Роль релігії і власті у розвитку мистецтва Месопотамії

МІНІСТЕРСТВОКУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКАДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИКафедра культурології         Дипломна робота
затемою «РОЛЬ РЕЛІГІЇ І ВЛАСТІ У РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА МЕСОПОТАМІЇ»Харків – 2010

ЗМІСТ
Вступ
Розділ I. Релігійні погляди івірування народів Месопотамії
1.1 Функції міфу
1.2 Релігія та її функції
1.3 Хронологія історії Месопотамії
1.4 Релігійні вірування народівМежиріччя
Розділ II. Система влади середнародів Дворіччя
Розділ III. Роль релігії і влади урозвитку мистецтва Месопотамії
3.1 Релігійні і міфологічні сюжети укультурній спадщині Месопотамії
3.2 Роль влади і постаті царя умистецтві Межиріччя
Висновки
Список використаної літератури

ВСТУП
Актуальність теми. Слово «Месопотамія» у перекладі з грецької означає«Межиріччя». Це родюча долина, яка знаходиться між двома річками – Тигром іЄвфратом.
Новітні наукові дослідження підтверджують, що район Межиріччя – один ізтих, які був заселений з глибокої старовини. У цій місцевості виникли найперші,найстародавніші цивілізації з тих, які нам відомі [19, с. 10].
На цій території жили арійські і семітські племена, які засновували містазі своїм устроєм, релігією і мистецтвом. Згодом на цій території оформився складнийкультурно-етнічний комплекс.
Народи, що населяли Месопотамію і прилеглі до неї області, на які вонасправляла вплив, мали, не зважаючи на всю їх відмінність, загальні риси. Їхвплив відчувається у різних частинах світу: Індії, архаїчній і класичній Греції,на більшій частині Європи і, природно, у самій Азії [21, с. 23].
Дві річки Межиріччя – Тигр і Євфрат – грали таку ж життєво важливу роль,як Ніл у Давньому Єгипті. Тому у всіх релігіях Месопотамії велике значеннянадавалося символізму річок і особливо прісних вод.
Таке географічнеположення сприяло розвитку у мешканців цього регіону працьовитості ізаповзятливості. Річки полегшували налагодження торгових зв'язків, але івідкривали дорогу завойовникам (абсолютно природно, що такий ласий шматочокземлі не залишився без уваги інших народів) [17, с. 5].
Народи Межиріччя навчилися виживати у постійних війнах, вони були дужезаконопокірними і старанними, коли справа стосувалася пристрою їх суспільства.Їх релігії мали синтетичну практичну мораль – поради для віруючих, як поводитисяу цьому та іншому житті [12, с. 54; 17, с. 7].
Мешканці Месопотамії вірили у своїх богів, а також у те, що все, що розповідалосяу їх міфах, було колись насправді.
Міф завжди був частиною і основою для розвитку культури будь-якого знародів нашої планети. Міфи існують і у наш час. Витоки міфологічного мисленнязнаходяться у стародавніх культурах, таких як Шумер, Вавилон, Давній Єгипет,Стародавня Греція, Стародавній Рим. Цивілізація, що склалася у долинах Тигра іЄвфрату, є однією з найдавніших на Землі. Тому ми вважаємо актуальнимпроаналізувати міфологію, релігію і культуру Стародавньої Месопотамії якджерела ідей, які потім були перейняті іншими народами і цивілізаціями аж досучасного суспільства.
Аж до середини XIX ст. культурне життя народів, що колись населяли цюобширну частину земної кулі, залишалося майже зовсім невідомим людству.Відомості, почерпнуті з легендарних біблейських оповідей, так само як і описистародавніх міст, зроблені грецьким істориком V століття до н.е. Геродотом,були, по суті, єдиним джерелом знання.
Причиною цього була повна відсутність будь-яких зримих пам'яток стародавньоїархітектури і мистецтва. Та наполегливі зусилля археологів увінчалися успіхом,і в XIX столітті мир був приголомшений грандіозністю археологічних відкриттів,зроблених у долинах річок Тигр і Євфрат, а також у прилеглих до них районах [11,с. 44].
Розшифровка вченими клинописних знаків була не менш важливою віхою вісторії. Вона дала можливість не тільки зрозуміти закони життя держав ПередньоїАзії, але і проникнути у чарівний світ стародавньої поезії, міфічних оповідейпро богів і героїв [21, с. 52].
З середини XX століття археологи проникли ще далі вглиб століть, відкрившидоісторичну культуру Стародавнього Сходу, яка була ще в VIII-V тис. до н.е. Такперед людством поступово, хоча далеко не повністю, вимальовувалася картинажиття великих стародавніх народів, чиї досвід і мудрість поклали початокбагатьом нашим сучасним пізнанням, науковим і художнім уявленням [11, с. 20].
Передня Азія не випадково іменується колискою людської цивілізації.Багато що з того, що оточує нас зараз і чим ми користуємося у повсякденномужитті, існувало вже більше трьох і чотирьох тисяч років тому. У державахСтародавнього Дворіччя зародилися основи математичних знань, склалася десятковасистема рахунку, встановилося поділення годинного циферблату на 12 частин.Вивчення небесних світил перетворилося там на точну науку. Вавилонські жерці звеликою точністю вміли обчислювати рухи планет, час оберту Місяця навколо Землі.Шумерські і вавилонські архітектори навчилися зводити високі башти, будувати нетільки плоскі перекриття, але і арочні конструкції, згодом перейнятістародавніми римлянами [4, с. 40].
Важливий вплив на культурну спадщину справляла влада. Цар був посередникомміж богами і людьми. Для нього і знаті будували і оздоблювали палаці,складалися хвалебні та інші вірші і т.д.
Художня культура шумерів була достатньо високо розвинена. Їх архітектураі скульптура відрізняються красою і художньою досконалістю. В Уруку бувпобудований комплекс священних споруд-зикуратів, які стали центром духовноїкультури.
Історія культур Межиріччя, їх релігія дають приклад інтенсивного взаємовпливу,культурного спадкоємства, запозичень і спадкоємності між культурами.
Ступінь розробленості проблеми. Аж до ХIХ століття практично єдинимджерелом інформації про культуру Стародавньої Месопотамії були праці Геродота –грецького історика, – датовані V століттям до н.е. Археологічні розкопки,проведені у цих районах, дали дивовижні результати.
Темі, що вивчається, присвячено безліч книг. Цією проблемою займалисяКрамер С., Вуллі Л., Дияконов І., Чабб М., Чадвін М. та багато інших.
Метою даноїроботи було вивчити міфологію, релігію, систему влади народів Месопотамії, атакож прослідкувати, в яких художніх формах вони проявлялися.
Для вирішення поставленої мети були поставлені наступні завдання:
— вивчити міфологічні і релігійні погляди мешканців Месопотамії у різніісторичні проміжки часу;
— дослідити систему влади держав Месопотамії%
— знайти художні форми існування міфологічних, релігійних образів, атакож вплив на художню культуру влади, яка існувала.
У зв'язку із цим об'єктом нашого вивчення стали історія, міфологіяі культура Месопотамії.
Предметом дослідження слугували міфи, релігійні погляди, система влади і пам'ятникикультури Межиріччя.
Цивілізації Месопотамії до нашого часу залишаються загадкою, і томупредставлялося цікавим проаналізувати існуючі у літературі дані про релігійніпереконання і пов'язані з ними міфи цих стародавніх народів, систему керуваннякраїнами, а також ту культурну спадщину, джерелом якої вони стали.

РОЗДІЛ I. РЕЛІГІЙНІПОГЛЯДИ І ВІРУВАННЯ НАРОДІВ МЕСОПОТАМІЇ
Міф і релігія – це форми культури, які у ході історії проявляють глибиннийвзаємозв'язок. Релігія як така, припускає наявність певного світогляду ісвітовідчуття, які центруються на вірі в незбагненне, божеств, джерело того, щоіснує. Релігійний погляд на світ і супутній йому тип світовідчуття спочаткускладаються у межах міфологічної свідомості [1, с. 30].
1.1 Функції міфу
Міф є першою формою раціонального пізнання світу, йогообразно-символічним відтворенням і поясненням, яке вимагає певної поведінки ужитті. Він створює можливість збагнення світу як організованого цілого, виражаєйого у простій і доступній схемі, яка могла втілюватися у ритуальних діях якзасіб підкорення незбагненного [7, с. 150].
Міфологічніобрази вважаються такими, що реально існували або існують. Вони дужесимволічні, будучи продуктом поєднання плотсько-конкретного і понятійного моментів.
Міф також є засобом зняття соціокультурних суперечностей, їх подолання.Міфологічні уявлення отримують статус релігійних не тільки через їх орієнтаціюна незбагненне, але і завдяки їх зв'язку з обрядами та індивідуальним життямвіруючих [7, с. 152].
За самою своєюсуттю міф – це одна з форм історії, і у цьому чи не головне, що відрізняє йоговід казки. Он має вдовольнити притаманну роду людському потребу у власнійідентифікації та відповісти на виниклі питання про походження світу, життя,культури, відносин, що склалися між людьми і природою. Характер відповідей наці та інші запитання залежить від багатьох причин, але насамперед від станусамого суспільства та об’єму інформації, що знаходиться у його розпорядженні.
Намагаючисьпояснити скудність відомостей про минуле свого народу, мислителі Месопотаміївисували гіпотези про природні катастрофи, які руйнували на їх землі все живе [8,с. 23].
1.2 Релігія таїї функції
Якщо міфологія олюднює світ, упорядковує соціальну практику, підтримуєжиттєві начала культури, то релігія виводить людину за рамки реальності. Уцьому полягає її головна відмінність, хоча міфологія і є неодмінним атрибутомбудь-якої релігії. Ці дві сфери людської духовності ближче за останніх стоятьодна до одної.
Визначень суті релігії так само багато, як і культури. З позиції сучасноїфілософії, слово «релігія» походить від латинського слова «relegio» – благочестя, набожність, святиня.Виходячи з цього, релігія визначається як світогляд і світовідчуття, а так самовідповідна поведінка, визначена вірою в існування Бога; відчуття зв'язаності,залежності і покірності у відношенні до таємної сили, яка дає опору і гіднапоклоніння [24, с. 82].
У розумінні релігії як культурного явища важливу роль грає пояснення їїпоходження і функцій. Ці сюжети складають предмет особливого інтересу длясоціології, психології і філософії релігії.
Релігію як цілісний соціокультурний феномен вивчає спеціальна філософськадисципліна – релігієзнавство.
У соціології релігії існують дві провідні тенденції розуміння її суті.Одна сходить до французького філософа Е. Дюркгейму (1858-1917), який бачив урелігії систему колективних уявлень, які сприяють об'єднанню суспільства,підтримці його цілісності. Інакше кажучи, як головна висувалася консолідуючафункція релігії [22, с. 144].
Інший напрям склався у межах «розуміючої соціології» під впливом ідей М.Вебера (1864-1920) і розглядав релігію як мотив соціальної дії, яка спрямовує активністьлюдини у русло конкретних життєвих цілей: політичних, господарських,ідеологічних та інших. Так оформилося розуміння цілеполагаючої функції релігії[22, с. 145].
Психологічний аспект пошуку суті релігії концентрується і на компенсаторнійфункції. Релігія представляється способом заповнення людського безсилля передприродою, суспільством і відносно його самого. Вона сприяє внутрішнійгармонізації особи і досягає цього у результаті емоційного розвантаження,катарсису (від грецького «katharsis»– очищення), містичного очищення душі.
У філософському ключі, з погляду завдань духовного плану, релігія розумієтьсяв аспекті її світоглядної, етичної функції. Вона сприймає (функціясвітобачення), пояснює (світобачення), оцінює (світовідношення) і забезпечуєсенсами (сенсотворчість, етична функція) всю сукупність знань і значень, яківиробляються у різних сферах діяльності [20, с. 30].
На відміну від міфічної свідомості релігія проводить упорядкування у«вертикальному напрямі», духовно прославляючи все оцінюване, надаючи всьомуособливе, сакральне значення. Цією процедурою задається особливий простіркультури, полюса, центр якого локалізується у світі земному і мирі небесному.Сюди і поміщається людина з її головною життєвою проблемою, яка переживаєтьсяяк корінна внутрішня суперечність.
Філософія релігії формулює її як суперечність між суттю, світом священногоу людині і існуванням його на проявленому фізичному світі, де він потребуєпорятунку і захисту. У результаті для людини знижується значення емоційноговідношення до зовнішнього світу, зайва довіра до нього і мирських спонук уцілому обмежується роль природи у свідомості людини. Головна увага переноситьсяна якийсь вищий об'єкт, що виходить за рамки людського буття і розуміння [24,с. 201].
Кінцевою метою релігійних зусиль людини виступає його порятунок. Вінрозуміється як повне подолання несвободи і відчуження, мислимих як фізичне іморальне зло, і може виступати у самих різних формах. Наприклад, як віра у вищедарування з боку Бога, як порятунок через церкву, у вигляді містичногоодкровення або любовного благочестя, як моральне вдосконалення і ритуалізм.
Філософське обґрунтування релігії дав Г.Ф.Гегель в трактаті «Філософіярелігії», визначивши її як емоційний спосіб сприйняття людиною абсолютної ідеї,як самосвідомість божественного духу, Абсолюту, опосередковане людськимиуявленнями, людським духом [20, с. 52].
Релігія у своємурозвитку пройшла довгий і складний шлях формування. На первинних стадіяхрозвитку людського суспільства ствердилися релігійні вірування, в якихвідображалося усвідомлення людей залежно від природних сил. Оскільки рівень розвиткубув ще низьким, людина не відокремлювала себе від природи і переносила на неївідносини, що складаються у первісній общині. Не розуміючи суть багатьохприродних явищ, будучи перед ними безсила, людина мала відчуття страху передцими явищами – таємничими силами, намагаючись знайти спосіб дії на них.
Об'єктом релігійних відносин, що визнаються святинею, спочатку був будь-якийіснуючий предмет, тварина, які наділялися надчутливими властивостями. Їм вклонялися,він ставав фетишем. Оскільки людині хотілося, щоб предмет поклоніння надававпотрібні їй дії, то отримала розвиток магія, виникли чаклунські обряди,заклинання. Так виникла віра у те, що душа існує самостійно, окремо від тіла.Така віра називається анімізмом. Тому подальший розвиток релігійних відносинзумовив ділення світу на два – такого, що реально існує і потойбічного,надприродного [24, с. 141].
Пізніше виникли і сформувалися складніші релігійні системи – релігії світовогорівня (буддизм, християнство, іслам).
Таким чином, у міру ускладнення суспільного організму, його матеріальноїі духовної культури ускладнюються і самі релігійні системи, утворюючи своєріднупідсистему цінностей.
 
1.3 Хронологіяісторії Месопотамії
За деякими джерелами, перші мешканці з'явилися у Месопотамії 40 тисячроків тому у передгір’ях Загросу, а приблизно 7 тисяч років тому обширна долинаміж Тигром і Євфратом була заселена племенами, які спустилися з навколишніх гір[16, с. 25].
Розвитокцивілізації і культури у Межиріччі пов'язують з поселенням на цих територіяхшумерів, які поступово асимілювалися з тими племенами, які жили тут раніше.
Хронологіяісторії Месопотамії наведена у табл. 1 [17, с. 102-104].
Таблиця 1 Етапиісторії народів Межиріччя
Часовий проміжок
Назва періоду
Опис періоду 6000-5500 рр. до н.е. Хассуна-Самарра Повністю складається культура землеробського скотарства 5500-4500 рр. до н.е. Халаф 4500-3500 рр. до н.е. Убейдська культура Була поширена на всій території Месопотамії. Характерне створення першої системи зрошувальних каналів, наявність храмових споруд, якісної кераміки, використання металу, а також винахід гончарного круга 3500-3100 рр. до н.е. Урукський період Концентрація населення у містах, виникнення державності і приватної власності. Винахід клинописної писемності 3100-2800 рр. до н.е. Протописемний період (Джемдет-Наср) Поява кам'яної скульптури, іншого стилю кераміки 2800-2371 рр. до н.е. Ранньодинастичний період 2371-2200 рр. до н.е. Аккадський період Панування Аккадської держави у всій Месопотамії. Об'єднання країни під час правління царя Саргона Великого 2200-2006 рр. до н.е. Період заворушень и панування гутієв Панування гутієв 2006-1794 рр. до н.е. III Династия Ура Панування III Династії Ура у всій Месопотамії. Будівництво зикуратів в Урі, Уруку, Ереду, Ніппуре при Ур-намму. Гудеа з Лагаша 2003 р. до н.е. Закат Шумерської цивілізації Захоплення еламітами Ура 2006-1794 рр. до н.е. Династія Ісина Панування династії Ісина 1895-1595 гг. до н.э. Давньовавилонський період Панування I вавилонської династії. Підйом Вавилона при царі Хаммурапі. Захоплення Вавилона ассирійцями і правління ранніх царів Ассирії 1595-1200 рр. до н.е. Касситський період Розділення Вавилонії й Ассирії ХIV-ХII ст. до н.е. Перша ассирійська імперія
  Х-VII ст. до н.е. Новоассирійська імперія Захоплення Вавилона Синаххерибом (689 р. до н.е.) 626-539 рр. до н.е. Нововавилонське царство До його складу увійшли Месопотамія, Сирія, Фінікія і Палестина. Найвищий розквіт Вавилону, пов'язаний з правлінням царя Навуходоносора II. Період закінчується захопленням Вавилона персами на чолі з Киром 539-331 рр. до н.е. Панування династії Ахеменідів
  331-126 рр. до н.е. Грецьке панування Захоплення Вавилону Олександром Македонським, який пройшов обряд посвячення у вавилонські царі 126-115 рр. до н.е. Парфянське панування
  С 115 р. до н.е. Закат Вавилону Згасання Вавилону аж до епохи його захоплення арабами у VII ст.
Як видно зтаблиці, у Месопотамії одне царство змінювалося іншим. У певні тимчасовіперіоди територію завойовували і правили різні народи. На зміну Шумеру прийшлиВавилон і Ассирія, після чого Межиріччя підпало під грецьке правління. А у VIIст. до н.е. цю територію завоювали араби.

1.4 Релігійнівірування народів Межиріччя
Релігія і мистецтво мають загальні витоки, коріння. Витоки мистецтва улюдській практиці, у тій її сфері, де знаходить свій прояв людська ініціатива, босвобода творчості є виразом трудової діяльності, яка розвивається і заглиблюється,в процесі і результаті якої людина створює знаряддя праці, освоює навколишнійсвіт, заглиблює спілкування з подібними до себе, реалізує себе, своїможливості, естетично освоює світ.
Витоки релігії знаходяться також у людській практиці, але у тій її сфері,яка відображує несвободу, залежність людини від навколишнього світу. Саме тодіу нього з'являється бажання вдатися до допомоги інших, могутніших, ніж він сам,сил. Звідси виникли магія, фетишизм та інші первісні вірування. Але упервісному суспільстві магія і мистецтво виникли одночасно, зливаючись іпереплітаючись один з одним.
РелігіяМесопотамії у всіх її головних моментах була створена шумерами. З часомаккадські імена богів почали замінювати шумерські, а уособлення стихійпоступилися місцем зоряним божествам. Місцеві боги могли також очолюватипантеон того або іншого регіону, як це сталося з Мардуком у Вавилоні абоАшшуром у столиці Ассирії. Але релігійна система у цілому, погляд на світ і назміни, що відбувалися в ньому, мало чим відрізнялися від первинних уявленьшумерів. Жодне з месопотамських божеств не було винятковим джерелом сили, жоднене мало верховної влади. Повнота влади належала зборам богів, які за традицієюобирали ватажка, який затверджував усі важливі рішення. Ніщо не буловстановлено навіки і не вважалося само собою зрозумілим. Але нестійкістькосмосу вела до інтриг серед богів, а значить, обіцяла небезпеку і породжувалатривогу у смертних.
Шумерський пантеон існував вже на ранніх ступенях цивілізації ідержавності. Боги і богині вступали один з одним у складні взаємини, трактуванняяких змінювалося з часом і залежно від зміни династій і етносів (семітськіплемена аккадців, які змішалися із стародавніми шумерами, принесли з собоюнових богів, нові міфологічні сюжети) [18, с. 28-35].
Міфологія Дворіччя включає історії про створення землі та її мешканців,зокрема виліплених з глини людей, в яких відобразилися образи богів. Богивдихнули у людину життя, тобто створили її для того, щоб вона служила їм. Буларозроблена складна космологічна система з декількох небес у виглядінапівзведення, які покривають землю, що плаває у світовому океані. Небеса булипомешканням вищих богів [13, с. 43; 18, с. 36].
У міфах розповідається про початок світу, про богів та їх боротьбу засвітоустрій. Розповідається про первісний хаос – Апсу. Це, можливо, чоловічеуособлення підземної безодні і підземних вод. Тіамат – жіноче уособлення тієї жбезодні або первісного океану, солоної води, яке зображувалося у виглядічотириногого чудовиська з крилами. Тіамат і Апсу породили Лахму и Лахаму(чоловіче и жіноче начало у Всесвіті), а вони – Аншар і Кішар (жіночий і чоловічийпринципи). Аншар і Кішар породили усіх богів (Ану, Еа, Мардука), а також ігігів(небесні жителі і духи) та анунаків (жителі земного і підземного світу).
                     Апсу (прісні води) + Тіамат (солоні води)
                                                    ò
                                          Лахма + Лахама
                                                     ò
      Аншар (чоловічий принцип) + Кішар (жіночий принцип)
                                                      ò
                               Боги: Ану, Еа, анунаки, ігіги.
Відбувалася боротьба богів, що народилися, з силами хаосу. На чолі богівстає бог Мардук, але за умови, що боги визнають його першість перед всімаіншими. Після жорстокої боротьби Мардук перемагає і вбиває жахливу Тіамат,розтинає її тіло і створює з його частин небо і землю [13, с. 45-47; 23, с.205-207].
Також існувала розповідь про Великий Потоп. Знаменита легенда про ВеликийПотоп згодом широко розповсюдилася серед різних народів, увійшла до Біблії ібула прийнята християнським вченням. Деякі деталі шумерської розповіді пропотоп (повідомлення богів добродійному царю про намір влаштувати потоп іпорятунок його) нагадує біблейську легенду про Ноя [4, с. 205; 9, с. 202].
У шумерській міфології вже існують міфи про Золоте Століття людства ірайського життя, які з часом увійшли до релігійних уявлень народів ПередньоїАзії, а пізніше – до біблейських сюжетів [14, с. 35].
Більшість шумеро-аккадо-вавилонських богів мали антропоморфнузовнішність, і лише небагато, такі як Еа або Нергал, несли на собі зооморфніриси. До священних тварин мешканці Месопотамії відносили бика, який втілювавмогутність, і змію – уособлення жіночого начала [17, с. 21].
Верховним божеством шумеро-аккадського пантеону був Ану (Ан) – цар небес.Він – «отець богів», його володіння – небо. Згідно вавилонському гімну творіння«Енума еліш», Ану був породжений від Апсу (втілення прісної води) і Тіамат(моря – солоних вод). Хоча Ану вклонялися у всій Месопотамії, його особливопочитали в Уруку і Дере.
Енкі (Еа) був одним з трьох великих шумерських богів (два інших – Ану іЕнліль). Енкі тісно пов'язаний з Апсу, уособленням прісних вод. Енкі вважавсятакож богом магії і мудрості. Він не будив страху в серцях людей. У молитвах іміфах незмінно підкреслюються його мудрість, доброзичливість і справедливість.У «Енума еліш» він – творець людини. Як бог мудрості він упорядкував життя наЗемлі.
Культ Енкі та його дружини Дамкіні процвітав в Ериду, Урі, Ларсі, Уруку іШуруппакі. Енкі отримав від свого отця Ана божественні закони – «ме», щобпередати їх людям [17, с. 25-27; 18, с. 54].
«Ме» грали у релігійно-етичній системі поглядів шумерів величезну роль.Сучасні дослідники називають «ме» «божественними правилами», «божественнимизаконами», «чинниками, що упорядковують організацію миру». «Ме» були чимось назразок встановлених і контрольованих Енкі закономірностей, наказаних кожномуявищу природи або суспільства, що стосуються як духовної, так і матеріальноїсторони життя. До них відносилися самі різні поняття: правосуддя, мудрість,героїзм, доброта, справедливість, брехня, страх, втома, різні ремесла імистецтва, поняття, пов'язані з культом і т. п. [10, с. 231].
Енліль, разом з Ану і Енкі, один з богів головної тріади шумерськогопантеону. Спочатку він — бог буревію (шумерське «ен» – «пан»; «ліль» – «бурій»).По-аккадські він називався Белом («пан»). Як «пан буревіїв» він тіснопов'язаний з горами, а значить і з землею. Цього бога дійсно боялися. Можливо,навіть більше боялися, чим шанували і поважали. Його вважали лютим і руйнівнимбожеством, а не добрим і милостивим богом [3, с. 136; 4, с. 128].
Енліля і його дружину Нінліль («нін» – «пані») особливо почитали у релігійномуцентрі Шумера Ніппурі. Енліль був тим богом, який командував «небеснимвоїнством» і якому особливо захоплено вклонялися [17, с. 30].
Ашшур був головним божеством Ассирії, як Мардук у Вавилонії. Ашшур бувбожеством міста, яке з найдавніших часів носило його ім'я, і вважався головнимбогом імперії Ассирії. Храми Ашшура називалися, зокрема, Е-шара («Будиноквсемогутності») і Е-хурсаг-галь-куркура («Будинок великої гори землі»). «Великагора» – один з епітетів бога Енліля, що перейшов до Ашшура, коли вінперетворився на головного бога Ассирії [1, с. 58; 17, с. 30].
Мардук вважався головним богом Вавилона. Храм Мардука називався Е-саг-їл.Храмова башта – зикурат – послугувала основою для створення біблейської легендипро Вавилонську башту. Насправді вона називалася Е-темен-ан-кі («Будинок основинебес і землі») [4, с. 129; 5, с. 62; 17, с. 32].
Мардук був богом планети Юпітер і головним богом Вавилона, у зв'язку ізчим він увібрав в себе ознаки і функції інших богів шумеро-аккадського пантеону.З часу піднесення Вавилона, з початку II тисячоліття до н.е., Мардуквисувається на перше місце. Він ставиться на чолі сонму богів. Жерці вавилонськиххрамів складають міфи про першість Мардука над іншими богами. Вони намагаютьсястворити щось, схоже на монотеїстичне вчення: існує тільки один бог Мардук, усіінші боги – це лише його різні прояви. У цьому тяжінні до монотеїзму відбиласяполітична централізація: вавилонські царі якраз прибрали до рук все Дворіччя іставали наймогутнішими правителями Передньої Азії. Але спроба введеннямонотеїзму не вдалася, ймовірно, із-за опору жерців місцевих культів, іколишніх богів продовжували почитати [16, с. 18].
Даган за походженням – немесопотамське божество. Він увійшов до пантеонуВавилонії і Ассирії під час масового проникнення західних семітів доМесопотамії близько 2000 до н.е. Імена царів півночі Вавилонії династій ІссинаІшме-дагана («Даган почув») і Іддин-дагана («даний Даганом») свідчать пропоширеність його культу у Вавилонії. Один із синів царя Ассирії Шамши-адада(сучасник Хаммурапі) був названий Ішме-даганом. Цей бог почитався такожфілістимлянами під ім'ям Дагон [17, с. 33; 23, с. 56].
Ерешкігаль в уявленні жителів Межиріччя була жорстокою і мстивою богинеюпідземного царства мертвих. Усмирити її міг тільки бог війни Нергал, який ставїї чоловіком [18, с. 84].
Країну померлих шумери називали Кур. Це притулок тіней померлих,блукаючих без усякої надії. Пекло – не безодня, куди ввергаються одні лишегрішники, там зустрічаються хороші і погані люди, великі і нікчемні, благочестивіі нечестивці. Покірність і песимізм, якими пройняті картини пекла, є природнимпідсумком уявлень про роль і місце людини у навколишньому світі [17, с. 38].
Люди після смерті знаходили вічний притулок у похмурому царствіЕрешкігаль. Межею цього царства вважалася річка, через яку душі похороненихпереправляв у царство мертвих спеціальний перевізник (душі непохороненихзалишалися на землі і могли заподіяти немало бід людям). У «країні, звідкинемає повернення» діють непорушні закони, обов'язкові як для людей, так і длябогів. Життя і смерть, царство неба і землі і підземне царство мертвих – ціпротилежності виразно протиставлялися у релігійній системі Дворіччя [17, с. 40;18, с. 55].
У культурі шумерів вперше в історії чоловік зробив спробу моральноподолати смерть, зрозуміти її як момент переходу у вічність. Шумерський рай небув призначений для людей. Це було місце, де могли перебувати тільки боги.Страх смерті, боязнь неминучого переходу у країну Ерешкігаль, – все ценароджувало не тільки упокорювання і покірність, але і протест, тугу про іншу,кращу і більш гідну людини долю. Шумери розуміли, що вічне життя, яке є долеюодних тільки богів, недосяжне для простих смертних, та все ж мріяли пробезсмертя [16, с. 17].
Гільгамеш – міфічний правитель міста Урука і один з найпопулярнішихгероїв месопотамського фольклору, син богині Нінсун і демона. Його пригодиописані у довгій оповіді на дванадцяти табличках, деякі з яких повністю незбереглися [15, с. 142].
Красуня Іштар – богиня любові і родючості, найзначніша богиня шумеро-аккадськогопантеону. Пізніше їй також були привласнені функції богині війни. Вона єцікавою фігурою у сонмі шумерських богинь. Її шумерське ім'я – Інанна («панінебес»), у аккадців її називали Ештар, у ассирійців – Істар. Вона – сестра богасонця Шамаша і дочка бога Місяця Сина. Ототожнювалася з планетою Венера. Їїсимвол – зірка в колі. Як й інші аналогічні жіночі божества родючості, Іштарвиявляла і риси еротичної богині. Як богиня фізичної любові вона булапокровителькою храмових блудниць. Її вважали також милосердною матір’ю, яказаступається за людей перед богами. В історії Месопотамії у різних містах їїпочитали під різними іменами. Одним з головних центрів культу Іштар було містоУрук. Як богиню війни Іштар часто зображували такою, що сидить на левові.
Бог Дамузі (також відомий під ім'ям Таммуз) був чоловічим доповненнямбогині Іштар. Це шумеро-аккадський бог рослинності. Його ім'я означає «дійснийсин Апсу». Культ Дамузі був широко поширений у Середземномор'ї. Згідно міфам,що збереглися, Таммуз помер, зійшов у Світ мертвих, воскрес і піднявся наземлю, а потім піднісся на небо. Під час його відсутності земля залишаласябезплідною, а стада помирали. Із-за близькості цього бога зі світом природи,полями і тваринами його називали також «Пастухом». Дамузі – землеробськебожество, і смерть і воскресіння його – це уособлення землеробського процесу.Присвячені Дамузі обряди, поза сумнівом, носять відбиток дуже стародавніхцеремоній, пов'язаних з оплакуванням всього вмираючого в осінньо-зимовий періоді того, що відроджується до життя весною [18, с. 56-58].
Громовержець Ішкур – бог грози і сильних вітрів – спочатку представляв тіж сили, що і Нінгірсу, Нінурта або Забаба. Всі вони втілювали могутні силиприроди (грім, грозу, дощ) і разом із тим протегували тваринництву, полюванню,землеробству, військовим походам – залежно від того, чим займалися їхшанувальники. Як божество грози Ішкур зазвичай зображувався з блискавкою уруці. Оскільки землеробство у Месопотамії було зрошуваним, Ішкур, якийрозпоряджався дощами і щорічними розливами, займав важливе місце ушумеро-аккадському пантеоні. Він і його дружина Шала особливо шанувався вАссирії [9, с. 91; 18, с. 57].
Набу вважався богом планети Меркурій. Він син Мардука і божественнийпокровитель писарів. Його символом був «стиль» – очеретяний стрижень, щовикористався для нанесення клинописних значків на таблички з необпаленої глинидля написання текстів. У старовавилонські часи він був відомий під ім'ям Набіум.Шанування його досягло найвищої точки у нововавилонській (халдейській) імперії.Імена Набопаласар (Набу-апла-ушур), Навуходоносор (Набу-кудуррі-ушур) і Набонід(Набу-наїд) містять ім'я бога Набу. Головним містом його культу була Борсиппапоблизу Вавилона, де знаходився його храм Е-зіда («Будинок твердості»). Йогодружиною була богиня Ташметум [23, с. 128].
Шамаш – шумеро-аккадський бог сонця. З аккадського його ім'я означає«сонце». Шумерське ім'я бога – Уту. Шамаш щодня здійснював свій шлях зі східноїгори у бік західної гори, а на ніч віддалявся у «внутрішності небес». Шамашвважався джерелом світла і життя, а також богом справедливості, чиї променівисвічують у людині все зло. Головними центрами культу Шамаша і його дружиниАйї були Ларса і Сиппар.
Нергал у шумеро-аккадському пантеоні був богом планети Марс і підземногомиру. Його ім'я з шумерського означає «потужність великої обителі». Нергалсприйняв також функції Еррі, спочатку бога чуми. Згідно вавилонської міфології,Нергал зійшов у світ мертвих і відняв владу над ним у його цариці Ерешкігаль.
Нінгірсу – божество шумерського міста Лагаш. Багато з його атрибутів – тіж, що у загальношумерського бога Нінурті. Він бог, що не терпить несправедливості.Його дружина – богиня Баба (або Бау) [18, с. 58].
Нінхурсаг – богиня-мати у шумерській міфології, відома також як Нінмах(«Велика пані») і Нінту («Пані, що дає народження»). Під ім'ям Кі («Земля»)вона спочатку була дружиною Ана. Від цієї божественної пари народилися всібоги. Згідно одному з міфів, Нінмах допомогла Енкі створити з глини першулюдину. В іншому міфі вона прокляла Енкі за те, що він з'їв створені неюрослини, але потім розкаялася і вилікувала його від хвороб, які стали наслідкомпрокляття [14, с. 45-46; 18, с. 59].
Нінурта – шумерський бог урагану, а також війни і полювання. Його емблема– скіпетр, увінчаний двома левовими головами. Дружина його – богиня Гулу. Якбог війни Нінурта вельми шанувався в Ассирії. Його культ особливо процвітав умісті Кальху [9, с. 112].
Син – шумеро-аккадське божество Місяця. Його символ – півмісяць. ОскількиМісяць був пов'язаний з вимірюванням часу, він був відомий як «Пан місяця». Синвважався отцем Шамаша – бога сонця і Іштар – богині любові. Популярність богаСина впродовж усієї історії Месопотамії засвідчена великою кількістю іменвласних, елементом яких було його ім'я. Головним центром культу Сина було містоУр [8, с. 65; 18, с. 59].
Функції шумерських богинь були схожі ще більше, чим у богів. Називаючисьпо-різному, богині, за суттю справи, представляли одну ідею – ідею матері-землі.Кожна з них була матір’ю богів, богинею врожаю і родючості, порадницею свогочоловіка, соправителькою і покровителькою міста, яке належалобогові-чоловікові. Всі вони втілювали жіноче начало, міфологічним символомякого була Кі або Нінхурсаг. Нінліль, Нінту, Баба, Нінсун, Гештінанна, за суттю,не особливо відрізнялися від матері богів Кі. У деяких містах культбогині-покровительки був старший за культ бога-покровителя [14, с. 18; 17, с.19].
Долю, точніше, суть або щось, що «детермінує долю», у шумерів називали«намтар»; так само звучало ім'я демона смерті – Намтар. Можливо, це він виносиврішення про смерть людини, якої не могли відмінити навіть боги [11, с. 63; 12,с. 99].
За все, що відбувалося на землі, треба було дякувати богам. Над кожниммістом храми «здіймали руки» до небес, звідки боги стежили за своїми слугами.Богів потрібно було постійно благати про допомогу і сприяння. Звернення добогів приймало саму різну форму: будівництво храмів і мережі каналів,жертвопринесення і накопичення храмових багатств – «майна бога», молитви,заклинання, паломництва, участь в містеріях і багато що інше [14, с. 25].
Але навіть наймогутніші боги не могли уникнути визначеної долі. Подібнодо людей, вони теж терпіли поразки. Шумери пояснювали це тим, що право виноситиостаточну ухвалу належало раді богів, проти якої не міг виступити жоден з йогочленів [23, с. 63].
У Месопотамії були свої міфи про Всесвіт, про потоп, а також героїчніоповіді.
У міфах про Всесвіт описується, що бог Ану створив анунаків (підземнихдухів), злаки, худобу. Боги їли, пили, але не могли насититися і наїстися. ТодіЕа порадив Енлілю створити людей, які приносили б богам жертви. Але спочаткулюди були дикими. Тому богам довелося повеліти, щоб люди стали справжнімилюдьми [5, с. 69; 18, с. 48].
Ану, Енліль і Еа створили людей і тварин, потім Енліль заснував п'ятьміст, поселивши в одному з них царя, якого наслідували решта з дев'яти царів,які були після нього.
При останньому з них Енліль розгнівався на людей і влаштував потоп. Еапорадив Зіусудрі (подібно до біблейського Ноя) побудувати корабель. ЗгодомЕнліль дарував Зіусудрі вічне життя [17, с. 23].
Про створення богів розповідається в епосі «Енума Еліш»(«Коли вгорі»). От як це описано: «Коли височінь ще не буланазвана небом, а внизу твердь ще не звалася землею, коли води Океану і Безоднібули змішані між собою, коли жодне поле ще не було створене і жодного болота небуло видно, коли ніхто ще не був наділений ім'ям і нічия доля ще не булавизначена, – тоді були створені перші боги...» [18, с. 50].
Згодом первісні сили природи (Апсу, Мумму, Тіамат) вирішили погубитибогів, тоді Апсу і Мумму здолали, а Тіамат не змогли. Мардук вирішив їїперемогти. Він убив її, розітнув навпіл; з однієї половинки зробив небо, а зіншої землю. Убив зрадника Кінгу, на його крові замісив глину, із якої створивлюдину.
Коли вмирає чоловік Іштар Таммуз, його кохана спускається туди,«звідки той, хто входить, ніколи не виходить». Вона загрожує розбитидвері і випустити мертвих. Її пускають і ув'язнюють у темницю. Еа створюєАсушунаміра, посилає його, порадивши звернути увагу на бурдюк з живою водою. Таммузата Іштар випускають.
У міфах про Етану і Адапа, також як і в епосі про Гільгамеша, відбиласяідея пошуків безсмертя. Етана намагається злетіти на крилах орла на небеса, щобтам роздобути «траву народження» (аналогічну «травіжиття»). Орел звертає її увагу на те, що всі предмети на землі здаютьсявсе менше і менше. Етана піднялася на небо Ану, але трави там не знайшла.Довелося летіти вище, на небо Іштар. Земля стала не видна. На цьому міфобривається, оскільки кінець таблички був відбитий, але, мабуть, вона впала ірозбилася на смерть. Таким чином, вічного життя вона не добилася [17, с. 31-33].
Адапа, син бога Еа і смертної жінки ловив рибу у Перській затоці, налетівПівденний вітер і перевернув його човен. Адапа, розсердившись, обломив вітрукрила. Сім днів Вітер не вилітав, бог Ану затурбувався. Він викликав Адапа досебе на суд. Еа попередив сина, щоб той не їв і не пив із столу Ану: «Колити з'явишся перед Ану, тобі запропонують їжу смерті – не їси її, тобі запропонуютьводу смерті – не пий її.» Крім того він запропонував одягнути траурнийодяг, щоб заручитися співчуттям небесних сторожів, Таммузі і Гишзіди. Анузустрів Адапа словами: «Немає пощади!», але за наполяганням Таммуза іГишзіди змінив гнів на милість і вирішив подарувати Адапі безсмертя. Він запропонувавйому «воду життя» і "їжу життя", але той відмовився [18, с.69].
Посередниками між людьми і надприродними силами вважалися жерці.
Жерці – прислужники храмів, походили зазвичай із знатних родин, їх званнябуло спадковим. Однією з ритуальних вимог, які пред'являлися до кандидатів ужерці, була вимога не мати фізичних недоліків. Разом із жерцями існували іжриці, а також храмові служниці. Багато хто з них був пов'язаний з культомбогині любові Іштар. Цій же богині служили і жерці-євнухи, які носили жіночийодяг і виконували жіночі танці [19, с. 211].
Культ взагалі був строго регламентованим. Вавилонські храми були вельмизначним видовищем, вони послужили приводом для створення єврейської легенди пропобудову Вавилонської башти. Доступ у храми – «житла богів» – мали тільки жерці[15, с. 83].
Досить рано почався процес астралізації божеств. Боги і богині почалиасоціюватися з небесними світилами. Бог Ура-син був ототожнений з Місяцем, Набу– з Меркурієм, Іштар – з Венерою, Нергал – з Марсом, Мардук – з Юпітером,Нінурта – з Сатурном. Саме з Вавилонії цей звичай називати небесні світила,особливо планети, іменами богів перейшов до греків, від них до римлян, іримські (латинські) імена богів збереглися у назвах цих планет аж до нашихднів. Місяці року теж присвячувалися богам [14, с. 93].
У релігії Месопотамії також велику роль грали надзвичайно стародавнівірування про численні нижчі духи, здебільшого злі і згубні. Це духи землі,повітря, води – анунаки і ігіги, уособлення хвороб і всяких нещасть, вражих долюдини. Для боротьби з ними жерці склали безліч заклинань. У заклинанняхперераховуються їх імена і «спеціальності». Для захисту від злих духів, крімчисленних заклинальних формул, широко вживалися амулети-апотропєї (обереги). Якоберег застосовувалося, наприклад, зображення найзлішого духу, настількиогидного вигляду, що, побачивши його, дух повинен у страху втекти [18, с. 64].
Смерть і хвороби, які їй передували, шумери пояснювали втручаннямдемонів, які були злими і жорстокими істотами.
Згідно віруванням шумерів, в ієрархії надприродних істот демони стояли насходинку нижче за самих незначних божеств. Проте, їм вдавалося терзати і мучитине тільки людей, але і могутніх богів. Були, правда, і добрі демони, ті, щоохороняли брами храмів, приватні будинки, оберігали спокій людини, але їх булонебагато у порівнянні із злими. Демони могли викликати різні хвороби. Донайжорстокіших, непереможних, таких, що приносять людям особливо багато шкоди,належали демони Удуг. Цих могутніх демонів було сім. Їх називали «духамисмерті», «скелетами», «диханням смерті», «переслідувачами людей» [18, с. 65].
Демони не обмежувалися одним лише руйнуванням здоров'я людей. З їхпровини мандрівники збивалися зі шляху у пустелі, бурі руйнували їх будинки,смерчі винищували посіви. Демони були створені для того, щоб приносити нещастя,створювати труднощі, мучити людей і ускладнювати їм життя [14, с. 96-97].
Надзвичайно розвинена серед народів Месопотамії була система мантики –різних ворожінь. Серед жерців були особливі фахівці-ворожбити (бару). До нихзверталися за прогнозами не тільки приватні особи, але і царі. Бару тлумачилисни, ворожили на тваринах, за польотом птахів, за формою масляних плям на водіі тому подібне. Але найхарактернішим прийомом мантики було ворожіння нанутрощах жертовних тварин, особливо на печінці. Техніка цього способу(гепатоскопія) була розроблена до віртуозності [9, с. 70].
релігіямесопотамія влада цар

РОЗДІЛ II. СИСТЕМАВЛАДИ СЕРЕД НАРОДІВ ДВОРІЧЧЯ
 
На території Близького Сходу у давнину розцвіли могутні цивілізації:Шумер, Єгипет, Вавилон, Фінікія, Палестина.
На першихступенях розвитку Шумера на чолі кожного шумерського міста стояв верховний жрець(або жриця), який обирався радою старійшин і сборами повноправних общинників-воїнів.Але останній досить швидко втратив своє значення, а рада старійшин почалаконкурувати за владу з правителем, який забирав все більше повноважень. Так,наприкінці III тисячоліття до н.е. виникла нова форма влади – деспотія [6, с.263].
Приналежність до східних деспотій була загальною відмінною рисою всіх давніхцивілізацій Месопотамії. Усім їм у тому чи іншому ступені були властивімонополізація і централізація влади (риси тоталітаризму), персоніфікація владиу фігурі деспота (царя, фараона), сакралізація, тобто абсолютне підпорядкуваннярелігійним нормам всього життя суспільства, наявність систем перманентногофізичного і психологічного терору. Величезну роль грала держава. Вонавиражалася у здійсненні іригації, престижного будівництва (пірамід, палаців ітому подібного), у контролі над усіма сторонами життя підданих, проведенні зовнішніхвійн [1, с. 145].
Культправителя-символу, посередника між світом живих і померлих, людей і богів, бувтісно пов'язаний не тільки з уявленням про святість владу імущого, такого, щоволодів магічною силою, але також з упевненістю у тому, що саме молитви іпрохання вождя швидше дійдуть до божества і будуть максимально результативними.
Месопотамськіправителі не іменували себе (і їх не іменували інші) синами богів, асакралізація їх практично обмежувалася наданням ним прерогатив первосвященикаабо правом, що визнавалося за ним, на безпосередній контакт з богом (наприклад,зберігся обеліск із зображенням бога Шамаша, який вручає Хаммурапі свит іззаконами) [9, с. 41; 12, с. 248].
Невисокий ступіньобожнювання правителя і централізації політичної влади сприяв тому, що уДворіччі достатньо легко, без запеклого суперництва уживалися один з однимбагато богів з присвяченими ним храмами і обслуговуючими їх жерцями.
Відносини міжцарською і релігійною владами демонструє економічний розвиток царських іхрамових господарств.
У нововавілонськийчас царське господарство не мало великої питомої ваги в економіці країни.Провідна роль належала храмовим и власним господарствам, проте, мабуть, не існувалочіткого розмежування державної власності і власності палаців. Тому всі державнідоходи, як і доходи з царських володінь, вважалися царською власністю.
У фактичній власностіцаря знаходився лише порівняно незначний земельний фонд, керівництво яким було заснованона принципах господарства власника володінь. Царська власність згадується удокументах доволі рідко. Наприклад, відомий контракт часів Навуходоносора II, згідноякого царське поле було здано в оренду «навічно» для насадження фінікових пальмШуле, голові ділового дома Егібі у Вавилоні [7, с. 126-127].
Найбільш суттєвучастину державних доходів складали податки, характер и розміри яких нам невідомі.Можна лише припустити, що всі вільні мешканці країни були зобов’язані віддаватидесяту частину своїх доходів як державну подать. Податки зазвичай сплачувалисянатурою (скотом, зерном, вовною і т.д.), але офіційні експерти встановлювали їхвартість у сріблі. Окрім того, деякі групи населення (наприклад, купці, які займалисяміжнародною торгівлею) сплачували свої податки сріблом.
Крім податків царотримував різні мита (портові, мито за проходження через міську браму, за прохідчовнів каналами, за користування деякими мостами і т. і.) сріблом або натурою. Зарахунок цих податків цар тримав державний апарат та армію.
Держава була розділенана адміністративні округи на чолі з намісниками. На чолі міст також знаходилисянамісники. Були також відповідальні за царські канали і причали та інші дрібнічиновники.
Певно, щодержавний апарат, розгалужений на території такої великої держави, не міг функціонуватибез великої кількості писарів. Свою роль в апараті керування відігравали також перекладачі,оскільки на будівельних роботах і в армії працювали ремісники і воїни з іншихкраїн [7, с. 128-129].
Всі чиновники державногоапарату отримували від царя жалування натурою, а найбільш високопоставлені зних – частково і сріблом.
Особливою опороюцарської влади була армія, про принципи комплектування якої нам мало що відомо.Окрім вавілонян у ній служили и іноземні найманці. Наприклад, у військуНавуходоносора II був брат грецького поета Алкея Антименід. Воїни були озброєнісписами, залізними кинджалами, щитами, луками и стрілами. Як видно з документівчасів Навуходоносора II і Набоніда, скифська стрілова справа мала значний впливна озброєння вавілонських воїнів, які віддавали перевагу скіфським лукам істрілам перед аккадськими із-за їх високих балістичних якостей.
Між палацом і храмом існували тісні зв'язки. Храми володіли обширнимиземлями, великим числом рабів і худоби, а також займалися лихварськимиопераціями і торгівлею. Наприклад, храм Еанна в Уруку мав близько 5-7 тисячголів великої рогатої худоби і 100-150 тисяч овець. За свідченнями одноготільки документа, цей храм отримав впродовж року більше 5000 кг вовни зі своїх овець.
Крупним джерелом храмових доходів була десятина. Нею обкладалися всіпредставники вільного населення: землероби, пастухи, садівники, ремісники,жерці і чиновники всіх рангів, включаючи намісників. Десятину платив також цар.Кожен платив її тому храму, поблизу якого він мав землю чи інші джереладоходів. Її платили з садів і полів, з приплоду худоби, з овечої шерсті і такдалі. У більшості випадків її вносили ячменем і фініками, але нерідко такожсріблом, сезамом, шерстю, одягом, худобою, рибою, ремісничими виробами. Царвносив десятину частково і золотом. Десятина складала приблизно десяту частинудоходів платників податків, якщо не рахувати царську десятину, яка була значноменше відповідної частини доходів правителів країни. Збором десятини займалисяспеціальні чиновники. Для її сплати доводилося закладати поля і дома,звертаючись до послуг кредиторів. Не маючи можливості сплатити десятину, деякілюди вимушені були віддавати до храму своїх дітей як рабів [7, с. 130-132; 9,с. 246-248].
При Набоніді вплив держави на храм посилюється. Зокрема в 553 роціНабонід встановив у храмі Еаїна посаду царського представника. Це був незалежнийвід храму чиновник, і одне з його головних завдань полягало у передачі палацучастини храмових доходів. Крім того, храми повинні були виконувати державніповинності, посилаючи своїх рабів (землеробів, пастухів, садівників, теслярів таін.) для роботи у палацовому господарстві.
Цар і його чиновники почали активно втручатися у храмові справи,встановлюючи раціони для храмових рабів, розміри храмової пребенди для різних груп населення, ставкиорендної плати з храмових полів і так далі.
Царі Ассирії в області внутрішньої політики спиралися то нажрецько-торгове, то на військове угрупування крупних рабовласників.
У Вавілонії ж сильного військового угрупування не було, і царі там булиповною мірою ставлениками жречества.Показне упокорювання царів в їх написах, відсутність згадки у цих написах про будь-якідіяння, окрім будівництва храмів, яке проводилося у грандіозних розмірах,причому розширювалися старі і будувалися нові храми до подальшого збільшеннямогутності і доходів жречества. Все це свідчить про велику роль у державіжречества. «Опікун Есагили (храму бога Мардука у Вавілоні) і Езіди (храму богаНабу в Борсиппі)» стає постійною частиною тітулатури нововавілонських царів.
Найбільш характерним проявом повної залежності царя від жречества був міфом про вмирання і воскресінняприроди, але який тепер отримав новий сенс, у щорічно повторюваному новорічномуобряді зведення на трон царя. При виконанні цього обряду цар піддававсяпринизливим церемоніям побиття (правда, замість нього, за іншими даними, моглавиступала підставна особа), після чого отримував знаки царської влади з рукверховного жерця бога Мардука [12, с. 45].
Лейтмотивом всієї діяльності нововавілонських царів, принаймні як вона описанав офіційних написах, було відновлення стародавніх культів, обрядів і храмів вїх первинному, освяченому релігійними звичаями вигляді.
Архітектори прагнули відтворювати зовнішні форми і плани стародавніххрамів; писарі наслідували мову і писемність, характерну для III і початку IIтисячоліття до н.е. Розшукуються стародавні записи обрядів і порядкижертвопринесень, написи стародавніх царів, які обожнювалися.
Жречество – наполегливіше, ніж раніше, прагне підсилити значенняголовного бога міста Вавілона – Мардука і тим закріпити положення жрецькоїверхівки цього центру. Також були відомі спроби оголосити різні божестваобразами Мардука.
Одночасно виникають нові релігійні вчення; у релігійній ідеології пригноблюванихмас, серед тих, хто зневірився у можливості поліпшення свого положення власнимисилами, як, наприклад, серед полонених іудеїв, виникає віра у можливістьчудового позбавлення від страждань в цьому житті – месіанізм (віра уприйдешнього рятівника). Ця віра згодом була широко використана ідеологамипануючого класу і зайняла важливе місце в релігіях Передньої Азії [12, с.154-155].
Рабовласницька верхівка Вавілонії своїми релігійними вченнями прагнуластворити ідеологічне виправдання власного існування і панування.

РОЗДІЛ III. РОЛЬРЕЛІГІЇ І ВЛАДИ У РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА МЕСОПОТАМІЇ
 
3.1 Релігійні і міфологічні сюжети у культурній спадщині Месопотамії
Шумери, як і їх наступники вавілоняни, не знали, у протилежність стародавнімєгиптянам, того розвиненого заупокійного культу, який спонукав забезпечуватипомерлих всім, що було їм дорого за життя, у тому числі і улюбленимилітературними творами. Літературні пам'ятки Шумера, що дійшли до нас, іВавилонії обмежуються глиняними табличками, які зберігалися у бібліотекаххрамів і царів, – “намісників богів на землі”. Оскільки ці бібліотеки містиликосмологічні і богословські трактати, гімни богам, псалми, зведення заклинань іпрогнозів, епічні поеми, які жерці також відносили до релігійної літератури, тобагато ассиріологів вважали, що всі твори стародавнього південного Межиріччямають лише богословський характер [8, с. 361].
Проте найбільший дослідник в області шумерської літератури і писемностіамериканський професор Крамер не дотримувався цієї точки зору, про що ясноговорить його цікава праця “Історія починається в Шумері”. Він знаходить улітературі, що вивчається, так само і теми земні. Автор також дуже вдалозіставляє окремі елементи творчості шумерів з сучасною культурою. Він приходитьдо вельми цікавого висновку: “Оскільки найстародавніші героїчні оповідіз'явилися у Шумері, можна припустити, що батьківщиною епічної поезії булоДворіччя”. Ця праця знайомить нас з багатьма жанрами шумерської писемності ілітератури, окрім лірики, оскільки ліричні твори шумерів поки що не відомі [15,с. 100].
Різноплемінна культура Передньої Азії, звичайно, не була однорідною. Народи,які змінювали один одного, прагнули до захоплення родючих земель, несли з собоюнові віяння і нові порядки. Часто вони безжально знищували все створене їхпопередниками, але і неминуче спиралися на досвід минулого [14, с. 103].
І.Дьяконов у своїй роботі “Шумер. Суспільний і державний устрій стародавньогоДворіччя” відзначає, що у державах Дворіччя видне місце займали скульптура,дрібна пластика, ювелірна справа. Створювалися яскраві розписи, що прикрашалистіни палаців. Відсутність лісу і каменя у Месопотамії привела до використанняїї жителями сирцевої цегли, а це сприяло прояву особливостей архітектурногостилю: прості кубічні форми, своеобразні прийоми прикраси будівель. Архітекторивинайшли спосіб прорізати стіни вертикальними виступами і нішами, забарвлюватиїх у звучні насичені тони, що порушувало одноманітність дробової цегляноїкладки і пожвавлювало глуху і нудну поверхню плоскої стіни [12, с. 88].
Внаслідок того, що заупокійний культ не отримав у Дворіччі такогозначного розвитку як, наприклад, в Єгипті, і не склалося уявлень про те, щодуша померлої людини повинна повернутися у створену подібність живого тіла,портретна пластика Месопотамії не досягла таких вершин, яких вона досягла уДавньому Єгипті. Але статуї божеств і правителів, створені у країнах ПередньоїАзії, все ж таки різноманітні, майстерно опрацьовані, повні значущості івнутрішньої сили [12, с. 89].
У рельєфахДворіччя важливе місце відводилося переможним війнам, діянням царя. Кожен такийрельєф ставав свого роду історичною віхою, яка відзначає новий відлік часу.Великого поширення разом з рельєфом набула і гліптика – різьблений циліндровийдрук-амулет. Вкриті якнайтоншим різьбленням, виконаним часом на твердій ігладкій поверхні каменя, вони зображували обряди і сцени з народних байок заучастю тварин, сцени з міфічних оповідей. У цьому виді мистецтва народиПередньої Азії також досягли високої досконалості [2, с. 69].
Пам'ятники культури к цьому регіоні збереглися з часу нового кам'яногостоліття, і вони вельми численні і різноманітні. Це культові статуетки божеств,культові маски, сосуди [3, с. 112].
Неолітична культура, що склалася на території Дворіччя у 6-4 тис. до н.е., багато у чому передувала подальшій культурі раннього класового суспільства.До цього періоду відносяться знайдені при розкопках залишки монументальниххрамів і керамічні вироби, що збереглися у поселеннях Хассуна, Самарра,Телль-халаф, Телль-арпагия, в сусідньому з Дворічччям Еламі і застосовувалисяпри похоронних церемоніях [10, с. 60].
Тонкостінні, правильної форми, нарядні і стрункі сосуди Елама булипокриті чіткими коричнево-чорними мотивами геометризованого розпису на світломужовтуватому і рожевому фоні. Такий узор відрізнявся безпомилковим відчуттямдекоративності, знанням законів ритмічної гармонії. Він завжди розташовувався устрогій відповідності з формою. Трикутники, смужки, ромби, мішечки стилізованихпальмових гілок підкреслювали витягнуту або округлу будову сосуду, у якійбарвистою смугою особливо виділялися дно і горловина [10, с. 62].
Деколи комбінації узорів, які прикрашали кубки, оповідали про найважливішідля людини того часу дії і події. Ритмічна організованість узору, йогопідпорядкування будові сосуда говорять про нову, складнішу стадію художньогомислення [23, с. 332].
До 3 тисячоліття до н.е. у долинах Тигра і Євфрату розвинулисяміста-держави. Головними з них стали міста Шумера. У них виросли перші пам'ятникимонументальної архітектури, а також розцвіли пов'язані з ними види мистецтва –скульптура, рельєф, мозаїка, різного роду декоративні ремесла [1, с. 40].
Культурному спілкуванню різних племен активно сприяв винахід шумерійцаміписемності, спершу піктографії (основою якої служив картинна писемність), апотім і клинопису [12, с. 211].
Шумерійці писали гострими паличками на сирих глиняних табличках, якіпотім обпалювалися на вогні. Писемність широко розповсюдила законодавства,знання, міфи і вірування. Записані на табличках міфи донесли до нас іменабожеств – покровителів різних племен, міфи і оповіді [12, с. 200; 18, с. 52].
Кожне місто шанувало своїх богів. Ур шанував бога Місяця Нанну, Урук –богиню родючості Інанну (Іннін) – уособлення планети Венери, а так само її отцябога Ана, владику неба, й її брата – сонячного бога Уту. Жителі Ніппуравшановували отця бога Місяця – бога повітря Енліля, творця всіх рослин ітварин. Місто Лагаш вклонялося богові війни Нінгірсу. При цьому кожному збожеств присвячувався свій храм, який ставав центром міста-держави.
У Шумері утвердилися основні риси храмової архітектури. У країнібурхливих річок і заболочених рівнин необхідно було піднімати храм на високунасипну платформу-підніжжя. У зв'язку із цим важливою частиною архітектурногоансамблю стали довгі, часом прокладені в обхід горба, сходи і пандуси, якимимешканці міста піднімалися до святилища. Повільне сходження давало можливістьпобачити храм з різних точок [12, с. 194].
Першими могутніми спорудами Шумера кінця 4 тис. до н.е. були так звані“Білий храм” і “Червона будівля” в Уруку. Навіть за розвалинами, що збереглися,видно, що це були строгі і величні будівлі. Прямокутні у плані, позбавленівікон, із стінами, розчленованими у Білому храмі вертикальними вузькими нішами,а у Червоній будівлі – могутніми півколонами, прості за своїми кубічнихоб'ємами, споруди ці чітко вимальовувалися на вершині насипної гори. Вони маливідкритий внутрішній двір, святилище, у глибині якого поміщалася статуяшанобливого божества. Кожна з цих споруд була виділена з навколишніх будівельне тільки підйомом вверх, але і забарвленням. Білий храм отримав свою назву забілі стіни, Червона будівля (вона, мабуть, служила місцем народних зібрань)була прикрашена різноманітним геометричним орнаментом з глиняних обпаленихконусоподібних цвяхів “зігатті”, шляпки яких забарвлені у червоний, білий ічорний кольори. Цей строкатий і дробовий орнамент, що нагадував килимовеплетіння, здалеку, зливаючись, набував єдиного м'якого червонуватого відтінку,що і дало привід для його сучасної назви [10, с. 64-65].
У 3 тисячоліття до н.е. у шумерських центрах Урі, Уруку, Лагаше, Адабе,Уммі, Ереду, Ешнуні і Кіше виникли різноманітні типи архітектури. Значне місцев ансамблі кожного міста займали палаци і храми. Хоча будівлі зводилися зсирцевої цегли, в їх декоративному оформленні виявилася велика різноманітність.Із-за вологого клімату погано зберігалися настінні розписи. Тому особливу рольпочала грати мозаїка, а також інкрустація з самоцвітів, перламутру і раковин,які широко застосовувалися у прикрашенні стін, колон, статуй. У вживанняувійшла також обробка колон листовою міддю, включення рельєфних композицій.Забарвлення стін, у свою чергу, мало важливе значення. Всі ці деталі пожвавилистрогі і прості форми храмів, додали їм красоти, відповідної до барвистостісамих обрядів [2, с. 333; 17, с. 36].
Храм богині “матері всіх богів” і “богині лісистих гір” Нін Хурсаг, спорудженийв Убайді поблизу міста Ура у середині 3 тис. до н. е., відзначений цілою низкоюподібних нововведень. Над прямокутним входом у храм розташувався навіс, якийспирається на тонкі дерев'яні стовпи (символи фінікових пальм), оббиті міддю іприкрашені вкладками з перламутру, самоцвітів, асфальту. Стіни храму, крімвертикальних ніш, були розчленовані горизонталлю стрічками мозаїчних фризів,втиснутих в асфальтову обмазку. Карниз храму був прикрашений узором зкерамічних цвяхів, шляпки яких, виконані у формі квітів з червоно-білимипелюстками, служили символами богині родючості. Верхній фриз також включавмозаїчні зображення білих голубів, виконані на шиферному фоні, нижній фризскладався з мідних фігур бичків, які рухалися до входу в урочистому ритмі. Самвхід був обрамлений двома дерев'яними фігурами левів-охоронців, покритихмідними листами, а очі і язики їх були інкрустовані кольоровими каменями, щодоповнювало їх жвавість і яскравість. Над вхідними дверима поміщена міднапрямокутна пластинка, на якій зображувалися рельєфні фігури левоголового орлаІмдугуда, який міцно тримає лапами двох оленів, – своєрідний символ владибожества над всіма мешканцями лісистих гір і долин [2, с. 305].
Як припускають вчені, подібністю гір, з яких до людей з'явилися боги,були і якнайдавніші ступінчасті башти – зикурати, які виникли у Шумері в 3тисячолітті до н.е. Вони складалися з декількох майданчиків. Верхній майданчикувінчувався невеликим святилищем – “житлом бога”. Ці башти, що будувалисязазвичай при храмі шанобливого божества, згодом на багато тисячоліть саміперетворилися на головні храми, центри науки, своєрідні обсерваторії, де жерціспостерігали за небесними світилами і життям Всесвіту. Від якнайдавніших часівдо нас дійшли у руїнах лише декілька стародавніх башт. Краще за все збереглисязикурати Елама (у Чога-Замбіле, 2 тисячоліття до н. е.) і Борсини (поблизуВавилона, середина 1 тисячоліття до н. е.) [4, с. 81; 17, с. 33].
Нині частково відреставрований один з якнайдавніших зикуратів царя Ур-Наммув Урі кінця 3 тисячоліття до н.е. Тепер видна лише одна його нижня тераса. Алеі вона справляє приголомшуюче враження грандіозністю своїх розмірів. Площавеличезної усіченої трапеції займає 65 х 43 м, а висота основи башти 20 м, тобто дорівнює сучасному семиповерховому будинку [2, с. 222]!
Такими ж величними, як і культові споруди, були і палаци правителів, якіпочали будувати з середини 3 тисячоліття до н.е. Прикладом їх може служитипалац у місті Кіше, один з найстародавніших у Передній Азії. Подібно до іншихпалаців, він відтворював у своєму плані тип світського житлового будинку знизкою глухих, позбавлених вікон, приміщень. Стіни його колонного залу булиінкрустовані композиціями з перламутру, що відтворювали сцени битв [2, с. 223].
Впродовж багатьох століть поступово склалися і різноманітні види і формискульптури. Скульптура у вигляді статуй і рельєфів з якнайдавніших часівскладала невід'ємну приналежність храмів. Скульптурними формами були прикрашенікам'яні сосуди і музичні інструменти. У металі і камені були виконані першімонументальні портретні статуї правителів держав Дворіччя, а у рельєфахкам'яних стел відображені їх діяння і перемоги. При проведенні паралелі зрозвитком скульптури Єгипту, поза сумнівом, можна побачити поєднання наївностіприйомів з упевненою майстерністю, грубуватість з витонченістю. Але майстриШумера і Аккада прагнули до досконалості [23, с. 401].
Оповідний рельєф зародився дуже рано у культурі Дворіччя. Теми рельєфів удругій половині 3 тисячоліття до н.е. воскрешають перед нами коло основнихтурбот стародавніх мешканців долини Тигра і Євфрату, пов'язаних із врожаєм. Це,здебільшого, обряди поклоніння богині родючості Інанні, показ стад домашніхтварин, налитого соками доспілого колосся [16, с. 45].
Подібна процесія жертводавців, що йдуть з дарами до богині Інанни,відображена у рельєфах, що заповнюють поверхню монументальної алебастровоїпосудини з Урука початку 3 тисячоліття до н. е. Форма кубку поділена на низку поясів,що дозволило майстрам розвернути своє оповідання етапами. На зовнішньому фризіпозначені мотиви річкового сільського пейзажу, дерева, що ростуть у води.Наступний показує баранів, які мірно рухаються берегом річки. Вище розташованийтакий самий мірний хід людей, які несуть блюда із стравами і фруктами. Верхнійярус присвячений церемонії поклоніння богині і приношенню їй дарів.Фризообразний розподіл фігур на площині, розгорнений поясом, розташуваннядекількох поясів один над одним, подібно до строчок тексту стали принципомпобудови рельєфних композицій, які утвердилися у мистецтві Передньої Азії набагато століть. Цей же принцип був використаний і різьбярами циліндровогодруку-амулета, знаків особистої власті [2, с. 97].
Вже у 3 тисячолітті до н.е. мистецтво стародавнього Шумера мало різніхудожні напрями, отже, і завдання. Фігури Північного Дворіччя мали витягнутіпропорції, подовжені особи. Фігури Південного Дворіччя були великоголовими іприземистими [10, с. 81].
У той же час і ті й інші як би споріднені між собою. Все у них: поза,зведені до неба очі, складені на грудях долоні, – спрямовані на виявлення внутрішньогостану просвітленості. Такими є базальтова фігура начальника житниць міста УрукуКурліля, алебастрова статуя сановника Ебіх-Іля (з р. Марі) і кам'яна статуябога Аб-У з р. Ешнуна. Наївні і нескладні образи, втілені в цих невеликихрозфарбованих статуях, відмічені єдиною печаткою духовного підйому,незаплямленої віри, світлого чистого пориву. Ще у більшій мірі повні духовноїзначущості виконані для храмів у техніці високого рельєфу голови вищих божеств.Хоча збереглася лише єдина, датована початком 3 тисячоліття до н.е.,скульптурна голова богині Інанни, висока майстерність обробки її мармуровоїповерхні, краса і досконалість образу, свідчить про те, що це явище не буловипадковим у художньому житті. Плоско зрізана ззаду, виконана майже унатуральну величину голова прикріплювалася до стіни і, мабуть, була частиноюрельєфної і живописної композиції. Обличчя богині з величезними, раніше інкрустованимиочима, вражає м'якістю своїх об'ємів, значністю строгого і спокійного виразу[2, с. 100; 10, с. 83-84].
Стародавні епічні оповіді Шумера, як вважають вчені, що були впершезаписані на глиняних табличках тільки через 5-6 сторіч після закінчення “героїчногостоліття” і, зрозуміло, після значної переробки, виконаної жителями і писарями.І оскільки найстародавніші героїчні оповіді з'явилися у Шумері, можнаприпустити, що батьківщиною епічної поеми було Дворіччя. На відміну від епічнихтворів інших народів, шумерські героїчні оповіді, незалежно від їх величини,оповідають про будь-який один подвиг, один епізод і зовсім не зв'язані один зодним. Вперше об'єднали порівняно короткі і уривчасті поеми у досить складний,довгий, але єдиний епос вавилонські поети. Проте у цих поемах не знайдешпластичності і динамізму, якими славляться, наприклад, гомерівські “Іліада” і“Одіссея”. На відміну від індоєвропейського героїчного епосу, у шумерськихепічних поемах жінки, в усякому разі смертні, не грають майже ніякої ролі. І,нарешті, є чисто формальна відмінність: шумерські поети добивалися ритмічногомалюнка перш за все шляхом повторів з невеликими варіаціями. Вони некористувалися рядками певного розміру [16, с. 42-43].
Загальний огляд літератури і мистецтва дозволяє зробити висновок програндіозне значення цих пам'ятників давньої цивілізації, аналіз яких виявляєбезпосередній вплив шумерської літератури і мистецтва на вавилонську і вплив їїчерез ланки, що є посередником, на літературу і культуру греків, євреїв і навітьнародів Західної Європи.
Багато у чому спадкоємцем царства Шумеро-Аккадського став Вавилон.
У Вавилонському мистецтві ми зовсім не зустрічаємо похоронних сцен. Всіпомисли, всі прагнення вавилонянина були у тій дійсності, яку відкриває йомужиття. Це життя вічно тривожне, сповнене загадок, засноване на боротьбі; життя,яке залежить від волі якихось вищих сил, добрих духів і злих демонів, які тежведуть між собою нещадну війну [4, с. 108].
Були розвинені різні культи. Культ води – з одного боку, як доброї сили,джерела благодіяння, родючості, а з іншого – як сили злої, нещадної, яка, очевидно,не раз спустошувала ці краї, бо, як і у стародавніх єврейських оповідях, грізналегенда про потоп наводиться із вражаючим збігом подробиць і в оповідях Шумера[17, с. 46].
Культ небесних світил з їх правильним, чудово-незмінним рухом за раз іназавжди вказаним шляхом символізував прояв божественної волі [18, с. 72].
Таємничі знаки на глиняних табличках були розшифровані у минуломустолітті. Це знаменитий шумерський клинопис, який поклав початок усієїписемності. Вона дуже декоративна і веде своє походження від малюнків. Шумерськатабличка, яка зберігається в Ермітажі – якнайдавніша у світі письмова пам'ятка(близько 3 300 років до н.е.) [1, с. 141].
Вавилонське мистецтво, у порівнянні з єгипетським, динамічніше (арка,зведення). Деякі дослідники приписують вавилонським архітекторам винахід цихархітектурних форм, які лягли в основу всього будівельного мистецтвастародавнього Риму і середньовічної Європи. Насправді, покриття з клиновидноїцегли, прикладеної одна до одної кривою лінією, яке утримується таким чином урівновазі, широко застосовувалося у Вавилонії, що видно із залишків палаців,каналів і мостів, виявлених у Месопотамії. Склепінчасті стелі у царськихгробницях Ура – якнайдавнішому місці культу шумерського бога Місяця –відносяться до 3 тисячоліття до н.е. Очевидно, не у долині Нілу, а у долиніТигра і Євфрату слід шукати прообрази європейської архітектури нашої ери [10,с. 105-107].
Культуру, релігію і мистецтво Вавилонії запозичили і розвинули ассирійці,які підпорядкували собі Вавилонське царство в 8 столітті до н.е. У розвалинахпалацу в Ніневії виявили бібліотеку, яка налічувала десятки тисяч клинописнихтекстів.
3.2 Роль владиі постаті царя у мистецтві Межиріччя
Міф, епос, байка, казка знаходять багатообразне віддзеркалення у печатках.Фантастика у зображенні людей і тварин поєднувалася з точним знаннямзовнішності, умінням передати природну красу рухів. Разом із зміцненням рабовласницькихдеспотій мистецтво почало служити і завданням алегоричного прославляння владиправителя або божества.
Вже ранній мідний рельєф середини 3 тисячоліття до н. е., поміщений надвходом храму в Убайді, центральна фігура якого – левоголовий орел, який тримаєлапами двох оленів, набув характеру своєрідного герба-емблеми сили імогутності. Строго симетричний за своєю композицією, такий, що виділяєцентральну фігуру як найважливішу, рельєф храму в Убайді відкрив собою цілийряд скульптурних геральдичних композицій, які повторюються у печатках,присвячених рельєфах, подібних до палетки жерця Дуду з Лагаша, і у багатьохінших пам'ятниках Передньої Азії [2, с. 18; 10, с. 55].
Особливу внутрішню силу скульптурні образи Дворіччя знайшли у другійполовині 3 тисячоліття до н.е., коли у результаті боротьби за владу між містами-державамиперемогу отримав Аккад. Його правитель Саргон I об'єднав майже всю північ іпівдень, злив їх у єдину державу Аккадську. Будучи нецарського роду, Саргон,вольовий і енергійний діяч, після пригнічення шумерської аристократії оточивсебе такими ж активними людьми неаристократичного походження. Це дало своїрезультати. У літературу і мистецтво Аккада проникли нові віяння, нові образи ітеми. Саме у цей час склалася зовнішність мужнього героя – напівбога Гільгамеша[15, с. 321].
“Оповідь про Гільгамеша” є першим літературним запозиченням. Згіднотвердженням стародавніх писарів цей епос складався з 12 оповідей або пісень,близько 300 рядків кожна. У бібліотеці Ашшурбаніпала кожна оповідь буланакреслена на окремій табличці.
Проблеми і прагнення, про які йде мова в епосі, близькі народам усіхчасів. Це потреба у дружбі, оспівування вірності, жадання особистої слави,пристрасть до подвигів і пригод, незламний страх перед неминучою смертю івсепоглинаюче прагнення до безсмертя [12, с. 230].
При порівнянні вавилонського епосу і шумерських текстів можна виділитишість епізодів: “Гільгамеш і країна живих”, “Гільгамеш і небесний бик”,“Потоп”, “Смерть Гільгамеша”, “Гільгамеш і Агга з Кіша” і “Гільгамеш, Енкіду іпідземне царство”. Багато епізодів вавилонського епосу безперечно сходять дошумерських поем про Гільгамеша. Навіть у тих випадках, коли у нас немає прямиханалогій, можна відшукати зразкові теми і мотиви, запозичені з шумерськихміфологічних і епічних джерел. Але вавілонські поети ніколи не копіюютьшумерський текст. Що ж до лінії сюжету – нестримного фатального ходу подій, яківедуть героя, що осмілюється, до неминучого сумного прозріння, то тут усязаслуга, поза сумнівом, належить не шумерам, а вавілонянам.
Гільгамеш не був єдиним героєм міфів Шумера, описаних у літературі. Йогопопередники – Еннеркар і Лугальбанда користувалися у шумерських поетів неменшою популярністю. Можна сказати, що у шумерів була ціла епоха героїв [[12,с. 231-233].
На цьому варто зупинитися докладніше. Всі історики вимушені рахуватися,головним чином завдяки працям англійського вченого М.Чадвіна, з тим, що “героїчні епохи”, які відносяться у різних народів до різних періодів, зовсім неє літературною вигадкою, а представляють для історії цивілізації етапсуспільного розвитку [7, с. 184].
При царі Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.) місто Вавилон об'єднує підсвоїм верховенство всі області Шумера і Аккада. Слава Вавилона і його царягриміла всім світом. Хаммурапі написав знамените зведення законів, відоме нам зклинописного тексту на майже двохметровому кам'яному стовпі, прикрашеному дужевисоким рельєфом, на якому виділяються монументальні фігури. На вершиніобеліску зображено, як бородатий і величавий бог Сонця Шамаш, сидячи натроні-храмі, вручає символи влади – жезл і магічне кільце, – царю Хаммурапі,який стоїть перед ним у сповненій покірності і благоговіння позі. Обидвадивляться пильно один одному в очі, і це підсилює єдність композиції [9, с. 111].
Чорний стовп з базальту з текстом «Законів» був знайдений у 1901-1902 рр.французькими археологами в Сузах (столиці стародавнього Елама). Текст частковопошкоджений: частина лицьової сторони стовпа була вишкреблена. Очевидно, еламіти захопили стовп з«Законами» під час одного зі своїх набігів на Месопотамію і вивезли усвою столицю, а еламський цар-переможець наказавстерти частину тексту, щоб накреслити на місці, що звільнилося, переможнийнапис.
У верхній частині лицьової сторони зображений сам Хаммурапі, що молиться «суддібогів», покровителеві справедливості і сонячному богові Шамашу, який вручаєйому закони. Решта всієї частини стовпа була з обох боків заповнена клинописнимтекстом, що складається з трьох частин: введення, власне законів і висновку.
Безперервно записаний текст законів умовно ділиться дослідниками на 282первинних статті, з якої 35 були стерті, а 247 збереглися. Бракуючі статтічастково відновлюються за фрагментами копій «Законів», записаних на глинянихтабличках, які були виявлені у тих же Сузах й інших місцях, особливо у знаменитійбібліотеці Ніневії Ашшурбаніпала.
Для роботи з «Законами» необхідно скласти собі попереднє уявлення проепоху Хаммурапі — так званий Старовавілонський період (кінець XX – початок XVI ст.до н. е.). У XXI ст. до н.е. на централізоване загальномесопотамське «царство Шумера і Аккада»обрушилися кочевникі-аморєї, що мешкали раніше в Сирійськомустепу. У результаті бурхливих політичних подій змінилися і політичні системи, ісуспільно-економічний лад стародавньої Месопотамії, а сама вона до кінця XIX ст.опинилася розділена між декількома крупними царствами з аморейськимі династіямиво розділу. Це були: верхньомесопотамська держава Шамшиадада I, Вавілонськецарство, царство Ешнунни на Діялі і царство Ларси на півдні НижньоїМесопотамії, від яких залежали ряд дрібніших політичних утворень. Після розпадупершої з цих держав на средньоєвфратське царство Марі і верхньомесопотамсько-середньотигрськудержаву Субарту (біля 1780 р. до н.е.) гегемонію над всією Месопотамієй надекілька років захоплюють еламіти (біля 1770 р. до н.е.). Цією обстановкоюскористався Хаммурапі, цар Вавілона (1792-1750) – неабиякий державний діяч і вдачливийвійськовий організатор, який глибоко і щиро повірив у свою місію об'єднатиМесопотамію. У 1764 р. до н.е. він, у союзі з Марі, підняв заколот протиеламської гегемонії і почав війну з рештою всіх держав Месопотамії, а також їхзагальним покровителем – Еламом і васалами останнього у горах Загросу. Прицьому Хаммурапі відкрито проголосив відновлення загальномесопотамської держави «Шумера іАккада», колись знищеною кочівниками. Близько 1755 р. до н.е. війназавершилася повним тріумфом Хаммурапі, який об'єднав всю Месопотамію (де він походу справи підпорядкував, а потім і знищив союзну Марі) і навіть західний Еламз загальноеламською столицею Сузамі.
«Закони» були в остаточній редакції видані тільки після цієї перемоги, яксвого роду підсумок всієї державної діяльності Хаммурапі. Цей цар ставив собі узаслугу перш за все впровадження справедливого порядку у створеній ним імперії,а саму свою перемогу розглядав як явний божественний мандат на те, щоб влаштуватитакий порядок.
«Закони» належать до найважливіших джерел давньовавілонського і взагалідавньосхідного права. Вони на довгий час послужили основою вавілонського праваі тим самим дали можливість відновити багато сторін соціально-економічного ладуМесопотамії у II тисячолітті до н.е. Але Хаммурапі, істотно підсиливши рольдержави у суспільному і господарському житті країни (згодом частково втрачену),не змінив основ цього життя, якими вони склалися на початку тисячоліття ізберігалися аж до її кінця, а частково і пізніше.
Мова «Законів» – класичний вавілонський діалект аккадського. Введення і висновок складені уритмічній формі. Для зручності більшість додавань, з упевненістю відновлюваних засмислом, прямо включені у текст.
Проте при всіх своїх безперечних художніх достоїнствах і величі царяХаммурапі прославлений рельєф на вершині обеліску виявляє вже деякі ознакиприйдешнього занепаду вавілонського мистецтва: фігури суто статичні, у композиціїне відчувається внутрішнього нерва, минулого натхненного темпераменту [9, с.248-254].
Таким чином,вплив влади на мистецтво Месопотамії був питомим. Потреба у будівництві палаціваристократії стимулювала розвиток архітектури, скульптурі, пластитці. Веденняділоводства сприяло розвитку писемності і т.д.

ВИСНОВКИ
Культура народів Передньої Азії зіграла у загальнолюдській історії великуроль. До її витоків сходить еллінська античність, у ній черпають силу західна ісхідна середньовічні культури.
Вперше в історії і мистецтві класових суспільств Стародавнього Сходу уМежиріччі встановилася художня спадкоємність, сформувався єдиний для різнихвидів мистецтва стиль.
Давньосхідну культуру від первісної відрізняють багата міфологія, складнорозвинений мир відчуттів і художніх ідей, різноманітність форм їх виразу.
У словесному мистецтві шумери першими застосували спосіб безперервноїрозповіді про події. Це дало можливість створити перші епічні твори,найвідоміший з яких – епічна легенда «Гільгамеш».
«Закони царя Хамураппі», вискреблені на чорному обеліску, – величнийпам’ятник культури Стародавнього Межиріччя. Закони підтверджують величність імудрість особистості правителя і зіграли свою важливу роль в історії цьогорегіону. Проте ми їх читаємо і тепер, і вони не втратили актуальності.
Міфи і оповіді, архітектурні образи, образи скульптури і декоративногомистецтва, створені майстрами Стародавнього Сходу, ніколи не втратять своєїкраси і живої привабливості. Людство не перестає захоплюватися ними і у нашідні.
Вавилонська релігійно-міфологічна система, пов'язана з обширними знаннямивавилонських жерців, особливо в області астрономії, літочислення, метрології,розповсюдилася за межі країни. Вона вплинула на релігійні уявлення євреїв,неоплатоніків, ранніх християн. У античну і ранньосередньовічну епохивавилонські жерці вважалися хранителями глибинної мудрості. Особливо багатозалишила демонологія: вся середньовічна європейська фантасмагорія про злихдухів, яка надихала інквізиторів на їх дикі переслідування «відьом», сходитьпереважно до цього джерела.
Єврейська і християнська релігії незмінно протистояли духовному напряму,який сформувався у Месопотамії, але законодавство і форми правління, про якірозповідається у Біблії, зобов'язані впливу месопотамських прототипів. Подібнобагатьом своїм сусідам, євреї підкорювалися законодавчим і суспільнимустановкам, які у цілому були властиві країнам Родючого Півмісяця і у значній мірімають своє коріння у Месопотамії.

СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Авдиев В.И. ИсторияДревнего Востока. – М., 1970.
2. Афанасьева В.,Луконин В., Померанцева Н. />Искусство древнего Востока(Малая история />искусств). – М., 1976.
3. Белицкий М.Забытый мир шумеров. – М., 1980.
4. Большаяиллюстрированная энциклопедия истории искусств. – М., 2007.
5. Васильев Л.С.История религий Востока. – М., 1988.
6. Васильев Л.С.История Древнего Востока. М.,1993.
7. Власенко О.І.,Зайончковський Ю.В. Культурологія. Навчальний посібник. – Харків, 2007.
8. Вулли Л. Ур халдеев.– М., 1961.
9. Гуляев В.И.Шумер. Вавилон. Ассирия: 5000 лет истории. – М., 2005.
10. Дмитриева Н. А.Виноградова Н. А. />/>ИскусствоДревнего мира. – М., 1986.
11. Древниецивилизации / Под общей редакцией Г.М. Бонгард-Левина. –М., 1989.
12. Дьяконов И.Шумер. Общественный и государственный строй древнего Дворіччя. – М., 1959.
13. Когда Анусотворил небо: Литература древней Месопотамии /Под общ. ред. Г.А.Беловой,Т.А.Щерковой. – М., 2000.
14. Крамер С.Н.История начинается в Шумере. – М., 1965.
15. Культура народовВостока: Старовавилонская культура. – М., 1988.
16. Любимов Л.Д.Искусство Древнего мира: Книга для чтения. – М., 1971.
17. Месопотамия.Символизм: Методическое пособие. – М., 2007.
18. Редер Д.Г. Мифы илегенды древнего Двуречья. – М., 1980.
19. Ротанов А.К.Ранние цивилизации. М.,1995.
20. Тэн И. Философияискусства. – М., 1996.
21. Токарев С.А.Религия в истории народов мира. – М., 1987.
22. Угринович Д.М.Искусство и религия: Теоретическийочерк. – М., 1982.
23. Чабб М. Город впесках. – М., 1965.
24. Яковлев Е.Г.Искусство и мировые религии. – М.: Высшая школа, 1977.