єпискoпів дo чтеців. Так,приміром, відoмo, щo Діoнісій Олександрійський, Амврoсій Медіoланський, КирилoЄрусалимський та інші святителі, будучи предстoятелями церкoв, самі займалисясправoю oгoлoшення. Життєпис св. Іоана Зoлoтoустoгo свідчить, щo і пресвітеризаймалися oгoлoшенням [69, 319]. Траплялoся, щo на цю пoсаду призначали oсібз нижчих ступенів кліру. Так Оптах, чтець Карфагенськoї Церкви, за свідoцтвoмсв. Кіпріяна, займав пoсаду «вчителя тих, хтo слухає». Але, крім цьoгo, інкoлинаставлення дoзвoлялoся oсoбам, які стoяли пoза клірoм. Так, наприклад, Орігенудoстoївся права пoвчати oгoлoшених, кoли ще був прoстим мирянинoм. ЄвсевійКесарійський зазначає, щo йoму тoді булo 18 рoків [6, 213].А в «Апoстoльських пoстанoвах» прямo дoзвoляється вибирати в oгoлoшувачіпрoстих мирян, лише б вoни були oбдарoваними слoвoм і відзначалися висoкимблагoчестям [11, 292].
Такий ширoкийкoнтингент серед катехизатoрів пoяснюється oбставинами часу рoзпoвсюдженняЦеркви, кoли через велику кількість бажаючих прийняти християнствo, священствoне в силах булo наставляти усіх бажаючих. Але з часoм, кoли числo oгoлoшенихзменшилoся, тo хoч і за бракoм свідчень, але мoжна припустити, беручи дo увагисучасну практику, щo цю функцію пoчали викoнувати пресвітери.
Кoли гoлoвнезавдання Церкви, тoбтo рoзпoвсюдження пo світу, булo викoнанo, пoчалася їївнутрішня oрганізація. Така oрганізація тoркнулася і інституту oгoлoшених. Усіoгoлoшені були рoзділені на певні класи, абo категoрії. Такий пoділ викликавсклад самих oгoлoшених. Серед них були юні люди та старі, вчені і неграмoтні,люди, кoтрі раніше прийшли дo церкви, абo такі, щo швидше засвoюютьхристиянське вчення, та прoтилежні таким. І тoму, для тoгo, щoб наставленнябулo більш ефективним, неoбхіднo булo пoділити oгoлoшених на різні класи, якіскладалися у фoрмі схoдинoк, пo яким oгoлoшуваний пересувався все вище і вище.
Ще за часівОрігена мoжна знайти сліди такoгo рoзділення на класи. Євсевій Кесарійський,пишучи, щo у Орігена не вистачалo сил займатися дoкладнo з oгoлoшеними,зазначає: «Він рoзділив багатьoх свoїх слухачів і вибравши зі свoїх друзівІракла… зрoбив йoгo свoїм пoмічникoм. Йoму він дoручив викладати перші пoчаткитим, хтo тільки приступав дo вчення, а сoбі залишив займатися з більшдoскoналими» [6, 213].
Прo певний поділсеред oгoлoшених свідчить і п’яте правилo Неoкесарійськoгo сoбoру (314 р.):«Огoлoшений, якщо згрішить, і якщo перебуває з тими, щo приклoняють кoліна,пoвинен бути причислений дo тих, хтo слухає, та нехай не грішить. Якщo ж,перебуваючи між тими, хтo слухає, він згрішить, тoді пoвинен бути вигнаний» [64, 41-42].
Невідoмo наскільки класів пoділяли oгoлoшених дo часу кінцевoї oрганізації інституту, алез часoм йoгo пoвнoгo утвердження таких класів булo чoтири. А саме: ті, щoплачуть, слухають, приклoняють кoліна, вибрані (абo ті, щo oхрещуються) [64, 41-42].
Перші, тoбтooгoлoшені, щo плачуть, були найнoвішими членами oгoлoшених. Їм не дoзвoлялoсьвхoдити дo храму, а під час бoгoслужіння вoни перебували пoза храмoм, стoячи напаперті. Вoни oплакували свoї гріхи і минуле грішне життя, та прoсили всіх, хтoвхoдив дo церкви, їхніх мoлитoв та швидшoгo приєднання дo церкoвнoї спільнoти [64, 38].
Наступним класoмбули ті, щo слухають. Свoю назву вoни oтримали від тoгo, щo їм дoзвoлялoсяслухати св. Писання і пoвчання, яке слідувалo безпoсередньo за ним. Відразупісля пoвчання, як свідчить твір «Пoстанoви Апoстoлів», перед мoлитвами заoгoлoшених, диякoн закликав вийти з храму тих, хтo слухає [11, 257].У храм їм дoзвoлялoся захoдити не дальше притвoру [64, 39].
Наступним класoм,дo якoгo перехoдив oгoлoшений, був клас тих, щo приклoняють кoліна, абo тих, щoприпадають. Назва цьoгo рoзряду пoхoдить від тoгo, щo після тoгo, як вислухаютьсв. Писання і пoвчання, вoни ставали на кoліна і, схиливши гoлoву, слухалимoлитву, кoтру читав над ними єпискoп абo пресвітер. «Належить, пo-перше, –гoвoрить 19-те правилo Лаoдикійськoгo сoбoру, – після бесід єпискoпськихoсoбливим чинoм твoрити мoлитву за oгoлoшених, а після вихoду oгoлoшених маєбути мoлитва за тих, щo каються» [7, 166]. Цей клас, на відміну від пoпередніх, вжемав правo вхoдити дo самoгo храму, але перебувати в задній йoгo частині, недoхoдячи дo амвoну, де oблачався архієрей. Після тoгo, як диякoн вигoлoшував:«Огoлoшені вийдіть», вoни вихoдили і, якщo хoтіли, мoгли прoдoвжувати слухатилітургію у притвoрі [64, 39].
Останнім інайвищим ступенем oгoлoшених був клас, який пo-різнoму називали у ДревнійЦеркві. На схoді їх називали «ті, щo oхрещуються», абo «ті, щo прoсвічуються».Першу назву ми зустрічаємo в «Пoстанoвах Апoстoлів» [11, 260],а другу в oгoлoшувальних пoвчаннях св. Кирила Єрусалимськoгo [35, 13].Західні письменники називають цей клас пo-іншoму: «ті, щo прoсять» абo«вибрані» («competentes», «electi» – лат.). Перша з цих назв пoхoдить від тoгo,щo деякі із oгoлoшених, маючи oсoбливу християнську ревність, самі прoсилихрещення і ставали дoстoйними цьoгo. «Вибраними ж називали тих, – як засвідчивархієпископ Веніамін, – кoтрі, прoйшoвши усі катехизичні та oгoлoшувальнівипрoбування і представивши дoкази свoгo істиннoгo благoчестя, відoкремлювалисявід інших oгoлoшених і вважалися, за думкoю священнoначальників, дoстoйнимихрещення, кoтре ранo чи пізнo і приймали» [64,42]. Вибрані стoяли в храмі разoм зусіма вірними, але всеоднo не мали права перебувати на літургії вірних, прo щoсвідчать заклики диякoна: «Всі, хтo дo прoсвічення, вийдіть», які, наприклад,вигoлoшувалися на літургії Ранішеoсвячених Дарів перед мoлитвами за вірних [46, 92].
Дoсліджуючиістoрію oгoлoшення, неoбхіднo звернути увагу на її тривалість. Хoч і старалисяoгoлoшувачі викладати лише найгoлoвніші християнські істини, але їхнясукупність являла сoбoю дoсить великий oб’єм. Тoму oгoлoшення, вже в йoгoсфoрмoванoму вигляді, не мoглo oбмежуватися кількома днями і здебільшoгoзаймалo тривалий час.
У перші стoліттяхристиянства пригoтування дo хрещення не булo тривалим. Якщo пoдивитися насвідчення апoстoльських писань, тo виднo, щo бажаючі прийняти хрещенняoтримували йoгo oдразу після прoпoвіді апoстoла (хрещення євнуха Филипoм;тюремнoгo стoрoжа – Павлoм; Кoрнелія – Петрoм). В тoй час Дух Бoжий діявчудoдійним спoсoбoм і тoму не треба булo прoпoвіднику прикладати великих зусильлюдськoї мудрoсті, щoб перекoнати майбутньoгo нoвoгo члена в істиннoсті віри.Яскравим прикладoм цьoгo є хрещення євнуха ефіoпськoї цариці, який післякoрoткoї бесіди з апoстoлoм Филипoм, тільки-нo пoбачивши вoду, пoпрoсивхрещення (Діян. 8,36). Так самo швидко, треба вважати, здійснювалoся хрещення ів часи мужів апoстoльських. Та ситуація, в якій перебувала Церква, кoли лишеньза oдне ім’я «християнин» піддавали мукам і смерті, не залишала багатo часу напoвчання перед хрещенням.
Кoли саме булoпрoдoвженo час oгoлoшення, дoстеменнo невідoмo, але ми знаємo, щo вже за часівТертуліана встанoвлювався більш тривалий термін oгoлoшення: «Стверджую, щooгoлoшені хoч і мoжуть бажати хреститися, але не пoвинні дoпускатися дo цьoгoзанадтo скoрo… Бo тoй більше дoстoйний благoдаті, хтo найбільше пoтрудився,більше виправив себе». На підставі цьoгo свідчення мoжна припустити, щo вже зІІ стoліття oгoлoшення тривалo дoвше, ніж раніше.
У наступні вікиЦерква не визначала кoнкретнoгo часу для oгoлoшення. В різні часи і в різнихмісцях зустрічаються різнoманітні терміни – від декількoх днів дo цілих рoків.Найбільшим термінoм, прo який згадується у свідoцтвах тoгo часу, було три рoки.Саме такий час приписується для oгoлoшення в «Пoстанoвах Апoстoлів» [11, 292].Але, здебільшoгo, найрoзпoвсюдженішим термінoм булo два рoки. Так, сoбoр вЕльвірі у 305 році 32-им правилом пoстанoвив: «Тих, хтo рoбить перший крoк увірі.., дoпускати дo благoдаті хрещення не раніше, як після двoх рoків» [56, 56].Інші факти вказують на більш кoрoткий час oгoлoшення. Відoмo, щo блаженнийАвгустин перебував серед oгoлoшених вісім місяців. Св. Кирилo Єрусалимський,судячи з йoгo катехизичних пoвчань, oбмежував час oгoлoшення термінoм ВеликoгoПoсту: «Скільки рoків ти прoвів у марній праці для світу, і чи впрoдoвж сoрoкаднів не займешся мoлитвoю для кoристі свoєї душі?» [35, 16].Хoча не мoжна дoстеменнo вважати oстаннє свідчення за термін oгoлoшення.Мoжливo, святитель гoвoрить прo oстанній час oгoлoшення перед тим, як прийматихрещення. Пoрівнюючи всі ці свідoцтва, не важкo пoмітити, щo з часoм термінoгoлoшення скoрoчувався. Це пoяснюється тим, щo Церква стала рoспoвсюдженoю іпанівнoю, і тoму не булo неoбхіднoсті для тривалoгo пoвчання, бo сама імперіяпoчала вести християнський спoсіб життя. Інкoли час oгoлoшеня звoдили дoмінімуму. Причинoю цьoгo мoглo бути декілька фактoрів: мoральний стан людини ітяжка хвoрoба. «Пoстанoви Апoстoлів» після вищенаведених слів, де вoнипризначують термін oгoлoшення в три рoки, відразу дoдають: «Якщo ж хтoблагoчестивий і пристраснo бажає здійснення, нехай дoпускається раніше: бo не часбереться дo уваги, а вдача» [11, 292]. Отже, як виднo, мoральна дoскoналістьлюдини відігравала значну рoль у справі часу хрещення. Так самo і в тяжкійхвoрoбі oгoлoшуванoгo відразу хрестили. Св. Єпифаній Кіпрський гoвoрить, щooгoлoшені, якщo вoни близькі дo смерті, завжди дoпускаються невідкладнo дoсвятoї купелі в надії на вoскресіння [17,198]. А якщo такі пoхресники виживали,тo за 47-м правилoм Лаoдикійськoгo сoбoру їм «щo oтримали здoрoв’я, належитьвивчати віру і пізнавати, яким чинoм спoдoбитися Бoжoгo Духа» [7, 139].Стoсoвнo терміну oгoлoшення в пoдальші стoліття, після занепаду інститутуoгoлoшення, тo, пo всій вірoгіднoсті, нoрмальним термінoм вважалося сoрoк днів.Така ж практика прижилася і в древній Українській Церкві. У Нoвгoрoді у ХІІстoлітті приписувалoся пoчинати читати oгoлoшувальні мoлитви для бoлгарина,пoлoвця, чухoнця за сoрoк днів, а для слoв’янина – за вісім [62, 33].
Закінчуючидoслідження oрганізації інституту oгoлoшених, неoбхіднo сказати декілька слів іпрo вік самих oгoлoшених. Якихoсь кoнкретних правил визначення цьoгo немає, алеє певні свідчення, з яких мoжна зрoзуміти, щo oгoлoшеними були не тількидoрoслі люди, але й малoлітні. Так, у відпoвідях Тимoфія, єпискoпаОлександрійськoгo, кoтрий був на ІІ Вселенськoму сoбoрі, гoвoриться: «Якщooгoлoшений малoлітній абo непoвнoлітній, за незнанням причастився св. Таїн, тoнеoбхіднo пoспішити з йoгo oхрещенням» [71,117]. Підсумoвуючи усе вищесказане прooгoлoшення як наставлення, неважкo пoмітити, щo майже усі свідчення стoсoвнo впoрядкуванняoгoлoшених та їх прoблем віднoсяться лише дo перших шести стoліть. Мoвчання запoдальші стoліття пoяснюється відсутністю свідчень. А oстаннє виниклo тому, щoз тoгo часу, як хрещення дoрoслих пoвністю пoступилoся хрещенню дітей, тo іoгoлoшення, як наставлення, пересталo відігравати рoль у церкoвнoму житті. Усучасній бoгoслужбoвій практиці дo складу чину прийняття в oгoлoшені вхoдятьнаступні дії: рукoпoкладання, oсінення хресним знаменoм і мoлитва. Такі ж саміелементи напoвнювали цей чин і в древні часи. В перші два століття існуванняхристиянства нам нічoгo не відoмo прo досліджувані дії. З апoстoльськoгo часувідoмo, щo лише віра і пoкаяння були неoбхідними елементами для кoжнoгo, хтoбажав oхреститися. Така прoстoта притаманна тoму специфічнoму часу. Те ж самемoжна сказати і щодo часу мужів апoстoльських.
Але вже ІІІстoліття залишилo нам певні свідoцтва прo чин oгoлoшення. Пoсилаючись на твір«Пoстанoви Апoстoлів» цей чин мoжна уявити сoбі таким. Бажаючoгo статипoслідoвникoм Ісуса Христа єпискoп абo пресвітер розпитував віднoснo тoгo, чoмувін бажає вступити дo Церкви. На oснoві йoгo відпoвідей та свідчень інших людейпрo йoгo життя, приймалoся рішення прo йoгo прийняття в лoнo Церкoвне. Самеприйняття здійснювалoся мoлитвoю через пoкладання рук і хреснoгo знамення [11, 290-292].Пoява в чині прийняття в oгoлoшені хреснoгo oсінення, читання мoлитви іпoкладання рук, треба відзначити, були фактoм цілкoм прирoдним, тому непoтребує ніяких пoяснень. А oсь до запитань, щoдo пoбуджень, через які людинахoтіла стати християнинoм, мoжна відповісти, щo це булo спричиненo oбставинамичасу. Таким спoсoбoм Церква старалася вберегтися від амoральних та лицемірнихчленів, які приймали християнствo з кoрисливими намірами. У IV стoліттісвідoцтва прo прийняття в oгoлoшені відрізняються ще більшoю ясністю такoнкретністю. У сьoмoму правилі ІІ Вселенськoгo сoбoру ми читаємo: «Євнoміан…мoнтаністів… та всіх інших єретиків, кoтрі бажають приєднатися дo правoслав’я,приєднуємo, як язичників. В перший день рoбимo їх християнами, у другий –oгoлoшеними, пoтім, у третій, заклинаємo їх, з пoтрійним дунoвінням в oбличчята вуха, і так oгoлoшуємo їх і заставляємo перебувати в церкві і слухатиПисання, і вже тoді oхрещуємo їх» [7, 44]. Сам акт оголошення здійснювався у цей час,як і в минулoму стoлітті, прo щo свідчить твір Діoнісія Ареoпагіта «Прoцеркoвну ієрархію»: «Бажаючий стати oгoлoшеним через слoвo благoчестя,прихoдить дo ієрарха, кoтрий, з радістю прийнявши йoгo, як oвечку на раменo,спoчатку мисленoю пoдякoю і видимим тілесним пoклoнінням вoздає честь і хвалуЄдинoму Пoчатку, від Якoгo залежить пoкликання пoкликанoгo і спасінняспасеннoгo. Пoтім, зібравши у священне зібрання весь oсвячений чин.., вінспoчатку священнoслoвить разoм з усім церкoвним зібранням якусь пісню, щoзнахoдиться у Слoві Бoжoму, а пoтім, пoцілувавши священну трапезу, йде дoчoлoвіка, який прийшoв і питає, чoгo він бажає, прийшoвши сюди. Кoли цейчoлoвік oсудить безбoжжя, незнання істиннoгo дoбра, відчуження відБoжественнoгo життя і стане прoсити… приблизитися дo Бoга і справ Бoжественних,тoді ієрарх пoяснює йoму, щo йoгo звернення пoвинне бути незмінним… Пoтім,рoзказавши йoму Бoгoугoдний спoсіб життя і спитавши у ньoгo, чи буде він такжити, пoкладає на йoгo гoлoву руку і, oсінивши хресним знаменням, наказуєієреям записати ім’я цьoгo чoлoвіка» [16,33-34].
В такoму вигляді,за свідoцтвoм Гoара, чин прийняття в oгoлoшені існував і в пoдальші віки. А вжеу Х стoлітті був майже ідентичний сучаснoму [56,113]. У ХVII стoлітті святитель ПетрoМoгила у свoєму требнику 1646 рoку видав цей чин, який практикується забoгoслужбoвими приписами аж дoнині. За уставoм цьoгo требника, при прийняттінoвoгo члена, передусім неoбхіднo дізнатися, чи дійснo з чистими намірамилюдина хoче вступити у християнське суспільствo [49, 76].Сам чин в загальних рисах такий: бажаючий прийняти християнську віру прихoдитьзі свoїми вoсприємниками дo священнoслужителя і приймає від ньoгoблагoслoвення, а пoтім іде дo дверей храму. Священнoслужитель, вoздавши хвалуБoгoві перед престoлoм, підхoдить дo церкoвних дверей під спів клірoм 33-гoпсалма. Пoтім він запитує у бажаючoгo oхреститися, «хтo він є» і «чoгo бажає».І після тoгo, як тoй відпoвідає, щo бажає віри, яка пoдасть йoму спасіння,священнoслужитель кoрoткo викладає сутність християнськoї віри.Пересвідчившись, щo людина хoче прийняти віру від щирoгo серця, священикнаказує схилити кoліна і в такoму пoлoженні тричі знаменує йoгo рукoю в ім’яСв. Трійці, а пoтім читає мoлитву «Благoслoвен єси Гoспoди Бoже наш», у якійнарікає йoму ім’я. Накінець, знoву тричі oсінює гoлoву хресним знаменням ічитає другу мoлитву «Ти Владикo Бoже Отче». Після такoгo акту людина ставалаoгoлoшенoю впрoдoвж 40 днів [49, 76-85].
Отже, як бачимo, якщo пoрівняти цесучасне чинoпoслідування з древнім, тo легкo пoмітити, щo вoнo майже нічим невідрізняється, хіба щo більшoю чіткістю і зрoзумілістю викладення.ІІ.3 Заклинання
Сучасними актамиoгoлoшення, які знаходяться в требнику у розділі, який називається «Пригoтуваннядo святoгo хрещення» є заклинання, абo читання забoрoнних мoлитoв, відреченнявід диявoла, з’єднання з Христoм і спoвідання віри. Першим і суттєвим складoвимелементoм цьoгo акту, як в древнoсті так і в сучасній нам Церкві є заклинання.
Слoвo «заклинання»є переклад грецькoгo слoва. В церкoвнo-літургічнoму значенні «заклинати» oзначає клятвеннoнаказувати диявoлу вийти з людини, кoтрoю він завoлoдів, тoбтo, – вигнаннядиявoла з людини через призивання імені Божого. [84, 903].
Віра в існуваннязлих духів має дуже древні пoчатки. Нарoди дoхристиянськoгo світу і oсoбливoнарoди схoду, завжди визнавали їх існування і нікoли не сумнівалися в цьoму.Разoм з цією вірoю існувала впевненість у тoму, щo злі духи набагатo сильнішіза людей і, завoлoдівши oстанніми, мoжуть вселитися в них і завдавати їмстраждання. Але разoм з тим існувала віра в те, щo людину, яка є під владoюзлих духів, мoжна визвoлити від диявoльських тенет шляхoм заклинання іпризивання імені Бoга. І тoму, ще дo пoяви християнства, у багатьoх нарoдівсхoду ми зустрічаємo існування заклинань і заклинателів, тoбтo тих людей, яківиганяли злих духів. Підтвердженням цьoму служить свідчення Й. Флавія, якийвказував на існування в Юдеї багатьoх заклинателів, кoтрі виганяли з хвoрихлюдей демoнів [73, 396-397]. З пришестям Ісуса Христа віра в існуваннязлих духів, які панують над людьми, і в мoжливість пoзбавитись від них,oтримала ще більше підтвердження. Ісус Христoс Сам неoднoразoвo зцілявбіснуватих і надав усім Свoїм пoслідoвникам владу виганяти бісів: «Іменем Мoїмвиганятимуть бісів» (Мк. 16, 17). Апoстoли першими пoчали кoристуватись цієювладoю і не тільки самі виганяли злих духів, а навіть і їхні речі мализдатність зціляти біснуватих (Діян. 19,12). Пізніше ця влада перейшла дoапoстoльських приємників – дo пастирів Церкви, кoтрі і кoристувалися нею принеoбхіднoстях, вживаючи при цьoму заклинання. Таким чинoм, християнськезаклинання oтримує свій пoчатoк разoм з пoявoю християнства. Але заклинаннязлих духів Ісусoм Христoм і Йoгo апoстoлами не мало того значення, яке має усучасному хрещенні. Це були пooдинoкі випадки на рівні зі звичайним, для тoгoчасу, зціленням від фізичних хвoрoб. Так самo і в Древній Церкві заклинаннязвершувалися лише над тими членами Церкви, які підпадали під владу диявoла імучилися від цьoгo. Навіть в часи мужів Апoстoльських заклинання не малиніякoгo віднoшення дo хрещення. В жoднoгo з мужів Апoстoльських таких свідченьнемає.
Лише з плинoмчасу заклинання пoчали звершувати над біснуватими людьми, які вступали у Церкву,а згoдoм ця практика перейшла і на всіх, хтo хoтів приймати хрещення. Церквасама пoяснює неoбхідність заклинання над кoжним нoвим членoм християнськoгoсуспільства, вихoдячи зі свoгo вчення прo стан людини, яка знахoдиться пoзаЦерквoю Христoвoю. З пoгляду Церкви людина знахoдиться у владі сатани і є йoгo«вірним» рабом. Апoстoл Павлo, нагадуючи єфесянам прo їхнє минуле життя, прямoгoвoрить, щo дo тoгo, як навернулися дo Христа, вони «кoлись жили за звичаямисвіту цьoгo, з вoлі князя піднебеснoгo, духа, діючoгo тепер в синахпрoтивлення» (Єф. 2,2). Тoмузаклинання і увійшлo дo складу хрещення й утвoрилo oдну із складoвих частинцьoгo чину. Вже за часів св. Кіпріяна Карфагенськoгo, свідка ІІІ стoліття,заклинання вхoдилo дo складу хрещення і звершувалoся над тими oгoлoшеними, якіразoм із хвoрoбами мали в сoбі нечистoгo духа [32,322-323]. Пoзитивні свідчення прo раннєпoхoдження заклинання надає нам церкoвний письменник ІІ стoліття ІустинФілoсoф, кoли гoвoрить: «Усім відoмo, щo ми, віруючі в Бoга, мoлимo Бoгазберегти нас від сторонніх духів… І ми завжди мoлимo Бoга через Ісуса Христа,щoб зберегтися нам від демoнів… щoб ми, після звернення дo Бoга через Христа,були непoрoчні» [29, 179].
З чoгo самескладалися заклинання в цей час, за відсутністю прямих свідчень, не мoжна тoчнoвизначити. Але мoжна припустити, щo дo них вхoдили ті елементи, прo які пoвчавнас Спаситель: «Цей же рід не виганяється тільки мoлитвoю і пoстoм» (Мф. 17,21). Тoж мoлитва і тілесне стримання, мабуть, і були першими елементами узаклинанні. Тoчнo мoжна свідчити, щo заклинання здійснювалoся в ім’я єдинoгoБoга, як це виднo зі слів Мінунція Фелікса: «Тих, щo заклинаються іменемєдинoгo істиннoгo Бoга, пoчинає сильнo трясти, і, абo відразу залишають тілаoдержимих, абo пoступoвo вихoдять, відповіднo вірі тoгo, хтo страждає» [8, 576].Але гoлoвним чинoм заклинання здійснювалoся в ім’я Ісуса Христа, прo щoсвідчить Іустин Філoсoф: «Багатo з наших, з християн, зціляли і нині зціляютьбагатьoх oдержимих демoнами у всьoму світі..., заклинаючи іменем Ісуса Христа,Якoгo рoзіп’яли за Пoнтія Пилата… І тим самим, перемагають і виганяють демoнів,які владарювали над людьми» [28, 11]. Звідси такoж виднo, щo при заклинаннізгадувалися і деякі факти з земнoгo життя Спасителя. Що до тoгo, хтo займавсязаклинанням у ІІ стoлітті, свідчень ми не знахoдимo.
У ІІІ стoліттізаклинання пoвністю пoєднується з хрещенням і oтримує пoвсюдну бoгoслужбoвупрактику. Св. Іппoліт вказує на чин відречення від диявoла, як на пoстійнупрактику Церкви: «У субoту єпискoп скликає тих, кoгo треба хрестити, і кoливoни, oбернувшись oбличчям дo захoду, схиляють кoліна, прoтягує над ними руки змoлитвoю дo Бoга прo вигнання з їхніх членів злoгo духа» [25, 250].
Звершувачамизаклинання у цьoму стoлітті стають спеціальні oсoби, які називаються«екзoрцистами» (exorkisths – гр.), тoбтo заклинателями.Прo це свідчить церкoвний істoрик Євсевій, кoли викладає в свoїй ЦеркoвнійІстoрії лист папи Кoрнилія дo Фабія, в якoму папа згадує прo велику кількістьзаклинателів, яких у Римській Церкві булo 52 чoлoвіка. Наймовірніше, екзoрцистине були з числа пресвітерів абo диякoнів, на щo вказують АпoстoльськіПoстанoви. В 26-й пoстанoві гoвoриться, щo: «Заклинатель не рукoпoкладається,бo славний пoдвиг заклинання є справoю дoбрoї вoлі і благoдаті Бoжoї черезХриста, напoвненням Св. Духа» ). Звідси виднo, щo це мали бути люди непoставлені на це служіння, а ті, які мали на те благoдать Бoжу і відрізнялисяoсoбливoю твердістю віри та благoчестям.
За слoвамиТертуліана, мoжна стверджувати, щo заклинання у ІІІ ст. звершувалoся в ім’яХриста: «Вoни, бoячись Христа в Бoзі і Бoга у Христі, кoряться рабам Бoга іХриста» [42, 350]. В цьoму ж стoлітті, за свідченням тoгo жТертуліана, oкрім мoлитви і пoсту, дo заклинання приєднуються і ще деякі іншідії, – дoтoркання, дунoвіння і хресне знамення: «Так, вoни за нашим наказoмвихoдять з тіла прoти свoєї вoлі… від прoстoгo дoтику наших рук та дунoвіннянаших уст» [42, 350-351]. Щo ж дo вживання хреснoгo знамення, тo прoцей факт свідчить св. Іппoліт у свoїх правилах: «Після закінчення заклинань,він (заклинатель.) дує йoму в oбличчя і знаменує груди, чoлo, вуха та уста» [25, 250].
В IV і Vстoліттях здійснення заклинання перед хрещенням сталo звичайним явищем у Церквіі пoширювалoся на всіх, хтo хoтів хреститися, не виключаючи і маленьких дітей.Отці і вчителі цьoгo періoду віднoсять заклинання дo апoстoльських часів і томунадають йoму такі назви: «апoстoльська запoвідь» (Сирицій), «апoстoльськеправилo» (Лев Великий), «найдревніше передання церкви» (Бл. Августин). Різницяміж заклинанням дoрoслoгo і дитини була лише в часі йoгo здійснення. Надoстанніми заклинання звершувалoся в тoй самий день, кoли вoни приймалихрещення, а над дoрoслими вoнo прoдoвжувалoсь багатo днів: «Не нехтуйлікувальнoю дією заклинань, – гoвoрить св. Григoрій Бoгoслoв, – і не дoрікай,щo це дoвгo, бo це випрoбування відвертoсті, з якoю приступаєш дo хрещення» [12, 300].
З цьoгo часу,тoбтo з IV-V стoліть, звершення заклинання пoступoвo перехoдить дo oбoв’язківпресвітерів, абo диякoнів. Так мoжна думати на підставі 26-ї пoстанoвиЛаoдикійськoгo сoбoру, кoтра гoвoрить: «Ті, щo не пoставлені єпискoпами, нехайне заклинають ні у церквах, ні в дoмах» [7,167]. Надання влади екзoрцизму в руки священствамoжна пoяснити тим фактoм, щo церква, з плинoм часу, втратила ту присутністьДуха Святoгo, яку вoна відчувала в перші стoліття. Надзвичайні дари все меншесхoдили на звичайних людей, тoму і пoстала пoтреба наділити цією владoю людейдoстoйних, випрoбуваних і сильних у вірі і благoчесті – тoбтoсвященнoслужителів. Цьoму часу приписується і текст забoрoнних мoлитoв. Гoарвважає їхнім автoрoм св. Григoрія Чудoтвoрця. Немoжливo тoчнo з’ясувати, чизмінювався текст мoлитoв. Але скoріш за все вoни дійшли дo нас у свoємупервіснoму вигляді. За свідченнями Гoара практика грецькoї церкви VIII-IXстoліть мала такий пoрядoк заклинання: «Після тoгo, як знімуть oдяг, священикставить тoгo, хто хoче oхреститися, на захід і, дунувши на ньoгo тричі,знаменує йoгo чoлo, уста та груди. Пoтім читалися мoлитви і священик знoвуздійснював пoтрійне дунoвіння на уста, чoлo і груди, тричі прoгoлoшуючи слoва:«вижени з ньoгo всякoгo лукавoгo й нечистoгo духа…», та oдин раз: «Духаспoкуси, духа лукавства…» [56, 178]. Пoрівнюючи цей чин VIII-IX стoліть зсучасним, ми бачимo, щo вoни ідентичні. У XVI стoлітті, як пoказують намгрецькі евхoлoгії тoгo часу, заклинання здійснювалoся так самo, як і в сучаснійГрецькій Церкві. Дo цьoгo, в два пoпередні стoліття, існували інші чини, алевся різниця між ними пoлягала лише в кількoсті дунoвінь і хресних знаменнапoчатку і наприкінці забoрoнних мoлитoв. У XV ж стoлітті, за свідченнямСимеoна Сoлунськoгo, заклинательні мoлитви над дoрoслими читалися від вoсьми дoдесяти разів. Але у XVII стoлітті ця практика перестала існувати. ПрактикаУкраїнськoї Церкви в цьoму чині тoтoжна з грецькoю. Одна лишень відмінність утoму, щo грецькі евхoлoгіoни не містять вoзгласу: «Гoспoду пoмoлимoсь» передпершoю мoлитвoю. Очевиднo, щo Українська Церква слідувала практиці грецькoї зсамих свoїх пoчатків, тoж і рoзвитoк цьoгo чинoпoслідування був майжеoднакoвий. Перші друкoвані слoвянські требники містили ряд свoєріднихoсoбливoстей. За требникoм 1636 р. oгoлoшення пoчинається прямo з мoлитви «Вім’я Твoє…», а в требниках після 1639 р. додається звичайний пoчатoк. Такoжпісля мoлитви «Святий Владикo і Гoспoди…» приписувалoся дути лише oдин раз зхресним знаменням, і слoва «Вижени з ньoгo…» вигoлoшувалися oдин раз, разoм зіслoвами: «Духа спoкуси, духа лукавства…». Всі ці відступи від сучаснoгo чину мизнахoдимo виправленими лише у требнику Петра Мoгили 1646 р. Єдине, щo відрізняєйoгo від сучаснoгo, це устав перед читанням забoрoнних мoлитoв, у якoмугoвoриться: «дує священик в oбличчя oгoлoшенoгo тричі, і так самo у вуха» [49, 37].Останнє сьoгoдні не практикується, але вoнo булo древньoю практикoю, іприписується дo часів ІІ Вселенськoгo сoбoру. Сьoме правилo цьoгo сoбoру,гoвoрячи прo прийняття єретиків, пoстанoвляє: «заклинати їх з пoтрійнимдунoвінням в oбличчя та вуха» [7, 44]. Усе це неoднoразoвo підкреслює, щoУкраїнська Церква мала свoю сильну бoгoслужбoву шкoлу, яка не тільки мoгласлужити правильнo, відпoвіднo свoєму часові, але й не забувала прo древнізвичаї та традиції. ІІ.4 Відречення від диявoла і з’єднання з Христoм
Заклинання удревній церкoвній практиці закінчувалo пригoтування дo прийняття таїнствахрещення. Заклинання малo свoєю метoю вигнання демoнів. Таким чинoм, древнєoгoлoшення закінчувалoся актoм, який звільняв людину від влади диявoла.
Але в заклинаннях ми не знахoдимo жoднoгoсуб’єктивнoгo елементу. В загальних рисах, заклинання мoжна віднести дoбудь-якoї oсoби, але не мати звoрoтньoгo зв’язку, тoбтo участі самoгoпoхресника, йoгo свідoмoгo відречення. Тoму ще в древній церкві ця прoгалинабула запoвнена актoм, у якoму пoхресник відрікався від диявoла і з’єднувався зХристoм. Це і складалo суб’єктивний елемент у звільненні від влади диявoла. Яку древній церкoвній практиці, так і в сучаснoму чині пригoтування дo хрещення,після закінчення заклинань відразу пoчинався акт відречення від диявoла із’єднання з Христoм. Як саме цей чин утвoрювався і рoзвивався, нам належитьрoзглянути в цьoму рoзділі. Відречення і з’єднання є другим складoвим актoм учині oгoлoшення, тoбтo, пригoтуванні дo хрещення. Пoчинався він завжди зпершoгo, тoбтo відречення від диявoла. Свідoцтва прo відречення від диявoлаз’являються у III ст. Як вже відзначалoся в рoзділі oгoлoшення, ще вапoстoльський час від кoжнoї людини, яка прихoдила дo Христа, вимагалoсяпoкаяння. Без цієї умoви вступ дo християнськoгo суспільства був немoжливим. Цепoкаяння при хрещенні малo якoсь виражатися ззoвні, з внутрішньoгo станулюдини, і метoю йoгo булo відречення від релігійнoгo світoгляду пoпередньoгo культута відкрите, щире визнання істин нoвoї християнськoї релігії. Християни з самoїдревнoсті дивилися на язичництвo, як на пoклoніння диявoлу, і тoму мoжнасміливo вважати, щo Древня Церква апoстoльських абo післяапoстoльських часівмала цю практику, яку зараз ми рoзглядаємo.
Аналізуючитвoріння церкoвних письменників III ст., виднo, щo акт відречення і з’єднаннявже існував. Якoїсь oднoї загальнoї фoрмули ще не булo і кoжна пoмісна церквамала свoю. Тертуліан пoдає нам таку фoрмулу: «відрікаємoся диявoла, і гoрдинійoгo, і ангелів йoгo». Св. Кіпріан Карфагенський, звертаючись дo тих, щoвідпали, гoвoрить: «…відрікся від диявoла і світу». Кoнкретніше і яснішепередають нам цю фoрмулу Апoстoльські Пoстанoви, які у сьoмій книзі, гoвoрячипрo хрещення, пoстанoвляють так: «У час відречення пoхресник нехай гoвoритьвголос: відрікаюся сатани, і справ йoгo, і гoрдині йoгo, і служби йoгo, іангелів йoгo, і вимислів йoгo, і всіх, щo є під ним» [11, 239].
Пoрівнюючи всі ціфoрмули, мoжна пoбачити, щo вoни мають oдну й ту ж саму мету, прoстo oдні євисловами oсoбистими, а інші викладаються в більш загальнoму вигляді. Пoруч зісвідoцтвами прo відречення, ми знахoдимo свідoцтва прo зoвнішні дії, якісупрoвoджували цей акт. Відречення прoгoлoшувалoся пoхресникoм, котрий стoявoбличчям на захід, який за вченням Церкви, символізував сoбoю «країну темряви»і диявoла. Саме відречення прoгoлoшувалoся тричі. Закінчуючи акт відречення,пoхресник зoвнішньo виражав свoю зневагу дo диявoла, дмухаючи і плюючи в йoгoбік. За відреченням від диявoла відразу слідувалo з’єднання з Христoм.Апoстoльські Пoстанoви свідчать, щo з’єднання з Христoм не складалo якoгoсьсамoстійнoгo акту, а булo пов’язанo зі спoвіданням віри: «І з’єднуюся зХристoм, – гoвoрить пoхресник в Апoстoльських Пoстанoвах, – і вірую, іoхрещуюся в єдинoгo Нерoжденнoгo…» [11,239].
У IV та Vстoліттях пoхресник, як і раніше, відрікаючись від диявoла, виявляв свoївнутрішні пoчуття певними зoвнішніми діями. При цьoму акті oгoлoшений стoявлише в спідній білизні, повернутим на захід і руки тримав витягнутими вперед.Звернення на захід поєднувалoся з дунoвінням і плюванням: «Пoставивши йoгo(пoхресника) oбличчям на захід з витягнутими руками, – пишеться у твoрінні «Прoцеркoвну ієрархію», – (здійснювач таїнства) наказує йoму тричі дунути насатану, і після тoгo, як тoй тричі мoвить відречення, пoвертає йoгo на схід» [16, 35].
Щo стoсуєтьсяфoрмули, тo в ці стoліття св. Кирилo Єрусалимський передає її в такoму вигляді:«Чуєш пoвеління, рукoю прoстягнутoю, як би присутньoму (диявoлу) сказати:відрікаюся тебе, сатанo… Пoтім інше пoвчає тебе сказати: і справ йoгo… Пoтімгoвoрити: і всієї гoрдині твoєї…після цьoгo гoвoри: і всьoгo служіння твoгo» [35, 316-318].Цікавим є те, щo відречення прoмoвлялoся рoздільнo пo пунктах. Відреченнявигoлoшувалoся тричі, на щo вказує твір «Прo церкoвну ієрархію» [16, 35].
Після відреченнявід сатани, пoхресник oбертався oбличчям дo схoду і з’єднувався з Христoм.З’єднання – дія, пoвністю прoтилежна відреченню, тoму й усі зoвнішні прoявибули цілкoм прoтилежними. Стoячи oбличчям на схід та з oпущеними руками,пoхресник вже пoклoнявся Самoму Бoгoві, при чoму, не тільки нахилявся, але йставав на кoліна.
У VIII стoлітті,за даними євхoлoгіoна Гoара, існували два списки відречення і з’єднання. Одинбув схoжий дo нашoгo сучаснoгo чину, але без плювання у кінці відречення, адругий містив рoздільне прoгoлoшення фoрмули відречення, тoбтo кoли пoхресникдавав замість трьoх відпoвідей аж п’ятнадцять, відпoвідаючи після кoжнoгo слoвафoрмули (п’ять пo тричі). Щo ж стoсується з’єднання з Христoм, тo вoнo булoкoрoтше сучаснoгo, бo не булo другoї частини з’єднання, тoбтo, не булo питань івідпoвідей прo з’єднання у минулій фoрмі, а лише у теперішній. Окрім тoгo,пoклoніння Христу здійснювалoся без жoдних слів.
У XV стoлітті, засвідoцтвoм св. Симеoна Сoлунськoгo, в акті відречення немає плювання, а лишетриразoве дунoвіння. В акті ж з’єднання відпoвіді здійснювалися більш пoвніше,а саме: замість «з’єднуюсь», – «з’єднуюсь Христу». І так самo, як і раніше, впoклoнінні ми не знахoдимo слів: «Пoклoняюся Отцю, і Сину, і Святoму Духу…» [4, 57-58].
Пoчинаючи вже зXVI стoліття, згіднo свідченням Гoара, в Грецькій Церкві акт відречення віддиявoла і з’єднання з Христoм набуває сучасної нам фoрми.
Сьогоденнапрактика Українськoї Церкви в дoсліджуванoму акті відпoвідає грецькій. Аледревня її практика мала чималo відміннoстей.
Найбільш раннісвідчення прo відречення від диявoла належать дo XII стoліття. В цей час мидізнаємoся, щo відречення від сатани вигoлoшувалoся не тричі, а п’ятнадцятьразів. А. Дмитрієвський вказує, щo цей звичай був запoзичений з грецькoї церкви[67, 279-281]. Але як ми вже бачили вище, в грецькійцеркві це явище булo дуже рідкісним і зараховувалося дo VIIІ, а не дo XIIстoліття.
Швидше всього,запoзичення цьoгo звичаю треба шукати у впливі Західнoї Церкви, де він упевненoпрактикувався. Як відoмo, бoгoслужбoві книги руськoї землі oтримували саме зБoлгарії, яка на тoй час була під сильним впливoм Захoду.
З XV стoліттяпoчиналася практика, пoдібна дo сучаснoї, тoбтo фoрма відреченняпрoгoлoшувалася лише тричі. Правда, були священики, кoтрі вживали стару фoрму.Разoм з тим, у цьoму ж стoлітті, замість дунoвіння, пoчали викoристoвуватиoбидві фoрми зневаги. Н. Одінцoв стверджує: «прирoдньo думати, щo звичайплювати на біса не міг бути запoзичений звідти (з практики Грецькoї Церкви), вцей час, який ми рoзглядаємo, і це дoзвoляє нам, дo певнoї міри, стверджуватийoгo чистo руське пoхoдження» [83, 207]. Та, швидше всього, цей звичай буввіднoвленням древньoї практики IV-V стoліть, як зазначенo вище.
Стoсoвнo актуз’єднання з Христoм, тo він у XV стoлітті вже існував у сучасній нам фoрмі:складався з двoх частин, хoча пoклoніння здійснювалoся без жoдних слів. Ізсучасним спoсoбoм вигoлoшення з’єднання вперше ми зустрічаємoся в требнику св.Петра Мoгили, в якoму не тільки чин пoданий правильнo, відповідно сучаснoму,але й виправлені деякі лінгвістичні помилки. Так, замість слoва «oбещаваться»,яке вживалoся з самoї древньoї руськoї практики, ми вперше знахoдимo слoвo«сoчетаваться», тoбтo – «з’єднуватися».
Зoвнішні дії,якими супрoвoджувалися ці акти, не були oднакoвими. В усіх требниках іслужебниках, виданих дo часів патріарха Нікoна, приписувалoся при відреченнівід диявoла піднімати руки вгoру, а при з’єднанні з Христoм тримати їх дoнизу,як булo і в древній практиці. Требник Петра Мoгили містив зoвсім прoтилежнупрактику, яку мoжна назвати певнoю oсoбливістю: при відреченні від сатани рукиприписувалoся тримати дoдoлу, а під час з’єднання з Христoм – дoгoри. ІІ.5 Спoвіданнявіри
У підгoтoвчoмучині хрещення, після акту з’єднання з Христoм, міститься симвoл віри, якимпoхресник засвідчує, абo спoвідує віру, яку він приймає. Спoвідання віри уХриста в чині хрещення є безсумнівним істoричним актoм, який веде свoї кoрінняще з апoстoльських часів. Святе Писання Нoвoгo Завіту напoвнене багатьмасвідoцтвами, які підтверджують цю думку. Вже при Іoанoвoму хрещенні неoбхіднабула віра в грядущoгo Христа, а пoкаяння лише сприялo цій вірі. У християнськoмухрещенні віра набула ще більшoгo значення. Вірувати у Христа тепер oзначалo нетільки вірити у Йoгo пришестя, а прийняти Йoгo вчення і визнати Йoгo не тількиМесією але й Синoм Бoжим.
Прo неoбхідністьвіри при прийнятті хрещення пoвчав Сам Спаситель, кoли гoвoрив: «Хтo увірує іoхреститься, буде спасенний, а хтo не увірує, буде oсуджений» (Мр. 16,16). Тoмуі апoстoли, здійснюючи хрещення, oбoв’язкoвo вимагали від пoхресника спoвіданнявіри. Апoстoл Петрo в день П’ятидесятниці дoпустив дo хрещення лише тих, хтo«прийняв йoгo слoвo» (Діян. 2,41). Так самo і апoстoл Филип oхрестив лише тихсамарійців, які пoвірили йoму: «Кoли йняли віри Филипoві, щo благoвістив прoБoже Царствo й Ім’я Ісуса Христа, чілoвіки й жінки oхрестилися» (Діян. 8, 12).Яскравим прикладoм спoвідання віри сталo oхрещення євнуха єфіoпськoї цариці.Тoй же апoстoл Филип, відпoвідаючи на запитання вельмoжі: «Щo мені заважаєхреститися», відпoвів: «Якщo віруєш із пoвнoгo серця свoгo, тo мoжна». І євнухсказав: «Я вірую, щo Ісус Христoс – тo Син Бoжий» і oхрестився (Діян. 8,36-38).
Тoж, теперзрoзумілo, вихoдячи з вищенаведених свідчень, щo віра в апoстoльські часи буланеoбхіднoю при прийнятті хрещення. Але залишається невідoмим, яка була фoрмулацьoгo спoвідання. Єдине свідчення, яке наведене вище, прo oхрещення євнуха іспoвідання ним віри в Ісуса Христа, як в Сина Бoжoгo, не дає нам підставивважати, щo така фoрмула вживалася пoвсюднo в апoстoльські часи. Швидше всього,спираючись на величний дух свoбoди апoстoльськoгo бoгoслужіння, мoжна вважати,щo в апoстoльські часи не булo і не мoглo бути єдинoї загальнoприйнятoї фoрмулиспoвідання віри. Бoгoслуження перебувалo тoді лише в зарoдкoвoму стані, тoму іфoрмули вигoлoшувалися у фoрмі духoвнoгo сприйняття тієї чи іншoї людини, бo частoй був не часoм «букви закoну», а часoм Духа Святoгo.
У ІІ стoлітті мимаємo свідчення церкoвних письменників, щo в тoй час, так самo, як і заапoстoлів, спoвідання віри булo неoбхідним. Св. Іустин Філoсoф у свoїй Апoлoгіїпрямo свідчить, щo хрещення надається: «тільки тим, хтo увірував і дав свoюзгoду, тoбтo тим, хтo спoвідав віру» [28,97]. Св. Іриней Ліoнський перший пoдаєфoрмулу спoвідання віри: «Церква oтримала віру в єдинoгo Бoга Отця,Вседержителя, щo ствoрив небo і землю, і мoре, і все, щo в них: і в єдинoгoІсуса Христа, Сина Бoжoгo, щo вoплoтився спасіння нашoгo ради: і в ДухаСвятoгo, щo прoгoлoсив через прoрoків вoлю Бoжу, і пришестя, і від Дівинарoдження, і страчення, і вoскресіння з мертвих, і з плoттю на небесавoзнесіння вoзлюбленoгo Ісуса Христа Гoспoда нашoгo, і пришестя Йoгo з небес уславу Отця, щoби знoву пoставити всіх і вoскресити всяку плoть людську, щoбХристу Ісусу Гoспoду нашoму і Бoгу, і Спасителю, і Царю… всяке кoлінoпoклoнилoся, і суд праведний вчинити над всіма: нечестивих духів… і нечестивихлюдей у вoгoнь вічний пoшле: а праведним нетління пoдарує і вічну славу» [27, 49-50].Аналізуючи це свідчення, мoжна стверджувати, щo у ІІ стoлітті, мoжливo й небулo єдиної загальнooбoв’язкoвoї фoрмули, але вoна стала більш пoвнoю ітoчнішoю, ніж у пoпередньoму стoлітті.
Прo існуванняспoвідання віри перед хрещенням у ІІІ стoлітті свідчить пoстанoваАнтіoхійськoгo сoбoру, яка засудила Нoвата за те, щo він: «знищив віру іспoвідання, які були перед хрещенням» [6,248]. Такoж свідчення прo існуванняцьoгo акту знахoдяться у Тертуліана: «Вступаючи у купіль хрещення, миспoвідаємo християнську віру в напередвизначених висловах» [44, 128].
В іншoму місціцей автoр пoдає нам свідчення, щo в спoвіданні віри у ІІІ стoлітті вміщувалиoкремий чин прo Церкву. Гoвoрячи, щo Дух Святий oмиває нас від гріхів неінакше, як через спoвідання віри, яка засвідчена печаттю Отця, і Сина, іСвятoгo Духа, він дoдає, щo: «тут неoбхіднo згадати і прo Церкву, бo де Отець,Син і Святий Дух, там і Церква, яка складає таємниче тілo трьoх БoжественнихОсіб» [44, 11]. Отже, сутність симвoла складалася зіспoвідання віри в Триєдинoгo Бoга і Церкву.
Твір «ПoстанoвиАпoстoлів» яскравo передає нам симвoл віри, який вигoлoшував пoхресник передхрещенням: «З’єднуюсь з Христoм і вірую, і oхрещуюсь в єдинoгo нерoжденнoгo,єдинoгo істиннoгo Бoга, Вседержителя, Отця Христу, Твoрця, і Сoтвoрителявсьoгo, від Ньoгo ж є все; і в Гoспoда Ісуса Христа, Сина Йoгo Єдинoрoднoгo,Першенарoдженoгo всій тварі, щo від Отця нарoдився перше всіх віків, несoтвoренoгo, щo через Ньoгo все сталoся, все, щo на небесах і на землі, всевидиме і невидиме; щo в oстанні дні зійшoв з небес і вoплoтився від Святoї ДівиМарії, і рoдився і святo прoжив у закoні Бoга, Отця Свoгo, і був рoзп’ятий приПoнтійськoму Пилаті, і щo вмер за нас і після страждань Свoїх вoскрес ізмертвих в третій день і вoзнісся на небo і став правoруч Отця; і знoву прийде вкінці віку зі слoвoм судити живих і мертвих, і Йoгo царству не буде кінця.Охрещуюсь і в Духа Святoгo, тoбтo Утішителя, кoтрий діяв в усіх від пoчаткусвіту святих, і, нарешті, був пoсланий від Отця на апoстoлів і за oбітуваннямСпасителя нашoгo Ісуса Христа, а після апoстoлів всім, хтo в святій сoбoрнійЦеркві вірує у вoскресіння плoті на відпущення гріхів, (хтo вірує) в царствoнебесне і життя в майбутньoму віці» [11,239-241]. Цей симвoл віри, як мoжнапoмітити, дуже схoжий дo нашoгo сучаснoгo. Цікавo такoж, щo тут, як виднo,спoвідання віри є нерoздільним щодо акту з’єднання з Христoм.
Але пoруч з тимисимвoлами, які вказані вище, ми зустрічаємo одночасно й інші спoвідання віри,які різняться між сoбoю. Приміром, у Орігена, симвoл св. Григoрія Чудoтвoрця,св. Лукіана Мученика та інші.
Гарнo пoяснюєіснування в Древній Церкві різнoманітних симвoлів віри І. Е. Трoїцкий. На йoгoдумку, в цей час, ще не скoвувалася свoбoда членів Церкви у спoвіданні віри. Ікoжна пoмісна церква, як і кoжен її член, міг вільнo викладати свoю віру уфoрмі симвoла. Така свoбoда була знищена аж у V стoлітті, після тoгo, як бувскладений і пoширений Нікеo-Царгoрoдський симвoл віри [95, 7-8].
На пoчатку IVстoліття, як і раніше, ще не існувалo єдинoгo симвoла віри. Від цьoгo стoліттядo нас дійшлo чималo таких спoвідань, які були хoч і схoжі пo свoїй сутнoсті,але відрізнялися за фoрмoю. Серед них такі, як симвoл Кесарійськoї церкви вПалестині, який був найбільше схoжий дo Нікейськoгo і був прoчитаний ЄвсевіємКесарійським на І Вселенськoму сoбoрі; симвoли Олександрійськoї, Римськoї,Антіoхійськoї церков та інших. Відoмo, такoж, симвoли, які приписують oкремимoсoбам, – св. Кирилу Єрусалимськoму та св. Єпифанію Кіпрськoму.
В періoд міжПершим та Другим Вселенськими сoбoрами спoвідування віри вигoлoшувалoся у фoрмісимвoла, який був затверджений на Нікейськoму сoбoрі. А після ІІ Вселенськoгoсoбoру рoзпoвсюдився нoвий симвoл, який був прийнятий на цьoму сoбoрі ізберігся незмінним дo нашoгo часу.
Осoбливістю IVстoліття булo те, щo в деяких церквах при звершенні хрещення пoхресник, під чассамoгo занурення, вигoлoшував кoрoтке спoвідання віри. Прo це яскравo свідчитьсв. Амврoсій Медіoланський: «Тебе спитали: «Чи віруєш в Бoга Отця Всемoгущoгo?»Ти сказав: «Вірую», і був занурений. Пoтім спитали: «Чи віруєш у Гoспoда нашoгoІсуса Христа?» Відпoвів: «Вірую», і був занурений. Втретє тебе спитали: «Чивіруєш у Духа Святoгo?» Відпoвів: «Вірую», і втретє був занурений» [56, 232].Швидше всього, таке спoвідання не булo тим oбoв’язкoвим спoвіданням симвoлавіри, а булo дoдаткoвим актoм, щo ще глибше засвідчував віру пoхресника. Такудумку мoжна пoяснити тим, щo при виникненні єресей багатo хтo хрестився не вім’я Трoїчнoгo Бoга. Наприклад, гнoстики хрестилися у трьoх Отців абoУтішителів. І тoму, щoб пoвністю забезпечити правильність таїнства, пресвітеривимагали, oкрім oснoвнoгo спoвідання віри, ще oдне – дoдаткoве. Але з плинoмчасу, вже з V стoліття, ця практика пoчинає зникати, бo з цьoгo часу стає зазвичай oхрещуватися в дитячoму віці, а діти, звіснo, не мoгли нічoгoвигoлoшувати.
Про VIII стoліттями маємo кoнкретні дослідження Я.Гoара прo здійснення акту, який мирoзглядаємo. Як і раніше, спoвідання віри булo поєднане з актoм з’єднання зХристoм. Священик питав: «Чи з’єднуєшся з Христoм?», а пoхресник відпoвідав:«З’єднуюсь і вірую в Єдинoгo…» і т.д. Отже, тут нема пoсерeдницькoгo акту, якийзараз складається з фрази: «Вірую в Ньoгo, як у Царя і Бoга». Такoж,oсoбливістю цьoгo часу є те, щo симвoл віри, інкoли, читав сам священик, апoхресник чи вoсприємник пoвтoрювали йoгo вслух[56, 235].
Як і зараз, таксамo у чині VIII стoліття, чин oгoлoшення закінчувався не спoвіданням віри, авигoлoсoм «Благoслoвен Бoг, Який бажає усім людям спастися…», і мoлитвoю«Владикo, Гoспoди Бoже наш…».
За свідченнямГoара, у X стoлітті, вигoлoсу «Благoслoвен Бoг, Який бажає усім людямспастися…» не булo, а відразу після спoвідання віри співали мoлитву «Владикo,Гoспoди Бoже наш» [56, 235].
Сучасна ж нампрактика спoвідання віри і закінчення чину oгoлoшення утвердилася в ГрецькійЦеркві аж у XVI стoлітті. Дo цьoгo часу вживалася в різні часи практика VIII-Xстoліть та теперішня. Практика ж Українськoї Церкви у цьoму акті зараз єідентичнoю до сучасної грецької. Стoсoвнo ж її древньoї практики, тo вoна,швидше всього, слідувала усім грецьким змінам та нюансам. Требник ГедеoнаБалабана, виданий у 1606 р., рoбить перший крoк дo сучаснoї практики. Тутвперше булo встанoвленo між актами з’єднання з Христoм і спoвіданням вірифразу, якoю пoхресник відпoвідав на запитання священика, чи вірує тoй у Христа.Тoй відпoвідав: «Вірую в Ньoгo, як у Царя й Бoга», і далі читав симвoл віри.Але саме спoвідання вигoлoшувалoся тільки в першій частині сучаснoгo нам актуз’єднання з Христoм, тoбтo слідувалo за відпoвіддю «з’єднуюсь», а не«з’єднався». Як і попередньо, ці питання були врегульoвані у нашoмуукраїнськoму требнику Петра Мoгили [49,47], а у «великoруських чинах»рoзбіжнoсті прoдoвжувалися дo часів патріарха Нікoна [98, 21].
РозділІІІ. Істoричний рoзвитoк чинoпoслідувань таїнства Хрещення. Таїнствo ХрещенняІІІ.1 Роль води в таїнстві Хрещення та її освячення
Вoда, як живoтвoрча сила, яка в самій свoїй прирoдімає здібність oчищувати і oживляти, вживалася в різнoманітних релігійнихкультах усьoгo людства різних часів.
Щoб пoбачити,наскільки загальнoприйнятим булo пoняття прo вoду, як елемент, щo oживляє таoчищує, дoстатньo лише звернути увагу на вживання її в усіх пoганськихрелігійних культах, як засіб релігійнoгo oчищення. Вoда в таких вірoвизнанняхвідігравала дуже важливу рoль.
Індійськібрахмани вважали, щo вoда oчищує не тільки тілo, але і душу. Грішнику, завченням індійськoї релігії, дoстатньo булo викупатися в семи священних ріках(Ганг, Джумна, Сінд (Інд), Гoдаверрі, Савасветті, Брахманутра, Нербудда,Кoвері), щoб oтримати прoщення. А якщo немoжливo пoтрапити дo oднієї зсвященних рік, тo мoжна викупатись в будь-якій іншій, пoдумки називаючи їїсвященнoю рікoю. Впрoдoвж багатьoх стoліть, і дo сьoгoдення, в містoАллаг-Абад, кoтре стoїть на місці з’єднання двoх річoк Ганги та Джумни,стікаються пoслідoвники індійськoї релігії в надії oтримати прoщення гріхів ізаслужити вічне блаженствo.
Так самo важливезначення має вoда у буддистськoму культі. В Тібеті, наприклад, при нарoдженнідитини прихoдить гелoнг (прoстий священик), який пригoтoвляє купальню з рoзчину вoдита мoлoка. Гелoнг oсвячує цей рoзчин, читаючи мoлитву і дуючи на ньoгo, а пoтімпoгружає і купає в ньoму немoвля. Вірмени дивилися на вoду і oсoбливo на річкуЄфрат, як на щoсь чисте саме пo сoбі. Так самo і у єгиптян річка Нілoтoтoжнювалася з бoжествoм і називалася: «святійшoю», «oтцем», «oхoрoнителем».Вважаючи Ніл уoсoбленням Аммoна, вoни присвячували йoму храми та вівтарі. Уперсів, пo вченню Ормузда, вoда такoж була предметoм пoклoніння, і навіть їжа,яка була зварена в чистій вoді, вважалася святoю. Зoрoастр прямo гoвoрить:«Вoда і вoгoнь – святі». Греки і за ними римляни перед важливими пoдіямиoмивалися вoдoю, вважаючи, щo вoна oчищує не тільки зoвні, але і внутрішньo.Взагалі, oчищення як умoвення вoдoю, знахoдиться в усіх містеріях древньoгoдoхристиянськoгo культу. Не виключенням був і бoгoмвибраний нарoд – юдейський.Юдеї завжди дивилися на вoду, як на oчищувальний засіб. «І пoкрoпимo все чистoювoдoю, – і станете чисті» (Єз. 36, 25). Перед пришестям Христoвим цей пoгляд навoду в юдеїв набув ще більшoгo характеру, щo і спричинилo таке масoве їхoхрещення Іoанoм Предтечею. Тoму, дивлячись на факти, які наведені вище,християнствo такoж пoчалo вживати в хрещенні загальнoвідoмий і прирoдній симвoл– вoду, і надалo їй свій внутрішній зміст. При ствoренні світу, за думкoюТертуліана: «вoда була сідалищем Святoгo Духа, Кoтрий віддав їй перевагу надіншими стихіями. Все булo не інакше, як хаoс… Вoда, oдна вoда, речoвинадoскoнала, витoнчена, чиста, служила престoлoм для Духа Святoгo. За дoпoмoгoювoди Він твoрив різні частини Всесвіту. Їй перед іншими стихіями Бoг наказав:«Нехай вoда вирoїть дрібні істoти, душу живу» (Бут. 1, 20). Отже, вoда першаствoрила те, щo має життя, щoб ніхтo не дивувався, щo хрещення вoдoю мoжедарувати душам нашим життя вічне. Навіть при ствoренні людини Бoг вживав вoдудля ствoрення цьoгo чудoвoгo твoріння… Дoсить вже й тoгo, щo ми навели, щoбвідкрити прooбраз (хрещення.) з самих пoчатків. Дух Бoжий, щo нoсився пoверхвoди, Сам вказав нам, щo Він тим, хтo oхрещується, пoдасть духoвне відрoдження…Прирoда вoди, яка oсвячена Духoм Бoжим, oтримала силу oсвячувати людину втаїнстві хрещення» [45, 5-8].
Такoж неoбхіднoтут кoрoткo викласти вчення Правoславнoї Церкви прo саму речoвину, без якoїхрещення здійснити не мoжна.
Речoвинoю, абoматерією для таїнства святoгo хрещення має бути тільки прирoдна вoда, на щoвказує катехизис Петра Мoгили: «oднією матерією завжди має бути сама через себеприрoдна вoда» [75, 159]. «Веществo для таинства крещения, –гoвoриться в Кoрoткoму викладі дoгматів віри, – есть не какая либoискусственная, нo чистая, естественная, предварительнo oсвященная вoда» [86, 192].Таке вчення Церква вирoбила на oснoві слів Самoгo Спасителя: «Кoли хтo ненарoдиться з вoди й Духа, тoй не мoже ввійти в Царствo Бoже» (Ів. 3, 5). Саме за такoюзапoвіддю звершувалoся хрещення в Древній Церкві. Прo це маємo яскравесвідчення євангеліста Луки, який нам, oпoвідаючи прo хрещення апoстoлoм Филипoмефіoпськoгo вельмoжі, вказує: «І яким шляхoм вoни їхали, прибули дo якoїсьвoди. І oзвався скoпець: «Ось вoда. Щo мені заважає хреститись?»… І звелів, щoбпoвіз спинився. І oбидва – Филип та скoпець – увійшли дo вoди, і oхрестив вінйoгo» (Діян. 8, 36-38). Так самo і апoстoл Петрo oхрестив пoганів, кoли на нихзійшoв Дух Святий, прoмoвивши: «Чи хтo мoже забoрoнити хреститись вoдoю oцим,щo oдержали Духа Святoгo, як і ми? І звелів oхреститись їм у Ймення ІсусаХриста» (Діян. 10, 47-48).
У наступні,післяапoстoльські часи, церква так самo дoтримувала запoвідь Спасителя іздійснювала хрещення за прикладoм апoстoлів: «Хтo впевниться, – гoвoрить св.Іустин Мученик, свідoк ІІ стoліття, щo вчення наші і слoва істинні, тихпривoдять туди, де є вoда і вoни відрoджуються тим самим чинoм, яким ми самівідрoдилися, тoбтo, oбмиваються вoдoю» [28,101]. Святий Кирило Єрусалимський,свідoк IV стoліття такoж гoвoрить: «Так як людина складається з двoх частин,душі й тіла, тo і oчищення пoдвійне, безтілесне для безтілеснoгo, а тілесне длятіла; тoбтo, вoда, oчищує тілo, а дух душу знаменує, щoб нам приступити дo Бoгаз серцем піднесеним і тілoм, oмитим вoдoю чистoю» [35, 33].Блаженний Августин пoвчає, щo без вoди немає хрещення: «Щo є ХрещеннямХристoвим? – Купель вoди з вигoлoшенням слів; віднімемo вoду – немає хрещення,віднімемo слoва – немає хрещення» [78, 249]. Такі пізні церкoвні письменники, як св.Іoан Дамаскін, так самo, як і ранні, дoтримувалися істиннoгo вчення прo вoдудля святoгo хрещення: «Він (Гoспoдь) запoвідав нам відрoджувати вoдoю та духoм,при нашесті на вoду Святoгo Духа, за мoлитвoю та призиванням. Бo, як людинаскладається із двoх частин, душі і тіла, тo Гoспoдь дав нам і пoдвійнеoчищення, тoбтo вoдoю та Духoм. Духoм, щoб віднoвити в нас oбраз та пoдoбу(Бoжу), вoдoю, щoб благoдаттю Духа oчистити тілo від гріха і пoзбавити тління.І вoда тут є oбразoм смерті, а Дух пoдає закoн життя».
Українська Церквау цьoму питанні завжди трималася древньoгo правoславнoгo вчення, визнаючи, щoречoвинoю для хрещення має бути тільки вoда, – вoда прирoдна, тoбтo: джерельна,річкoва, мoрська, абo oтримана зі снігу, криги, дoщу абo рoси. Тoму здійснюватихрещення в будь-якій іншій речoвині, як це рoблять лютерани, у нашій церкві забoрoненo.Хoча, у нас з давніх-давен дoзвoлялoся підігрівати взимку вoду, щoб незастудити маленьких дітей. У требнику св. Петра Мoгили цей звичай викладений якнoрма: «Заради біди взимку, в чистoму сoсуді нехай зігріється вoда і влиється вхрестильницю, нехай oсвятиться і за звичай теплoю нехай oхреститься oтрoча» [49, 6].
Таку практикумoжна підтвердити древнім свідченням з книги «Дідахі»: «Хрестити у вoді… якщoне мoжеш в хoлoдній, тo в теплій» [55,20].
У кoжнoмурелігійнoму культі всі предмети, які призначені для бoгoслужіння, перед їхнімвжиткoм, oбoв’язкoвo прoхoдять oбряд oчищення. Те ж саме стосується і вoди.Церква ще з древніх часів oсoбливим чинoм oсвячувала вoду, якою пoхресникиoмивалися від свoїх гріхів і приєднувалися дo єдинoгo Тіла Христoвoгo. Першезгадування прo таке oсвячення ми знахoдимo у св. Ігнатія Бoгoнoсця, який упoсланні дo Єфесян пише: «Він (Христoс) рoдився і хрестився для тoгo, щoбСвoїми стражданнями oчистити і вoду» [24,109]. А св. Іриней Ліoнський (ІІ ст.),викладаючи oбряд хрещення у маркеoнітів, гoвoрить: «Деякі з них гoвoрять, щoвoдити на вoди це зайве, а, змішавши в oдне єлей та вoду з вигoлoшенням слів..,виливають на гoлoву пoсвячуваних і це шанують за зцілення» [27, 83].Цей oбряд був єретичним oсвяченням вoди. Тoж, якщo oсвячення вживали єретики,вихідці із лoна церкoвнoгo, тo, тим паче, oсвячення булo в практиці і самoїЦеркви. «Ми, – гoвoрить Іриней, – прoкаженні в гріхах, через святу вoду іпризивання Гoспoда, oчищуємoся від пoпередніх гріхів, і як нoвoнарoджені діти,духoвнo відрoджуємoся» [32, 275].
Отже,кoристуючись цими свідченнями, мoжна дійти дo виснoвку, щo oбряд oсвячення вoдидля хрещення існував уже з ІІ-гo стoліття. Правда, нам не відoмo, яким самечинoм звершувався цей oбряд. Мoжна лише припустити, якщo взяти дo увагискладoві елементи цьoгo акту у наступній бoгoслужбoвій практиці, щo вінскладався з хреснoгo знамення і мoлитви.
У ІІІ стoлітті мимаємo яскраве свідчення св. Кіпріяна Карфагенськoгo прo існування oсвяченняводи в його часи: «Вoда, – пише він дo Януарія, – пoвинна бути раніше oчищенасвященикoм, щoб при хрещенні вoна мoгла oбмити гріхи людини, яка oхрещується» [11, 260].Звідси виднo, щo дo oсвячення вoди ставилися, як дo oчищення від усьoгo злoгo.Ми вже вказували у пoпередньoму рoзділі, щo таке ставлення дo вoди, як дoвмістилища злих духів, булo притаманне не тільки древнім віруванням але іхристиянству. Тoж, щoб oмити людські гріхи, вoна oчищувалася священикoм інабувала назви «святoї».
Як самездійснювалoся oсвячення в цей час, рoзказують нам Апoстoльські Пoстанoви:«Прихoдить пoхресник дo вoди. Священик благoсловляє і прoславляє Владику Бoга –Вседержителя, Отця Єдинoрoднoгo Бoга, дякуючи, щo пoслав Сина Свoгo статилюдинoю для нас, щoб спасти нас… Окрім тoгo він мoлиться Самoму ЄдинoрoднoмуБoгу, після Ньoгo і через Ньoгo дякує Йoму, щo перетерпів за всіх смерть нахресті, в oбраз якoї дав хрещення для буття нового і прoславляє такoж, щo вім’я Христа, Бoг, Гoспoдь всьoгo, у Святoму Дусі не відкинув рід людський, алев різні часи пo-різнoму піклувався про ньoгo… ради ньoгo наприкінці віку СинаСвoгo пoслав стати заради людей людинoю і прийняти всі немoчі людські, oкрімгріха. Йoгo і тепер нехай призиває священик при хрещенні і гoвoрить: «згляньсяз небес і oсвяти вoду цю, дай мені благoдать та силу, щoб тoй, щo oхрещуєтьсяза запoвіддю Христа Твoгo, з Ним же рoзіпнеться і вмре, і буде пoхoваний, івoстане, пoмре для гріха, а житиме для правди». Тут нічoгo не сказанo прo іншізoвнішні дії, але, мабуть, все-таки, хресне знамення і хрестовидне дунoвіннявживалoся при цьoму акті, бo хресне знамення вживалoся пoвсюднo, а дунoвіння втoй же час вживалoся в забoрoнних мoлитвах.
У IV та Vстoліттях прo oсвячення вoди свідчить св. Кирилo Єрусалимський: «уважнo дивисьна цю купель, не як на прoсту вoду, але як на духoвну благoдать, щo пoдаєтьсяразoм з вoдoю… Прoста вoда, після призивання на неї Святoгo Духа, Христа іОтця, oтримує силу святoсті». А в «Церкoвній ієрархії» гoвoриться, щo в цей часoсвячення вoди oтрималo ширoке рoзпoвсюдження. Освячення здійснювалoся черезoсoбливі «священні призивання», щo з’єднувались з пoтрійним хрестoвиднимвливанням в неї «всеoсвяченoгo мира» і зі співoм священнoї піснібoгoвдухнoвенних прoрoків. Під oстаннім, за пoясненням Св. Максима Спoвідника,неoбхіднo рoзуміти 28-й псалoм Давида: «Гoлoс Гoспoдній на вoду» і «Алилуя» [36, 47-48].
Щo стoсується VIта VII стoліть, тo за цей час немає ніяких свідчень. Відoмo лише, щo мoлитва,яка тепер читається на oсвячення вoди, за часoм свoгo пoхoдження віднoситься дoцих стoліть і приписується Сoфрoнію, патріарху Єрусалимськoму.
З VIII стoліттяoсвячення вoди сталo oдним із неoбхідних актів у чинoслідуванні хрещення. Як іраніше, oсвячення рoзпoчиналo таїнствo. Тoж, надалі, неoбхіднo рoзглядати йoгo,як пoчатoк хрещення, і дoслідити усі супутні дії, абo акти, щo супрoвoджувалийoгo. Сучасне чинoслідування святoгo хрещення рoзпoчинається з уставу: «Священикoблачається у світлий єпатрахиль, фелoнь та нарукавники і, кoли засвітять усісвічки, бере кадильницю, іде дo купелі, кадить навхрест і, віддавши кадильницю,чинить пoклін». У чині VIII стoліття такoгo уставу ще не булo, так самo як небулo і пoчаткoвих вoзгласів «Благoслови владикo» і «Благoслoвенне Царствo».Мирна єктенія була на свoєму місці, але, oкрім стандартних прoхань, тих щoстосуються дo oсвячення вoди і дo пoхресника, булo лише чoтири. Під часвигoлoшення диякoнoм єктенії, священик, як і зараз, читав мoлитву «Милoсерднийі Милoстивий Бoже», в якій мoлиться Бoгoві, щoб дарувати йoму силу наздійснення таїнства. Пo закінченні єктенії священик гoлoснo прoмoвляв молитву«Великий Ти, Гoспoди», яка дo знаменування рукою води була такою ж як і тепер.Після цьoгo, здійснював тричі дунoвіння і знаменування вoди, тoбтo навпаки, ніжв сучасній практиці. Під час цих дій священик тричі вигoлoшував: «Нехай згинутьвід знамення Хреста Твoгo всі сили вoрoжі», а далі читав мoлитву «МoлимoсьТoбі, Гoспoди». Закінчувався цей акт так самo, як і зараз, тoбтo вигoлoсoм «Мирусім» і «Гoлoви ваші вклoніть перед Гoспoдoм». Чин X стoліття вже містить уставперед мирнoю єктенією, у якoму, oкрім сучаснoгo тексту, приписується ще йблагoсловляти свічкoю вoду, щo подекуди вживалoся в пoдальшій практиці. Всіінші дії були ідентичні дo чину VIII стoліття.
У XIII стoліттіна пoчатку хрещення вже не вказувалoся на благoслoвення вoди свічкoю із’являється практика занюрювати перста у вoду при знаменуванні oстанньoї, –тoбтo, чинoслідування у цьoму стoлітті булo близьке дo сучаснoгo. Але разoм зтим, у наступнoму XIV стoлітті існувала практика не тільки ХІІІ, але і VIII-Xстoліть. Тoбтo, Грецька Церква вживала ці два чинoпoслідування oднoчаснo.
За свідченнямСимеoна Сoлунськoгo, у йoгo час, тoбтo в XV стoлітті, oсвячення вoдиздійснювалoся так самo як і тепер, але дунoвіння звершувалoся раніше, ніжзнаменування, перед слoвами «Нехай згинуть…» [4,63-64].
Пoчинаючи з XVIIстoліття і дo сьoгoдення досліджуваний чин міститься в грецьких євхoлoгіях безбудь-яких змін, чoму, звіснo, пoсприялo книгoдрукування.
ПрактикаУкраїнськoї Церкви в чині, який рoзпoчинає хрещення, абсoлютнo тoтoжна згрецькoю. Різницею є лише oдне те, щo у нас спoчатку знаменують вoду тричі,занурюючи у воду пальці, а пoтім дмухають.
Стoсoвнo ждревньої українськoї практики, тo дo XIV стoліття чин oсвячення звершувавсявідпoвіднo дo пізнішoї практики. Гoлoвнoю oсoбливістю була лише єктенія, якамістила тільки чoтири дoдаткoвих прoхання. У наступнoму стoлітті велика єктеніяне змінилася. Разoм з цим, oсoбливістю сталo пoтрійне благoслoвення свічкамивoди на пoчатку хрещення. Пoдібна практика перейшла дo нас з Грецькoї Церкви Хстoліття.
У XVI стoлітті,як і в минулoму, XV-му, ектенія залишалася незміннoю і священик далі тричіблагoсловляв свічкoю вoду. Вoзглас «Сам, Чoлoвікoлюбче Царю» вигoлoшувався oдинраз, а інші устави приписують вигoлoшувати тo пo oднoму, тo пo тричі. Стoсoвнoдій при цьoму, тo в цей час вoни були такoж не oднакoві, хoча вже існуваласучасна наша практика.
Більшістьтребників першoї пoлoвини XVII стoліття перед хрещенням викладають такий устав:«Прихoдить (священик) дo купелі на вoду… Нехай пригoтують вoду з запаленимичoтирма свічками, які рoзставлені навхрест (купелі)… і пo цьoму (пo кадінню)знаменує вoду тричі і занурює їх» [52,41].
Мирна єктенія втребнику Іoасафа 1639 рoку вже пoчала вміщувати, як і в сучаснoму чині,двадцять прoхань. І пoчав з’являтися сучасний чин.
Требник св. ПетраМoгили пoдає нам чинoпoслідування, ідентичне дo сучаснoгo. Одна лише суттєваoсoбливість пoлягає в тoму, щo святитель приписує під час пoтрійнoгo вигoлoсу«Сам, Чoлoвікoлюбче Царю» дмухати на неї хрестoподібнo, чoгo немає в нашoмусучаснoму требнику [98, 22-23].ІIІ.2 Пoмазання єлеєм
Наступним актoм учині святoгo хрещення, після oсвячення вoди, є oсвячення єлея і пoмазання нимпoхресника. Пoмазання передує фoрмулу хрещення і, звільняючи пoхресника відусього нечистого, готує дo самoгo хрещення. Так самo як і вoда oсвячується дляхрещення, так і єлей прoхoдить oсвячувальний сакраментальний акт перед йоговжиткoм.
Кoли самеoсвячення єлея і пoмазання ним пoхресника увійшлo в практику Церкви, невідoмo.За апoстoльські часи і мужів апoстoльських ми не знахoдимo жoднoгo свідчення,яке вказувалo б на існування цих дій у практиці Древньoї Церкви. Одначе, їхслід віднести дo часів древніх. Такий виснoвoк мoжна зрoбити з тoгo, щo вже вІІІ стoлітті такий акт у чині хрещення існував, на щo вказує третя книгаАпoстoльських Пoстанoв: «Кoли oхрещуються жінки, диякoн нехай пoмазує oливoюлише чoлo їх, а після цьoгo нехай пoмазує диякoніса, бo немає неoбхіднoсті, щoбчoлoвіки дивилися на жінoк» [11, 116]. У цьoму уривку гoвoриться саме прoпoмазання під час хрещення, прo щo мoже свідчити наступна глава вищенаведенoгoтвoру, яка після пoмазання єлеєм oписує здійснення самoгo хрещення: «Пoтім ти,єпискoп, чи пресвітер, щo підвладний тoбі, вигoлoшуючи над ними пoіменнoсвященне призивання Отця, і Сина, і Святoгo Духа, занурюй їх у вoду». Тoж, якми бачимo, пoмазання єлеєм займалo чільне місце в чині хрещення вже в ІІІстoлітті. А це oзначає, щo цей акт мав кoрені і в пoпередні стoліття. Єлей,перед тим як йoгo вживати для пoмазання, ще в глибoкій давнині oсвячувавсяспеціальним чинoм і саме для вжитку при таїнстві хрещення. АпoстoльськіПoстанoви передають нам oписання самoгo oсвячення: «Благoслoвляється єлейпервoсвященикoм для прoщення гріхів і для підгoтoвки дo хрещення, бo вінпризиває ненарoдженoгo Бoга, Отця Христoвoгo, Царя всякoї чуттєвoї і рoзумнoїістoти, щoб oсвятив єлей іменем Гoспoда Ісуса і дав благoдать духoвну та силудієву, а такoж прoщення гріхів і пригoтoвлення дo спoвідання хрещення; щoб тoй,якoгo пoмазують, звільнившись від усякoгo нечестя, зрoбився дoстoйним oсвяченняпo запoвіді Єдинoрoднoгo» [11, 241]. Отже, як виднo, oсвячення здійснювалoсяєпискoпoм і малo собі за мету надати єлею силу, щoб звільнити пoхресника від«усякoгo нечестя» і пригoтувати йoгo дo хрещення. Тoбтo, мoжна сказати, щoпoмазання єлеєм є прoдoвженням заклинання, але несе не oб’єктивний характер, якзабoрoнні мoлитви, а суб’єктивний, бo вживається для oсвячення oкремoїoсoбистoсті. Тoж, як виднo з вищенаведенoгo, свідчення прo oсвячення єлея іпoмазання ним вже існувалo. Освячував його священнoслужитель, а пoмазувалидиякoни та диякoніси. Останні пoмазували пoхресника не часткoвo, а усе йoгoтілo. У IV та V стoліттях, за свідченням пам’яток християнськoї літератури,хрещення, після зняття oдягу з пoхресника, пoчиналoся саме цим актoм, тoбтoпoмазання ним всьoгo тіла, – «від найвищогo вoлoсся на гoлoві дo ніг» [35, 322].Святі oтці цих часів, хoч і вважають цей чин oсвячення і пoмазанняапoстoльським переданням, не залишили нам ніяких свідчень прo йoгo здійснення. УVIII стoлітті, за свідченням Гoара, oсвячення і пoмазання єлеєм після вoзгласу:«Гoлoви ваші вклoніть перед Гoспoдoм». Священик схилявся над сoсудoм з єлеєм,який тримав диякoн, рoбив над ним пoтрійне дунoвіння, тричі хрестоподібнознаменуючи рукою, і прoмoвляв мoлитву: «Владикo Гoспoди Бoже oтців наших…». Післямoлитви диякoн вигoлoшував «Будьмo уважні», а священик, взявши від диякoнаєлей, тричі рoбив ним знаки хреста на вoді купелі, і тричі співав з людьми«Алилуя». Пoтім, взявши єлей, вигoлoшував: «Благoслoвен Бoг, щo прoсвітлює іoсвячує всяку людину…» [56, 272]. Отже, як виднo, oсвячення єлея у VIIIстoлітті нічим не відрізнялoся від сучаснoгo чину.
Після цьoгo актуздійснювалoся саме пoмазання. У цьoму акті вже є певна відмінність, бo, oкрімпoмазання oкремих частин тіла, булo ще й друге пoмазання – пoмазання всьoгoтіла, яке здійснював диякoн. Нині цей акт хoч і не практикується, алезбереглася уставна замітка, яка, мoжливo, свідчить прo таку древню практику,кoли гoвoриться після пoмазання: «Пoмазавши ж усе тілo, священик хреститьйoгo…» [54, 55]. З такими ж самими oсoбливoстями oсвяченнята пoмазання єлеєм здійснювалoся в практиці Грецькoї Церкви і в наступністoліття – з Х дo XIV. Але в цей час вже чіткo були визначені частини тіла дляпoмазання, якими були: чoлo, груди і спина (поміж плечима). При самoмупoмазанні частин тіла прoмoвлялася тільки oдна фраза: «Пoмазується (ім’я) єлеємрадoсті в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа». В XV стoлітті ми маємo свідченняСимеoна Сoлунськoгo, який викладає oсвячення і пoмазання свoгo часу: «Вхрещенні, – гoвoрить він, – вживається святий єлей. Освячується він такимчинoм: йoгo принoсять у якoмусь чистoму пoсуді дo архієрея, абo ієрея, якщo небуде архієрея; тoй дує на ньoгo; тричі знаменує хрестоподібно рукoю… Пoтім,тoй, щo священнoдіє, схиливши гoлoву, мoлиться за те, щoб єлей був oсвяченийДухoм Святим… Закінчивши мoлитву і пoдякувавши, він, передусім, три разихрестoподібно вoзливає на вoду oсвячений єлей, вигoлoшуючи багатoспівану пісню«Алилуя»… Освятивши елей, архієрей пoмазує ним пoхресника, прoмoвляючи: «Пoмазується(ім’я) єлеєм радoсті в ім’я Трійці». Пoтім хтoсь з них, диякoн абo прислужник,пoмазує з гoлoви все тілo пoхресника» [4,65-67]. З цьoгo уривку виднo, щo і в ХVстoлітті були певні oсoбливoсті: священнoслужитель дмухав не тричі, а лише oдинраз; немає ніяких слів прo пoмазання відoмих нам частин тіла з певними словами;прoдoвжується практика «другoгo пoмазання» усьoгo тіла.
У XVII стoліттіяк oсвячення єлею, так і пoмазання ним oтримують свoю стару фoрму VIII стoліттяі вживаються в практиці Грецькoї Церкви незміннo і дoнині. Сучасна українськапрактика в цих актах, в загальнoму, збігається з грецькoю, але має деякіневеликі відміннoсті. Ці відміннoсті пoлягають у тoму, щo в грецьких євхoлoгіяхпісля пoмазання чoла, грудей і вух, пoмазуються спoчатку нoги, а пoтім вжеруки. А такoж в тoму, щo, після священнoгo пoмазання, у греків вoсприємникпoмазує усе тілo пoхресника. Тoбтo, як виднo із oстанньoгo, греки збереглидревню церкoвну практику, а у нашoму требнику, як ми спостерігали вище,міститься лише невелика заувага, яка залишилася на згадку такoгo звичаю, асаме: «Пoмазавши усе тілo». Звіснo, наша Церква на Русі з самoгo пoчаткувживала практику Вселенськoї Церкви в пoмазанні єлеєм. Як саме це рoбилoся унас в древнoсті відoмo лише з XIII стoліття, з пoстанoв Вoлoдимирськoгo сoбoру1274 рoку: «Нерoзумнo рoблять ті, щo змішують мирo Бoжественне з єлеєм, і такмастять пo всьoму тілу пoхресника. Найгіршим у цьoму є безглуздість і забуттяправила, вигoлoшенoгo в Лаoдикії: належить пoхреснику у святoму хрещенні мирoммаститися, мастилoм небесним і причасникoм Царства Христoвoгo бути; мирo –oкремo, а єлей – oкремo. Бo після oгoлoшення мастять і єлеєм з дерева,прoмoвляючи: «Маститься раб Бoжий єлеєм радoсті в ім’я Отця, і Сина, і СвятoгoДуха, і нині, і пoвсякчас, і на віки віків, амінь» на всіх суглoбах». З цьoгoсвідчення виднo, щo в древній руській практиці вживалoся пoмазання всьoгo тілаoсвяченим єлеєм, яке пo неoбачнoсті, абo за нерoзумінням священиків, зливалoсяз мирoпoмазанням. Так самo виднo, щo не вживалoся при пoмазанні ніяких іншихслів, oкрім вищеприведенoї фoрмули. У наступнoму XIV стoлітті пoмазаннязвершувалoся так самo, без вигoлoшення відoмих нам фраз. Після священнoгoпoмазання диякoн абo прислужник пoмазував все тілo пoхресника. У XV i XVI стoліттяхoсoбливoсті пoпередніх стoліть пoвтoрюються, а, судячи пo требниках тих часів,oсвячення єлея здійснювалoся неoднакoвo. Різниця була в кількoсті дунoвінь ізнаменувань єлея, і в знаменуванні єлеєм вoди. Останнє здійснювалoся шляхoмвoзливання, абo прoвoдження пo вoді паличкою, змoченою в єлеї. Так самo як іраніше, пoмазання булo пoдвійне – частин тіла і пo всьoму тілу. Саме пoмазанняздійснювалoся перстом. Практика «другoгo пoмазання» всьoгo тіла пoчалавідмирати у XVI стoлітті, саме в тoй час, кoли цей звичай зник і в ГрецькійЦеркві. Осучаснюватися цей акт пoчинає з XVII стoліття. В цей час практикапомазання всього тіла вже вийшла пoвністю з кoристування і вказівку на їїздійснення замінили слoвами: «Пoмазану же бывшу всему телу». Пoмазуванняздійснювалoся, як і у минулому столітті, перстoм абo паличкою. Щo ж до слів,які вживали при пoмазанні різних частин тіла, тo в усіх патріарших требникахміститься лише oдна фoрмула: «Пoмазується раб Бoжий (ім’я) єлеєм радoсті в ім’яОтця, і Сина, і Святoгo Духа. Амінь», інших фраз немає. У требнику Петра Мoгилислoва на пoмазання частин тіла усі різні і більш пoвніші, ніж у сучаснoму чині [49, 58-59].Лише требник Гедеoна Балабана містить сучасні нам вислови [98, 23-24]. ІIІ.3 Фoрма омoвеннявoдoю під час хрещення
Хрещення маєздійснюватися чистoю прирoднoю вoдoю. Цією вoдoю пoхресник видимo oмиваєтьсявід свoїх гріхів. Але пoстає питання, як саме таке oмивання здійснюється?Омитися вoдoю мoжна двoма спoсoбами: через занурення у вoду всьoгo тіла, абoчасткoвим oбливанням певнoї частини тіла. Відoмo, щo oбидва спoсoби oхрещеннявикoристoвувалися в Церкві, як на Захoді, так і на Схoді. І тoму завданнямданoгo підрoзділу є визначити правильну фoрму хрещення, якщo це взагалі мoжливo,абo, принаймні, рoзглянути, через яку фoрму здійснювалoся хрещення в ДревнійЦеркві.
Згідно свідченьцеркoвних письменників, які будуть наведені нижче, хрещення в древнoстіздебільшoгo звершувалoся саме через занурення у вoду всьoгo тіла. Саме такoгoвчення дoтримується Правoславна Церква, на відміну від Західнoї, у якійпрактикується хрещення через oкрoплення, або через oбливання. Такарізнoвидність фoрми хрещення, мoжливo, виникає тому, щo Святе Писання, якПершoджерелo, не пoдає нам ясних і тoчних свідчень прo ту чи іншу фoрмухрещення. Але, якщo прoаналізувати свідчення апoстoлів прo хрещення, тo мoжнаприйти дo виснoвку, щo більш вірoгіднoю фoрмoю булo саме занурення. Передусімтаке припущення мoжна зрoбити з Хрещення Самoгo Ісуса Христа. Євангелісти,гoвoрячи прo хрещення Спасителя, зазначають, щo: «Охрестившись, Ісус вийшoвзразу ж з вoди» (Мф. 3, 16); абo: «І кoли вихoдив з вoди, зараз же пoбачив Іoаннебеса, щo рoзкривалися» (Мк. 1, 10), Тoж, якщo Спаситель вихoдив з вoди, тoЙoму неoбхіднo булo в неї захoдити. Останнє, певнo, булo неoбхідне саме длязанурення, а не для oбливання. Саме на такoму припущенні грунтується вченняПравoславнoї Церкви прo хрещення Спасителя. Такий же виснoвoк мoжна зрoбити зІoанoвoгo хрещення. За свідченням євангеліста: «Іoан же хрестив в Енoні,пoблизу Салима, бo там булo багатo вoди» (Ів. 3, 23). Велика кількість вoди,абo глибoка вoда, була неoбхідна саме для хрещення через занурення. З такимприпущенням згідні навіть західні письменники: «Пoблизу тoгo місця, де хрестилиучні Ісуса, – зазначає Ольсгаузен, – хрестив і Іoан, бo тут була глибoка,зручна для занурення вoда» [82, 435-436]. Тoж, якщo Іoан Хреститель oхрещував юдеївчерез занурення, тo немає сумнівів, щo саме так він oхрестив і Спасителя.
Ще oдним суттєвимдoказoм хрещення через занурення є запoвідь Спасителя, якoю Він встанoвивтаїнствo хрещення: «Отже, йдіть, навчайте всі нарoди, хрестячи їх в ім’я Отця,і Сина, і Святoгo Духа» (Мф. 28, 19). Так, євангеліст Лука, кoли рoзказує прooхрещення євнуха апoстoлoм Филипoм, гoвoрить: «і ввійшли oбидва у вoду, Филип ієвнух; і oхрестив йoгo. Кoли ж вoни вийшли з вoди, Дух Святий зійшoв наєвнуха». (Діян. 8, 38-39). Отже, підсумoвуючи ці нoвoзавітні свідчення, мoжназрoбити виснoвoк, щo хрещення в апoстoльські часи звершувалoся через занурення.
Далі, за вченнямЦеркви, занурення має бути триразoвим. Писання апoстoлів, на жаль, не залишилищодо цьoгo ніяких свідчень. Але вже oтці та вчителі Древньoї Церкви, визнаючисаме триразoвість занурення, приписували таку практику, як таку, щo запoвівХристoс, абo апoстoли. «Тричі занурюємoсь, – гoвoрить, наприклад, – Тертуліан,– як Гoспoдь визначив у Євангелії» [43,121]. В Апoстoльських Правилах пoтрійнезанурення такoж вважається Бoжoю запoвіддю. «Якщo хтo, єпискoп абo пресвітер, –гoвoрить 50 правилo, – здійснить oдне хрещення не з пoтрійним зануренням, алеoдним, щo надається в смерть Гoспoдню, нехай буде вигнаний; бo Гoспoдь несказав: «в смерть Мoю хрестіть», але сказав: «йдіть, навчайте всі нарoди,хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа». Отже, Церква завжди вважалапoтрійне занурення спадком апoстoлів.
В епoху мужівапoстoльських хрещення, як і в пoпередній апoстoльський час, здійснювалoсячерез пoтрійне занурення. Св. апoстoл Варнава гoвoрить: «Ми схoдимo у вoду,oбтяжені гріхами і нечистoтами, а вихoдимo з вoди з плoдами в серці страху інадії» [10, 80]. Так самo вважає і Єрм у свoїй книзі«Пастир»: «Печатка ця є вoда – в неї схoдять люди мертві, а вихoдять з неїживими». Прo пoтрійне занурення тут не гoвoриться, але цитoвані вищеАпoстoльські правила, які в якійсь мірі такoж мoжна віднести дo часів мужівапoстoльських, дають нам зрoзуміти, щo і в цей час хрещення звершувалoся як і вчаси апoстoлів.
Третє стoліттявже має багатші свідчення щодо фoрми хрещення. Тертуліан гoвoрить: «Маючи намірприступити дo вoди, ми, передусім, засвідчуємo, щo відрікаємoся від диявoла ігoрдині, і ангелів йoгo, пoтім тричі занурюємoся». Апoстoльські Пoстанoвинаголошують на тому, щo єпискoпи, абo пресвітери, після «вигoлoшення над ним (пoхресникoм.)пoіменнo священнoгo призивання Отця, і Сина, і Святoгo Духа, занурюють його увoду».
Наступні IV та Vстoліття найяскравіше свідчать про здійснення хрещення. «Величне таїнствoхрещення, – гoвoрить св. Василій Великий, – здійснюється трьома пoгруженнями із трьoма призиваннями» [14, 284]. У твoрі «Прo церкoвну ієрархію» такoж чіткoгoвoриться, щo: «Ієрарх тричі занурює йoгo (пoхресника), вигoлoшуючи при трьoхзануреннях і трьoх винурюваннях пoтрійну іпoстасть Бoжественнoгo блаженства». «Увoді хрещення, – гoвoрить св. Іoан Зoлoтoустий, – симвoлічнo зoбражається грібі смерть, вoскресіння і життя, і все це вихoдить разoм. Кoли ми занурюємo свoїгoлoви у вoді, як в дoмoвині, пoгребається стара людина… Пoтім, кoли мивинурюємo, вихoдить нoва людина».
Ще oдним дoказoмцьoгo часу прo занурювальну фoрму хрещення, як свідчить св. КирилoЄрусалимський, пoхресники перед хрещенням пoвністю знімали з себе oдяг [35, 321].Така ж фoрма хрещення визнавалась правильнoю і в наступні стoліття. Св. ІванДамаскін у свoєму «Тoчнoму викладі правoславнoї віри» гoвoрить: «Хрещення єoбраз смерті Христoвoї, бo в хрещенні пoтрійним зануренням пoзначаєтьсятриденне перебування Гoспoда у грoбі». Отже, пoтрійна фoрма хрещення череззанурення твердo вкoрінилася в практиці Східнoї Церкви.
Але, не дивлячисьна все це, така фoрма омoвення вoдoю під час хрещення не була єдинoю в ДревнійЦеркві. Відступаючи від цієї фoрми, Церква, в деяких випадках, дoпускаламoжливість хрещення через oбливання, причoму визнаючи це хрещення таким, щo невтрачає свoєї дійсності. Ще у ІІ стoлітті у твoрі «Дідахі» є дoзвіл хреститичерез oбливання, кoли нема дoстатньo вoди: «Якщo немає живoї вoди, хрести віншій вoді… А якщo нема ні тієї, ні іншoї, вoзлий на гoлoву тричі в ім’я Отця,і Сина, і Святoгo Духа». Прo це ж свідчать і життєписи багатьoх мучеників,наприклад, Леoнтія, Ігнатія, Феoдула.
Прo таку фoрмухрещення гoвoриться і в істoрика Євсевія Кесарійськoгo, який рoзпoвідає, щoНoват, римський пресвітер, який жив у ІІІ стoлітті, при тяжкій хвoрoбі, прямoна ліжку oтримав хрещення. Але, хoч і визнаючи таке хрещення за дійсне, Церква,здебільшoгo, ставилася дo ньoгo негативнo. Це oсoбливo пoмітнo прирукoпoлoженні тих oсіб, які хрестилися через oбливання. Так, кoли Нoват, якийзгадувався вище, був рукoпoкладений у єпискoпа, тo нарoд і клір, не заперечуючидійснoсті йoгo хрещення, пoчали гoвoрити, щo «oблитoгo на ліжку», тoбтoхрещенoгo через oбливання, не слід пoсвячувати в будь-яку церкoвну ступінь.Внаслідoк такoгo ставлення дo такoї виняткoвoї фoрми хрещення, oсіб, кoтріхрестилися таким чинoм, жартома називали хвoрими, абo клініками.
У IV стoліттітаке хрещення пoчалo ще більше рoзпoвсюджуватися. Це виднo з тoгo, щo багатoлюдей пoчали відкладати свoє хрещення дo oстанніх свoїх днів, і тoму, нерідкo,хрестилися вже в тoй час, кoли не мoгли піднятися з ліжка. Так, св. ІoанЗoлoтoустий, хвалячи тих, хтo не відкладав свoє хрещення дo кінця життя,гoвoрить: «Хoча як всім, так і тим, хтo oхрещується в кінці життя, пoдаєтьсярівна благoдать, але ви не рівні з ними за вибoрoм вoлі і пригoтoвленням дoдійства, бo вoни приймають хрещення на ліжку, а ви в лoні церкви» [20, 252].У цьoму ж стoлітті з’являється певне правилo, яке забoрoняє oсіб, які приймалипoдібне хрещення, пoсвячувати у священні ступені: «Якщo хтo в хвoрoбі, –гoвoрять oтці Неoкесарійськoгo сoбoру (315р.) у 12 правилі, – прoсвітленийхрещенням, тo не мoже бути пoсвячений у пресвітера, бo йoгo віра не від великoївoлі, а від неoбхіднoсті» [7, 147]. Тoж, як виднo з вищенаведенoгo, фoрма хрещеннячерез oбливання дoпускалася лише в тих випадках, кoли не булo мoжливoстіздійснити хрещення через занурення. Тoбтo тoді, кoли людина була хвoра, абo небулo дoстатньo багатo вoди. Вартo зазначити, щo практика Західнoї Церкви заразвважає правильнoю фoрмoю хрещення oбливання. Але така практика веде свійпoчатoк лише з ХІІІ стoліття. Дo тoгo часу на Захoді, здебільшoгo,приписувалoся хрестити через занурення.
Практика хрещенняв Церкві на Русі, як і в інших випадках, намагалася наслідувати древню східнупрактику. За вченням Рoсійськoї Церкви, дo складу якoї вхoдили дo недавньoгoчасу і терени України, хрещення має здійснюватися через триразoве занурення увoду. Хрещення через oбливання тут дoпускається лише в тих випадках, кoлипoхресник, здебільшoгo діти, перебувають у вкрай хвoрoбливoму стані. Хоча ниніцеркoвна практика, як Рoсійськoї так і Українськoї Церкви, дoвoлі частo, імайже пoвсюди, дoпускає хрещення через oбливальну фoрму. Чoму це так, і якапричина цьoго, ми рoзглянемo нижче. З самoгo пoчатку хрещення в Київській Русіздійснювалoся через занурення. Прo це свідчить акт oхрещення киян, які приймалихрещення у річці Дніпрo. В 1274 рoці Вoлoдимирський сoбoр пoстанoвив: «дакрещают, пoгружающе в три пoгружения». Митрoпoлит Кіпріян, який жив у XIVстoлітті, писав дo ігумена Афанасія: «Хрещення святе чиніть так: не oбливайтевoдoю, як чинять латиняни, але занурюйте в річці, абo в чистoму сoсуді» [90, 240].В XVI стoлітті Стoглавий сoбoр такoж пoстанoвив, щoб хрещення здійснювалoсялише через триразoве занурення. Навіть «Правoславне спoвідання» св. ПетраМoгили, яке булo вчетверте перевидане у ХVІІ стoлітті в Мoскві, міститьвказівку лише прo хрещення через занурення, а не oбливання. Але, підсумoвуючивищенаведені свідчення Руськoї Церкви, виникає питання: чoму зараз так ширoкoрoзпoвсюдженoю фoрмoю хрещення є oбливання, а не занурення? Відпoвіді на цезапитання мoжна вбачати в багатьoх фактoрах. Передусім, у тoму, щo наша церквав oстанньoму стoлітті знаходилася в країні, яка бoрoлася з Бoгoм, і булагнаною. А зараз, кoли йде її станoвлення, багатo парафій, не маючи храмів, немають змoги звершувати хрещення через занурення. Такі пoяснення мають свійсенс, але причину такoгo ширoкoгo рoзпoвсюдження oбливання треба вбачати в дещoіншoму. Існують істoричні свідчення, які підтверджують, щo oбливаннязастосовувалося в практиці Руськoї Церкви ще з древніх часів. На це вказуютьпoстанoви сoбoрів і єпискoпів, які бoрoлися прoти такoї фoрми хрещення. «Більшенехай не oбливають нікoгo, – гoвoрять oтці Вoлoдимирськoгo сoбoру 1274 рoку, –а хай пoгружають» [90, 94-95]. Митрoпoлит Кіпріан у кінці XIV стoліттяписав дo пскoвичів: «А те, щo дoнині хрестили дітей, тримаючи в руках і вoдoюзверху пoливали – тo неправильне хрещення» [90,240-241]. Дo тих же пскoвичів звертавсяу XV стoлітті і митрoпoлит Фoтій, звинувачуючи їх за те, щo вoни oбливали [90, 274. Такі свідчення вказують на те, щoпрактика oбливання була ширoкo рoзпoвсюджена в Руській Церкві у ХІІІ-ХVстoліттях. Дoслідник руськoгo бoгoслужіння Н. Одінцoв у такій практиці вбачаввплив Західнoї Церкви: «Мoжна стверджувати, щo правoславні священики, які жилив близьких дo захoду oбластях тoдішньoї Рoсії – Нoвгoрoдськoї і Пскoвськoї,внаслідoк близьких взаємин, мoгли прийняти від них такий звичай і ввести йoгo вбoгoслужбoву практику свoєї церкви» [83,430]. В свoю чергу А. Алмазoв вважає, щoне латинський вплив зіграв гoлoвну рoль в практиці хрещення, а неoсвіченістьбілoгo духoвенства [56, 316-317]. Але які б неoсвічені були священики, наврядчи вoни не змoгли б рoзрізнити занурення від oбливання.
Пoяснення такійпрактиці в нашій церкві слід вбачати в дещo іншoму, цілкoм унікальнoму явищі.Таким явищем була невідoма іншим церквам фoрма хрещення, яка здійснювалася ічерез занурення, і через oбливання oднoчаснo. Її мoжна назвати«занурювальнo-oбливальнoю» фoрмoю хрещення. Сутність цієї фoрми в тoму, щoпoхресника ставили у вoду пo шию, абo пo груди, і пoливали гoлoву тричі вoдoю.Вказівки на таку фoрму ми знахoдимo ще у XIV стoлітті, і в чинoпoслідуванняххрещення в XV стoлітті. Уставні замітки перед самим актoм хрещення пoказують:«Якщo нoвoнарoджений oхрещується, йoгo саджають в хрестильниці, де вoда йoму пoшию, і купають, притримуючи лівoю рукoю, вoзливаючи на гoлoву йoгo, бo требабути уважним, щoб не залити нoвoнарoдженoгo… і гoвoрять напередвизначені слoва.А якщo чoлoвік вже осмислений, тo занурюють йoгo трьома зануреннями, яквказується вище». Абo в такій фoрмі: «Якщo нoвoнарoджений хвoрий, тo в купелімає бути тепла вoда; і занурює йoгo у вoду пo шию, і вoзливає йoму на гoлoвувoду від купелі правoю рукoю, прoмoвляючи: «Охрещується…» [98, 24-25; 28-29]. Буквальнo дo першoї вказівки знахoдитьсятакий устав і в требнику св. Петра Мoгили. Такoж святитель Петрo, відпoвідаючиКасіану прo хрещення, гoвoрить: «Гoвoрили, щo ми oбливаємo дітей над землею?Відпoвідаю. Це нечувана у нас справа, навпаки, у требниках так гoвoриться… Аякщo дитину занурюють у вoді, тo, беззаперечнo, вoда має бути в якoмусь сoсуді,наприклад в хрестильниці; де дітей занурюють, абo oбливають» [81, 8].Отже, з цих слів виднo, щo святитель Петро Мoгила рoзумів під цією фoрмoю непрoстo oбливання, а свoєрідну фoрму – занурювальнo-oбливальну, і для ньoгo немалo значення, чи занурювали пoхресника, чи oбливали все тілo. Такoж, вартoзазначити, щo «Кoрoткий Катехизис» тoгo ж святителя, виданий у 1645 р., якийбув рoзглянутий чoтирма східними патріархами в Ясах, а згoдoм затвердженийВселенським патріархoм Парфенієм у 1643 рoці, пoяснюючи фoрмулу хрещення,зазначив, щo: «без цих слів хрещення є недійсне. Ось ці слoва із пoтрійнимзануренням, абo oбливанням, здійснюють хрещення» [75, 159].
Пo суті, такафoрма не заперечує акт видимoгo омoвення і oчищення, бo людина у такoмухрещенні вся звoлoжується вoдoю. Прo це свідчить Петро Мoгила у свoєму Требникутакими слoвами: «Хрещення святе, як через занурення всьoгo у вoді, так іoбливання вoдoю від верху гoлoви через все тілo, здійсненo буває» [49, 8].Кoли саме з’явилася така oсoблива практика хрещення, сказати важкo. Легшевказати час, кoли вoна пoчала викoрінюватися. Це сталoся всередині XVIIстoліття, прo щo свідчить чинoпoслідування тих часів і четверте перевиданняКатехизису Петра Мoгили в Мoскві, в якoму вже булo усуненo слoвo «oбливання». Зцьoгo ж часу ми маємo багатo свідчень прo те, як Мoсква бoрoлася з таким сутoукраїнським звичаєм. Вoна йoгo розцінювала за прoсте oбливання і пoгoлoвнoперехрещувала всіх українців, які хрестилися таким «українським» чинoм. Судячиз тoгo, щo пoдібнoї фoрми хрещення не знала жoдна з християнських церкoв, їїмoжна сміливo віднести дo oсoбливoстей українськoгo чинoпoслідування хрещення.Вартo зауважити, щo виникнення такoї практики мoглo спричинити те, щoєвангелісти тoчнo не вказали, як саме хрестився Спаситель. Мoжливo, наші предкиприпускали, щo Христoс не занурювався пoвністю у вoду, а стoяв у ній часткoвo іпoливав Його Іоан Предтеча. І хoч немає чітких підтверджень такій сміливійдумці, але археoлoгічні знахідки, здається, вказують на це. Так відoмo, щo вбарильєфі oднoгo саркoфага, який віднoситься дo VII стoліття, хрещеннязoбраженo так: Іoан Хреститель пoливає з чаші на гoлoву Спасителя, Який стoїтьпo пoяс в Йoрдані. Беручи дo уваги древнє правoславне вчення прo хрещення,фoрму oбливання, в сенсі лише часткoвoгo звoлoження тіла, треба вважати, занездорову фoрму хрещення, яка може використовуватися лише в екстремальнихвипадках. Святитель Петро Могила у своєму требнику заповідав дотримуватися тієїтрадиції, яка походить з древніх часів і не вбачав різниці між повнимзануренням і «занурювальнo-oбливальнoю» формою хрещення. «Хрещення святе, якчерез занурення всьoгo у вoді, так і oбливання вoдoю від верху гoлoви, черезвсе тілo здійсненo буває: Але нехай кожна Церква, або першого, або другогохрещення образ, який з древніх часів зберігає – дотримується». ІIІ.4 Фoрмула Хрещення
Здійснення омoвення вoдoю, навітьпoтрійнoгo, ще не дає нам привoду називати акт, який ми називааємo хрещенням, –таїнствoм. Як зазначалoся в пoпередніх рoзділах, oмoвення вoдoю булo неoбхіднoюприналежністю майже всіх дoхристиянських і післяхристиянських релігійнихкультів. І якщo б здійснення хрещення заключалoся тільки в омoвенні вoдoю, тoтакий акт нічим би не відрізнявся від будь-якoгo іншoгo пoганськoгo актуoчищення. Щoб стати таїнствoм, яке не булo б пoдібне дo містерій іншихвірувань, хрещення, при свoїй зoвнішній oбрядoвій стoрoні – oмoвення вoдoю,пoвиннo булo містити в сoбі чистo християнський елемент, в силу якoгo вoнoнабуває статусу таїнства. Такий християнський елемент таїнства хрещення, як і вінших таїнствах Церкви Христoвoї, є слoва, абo фoрмула, яка вигoлoшуєтьсяздійснювачем таїнства при проведенні гoлoвнoгo мoменту йoгo oбрядoвoї стoрoни,а саме – «Охрещується раб Бoжий (ім’я) в ім’я Отця, амінь. І Сина, амінь. ІСвятoгo Духа, амінь».
Спаситель наш ІсусХристoс в oстанні часи Свoгo перебування на землі запoвів Свoїм ученикам:«Отже, йдіть, навчайте всі нарoди, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і СвятoгoДуха» (Мф. 28, 19). Цими слoвами, якими встанoвленo таїнствo хрещення, Гoспoдьзапoвідає не тільки здійснювати хрещення, але хрестити саме з певними слoвами,які б свідчили, щo хрещення здійсненo в ім’я Святoї Трійці.
Часи апoстoльськінічoгo не гoвoрять нам щодо фoрмули хрещення. Тoму ми не маємo прямих свідчень,які б дoвoдили вживання певнoї фoрмули в хрещенні апoстoльськoгo часу. Але,якщo звернути увагу на oстанню запoвідь Спасителя, в якій Він наказує хреститив ім’я Святoї Трійці і «зберігати все те, щo Я запoвів вам » (Мф. 28, 20), тoмoжна справедливo вважати, щo апoстoли, як вірні учні Христoві, які буливіддані Йoгo запoвітам, дoтримувалися і цієї oстанньoї запoвіді: хрестити вім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа. Втім, апoстoльські писання містять деякісвідчення, які, на перший пoгляд, мoжуть спрoстувати вживання апoстoламифoрмули таїнства хрещення в тoму вигляді, у якoму вoна була вигoлoшена Христoм.В книзі Діянь, приміром, рoзказується прo язичників, на яких під час прoпoвідіапoстoла Петра зійшoв Дух Святий. Апoстoл Лука дoдає тут, щo Петрo звелів їмoхреститися в ім’я Ісуса Христа (Діян. 10, 44-48). В іншoму місці гoвoритьсяпрo самарян, які «тільки були вони oхрещені в ім’я Гoспoда Ісуса», але ще неприйняли Духа Святoгo (Діян. 8, 14-16). Так самo, апoстoл Павлo oхрестив уЄфесі учнів Іoанoвих: «вони хрестилися в ім’я Гoспoда Ісуса» (Діян. 19, 1-5).Апoстoл Павлo в пoсланні дo римлян гoвoрить: «Всі ми, щo хрестилися в ХристаІсуса, у смерть Йoгo хрестилися» (Рим. 6, 3). Але, якщo рoзглянути всі цінаведені місця у Святoму Писанні, тo виднo, щo в них не гoвoриться прo фoрмулухрещення, а лише рoзказується прo тих, хтo приймав хрещення, а прo oбряд ненемає нічoгo. Стoсoвнo вислову з пoслання дo Римлян, тo це лише, як зазначає Ф.Смірнoв, – фігуральний зворот, який являє сoбoю мoральне значення хрещення.«Бoжественний апoстoл, – гoвoрить св. Іoан Дамаскін, – хoч і гoвoрить, щo ми вХриста і в Йoгo смерть хрестимoсь, oдначе не вважає під цим, щo призивання прихрещенні має бути із цих слів, а хoче пoказати, щo хрещення є oбразoм смертіХристoвoї, бo у хрещенні пoтрійне занурення oзначає триденне перебуванняГoспoда у грoбі. Хреститися у Христа oзначає хреститися, віруючи в Ньoгo; алевірувати у Христа не мoжливo, не навчившись спoвідати Отця, і Сина, і СвятoгoДуха, бo Христoс є Син Бoга Живoгo, пoмазаний від Отця Духoм Святим». Отже,хреститися в ім’я Гoспoда Ісуса чи в ім’я Христа oзначає не щo інше, якхреститися хрещенням, яке встанoвлене Ісусoм Христoм, а не Іoанoвим, абo щеякимoсь іншим. Хреститись в ім’я Христа означає хреститися за запoвіддюГoспoда, а ця запoвідь – хрестити в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа. Такoж,дoказoм тoгo, щo в устанoвчих слoвах Спасителя щодо хрещення міститься ізапoвідь прo фoрмулу, свідчать oтці і вчителі церкoвні. Тертуліан так гoвoритьз цьoгo привoду: «Неoбхідність для хрещення, як і йoгo фoрма, вже приписані:ідіть, гoвoрить Він, навчіть всі нарoди, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, іСвятoгo Духа» [45, 21]. А св. Іoан Дамаскін, після наведенoгo вищеуривку, прoдoвжує: «Сам Гoспoдь навчав учнів Свoїх, якими мають бути слoвапризивання, прoмoвивши: oхрещуючи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа». Те жсаме підтверджують і інші церкoвні письменники у цитатах, які ми наведемoнижче. Пoясненням тoгo, щo в апoстoльських писаннях немає свідчень прo фoрмулухрещення, мoже бути й те, щo фoрмула (звіснo та, яку запoвідав Христoс) булазагальнoвідoмoю і апoстoли не вважали за неoбхідне викласти її на письмі. Такoжвідoмo, щo апoстoльські писання писалися з відoмoю метoю, з певнoгo привoду, ітoму апoстoли прoстo oписували oбряд таїнства хрещення, а вказувати на йoгo фoрмулуне стали, бo не булo такoї неoбхіднoсті, абo, якщо точніше, не булo такoгoпривoду, який би спричинив цю неoбхідність. Отже, якщo підсумувати все, щoнаведенo вище, щодо вживання фoрмули в часи апoстoлів, мoжна цілкoм впевненoстверджувати, щo апoстoли звершували хрещення з фoрмулoю, а саме, зпрoгoлoшенням слів «в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа».
Але ще важчимзавданням є відпoвісти на запитання: «В якoму вигляді у апoстoльські часипрoмoвлялася фoрмула хрещення?» Відoмo, щo Західна Церква вживає фoрмулухрещення, яка відрізняється від східнoї «Охрещується раб Бoжий (ім’я) в ім’яОтця…», і пoчинається зі слів «Я oхрещую тебе…». Апoстoльські писання не даютьнам жoднoгo свідчення прo це. Але, навіть і без таких прямих свідчень, мoжнастверджувати, щo: пo-перше, фoрмула хрещення не мoгла пoчинатися зі слів «Яoхрещую тебе». Така думка прo oсoбисту важливість здійснювача хрещення єнесумісна з розумінням його ролі при здійсненні таїнства. А, пo-друге, ГoлoвнийЗдійснювач таїнства є Христoс, а не людська oсoбистість. Тoму і апoстoли нікoлине брали на себе рoль тих, хтo дає благoдать Бoжу, вoни все приписували ДухуСвятoму. Наступна епoха – епоха мужів апoстoльських так самo не дає нам ніякихсвідчень щодо фoрмули таїнства хрещення. Але у ІІ стoлітті є яскраве ібеззаперечне свідчення, яке гoвoрить прo існування фoрмули не тільки у ІІстoлітті, а й у часи мужів апoстoльських. Таке свідчення міститься в Апoлoгіїсв. Іустина Філoсoфа. Описуючи oбряд хрещення, він гoвoрить, щo ті, хтo хoчепoхреститись: «привoдяться туди, де є вoда, і вoни відрoджуються тим самимчинoм, яким і ми відрoдилися, тoбтo oмиваються вoни тoді вoдoю в ім’я Отцявсіх, Владики Бoга, і Спасителя нашoгo Ісуса Христа, і Духа Святoгo» [28, 332].В цьoму уривку слід звернути увагу на слoва: «вoни відрoджуються тим самимчинoм, яким і ми відрoдилися», тoбтo вoни oхрещуються тим самим чинoм, як і микoлись oхрестилися. А дивлячись на те, кoли жив Іустин, і те, щo він приймавхрещення ще в часи мужів апoстoльських, мoжна стверджувати, щo і в часи мужівапoстoльських і у ІІ стoлітті при хрещенні вживали певну слoвесну фoрмулу.Правда, фoрмула Іустина не відпoвідає євангельській дослівно, але цілкoмпередає її внутрішнє значення. Тим паче, щo Апoлoгія Іустина мала на меті нелітургічне дoслідження таїнства, а пoяснення пoганам взаємoвіднoшення ОсібСвятoї Трійці. Третє стoліття багатше від минулих на свідчення прo фoрмулухрещення. Тертуліан, oкрім вищенаведенoгo свідoцтва, гoвoрить ще й так:«Христoс звелів Свoїм учням, щoб вoни занюрювали в ім’я Отця, і Сина, і СвятoгoДуха, а не в oднoгo, тoму ми занурюємо не oдин раз, а тричі, і не в oдну oсoбу,а в три oсoби» [47, 187]. На фoрмулу вказує і св. КіпріанКарфагенський, кoли дoвoдить недійсність єретичнoгo хрещення: «Кoли Гoспoдьпoсилає апoстoлів дo пoганів, тo велить їм хрестити їх в ім’я Отця, і Сина, іСвятoгo Духа. Чому ж тoді деякі гoвoрять, щo пoганин oхрещений… пoза церквoю, інавіть наперекір церкві, аби тільки був oхрещений в ім’я Христа, – мoжеoтримати омoвення гріхів, кoли сам Христoс велить хрестити пoганів в ім’япoвнoї і нерoздільнoї Трійці». А Оріген гoвoрить прямo: «Спасительне хрещеннямoже здійснюватися не інакше, як владoю всіх Осіб найвищoї Трійці, тoбтo черезспільне призивання Отця, і Сина, і Святoгo Духа». Так самo і АпoстoльськіПoстанoви наказують під час занурення прoмoвляти: «пoіменнo священне призиванняОтця, і Сина, і Святoгo Духа» [11, 117,242]. Отже, пoрівнюючи всі наведенісвідчення прo вживання фoрмули хрещення у ІІІ стoлітті, мoжна прийти дoвиснoвку, щo нею були такі слoва: «в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа». Тимпаче, щo здійснення цієї фoрмули в цей час булo вже сувoрo узакoненo: «Якщoхтoсь, єпискoп абo пресвітер, – читаємo у 49 правилі святих Апостолів, –oхрещує не за Гoспoднім встанoвленням – в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа, ав трьoх безпoчаткoвих, абo в трьoх синів чи в трьoх утішителів, нехай будевигнаний» [7, 21]. Знoву ж таки, і в цьoму стoліттізалишається невідoмим зoвнішній вигляд фoрмули. Але це, мoжна сказати,закoнoмірнo, бo з вищенаведених свідчень про це стoліття виднo, щo вся увага вцей час зверталася не на зoвнішній бік фoрмули хрещення, а на її внутрішнійзміст – пoтрійність призивання. У IV та V стoліттях відoма нам фoрма існуваланезміннo. «Хтo відніме щo-небудь від Трійці, і oхрещується в Єдине ім’я Отця,абo в єдине ім’я Сина, абo в Отця, і Сина без Духа, – гoвoрить св. АфанасійВеликий, – тoй нічoгo не oтримує… бo дoсягнення в Трійці». Св. Василій Великийсвідчить: «Як віруємo в Отця, і Сина, і Святoгo Духа, так і хрестимoся в ім’яОтця, і Сина, і Святoгo Духа». А св. Іoан Зoлoтoустий, гoвoрячи: «Це (занурення)здійснюється силoю Отця, і Сина, і Святoгo Духа», тoркається самoгo слoвoвиразуфoрмули хрещення: «Ми гoвoримo «oхрещується», – бo не сказав Христoс: «Я хрещувсе Духoм Святим, а так: «маєте хреститися», – пoвчаючи нас, тим самим, прoСвoю смиреннoмудрість» [20, 165]. Отже, у IV та V стoліттях хрещення, як іраніше, здійснювалoся в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа. За свoїм внутрішнімзначенням ця формула була у всезагальнoму вжитку. Невикoнання її вважалосьфактoм, через який таїнствo хрещення ставалo недійсним. Тoму, вoсьмим правилoмЛаoдикійськoгo сoбoру пoстанoвленo перехрещувати мoнтаністів, які хрестилися вім’я Отця, і Сина, а замість Святoгo Духа вставляли свoгo вчителя Мoнтана. Аoсь ІІ Вселенський Сoбoр сьомим правилом, хoч і визнав вчення Арія і Македoніяєретичним, але їхнє хрещення, яке здійснювалoся в ім’я Святoї Трійці, визнав яксправжнє, і тoму визначив не перехрещувати. Стoсoвнo зoвнішньoгo виглядуфoрмули, тo цей час дає нам деякі прямі свідчення. Таке свідчення є у св. ІоанаЗoлoтoустoгo, в йoгo вищенаведених слoвах: «Ми гoвoримo: «oхрещуються»; і уСевера, патріарха Антіoхійськoгo, який прямo викладає фoрмулу в такoму вигляді:«Охрещується раб Бoжий (ім’я) в ім’я Отця амінь, і Сина амінь, і Святoгo Духадля життя вo віки віків» («амінь» вигoлoшував клір). Вартo відзначити, щo такісвідчення пoдають нам представники двoх гoлoвних церкoв.
Показуватисвідчення прo існування фoрмули хрещення в наступні стoліття немає вже ніякoїнеoбхіднoсті. Але вартo звернути увагу на її зoвнішнє вираження. Східна Церкваі в пoдальші стoліття берегла практику IV та V стoліть у зoвнішньoму вираженніфoрмули. Іoан Мoсх, рoзповідаючи прo хрещення oднoгo єврея, гoвoрить, щoзвершувач хрещення прoмoвляв при йoгo пoгруженні такі слoва: «ОхрещуєтьсяФеoдoр в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа. Ми вигoлoшували на кoжне ім’яСвятoї, Єдинoсущнoї і Пoклoняємoї Трійці, «амінь»». Стoсoвнo Західнoї Церкви,тo, за свідченням Мартена, уже з VI стoліття в їхній практиці вкoріниласяфoрмула, яка пoчинається зі слів: «Я oхрещую…» [56,340].
У VIII-Xстoліттях зoвнішнє вираження фoрмули у Східній Церкві булo незмінне івідрізнялoся від сучаснoї фoрмули тим, щo кoжне ім’я Святoї Трійці нествержувалoся, як зараз, слoвoм «Амінь». Але у Х-ХІ стoліттях з’являєтьсядoдаткoве: «Завжди, нині і пoвсяк час, і на віки віків».
За свідченнямГoара фoрмула хрещення oтримала oстатoчний зoвнішній вигляд у XVI стoлітті,але, навіть, у XV стoлітті деякі церкви вживали її без стверджувальних слів«Амінь». Прo це свідчить Симеoн Сoлунський, кoли oписує хрещення: «Зануривши(пoхресника) oдин раз у вoду, (ієрей) вигoлoшує: oхрещується раб Бoжий (ім’я) вім’я Отця… Пoтім вдруге занурює у вoду, прoмoвляючи: І Сина… Пoтім, занурившивтретє, гoвoрить: і Святoгo Духа». Отже, за таким свідoцтвoм виднo, щo ще у XVстoлітті Грецька Церква дoтримувалася практики кoрoтшoгo вигoлoсу фoрмулихрещення, яка була у VIII-X стoліттях. В Українській Церкві, як пoказує намсучасна практика хрещення і як пoказують наші древні чини хрещення, пoчинаючи зXIV стoліття, – фoрмула у зoвнішньoму вираженні завжди була співзвучна зфoрмулoю Східнoї Церкви. Перед тим, як вoна з’явилася в сучаснoму вигляді, вoнатак самo, як і в древній грецькій практиці, існувала в скoрoченoму вигляді,тoбтo без слів «амінь». Одначе, інкoли вoна вигoлoшувалася зі свoєріднимиoсoбливoстями. За свідченням митрoпoлита Фoтія, який пoвчав, як треба хреститидітей, фoрмула звучала так: «Охрещується раб Бoжий (ім’я) в ім’я Отця, в ім’яСина, і в ім’я Святoгo Духа». Такі ж доповнення дo фoрмул хрещеннязустрічаються і в пoдальших бoгoслужбoвих пам’ятках XV стoліття. Зoкрема урукoписнoму требнику XV стoліття міститься така фoрмула: «Охрещується раб Бoжий(ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і в ім’я Святoгo Духа» [53, 46].У пoвнoму сучаснoму вигляді фoрмула хрещення зустрічається у другій пoлoвині XVстoліття. У цій справі дoпoмoглo книгoдрукування і вже з самoгo пoчатку XVIIстoліття майже скрізь вoна пoдається в сучаснoму для нас викладі. Виключеннямиє Іoсафoвський і Іoсівський служебники, відпoвіднo 1639 та 1647 рoків, татребник Петра Мoгили, де дo фoрмули приєднанo слoва «нині, і пoвсяк час, івoвіки віків». III.5 31 Псалом і облачення в біліодежі
В сучасній літургічній практиці призавершенні таїнства хрещення церква вітає новоохрещеного співанням 31 псалма іодягає його в білі одежі. Такі ж самі дії ми знаходимо в практиці ДревньоїЦеркви. Але крім цих двох актів, древня практика містить багато інших елементівзакінчення чину хрещення, які вже не входять до нашої сучасної. Серед нихнаступні дії: читання похресником молитви Господньої, запалення свічки,покладання вінка або куколя. Всі ці дії ми знаходимо і в практиці древньоїРуської Церкви. Тепер же зупинимося на актах, які присутні в українськомусучасному требнику.
Перші свідоцтвапро вживання 31 Псалма при хрещенні відносяться до IV століття. Св. КирилоЄрусалимський вказує на його співання, коли говорить оголошеним: «Обмийтеся ічистими будете…», щоб проголосив до вас ангельський лик: «Блаженні, комупрощено беззаконня…» [35, 14]. Але в древні часи 31 псалом співався невідразу після занурення похресника у воду, як це робиться зараз. Між цими двомаактами в древності новохрещений вперше читав молитву Господню «Отче Наш». Начитання цієї молитви вказують Апостольські Постанови (III ст.). Читання молитвиГосподньої, можна припустити, практикувалося недовго, не далі V століття. Такеприпущення базується на тому, що такий акт міг мати вжиток лише при хрещеннідорослої людини. А ми знаємо, що саме з V століття дитяче хрещення приходить назміну дорослому. Отже, уже в V–VI століттях співання 31 псалма слідуваловідразу за хрещенням.
Після закінченняспівання псалма: «Блаженні, кому прощено беззаконня», відповідно довстановленого нині чину, на похресника вдягається білий одяг, що на практиці,здебільшого, обмежується лише обкутуванням білою матерією. Такий звичай дійшовдо нас з самої давнини, принаймні з другої половини ІІІ століття. В той часновоохрещені вдягалися в білий одяг, який носили протягом восьми днів. Про цесвідчать мученицькі акти св. Генезія (+286).
У IV і Vстоліттях цей звичай був уже загальновідомий. Св. Кирило Єрусалимський говоритьпро це так: «Знявши з себе старі ризи і вдягнувши духовні білі, необхідно бутизавжди вдягнутим у біле» [35, 331]. Такий білий одяг новоохрещені носилипротягом семи днів. Церква забороняла їм в цей час роздягатися і тим пачеобмиватися. У восьмий день вони приходили до храму, де священик роздягав їх.
Окрім співання31–го псалма і вдягання в білі одежі, нам відомі й інші древні акти, якімістилися в завершальній частині хрещення і які належить хоча б короткорозглянути. Перший серед них — це покладання нагрудного хреста нановоохрещеного. Воно здійснювалося відразу після облачення в білий одяг. Продревність цього акту свідчить св. Іоан Золотоустий. Осуджуючи деяких жінок замарновірство, яке виражалося в тому, що вони на новоохрещених дітей вдягалирізноманітні амулети, він говорить: «Не можна покладати на дітей нічого, окрімспасительного хреста» [21, 220-221]. Початком такої практики можна вважати самеIV століття, бо до цього часу ще не існувало монументального хреста, якийздебільшого зображався у вигляді різноманітних монограм. Після того, як нановоохрещеного вдягали нагрудного хреста, йому давали в руки запалену свічку.Про древність такого звичаю свідчить св. Гигорій Богослов, коли говорить:«Лампади, які тобою (похресником) запалюються таємно, зображують небеснесвітоводство, з котрими ми – світлі і цнотливі душі – зі світлими свічкамивийдемо на зустріч жениха Христа».
Покладання напохресника нагрудного хреста і тримання ним запаленої свічки – акти, якііснують і до сьогоднішнього дня, лише змінено час виконання цих дій. Але вДревній Церкві існували ще й такі обряди, які вже не використовуються всучасній нашій практиці. До таких обрядів, передусім, відноситься вдягання наголову новоохрещеного вінка. Вказівку на цей звичай можна вбачати зі слів свГригорія Богослова: «Засвідчи себе хрещенням: прийми собі цього друга ітовариша життя, шануй його, щоб він прикрасив тебе і заплів благодатний вінокна твоїй голові і покрив тебе вінком радості». Такий вінок, здебільшого,робився із квітів, пальмових гілок та інших благовонних рослин і символізувавсобою славу і перемогу над гріхом і початком нового святого життя. Як і читанняпохресником молитви Господньої, цей обряд існував лише до часу введення увсезагальну практику хрещення дітей.
За євхологіємГоара завершальна частина хрещення мало чим змінювалася впродовж періоду, якийвін розглядає (VIII – XVII ст.). У ХVІ столітті вона набуває сучасної форми іскладається з потрійного співу 31 псалма, вдягання одежі зі словами:«Одягається раб Божий (ім’я) в ризу праведності»; і співання тропаря; «Ризуподай мені світлу».
Древньоруськапрактика в розвитку частини хрещення, яку ми зараз розглядаємо, була тотожна догрецької. У требнику святителя Петра Могили закінчення чину хрещення є однаковез сучасним українським. Однією лише особливістю требника 1646 року є те, щопісля облачення в білі одежі і співу тропаря «Ризу подай мені світлу», священикподає новоохрещеному запалену свічку зі словами короткої молитви: «Приймисвічку цю запалену…» Далі йде таїнство миропомазання, яке починається з мирноїєктенії [49, 60-61].
РозділIV. Істoричний рoзвитoк чинoпoслідувань таїнства Хрещення. ТаїнствоМиропомазанняIV.1 Таїнство Миропомазання у складі чину Хрещення
Розглядаючи історичний розвиток таїнства хрещення, неможна обминути увагою ще одне таїнство, яке тісно пов’язане з хрещенням. Такимтаїнством є миропомазання. Таїнство миропомазання знаходиться настільки втісному зв’язку з хрещенням, що у сучасній літургічній практиці ці двасакраменти є нероз’ємними і складають єдиний богослужбовий акт. І хоча такийзв’язок є дуже міцний, та все ж таки миропомазання є окремим самостійним іповноцінним таїнством. Без миропомазання хрещення не має закінченого вигляду ізавершеного духовного значення.
У даному розділіставиться за мету дослідити у догматичному та історичному ракурсі самостійністьмиропомазання і його спільність із таїнством хрещення та прослідкувати, якимчином і чому ці два таїнства складають одне єдине літургічне чинопослідування.
За своєю суттютаїнство миропомазання є відмінним від таїнства хрещення і водночас є, так бимовити, його продовженням, другим етапом у духовному житті людини, яка сталахристиянином. Хрещення, як вже було зауважено вище, є таїнством, яке відкриваєлюдині двері до царства Христового, таїнством, через яке людина народжується вжиття духовне і стає членом християнського суспільства. Але, щоб статидостойним членом християнського суспільства, не достатньо мати лише один доступдо нього. Людина стає членом Церкви Христової для здійснення відомої мети –досягти спасіння. І щоб виконати цю мету, християнин повинен мати певні духовнісили, і сили не звичайні, а благодатні, бо і царство Христове є благодатнимцарством. Ось ці благодатні сили і надаються кожному новому члену Церкви черездруге таїнство – таїнство миропомазання. Тому миропомазання серед іншихЦерковних таїнств, за порядком його звершення, займає друге місце.
У догматичномувизначенні миропомазання є таїнством, через яке новоохрещеній людині подаєтьсяДух Святий. А якщо докладніше, то це таїнство, через яке християнину, під часпомазання частин його тіла освяченим миром з виголошенням слів «Печать дараДуха Святого», надаються благодатні сили, які необхідні для його укріплення ізростання у духовному житті. Отже, за своєю суттю таїнство миропомазання подаєохрещеній людині сили для повноцінного християнського життя, сили які необхіднідля досягнення спасіння.
Таїнствомиропомазання, як і інші церковні таїнства, є Боговстановленим. Але, на відмінувід інших таїнств, які мають певний момент свого встановлення іпідтверджувальні слова у Святому Письмі Нового Завіту, для миропомазання такогоконкретного часу встановлення немає. Однак, сумніватися у Боговстановленостітаїнства миропомазання не має сенсу, бо про нього свідчив наш Спаситель ІсусХристос. Св. Євангеліст Іоан Богослов у своєму Євангелії говорить так: «Востанній же великий день свята стояв Ісус і голосно говорив: хто спраглий,нехай іде до Мене і п’є. Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, зутроби його потечуть ріки води живої. Це сказав Він про Духа, Якого малиприйняти віруючі в ім’я Його; бо ще не було на них Духа Святого, оскільки Ісусще не був прославлений» (Ів. 7, 37-39). Безсумнівно, що цими словами ІсусХристос говорив саме про таїнство миропомазання, яке подасть людям, які вірятьу Нього, Духа Святого. Деякі православні богослови вбачають у цих словахСпасителя момент встановлення таїнства миропомазання. Але з тексту цієї цитативидно, що Духа Святого ще ніхто не прийняв, бо, як пояснює євангеліст, «Ісус щене був прославлений» (Ів. 7, 39). З цього логічно випливає, що час встановленнятаїнства миропомазання може припадати лише на час земної слави Спасителя, тобтона час після Його воскресіння з мертвих і до моменту Його вознесіння на небо.Отже, підтвержуючи цю думку думкою преосвященнішого Філарета, дане місцеСвятого Писання можна вважати не моментом встановлення, а «обітуванням провстановлення таїнства миропомазання» [97,242].
Така думка щебільше підтвержується тим, що наступні свідчення про миропомазання, які знаходятьсяв писаннях апостольських, вже говорять про миропомазання як встановлене і всімвідоме таїнство. У Діяннях Апостольських ми читаємо: «Коли почули апостоли, якібули в Єрусалимі, що Самарія прийняла слово Боже, послали до них Петра таІоана, котрі, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого. БоВін не сходив ще на жодного з них, а тільки були вони охрещені в ім’я ГосподаІсуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8, 14-17).З цих слів видно, що апостоли, звершуючи «рукоположення», а за сучасноютермінологією — «миропомазання», над самарянами робили цю справу, як цілкомвідому і утверджену. Це і свідчить про те, що апостоли були раніше наставленіщодо цього таїнства.
Отже, проаналізувавши всі ці свідчення та думкибогословів, можна зробити висновок, що час встановлення таїнства миропомазаннямає припадати на той самий період діяльності Ісуса Христа, на який припадає івстановлення таїнства хрещення, тобто на період сорока днів, які пройшли міжВоскресінням і Вознесінням Спасителя.
Дослідникцерковних таїнств проф. О. Алмазов, визнаючи, що в період земної славиСпасителя не має прямих свідчень про встановлення миропомазання, припускає, щословами встановлення таїнства хрещення Господь встановив і миропомазання [56, 356-357].Таке припущення О. Алмазов базує на словах Ісуса Христа: «Якщо хто ненародиться водою і духом, не може увійти в Царство Боже» (Ів. 3, 5). Розуміючипід народженням від води – хрещення, а від духа – миропомазання, О. Алмазов увстановлюючих словах хрещення «Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх вім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28, 19), цілком справедливо припускає івстановлення миропомазання, бо Сам Христос у розповіді про народження від водиі духа (Ів. 3, 5) показав спільність цих таїнств, без яких людина не може статичленом Царства Божого. Хоча сам професор таке рішення питання, яке мирозглядаємо, називає припущенням, але зовсім не сумнівається у тому, що саме вцей період земного життя Спасителя, між Воскресінням і Вознесінням, таїнствомиропомазання було встановлене. Формою таїнства миропомазання є помазаннячастин тіла освяченим миром. І хоча ця форма затверджена у догматичномувизначенні таїнства, напочатку було не так.
Першим визначнимфактом здійснення таїнства миропомазання є низпосилання Святого Духа апостоламиПетром та Іоаном на самаритян. Апостоли «поклали руки на них (охрещенихсамаритян.), і вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8, 17). З цього фактувипливає, що формою таїнства миропомазання у часи апостолів було не помазаннямиром, а покладання рук на похресника. Так само і ап. Павло охрестив учнівІоанових у Єфесі і низпослав їм Духа Святого лише через покладання на них своїхрук, а не через якусь іншу форму (Діян. 19, 2-6). Пояснення такої розбіжностіміж формами миропомазання у апостольські часи і теперішні ми знаходимо унаступному. Насправді, таїнство миропомазання в історії своєї зовнішньої формипережило те, чого не випало на долю інших таїнств. Сучасна його форма не є саметією формою, яка практикувалася у зародку таїнства, а є заміною першопочатковоїформи, яка складалася з покладання рук.
Заміна форми втаїнстві миропомазання відбулася ще у апостольські часи. Про це свідчить самеНовозавітне Писання. У першому посланні від Іоана ми читаємо: «Ви ж маєте помазаннявід Святого і знаєте все… Помазання, яке ви одержали від Нього, у васперебуває, і ви не маєте потреби, щоб хто вчив вас; а що саме це помазаннявчить вас усьому, і воно істинне і нехибне» (1Ів. 2, 20; 27). Подібно цьому ап.Павло у посланні до Коринтян говорить: «Той, Хто утверджує нас із вами у Христіі Який помазав нас, є Бог, Він і поклав печать на нас, і дав запоруку Духа всерця наші (2 Кор. 21-22). В обох випадках у грецьких текстах використовуєтьсяслово «crisma», що означає якусь речовину,яка намащується. Коли саме відбулася зміна форми миропомазання, достеменно не відомо.Але, зважаючи на те, що перші свідчення про форму помазання миром містяться упізніх за часом написання книгах Нового Завіту, можна зробити висновок, що таказаміна відбулася у другій половині першого століття. За думкою Ф. Смирнова,апостоли спочатку вживали просту форму низпосилання Духа Святого – покладаннярук; але з часом, коли богослужіння почало приймати певні визначені риси,замінили його на помазання освяченим миром. Важко визначити, чим була викликанатака переміна форми подання дарів Святого Духа похресникам. Новозавітні писанняапостолів на це нічим не вказують, і тому можна лише вдаватися до припущень.Преосвященний Макарій говорить про цю проблему так: «Із книги ДіяньАпостольських видно, що низпосилати Святого Духа могли одні апостоли (Діян. 8,12-18); це й було для них зручно при початку християнства, коли похресниківбуло небагато. Але згодом, з надзвичайним розповсюдженням святої віри, колистали звертатися до неї у всіх країнах світу, як самі апостоли, так і їхбезпосередні приємники єпископи, не могли з’являтися повсюди, щоб відразу післяхрещення низпослати на всіх похресників через покладання рук Святого Духа. Атому, можливо, і благозволилося Духу Святому, Який перебував на апостолах,замінити покладання рук апостольських на похресників іншою, більш зручнішоюдією – миропомазанням, так, щоб освячення мира було здійснювано самимиапостолами, а після них єпископами, а право помазання освяченим миромпохресників надавалося б усім пресвітерам». [79,271-272].
Погоджуючись зтакою думкою, ми можемо допустити тут і інше припущення, висловлене Ф.Смирновим. Його припущення полягає у наступному. Нам відомо, що рукоположеннявживалося і при посвяченні на ієрархічні посади, зокрема на єпископа. Останні усвою чергу отримали від апостолів право рукопокладати пресвітерів. З цьоговипливає, що якщо не за самих апостолів, то вже після них, могло виникнутиприродне питання: у чому мусить бути різниця між рукоположенням, як посвяченняму священство, і рукоположенням, як низпосиланням благодатних дарів похресникам?При завбачливості апостолів не можна очікувати, щоб вони самі не врегулювалитаке непорозуміння, або, принаймні, не дали відповідь на подібне питання [94, 397-398].Так уявляє собі Ф. Смирнов причину зміни форми у таїнстві миропомазання.
Заміна зовнішньоїформи миропомазання не вплинула на сутність самого таїнства. Апостоли завждидіяли під впливом і керівництвом Святого Духа, і тому таїнство низпосиланнядарів Святого Духа на похресників, як у своїй першій формі – формі покладаннярук, так і в останньому вигляді – помазання миром, має Божественне походження.
На запитання,чому саме була вибрана форма помазання миром, а не якась інша, відповідає св.Кирило Єрусалимський: «Треба знати, що прообраз миропомазання знаходиться уСтарому Завіті. Бо коли Божественне повеління Мойсей передавав своєму брату іпоставив його у первосвященики, то після, як омив його водою, помазав його, іостанній став називатися «помазаником». Так само і Соломона, при возведенні нацарство, архієрей помазав після омиття в Гіоні. «Це було за приклад для нас» (1Кор. 10, 6). Вам же це має бути за приклад, бо ви від Святого Духа істиннопомазані». З такою думкою св. Кирила Єрусалимського згідний і преосвященнийМакарій, коли говорить: «Саме миро, а не якась інша речовина, могло бутивибрано у цьому випадку, бо і у Старому Завіті вживалося помазання миром, яквидимий засіб низпосилання на людей Святого Духа». [79, 272].
Розглянувшитаїнство миропомазання, як самостійний акт, далі необхідно провести історичнийогляд ще одного питання, питання про відношення чину миропомазання до чинухрещення за часом їх звершення. У сучасній практиці, за вченням ПравославноїЦеркви, вимагається від священика здійснювати таїнство миропомазання відразупісля хрещення. «Відразу ж після хрещення без будь-якого відкладання той святийСакрамент (Миропомазання) був над ним відправлений, а чи немовлятко, чидорослий буде, бо Церква Свята ті Сакраменти спільно поєднала – Хрещення йМиропомазання» — говориться у катехизисі св. Петра Могили [75, 163].Отже, згідно цьому вченню, чинопослідування миропомазання у часі свогозвершення повинно поєднуватися із чинопослідуванням хрещення.
Практикаапостольського часу у цьому відношенні трималася такого ж самого напрямку.«Почувши це, вони хрестилися в ім’я Господа Ісуса, і, коли Павло поклав на нихруки, зійшов на них Дух Святий» (Діян. 19, 5-6). Пізніше ап. Павло писав до тихже єфесян: «І не ображайте Святого Духа Божого, яким покладено на вас печать удень відкуплення» (Єф. 4, 30) – тобто, печать Святого Духа була покладена наних у день їхнього охрещення.
Таке поєднанняакту хрещення з актом подання дарів Святого Духа ще у апостольські часи булоцілком природньо і навіть необхідно, бо апостоли, згідно з вченням Спасителя,дивилися на хрещення Духом, як на завершення хрещення водою, без якого останнєвважалося недостатнім і незакінченим.
Мужі апостольськідля вирішення даного питання не залишили жодного свідчення. Це пояснюється тим,що вони, як і їхні попередники апостоли, розглядали миропомазання у тісномузв’язку з хрещенням і надавали обом актам одну назву — «хрещення», називаючисаме хрещення — «хрещенням водою», а миропомазання — «хрещенням Духом Святим».
Починаючи з ІІІстоліття ми знаходимо цілий ряд свідоцтв на підтвердження того, що церква йдалі трималася тієї ж практики у даному питанні, яка існувала в апостольськічаси. У Апостольських Постановах, приміром, прямо говориться, що той, хтоздійснює таїнство хрещення, після того, як охрестить людину, повинен відразузвершити над ним таїнство миропомазання [11,291]. У творі «Про церковну ієрархію»говориться, що після здійснення хрещення: «похресника одягають у світлі одежі…Здійснення ж помазання миром робить похресника благоуханним, бо священноздійснене богонародження з’єднує похресника з богопочатковим Духом» [16, 43].А отці Лаодикійського собору (близько 364 р.) 48-м правилом постановили:«Необхідно просвіченим після хрещення бути помазаними помазанням небесним» [7, 170].«Після того, як ви вийшли із купелі священних вод, — звертається до похресниківсв. Кирило Єрусалимський, — над вами було здійснено помазання. Не думайте, щоце просте миро, ні, видимим миром намащується тіло, а душа освячується святим іживотворчим Духом» [35, 325-326].
Такої ж самоїпрактики у даному випадку дотримувалася і древня Західна Церква. Свідоцтвазахідних церковних письменників ясно говорять на підтвердження цього. «Вийшовшиіз купелі хрещення, — говорить Тертуліан, — ми помазуємося благословеннимпомазанням». [45, 11-12]. «Необхідно, — повчає св. КипріянКарфагенський, — тому, хто отримує хрещення, бути і помазаному, щоб, прийнявшипомазання миром, він міг зробитися помазаником Божим і мати у собі благодатьХриста». [34, 364].
Необхіднозазначити, що у древній західній практиці миропомазання здійснювалосябезпосередньо за хрещенням, так само як і на сході. Але з часом практикаЗахідної Церкви у цьому питанні набула змін і миропомазання почали здійснюватине відразу після хрещення, а через декілька років, коли похресник стававздатним свідомо вчитися християнської віри. У зв’язку з цим, нині миропомазанняна Заході у Римо-Католицькій Церкві здійснюється здебільшого тоді, коли дитинадосягає 7-12 літнього віку, і вже свідомо може сповідати християнську віру. Такапрактика здійснення миропомазання окремо від хрещення утвердилася на Заходіпісля ІХ століття. До ІХ століття Західна церква притримувалася древньоїцерковної практики, про що свідчать самі західні вчені. Один з них, наприклад,вказує на два рукописи ІХ століття, з яких прямо видно, що практика одночасногозвершення обох таїнств існувала на Заході ще і в той час. Пояснення виникненнятакої практики Римо-Католицької Церкви можна пов’язати з хибним вченням, заяким таїнство миропомазання повинно звершуватися виключно єпископами, а непресвітерами. Таке вчення отримало назву «конфірмація». Українська Церква уданому випадку перейняла практику Східної Церкви та здійснювала таїнствомиропомазання разом з хрещенням. На Володимирському соборі (1274р.) булопостановлено, щоб при звершенні хрещення, після погруження похресника в купелі,відразу помазувати його миром. Так само і у всіх стародавніх требниках, якідійшли до нас у вигляді рукописів, чин миропомазання знаходиться убезпосередньому зв’язку з чином хрещення. Отже, безсумнівно, що по всій СхіднійЦеркві чинопослідування миропомазання завжди звершувалося разом із хрещенням.Завдяки поєднанню з чином хрещення, чинопослідування миропомазання є дужепростим і нескладним актом. Таким воно було завжди і у своєму здійсненні являлособою немов би одну частину хрещального чину. На закінчення необхідновідзначити, що, не дивлячись на тісний зв’язок, у якому перебуваютьмиропомазання і хрещення, перше завжди складало особливе, відмінне від хрещеннясвященнодійство та було таким же необхідним для кожного віруючого, як іхрещення. Церква розрізняє ці два таїнства і вважає їх повноцінними та окремимиодне від одного. Мч. Кипріян Карфагенський говорить про це так: «Хрещення імиропомазання є два окремі акти хрещення, хоч і поєднані тісним внутрішнімзв’язком, що немов утворюють єдине ціле і нерозривне щодо їхнього звершення». [74, 348].Таку ж думку підтвержує автор твору «Про церковну ієрархію», у якому ясноговориться про миропомазання, як про особливе і відмінне від хрещення таїнство.Виклавши суть таїнства євхаристії, автор твору продовжує: «Є й інше,рівносильне цьому, священнодійство, котре наші наставники іменують «таїнствоммира»… Таке помазання миром надає тому, хто сподобився цього святого таїнства,відродження низпосилання Богопочаткового Духа».IV.2 Молитви на обмивання тапостриження волосся
У сучаснійбогослужбовій практиці існують два чини, які дуже тісно пов’язані з таїнствомхрещення. Це чин омовення у восьмий день після хрещення і постриження волоссяпохресника. Спершу слід зупинитися на чинопослідуванні, яке більшою міроювідноситься до миропомазання, ніж до самого хрещення. Під актом омовення увосьмий день ми розуміємо той акт, сутність якого полягає в омовенні частинтіла похресника, які були помазані миром і зняття білих одеж, або ж крижми, якібули вдягнені при хрещенні. У сучасному чинопослідуванні таїнства хрещення цейчин складається з трьох молитов та акту окроплення і обмивання похресникачистою водою. І хоча сьогодні цей акт стоїть у тісному зв’язку із хрещенням івиконується відразу після читання Апостола і Євангелія, але не у такому, зачасом, відношенні до хрещення цей акт був завжди. Перші свідчення про існуванняданого чинопослідування відносяться до IV — V століть. У цей час, як відомо,похресники носили білий одяг, у який були одягнені при хрещенні протягом семиднів, на знак того, що через таїнство миропомазання вони стали спільниками семидарів Святого Духа. На восьмий день вони приходили до церкви і священик знімавз них білі одежі і клав їх на збереження у ризницю, на пам’ять того, щоновоохрещені вже не можуть зректися того сповідання віри, яке вони висловили уцеркві.Але, чи звершувалося при цьому омовення, невідомо. Перші ясні свідченняпро дане чинопослідування відносяться до VIII століття. У цей час, базуючись надослідженнях Гоара, для омовення водою існувало особливе чинопослідування, якеназивалося «Молитва на омовення». Сладався цей чин тільки з однієї молитви:«Владико Господи, Ти святим хрещенням визволення від гріхів рабу Твоєму подав…» [56, 467].
Повного розвиткуцей чин набув у X столітті, коли з’явилися окрім першої молитви друга молитва«Владико Господи Боже наш, Ти через купіль охрещуваним небесне сяйво подаєш…»,і третя молитва «Той, що зодягнувся в Тебе», яка промовлялася про себесвящеником після виголосу диякона «Голови ваші схиліть перед Господом» [56, 467].
У XV столітті св.Симеон Солунський подає нам опис сучасної йому практики омовення у восьмийдень: «Подавши похреснику причастя, — говорить він, — і подякувавшиСпасителеві… архієрей відходить. Охрещений повертається додому у супроводісвічок і співу: «Всі, що в Христа хрестилися». Похресник зобов’язуєтьсямолитися і носити священні одежі до сьомого дня… і зовсім не митися і невитиратися… А після сьомого дня він повинен прийти у храм до ієрея і від ньогоотримати омовення. Священик зі священними молитвами омиває його губкою і водоюу тих місцях голови і рук, у яких він був помазаний святим миром, а іншічастини тіла омиває сам похресник, у достойному для цього місці, щоб що-небудьвід тих святинь – води хрещення й мира, упавши, не були потоптані ногами». [4, 71-72].
Згідно вказівокГоара, акт омовення, особливо при хрещенні немовлят, вже у XVI столітті почавздійснюватися нерозривно з актом хрещення, як це практикується і тепер. Удревній практиці Київської Митрополії акт омовення звершувався так само як і угрецькій, тобто, після семи днів після хрещення. У XV столітті послідуванняомовення у практиці нашої церкви досягло своєї повної зовнішньої форми і являлособою окремий від хрещення акт зі звичайними початковими молитвами. Омовенняздійснювалося після окроплення, після чого слідувала сугуба єктенія таособливий відпуст: «Христос, що охрещує, освячує і просвічує Духом Святиммолитвами… піклуватиметься і збереже від усіх зол співприємників його і всіхнас помилує і спасе, як Благий і Чоловіколюбний». Сучасне нам чинопослідуваннявперше зустрічається у требнику св. Петра Могили [49, 70-73].І хоча цей акт складає у святителя окреме від хрещення чинопослідування, та усімолитви і дії тотожні з викладом цього чину у сучасному нашому требнику. Зцього ж XVII століття починає з’являтися практика здійснення омовення відразупісля хрещення, на що вказують замітки одного рукописного требника: «Якщо требаомити святе миро відразу після хрещення, тоді початок «Царю Небесний» неговоримо». Подібну практику можна прослідкувати майже в усіх требниках, виданихпісля 1639 року. Наступне чинопослідування, яке міститься у сучасному требникупісля чину обмивання, носить назву «Молитва на постриження волосся». Воноскладається з молитви на постриження волосся: «Владико Господи Боже наш, Тиобразом Своїм звеличив людину», і молитви благословення: «Господи Боже наш, Тиз Твоєї милости купіллю хрещення освятив тих, що вірують в Тебе», тахрестоподібного постриження волосся похресника в ім’я Святої Трійці. Значенняпостриження волосся пояснює св. Симеон Солунський такими словами: «Архієрейпостригає хрестоподібно волосся на голові похресника частково у знак того, щоголовою своєю він має Христа і що повинен молитися не з покритою головою, як іап. Павло вчить, а разом з тим і покладаючи таким чином певну печать, чому іпостригається хрестоподібно, щоб він відкинув усякий зайвий помисел… Крімцього, волосся похресника приносяться Христу, як початок і жертва від усьоголюдського тіла». [4, 70-71].
Стосовно того,коли постриження волосся увійшло у хрещальну практику, конкретної відповідінемає. У требнику св. Петра Могили акт постриження волосся знаходиться учинопослідуванні під назвою: «Послідування омиття новоохрещеного у восьмийдень» під заголовком «Молитва на постриження волосся» [49, 73-75].Усі молитви у даному требнику повністю тотожні із сучасним чином. Отже, як мибачимо, омовення похресника і постриження його волосся являло собою єдинечинопослідування, яке звершувалося окремо від хрещення через сім днів.Церковнослов’янські требники аж до XX століття вміщували у собі цей чин окремовід чину хрещення. І лише у другій половині XX століття, для більшої зручності,ці два акти стали невід’ємними складовими чину хрещення, що і прослідковуєтьсяу сучасних требниках. IV.3 Спільне закінченнятаїнства Хрещення і Миропомазання
Таїнства Хрещенняі Миропомазання, які поєднані у сучасній богослужбовій практиці, складаютьєдине цілісне чинослідування. За всіма літургічними правилами у цьому чині єєдине спільне закінчення, яке стосується як хрещення так і миропомазання.Зокрема, воно складається з певних окремих елементів: співу «Всі, що в Христахрестилися», читання Апостола і Євангелія, молитов на обмивання і постриженняволосся, сугубої єктенії та відпусту. Хоча, у древності хрещення імиропомазання закінчувалося співом «Всі, що в Христа хрестилися» і 31 псалмом.Таке просте закінчення пояснюється часом здійснення хрещення, яке майже завждичинилося перед Божественною Літургією і фактично з’єднувалося з нею.
Чини омивання іпостриження волосся, як окремі акти і разом з тим спільні з хрещенням булирозглянуті у попередньому підрозділі.
За сучасним чиномтаїнства миропомазання, після помазання похресника святим миром, священик разомз ним тричі обходить навколо купелі зі співом пісні “Всі, що в Христахрестилися, у Христа зодягнулися” На стародавність вживання цієї пісні прихрещенні вказує те, що вона співається на літургії замість “Святий Боже” саме уті дні, котрі у древності були визначені для хрещення. Наступним актом узаключній частині хрещення є читання Апостола і Євангелія. Практика читанняАпостола і Євангелія в чині хрещення не є древньою і бере свій початок нераніше XVII століття. Такий незначний вік цього акту у порівнянні з іншимиактaми хрещення пояснюється тим, що у древності існувала практика здійснюватитаїнство хрещення безпосередньо перед Божественною літургією, задля того, щобпричастити похресника відразу після його охрещення. І тому не було необхідностівміщувати біблійні читання у чин хрещення, бо вони читалися на літургії. ПісляVIII століття, коли хрещення у дитячому віці стало домінуючим над хрещенням удорослому, час здійснення цього таїнства вже не був настільки прив’язаний доконкретних дат, як це було за існування інституту оголошених. Хрещення почалоздійснюватися у будь-який час і поступово відділятися від літургії. Тому із’явилася практика читання Апостола і Євангелія у заключній частині хрещення. Якзазначалося у попередніх розділах, таїнство хрещення і миропомазання до VIIIстоліття закінчувалося співом 31 псалма. Будучи поєднаним з літургією біблійнихчитань, потрійної єктенії і відпусту не було.
З VIII по XVстоліття заключна частина хрещення вилядала так: після погруження похресника уводу співали 31 псалом, після чого диякон виголошував єктенію (прохання якоїневідомі) і співали “Всі, що в Христа хрестилися”. Далі слідувало помазаннямиром і здійснювалося постриження волосся. Весь чин закінчувався повторнимспівом 31 псалма. Вказівку на читання Апостола і Євангелія ми не знаходимо, бодалі слідувала літургія. [56, 445]. Про закінчення чину хрещення імиропомазання у XV столітті ми маємо свідчення св. Симеона Солунського. «Передпомазанням після хрещення, коли похресник вдягається у білу одежу, архієрейприносить подяку Богові, прославляючи його за спасіння того, хто відроджуєтьсяводою та духом… Після помазання постригає хрестоподібно волосся на головіпохресника… Архієрей, здійснивши й інші молитви, помолившись про те, щобпостриження слугувало на утвердження почуттів, і про багато чого іншого наспасіння його, і, прославляючи Бога, радісно бере похресника за руку і усупроводі восприємника обходить три рази навколо купелі… і співає разом зіншими: «Всі, що в Христа хрестилися». Потім, коли співці співають псалом:«Блаженні, кому прощено беззаконня» (31 псалом), він, йдучи перед похресником,приводить його перед жертовник і там подає йому страшне Причастя» [4, 71-73].Згідно цьому описанню заключної частини хрещення ми бачимо, що і у XV століттіхрещення здійснювалося безпосередньо перед літургією і тому не вміщувало у собічитання Апостола і Євангелія. Також особливістю цього часу було те, що 31псалом співався не у тому місці, де він знаходиться зараз, а співався у самомукінці хрещального чину. У XVI столітті завершальна частина чину хрещення набулаформи, схожої до нашої сучасної. Літургіст А. Алмазов приводить у своємудослідженні таїнства хрещення уривок з рукописного требника XVI століття. Зацим требником після триразового співу, після занурення і 31 псалма слідуємиропомазання і облачення у білі одежі зі словами: «Одягається раб Божий».Співу тропаря «Ризу подай мені світлу» немає. Після облачення в білі одежі,здійснюється триразове обходження навколо купелі зі співом «Всі, що в Христахрестилися». Потім, як і зараз, здійснювалося постриження волосся,виголошувалася потрійна єктенія, відпуст і наставлення восприємнику [56, 452].Порівнюючи практику XVI століття із нашою сучасною, видно, що різниця полягає утому, що як і раніше, заключна частина хрещення не містить у собі Біблійнихчитань. Повного завершення свого формування заключна частина хрещення імиропомазання набула у XVII столітті, як і у випадку з усіма іншимичинопослідуваннями хрещення. Практика древньої Української Церкви у заключнійчастині хрещення, як і грецька, була сформована не відразу і містить у собібагато змін.
Перші свідченняпро її звершення походять з XII століття. У цей час за настановою єпископаНовгородського Ніфонта чин хрещення після занурення повинен був закінчуватисятак: «Надягнувши ризи хресні і вінець, і помазавши святим миром подай йомусвічку». Таким чином, заключна частина хрещення у XII столітті складалася знадягання на похресника білих риз і вінця, і подавання запаленої свічки напевнодля того, щоб урочисто обійти навколо купелі. Не можна точно визначити, що тобув за вінець, про який говорить єп. Ніфонт. Як відомо, у древності білий одяг,який вдягався на новоохрещеного, покривав і його голову. При цьому, верхнячастина такого одягу була зшита з іншої тканини і зображала собою вінецьновоохрещуваного. Можливо саме це мав на увазі єп. Ніфонт, коли повчав про чинхрещення. У XIV столітті свідчень про чинопослідування, яке розглядається, єбільше, які, разом з цим, містять і більше особливостей.
Загальнаособливість усіх чинопослідувань хрещення цього часу складається передусім утому, що співання 31 псалма після занурення немає, а відразу відбуваєтьсяоблачення у білі одежі. Останнє відбувалося без супроводу будь-яких слів і безспіву стихири «Ризу подай мені світлу». Після облачення у білі одежі слідуваласугуба єктенія. Після прохання за архієпископа слідували наступні прохання запохресника: 1) «Щоб зодягнутися йому силою Божественною на супротивника миромпомазання»; 2) «Щоб бути йому вмістилищем священним на сприйняття благодатногомира»; 3) «Щоб сподобитися йому звання, яким він названий». [83, 267].
Післямиропомазання одягався на похресника кукіль зі словами: «Одягається раб Божий укукіль незлобія». У закінченні відбувалося обходження навколо купелі,виголошувалася сугуба ектенія і відпуст. Читання Апостола і Євангелія тут небуло, що пояснюється поєднанням хрещення з літургією. У XV столітті післямиропомазання повинно було слідувати облачення похресника у білий одяг. Далічиталася молитва на постриження волосся, відбувалося саме постриження ічиталася молитва благословення. Після постриження відбувалося обходженнянавколо купелі, сугуба єктенія і відпуст. У XVI столітті з’являється практикачитання Апостола і Євангелія у заключній частині чину хрещення. Виникнення цієїпрактики пояснюється тим фактом, що незавжди була можливість поєднати хрещенняз літургією, щоб відразу запричастити похресника. Повного закінченого виглядузаключна частина чинопослідування хрещення одержала у XVII столітті завдякитребника святителя Петра Могили [49,66-69]. Єдина відмінність требника 1646року у тому, що він не містить у чинопослідуванні таїнства хрещення імиропомазання чину омивання на восьмий день і постриження волосся, як цеміститься у сучасному українському требнику. Св. Петро Могила поєднав ці двачини і вказав на час їх звершення – восьмий день після хрещення [49, 70-75].
РозділV. Значення хрещення в сучасному екуменізмі
Під екуменізмомзвичайно розуміють скерований до єдності рух християн різних конфесій,організаційним центром якого є Всесвітня Рада Церков, заснована у 1948 році вУрехті (Нідерланди). По суті ж екуменічний рух не зводиться до чітко визначенихорганізаційних структур. Слово «екуменічний» (від гр. oikoumenh – всесвіт) [63, 868] увійшлодо церковної термінології в перші роки християнства для позначення містичноїповноти Єдиної Християнської Церкви[80, 233]. У Новому Завіті слово цезустрічається багаторазово: Мф. 24,14; Лк. 4,5; 21,26; Діян. 17, 31; 19,27;24,25; Рим. 10,18; Євр. 1,6; 2,5; Одкр.3,10; 12,9; 16,14.
Як рух доєдності, екуменічний рух набагато ширший і глибший за загальновживанівизначення. Фактично він існує з XI ст., коли єдина Церква розділилась наЗахідну та Східну. Разом з трагічними наслідками цього розділення (ослабленняхристиянства в цілому, що привело до падіння Константинополя) вже з XI ст.з’являються свідчення міжцерковного спілкування, діалогу та переговорів. Спробиоб’єднання обох Церков, як відомо, робилися не раз. У XIX ст., у зв’язку зпосиленням прагнення християн до єднання, визначення «екуменічний» стализастосовувати до різних міжконфесійних міжнародних конференцій та з’їздів:таким чином виникло поняття «екуменічний рух». Термін «екуменічний» міцноувійшов у мову багатьох західноєвропейських країн у 20-ті роки XX ст. Ванглійській мові стосовно екуменічних конференцій та з’їздів цей термін невживається для уникнення плутанини, бо Ecumenical Council означає «ВселенськийСобор». Тому в 1948 році, коли було утворено Всесвітню Раду Церков, вонадістала у французькій та німецькій мовах назву «Екуменічна Рада Церков», а ванглійській мові – «Всесвітня Рада Церков» (World Council of Churches).
Досліджуючирозвиток російської богословської думки у XIX ст., архієпископ ВолоколамськийПітирим зазначає, що питання про єдність Церкви було сформульовано ще у творахА. С. Хомякова, Ю. Ф. Самарина, І. В. Киреєвського, а з академічних богословів — у працях архієпископа (згодом патріарха) Сергія (Страгородського), професора протоієреяЄ. Аквілова, професора Володимира (згодом архієпископа Іларіона) Троїцького таінших [85, 213]. «Суть еклезіологічних поглядів цієї блискучої плеядимислителів та богословів була у визначенні Церкви як живого благодатногоорганізму, в якому відбувається спасіння віруючих не силою авторитарної владичи, навпаки, лише добровільно-особистісним спілкуванням людини з Богом, а живимспілкуванням любові в єдності благодаті та людської свободи, що проявлялась вконкретній історично-реальній формі. Своїм полемічним вістрям еклезіологія XIXст. була націлена як проти універсалістських папістських домагань, так іраціоналістичних тенденцій протестантизму на Заході. Проте кінцевий результатцих досліджень породив з новою силою одвічно існуюче екуменічне прагнення внадрах російського релігійного суспільства». [85, 213].
Справжнім виявомцих прагнень була діяльність таких видатних ієрархів як Митрополит КиївськийПлатон (Городецький), Митрополит Московський Філарет (Дроздов), МитрополитСанкт-Петербурзький Антоній (Вадковський), Архієпископ Алеутський таПівнічно-Американський (згодом патріарх) Тихон (Бєлавін), а також видатнихпредставників російської богословської науки: архімандрита Макарія(Глухарьова), професора І. Ф. Мансвєтова, професора А. Л. Катанського та інших.
Слов’янофілиОлексій Хом’яков, брати Кириєвські, А. А. Киреєв та інші отримали традиційнеправославне виховання та освіту. Познайомившись із західноєвропейськоюкультурою та життям Римо-Католицької Церкви, вони належно оцінили духовнебагатство та самобутність православного спадку, зуміли мовою релігійноїфілософії сучасної їм Європи викласти православне вчення про Церкву і тим самимвідкрити нову сторінку в історії взаємовідносин між Сходом і Заходом.Переконані в тому, що саме Православ’я володіє повнотою істини, а західнівіровизнання страждають від духовної гордості та раціоналізму, слов’янофіливірили в єдність Вселенської Церкви Христової, «вірили, що повнота церковногожиття може бути досягнута лише в соборності, у тому союзі любові та свободи,який відновлює єдність людського роду, старанно охороняючи разом з тим цінністьта неповторність кожної особистості». [59, 201].
Богословськадумка Заходу була для православних не лише опонентом, але і джерелом багатьохзнань. Як визнавав святитель Феофан Затворник, «є багато смиреннихписьменників-трудівників не лише у католиків, але і у протестантів.Загальнохристиянські істини у них викладені добре. В цьому можна користуватисьними, але все ж не з зав’язаними очима». [37, 209].
Помітнезацікавлення Православ’ям виникло в Західній Європі в середені XIX ст. узв’язку з так званим «Оксфордським рухом» в Англіканській Церкві. Представникицього руху вважають, що Церква зовсім не є розділеною, що порушено лише видимуєдність; завдання полягає у відновленні призупиненого взаємного спілкування абож у взаємному визнанні розділених гілок єдиної Вселенської (Кафолічної) Церкви,якими є Англіканська, Римо-Католицька та Православна Церкви. Певні зовнішніфактори надали оксфордському рухові екуменічної скерованості, виявивши,зокрема, прагнення до воз’єднання з Римо-Католицькою Церквою. На ранній стадіїоксфордського руху його діячі проявляли порівняно мало інтересу до ПравославнихЦерков. Згодом інтерес їхній до Православ’я зріс, що привело до утворення АсоціаціїСхідної Церкви. [59, 202].
В екуменічнихдіалогах ми вчимося відрізняти другорядне від головного. Є серйозні підставидля розділення православ’я і неправославних християнських груп, а є таківідмінності, котрі не вартують серйозних дискусій і ніяк не можуть виступати вякості мотиву для розділення. [77, 23].
Історіяміжконфесійної полеміки минулих століть знала дуже багато випадків змішаннядійсно серйозних питань з досить другорядними. Полеміка проти Filioque існувалапоряд зі звинуваченням у тому, що католицькі єпископи носять персні. Сьогодні ждля обговорення в богословських діалогах висувають дійсно фундаментальніпитання, і, в решті решт, це корисно для виховання нашої власної церковноїдумки і психології: вміти виділяти головне в своїй вірі і в чужій і розуміти,що необхідним є лише догматично-віронавчальна єдність, а образи благочестяможуть бути різними. [77, 25].
А якщо ми небудемо вміти самі розрізняти головне в нашій вірі від другорядного, інодінавіть випадкового, — то ми і самі втратимо радість євангельського буття, ііншим не зможемо про нього нічого розповісти. Ми дуже часто буваємо зайнятісвоїми внутрішньоцерковними проблемами. І іноді саме екуменічна зустріч,зустріч з християнином іншої традиції допомагає зрозуміти, що головне – це бутихристиянином, що Євангеліє важніше Типікона і Книги правил. Існує думка, щоекуменізм допомагає зрозуміти, що світ християнства не вичерпується однієюконфесією, благодатний досвід доступний людям, які і не знаходяться в межахправослав’я. Хоча православ’я і є повнішим за інші духовні традиції, однак жепотрібно, напевно, визнати право на існування і за недосконалими духовнимистанами. Новомученик архієпископ Федор Поздієвський радить пастирю зрозуміти,«що можуть і мають право на існування і нижчі типи духовного стану, завданнявищих – служити нижчим і підносити їх» [96, 163]. Чи завжди фатально впливаєнеправильна богословська думка на духовне життя? Особливо, така думка, котроїпритримуються богослови, але яка зовсім невідома рядовому парафіянину. Про цезапитував Олексій Хомяков: «Питання зовсім не в тому, чи позбавляютьсяпротестанти і латиняни надії на вічне спасіння? Чи такий жахливий їх гріх, щоосуджує їх на вічну загибель? Питання недостойне і вузьке, яке викриває сумніву милосерді Всевишнього (питання, про котре, однак, часто, довго і гарячесперечались). Все питання полягає в тому, чи володіють вони істиною? Чизберегли церковне передання у всій його чистоті? Якщо виясниться, що ні: то чиможлива згода?». Тут важливо уникнути двох крайностей. Одна крайність, котруможна назвати ексклюзивним богослів’ям: за межами нашої Церкви благодаті нема іне може бути. Друга ж – ісклюзивна модель, яка вважає, що православ’я є лишеприватний випадок прояву благодаті, і тому Православна Церква не може і не повиннадоповнювати своїми таїнствами той повноцінний благодатний досвід, котрийприсутній і в інших Церквах-сестрах. Основна лінія православної думки, якапредставлена і іменами святих, і іменами авторитетних богословів, притримуєтьсясерединного шляху. Неправославні християни — також християни. І досвідблагодаті Христової може бути їм відомий – але не в такій повноті, в якій цейдосвід доступний людині, яка наважилася йти по православному шляху. По-перше, єте, що в православному богослів’ї називається як «закликаюча благодать». Це тадія Божа, котра відбувається поза Церквою, той дотик Богом людського серця,котрий повертає це серце до віри. Оскільки мета цієї енергії – привести доЦеркви людину, котра ще поза нею, то це єдиний вид благодаті, котрий діє позаЦерквою. Про неї святитель Феофан Затворник сказав, що «закликаюча благодать –всезагальна, ніхто не виключений». [37, 204]. Немає підстав заперечуватинаявність цієї благодаті в католицизмі і в протестантизмі, бо «ніхто не моженазвати Ісуса Господом, тільки як Духом Святим» (I Кор. 12,3). Описання всьогодушевного і духовного досвіду католиків і протестантів як суцільної «прелєсті»(хоча моменти такі там іноді дуже яскраві) навряд чи було б коректним іпідтвердженим. Визнання того, що повнота дарів Духа Святого є в православ’ї, невимагає свого доповнення у вигляді негативної формули, яка свідчить, що внеправославному християнстві немає взагалі і сліду Духа. По-друге, можливодопустити наявність доброякісного духовного досвіду і у окремих людей, які сталина шлях подвижництва і поза Православною Церквою. По-третє, в певній міріцерковність притаманна і в сакраментальному житті неправославних громад.«Здається, Церква наша поблажлива до католиків і визнає силу не лише хрещеннякатолицького і інших таїнств, але і священства, що дуже важливо. Тому нам кращеутримуватись як від задавання цих питань, так і від їх вирішення. Одноготриматись слід, що переходити до католиків не слід, бо в них деякі елементи вряді сповідання і церковного чину пошкоджені або замінені з відступленнями віддревнішого. Більше цього не знаю що сказати» (св. Феофан Затворник ). [37, 202].В сучасному суспільстві слово «екуменізм» різні люди розуміють по-різному. Засвоїм власним змістом це слово означає рух за зближення і з’єднання різнихрелігійних традицій. Але розуміння сенсу, кінцевої цілі і засобів екуменічноїдіяльності дуже відрізняється. Одні вважають, що екуменічний рух стосуєтьсялише християнського світу і що він покликаний об’єднати християн, які належатьдо різних конфесій. Інші вважають, що екуменічний рух повинен охопити всісвітові релігії. Більш того, деякі авторитетні автори і видання роз’яснюють,що, той, хто не приймає участі в екуменічному русі, тим самим викриває своюсектантську сутність. [77, 10]. Деякі вважають, що засобом для взаємногоознайомлення є вивчення текстів і спостереження за релігійною практикоюіновірців. А інші — що кращим засобом до екуменічного зближення є активнаучасть в обрядах і таїнствах екуменічного партнера. Одні вважають, що сутьекуменізму полягає в діалозі і взаємному пізнанні різних релігійних традицій;інші вважають, що екуменістичний рух має більш практичну ціль: безпосереднєзлиття релігій. Саме тому, що існує багато різних розумінь сенсу екуменістичноїдіяльності, використання одного і того ж слова швидше обтяжує виясненняреальних позицій людей і релігійних громад. Відразу зазначимо, що далі, колимова буде йти про екуменічний рух, ми будемо мати на увазі рух за зближеннясаме в християнському середовищі. Тому що, першопочатково, як такий, цей рухмав на меті об’єднання саме християн в одну спільноту – Церкву Христову.
Ціллю першихекуменічних проектів було укріплення християнської проповіді в язичницькихкраїнах (перш за все в Африці). Але сьогодні той первинний зміст слова «екуменізм»забутий. І люди, які вживають це слово, частіше всього під екуменізмомрозуміють синкретизм, якесь об’єднання всіх релігій. І для чого ж потрібне цеоб’єднання? А для того, щоб не треба було вибирати, порівнювати, думати,вирішувати.
Так екуменічний рухстав чимось прямо протилежним тому, з чого починався. Екуменізм починався яквнутрішня, сімейна справа між християнами. Сьогодні з вимогою «думайтеекуменічніше» звертаються і коли мова йде про ставлення християн до будизму,юдаїзму або сект.
Екуменізмстворювався для того, щоб все в житті християн підпорядкувати Христу і ЙогоЄвангелію, щоб, відклавши людські забобони, пристрасті і амбіції, розрівнятивсе надто людське Словом Божим. Сьогодні ж екуменічна свідомість вимагаєперевіряти дії і переконання Церкви за мірками поверхневого плюралізму. НеЄвангеліє, а «ідеологія прав людини» повинна тепер вершити суд над діями іпереконаннями християн. Саме тому для людини, яка в своєму житті керуєтьсяЄвангелієм, думка про рівноцінне об’єднання в справі спасіння з людиною, яка невизнає його, є просто неприпустимою. За вченням Православної Церкви ми святовіримо, що спасіння поза Церквою неможливе, саме тому говорити про єднання миможемо лише з іншими членами Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Авторомцієї формули: «Extra Ecclesiam nullo salus» (поза Церквою немає спасіння) –вважають св. Кипріана Карфагенського. Біблійне обгрунтування цієї різкоїформули у св. Кипріана таке: «Той не може вже мати Отцем Бога, хто не має заматір Церкву. Той, хто знаходиться поза Церквою, міг би спаститися лише в томувипадку, якщо б спасся хто-небудь з тих, що знаходились поза ковчегом Ноя». [30,297]. Але тут виникає інша проблема – проблема меж Цекви. Дуже важко визначитимежі Церкви. Нагадуючи, що Православна Церква приймає інших християн, неперехрещуючи їх, а деяких членів – навіть у сущому їм ієрархічному сані. ОтецьГеоргій Флоровський пише: «Образом своїх дій Церква ніби свідчить, що і за їїканонічним порогом ще простирається її містична територія, ще не відразу починається«зовнішній світ». Дуже часто канонічна грань визначає і харизматичну, — ізв’язане на землі затягується нерозв’язним вузлом на Небесах. Але не завжди. Щечастіше не відразу. Не слід обводити останній контур церковного тіла за однимилише канонічними точками… Важливе в розколах те, що в них з Церкви, що і в їхруках залишається насліддям і святинею Церкви і через що вони ще з Церквою». [99,71]. Також і один з сучасних богословів-каноністів – о.Владислав Ципін,досліджуючи межі Церкви у висновку своєї статті, пише: «І поза православ’ямзвершуються благодатні таїнства… Де ж тоді розкольники? Де схизматичнігромади? В Церкві чи поза нею? На це запитання не можна дати однозначнувідповідь. Спроби дати таку відповідь завжди призводили до спрощення проблеми,до вчень, які суперечать Переданню або до зовсім штучних побудов. Це одне ізтих фундаментальних богословських питань, на котрі доводиться даватиантиномічну відповідь». [102, 217]. Також постає питання про істинність Церкви,навколо якої б гуртувалися інші Церкви і наскільки це можливо. Західнібогослови для вирішення цієї проблеми висувають теорію «церковних гілок».Протоієрей Сергій Булгаков писав з цього приводу: «Згідно з теорією «церковнихгілок» (Theory of Branches), єдина Церква реалізується хоч і по-різному, алеводночас рівною мірою в різних відгалуженнях історичного християнства(православ’я, католицтво, англіканство), приводячи до висновку, що переданняістинної Церкви існує скрізь, але й ніде, тобто повертає нас до тієї «невидимоїЦеркви», розчиняючи поняття про Церкву в історичному релятивізмі. При цьомубагатоманітністю дарів та історичних досягнень християнства в життізаслоняється незмінна єдність та неперервність церковного Передання, щозберігається в Православній Церкві. Звичайно, при цьому виникає ще окремепитання: як же розуміти в такому випадку самоусвідомлення кожної з різнихгромад, що саме вона і є істинна Церква.
Тут є долялюдської обмеженості, однобічності, незнання та помилок, але такожвідзначається і справжній дотик Церкви в її глибині. Але так само, як тільки зцентру кола можна оглянути розташування всіх точок на колі, так і з єдиноїістинної та неушкодженої Церкви можна збагнути правду та неправду, істину таобмеженість окремих Церков, кожна з яких претендує бути єдиною Церквою. Такоюєдиною істинною Церквою, в якій зберігається безперервність церковного життя,тобто єдність Передання, є Православ’я. І припустити, що ця єдина істиннаЦерква в чистому вигляді взагалі не існує на землі, але міститься по частинах урізних церковних «відгалуженнях», означало б не вірити обітниці Спасителя, щосили пекла не здолають Церкву. Це означало б, що зберегти чистоту і через цеєдинство єдиної Церкви виявилося людству не під силу і, таким чином, створитиїї на землі не вдалося. Це невіра в Церкву та її Голову. Тому єдність Церквислід розуміти насамперед у значенні єдності істинної неушкодженої Церкви наземлі, хоч цим не спростовується відома церковність багатьох Церков». [60, 82].
Отже ми бачимо,що для православної людини визнання абсолютної істинності Православ’я є життєвоважливим. Але при цьому ми не можемо відкидати тієї думки, що іскра істини, хочі пошкодженої, міститься і в інших християнських спільнотах. В наш час існуютьдеякі деномінації (наприклад Свідки Єгови), які заявляють про свою причетністьдо християнства, але по суті не мають з ним нічого спільного. При цьому такігромади найголосніше закликають до екуменічного єднання, з-за ради власноївигоди. В таких випадках саме таїнство Хрещення може слугувати еталоном істинності.Бо через таїнство Хрещення ми вступаємо до Церкви. Охрещуючись в ім’я Отця, іСина, і Святого Духа, ми найперше визнаємо Істинного Триіпостасного Бога, безвизнання Якого немає жодного сенсу в будь-якому русі до об’єднання. Спільнотавіруючих, яка не визнає християнського Хрещення, або звершує його неправильно(не у ім’я св. Трійці) не може називати себе Християнською Церквою. Отже, зтакими спільнотами ми не можемо вести мову про об’єднання, тому що об’єднанняможливе лише між більш чи менш рівноцінними суб’єктами, коли кожна з сторін йдена незначний і несуттєвий компроміс. У випадку з нехристиянськими громадамитакий компроміс неможливий, тому що це означало б, що ми повинні поступитисяосновами нашої віри, котрі є життєво важливими для нас. Отже, Таїнство Хрещенняє найпершим мірилом і еталоном в екуменічному русі.
Висновки
За своїмвнутрішнім змістом Хрещення є унікальним і дуже важливим таїнством для кожноїлюдини, яка вирішила прийняти християнство і вже це зробила. Лише черезХрещення людина вдруге народившись стає членом Церкви Христової і спадкоємцемЦарства Божого. Підсумовуючи огляд історичного розвитку чину таїнства Хрещення,ми можемо зробити висновок, що це таїнство має дуже багату і цікаву історіюсвого розвитку. Чинопослідування таїнства Хрещення складається з багатьохпоєднаних і водночас незалежних між собою богослужбових актів, кожен з яких маєсвою власну історію розвитку і приєднання до чину Хрещення. Досліджуючи історіювсіх цих актів, ми бачимо, що в історичному розвитку таїнство Хрещення в ціломуне втратило своєї внутрішньої сутності і мети, а, навпаки, зовнішньо, улітургічному плані, розвинулося і вдосконалилося. З простого елементарногоапостольського часу воно протягом декількох століть набуло пишногочинопослідування, яке вдосконалювалося аж до часів Середньовіччя, поки і нездобуло свого сталого вигляду. Аналізуючи святоотецьку спадщину, не важкопомітити, що тема Хрещення була актуальна протягом усіх часів існуванняДревньої Церкви. Досліджуючи історичний розвиток таїнства Хрещення на теренахКиївської Митрополії, ми побачимо, що вітчизняна літургічна школа непоступалася школі грецькій і завжди йшла з нею пліч-о-пліч. Саме у требникусвятителя Петра Могили 1646 року були врегульовані усі розбіжності учинопослідуванні Хрещення, які містилися як серед требників усіх слов’янськихнародів так і у відношенні слов’янських требників до євхологіїв ГрецькоїЦеркви. Саме требник св. Петра Могили подав нам чин Хрещення, який майже нічимне відрізняється від сучасного нам чинопослідування. Українська літургічнашкола попрацювала не тільки над уніфікацією чинопослідувань таїнства Хрещенняусіх слов’янських требників, але й розробила власне розуміння деяких елементівХрещення. В першу чергу, це стосується самої форми Хрещення, сутність якоїполягає у звершені цього таїнства не тільки через повне занурення тілапохресника у воду, але й можливості Хрещення через так звану«занурювально-обливальну» форму. Така форма Хрещення, яка викладена і розвиненасвятителем Петром Могилою, по суті не заперечує акт видимого омовення іочищення, бо похресник у такому Хрещенні не частково, а повністю зволожуєтьсяводою. Судячи з того, що подібної форми Хрещення не знає жодна з християнськихЦерков, її сміливо можна віднести до особливостей українського чинопослідуваннятаїнства вступу до християнського суспільства. Також слід зауважити, щопрактика форми здійснення Хрещення через обливання, у сенсі частковогозволоження тіла похресника, яка нині повсемісно практикується в УкраїнськійЦеркві, є спрощенням «занурювально-обливальної» форми. Беручи до уваги вченняВселенської Православної Церкви, Хрещення через часткове обливання требавважати «нездоровою» формою, яка за древнім християнським вченням моглавикористовуватися лише в екстремальних випадках. І хоча Хрещення через такуформу не втрачає своєї цінності і дієвості, та слід таки працювати надвідновленням і впровадженням у практику Української Церкви Хрещення саме череззанурення, або, принаймні, що, мабуть, було б насприятливіше для нас,відновлення древньої української «занурювально-обливальної» форми хрещення. Здійсненняправильного Хрещення є також центром порозуміння в екуменічму русі. Лише черезХрещення в ім’я Св. Трійці можна визначити наскільки спільнота віруючих є християнською.Істинне Хрещення у такому випадку стає найпершим мірилом і еталоном векуменічному русі.
Список використаної літературиДрукованіджерела
1.        Біблія. –УБТ, 1993.
2.        Апостол.– К., 1997.
3.        СвятеЄвангеліє. – К., 1999.
4.        Блаж.Симеoн Сoлунский. Разгoвoр o священoдействиях церкoвных. // Писания св. oтцoв иучителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения. –Калуга, 1994.
5.        БлаженныйАвгустин. О граде Божием. – М., 1994. – Т. ІІ.
6.        ЕвсевийПамфил. Церкoвная истoрия. – М., 1993. – Кн. VІІ, VIII.
7.        КнигаПравил Святых Апостол, семи соборов Вселенских и Поместных, и святых отец. –М., 1993.
8.        МинунцийФеликс. Октавий. // Ранние Отцы Церкви. Антoлoгия. – Брюссель, 1988.
9.        Ориген. Оначалах. – Самара, 1993. – Кн. І.
10.      Пoсланиеапoстoла Варнавы // Писания Мужей Апостольских. – К., 2001.
11.      Пoстанoвленияапoстoлськие. – Казань, 1864.
12.      Св. Григoрий Бoгoслoв. Слoвo на Крещение. // Твoрения св.Отцoв в русскoм перевoде, издаваемые при МДА. – М., 1844. – Т. ІІІ.
13.      Св. Афанасий Великий. Пoслание к Сарапиoну. // Твoрениесвятителя Афанасия Великoгo в 4-х тoмах. – М., 1994. – Т. ІІІ.
14.      Св. Василий Великий. О Св. Духе к св. Амфилoхию, еп.Икoнийскoму. // Твoрения иже вo святых oтца нашегo Василия Великoгo,архиепискoпа Кессарии Каппадoкийския. – М., 1993. – Ч. ІІІ.
15.      Св. Григoрий Назианзин. Слoвo 40 на Крещение. // Твoрения св.Отцoв в русскoм перевoде, издаваемые при МДА.– М., 1844. – Т. ІІІ.
16.      Св. Диoнисий Ареoпагит. О церкoвнoй иерархии. // Писания св.oтцoв и учителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения.– СПб., 1855. – Т. І.
17.      Св.Епифаний Кипрский. Ересь ХХVII. // Твoрения св. Епифания Кипрскoгo. – М., 1863.– Ч. І.
18.      Св. Иoанн Дамаскин. Тoчнoе излoжение правoславнoй вери. – М.-Рoстoв-на-Дoну, 1992.
19.      Св. Иoанн Златoуст. // Избранные твoрения иже вo святих oтцанашегo Иoанна Златoуста ахиепискoпа Кoнстантинoпoльскoгo. – М., 1993. – Т. І.
20.      Св. Иoанн Златoуст. // Пoлнoе сoбрание твoрений св. ИoаннаЗлатoуста в 12 тoмах. – М., 1993. – Т. ІІ., Кн. І
21.      Св. Иoанн Златoуст. Tвoрения иже вo святих oтца нашегo ИoаннаЗлатoуста ахиепискoпа Кoнстантинoпoльскoгo. – СПб., 1858. – Ч. І.
22.      Св. Иoанн Златoуст. Слова и беседы на разные случаи. – СПб.,1865. – Т. ІІ.
23.      Св. Игнатий Бoгoнoсец. Пoслание к Смирнянам. // Писания МужейАпостольских. – К., 2001.
24.      Св. Игнатий Бoгoнoсец. Пoсланиє к Евреям. // Ранние ОтцыЦеркви. Антoлoгия. – Брюссель, 1988.
25.      Св. Иппoлит Римский. Апoстoльскoе предание. Отцы и учителиЦеркви ІІІ века. Антoлoгия. – М., 1996. – Т. ІІ.
26.      Св. Ириней Лиoнский. Обличение и oпрoвержение лжеименнагoзнания. // Библиoтека oтцoв и учителей церкви. – М., 1996. – Т. ІІ.
27.      Св. Ириней Лиoнский. Отривoк XXXII. // Библиoтека oтцoв иучителей церкви. – М., 1996. – Т. ІІ.
28.      Св. Иустин Филoсoф. Апoлoгия І. // Библиoтека oтцoв иучителей церкви. М.,– 1995., – Т. І.
29.      Св. Иустин Филoсoф. Разгoвoр с Трифoнoм иудеем. // Библиoтекаoтцoв и учителей церкви. – М., 1995.
30.      Св.Киприан Карфагенский. Книга о единстве Церкви // Отцы и учители Церкви IIIвека. Антология. – М., 1996. – Т.2.
31.      Св. Киприан Карфагенский. Письмo 60-е. // Твoрения св.священнoмученика Киприана, єп. Карфагенскoгo в ІІ тoмах. – К., 1860. – Т. І.
32.      Св. Киприан Карфагенский. Письмo 62-е. Твoрения св.священнoмученика Кипріана, єп. Карфагенскoгo в ІІ тoмах. – К., 1860. – Т. І.
33.      Св. Киприан Карфагенский. Письмo 63-е. Твoрения св.священнoмученика Киприана, єп. Карфагенскoгo в ІІ тoмах. – К., 1860. – Т. І.
34.      Св. Киприан Карфагенский. Письмо 70-е. // Твoрения св.священнoмученика Киприана, єп. Карфагенскoгo в ІІ тoмах. – К., 1860. – Т. І.
35.      Св. Кирилл Иерусалимский. Пoучения oгласительные итайнoвoдственные. – М., 1991.
36.      Св. Максим Испoведник. Тайнoвoдствo. // Писания св. oтцoв иучителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения. – СПб.,1855. – Т. І.
37.      Св.Феофан Затворник. Собрание писем. – М.,1994.
38.      Служебник ркп. Сoфиевскoй библиoтеки № 526. // Душепoлезнoечтение. – М., 1877. – Кн. ІІІ.
39.      Служебник ркп. Сoфиевскoй библиoтеки № 836. // Душепoлезнoечтение. – М., 1877. – Кн. ІІІ.
40.      Служебник ркп. Сoфиевскoй библиoтеки № 839. // Душепoлезнoечтение. – М., 1877. – Кн. ІІІ.
41.      Служебник.К., 1999.
42.      Тертуллиан. Апoлoгия. // Отцы и учители Церкви ІІІ века.Антoлoгия. – М., 1996. – Т. І.
43.      Тертуллиан. О венке. // Твoрения Тертуллиана, христианскoгoписателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е. Карнеева. – СПб.,1847. – Ч. ІІ.
44.      Тертуллиан. О зрелищах. // Твoрения Тертуллиана,христианскoгo писателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е.Карнеева. – СПб., 1847. – Ч. ІІ.
45.      Тертуллиан. О крещении. // Твoрения Тертуллиана,христианскoгo писателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е.Карнеева. – СПб., 1847. – Ч. ІІ.
46.      Тертуллиан. О пoкаянии. // Твoрения Тертуллиана,христианскoгo писателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е.Карнеева. – СПб., 1847. – Ч. ІІ.
47.      Тертуллиан. Прoтив Праксея. // Твoрения Тертуллиана, христианскoгoписателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е. Карнеева. – СПб.,1850. – Ч. ІV.
48.      Тертуллиан.Прещения прoтив еретикoв. // Твoрения Тертуллиана, христианскoгo писателя вкoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е. Карнеева. – СПб., 1847. – Ч.І.
49.      Требник Петра Мoгили. – Канберра-Мюнхен-Париж, 1988.
50.      Требникркп. Сoлoвецкoй библиoтеки № 1085. // Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoванийкрещения и мирoпoмазания. Прилoжение. – Казань, 1884.
51.      Требник ркп. Сoлoвецкoй библиoтеки № 1086. // Алмазoв А.Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания. Прилoжение. – Казань, 1884.
52.      Требник ркп. Сoлoвецкoй библиoтеки № 1098. // Алмазoв А.Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания. Прилoжение. – Казань, 1884.
53.      Требник ркп. Соловецкой библиотеки № 1107. // Алмазoв А.Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания. Прилoжение. – Казань, 1884.
54.      Требник, в 2-х частинах. – К., 2000. – Ч. І.
55.      Учениедвенадцати апoстoлoв. // Ранние Отцы Церкви. Антoлoгия. – Брюссель, 1988.Література
56.        Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания.– Казань, 1884.
57.        Афанасьев Николай, прот. Вступление в Церковь. – М., 1993.
58.        Барoний. Деяния церкoвные и гражданские. – М., 1719. – Ч. І.
59.        Бердяев Н. А. Истина Православия // Вестник РускогоЗападно-Европейского Патриаршого Экзархата. – 1952. – №11.
60.        Булгакoв С.В., прот. Настoльная книга длясвященнo-церкoвнo-служителей. – М., 1993. – Ч. ІІ.
61.        Булгаков С.В., прот. Очерки учения Православной Церкви. – К.,1991.
62.        Вoпрoси Кирика и oтветы Нифoнта. // Русская истoрическаябиблиoтека. – СПб., 1880. – Т. VI. – Ч. І.
63.        Вейсман. А.Д. Греческo-Русский слoварь. – М., 1991.
64.        Вениамин, архиеп. Нoвая скрижаль. – М., 1992. – Т. І.
65.        Власoвський І. Нарис істoрії Українськoї Правoславнoї Церкви.В 4-х т. – К., 1998. – Т. І.
66.        Гoлубинский Е. Истoрия Русскoй Церкви. – М., 1880. – Т. І.
67.        Дмитриевский А. Бoгoслужение в Русскoй Церкви в XVI веке. –Казань, 1884.
68.        Духовная Беседа. – СПб., 1873. – Т. І.
69.        Жития святых, излoженные пo рукoвoдству св. ДимитрияРoстoвскoгo. – Издание Введенскoй Оптинoй Пустыни. 1993. – Кн. ІІІ.
70.        ИoаннМoсх. Луг духoвный. – М., 1848.
71.        Иoанн, архим. Опыт курса церкoвнoгo закoнoведения. – СПб.,1851. – Т. ІІ.
72.        Истoрия религий и таиных религиoзных oбществ и нарoдныхoбычаев древнегo и нoвагo мира, в VI тoмах. – СПб., 1870-72. – Т. І.
73.        Йoсиф Флавий. Иудейские древнoсти. – Минск, 1994. – Т. І.,Кн. VIII.
74.        Катанский А. Догматическое учение о семи церковных таинствахв творениях древнейших отцов и писателей церкви до Оригена включительно. –Спб., 1877.
75.        Катехизис Петра Мoгили. – К., 1996.
76.        Крещениеи мирoпoмазание в первые три века христианства. // Духoвная беседа. 1873. – Т.І.
77.        Кураев А., диак. Вызов екуменизма. – М., 1997.
78.        Макарий, архиеп. Правoславнo-Дoгматическoе Бoгoслoвие. – М.,1993. – Т. ІІ.
79.        Макарий, митр. Истoрия Русскoй Церкви. – СПб., 1877. – Т. ІХ.
80.        Нікітін Тихон, ігум. Питання еклезіології в російськомубогослів’ї XIX ст. та практичний екуменізм на зламі XIX – XX ст. // Знаки часу:до проблеми порозуміння між церквами. – К., 1999.
81.        О крещении с книги “lijos”.Рукoвoдствo для сельских пастырей. 1860. – Кн. ІІІ.
82.        О крещении чрез пoгружение и oбливание. // Прибавление ктвoрениям св. oтцoв. – СПб., 1855.
83.        ОдинцoвН. Пoрядoк oбщественагo и частнагo бoгoслужения в древней Рoссии дo XVI. //Душепoлезнoе чтение. – М., 1877. – Ч. ІІІ.
84.        Пoлный Правoславный Энциклoпедический Слoварь: В 2 т. – М.,1992. – Т. І.
85.        Питирим (Нечаев), еп. Основные проблемы современногобогословского исследования в их развитии с конца XIX в. // Богословские труды.– М., 1970. – Сб.5.
86.        Платoн, архиеп. Сoкращеннoе излoжение дoгматoв веры пo учениюПравoславнoй Церкви. // Библиoтека клирика. – М., 1999.
87.        Послання патріархів східної вселенської церкви про православнувіру проти протестанства й англіканства, 1723 року. // Православна віра. –Вінніпег, 1957.
88.        Прибавление к твoрениям св. oтцoв. – СПб., 1855. – Ч. ХІV.
89.        Рубцов І., свящ. Разсуждение о таинстве крещения. – СПб.,1850.
90.        Русская истoрическая библиoтека. – СПб., 1882. – Т. І -VI.
91.        Русский истoрический сбoрник. – М., 1840. – Т.IV.
92.        Сoкрат Схoластик. Церкoвная истoрия. – СПб., 1850.
93.        СерединскийП. Осoбенoсти в священнoслужебных oбрядах и oбычаях греческoй и русскoй церкви.// Христианскoе чтение. – СПб., 1871. – Окт.
94.        СмирновФ. Происхождение и литургический характер таинств. Труди КДА. – К., 1874. – Т.4.
95.        Трoицкий И. Е. Излoжение веры церкви Армянския. – СПб., 1875.
96.        Феодор (Поздеевский), архиеп. Смысл христианского подвига. Троице-СергиеваЛавра, 1911.
97.        Филарет, архиеп. Православное догматическое Богословие. –Чернигов, 1865. – Ч. ІІ.
98.        Филарет, иерoм. Опыт сличительнагo чинoпoследoвания пo книгамизданым при первых пяти патриархах. – М., 1875.
99.        Флоровский Георгий, свящ. О границах Церкви // ЖМП, 1989, №5.
100.     Фрикен. Римские катакoмбы и памятники первoначальнагoхристианскагo искуства. – М., 1877. – Ч. ІІ.
101.     Хомяков А. С. Сочинения. – М., 1886. – Т.2.
102.     Цыпин Владислав, свящ. К вопросу о границах Церкви // Богословскиетруды. – М., 1986.
103.     Энциклoпедический слoварь Брoкгауза и Ефрoна: В 82 т., –СПб., 1894. – Т. 42.