ПланВступРозділ 1. Особливості розвитку української православноїцеркви1.1 Деструктивні процеси в українському православ’ї XVI ст.1.2 Православна церква після Берестейського розколу1.3 Оновленські процеси в православ’ї1.4 Українська православна церква в умовах панування імперськоївладиРозділ 2. Осередки культури та освіти в України2.1 Острозька слов’яно-греко-латинська академія2.2 Києво-Могилянський колегіум2.3 Братства та їхні школи2.4 Шкільництво уніатівРозділ 3. Книгописання3.1 Книгописні осередки3.2 Книгодрукування і літератураРозділ 4. Тенденції розвитку науки та мистецтва4.1 Галузі науки4.2 МистецтвоВисновкиСписок використаних джерел та літератури
Вступ
XVI-XVIII ст. — виключно складний і важливийперіод в житті українського народу. У вітчизняній культурі це була яскрава, пліднаепоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, якіпояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.
Передусім треба підкреслити, що тоді ще булиживі традиції Київської Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях,менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівствіЛитовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні.
Оскільки національна свідомістьбула нерозривно поєднана з релігійною, в формуванні її надзвичайно велику роль відігравалаосвічена частина духовенства, а також культурно-освітні діячі, пов’язані з церковнимиструктурами. Також у XV — першій половині XVI ст., попри певну суспільну інертність,навіть стагнацію, вірність практично усіх верств українського суспільства православнійцеркві, сприйняття її як церкви національної залишалися гарантією самозбереженняукраїнського етносу в плані релігійному, отже, і в плані культурному. А збереженняетносу було передумовою і запорукою майбутнього політичного відродження.
У третій і, особливо, останнійчверті XVI ст. гасла оновлення церковного життя, усунення недоліків у ньому, зміцненняпозицій православної церкви були нерозривно пов’язані з боротьбою за збереженняі розвиток національної культури. Дуже швидко після того, як почався рух за оновленняцеркви, стало зрозуміло, що воно може відбутися лише за рахунок використання найновішихзагальноєвропейських здобутків не тільки в галузі шкільної освіти як такої, а йу теології та церковній організації.
Характерно, що майже одночаснозі спалахом культурно-національного руху в останній чверті XVI ст. дуже зросло значеннякозацтва, яке поступово стало чинником не лише суспільного життя, а й культурногорозвитку… Незважаючи на те, що спершу козацтво не було дуже численним, саме образкозака-лицаря з часом стає загальнонародним ідеалом. Козацька старшина поповнюєтьсяза рахунок бояр і міщан, «покозачитися» прагнуть селяни. Заслуги козаківу захисті українських земель від татарських набігів добре відомі. Захищаючи своїстанові права, виступаючи проти наступу на власні вольності, козацтво в ряді випадків,зокрема у роки козацьких повстань, очолює ширший рух, в якому поєднувалися соціальній національно-релігійні мотиви.
Ще у XV і в першій половині XVIст. намітилися певні зв’язки України з культурою гуманізму, яка розвивалася тодіу Західній і частково у Центральній Європі. Вихідці з України нерідко навчалисяв європейських університетах, окремі західноєвропейські гуманісти відвідували Україну.Друга половина XVI ст. — це час поширення в Україні реформатських рухів, як тих,що проникали із Заходу, так і тих, що виникли на українському ґрунті. Час поширенняна Україну Реформації був і часом найбільшого сприйняття ренесансних впливів, якімодернізували світогляд реформаторів.
Справжньою школою громадянськоговиховання були братства, особливо провідні братства першого періоду їх діяльності.Виникнення такого роду організацій може розглядатися як вияв нової політичної культурив середовищі українських міщан.
Тому вивчення, аналіз існуючогонашого історичного досвіду, а також значення культурного піднесення XVI-XVIII ст. на подальший розвиток культури українськогосуспільства, на нашу думку, актуалізує тему даного дослідження.
Об’єктом дипломної роботиє ренесанс культури, освіти, мистецтвав Українській державі ХVI-XVIIIст.
Предметом нашого дослідження є— культурнестановищеУкраїнськоїдержави в досліджувальний період, розвиток освіти, книгописання, друкарства та іншихвузьких галузей культури.
Мета дипломної роботи —полягаєв тому, щоб на базі фундаментальних положень теорії наукового пізнання, вимог принципівісторичної науки — науковості (об'єктивності) показати генезис культури Українив XVI-XVIII ст.Завданнями дослідження ми вважаємо:1. Вивчити рівень розвитку української культури в досліджувальнийперіод;2. Дослідити політичну культуру різних верств населення України;3. Проаналізувати становище та розвиток освіти;4. Розкрити сприяючі фактори та процес розвитку книгописання такнигодрукування;5. Окреслити нові тенденції та віяння в різних культурних галузяхданого періоду.Методи дослідження, які застосовувалисяпри написанні даної дипломної роботи — історичний, порівняльний, аналітичний, описовийметоди дослідження.Новизна дослідження полягає утому, что ми намагалися розглянути досліджувальний період в історії культурної ситуаціїна Україні в поєднанні з політичним, релігійним та суспільним чинниками, які є невід’ємнимискладовими культурного життя країни і суттєво впливають на розвиток культури.Хронологічні рамки дослідженняокреслені подіями в Україні XVI-XVIII ст., часомнайбільшого культурного піднесення в Україні.
Історіографія. Історіографічна база для дослідженняданої проблематики є досить потужною та різноманітною.
Укладання каталогу книг, надрукованихв Україні у XVI — XVII ст., дозволило комплексно, а не вибірково, використовуватице джерело, яке стосується основних аспектів духовної культури [14]. Вперше було доведено до відома дослідниківдані не тільки про всі друки літургійних текстів, але також про філософські диспутипочатку XVII ст., ряд невідомих раніше панегіриків та інших літературних творів.
Важливим джерельним комплексом,що висвітлює культурницьку діяльність громадської організації, є архів Львівськогоправославного братства. Частину цього архіву видав Я. Ісаєвич в 1968р. Він міститьвідомості про організаційні засади функціонування братства, врешті про свідомийхарактер його діяльності на ниві шкільної освіти і друкарства, про особистий внесокв культуру окремих діячів, пов’язаних з братствами. Матеріали інших братств дійшлидо нас лише фрагментарно. Серед джерел з історії культури особливе місце займаютьреляції іноземців, описи їхніх подорожей по Україні [28].
Про окремі аспекти українськоїкультури розглядуваного періоду є досить значна наукова література, натомість зовсімнемає монографічних праць, які б створили комплексну картину культурного життя.Якоюсь мірою до міждисциплінарного висвітлення фактів, пов’язаних з культурою, наближалисяавтори давніх праць з історії літератури і церковної історії. Наприклад, фундаментальнамонографія Степана Голубєва про митрополита Петра Могилу на довгий час стала джереломфактів про культурно-освітню діяльність не тільки самого митрополита, але й проінших тогочасних діячів та установи. Так само праці Миколи Петрова про давню українськулітературу і Федора Титова про Київську академію містили практично всю відому натой час інформацію про культурні ініціативи. Вирізняється повнотою джерельної бази,обережністю і обґрунтованістю висновків монографія Костянтина Харламповича про українськіта білоруські школи XVI — XVII ст. З окремих ділянок культурного життя порівнянорано розпочалося вивчення історії друкарства. Наукового характеру дослідженням цьогопитання надав вже Михайло Максимович. Багатством подробиць вирізняються праці зісторії друкарства Івана Огієнка, Сергія Маслова, натомість Іларіон Свєнціцькийзвертав увагу швидше на соціологічне і культурологічне тлумачення окремих аспектівдіяльності давніх друкарень.
Переломним явищем у вивченні історіїукраїнської культури згадуваного періоду було опублікування праці Михайла Грушевського«Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці» (Київ; Львів,1912) та відповідних розділів його монументальної "Історії України-Руси".Автор ставив за мету дати нарис «культурно-національного руху, який так могутньознявся серед приспаного і омертвілого українського життя і разом з могутнім соціальнимрухом східної України приготовив перше національне відродження.., що так сильно,хоч і не надовго, заблисло і блиском політичної мислі і національного усвідомлення,і розвоєм артистичної творчості, приготовивши ту цікаву своєрідну культуру, якарозвинулася особливо там, де на ґрунті народнім витворилися певні інтелігентськічи півінтелігентські верстви і, сполучивши в своїм обиході народні елементи життяз певними вимогами вищої культурності, дали і в сфері артистичної творчості цікавівзірці сеї сполуки старої традиції з новими впливами» [5, 137].
Культурологічні питання висвітлювалисяі в "Історії української літератури" М. Грушевського. Його праці визначалишляхи дальшого дослідження культурних течій, які, попри всю багатоспрямованістьі різноманітність, еволюціонували впродовж століть, засвідчуючи тяглість певнихформ культури.
У 20-ті рр. XX ст. монографічні дослідження з окремихаспектів українського культурного життя середньовіччя і початків нової доби створювалисяв Києві, Харкові, Львові, Одесі та деяких інших наукових центрах. Йдеться насампередпро праці з історії друкарства (С. Маслов, І. Огієнко), літератури (В. Перетц, ав еміграції Д. Чижевський), мистецтва (М. Макаренко), правової культури і побуту(М. Василенко, Л. Окіншевич).
У 30 — 50-ті рр. ХХ ст. у підрадянськійУкраїні дослідження з історії культури, за невеликими винятками, практично не публікувалися.
Пізніше, скориставшись з послабленняцензурного режиму, над питаннями історії культури почали працювати й українськіісторики. Єдиними узагальнюючими працями, що стосувалися ранньої української культури(до середини XIX ст.), довго залишалися книги Михайла Марченка «Українськаісторіографія. З давніх часів до середини XVII ст.» (Київ, 1959) та "Історіяукраїнської культури. З найдавніших часів до середини XIX ст." (Київ, 1961).Автор поставив завдання написати посібники для широкого кола читачів виходячи зпатріотичних позицій, обов’язкові партійні тези займали в його викладі порівнянонезначне місце — настільки, наскільки вони були необхідні, щоб книжки могли побачитисвіт. Характерно, що цю патріотичну спрямованість позитивно оцінив митрополит Українськоїгреко-католицької церкви Йосиф Сліпий, який, перебуваючи в ув’язненні, законспектувавкнигу М. Марченка про українську історіографію.
Не маючи змоги дати тут повнухарактеристику історіографії, відзначимо появу в 60 — 80-х рр. оглядових праць зісторії шкільної освіти (О. Дзюба), про діяльність братств і друкарство (Я. Ісаєвич),книжкову графіку (Я. Запаско). Якщо йдеться про історію науки, то чи не найкращебуло вивчено початки філологічної науки (праці В. Німчука) і окремі аспекти історіїфілософії. Натомість дослідження природничих наук даного періоду ще тільки починалися.Важливим кроком уперед у дослідженні українського мистецтва стали праці мистецтвознавцівВ. Свєнціцької, Г. Логвина, Л. Міляєвої, В. Овсійчука та ряду інших. Особливо помітноюна той час подією в культурному житті стала п’ятитомна "Історія українськогомистецтва" за редакцією М. Бажана.
Свідченням принципового оновленняінструментарію української науки стала узагальнююча, побудована на широкому коліджерел монографія Наталі Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до серединиXVII ст.: Волинь і Центральна Україна» (Київ, 1993) [40] та її «Нарисісторії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття» (Київ, 1997) [39].В багатьох розділах цих праць розглядаються важливі культурологічні проблеми, зокремависвітлюється роль і місце князів в українському суспільстві. Авторка висловлюєдумку, що на елітарному рівні була законсервована історична пам’ять про державнувелич і силу княжої Русі, що саме в елітарному середовищі можна виявити витоки певнихрис української ментальності, утвердження лицарських ідеалів вірності, доблесті,честі як норм поведінки.
Долучився до вивчення української культури зазначеного періодуі Ковальський М.П., написавши монографію „Джерела про початковий етап друкарствана Україні.” Викликає інтерес і узагальнююча праця „Острозька академія XVI — XVIIст.: Енцикл. вид. — Острог, 1997”, яка вмістила у себе багато статтей та дослідженьстосовно історії Острозької академії.
Проаналізувала та дослідила україньскукультуру у XVII ст і Пахльовська О., видавши у 1996 році працю „Культура та ідеологіяУкраїни у XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи.”
Цілком зрозумілим є зростаннязацікавлення української історіографії історичною місією козацтва, в тому числіі його роллю в розвитку культури. Відродження джерельних студій з історії козацтває дуже перспективним напрямом, але суто культурологічний аспект цієї теми ще чекаєрозробки.Отже, ми побачили,що данне питання, не виходило з кола вивчення багатьох дослідників, звертало насебе увагу вчених, які протягом віків вивчали його і продовжують вивчати нині.
Розділ 1. Особливості розвитку української православної церквиУ XVI ст. Польща йЛитва, як і вся Європа, переживають часи надзвичайного успіху реформації, а потімвступають в добу католицької реакції. Реформація тут буйно розвинулася, пошириласяв формі німецького лютеранства, швейцарського кальвінізму, социніанства та іншогой мала такий успіх, що ставилося вже питання, чи зостанеться Польща латинською державою,чи перетвориться на протестантську. Затримала її при папстві лише сильна хвиля контрреформаціїта те, що Сигізмунд І та Сигізмунд II Август стояли на боці католицтва, поміж самимипротестантами була незгода, а єзуїти розвинули широку акцію. Серед населення Польсько-Литовськоїдержави реформація викликала зріст національної свідомості та освіти, хоч разоміз тим внесла чимало безладдя в церковне життя й католиків, і православних [10, 25-27]. Чималопредставників русько-православного магнатства й шляхетства перейшло на бік протестантів;потім, під впливом католицької реакції, вони, як і протестанти-поляки, перейшлина латинство. Зате серед православного населення появляються школи, що виховуютьмолодь у православному дусі. Про їх заведення дбають і поодинокі особи (як князьK. K. Острозький, що заснував Острозьку академію й кілька інших шкіл), і наші організаціїрелігійно-філантропічного характеру [48, 41-42]. Наші міста в XVI в, розвиваютьсяі в економічному, і в культурному відношенні та грають значну роль і в житті громадському.Православні міщани творять організації, що, з благословення вищої православної ієрархіїй з дозволу світської влади, містяться коло церков або монастирів і називаютьсябратствами. Деструктивні процеси в українському православ’ї починаються двома подіями— Люблінської та Берестейською уніями. Суспільство розкололося на дво ворожі табори:один (насамперед шляхта та великі магнати) перейшли на бік католицизму, тому щопрагнули зберегти своє елітне становище в суспільстві, інший (передусім селяни,а пізніше козацтво) вперто боронили віру своїх батьків — православ’я.
1.1 Деструктивні процеси в українськомуправослав’ї XVI ст.
Релігійно-національне і культурневідродження другої половини XVI — першої половини XVII ст. обмежується двома подіями,значення яких в історії України важко переоцінити. 1569 р. — Люблінська унія, якаозначала включення основної частини українських земель до складу шляхетської РечіПосполитої. 1648 р. — початок українсько-польської війни і поєднаного з нею соціально-політичногоруху, що вже в ході першого етапу цієї війни завершився утворенням Української козацькоїдержави.
ДляУкраїни Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницькоїй католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозоюдля самого існування українців як окремої народності.
Як зазначає І.П.Крип`якевич,“Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також решткиукраїнськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівствіЛитовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі”. [38, 15]
Внаслідок унії польськімагнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель,нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українськомународові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужійсилі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братствтощо. [8, 34-35]
Українські феодали, дотримуючисьсвоїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися.Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські,Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські,Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині йЛівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалисяжодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновувалиміста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землюза службу своїм васалам.
Після укладання Люблинськоїунії позиції католицизму посилились. Метою унії було приєднення православної церквидо католицькоїї з обов’язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширеннясфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. [8, 35]
Кризовий стан православноїцеркви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднанняв українському суспільстві, а й для появи у ньому прихильників цієї ідеї. Наприкладзахисник православ’я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав Нічого небажаю гарячише. „Як єдності, віри і згоди всіх християн.” Люблинська унія посилилапроцес окатоличення та ополячення української еліти. Наслідок для православ’я був один — різкезвуження каналів матеріальноїї підтримки. Адже самі князі та багаті роди свого часубудували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливостюцього періоду було те, що патронат – опіка, середньовічне спонсорство церкві, поступоводеформуючись, перетворюється на звичайне володіння цервою чи монастирем Ці религійніосередки заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали тапродавали. Світська влада дедалі активніше проникає у церковне життя. Тепер вжене митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани-рада, або ж сам великийкнязь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалисяцерковно-религійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованність,зберегаючі при цьому свої світськи звичаї: полювання, банкети, насильства, розпуснежиття. Дійшло до того, деякі авантюристи приймали духовний сан, підкупом займалимісця єпископів, а потім розпродавали ікони, землі. Негідно поводилось навіть інайвище духовенство. Так митрополит Онисифор Дівочка був звиновачений у двоєженстві;епископ Кирило Терлецький постав перед судом за підозрою в згвалтуванні та вбивстві;єпископ Ион Борзобогатий вимагав у прихожан плату за відвідування церкви. [8, 36-38]
Трагедиєю Православної Церквибуло те що вона значно поступалася перед католицькою своєю освітою. Східня Церквакультурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгамита книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненоїлюдини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства. Допольсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи стоялинизько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в народі.
Релігійнежиття в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю.Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. В українськихземлях набуває певного поширення Реформація в вигляді соцініанства.
Проте,на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за умов розвитку ринковихвідносин, “в Польсько-Литовській державі, де риночними стосунками були охопленілише великі поміщики, ідеї Реформації не змогли знайти собі міцної соціальної опори.Православне населення Речі Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогосьчужого, іноземного, органічно пов`язаного з культурою польського католицизму”.[8,37-38]
Значнобільше впливала на українське суспільство боротьба між православною та католицькоюцерквами, яка сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцямий поляками. Так, у 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібратиземлю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, якірозгорнули активну діяльність в українських землях після Люблінської унії. Католицькіколегіуми були відкриті у Львові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі,Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними закладами длясвого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної шляхти.
Щеоднією причиною послаблення позицій православної церкви стала втрата підтримки збоку потужної в минулому константинопольської патріархії, яка переживала тяжкі часипісля завоювання Візантії турками-османами.В самій Україні польські королі почастипризначали на вищі церковні посади світських людей.
Слідзауважити, що серед української громадськості були й впливові захисники православ`я (Г.Ходкевич,К.-В.Острозький, члени православних братств у містах). Але їх зусилля щодо порятункуправослав`я стикалисяз тим, що більшість феодалів, прагнучи посад і багатства, переходили в католицтво.[8,38]
Православнацерква культурно зубожіла, вона поступалася католицькій за рівнем освіти, її літератураобмежувалася богослужебними книжками. Ті, хто прагнули здобути високу освіту, зверталисядо латинських книжок і переходили в католицтво (назавжди чи тимчасово).
Зважаючина внутрішню кризу української православної церкви та несприятливу щодо неї суспільнуситуацію, український магнат К.Острозький виснув ідею унії православної та католицькоїцерков зі збереженням грецького обряду й прав Київської митрополії. З цією метою у 1583р. К.Острозький розпочав переговори з папським легатом Антоніо Поссевіно. ОднодумцемОстрозького був берестейський каштелян Іпатій Потій, що згодом став володимирськимі луцьким православним єпископом. Він написав чимало полемічних творів, присвяченихобгрунтуванню необхідності унії. Ще одним прибічником унії був єзуїт, доктор філософіїПетро Скарга. [8, 39-40]
Вжеу 80-ті роки XVI cт. розпочаласязапекла ідейна боротьба між прихильниками і противниками унії. Вона знайшла відбитоку так званій полемічній літературі, яка залишила понад донині понад 150 творів представниківобох таборів.
Щеодним поштовхом до церковної унії стали дії константинопольського патріарха Єремії.Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в Москві, він дав згоду на утворення патріаршествав Московській державі. Відвідавши того ж року Україну, він підтримав Львівське братствов його протистоянні з єпископом Гедеоном, усунув з посади за порушення церковнихканонів київського митрополита О.Дівочку та призначив на його місце М.Рогозу. Одногоз місцевих єпископів Єремія уповноважив бути всоїм екзархом для нагляду за діяльністювищого православного духовенства, включаючи київского митрополіта. Таке брутальневтручання у справи української православної церкви викликало невдоволення духовенства.
Зацих обставин діяльність прибічників унії активізувалася. Загальні збори єпископіву Сокалі в 1594 р. видали декларацію про згоду на унію, в якій містилася також скаргана патріархів. У 1595 році, на регіональних соборах духовенства, митрополит київськийМихайло Рогоза, єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Володимирський ІпатійПотій, єпископ Холмський Діонісій ухвалили ту злуку і пристали на неї. Потій і Терлецькийповезли постанову ту – уперед до короля, а далі — у Рим до папи. Восени 1595 рокутодішній папа Климентій VII затвердивподані українськими ієрархами 33 пункти “Статей унії”. [2, 26]
Одразуж унія викликала серйозні суперечки серед вищого українського духовенства. Протинеї виступили навіть деякі єпископи, що вже підписали вищезгадану декларацію (зокрема,Гедеон Балабан). Різко виступив проти унії і її колишній прибічник князь К.-В. Острозький.“Навіть Рогоза займав ще двояку позицію…Митрополит відтягував зі скликанням синоду,його діяльність була спрямована на маленькі сейми земські, де вибирали депутатівна найближчий сейм Варшавський…Під час Варшавського сейму багато депутатів виступилопроти Потія і Терлецького”. [2, 37]
Напротивагу цьому, активним прибічником унії виявився польський король Сигізмунд III, оголосивши12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало відбутисяурочисте проголошення унії.
Найважливішимрезультатом Брестської унії стало виникнення української греко-католицької церкви,яка в наступні чотири століття відіграла величезну роль у боротьбі українськогонароду за свої інтереси.
Найбільш поширені релігійні розбіжності в українськомународі — між православною та католицькою спільнотами, бо ж це чисельно найбільшігромади. Іроніяісторії в тому, що ці суперечки серед українців поширилися внаслідок спроби поєднатина українських землях православіє з католицизмом. Початок протиріччям поклала />Берестейськаунія1596 року,коли українські ієрархи намагаюлись одночасно зберегти православну віру й обряду союзі з католицьким Римом. Така ситуація впродовж століть оцінювалася по-різному.Православні переважно називають її трагедією та навіть “зрадою”. Католики ж — “об’єднаннямз катедрою Св. Петра”. [67, 59-90]
Є підстави вірити, що творці унії, вступаючи в єдність з Римом, бажализберігати не тільки свій обряд, але навіть і православну віру, бо ж в артикулахунії навіть застерегли за собою право далівживати православне сповідання Символу віри, тобто без додатку про те, що Дух Святий походить “і від Сина”, якце визнають католики. [7, 137]
Берестейська унія призвела допосилення в Україні боротьби за релігійну свободу, що сприяло культурному, політичномузгуртуванню українського народу. Однак Берестейська унія не поєдналаправославних з католиками, і сьогодні на цьому можна вчитися.1.2 Православна церква після Берестейського розколу
Православна церква після собору опиниласяфактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, прихильникиправославя зазнавали утисків і переслідувалися. Уніатська церква, що виникла, сталасприяти посиленню полонізації українського населення. Але широкі маси українців:селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецькувіру. Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя щебільше загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей відчайдушний крок неприніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів.
Лише уніати офіційно вважалисялегальною церквою “грецького” обряду в Україні. Православні громади на певний часзалишилися без канонічно висвячених єпископів. Українська шляхта поступово переходилав католицтво, дедалі менше опікуючись захистом політичних та громадянських правправославних.Братства, основою яких було міщанство, також знесилювались внаслідокекономічної та соціальної дискримінації у феодальному становому суспільстві. Протевже з 1610-х років до оборони Православної церкви та інтересів віруючих активноприлучилася нова суспільна верства — козацтво. Історичною подією став вступ у 1615році до Київського Богоявленського братства гетьмана Петра Сагайдачного разом зкозацьким Військом Запорозьким. Під впливом такого союзництва активізувалося церковнежиття. [7, 135-136]
У 1620 році за сприяння Сагайдачногота Київського братства був канонічно відновлений православний єпископат. Єрусалимськийпатріарх Феофан висвятив митрополита Київського Йова Борецького та п’ятьох єпископів.Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха, юрисдикція якого поширюваласяна Київську митрополію. Було також дотримано давніх руських церковних звичаїв: кандидатівв ієрархи обирали в Києві представники всіх православних громад Речі Посполитої.
Події, які відбувалися післяБерестейської унії кінця XVI — початку XVII ст. висвітлилиряд наболілих проблем українського суспільства. Вони піднесла дедалі зростаючунапруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. КатолицькаПольща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Та українцямдорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівкувибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькоюкультурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодміннополонізувалася. Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явищамали епохальне значення в їхній подальшій історії. [76, 49-52]
Іншим побічним продуктомконфронтації між православними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став,зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям,які пізніше розвинулися між східними та західними українцями. Проте цей період нісне лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася докультурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцямисвоєї самобутності.
Після Берестейської унії православнацерква була поставлена на коліна, проте за визнання нової української православноїієрархії велася тривала боротьба з королівською владою та потужною партією католицькогодуховенства й шляхти, яка домінувала тоді в органах представницької та судової влади.Православний єпископат та всю церкву було легалізовано лише протягом 1632-1633 рр.,вже після смерті короля Сигізмунда ІІІ, запеклого ворога православ’я. Легалізаціювдалося здійснити завдяки рішучим домаганням козацтва й православної шляхти і лишетоді, коли новим митрополитом Київським, архімандритом Києво-Печерської лаври ставПетро Могила, який не будучи українцем, всією душею перейнявся долею українськогонароду [77, 23].1.3 Оновленські процеси в православ’ї
Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом крутого історичного повороту в долі українського народу, зв'язанного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (все ж таки митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби. З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого – використовував усі свої легальні можливості і зв'язки з Річчю Посполитою для оліпшення долі українського народу. Це була складна діпломатична гра, багато кому незрозуміла, можливо, й зараз.
Після наставлення митрополитом Петро Могила розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, так і освітній, будівничій, книгодрукування та ін. [77, 25-27]
Насамперед після повернення до Києва він звернув увагу на вилучення в уніатів й упорядкування давньої руської святині – Софійського собору. Після “хозяйнування” уніатів ця велична будова перетворилася на пустку й поступово руйнувалася. Першим ділом митрополита було надати церкві св. Софії величавого виду і посвятити її для богослужіння; він називав її“одинокою окрасою православного народу, головоюі матір'ю всіх церков”. [55, 34-36]
Петро Могила намагався відновити давню святиню Києва і разом з тим оживити в народі споминку старовини. Таким чином, він відновив церкву св.Василя; з руїн Десятинної церкви поставив нову камінну церкву, а підчас тих робіт найшов у землі домовину св.Володимира і переніс її до печерського монастиря, щоб люди могли її поклонитися, відновив також стару церкву Спаса на Берестові.
Петро Могила звернув увагу на те, що в церковні богослужебні книги, якими тоді користувалися в південній та західній Руси, вкралися неправильності й суперечності. Це було тоді тим гірше, що противники православ'я вказували на цю обставину, як на слабу сторону й стверджували, що в православному богослуженні нема одностайності: в одній книзі про орден і сам предмет можуть бути одні вислови, а в другій – зовсім інші, і кожен священник може вживати того або іншого способу. Цим противники намагалися доказати, що церква, не маючи одного голови, не зможе дотриматися правильності в своїх богослужебних книгах, а тим самим звертали на конечність підчинитися папі, як єдиному голові. Могила постановив, щоб у майбутньому богослужебні книги не давалися в печать без перегляду й порівняння з грецькими першотворами і без його благословення. Він займався їх переглядом сам особисто. [55, 43]
Петро Могила дуже дбав, щоб завести одностайність у православному богослужінні, щоб священники як слід виконували свої обов'язки, та щоб поправити їх моральність. Для цього у 1640 р. Могила назначив собор у Києві і на цей собор закликав не тільки духовних, а й світських людей, записаних в братствах; після його погляду на склад Церкви, світські люди мали право голоса у церковних справах. “Наша церква, — писав Могила в свойому окружному посланні, — лишилася недоторканою в догмах віри, але дуже попсована що до обичаїв, молитв і благочестивого життя. Багато православних, ходячи на богослужіння іноверців і слухаючи їх науки, заразилися єресю, так що важко розпізнати: чи вони справжні православні, чи тільки так називаються? Інші ж, не тільки світські, але й духовні, просто покинули православ'я і перейшли до різних безбожних сект. Духовний і чернечий стан попав у нелад; недбалі настоятелі не стараються що до ладу і зовсім ухилились від прикладу давніх отців Церкви. В братствах покинули ревність і звичаї предківські; кожен робить, що хоче.” [77, 132-134]
Могила заявляв, що він бажає повернути українську церкву до давнього благочестя, і думав, що цього можна досягти собором духовних і світських людей. Дії того собору не дійшли до нас, та мабуть результатом його нарад явилося нове видання “Требника” в 1646 р. Цей “Требник” – подрібний збірник богослужень, довго служив провідною книгою цілій Росії і відомий під назвою “Требника Петра Могили”. В “Требнику” Могила не обмежився тільки викладом молитв і обрядів, а ще додав до нього пояснення й повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей “Требник” служив не тільки провsдною книжкою для відправи служб, але щей мав значення научної книги для духовенства. Ціль книги виражена у вступі, де сказано: “Книга ця печатається не тільки для того, щоб священники в своїх приходах кожного дня, іменно ж у неділю й дні свят, читали й пояснювали його своїм прихожанам, але також, щоб світські люди грамотні вчилися таким способом християнської науки, щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а токож щоб у школах усі вчителі веліли своїм ученикам вчити цю книжку напам'ять” [77, 136]. Цей катихізис способом свого викладу послужив взірцем для усіх катихізисів пізніших часів. Він виложений в питаннях і відповідях і складається з трьох частин: в першій розбирається символ віри після членів, в другій – молитва Господня, в третій – заповіді.Особлива увага приділяласякультурно-освітній справі та впрорядкуванню богословсько-культової діяльності церкви.Петро Могила створив у Києві колегію на кшталт західноєвропейських високих шкілз викладанням грецькою, латинською та слов’янською мовами.
Уся свідома діяльність митрополита Петра Могилибула спрямована на духовне об'єднання усіх станів, конфесій та етнічних груп, наформування єдиного культурного простору України на підвалинах українського православ'я.Розв'язання цього важливого завдання стало передумовою політичної консолідації,здійсненої Богданом Хмельницьким, він мріяв зробити Україну сильною державою, вякій пріоритетним були б право і закон у поєднанні з православною вірою.Саме за Петра Могили— енергійного адміністратора, видатного богослова та просвітителя — Київська митрополіябула найбільш самостійною та авторитетною за всю історію свого існування. Йому судилосяне тільки зміцнити православну церкву, зробити її найавторитетнішою з усіх східнохристиянськихцерков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаної із церквою.У 1996 р. православноюцерквою за визначні заслуги перед Україною Петра Могилу було канонізовано — визнаносвятим.
1.4Українська православна церква в умовах панування імперської влади
Верстви світського православногонаселення особливо енергійно боронили свою віру; виразником настроїв мас у цьомувідношенні було козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви,й там, де впливи козацтва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдякикозацтву в Києві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не моглизахопити. Завдяки козакам і Петрові Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. НунційТоррес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджалипоширенню унії. 1632 р. вони через депутацію до сейму відстояли права своєї церкви.Козацькі повстання відбуваються під гаслом православ’я. Зборівська умова 1649 р.вимагає, щоб у землях, підвладних гетьманові козацькому, зовсім не було унії. Гадяцькийтрактат Виговського з Річчю Посполитою (1658) теж не визнає церковної унії. Пізнішекозацькі делегації до польського уряду гостро виступають проти унії. Для прикладуможна вказати на депутацію гетьмана Петра Дорошенка, на Острозьку комісію 1670 р.;в наказі тій депутації гетьман домагається рішучих заходів проти унії. [9, 362-365] Навіть в XVIII ст. козацтвонищило все, що нагадувало унію. Те саме робили й гайдамаки. Тільки з кінця XVIIв., коли більшість шляхти під впливом політичних та соціально-економічних обставинпісля 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво,відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, — тоді православна церква,зоставшися без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На уніюперейшла в Західній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ’юте, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межах Московськоїдержави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити СильвестрКосів (1647 — 1657), Діонисій Балабан (І657 — 1663) і Йосиф Нелюбович-Тукальський(1664 — 1675) не співчували Москві, й коли та розпочала заходи підвернути українськуцеркву під владу московського патріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на територіїостанньої, зазначені митрополити не мали можливості керувати церковними справамиЛівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключних впливіві на церковні справи в Польщі. В 1685 році вона за допомогою турецького уряду вирвалав константинопольського патріарха Діонисія IV згоду на те, щоб Київська митрополіяперейшла під канонічну залежність до московського патріарха, який висвятив на київськогомитрополита колишнього православного луцького єпископа князя Гедеона Святополк-Четвертинського.З другого боку, завдяки своїй перемозі над Польсько-Литовською державою Москва придбаласобі правну підставу втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої й керувати тутцерковними справами її православних обивателів. [9, 369-375] У 1686 р. в Москві міжПольщею й Москвою було вироблено умову, т. зв. мир Гржимультовського (або «вічниймир»), яка підтверджувала Андрусівську умову 1667 р. Дев’ятий пункт цього миру дававправо царському урядові в цілях оборони православних від утисків з боку уніатіввтручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалосяпід протекторат московського царя. Хоча сейм затвердив умову 1686 р. тільки в 1710р., проте Москва одразу ж почала використовувати своє право. Приклади такого втручанняїї в інтересах польсько-литовських православних бачимо часто на протязі XVIII ст.,тим більше що трактатами 1768 р. та 1775 р. це право Росії значно поширювалося йзміцнювалося. Завдяки цьому православні парафії та монастирі в Польщі підлягаликиївському митрополитові, а той, у свою чергу, до 1720 р. підлягав московськомупатріарху та місцеблюстителеві патріаршого престолу, а потім російському Св. Синодові.В межах Польщі зоставалася тільки одна православна єпархія — Білоруська, єпископиякої призначалися з Петербурга, за згодою, правда, польського короля. Всі ж іншіправославні монастирі та церкви, що лежали поза межами Білоруської єпархії, підлягаликиївському митрополитові, а той значну частину їх передав у завідування своєму коад’юторові— переяславському єпископові, що з 1733 р. став самостійним архієреєм. [9, 378] Церковна залежність польських громадян одчужоземної ієрархії викликала різні незручності для самих же православних в Польщій була зовсім неприпустимим явищем з погляду інтересів держави. Проте на протязідовгого часу польський уряд нічого не робив для того, щоб покласти кінець такійненормальності. Лише Чотирилітній сейм (1788 — 1792) звернув на неї свою увагу.Широкий лібералізм та дух релігійної терпимості разом із глибоким патріотичним почуттям,що панували серед сеймових послів, викликали корінну зміну в положенні православ’яВ Речі Посполитій. Православ’я користується рівними правами з католицтвом і унією,звільняється від залежності російської церкви, має свою власну ієрархію й творитьавтокефальну церкву. Православна людність повинна була сама виробити собі організаціюцерковно-релігійного життя, й для того в червні 1791 р. було скликано в Пінськуспеціальний з’їзд православного духовенства та мирян. Це т. зв. «Пінська конгрегація»,що й виробила план радикальних змін у становищі православної церкви. [9, 381]
Намічена реформа православноїцеркви не була проведена в життя: другий і третій поділи Речі Посполитої стали томуна перешкоді В 1793 році Волинь, Поділля та Київщина ввійшли до складу Російськоїімперії. На протязі XVIII ст. унія тут, у зазначених землях, як і скрізь в межахПольсько-Литовської держави, зробила великий успіх. Коли перед 1596 р. в межах РечіПосполитої налічувалося десять тисяч православних парафій, то в кінці XVIII ст.їх треба лічити тільки сотнями. Але ж народні маси все вважали унію за примусовоїм накинуту релігію. При першій же нагоді селянство верталося до православ’я. [25, 41-43]
Отже, після прийняття Люблінськоїунії, почалося гоніння та утискання православних українців, православна Церква наче не існувала. Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церков.Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася третя, уніатська.
Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішнійдвоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства,шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та новасила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірібатьків. Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи своїпозиції та приєднуючи нових прихильників.
Релігійна боротьба підкопуваласилу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейськоїунії виявивсятрагізм Української Уніатської Церкви, — пише Вінтер: православні ненавиділи уніятів зазраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноціннихгромадян, бо вирішальним для неї було питання нацюнальности. Поляки прагнулитакого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів,історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі,як терпимою була Православна.
Так українське суспільство розкололосянавпіл: з одного боку — православні магнати, більшість духовенства та народні маси,в той час як з іншого — колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників.Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія буз віруючих івіруючи без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви,закінчилося їхнім подальшим роздрібленням.
Діяльність православних братств, відновленняі легалізація православної ієрархії, підтримка православної віри і української культуриз боку запорізького козацтва — все це сприяло національному пробудженню, та посиленнюнаціонально-визвольного руху в Україні.
Розділ 2. Осередки культури та освіти в Україні
В умовах руйнації українськоїдержавності, повної втрати традицій Київської Русі, українці відновлювали і розвиваливласну культуру і освіту новими, відповідно часу і умовам шляхами.
Двори князів і бояр, а пізнішедвори магнатів і шляхтичів були насамперед центрами адміністрації їхніх маєтків.І цілком природно, що прибутки, примноження маєтків становили головну турботу їхвласників. Тому в архівній спадщині дворів найбільше підтверджувальних актів наволодіння землями, документів про майнові суперечки та про господарювання, в томучислі й про визиск селян. Натомість про роль дворів як осередків культури збереглисялише спорадичні згадки. Найбільше їх, очевидно, про справи побожні — фундації монастирів,будівництво храмів, оздоблювання їх іконами тощо. Значення цих фундацій важко переоцінити.Вони дуже важливі і для культурного розвитку. Однак про безпосередню діяльністьна полі книжності, освіти, науки доводиться судити на підставі окремих розрізненихприкладів. Унікальним документом є лист з полону українського шляхтича Василя Загоровськогоз його заповітом, де йшлося і про школу, і про обов’язок дяка-вчителя переписуватикниги [3, 314-315]. Збереглися джерела про окремірелігійно-освітні фундації православних князів Сангушків, Корецьких, Чорторийських,католицьких (Т. Замойський, Конєцпольські, Сенявські, Собєські) і протестантських(Я. Потоцький) магнатів. Порівняно докладніші, хоч теж фрагментарні відомості єпро фінансовані православними князями два освітніх центри на Волині — в Миляновичахта Острозі. Однією з найвідоміших освітніхта культурних центрів цого періоду була Острозька слов’яно-греко-латинська академія.
2.1Острозька слов’яно-греко-латинська академія
Академію в Острозі заснував Костянтин-ВасильКостянтинович Острозький (1526 — 1608), найбільший магнат держави, відомий меценат,нащадок самого Володимира Святославича.
Вибір князем Острога для влаштуванняакадемії, друкарні і літературнонаукового гуртка був невипадковим. Насамперед зпрестижних міркувань, йому важило те, щоб розмістити академію в «домоначальномуграді» — місті, яке дало назву родові — і одному з осередків православної Луцько-Острозькоїєпархії. При кафедральному соборі — замковій Богоявленській церкві — не раз перебуваввладика із клірошанами. Відповідної ваги осередкові надавало і те, що на зламі XVI— XVII ст. князівський двір (в Острозі та Дубні) ставав центром політичного життяУкраїни.
К.-В.Острозький споруджував школу«майже з королівським розмахом». Значні суми записала їй близько 1579р. і його племінниця Галшка Острозька. Вона надала на «шпиталь и академию острозьку,на манастиръ святого Спаса недалеко Луцка над рекою Стыром и на сели Доросиню»шість тисяч коп грошей. До речі, за її прикладом інша Галшка, Гулевичівна, 1615р. подарувала Київському братству землю під «школу дЂтем, так шляхетским, якоі местским» [59, 23-24].
При повній втраті архіву Академіїпро її внутрішній устрій, систему і предмети викладання можна говорити лише на основіпосередніх даних і на підставі вивчення аналогічних сучасних навчальних закладів.При організації школи, як і всього культурно-видавничого центру в Острозі, зразкомстали, очевидно, приватні католицькі і протестантські освітні осередки Речі Посполитоїта деякі закордонні. В основу діяльності було покладено традиційне для середньовічноїЄвропи вивчення семи «вільних наук». Така програма обіймала предмети «тривіуму»(граматика, риторика, діалектика) та «квадривіуму» (арифметика, геометрія,музика, астрономія). Проте новозаснована школа докорінно відрізнялася від західноєвропейськихчи польських початкових та середніх шкіл насамперед своїм активним використаннямгреко-візантійської культурної спадщини та виразно національним характером. Унікальністьта оригінальність її виявилися і в тому, що відповідно до культурних та політичнорелігійнихпотреб України тут своєрідно інтерпретували гуманістичну ідею «тримовного ліцею»(тобто гебрайськогреко-латинського). Православний характер школи зумовив замінугебрайської церковнослов’янською мовою. Вперше ідею тримовної школи (покликаноїготувати видання Біблії) висунув і спопуляризував у Європі Еразм Роттердамський(1467 — 1536). Її засади послідовно втілював у життя іспанський кардинал ФрансіскоХіменес. Він заснував університет в Алкалі та заініціював випуск першої в світідрукованої багатомовної Біблії (гебрайською, грецькою, латинською і халдейськоюмовами), так званої Комплютенської поліґлоти (1517 — 1577). Прямо чи посередньоеразмівський тримовний ліцей послужив за прообраз школи в Острозі, що засвідчуютькнижки, які передували виходові тут першої друкованої Біблії церковнослов’янськоюмовою (Острог, 1581). Всі вони призначалися для школи. Греко-церковнослов’янськийБуквар 1578 — це елементарний підручник двох мов з острозької лінгвістичної тріади[59, 29].
Через два роки з’являється НовийЗавіт разом із Псалтирем. 5 травня 1581 р. виходить суто шкільне видання — так званаХронологія Андрія Римші — перелік назв місяців року церковнослов’янською, гебрайськоюі українською мовами. До кожного з них було додано вірш на сюжет із Старого Завіту.
Звертає на себе увагу Книга НовогоЗавіту, яку видавці підкреслено величають «яко пръвый овощ от дому печатного»К.-В. Острозького. [48, 37]
На високий науково-методичнийрівень було поставлено навчання церковнослов’янської. Підготовка до публікації Бібліїстимулювала тут вироблення певних сталих граматичних засад, ознайомлення з тогочасноюєвропейською мовознавчою думкою. Отже, в Острозькій академії вперше серед українськихшкіл викладання велося церковнослов’янською, грецькою та латинською мовами. Відповіднодо вимог часу студенти могли знайомитись із основами права, зокрема церковного (останнєзасвідчує культивоване в Острозі переписування «Кормчої»).
Починаючи з 1583 р., Острозькушколу сучасники часто називали «Академією», зокрема так про неї писалифундаторка Галшка Острозька, ректор Герасим Смотрицький, ідеологічний супротивникІпатій Потій, укладач інвентарю міста 1620 р. Фактично вона була середнім навчальнимзакладом. У певні періоди, за наявності висококваліфікованих фахівців могли впроваджуватисьі окремі курси академічного рівня. У тодішніх умовах навіть магнат К.-В. Острозькийне зміг би добитися для своєї школи, антикатолицької за спрямуванням, прав вищогонавчального закладу. Згідно з європейською практикою прерогатива надання університетськихправ належала королеві (при апробації папи римського і сейму). До того ж вже існуючіакадемії всіляко чинили опір виникненню нових, конкурентних шкіл. Однак формальнаневизначеність статусу закладу, його приватний характер опосередковано сприяли виникненнювперше в Україні світської публічної школи, незалежної не тільки від державних чинниківта костьольної ієрархії, але навіть від православної церкви. Світськими людьми буливикладачі (бакалаври), більшість ректорів. Фактично в Острозі вперше було подоланомонополію церкви в українській освіті. [48, 46]
В історії академії можна окреслититри періоди. Перший, час формування (1576 — 1586), характеризується значним інтелектуальнимспалахом — випуском першої церковнослов’янської Біблії (1581) [59, 36-37].
Уже тоді простежується унікальнаознака Острозького культурно-освітнього центру (який, окрім академії, включав щелітературно-публіцистичний гурток та видавництво). Це залучення до співпраці діячіврізних конфесій, ідеологічних та політичних орієнтацій, яке відбувалося за умовдомінуючого православного спрямування діяльності осередку. Тут перебували православні— українець Герасим Смотрицький та росіянин Іван Федоров; випускник Римського Грецькогоколегіуму (однак активний антипапіст) грек Мануїл Мосхопулос, протестанти — білорусАндрій Римша і українець Мотовило, проватиканськи настроєні греки Діонісій Ралліта Євстахій Нафанаїл. [48, 50-53]
Наступний період діяльності академії(1587 — 1608) — час її розквіту. Саме тоді до Острога та підпорядкованих йому культурно-ідеологічнихосередків було запрошено цілу плеяду видатних особистостей свого часу — українцівта іноземців. Винесений ними з відомих європейських університетів, протестантськихчи католицьких середніх шкіл науковий та педагогічний досвід, слід думати, був втіленийу діяльності Острозької академії. Адже українець Кипріян вчився в Падуанському університеті,Ісакій Борискович — в Александрійській патріаршій школі, львів’янин, за народженнямгрек, Мануїл Ахілеос закінчив римську Афанасіївську колегію. З-поміж пов’язанихз Острогом вихованців Падуанської академії вирізнялися греки Никифор Кантакузинта Кирило Лукаріс, пізніше Александрійський та Константинопольський патріарх.
Залучення наукових кадрів та викладачівз-поза кордону відбувалося двома хвилями. Перша пов’язана із заснуванням колегіїі підготовкою до випуску Біблії, наступна припала на другу половину 90-х рр. XVIст. Один із списків Святого Письма з Батикану привіз грек Діонісій Раллі. 1579 р.Євстахій Нафанаїл перекладав тексти до Біблії; Мануїл Мосхопулос теж брав участьу підготовчих роботах. Очевидно, тоді до гуртка входили і Тимофій, єпископ містаПула, могленський єпископ Феофан Грек та ін. [48, 49-52]
У жодному з культурно-ідеологічнихцентрів України XVI — XVII ст. не побувало стільки впливових, здебільшого високоосвіченихособистостей православного Сходу та Балкан. Гості консультували перекладачів, сприялиналагодженню книжних контактів з тими краями, звідкіля походили чи де посідали церковніпосади.
З академією співпрацювали і польськідіячі, забезпечуючи відповідний рівень викладання польською і латинською мовами.Вирізнявся Ян Лятош (1539 — 1608) — астроном, математик, доктор медицини, випускникКраківського та Падуанського університетів. Через конфлікт з консервативними католицькимиколами він змушений був покинути викладання у Краківському університеті й останнідесять років свого життя провів у Острозі. [48, 53-55]
Авторитет Острогу принесли і українці-самоуки,визнані православні публіцисти Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Василь Малюшицький(Суразький), Клірик Острозький, протопоп Ігнатій, літератор Дем’ян Наливайко, друкарі,книжники. З другої половини 90-х рр. XVI ст. Острог об’єднав блискучі інтелектуальнісили України та з-поза її меж. В ньому сформувалася перша наукова установа України(філологічного профілю), найпотужніше тогочасне українське видавництво [59, 38].
Підготовка в стінах академії Бібліїініціювала вироблення певного стандарту церковнослов’янської мови для всіх слов’яно-православнихнародів у XVI — XVII ст. Це ж відбувалося і під час навчального процесу. Тому закономірно,що саме випускник академії Мелетій Смотрицький створив церковнослов’янську «Граматику»1619 р. — найвідоміший твір давнього українського мовознавства. В ній він використавособистий мовознавчий досвід і лінгвістично-педагогічну практику своєї «альма-матер».
Великим досягненням у діяльностішколи було певне внормування й української книжної мови. Цьому сприяв Дем’ян Наливайко,який послідовно супроводжував церковнослов’янські тексти своїх публікацій перекладамина українську мову.
Для потреб освіти водночас з академієюв Острозі була заснована і друкарня. Частина видань готувалася викладачами, а низкакнижок призначалася для початкових класів школи (церковнослов’янські та грецькібукварі, Катехізис, поетичні твори). Організував видавництво близько 1578 р. засновникдрукарства на землях України росіянин Іван Федоров. Він же очолив гурт технічнихпрацівників, що випустив у світ шедевр давньоукраїнської поліграфії — ОстрозькуБіблію 1581 р. [33, 21-22]
Надалі керували видавництвом місцевідіячі: полеміст Василь Малюшицький-Суразький, вчитель Дем’ян Наливайко. При академіїта пов’язаних із нею осередках книжки і копіювались, внаслідок чого виробилася свояшкола скоропису. Правдоподібно, що якісь характерні риси були притаманні книгам,скопійованим тут півуставом.
В Острозі виник відомий згодом«острозький» напів. Рівночасно спостерігається і високий розвиток світськоїмузики, в місті засновується цех музикантів, явище рідкісне для України. 1624 р.в Острозі зафіксовано навіть цех скрипалів, а 1635 р. лише в половині міста Острогазгадано аж «музыков 22 посполитых» [59, 41-42].
Академія мала позитивний впливна розвиток вищих українських шкіл, зокрема Волині. До них йшли вчителями випускникиакадемії, постачалися учбові видання, рукописи із Острога. При реорганізації з ініціативиК.-В. Острозького Володимирської присоборної школи 1588 р. було засновано фундаціїдля підготовки грецьких та слов’янських бакалаврів.
Занепад академії, як і всьогоцентру, розпочинається після смерті 1608 р. її патрона К.-В. Острозького, коли містоперейшло до спадкоємців-католиків. В академію вже не мали змоги приїжджати висококваліфікованівикладачі чужинці; почався розпад літературно-публіцистичного гуртка, згортала своюдіяльність друкарня. Цей процес розтягнувся десь на десять років. Ще 1610 р. виготовляєсписок свого перекладу із грецької мови на церковнослов’янську знаний філолог Кипріян.А через рік анонімний учень академії виконує досить складний переклад із греки книгиполемічних творів Федора Авукара, за якою він попередньо їздив аж в Аравію. 1612р. датовано останнє острозьке друковане видання. Надалі переклади острозьких діячіввиходять у світ уже в київській та білоруських друкарнях. Висококваліфікованих викладачівшколи замінили її вихованці чи випадкові особи. [59, 67-71]
На початку 1621 р., із переходомчастини міста у власність онуки К.-В. Острозького Анни-Алоїзи Ходкевич, настав останнійперіод історії школи. Інспірована єзуїтами княжна розпочала нагінки вчителів, заборонилавикладати латинською та польською мовами, позбавила колегію дотацій, чим звела їїдо рівня початкової школи. Кошти на утримання вчителів академії, як і острозькогошпиталя, були записані на Суразькому маєткові. Тому княжна 1624 р. спершу половинусуми (180 злотих) передала польській школі. Згодом відібрала і решту.
Однак вироблена в академії системашкільництва, що ґрунтувалася на поєднанні українсько-візантійських традицій та певнихдосягнень європейської педагогіки та науки, не зникла безслідно. Сформований туттип національного вищого навчального закладу православного спрямування — слов’яно-греко-латинськаакадемія — був перенесений до Києва (1632), звідки поширився в Молдавське князівство(Ясси, 1640 р.), а після декількох невдалих спроб — і до Москви (1687).
Виняткове значення Острога полягалов тому, що більшість культурно-освітніх та релігійних діячів тогочасної Україниі Білорусі були пов’язані з ним походженням, навчанням, участю в політичних та культурницькихакціях центру. Серед знаних випускників академії — острожани ректор Сава Флячич,брати Наливайки — Северин (козацький керівник) та Дем’ян (острозький літератор),Стефан Смотрицький (острозький книжник) та його брат Мелетій (відомий письменник),коректор Печерської друкарні Тарасій Земка, ректор Гойської школи, а згодом і Києво-Могилянськоїакадемії Ігнатій Старушич, а також відомі православні аскети Йов Княгиницький таАфанасій Межигірський, патрон українського шкільництва, гетьман Петро Сагайдачний,хроніст Йоаким Єрлич [59, 48-52].
Протягом 60-річної діяльностіОстрозької академії (1576 — 1636) її закінчило не менше як 500 осіб. Вихованці академіїставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державнихта приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами. Впершеучительський стан поповнився не учнями дяківських шкілок, а професійними викладачамиз новим світоглядом, значно ширшими знаннями. А це мало наслідком відчутне підвищеннярівня освіти всього суспільства, її демократизацію. Академія відіграла і значнуполітичну роль: до певної міри стримувала полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтськихнавчальних закладів, сприяла утвердженню національної свідомості серед всіх верствукраїнського народу. Непересічним є внесок її діячів у становлення вітчизняногомовознавства як науки. Став Острог і впливовим центром міжнародного спілкування.Згодом, освітня і культурна роль Острозької академії перенеслася в Києво-Могилянськуакадемію, яка була заснована при братській школі Києво-Печерської лаври.2.2 Києво-Могилянський колегіум
Одним з найцікавіших феноменівукраїнської культури XVII — XVIII ст. стала школа, яку сучасники називали колегіумом(колегією), або — на пошану її фундатора — Києво-Могилянським колегіумом, згодомКиєво-Могилянською академією.
Деякі автори дотепер повторюютьпогляд істориків середини XIX ст., що школа при братстві Богоявлення в Києві вжеіснувала наприкінці XVI ст., а в 1588 — 1589 рр. була перетворена патріархом Єремієюзі скромної братської школи на колегіум. Однак ряд документів засвідчує, що як братство,так і школа в Києві були організовані в 1615 — 1616 рр. Першими ректорами братськоїшколи були Іван Борецький (пізніший митрополит Йов), Мелетій Смотрицький, а в 1620— 1624рр. Касіян Сакович. [1, 14-16]]
1627р. архімандритом Києво-Печерськоїлаври став Петро Могила. Він задумав влаштувати школу при лаврі, причому більшоюмірою, ніж братство, наслідував західноєвропейські зразки. Можливість конкуренціїз братською школою нової школи, яка була б цілком під контролем києво-печерськихченців, викликала незадоволення серед населення Києва, козаків і пов’язаного з нимидуховенства. Формальним записом до братства архімандрит прагнув усунути опозиціюбратчиків проти його плану створити вищу школу в лаврі, а не при братстві, як цезаповідав фундатор братської школи Борецький. Перебуваючи в червні того ж року уЛьвові, Могила запросив звідтіля до Києва Ісаю Трофимовича-Козловського і СильвестраКосова на посади вчителів [64, 15].
Незабаром школа в Києво-Печерськійлаврі відкрилась і Ісая Трофимович-Козловський став у ній ректором і професоромфілософії, а Сильвестр Косов — префектом.
Під тиском братства, від іменіякого виступили українські шляхтичі Київщини, духівництва на чолі з митрополитомІсайєю Копинським та запорозьких козаків (лист від імені гетьмана Івана Петражицькогопідписав Сава Гробневський) Петро Могила змушений був погодитися на злиття лаврськоїшколи з братською, причому об’єднана школа 1632 р. стала функціонувати на Подолі,на місці колишньої школи братства. Братство визнало Петра Могилу фундатором школиі погодилося підпорядковуватися йому як старшому братові і покровителеві.
Таким чином, справа скінчиласякомпромісом. Щодо місця школи було виконано побажання Борецького, міщан, козаків,але фактично це був тріумф засад Петра Могили, який надалі визначав характер і напрямоб’єднаної школи. Цю школу і пізніше часто називали Києво-братською школою (колегіумом),згодом — Києво-Могилянським колегіумом, ще пізніше, з 1701р. — Київською академією(за традицією її називали ще Києво-Могилянською академією) [64, 22].
На відміну від колишньої братськоїшколи, в Могилянській колегії вчителями були не світські люди, а ченці братськогоБогоявленського монастиря. До речі, й сам монастир нерідко називали духовним братством,або й просто братством, хоч, ясна річ, це не було братство в традиційному для українськоїнауки значенні слова. Ректором колегіуму став архімандрит Богоявленського монастиря,— і цей порядок зберігся надалі. Як вказувалося, при організації колегіуму він бувпідпорядкований Могилі як «старшому братові». В грамотах митрополита ІсайїКопинського і «військовому листі» запорозького війська було застереження,що патронат над братством і школою визнається за Могилою за його особисті заслугиі не має переходити на наступних архімандритів лаври. Незабаром (1633) архімандритПетро Могила став ще й Київським митрополитом; після його смерті Києво-братськиймонастир і колегіум (академія) фактично підпорядковувалися наступникам Могили намитрополичій кафедрі, хоча вони вже й не називалися старшими братами. [1, 47]
Хоч Київський колегіум та пізнішаакадемія і не можуть вважатися братськими школами, вони зберегли чимало з традиційсвоєї попередниці — братської школи, яка існувала протягом 1615 — 1632 рр. Середстудентів академії значний відсоток становили вихідці з міст усіх частин України.Вона стала загальноукраїнським всестановим вищим навчальним закладом і згуртуваланавколо себе найвідоміших культурно-освітніх діячів, вчених, літераторів. Саме завдякидіяльності академії та Києво-Печерської друкарні Київ знову став найвизначнішимкультурним осередком України.
Університетський рівень Київськоїшколи відзначали також західноєвропейські автори XVII — XVIII ст. Відомий французькийінженер і картограф Ґійом Левассер де Боплан, який перебував у Києві в 30-х рр.XVII ст., зазначав у своєму «Описі України», що у Києві на Подолі в братськійцеркві міститься «університет або академія, яку вони називають „Братськоюцерквою“. Англієць Джон Белл, побувавши в Києві 1737 р., підкреслював, що „Київськийуніверситет користується великим авторитетом у цих краях“ [78, 23-24].
Як і тогочасні європейські університети,Києво-Могилянський колегіум брав участь в організації філіальних шкіл, де викладаннявелося за програмою Київської колегії — „ведле порядку школ києвских“.Зокрема, філією Київської колегії були засновані в 1634 р. школи при Вознесенськомумонастирі у Вінниці і при Богоявленському монастирі у Крем’янці. В 1639 р. Вінницькашкола перейшла до містечка Гоща, де раніше була аріанська школа. Власниця цьогомістечка княгиня Раїна Соломирецька заснувала і забезпечила відповідними фондамиМихайлівський монастир з умовою, щоб при ньому діяла школа. Високий рівень викладанняв цій школі видно хоча б з того, що ректорами її були такі високовчені професори,як Ігнатій Оксенович Старушич і Інокентій Гізель [78, 26].
З актів польської адміністраціївидно, що польський уряд, діючи в інтересах католицької церкви та її навчальнихзакладів, прагнув не допустити до створення української латиномовної школи вищогорівня та її філій. З цією метою король Владислав IV не дозволив викладати в Київськійколегії та її філіальних школах тих предметів, вивчення яких вважалося прерогативоювищих навчальних закладів, і забороняв викладання латинською мовою.
1636 р. сейм під тиском козаківі православних шляхтичів дозволив вивчати в Київській колегії мови й науки, однакне далі початкових ступенів філософського циклу — діалектики й логіки. Викладаннябогослов’я, яке було необхідне для формального визнання школи академією, заборонялося.
1658 р. за умовами Гадяцькогодоговору козацька старшина добилася від польського уряду дозволу на відкриття вУкраїні двох академій — Київської та ще однієї. Ця угода не набула чинності. Всеж поступово викладання в колегіумі досягло рівня вищого навчального закладу гуманітарно-риторичногоспрямування, що пізніше було формально визнано в царських грамотах 1694 і 1701 рр. [1, 69]
За своєю ідеологічною спрямованістюКиєво-Могилянський колегіум, як і Львівська братська школа, сприйняв засади тримовності,успадковані від Острозької греко-слов’яно-латинської школи. Проте на відміну відсвоїх попередників Києво-Могилянський колегіум був стабільним, юридично забезпеченимі матеріально незалежним навчальним закладом, і це стало запорукою його тривалості.
Стабільність існування забезпечувализначні кошти, що їх Петро Могила заповів Києво-Братському Богоявленському монастиревіспеціально на утримання колегіуму [64, 39-40].
Хоч мова викладання була латинськоюі за формами та основним змістом навчання колегіум мало відрізнявся від католицькихі протестантських шкіл подібного рівня, в ньому на той же час підтримувалася греко-слов’янськатрадиція, насамперед шляхом участі у літургічній практиці.
Структура Києво-Могилянськогоколегіуму була подібною до структури братської і лаврської шкіл. Після закінченнякласів (»шкіл") інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики, учнівивчали філософію. Наприкінці 30-х рр. курс її був трирічним, але пізніше викладанняфілософії обмежувалося двома роками. В курсах філософії, зокрема при викладі фізикий метафізики, розглядались і богословські питання, в тому числі про походження душі,її безсмертя, про Бога й ангелів. Окремий клас («школа») богословів буворганізований наприкінці XVII ст. [1, 54-56]
Внаслідок діяльності Києво-Могилянськогоколегіуму в Україні зростала кількість освічених людей, учителів початкових шкіл,«мандрованих спудеїв»-учителів. Сирієць Павло Алеппський, який проїздиву 1654 і 1657 рр. через Україну, зазначав у своїх подорожніх записах, що тут чималочоловіків і навіть жінок були письменними. За його словами, «у країні козаківвсі діти вміють читати, навіть сироти». Це, безумовно, перебільшення, але вонозасвідчує, що кількість письменних людей в Україні була помітно більшою, ніж у іншихвідвіданих Павлом країнах [78, 34-36].
Як вже згадувалося, вихідці зУкраїни здавна виїжджали для продовження освіти у Краків, у протестантські університетиГейдельберга, Кенігсберга, Лейпцига та в Італію — у Падую та інші міста. Студентиз України бували також в Римі, Парижі (Сорбонні), Відні. Деякі з них здобували закордоном наукові ступені. Навчання в Києво-Могилянському колегіумі давало добрупідготовку для продовження освіти в європейських університетах, в тому числі і внайкращих з них. Таким чином, Києво-Могилянський колегіум включався в загальноєвропейськуосвітню систему, сприяв інтеграції України в культуру регіону і всієї Європи.
Значення Київської братської школита Києво-Могилянського колегіуму виходило за межі України. Так, за зразком Київськоїбула реорганізована школа Могильовського братства у Білорусі. 1640 р. вихованецьКиївської братської школи, а пізніше викладач і ректор колегіуму Софоній Почаськийбув посланий до столиці Молдавського князівства Ясс для організації там школи закиївським зразком. Професура з Київського колегіуму взяла участь також у налагодженніосвіти й перекладанні богословських творів у Москві. Подібного наукового центрутут не було, Московщина впродовж багатьох років дуже вдало експлуатувала українськукультуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри. Могутній вплив мали на рівеньпіднесення культури в Москві мали і українські книжки. Тому роль цього науковогоосередку на розвиток культури в Україні та сусідніх країнах переоцінити важко.
2.3Братства та їхні школи
Одним із істотних чинників українськогорелігійного і національно-культурного відродження стали братства і засновані нимишколи та друкарні.
Перші надійні документи про легальнооформлені православні братства датуються серединою XVI ст. Серед цих документів— статут 1538 р. братства кушнірів у Вільні, статути 1542р. братства Благовіщенськоїпарафії на передмісті Львова і 1544 р. братства церкви при парафії Миколая на львівськомуПідзамчі. З 1544р. є згадка про організацію парафіян при Успенській церкві на Руськійвулиці, пізніше — про «руських старшин», які діють від імені «співбратіві сусідів» — патронів церкви, з 1573 р. — про «старшин братства Богородиці»[17, 12-22]
На кінець 1585р. українські міщаницентральної частини Львова виробили статут своєї організації — Успенського братства.Незабаром воно стало називатися також Ставропігійським (патріаршою Ставропігією)на знак підпорядкування безпосередньо східним патріархам. Братство з самого початкувважало одним з основних завдань піднесення освітнього рівня населення. Першимийого керівниками і визначними організаторами братського руху на терені Львова булиміщани з Руської вулиці Юрій та Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, ЛеськоМалецький, Лука Губа, Хома Бабич. Більшість їх — представники гуманістичної культури,яскраві творчі індивідуальності, люди, беззастережно віддані спільній справі. Найбільшимавторитетом користувався Юрій Рогатинець, славнозвісний по всій Речі Посполитійі за кордоном ремісник, винахідник (разом з братом Іваном) «нового виду сідлярськогомистецтва», а водночас «патріарх і доктор» для львів’ян, громадськийдіяч, талановитий публіцист. Його помічник і однодумець — крамар Іван Красовський— не шкодував зусиль для налагодження братської друкарні, писав вірші і відозви,очолював боротьбу за права українських міщан [60, 31].
З міського середовища вийшли івизначні церковні та освітні діячі, які співпрацювали з братствами. Так, львів’яниномбув засновник Києво-Печерської друкарні Єлисей Плетенецький, із західноукраїнськогомістечка Потелича, яке було одним з осередків гончарства, походили славетні письменникий науковці брати Стефан і Лаврентій Куколі (Зизанії), Касіян Сакович.
Авторитет львівського Успенськогобратства визнавали не лише братства, що діяли на передмістях Львова, а й аналогічніорганізації, що виникали в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVIIст. братстваорганізовувалися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. Так, 1589р. організаційнооформилися братства в Рогатині та Красноставі, 1591р. у Бересті та Городку, 1592р.у Комарні. 1594р. братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громадаукраїнців. 1594р. згадане як здавна існуюче братство при парафії св. Миколая в Буську.Серед почесних членів братства були відомі релігійні і освітні діячі: волинськийчашник Лаврентій Древинський, Ігнатій з Острога, Васько з Гологір. На початку XVIIст.відзначилися активною діяльністю братства в Галичі, Дрогобичі, Перемишлі, Більську,Холмі, Замості, Бережанах; виникають братства також; в окремих селах. Близько 1615р.стало діяти Богоявленське братство в Києві, а близько 1617р. — Чеснохрестське братствов Луцьку. Виникають братства і в окремих містах Лівобережної України, але там їхніфункції залишалися обрядово-побутовими. Утриманням шкіл і шпиталів, виборами духовенствана Лівобережжі займалися не братства, а міські й сільські громади [60, 46].
Соціальний склад різних братствне був однаковим і з часом мінявся. Львівське Успенське братство часу найбільшоїсвоєї активності (кінець XVI — початок XVIIст.) об’єднувало переважно представниківсередніх верств міського населення — насамперед ремісників і крамарів. У другійчверті XVIIст. керівні позиції у львівській Ставропігії належали вже найзаможнішимукраїнським та грецьким купцям, які своїм багатством не поступалися католицькимпатриціям. На відміну від кількох найвпливовіших братств, ті братства, що були вмалих містах і на передмістях великих міст, були демократичнішими за складом. Нерідкоїхніми членами вважали всіх дорослих чоловіків, що мешкали на території тієї чиіншої парафії. Більшість братств не допускали до своїх рядів духовних осіб. Виняткистановили Київське та Луцьке братства, де найвпливовішими членами були православніченці та шляхтичі. Зокрема, Київське братство змогло розпочати діяльність завдякипожертві українською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною свого двору на Подолі для влаштуваннямонастиря, школи і притулку для прочан. [21, 52]
Львівське братство і ті братства,які його наслідували, часто діяли всупереч ієрархії і навіть всупереч священикам-настоятелямпарафій, якщо ті не рахувалися з ініціативами членів братств. На початку XVII ст.тривав конфлікт ряду братств Львівської єпархії з єпископом Гедеоном Балабаном.Сприяючи розвиткові освіти, він водночас хотів, щоб вона залишалася привілеєм елітарнихверств, насамперед духівництва. Однак, користуючись суперництвом в лоні самої ієрархії,активні діячі братського руху інколи залучали на свій бік київських митрополитівта східних патріархів. Так, скориставшись з перебування на Західній Україні наприкінці1585 — на початку 1586 р. антіохійського патріарха Йоакима IV Доу, а 1589 р. Константинопольськогопатріарха Єремії II Траноса, львівські українці домоглися від обох них грамот, щопідтверджували статут Львівського братства, визнавали за ним право контролю за діяльністюєпископа. Однак союз патріархів з братством зумовлювався тактичними міркуваннями.Представники ієрархії нерідко обурювалися, що члени найвпливовішого в Україні Львівськогобратства «не слухають ні єпископа, ні митрополита, ні патріарха» [46,97-98].
Скликувані братствами збори сучасникипорівнювали із зібраннями протестантів. Явно реформаційні тенденції братства виявлялиі в догматичних питаннях, зокрема виступали за усунення деяких обрядів як "ідолопоклонських".Самі члени братств протестували, коли їх називали «лютрами», а союз зпротестантами вважали тактичним маневром. І все ж супротивники братств мали рацію,коли визначали певні аналогії між вченням радикально настроєних членів братств ідоктриною протестантів.
Наявність у діяльності братствреформаційних елементів була породжена не механічним наслідуванням Заходу, як твердилидеякі історики, а випливала насамперед з місцевих умов.
І якщо у подальшій діяльностібратств ці елементи Реформації не знайшли розвитку, то програма братств аж ніякне обмежувалася ними. Це була лише одна із складових частин багатогранної участібратств у громадсько-політичному та культурному житті України. Міські братства великихміст активно виступали на захист громадянських прав православних, а після проголошенняБерестейської унії повели боротьбу проти неї. В інтересах консолідації православноготабору Львівське братство пішло навіть на компроміс з православними єпископами —Гедеоном Балабаном та його наступниками. [21, 55]
Братства налагоджували взаємодопомогусвоїх членів, у разі потреби надавали їм позики, для працездатних відкривали «шпиталі»(притулки). Все це допомагало згуртувати навколо братств широкі кола населення.
Статути багатьох братств передбачали,що виборна братська старшина має судити членів братств, і категорично заборонялизвертатися до світських судів. Таким чином, братства, принаймні найактивніші з-поміжних, зробили якийсь крок до створення місцевих самоврядних органів, протиставляючиїх органам державної влади тодішньої Польщі [21, 43-49].
Через деякий час після Берестейськоїунії виникли й унійні братства. Хоч їх статути переважно передбачали повне підпорядкуваннядухівництву, тим не менше, ряд братств довго зберігав засаду виборності священиківпарафіянами. В окремих випадках протистояння православних і унійних братств спонукалообидві сторони активізувати культурно-освітню діяльність, підвищувати її рівень.Позиція братств відігравала певну роль і у протидії тій частині ієрархії, яка прагнулалатинізації обряду унійної церкви. Те, що братства внесли своєрідний дух змаганняв життя православної та унійної церков, сприяло підвищенню рівня релігійного життя,культурно-освітнього руху. Хоч найстарші братства виступали проти унії, їхня діяльністьпозитивно оцінюється не тільки православними авторами, але й більшістю католицькихвчених обох обрядів.
Одним з основних завдань братствавважали піднесення рівня освіти, заснування шкіл. Львівська братська школа сталадругою в Україні православною школою вищого, ніж початковий, рівня. Випередила їїлише Острозька школа, серед учнів та вчителів якої були й міщани, в тому числі йвихідці зі Львова [21, 52].
У 80-х рр. XVI ст. львівськимукраїнським міщанам вдалося відкрити школу, яка відзначалася значно вищим, ніж раніше,рівнем організації та навчання. Їхні заходи у справі заснування такої школи, викупудрукарні Івана Федорова і організаційного оформлення Успенського братства тіснопов’язані між собою.
Щоб поставити викладання в школіна належний рівень, необхідно було друкувати навчальні посібники. Натомість друкарнямала велику користь від школи: остання приваблювала освічених людей, які могли статиредакторами і авторами друкованих видань.
Першими керівниками Львівськоїбратської школи були «руський вчитель» Стефан Зизаній і «грецькийвчитель» Арсеній, єпископ Еласона, який жив у Львові з червня 1586 до весни1588 р., проте навіть після двох років перебування у Львові слабо знав слов’янськімови і не був знайомий з місцевими звичаями. Тому більшу роль в організації школиміг відігравати Стефан Зизаній, який користувався авторитетом серед львів’ян і бувобізнаний з традиціями та потребами шкільної освіти в Україні. Опікунами школи булистаршини братства; як знаємо з пізнішої практики, для забезпечення матеріальнихпотреб школи братство призначало опікунів із свого числа [21, 63-66].
Найхарактернішою особливістю братськоїшколи з перших днів існування був її всестановий характер. Братчики підкреслювали,що школа заснована «для навчання дітям усіх станів», «убогих за простибіг(безплатно), а багатих за рівним датком». Плата за навчання була порівнянонезначна і вносилася батьками учнів лише «згідно з можливостями кожного”.
Кола, пов’язані з братствами,добре розуміли суспільне значення шкільної освіти. 1609р. у братській друкарні вийшовзбірник „О воспитанії чад“ (»Про виховання дітей"). Основначастина книжки містить церковнослов’янський переклад повчань отців церкви, насампередІоанна Златоуста. Дехто з дослідників вважає, що упорядником збірника був учительбратської школи Іван Борецький, який підібрав такі цитати, які відповідали йоговласним поглядам і переконанням. У написаній тогочасною українською книжною мовоювіршованій передмові підкреслено, що з науки, немов з джерела, «все доброепоходить», що занедбання шкільної освіти викликає «безладдя і все зло».Трохи раніше подібні думки було висловлено в «Пересторозі», автор якоївважав значно важливішим будівництво шкіл та друкарень, ніж спорудження церков [21,69].
Виходячи з таких поглядів на значенняшкільної освіти, братчики і пов’язані з ними освітні діячі намагалися зробити своюшколу зразковою. Навчання в ній, як свідчать джерела, мало характер «українськихстудій» (studii Ruthenici). Разом з тим школа мала назву греко-слов’янськоїнавіть після того, як в ній було запроваджено вивчення латинської мови. Зберігсяреєстр учнів кінця XVI ст., в якому записано 61 школяра, переважно з міста Львовата Галицького і Краківського передмість. Є також кілька дітей з інших міст і сіл:син Сильвестра Шелеста з підміського с. Солоніш, син шевця з с. Любіня, сирота зм. Яворова, син вдови з м. Городка, син священика з с. Сихова. Історики, які використовувалив своїх дослідженнях цей реєстр, не враховували, що він охоплює лише частину учнівпочаткового ступеня, бо зберігся фрагментарно. Але братська школа не була лише початковою,а включала й студії вищого рівня. Початкову освіту в ній здобували «міськісини», навчання яких оплачувалося батьками, і вбогі діти («павпри»),звільнені від плати за навчання. Більшість «павпрів», в тому числі й співакидитячого хору, мешкали в бурсі при школі. Тут жили і вбогі підлітки та юнаки, якіне лише допомагали дякам-вчителям «в послузі церковній», а й виконувалирізні доручення братства: копіювали і перекладали документи, ходили з листами, носиликниги та шрифти з друкарні на склад. Крім хлопців, що здобували початкову освіту,при братствах були учні й вищого ступеня, яких називали спудеями, або студентами.Вони не тільки самі вчилися (спершу в братській школі, а з другої половини XVIIст. — в інших середніх та вищих школах Львова), а й були одночасно і вчителями-репетиторами(«педагогами») школярів-«хлопців». Освітній рівень студентівбув такий високий, що декого з них запрошували до викладання слов’янської, грецькоїта латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками. До речі,поєднання в одному навчальному закладі різних рівнів навчання було характерним длясередньовічної і ранньомодерної освіти і в Західній Європі. Навіть при деяких університетахвелося навчання грамоти.
/>Вивчення історичногоминулого свідчить, що література, мистецтво та інші прояви культурного життя ставалимогутніми факторами суспільного прогресу лише тоді, коли вони ревно служили народові,виражали інтереси народних мас. У цьому відношенні заслуговує на увагу й історіябратств — громадських організацій міського й частково сільського населення України,які в XVI-XVIII стт. відіграли чималу роль в суспільно-політичному житті українськогонароду.Братські проповідники багато зробили для розвиткуукраїнського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогоднізаймають не останнє місце в історії української літератури.2.4 Шкільництво уніатів
Піднесення освіти в Україні наприкінціXVI — у першій половині XVII ст. було наслідком цілеспрямованої, підпорядкованоїзавданням релігійно-національного відродження діяльності насамперед мирян (князьОстрозький, братства) і лише на дальшому етапі ієрархії (Петро Могила та його коло),то в створеній внаслідок Берестейської унії католицькій церкві грецького обрядуреорганізацією освіти з самого початку зайнялось духовенство — митрополит, деякієпископи, керівники монастирів, зорганізованих незабаром у василіанський чин.
Незважаючи на гостроту протистоянняправославних (в очах уніатів «схизматів») і прибічників унії (в очах православнихвідступників від благочестя), на освітній ниві вони робили спільну справу. Загрозавтратити вірних на користь унії була одним з мотивів зусиль православних на нивішкільництва. Унійна церква також вважала освіту засобом привернути на свій бік православних,незадоволених низьким рівнем традиційної освіти. Подібно, як релігійна полемікасприяла активізації літератури, своєрідне змагання різних концепцій в галузі шкільноїосвіти сприяло підвищенню рівня всіх шкіл. Це дає підставу розглянути історію шкілправославних братств і шкіл їхніх релігійних опонентів у одному розділі [43, 58-61].
Школи, організовані унійною церквою,виникли наприкінці XVI ст. й до середини XVII ст. розвивалися головно на північно-західнихземлях України і в українсько-білоруському прикордонні — в Бересті, Володимирі,Луцьку, Холмі, Білій, Пинську та ін. Першою такою школою була школа в Бересті. Зправославної в унійну вона була реформована 26 червня 1597 р. за наказом короляй передана берестейському унійному владиці Іпатію Потію, щоб «ліпший порядокі наука бути могли». Школа мала всестановий характер, а вбогі та сироти навчалисябезкоштовно. «На вихованьє учителей в той школі і дітей людей убогих, коториєся учити будут, і для опатренья всяких потреб і порядку в той школі» корольподарував села Торокань і Лісне, що належали до Жидичинського монастиря. Організаціюберестейської унійної школи Іпатій Потій доручив освіченому грецькому священикові,вихованцю колегії св. Атанасія у Римі Петрові Аркудію, і 1599 р. польський корольпідтвердив цю кандидатуру. Він був досить діяльною людиною, володів кількома мовамиі добре прислужився папському престолові у поширенні католицької віри на Сході Європи.Загалом Аркудій понад 20 років жив в Україні, де вів активну пропаганду католицькоївіри, унії, перебуваючи на посаді архімандрита то Лавришівського, то Кобринськогомонастирів. Мабуть, активна місіонерська і пастирська діяльність (один час він згадувавсяі як священик пинський) не дозволила йому створити міцну школу в Бересті і доситьшвидко вона, здається, припинила своє існування [43, 65].
Значно тривалішою була діяльністьунійної школи у Володимирі, яка перейшла до Потія разом з катедральним собором,при якому перебувала, а з 1598 р. була на утриманні Спаського монастиря. ЗгодомІпатій Потій виділив на утримання школи 2500 зол., а 1631 р. володимирський єпископЙоаким Мороховський записав на кафедральну школу 600 золотих, проценти з яких йшлина оплату вчителю-бакалавру отцю Прокопію Хмілевському.
У школі тривалий час учителюваві навіть був ректором диякон володимирської кафедри Теодор Мелешкович, або Мелешко,який, щойно отримавши призначення на владику холмського, раптово помер 1626 р. Уйого номінації як «бакалавра влодимирського» на посаду владики відзначалося,що він «человік мудрий і учений» [43, 63-64].
Поширення василіянських монастирівсприяло створенню монастирських унійних шкіл, вчителями яких були переважно ченці-василіяни.Ректором однієї з таких шкіл, що виникла у Холмі 1628 р., був Захарій Острожик.Пізніше єпископ Методій Терлецький створив у Холмі гімназію (1639) для навчанняюнаків «грецьких і латинських наук», яка наступного року отримала королівськепідтвердження, а 1643 р. була затверджена Конґреґацією поширення віри при папськійкурії. Папа Урбан VIII також видав спеціальний привілей школі.
Першим ректором став Яків Суша.Терлецький хотів, щоб школа служила всій унійній церкві, в тому числі прибічникамунії з балканських країн. Римо-католицький холмський єпископ Павло П’ясецький поставивпитання про скасування цієї школи, претендуючи, що тільки йому належить право створюватинавчальні заклади. Втім, ця інтрига не вдалась, бо Рим в цьому випадку підтримавМетодія Терлецького. Конґреґація пропаганди віри схвалила і його план впровадитидо школи навчання грецької мови.
Зростання авторитету холмськоїгімназії викликало спробу перетворити її на вищу унійну академію, але цей задумне був реалізований.
Король Жиґимонд III надавав унійнимшколам «всі права, вольності і привілеї», зрівнюючи їх з правами католицькихшкіл, щоб в них «молоді люди тим охочіш бралися» до науки.
Вищий нагляд за унійними школамипокладався на протоігумена василіянських монастирів. Йому належало утримувати загальнийпорядок у школах, піклуватися про відповідне число учнів, забезпечувати вчителями,стежити, щоб учні ретельно вчилися, зокрема церковного співу й обряду. Програмамипередбачалося вивчення також світських наук, щоб заохочувати світських юнаків донавчання в унійних школах.
Велика увага приділялася вивченнюіноземних мов, — передовсім латинської, а також грецької, польської.
Як бачимо, унійні школи впродовжрозглянутого періоду знайшли певний розвиток переважно на білоруських землях табілорусько-українському прикордонні. І хоч однією з цілей унії єпископи вважалипіднесення освітнього рівня кліру і мирян, уніатській ієрархії наприкінці XVI —у першій половині XVII ст. не вдалося зорганізувати хоч трохи значної шкільної мережіна українських землях. Реформа освіти у цей період була заслугою православних навчальнихзакладів — Острозької академії, мережі братських шкіл на чолі з Львівським і Києво-Могилянськимколегіумами.Таким чином, можназробити висновок, що впродовж XVI-XVII ст, відбувалосяпросвітницьке піднесення в українській культурі. Завдяки заснуванню Острозької таКиєво-Могилянської академій, рівень освічених українців зріс, а також вони виховалибагато яскравих особистостей української нації, які, в свою чергу зіргали важливіролі в житті нашої країни. Освітній рух підримало також братські школи, що засновувалисяпри братствах та унійні школи. Усі ці осередки науки та освіти в Україні зіграливелуку роль в історії культури України, яку важко переоцінити.
Розділ 3. Книгописання3.1 Книгописні осередки
Період кінця XVI — першої половиниXVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесенняпозначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток.Якщо в другій половині XVI ст., точніше, починаючи від 60-х рр., відбувався процеспроникнення народної мови в літературні пам’ятки, причому не лише світського, ай богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовноїчи української книжної мови стало явищем повсюдним [18, 25-26]. Серед історичнихпричин спалаху письменства (йдеться не лише про літературу, а й про книгописання)можна виділити деякі основні. Поширення реформаційних ідей стало неабияким поштовхомдо пробудження національної свідомості, що, своєю чергою, спричинило вияв інтересуукраїнських книжників до перекладу літургійних текстів «простою», тобторозмовною мовою. Другим важливим стимулом до активізації книгописання стала появанеперервного українського друкарства. З одного боку, друкована книжка збагатиларепертуар новими пам’ятками і, зрозуміло, вигравала порівняно з рукописною за якістювиконання та мобільністю виготовлення. З іншого — друковані видання викликали такзвану читацьку спрагу на книжку, тоді як самі друковані книжки цієї спраги вдовольнитине могли. Адже можливості друкарень ще не відповідали рівневі попиту на їхню продукцію,друкована книжка коштувала набагато дорожче за рукописну [18, 27]. Окрім того, цензурний контроль не давав змоги друкувати всіпоспіль потрібні тодішній читацькій аудиторії твори (йдеться передусім про пам’яткиполемічного письменства, що мали подекуди яскраву спрямованість проти офіційноїполітики та церкви в межах Речі Посполитої).
Починаючи від середини XVIст.в українські землі дедалі активніше проникали пам’ятки західноєвропейської та центральноєвропейськоїкультури загалом і літератури зокрема, здебільшого в друкованих виданнях. Головнимипосередниками в передачі західних пам’яток були чехи та поляки [4, 132-133].
Спалах у розвитку національноїкнижності насамперед виявився в істотному розширенні кола пам’яток. Під впливомдрукованих чеських та польських реформаційних переробок, що з’явилися в Україні,українські книжники виконали переклади «посполитою мовою» літургійнихі канонічних текстів. Серед таких пам’яток насамперед варто згадати Крехівськийапостол другої половини XVIст. (після 1563р.), переклад з кальвіністського видання,Новий Заповіт Валентина Негалевського 1581р., переклад з польського социніанськоготексту 1577р. Мартина Чеховича.
Тогочасний книжковий репертуарзбагачувався за рахунок нових для української книжності жанрів. Це були «четьї»,книги релігійного або й світського змісту. До першої групи можна зарахувати УчительнеЄвангеліє нового типу. Ця популярна в Україні наприкінці XVI — на початку XVIIст.пам’ятка перейняла чимало рис «Постилли» М. Рея, перший друк якої з’явився1557р. у Польщі, та інших протестантських збірок проповідей. До другої групи залучаютьдосить велике коло цілком світських творів, що надходили в Україну із Західної таЦентральної Європи. Йдеться насамперед про пам’ятки повістевої літератури, зокрематвір угорського гуманіста Ніколая Олаха «Аттила», Роман про Трістана таІзольду, уривки «Декамерона» Боккаччо, французькі фабльо (байки), польськіфацеції (жарти). Розширювався український репертуар також за рахунок оригінальнихта перекладних творів поезії, драми, історіографічної прози, правової літератури [4, 142-145].
Найяскравішою серед церковних пам’яток, де виразно присутня українськамова, є Пересопницьке Євангеліє 1556 — 1561рр. — найраніший повний текст перекладуканонічного Євангелія з церковнослов’янської українською книжною мовою. Майже одночасноз пересопницьким кодексом виникла ціла низка інших пам’яток з елементами розмовноїмови: Житомирське Євангеліє 1571р., Євангеліє 1581р. (переклад виконав ВалентинНегалевський у с. Хорошеві на Волині), Літківське Євангеліє кінця XVIст., яке міститьдві вставки українською мовою, що органічно вплітаються в церковнослов’янський текст.
Найчастіше, судячи з кількостікопій, переписували богослужбові книжки. Натомість за різноманітністю назв і жанрівістотно переважали твори літератури для читання, причому дедалі частіше серед нихтраплялися пам’ятки світського характеру (повісті, поетичні твори, літописи, хроніки,мемуарні записки тощо).
Упродовж другої половини XVI —першої половини XVIIст. в Україні часто переписували Прологи, оскільки за цей часпам’ятка жодного разу не виходила друком. Найбільша кількість списків припадає надругу половину XVIст., трохи менше копій датовано першою половиною XVIIст., рештурукописів створено, очевидно, на зламі XVI і XVIIст. Для прикладу можна назватиПролог 1579р. Іляша Туркевича; Пролог кінця XVI — початку XVIIст.; Пролог 1633р.
Пам’ятки, призначені для індивідуальногочитання, представлені різноманітними жанрами. Виділяють, зокрема, пам’ятки патристичної,агіографічної, історичної (чи історіографічної) прози, природознавчої літератури,юридичні, художні. Найбільшу кількість списків творів патристичної літератури датуютьпершою половиною XVIIст., трохи меншу — XVIст. Найпоширенішими серед них були переписитворів Василія Великого, Єфрема Сирина, Григорія Богослова [15, 39].
Репертуар літератури природознавчоїтематики представлений здебільшого пам’ятками, успадкованими від візантійської літератури,зокрема новими обробками Шестиднева, Фізіолога (збереглося небагато списків). Натомістьпро погляди західноєвропейських вчених-гуманістів в Україні можна було довідатисяз друкованих видань. [71, 165]
Жанр юридичної літератури репрезентувалипам’ятки церковного права, зокрема Кормчі (Номоканони), які були відомі в різнихваріантах. Окрім того, у другій половині XVIст. в Україні поширювалися копії Литовськихстатутів, застосовуваних у судовій практиці. Серед таких пам’яток, наприклад, можназгадати Почаївський список Другого Литовського статуту початку 80-х рр. XVIст.;копію 1619р. Третього Литовського статуту, яку виконали Адам Залуський і Лукаш Гошковськийу міській канцелярії Києва; Статут Литовський першої половини XVIIст. тощо.
Наприкінці XVIст. виникла українськамовознавча література, представлена здебільшого працями викладачів шкіл: Кирила-ТранквіліонаСтавровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького. Низку такого роду пам’ятоквидано друком, тексти яких копіювали від руки. Деякі твори поширювалися лише в рукописномувигляді, зокрема анонімна «Синоніма славеноросска» середини XVIIст., «Лексиконлатинскій» 1642р. Єпифанія Славинецького [71, 187].
Як було зазначено, у другій половиніXVI і особливо в першій половині XVIIст. відчутно збагатився репертуар художньоїлітератури, зокрема за рахунок нових перекладів. Надзвичайно популярною в Українібула «Александрія». Однак датовані XVI — першою половиною XVIIст. спискицієї пам’ятки внаслідок частого використання не збереглися. Чималий інтерес викликалатакож «Повість про Варлаама та Йоасафа», доступна в окремих списках тав складі Прологів і збірників.
Упродовж другої половини XVI —першої половини XVIIст. візантійська традиція ще помітно впливала на розвиток українськоїкнижності. Прикладом типу книжки, сформованого за візантійським зразком, може бутизбірник морально-повчальних творів — Ізмарагд. Одночасно виникали цілком нові типи,що склалися під впливом європейської (зокрема польської) книжкової культури (збірникиз текстами творів світської літератури: поезії, прози, драми) і як самобутні національнітипи (збірники полемічних творів). За приблизними підрахунками, співвідношення міжперекладними та оригінальними пам’ятками (за кількістю назв і копій) від другоїполовини XVIст. почало змінюватися на користь оригінальних (переважно за рахунокполемічних та літописних) [71, 169].
Важливо, що в рукописну книжкуXVIст. дедалі активніше проникали світські елементи: обширні передмови переписувачів,коментарі до основного тексту, дописки, а саме — тлумачення незрозумілих слів тавиразів (у Кормчій 1604р. священика Василія), примітки полемічного характеру (у«Бесідах» Іоанна Златоуста початку XVIIст.). Таке явище було важливимпоказником секуляризації книжкової культури. Причому немалу роль у цьому процесівідіграла друкована книжка як найавторитетніша: переписувачі наслідували її структуруі зміст, насичені світським елементом набагато більше, ніж рукописні пам’ятки.
Судячи із збережених списків абозгадок про них, можна говорити про певну тенденцію розвитку книгописання. До 80-хрр. XVIст. кількість рукописних пам’яток помітно зростала. Після виникнення друкарствавони ненадовго (на одне-два десятиліття) трохи втратили попит. Проте від початкудо середини XVIIст. масштаби книгописання внаслідок загального культурного прогресу(друкована книжка не встигала задовольняти запити широких освічених кіл) помітнозросли.
3.2Книгодрукуванняі література
Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшоввідображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусуі пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справиу Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.
У кінці XV – на початку XVIст. перші книги церковнослов'янськоюмовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україніпоштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне, І.Федоров відновивзанедбане книгодрукарство, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенствау 60-х роках XVI ст. У 1573р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню,де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих).Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького,– одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, — переїхав у його маєток в м.Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіознийпроект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янськоюмовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірноготексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції,Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академіїспеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецькихвчених. У 1581р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцемдля всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотекиШвеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася,так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням. [53, 26]
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні.Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшоюз яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів,Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.
Зростання книгодрукування в Україні ілюструєтьсятакими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкареньв Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад1927 друк. аркушів.
Поряд зі стаціонарними друкарнями також булипересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень.Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру,але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі зпідручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої бувМ.Смотрицький (1619р.), М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидаваласябільше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніхбібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг [53, 38].
В частині України, яка перебувала під владоюМоскви, у XVIIIст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування.Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкціїдрукарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIIIст., говорилося, що книгодрукування повинноздійснюватися так, щоб “никакой розни и особливого наречия не было”. Через штрафи,накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації ЗапорозькоїСічі у 1775р. книгодрукування українською мовою занепало.
Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвиткулітератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи,той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалисянові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільшяскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладеній опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник“Аристотелеві врата”. Поширюються переклади Святого письма, які представляли такийжанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається “Пересопницьке Євангеліє”,створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зробленіченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма впершезроблено на “просту” українську тогочасну мову “для лепшого виразуміння люду христіанськогопосполитого” [57, 26-31].
Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальнітвори. У XVIст. відмічається розквіт українського епосу — створюються думи, балади,історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярнимибули цикли дум “Маруся Богуславка”, “Самiйло Кiшка” та ін. Епічні твори присвяченівизвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірністьправослав'ю.
Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язанийз Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчостізайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицькоїцеркви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі “Тренос” (грец.- “плач” — плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенськийу “Палінодії” (“книга оборони”), Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступалипроти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривавйого політику за принципом “чим гірше, тим краще”. Справа в тому, що православнісвященики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялисясумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, КирилоТерлецький, постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство грошейу парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумувалиті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою булоб неминучим [57, 46].
Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьбиз наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самоїправославної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталістьі консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичніпроблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим.Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у “Посланнідо єпископів” він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдинимспособом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво.Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печерна горі Афон.
У XVI-XVIIст. поетичні твори найчастіше створювалисямандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У період літніх канікулвони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Змістцих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю іпохоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів,поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович – “Роксоланія”, “Звитяжствобогів” та ін., Симон Пелакід – “Про Острозьку війну”, Дем'ян Наливайко – “Про час”,“Про старожитний клейнод” та ін., ієромонах Дубненського монастиря Віталій – епіграмиз книги “Діоптра, або Дзеркало”, Симон Симонід (Шимонович) – “Чари”, “Женці”, книга“Селянки”, Мелетій Смотрицький – “Лямент у світа вбогих…”, Касіян Сакович — “Віршіна жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”, Симон Зиморович– книга любовних пісень “Роксоланки, або Руські панни”, Софроній Почаський – поетичнакнига “Евхарістиріон, або Вдячність”, Афанасій Кайнофольський – книга “Тератургіма,або Чуда”, Кирило Ставровецький — збірник віршів “Перло многоцінноє”, ОлександрМітура — “Узор доброчесности”, Лазар Баранович – вірші в книзі “Аполлонова Лютня”(1971),Іван Величковський – книжка “Зегар з полузегарком” та ін. Українські поети частовикористовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії,що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художніобрази, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI-XVIIст. дещо наївного,невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українськіймові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучаснимчитачем. Проте українська поезія XVI — першої половини XVIIIст. переживала важливийетап свого розвитку. Автори використовували т.зв. силабічну і несилабічну системипобудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром. Часто вживалися4- і 5-стопний ямб і хорей [57, 53].
У XVIIст. популярною стає драматургія. Найбільшпоширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу,поділялася на три форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом;міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігуриДуші, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.
Шкільна драма розробляла не тільки релігійні,але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їхвивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Тупталостворив різдвяну драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький — драму “ПроНавуходоносора”, Григорій Кониський — “Воскресіння мертвих”.
Своєрідним літературним жанром були літописи.Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують рисинауки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початкуXVIст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознакинового часу. У XVIIст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливіподії того часу — формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657р. та ін. — літописСамовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні здокументами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади.Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.Отже, при дослідженніданого розділу, ми дійшли висновку, що в період кінця XVI — першої половини XVIIст. був періодом піднесення книгописання та книгодрукування. Завдяки появі освітніхосередків на Україні, таких яка Києво-могилянська та Острозька академії, зрослікількість людей, які могли займатися книгописанням. Сприяла цьому і Берестейськаунія, наслідком якої з’явилася полемічна література. Друкарську справу відновивІван федоров, а осередком українського друкарства стала Острозька друкарня.
Розділ 4. Тенденції розвитку науки тамистецтва4.1 Галузі науки
Розвиток науки в другій половиніXVI — першій половині XVII ст. був тісно пов’язаний з тими загальнокультурними процесами,які переживало українське суспільство в зазначений період. Радикальний поворот доЗаходу позначився новими якісними зрушеннями в усіх сферах культурного життя українськогонароду, в тому числі і в царині науки.
Як вже говорилося, українська культура довгорозвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводилодо відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничихнаук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.
Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхибули вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і доситьпізно за європейськими мірками — у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджуєтьсяідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизаціярізних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями наукий освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений,механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П.Лапласвважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через100 років, оскільки закони руху є незмінними [45, 142-144].
Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, якФеофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії.У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в неделю цветную о властии чести царской” Прокопович виклав свою концепцію “просвіченого абсолютизму”. Державнавлада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батькомдля своїх підданих. Подібно Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись“війни всіх проти всіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніхворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ'є, він вважав, що люди передаютьтурботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятисямонарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Аленарод володіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати своюдумку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолуза тими або іншими причинами не виявиться [45, 149].
Досить ідеалістична логіка Прокоповича базуваласяна його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється зсуспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогоюосвіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним зістотних завоювань вітчизняної суспільної думки.
Особливе місце в історії як української, такі світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам,він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістюй егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і“сродний” труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини.Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладеніприродою, — так міркує Сковорода в творах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”,“Бджола і Шершень” та ін [45, 153].
Сковорода однозначно відкидає світоглядні положенняепохи Відродження про “сильну особистість”, яка багато бажає і багато досягає. Унадмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму,знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йомужиття. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість,вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зреченнязайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людинишматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджуєфілософ.
Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекийвід абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини,настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шляхможе бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людськійдіяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччявипередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьмиі природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природучимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буденескінченно черпати сили з неї.
Ми вже зазначали таке нове длятого часу явище, як активне впровадження в навчально-освітню практику українськихшкіл так званих семи вільних мистецтв (septem artes liberales), які віддавна культивувалисяв західноєвропейській системі освіти, в тому числі в католицьких школах, що діялина українських землях. Сім вільних мистецтв, або «сім наук визволених»,як їх тоді називали, це науки тривіуму — граматика, риторика, діалектика і квадривіуму— арифметика, геометрія, музика, астрономія. Орієнтація українських шкіл на вивченнявільних наук позитивно впливала не тільки на піднесення рівня освіти й наближенняїї до загальноєвропейських форм, а й об’єктивно сприяла розвиткові цих наук на українськомуґрунті. І справді, наприкінці XVI — першій половині XVII ст. розвиток окремих галузейзнань в Україні досяг значного рівня. Особливо інтенсивно почали розвиватися словеснідисципліни, зокрема граматика, риторика й поетика, котрі, як відомо, були основоютак званих гуманістичних студій. Менше розроблялися науки квадривіуму — математика,астрономія, музика, а також право, медицина, логіка [45, 158-159].
Розглянемо рівень розвитку українськоїнауки наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. за окремими галузями знань і втому порядку, в якому їх традиційно представлено в системі «семи вільних мистецтв».
Граматика. Найбільшого успіху українськівчені досягли в розробці граматичної теорії і творчому застосуванні її до церковнослов’янськоїмови. За їхнім переконанням, граматика посідала центральне місце в системі освітиі духовної культури загалом як засіб, за допомогою якого можна досягти всіх іншихзнань.
Переконання про особливу рольграматики в системі гуманітарних наук з початком XVII ст. стало панівним серед освіченогозагалу. Так, у виданій 1632 р. збірці викладачів і спудеїв гімназіуму при Києво-Печерськійлаврі "Євхаристиріон" прославляються «сім вільних наук». І першим«коренем умієтности», тобто знання, вони називають граматику. При цьомунаші вчені-філологи пішли власним шляхом: використовуючи досягнення тогочасної європейськоїграматичної науки, переважно в царині латинської та старогрецької мов, вони спрямувалисвої зусилля на науково-теоретичне опрацювання церковнослов’янської мови як символустарокиївської культурно-національної традиції. Такі видатні тогочасні книжники,як Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький і Памво Беринда прагнули науково-теоретичнимопрацюванням церковнослов’янської мови поставити її в один ряд зі світовими мовами— латинською та грецькою, і засвідчити таким чином загальнолюдське значення східнослов’янськоїкультурної традиції, її рівноправність з іншими визнаними культурними традиціямихристиянського світу.
Основним завданням науково-теоретичноїрозробки церковнослов’янської мови українські вчені вважали кодифікацію цієї мови,тобто повернення їй первісних, так би мовити класичних норм. Цей принцип зближувавїх з теорією і практикою філологів доби Відродження, котрі, віддаючи перевагу класичнійлатинській мові над середньовічною, наполегливо виправляли «вульгарну»латину.
Першими спробували укласти граматикуцерковнослов’янської мови в Україні книжники «славного града Острога»на прохання «жителей столицы великаго князства града Вильни». Їхня «КграматыкаСловенска языка», яка ще значною мірою ґрунтувалася на середньовічних південнослов’янськихграматичних традиціях, була видрукована в цьому ж «граді Вільні» 1596p [45, 164].
Латинській освіченості католиківправославні прагнули протиставити орієнтацію на грекомовну культуру. Тому важливоюподією науково-культурного життя України кінця XVI ст. став вихід у світ підручникапід назвою «Адельфотис. Граматіка доброглаголиваго єллино-словенскаго языка»(Львів, 1591 р.), створеного «спудеями» Львівської братської школи і їхвчителем Арсенієм Еласонським. Цей теоретичний підручник грецької мови написанийпаралельно двома мовами: грецькою і «словенською». Вона на практиці показалате, що теоретично доводили українські вчені того часу — рівноцінність грецької іцерковнослов’янської мов. Водночас її поява заохочувала до написання спеціальнихграматик церковнослов’янської мови.
І така граматика незабаром з’явилася.Це була «Граматика словенська» Лаврентія Зизанія, що вийшла друком 1596р. у Вільні. Її автор першим спробував осмислити будову церковнослов’янської мовина основі граматичної теорії свого часу, а також нормалізував правопис східнослов’янськогописьменства. «Граматика» Л. Зизанія помітно вплинула на дальший розвитокмовознавства в Україні, її засади згодом поглибив у своєму підручнику церковнослов’янськоїмови Мелетій Смотрицький. Він був глибоко обізнаний не тільки з вітчизняною філологічноютрадицією, а й ґрунтовно опанував тогочасну європейську граматичну науку, зокремапраці К. Ласкаріса, Ф. Меланхтона, Е. Альвара, М. Крузія. Підручник під назвою «ГрамматікиСлавенскія правильноє синтагма...» (вийшов друком 1619 р. у м. Єв’є поблизуВільна) він створив, в основному, під час викладання в Київській Братській школі(1616 — перша половина 1618 р.). Своєю працею Смотрицький заклав міцні основи нетільки української, а й усієї східнослов’янської лінгвістики. До середини XVIIIст. вона була єдиним підручником з граматики в школах України, Росії та Білорусі.Великої популярності зажила праця М. Смотрицького у Болгарії, Сербії, Хорватії,Румунії. Вона була відома й за межами ареалу функціонування церковнослов’янськоїмови: відомі її переклади латинською мовою.
Українські вчені того часу поступовопереходять від нагромадження народорозмовного лексичного матеріалу до створенняна його основі систематичного підручника «простої» мови. Їхні зусилляувінчалися появою 1643 р. «Грамматыки словенской» Івана Ужевича — першоїнауково опрацьованої граматики української мови. Про її автора Івана Ужевича знаємо,що походив він з української етнічної території (найвірогідніше, з галицько-волинськогопограниччя) і був студентом Краківського (1637 — 1641), а згодом Паризького (1643— 1645) університетів. Написана латиною 1643 р. (з 1645 р. відомий вдосконаленийваріант) «Грамматыка словенская» Ужевича подає нарис граматичної системиукраїнської книжної мови XVII ст. Ця граматична праця повністю відповідала теоретичномурівневі мовознавчої науки своєї доби. Автор був добре обізнаний з тогочасними вітчизняними(зокрема М.Смотрицького) й зарубіжними (наприклад П.Статоріюса-Стоєнського) граматикамита граматичними теоріями, що були успадковані від Давньої Греції та Риму; він володівсучасною йому методикою опису звукового складу та граматичної будови мови. Призначаючисвою книгу насамперед для західного читача, автор, природно, відштовхувався відлатинської граматики, але разом з тим дбав про забезпечення в ній адекватного описуукраїнської книжної мови, що її, як це можна зробити висновок з його теоретичнихміркувань і практичних порад, знав досконало. Разом з тим у творі Ужевича помітнийпорівняльний аспект: іноді він показує морфологічні особливості польської, чеської,хорватської мов. Часто підкреслено виділяє подібність слов’янської граматичної системидо латинської або відмінності між ними. Принагідно І. Ужевич для зіставлення залучаєприклади з грецької та гебрайської мов. Все це може свідчити про те, що свою книгуавтор пропонував передовсім увазі освічених філологів [45, 172].
Мовознавча діяльність Л. Зизанія,М. Смотрицького, П. Беринди, І. Ужевича створила, по суті, цілісний науково-філологічнийнапрям у духовній культурі України кінця XVI — першої половини XVII ст. їхні праці,особливо в галузі граматики і лексикографії церковнослов’янської мови, заклали теоретичніоснови для майбутніх славістичних студій.
Риторика. Курси риторики, як і тісно пов’язаноїз нею поетики, в українських навчальних закладах кінця XVI — XVII ст., попри те,що сприяли розвиткові ораторського мистецтва, літературної теорії та виробленнюпевних естетичних вартостей, відігравали ще й педагогічну роль: вони служили вивченнюкласичних, переважно латинської та церковнослов’янської мов і плеканню інтелектуальнихздібностей учнів. Можливо, саме тому поява українських риторик збігається у часіз виникненням перших українських шкіл гуманістичного типу — Острозького «тримовноголіцею» (гімназіуму), Львівської братської школи, Києво-Могилянського колегіуму.Це ж, очевидно, було причиною і того, що на відміну від граматичної науки, в якуукраїнські вчені внесли багато нового й оригінального, в курсах риторики й поетикивони, в основному, йшли за готовими європейськими зразками.
Про зростання інтересу до наукириторики в Україні на зламі XVI — XVII ст. свідчить автентичний документ того часу— навчальна програма Львівської братської школи з 1586 р. Спонукуючи учнів вивчативільні науки, автори документа повідомляють, що «діалектику и реторику и иныефилософские писма, школе належачыє» перекладено «по словенску» і«в школЂ львовской руським языком списано» [45, 175-177].
Одна така скомпонована «пословенску» риторика збереглася до наших днів. Це слов’яномовна риторика з кінцяXVI ст., відома в науці під дуже неточною назвою «макаріївська». На тійпідставі, що кілька копій з неї були віднайдені в XIX ст. у книгозбірнях Москвиі Новгорода, російські дослідники приписували її авторство новгородському митрополитовіпочатку XVII ст. Макарієві. Однак, як показали найновіші дослідження, згадана риторикавиникла в Україні, про що переконливо свідчать її мовні та культурно-типологічніособливості. Недавно виявлено прототип цієї праці — ним був адаптований варіантлатиномовної риторики знаменитого німецького вченого Філіпа Меланхтона, укладениййого послідовником Лукою Лосієм.
Як можна здогадуватися, ця риторикавиникла в науково-освітньому середовищі Острога або Львова. Вона складається з двохкниг, перша з яких охоплює п’ять розділів: 1) загальне визначення риторики та їїзавдань; 2) про роди промов (повчальні, судові, медитативні й демонстративні); 3),про загальні місця для кожного роду промов; 4) про збудження пристрастей; 5) пропорядок слів або суджень. Не всі з цих розділів однаково широко викладені, але міжними відчувається внутрішній зв’язок, що випливає з основної мети науки риторики.Автор дає таке визначення риторики: «Риторика єсть, яже научаєт пути правогои житія полєзного добрословия. Сію же науку сладкогласієм или краснословієм нарицают,понеже красовитои удобно глаголати и писати научаєт» [45, 179].
Перед ритором ставляться два завдання:по-перше, досконало знати всі правила складання промов; і, подруге, зміст його промовмає бути суто діловим, суспільнозначимим. Це був перший відомий підручник риторикицерковнослов’янською мовою. Пізніші курси риторики українського походження пов’язаніз Києво-Могилянським колегіумом і написані латинською мовою.
Культурне зближення із Заходомстимулювало розвиток інших словесних наук, зокрема поетики, що була тісно пов’язаназ риторикою. Власне за уявленнями, які панували в той час у Європі, риторика й поетикане мали чіткого розмежування.
Таке розуміння взаємозв’язку риторикиі поетики стало набутком і українських гуманістичних шкіл, зокрема Києво-Могилянськогоколегіуму, професори якого або читали паралельні курси цих наук, або їх суміщали.Розвиток науки риторики і тісно пов’язаної з нею поетики помітно вплинув на утвердженняв духовній культурі України гуманістичних принципів. Культ риторики і поетики вцей період починає поступово виходити за межі шкільних програм та канонів і наповнюватиінтелектуальне життя тогочасної України. Для культурних діячів України кінця XVI— першої половини XVII ст. слово ставало символом знання й освіти, воно ототожнювалосяз культурою загалом. І в цьому якраз найбільше проявилася ренесансно-гуманістичнасутність української духовності цієї доби.
Діалектика, Проте для того, щоб бути по-справжньомукультурним, недостатньо досконало володіти писаним словом, потрібно ще й вміти логічновисловлюватися. Це добре усвідомлювали провідні діячі української культури, томувони, йдучи в руслі західної культурної традиції, приділяли увагу вивченню діалектики,тобто початків логіки [45, 179-181].
У системі тривіуму, як відомо,діалектика займала третє, завершальне місце, її засвоєння, тобто оволодіння основнимизаконами логіки, полегшувало опанування наук вищого рівня — математики, астрономії,музики, а також філософії і богослов’я.
Кінцем XVI ст. датується появав Україні перших посібників діалектики «слов’яноруською» мовою. Це булиперекладені підручники різного походження. Перший з них — «Діалектика»Іоанна Дамаскина, візантійського вченого-богослова VIII ст. Ця логічна праця булавідомою в Україні ще в XI ст. у церковнослов’янському перекладі. Наприкінці XVIст. заходами гуртка вчених, що існував під патронатом емігранта з Росії князя А.Курбськогов містечку Миляновичах на Волині, «Діалектика» Дамаскина була заново перекладена«слов’яноруською» мовою.
Яку ж цінність становить «Діалектика»Дамаскина в методологічному відношенні? Вона знайомила тих, хто її вивчав, з чотирмаосновними методами пізнання дійсності: а) розподіл родів на види за допомогою видовихвідмінностей; б) поєднання роду з видовими відмінностями і визначення, яке виникаєвнаслідок цього поєднання; в) розподіл складного на прості елементи; г) доведення.Як бачимо, в «Діалектиці» Дамаскина, яку, до речі, він ототожнював з логікоювзагалі, практично відсутній такий важливий розділ науки логіки, як вчення про речення(судження) і силогізми.
Можливо, саме тому в інтелектуальнихколах Острога вже в середині 80-х рр. XVI ст. виникла ідея доповнити «Діалектику»Дамаскина саме розділом про силогізми.
Перші українсько-білоруські діалектикинебагато вносили до загального розвитку науки логіки. Їхній науковий зміст загаломвідповідав тому рівневі формальної логіки, який давала традиційна європейська схоластичнаосвіта. Новим у розвитку логічних знань в Україні було хіба те, що перекладами курсівдіалектики «слов’яноруською» мовою українські вчені творили ґрунт длявироблення логіко-філософської термінології на новій, народорозмовній основі.
Систематичне ж викладання діалектикив Україні, започатковане в КиєвоМогилянському колегіумі, велося латинською мовою.В ідейному змаганні двох культурних впливів — західного і східного — перемогла європейськанауково-філософська традиція, що було результатом загальної переорієнтації українськоїдуховності на Захід. У дусі західної університетської традиції професори Києво-Могилянськогоколегіуму почали викладати діалектику в загальному курсі філософії як вступну частинудо так званої великої логіки (Logica major). Проте мова про це піде трохи далі.
Математика. Математика (арифметика і геометрія)за програмою «семи вільних мистецтв» теж мала входити до програми гуманістичнихшкіл середнього рівня. Є дані, що систематичне викладання математичних наук, зокремаарифметики, велося вже в Острозькій школі. Про це свідчить рукописний збірник початкуXVII ст., який походить з Острога і містить ряд задач і вправ з арифметики. Майжевсі задачі, вміщені в ньому, пов’язані з торговельною практикою і нагадують ті задачі,що їх доводилося розв’язувати купцям.
Про зацікавленість в Україні математичниминауками на зламі XVI — XVII ст. свідчить той факт, що в особистих бібліотеках освіченихміщан та представників духовенства були книги науково-природничого змісту. Судячиз підручників та рукописних посібників, якими користувалися в школах XVI — початкуXVII ст., автори цих праць розрізняли два види арифметики: числову, або звичайну,і так звану лінійну, обчислення в якій виконувалися на лініях за допомогою камінцівабо спеціальних жетонів.
У математичній літературі XVI— початку XVII ст., що поширювалася в українському науково-освітньому середовищі,переважає так звана лінійна арифметика. Зразком цього типу арифметичної науки слідвважати друкований латиномовний підручник «Лінійна арифметика» БенедиктаГербеста, що вийшов у Кракові 1561 p. (Benedicti Herbesti Neapolitani. Arithmeticalinearis, 1561). Цей підручник став таким популярним, що впродовж наступних п’ятнадцятироків витримав ще п’ять видань. Зміст «Лінійної арифметики» Гербеста загаломвідповідав рівневі європейської арифметичної науки того часу. В ній викладені, якце було тоді заведено, дев’ять арифметичних дій. До чотирьох основних — додавання,віднімання, множення і ділення — Гербест додав ще такі дії, як нумерація, подвоєння,роздвоєння, піднесення до степеня і добування кореня [45, 186].
Є відомості про викладання арифметикита геометрії в Києво-Могилянському колегіумі. Про рівень цих предметів може свідчити«Арифметичний рукопис» середини XVII ст., який є учнівськими записамивідомого культурного діяча Симеона Полоцького з часів його навчання у Києво-Могилянськомуколегіумі. Тут, зокрема, викладено правила виконання чотирьох арифметичних дій,приклади та способи перевірки правильності їх виконання. Таблицю множення поданоу формі традиційної таблиці Піфагора. В розділі «Про золоте правило» зазначено,що застосування цього знаменитого правила, яке інакше називають правилом трьох,або правилом пропорційних чисел, приносить велику користь. Розглянуто два види «золотогоправила» — пряме та зворотне (кожне з яких було простим та складним). Способизастосування правил пояснено на конкретних прикладах, а одержані результати перевіряються.Зміст розділу «Про дроби або хвилини (мінути)» обмежується елементарнимивідомостями про звичайні дроби та їхнє застосування в астрономії, геометрії, мірнійсправі, торгівлі. В зв’язку з розглядом питання про поділ години, хвилини та колана градуси подано коротку інформацію про шестидесяткову систему числення, яка середастрономів античності і середньовіччя мала більше поширення, ніж десяткова.
Вивчення дробів, як і арифметикизагалом, мало велике значення для засвоєння інших точних наук, зокрема геометрії.Про рівень її розвитку в Україні можемо судити по тих практичних курсах геометрії,які дійшли до нас з XVI — початку XVII ст. Дослідники цих праць зазначають, що вонивключали планіметрію і деякі відомості про обчислення площі поверхонь та об’ємівнайпростіших геометричних тіл. Особливу увагу в цих курсах приділено задачам вимірюванняна місцевості за допомогою найпростіших інструментів.
Характеризуючи стан наукових знань,слід зазначити дальший розвиток правознавства (правничі, політичні, соціальні проблемирозглядали згадуваний Станіслав Оріховський, професори Замойської академії, де 1594р. засновано кафедру римського права), нагромадження знань з сільського господарства(отже, з ботаніки та зоології), військової техніки, медицини. В українських містахпрацювало чимало здібних медиків. Зокрема, львівський доктор медицини Еразм Сикствідзначився як автор трактату з бальнеології — книжки про мінеральні води в с. Шкло.
Запровадження в навчальну практикуукраїнських шкіл (70 — 80іх рр. XVI ст.) так званих семи вільних наук сприятливовплинуло на вироблення нового розуміння науки як відносно незалежної від богослов’ягалузі духовної культури. Втім у школах навчальний матеріал групувався не за схемоюсеми наук, яка з часом щораз більше перетворювалася на абстракцію. Якщо найпомітнішогопоступу зазнали гуманітарні науки, зокрема граматика та інші словесні дисципліни,то це пояснюється специфікою духовної атмосфери часу, коли Україна переживала своєкультурно-національне відродження з досить чітко вираженим ренесансно-гуманістичнимзабарвленням.
Підбиваючи загальний підсумокрозвитку науки в Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст., сліднасамперед підкреслити її відчутний прогрес: від загального нагромадження різногороду знань до виділення окремих із них у самостійні науки. Наука, під якою розумілиголовно вченість і знання, а не дослідження, ставала важливим компонентом інтелектуальноїдіяльності.4.2 Мистецтво
Розквіт науки в Україні позначивсятакож на запровадженні нових тенденцій в мистецтві цього періоду. В українськомумистецтва XVI-XVIIст помітні риси ренесансу, але менш вираженінаж в європейському мистецтві цього періоду.
Становлення професіональної художньої культуриУкраїни за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європімистецтво XVI ст. — це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурідеякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.
Архітектура. В архітектурі національні традиціїміцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той жечас з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурногопроцесу, у XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачаєвелику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції,розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративніідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва,якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою.Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідногостилю, названого українським, або “козацьким” бароко. Видатний український вченийпочатку нашого сторіччя В.М.Щербаківський так зобразив його особливості: “Характеризуєтьсяукраїнське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами… Властива українському мистецтвупростота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішимі спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі” [42, 36-38].
Провідним типом споруд стає так званий козацькийсобор — п“ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський соборв Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнутопри побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз- територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіницяДалеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий українськийнародний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський,який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішнійоздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев”яних іконостасів, проявилосяблискуче мистецтво народних майстрів.
Крім нового будівництва, у XVII ст. на коштикозацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійськийі Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані(оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів.Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича,Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим [42, 43-44].
У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі.Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективуголовної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невеликаза розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітекторпосилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені кольори Растреллі — блакитний,білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом.Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським,який нині використовується для урочистих президентських прийомів.
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейськастилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор СвятогоЮра у Львові).
Вигляд українських міст змінювався у зв'язкуз тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель.Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховимивідкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудовіміст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. новіміста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиногоархітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр[42, 56].
Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництвімали світські будівлі — палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними булифонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т.зв.регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних формкущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду.З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки(ландшафтне планування).
Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійнийзміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступововитісняється новими віяннями.
У XVI-XVII ст. в Україні складається декількашкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художниківсформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно вжанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців,як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова відсередньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність.Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерськоїлаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенствоне схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися«лицом и очами светлы и телом дебелы». Частиною храмового живопису ставпортрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частиніУспенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя Володимира до ПетраI.
Перехідну роль між іконописом і світським портретнимживописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки.Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося,масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникаміноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст.припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цейже час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга,в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький — родомз Києва, В.Боровиковський — з Миргорода. Українцем був творець історичного жанруросійського академічного мистецтва А.Лосенко [45, 56].
У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюрибули продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вжезгадуване “Пересопницьке Євангеліє”. Його мініатюри близькі до реалістичного трактуванняобразів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Київської Русіприкрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні “Пересопницьке Євангеліє”стало одним з символів державності України — на ньому складається президентськаприсяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалисярелігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до “Віршівна жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного”. Серед них — портрет гетьманана коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тодів Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич,Іван Щирський.
Абсолютно особливим жанром стала «народнакартина». Це — в першу чергу серія козацьких образів: «Козак з бандурою»,«Козак Мамай». Як елемент народного побуту такі картини зберігалися допочатку ХХ ст.
За сто років перед серединою XVIIст. мистецька культура українських земель пройшла складний шлях розвитку, визначальниммоментом якого став найбільший після прийняття християнства та вироблення на йогооснові нової системи мистецької культури перелом у розвитку мистецького життя. Вінвідбувався на ґрунті власної традиції, але за умов дії відмінних історичнокультурнихфакторів. Найголовнішим серед них було остаточне звернення в бік західноєвропейськихмистецьких течій, що так чи інакше проявляється в усіх напрямах еволюції культурногопроцесу й аспектах культурного життя перед серединою XVII ст. Таке звернення ажніяк не означало підпорядкування мистецького процесу на українських землях законамрозвитку західноєвропейського мистецтва. У різних видах мистецької творчості європейськатрадиція об’єктивно відігравала іншу роль, і найменше її присутність відчуваєтьсятам, де сильнішими були власні корені. Навіть у рамках мистецького напряму західноєвропейськоїорієнтації релігійне малярство другої половини XVI — першої половини XVII ст. виразнорозвивалося у своєму власному руслі, перебуваючи поза сучасним європейським контекстом.Тим самостійніший характер має українське релігійне малярство, яке завдячує Заходовілише окремими моментами іконографії, привнесеними за посередництва нідерландськоїграфіки. Аналогічна картина спостерігається у портретному малярстві та графіці.Європейська традиція, природно, відігравала більшу роль у скульптурі та декоративно-ужитковомумистецтві, причому це був вплив не абстрактної «Західної Європи», а конкретногоцентральноєвропейського ареалу найближчих німецькомовних сусідів тодішньої Польщі.Акцентування на власній традиції, мистецький процес як її саморозвиток в умовахнової історичної епохи, а тому закономірно у новому руслі становлять суть мистецькогожиття українських земель цього переломного періоду.Зміни, які відбувалисяу мистецькому житті українських земель упродовж другої половини XVI —половини XVIIст., трансформувавши характер мистецької культури, не заторкнули, однак, її фундаментальнихоснов, тому нова мистецька епоха стала органічним продовженням на новому історичномуґрунті традиції, виробленої після прийняття християнства й утвердження побудованоїна його засадах мистецької культури східнохристиянського зразка. У своїх найважливішихзасадах зберігалася й історично складена система взаємовідносин всередині самоїкультури.
Висновки
В ході проведеного дослідженняможна зробити наступні висновки: XVI — перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури: піднесення в сферіосвіти, завдяки виникненню закладів освіти — Києво-Могилянської, Острозької академій,братських шкіл та шкіл уніатів; розквіт книгописання та книгодрукування; наука тамистецтво переймали риси гуманізму, який в першій половині XVI ст. розвивався в Західній Европі.
Українська культура цього періодувикористовує традиції та духовну спадщину Київської Русі. Але перебування українськихземель під іноземним пануванням, мало своїм наслідком з одного боку — опір духовноїкультури українського народу спробам її знищити, з другого — неминучий вплив польськоїкультури на культуру України. Однак, завдяки глибокому культурному потенціалу національнакультура вижила, розвиваючись на засадах вітчизняних традицій попередніх віків,вбираючи в себе ідеї європейського Відродження і надалі залишаючись самобутньою,з властивими тільки їй рисами.
Розвитку української культури сприяв розвиток національно-визвольного руху проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657рр. Після проголошення церковної уніїборотьба за права православної церкви, проти нав’язування унії стала лозунгом, якийнадав релігійного забарвлення політичним вимогам козацтва. Слід зазначити, що поділукраїнців на православних і греко-католиків не означав повного національного розколу.Попри всі взаємні звинувачення, якими сповнена полемічна уніатська й православналітература, в ній звучить розуміння єдності походження і культури Русі, русинів.
Історична доля українського народусклалася так, що українська культура, органічно сприйнявши інтелектуальні здобуткивласного та сусідніх народів, набувада оригінальних рис значною мірою завдяки своїйдемократичній орієнтації. Хоч дальший розвиток суспільства неминуче вів до поглибленнясоціальної диференціації та формування субкультур станів і суспільних груп, одночаснодіяли й фактори загальнонародної консолідації.
На нашу думку, очевидно виявомцього була взаємодія культури низової (народної), з професійною, їхні взаємовпливі взаємозбагачення. Одночасно, попри відмінності у положенні, соціальній структурі,політичному становищі різних українських земель, відбувався не тільки цілком закономірнийпроцес творення специфічних регіональних субкультур, а й продовжувалося зміцненнязагальноукраїнських рис.
Культура України першої половиниXVI ст. була проміжним етапом між культуроюКиївської держави і культурою національного пробудження XVII ст. У ній перехрещувалися промені духовностіСходу і Заходу. На нашу думку, саме тоді в українській культурі найпомітнішими сталискладники, що заслуговують на назву ренесансних або принаймні таких, що дуже подібнідо ренесансних, і становлять своєрідну українську аналогію до ренесансних явищ узахідній культурі
Чи не головним наслідком активностірелігійних реформаторів було те, що вони стимулювали активність традиційних церковна ниві релігійно-організаційній та освітній. Поділ Київської митрополії на дві— православну й унійну — сприймався сучасниками і наступними поколіннями як національнатрагедія, і справді, в ході збройних конфліктів цей розкол призводив до фанатизму,навіть кровопролиття. Попри всі негативні наслідки конфесійної боротьби, змаганняміж релігіями і обрядами стало теж стимулом до активізації зусиль на ниві шкільництва,друкарства й науки, сприяло пожвавленню богословської думки. Важливо при цьому підкреслитипояву у творах окремих визначних українських діячів обох «грецьких» конфесійдобре обґрунтованих концепцій про єдність основних засад християнства як підставудля об’єднання церков. Проте не був підготовлений грунт для реалізації цих ідей.
Отже українська культура в XVII ст. дедалі більше долала середньовічніканони, збагачувалася ідеями гуманізму й посвітництва. Проте її розвиток гальмувавсяфеодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українськихземлях.
Ми прослідкували особливості розвиткуукраїнської культури протягом XVI-XVIII ст. Ці три епохи були насичені різноманітнимиподіями у політичному, економічному, соціальному і звичайно культурному житті нашоїдержави. Для нації це були нелегкі випробування, нерідко ціною життя. Але українцівистояли і, не дивлячись ні на що, поповнювали новими досягненями культурну скарбницюУкраїни, яку отримали у спадок від Київської Русі. Ця скрарбниця оберігалася і поповнюваласянашим народом, бо він чудово розумів, що із втратою культури зникне і нація.
Наші предки зберегли свою святиню,не дивлячись на складні історичні умови, ми їм дуже вдячні, проте буде дуже прикро,якщо наше покоління її не збереже.
Список використаних джерел та літератури
1. Білодід І.К. Києво-Могилянська академія і розвиток східнослов’янськихлітературних мов у XVII — XVIII ст. — Київ, 1973;
2. Берестейськаунія (1596 — 1996): Ст. й матеріали // Ін-т релігієзнавства — філія Львів. музеюісторії релігії, Львів. відділення Ін-ту укр. археографії та джерелознав. ім. М.ГрушевськогоНАНУ / Ред. О.Жданова. — Львів, 1996;
3. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватиканута унії (X — початок XVII ст.) / Упор. Є. А. Гринів, Б. В. Грабовецький та ін. —Київ, 1988;
4. Возняк М. Історія української літератури. 2-е вид. — Львів, 1992;
5. Ґрачотті С.Українська культура XVII ст. і Європа // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи:Матеріали 1-го укр.-італ. симпозіуму, 13 — 16 вересня 1994 р. — Київ; Венеція, 1996;
6. Грімстед-Кеннеді П. Руська метрика: книги польської коронної канцеляріїдля українських земель (1569 — 1673 рр.) // Укр. іст. журн. — 1989. — № 5;
7. Грушевський М. Духовна Україна: Зб. творів. — Київ, 1994. — С.137;
8. Грушевський М. З історії релігійнної думки на Україні. – К., 1992;
9. Грушевський M. Історія України-Руси. — Київ, 1995;
10. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці // Жовтень,1989, № 1, 2, 3, 4;
11. Дзюба Е. Н. Просвещение на Украине: вторая пол. XVI — первая пол.XVII в. — Киев, 1987;
12. Дмитриев М.Православие и реформация. — Москва, 1990;
13. ДокументиБерестейської унії. — Львів, 1996;
14. ЕтнографіяУкраїни / Ред. С.А.Макарчук. — Київ, 1994;
15. ЄвропейськеВідродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993;
16. ЖолтовськийП.М. Український живопис XVII — XVIII ст. — Київ, 1978;
17. ЖуковськийА. Петро Могила й питання єдности церков. — Київ, 1997;
18. Запаско Я.П.Мистецтво книги на Україні в XVI — XVIII ст. — Львів, 1971;
19. Запаско Я.П. Мистецька спадщина Івана Федорова. — Львів, 1974;
20. Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталогстародруків, виданих на Україні. — Львів, 1982. — Кн. 1. (1574 — 1700);
21. Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культуриXVI — XVIII ст. — Київ, 1966;
22. Ісаєвич Я.Джерела з історії української культури епохи феодалізму. — Київ, 1972;
23. Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова. — Львів, 1989;
24. Ісаєвич Я. Найстаріші документипро діяльність братств на Україні // Історичні джерела та їх використання. — Київ,1966. — Вип. 2;
25. Ісаєвич Я.Україна давня і нова. — Львів, 1996;
26. Історичнийконтекст укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління / Ред. Б. Ґудзяк,співред. О.Турій. — Львів, 1995;
27. Історія українськогомистецтва: У 6 т. — Київ, 1968. — Т. 1, 2;
28. Історія українськоїлітератури: У 8 т. — Київ, 1967. — Т. 1;
29. Історія українськоїмузики: У 6 т. — Київ, 1989. — Т. 1;
30. Книга і друкарствона Україні. — Київ, 1965;
31. КовальськийМ.П. Джерела про початковий етап друкарства на Україні. — Дніпропетровськ, 1972;
32. Колодний А.М.Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. — Львів, 1996;
33. КопержинськийК. Острозька друкарня в Острозі та в Дермані після Берестейської унії (1596 р.),її видання та діячі // Бібліол. вісті. — 1924. — № 1/3;
34. Кочан Н. Флорентійська унія і Київська митрополія. До проблемирозвитку та втілення ідеї унії церков // Знаки часу: До пробл. порозуміння церков.— Київ, 1999;
35. Кралюк П.Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці XVI — першоїполовини XVII ст. — Луцьк, 1996;
36. КрижанівськийО.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — Київ, 1994. —Кн. 3;
37. Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV — XVIII ст.// ЗНТШ. — 1994. — Т. 228;
38. Крип’якевич І. 350-ліття середньої школи у Львові // Життя і знання.— 1936. — № 1;
39. Кулаковський П. Земські сеймики як орган шляхетського самоуправлінняв др. пол. XVI — перш. пол. XVII ст. // Наук. праці іст. ф-ту Запоріз. держ. ун-ту.— 1999. — Вип. 7;
40. Культура іпобут населення України. — Київ, 1993;
41. Культура українськогонароду: Навч. посіб. / В.М. Русанівський, Г.Д. Вервес та ін. — Київ, 1994;
42. Логвин Г.Н.Украинское искусство XI — XVIII вв. — Москва, 1963;
43. ЛюбащенкоВ. І. Історія протестантизму в Україні. — Київ, 1996;
44. Маслов C. І. Культурно-національне відродження на Україні в кінціXVI ст. і першій половині XVII ст. // Матеріали до вивч. укр. літ-ри. — Київ, 1959.— Т. 1. — С. 207 — 208; АЮЗР. — Ч. 1, Т. 6. — С. 696;
45. Марченко М.І.Історія української культури. З найдавніших часів до серед. XVII ст. — Київ, 1961;
46. Медынский E. H. Братские школы Украины и Белоруссии в XVI — XVIIвв. и их роль в воссоединении Украины с Россией. — Москва, 1954;
47. Мицько І. Буське братство // Прапор Жовтня. — 1986;
48. Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576 —1636). — Київ, 1990;
49. Мишанич О.Крізь віки: Літ.-крит. та іст. статті й дослід. — Київ, 1996;
50. Назарко І.Київські і галицькі митрополити. — Рим, 1962;
51. Наливайко Д. С. Очима Заходу: Рецепція України в Західній ЄвропіXI — XVIII ст. — Київ, 1998;
52. НемировскийЕ.Л. Начало книгопечатания на Украине: Иван Федоров. — Москва, 1974;
53. НемировскийЕ.Л. Начало славянского книгопечатания. — Москва, 1971;
54. Нічик В. М. Культура і церковна діяльність П. Могили та процеснаціонального відродження України // Церква і національне відродження. — Київ, 1993;
55. Нічик В.М.Петро Могила в духовній історії України. — Київ, 1997;
56. Овсійчук В.А, Українське мистецтво XIV — першої половини XVII століття. — Київ, 1985;
57. Огієнко І.Історія українського друкарства. — Львів, 1925. Передрук: Київ, 1994;
58. Огієнко І.Українська церква. — Прага, 1942. — Т.1;
59. Острозька академія XVI — XVII ст.: Енцикл. вид. — Острог, 1997;
60. Пам’ятки братськихшкіл на Україні. — Київ, 1988;
61. ПаславськийІ. Берестейська унія і українська християнська традиція. — Львів, 1997;
62. ПахльовськаО. Культура та ідеологія України у XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом і СходомЄвропи. — Київ; Венеція, 1996;
63. Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI— перша половина XVIII ст.): Зб. док. — Київ, 1975;
64. Петров Н. П. Киевская академия во второй половина XVII века. —Киев, 1895;
65. Поссевино А. Исторические сочинения о России XVI века. — Москва,1993;
66. Сас П. М.Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.).— Київ, 1998;
67. Сеник С. ПередумовиБерестейської унії // Знаки часу: До проблеми порозуміння між церквами. — Київ,1999;
68. Смолій В.А.,Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // Укр. іст. журн. —1990. — № 10;
69. Східнослов’янськіграматики XVI — XVII ст.: Матеріали симп. — Київ, 1982;
70. Українознавство. В 4-х томах.– К., 1994-96;
71. Українська література XIV — XVI ст. / Упор. В. П. Колосова, В.Д. Литвинов та ін. — Київ, 1988;
72. Українська поезія XVII століття (перша половина). Антологія /Упор. В. В. Яременко. — Київ, 1988;
73. Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — Київ, 1978;
74. Українська та зарубіжна культура.Підручник. – К., 1998;
75. Українськенародознавство / Заг. ред. С.П.Павлюк, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчів. — Львів, 1994;
76. УльяновськийВ.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Середина XV — кінець XVI ст.— Київ, 1994. — Кн.2;
77. Феномен ПетраМогили: Біогр., діяльність, позиція / Відп. ред. В.Климов. — Київ, 1996;
78. Хижняк 3. І. Києво-Могилянська академія. Вид. 2. — Київ, 1981.— С. 31 — 33;
79. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінцяXVIII століття — К., 1997;
80. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.:Волинь і Центральна Україна — К., 1993.