ІКААПУ Інформ Інформаційно-аналітично-координаційне Агентство Авторської Пісні УкраїниІнформаційний бюлетень №5(51)2005 рік Упорядник: Петро Картавий 40034 м.Суми, вул.Інтернаціоналістів, 22, кв.376 тел.дом. (0542) 606-310, службовий 607-605 Email: pkаrtаvyj@su.ukrtеlecom.net Новини одним рядком:2 квітня – КАП “Арсенал” запрошує на "Вечер при свечах" за участі О.Вороха, Я.Шпачинської, вул.Індустріальна, 278 квітня – театр "ACADEMIA" представляє Олега Митяєва та Леніда Марголіна у МЦКІ (Жовтневий палац Києва)9 квітня – КАП “Дом” та салон О.Рубанського представляють Володимира Губернського, м. Львів^ 10 квітня – «АРТ-СУЗІР’Я» представляє Сергія Джигурду з піснями Булата Окуджави у Київському будинку актора12 квітня – «АРТ-СУЗІР’Я» представляє Світлану Волкову і театр пісні «Больно далеко» у Київському буд. актора^ 14 квітня – «АРТ-СУЗІР’Я» представляє О.Артеменко, О.Беспаленко, О.Вороха, Д.Голубицького, Я.Шпачинську у Київ.буд.актора17 квітня – КАП “Арсенал” представляє Олексія Бардіна, м. Полтава у Київському Д Х Т Т «Печерськ»^ Учіться знімати стрес після емоційного напруження, і не розслабляйтесь – попереду багато цікавого Молодим властиве прагнення прискорювати події та інколи без роздумів кидатися у їх вирій. Якщо вам не вдалося знайти новий напрямок діяльності, що задовольняє амбіції зростання, важливо вміти повертатися у звичний режим життя. Дехто знає як важко ранком прокидатися після активно проведеного вечора або ночі. Одні з острахом згадують, що вони робили напередодні та чи не встигли накоїти лиха. Інші прагнуть повернути попередній стан і знову шукають компанію, щоб похмелитися та розвеселитися. Мабуть, у тих, хто провів багато часу на мітингах, ситуація схожа з наведеною. Час підйому минув, життя повернулося до сірих будень, а бажання не повністю здійснилися. Задекларовані зміни йдуть повільно, інколи керівниками призначають осіб із політичної доцільності, а не тих, хто відзначився активністю у виборчий період. Через завантаженість проблемами управління лідери стали менш доступні для спілкування з масами. Хто добре знає історію потрясінь, не дивується тому, що відбувається. Частина військових, повернувшись із війни, де на них кожної миті чигала смерть, вдома попадали у стресову ситуацію від затишку та проблем буття, що на них звалилися. В окопах головна задача – воювати, щоб вижити, а життєзабезпечення вояків було з тилу. Тверезо мислячі старалися швидше забути про війну і влитися у нове життя, звільнивши жінок від тяжкої роботи, щоб ті могли народжувати дітей. Найбільше страждає той, хто щиро вірить запальним промовам, і не вміє критично розібратися у реаліях сьогодення. Чи варто звинувачувати політиків в обіцянках того, чого не можуть здійснити, коли від них це хочуть почути “наелектризовані” слухачі. Якщо на мітингу сказати, що для розбудови цивілізованої громади потрібно десятки років, кого це задовольнить? Мітинги дають емоційний підйом та надію, але руйнують творчий підхід до проблеми. Потрібна адаптація після таких подій, особливо поетам, бо в них порушується природний зв’язок з оточуючим середовищем, і вони бачать його тільки з одного боку. Трагедії тут немає, але про це необхідно знати. Традицією є висока довіра простих людей до слів представників влади. У радянські часи виросло кілька поколінь діячів, які обіцянками робили собі кар’єру, не дотримуючись сказаного. Комуністи нагло обманювали населення й малювали земний рай – “комунізм”. Народ, що настраждався від експериментів і знав ціну їхнім словам таким чином “розслабляли”. Програмний міф про заможне життя з 1980-го року довго сидів у головах, народжених після війни, а ті, хто її пережив, казали: “Головне, щоб не було війни”. Для реалізації задумів, крім віри, необхідно творчо працювати, і разом контролювати тих, у кого важелі впливу на економіку держави та суспільство. Наше майбутнє залежить від розуміння процесів, що відбуваються у житті та впливу на них народних мас . Цікаво спостерігати, як змінюється поведінка осіб, що недавно були вороже налаштовані до тих, хто сьогодні при владі. Дехто з них став майже “революціонером з дитинства”. Можливо у перехідний період це влаштовує владу, яка хоче уникнути конфліктного протистояння. Тоді чому події кінця 2004 року називають революцією, за якої повинні відбуватися докорінні зміни у житті держави та суспільства? Скоріше, це реформізм. Недавно зав. відділом культури м.Суми пообіцяла включити в бюджет міста фестиваль “Булат”. Можна б порадіти за своє дітище, але пригадав, як вона відмовила у підтримці фестивалю співаної поезії “Українська Хвиля – Суми-2003”, і прислала службовця для прослуховування пісень, щоб не співали про владу біля пам’ятника Т.Шевченку, де наступного літа поставлять намети сумські студенти, щоб захистити свою вольницю. Про державного службовця із царини культури така одномовна орієнтація багато говорить. Фестиваль “Булат” кілька років тому потрапив під контроль “Русского движения”. Розумію росіян, які допомагають фестивалю, що пропагує їхню пісню та здивував дитячий водевільчик, поставлений скаутами в перерві заключного концерту. Вдягнені в національне вбрання закохані Наталка й Петро грають недолугих українців. Навряд, щоб діти меншого шкільного віку самі створили таку постановку, скоріше – продуманий прийом протиставлення культур на фоні звучання російських пісень. Актуальна тема – щирість, що важливо для бардів, бо подвійна мораль у житті призводить до фальші в піснях. Після відвідання двох концертів на фестивалі в Сумах бачив різні пласти такої діяльності. Рядові організатори та учасники це робили щиро, що є традицією з 1-го фестивалю, коли навчав цьому членів клубу. На верхньому рівні, крім заслуги в організації фестивалю, присутня і штучна похвала на адресу керівника клубу, про що сказав йому на гала-концерті, коли він запитав: “Ну как?”. У фестивальній “корчмі” виголосили йому дифірамби. Коли на міжнародний фестиваль запросили представників Росії, Білорусі, а про відомих українських бардів не хочуть чути, то це нагадує захід з метою задекларувати, що все гаразд у культурницькому ЄЕП. Молоді пора знати, що існує приховане культурницьке протистояння і вчитись вільно обирати мову пісень, а не в залежності від кон’юктури. Петро Картавий, м.Суми, 15-28 березня 2005 року^ Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні Олександр Ворох – КиївОфіційний сайт: www.vorokh.narod.ru Офіційний сайт КСП «АРСЕНАЛ»: www.arsenal-bard.narod.ru Народився 14 квітня 1983 р. в м. Києві. Повний автор. Пісні почав писати з 1992 р.. У 1996 р. закінчив музичну школу з класу гітари. З 2000 по 2002 рр. був лідером рок-гурту „Станція переливання крові”. У 2002 р. залишає групу та стає членом КАП „Арсенал”. Паралельно в тому ж році розпочав займатися естрадним вокалом і ці заняття тривають й досі. Учасник багатьох фестивалів авторської пісні, у т. ч. пам’яті Олександра Авагяна (1999), майже всіх „Всеукраїнських фестивалів АП” (2000-2003) у м. Києві, „Лісової Фієсти” (2003, 2004) під Бояркою, „Осінньої Ялти-2004”, „Булату” (2005) у м. Суми. Серед особливих відзнак – спецприз на „Всеукраїнському фестивалі АП” (2002) та диплом міжнародного фестивалю авторської пісні КАП „БУЛАТ” (2005). В теперішній момент закінчує Національний технічний університет України „КПІ” за спеціальністю „Телекомунікаційні системи та мережі”. Брав і бере участь у багатьох концертах бардів у м. Києві, організацією деяких з них займався особисто , запрошувався на радіопередачі „Від душі до душі“ Миколи Підгорного та «Гитара по кругу» Нінель Пазирюк... Доброго дня, Петре Васильовичу! Спеціально дочекався повернення з Сум, щоб написати про свої враження. Такого фестивалю я в житті не бачив, тому хочу висловити вдячність усім, хто причетний до його створення та проведення. Я ще не знаю, але здається, він змінив дуже багато у моєму житті. Я ще не зрозумів остаточно, але здається, його енергетика залікувала в мені велику кількість душевних ран, нанесених будь-коли. Я ще ніколи так не любив авторську пісню, поезію, і особливо людей, як на цьому фестивалі. І я ще ніколи не відчував такого душевного спокою і задоволення, як на сценах Зеленого Гаю та Сум. Це просто казка. Дуже жалкую, що не змогла (а хотіла) приїхати Ольга Артеменко, адже саме вона запропонувала мені відвідати Суми. Вона й сама жалкує – просто не склалося. Вразило те, з якими теплом та увагою організатори ставилися до всіх гостей, наскільки було продумано кожну деталь. Серед конкурсантів сподобалися майже всі. Конкурсний концерт видався чи не найбільшим святом, навіть лунали думки, що його теж потрібно проводити в будинку культури ім. Фрунзе, а не на базі. Підтримую, але розумію, що, мабуть, це не так просто організувати. На жаль, усіх не запам’ятав на ім’я, але з тих, кого пам’ятаю, сильно вразили Ольга Козаченко, Олексій Нежевець, Саша Стоцький, Сергій Бачинський, Сергій Городничий, „Чужасі”. Про метрів мовчу – й так все зрозуміло. На жаль, не потрапили до конкурсу мої колеги по кімнаті Олег Антіпін та Сергій Васильєв, пісні яких я й досі наспівую. Особливу подяку за гостинність та безмежну щирість душі хочу висловити Наталії Стоцькій та Артему Соколову, із якими багато поспілкувався особисто. З такими людьми в оргкомітеті фестиваль процвітатиме й набере ще більш гучних обертів. А слова свого дотримаюсь – обов’язково напишу пісню про Суми...^ Київ – Павло ЗозуляДоброго дня , Петре Васильовичу!! Бюлетені всі отримав, вибачте, ніяк не міг відписати. Бо то робота, то відрядження, то репетиції. Прошу вибачення! У музичному світі щось відбувається напевно, але, чесно кажучи, не дуже слідкую та й цікавлюсь.... Все більше приділяю уваги заняттям, репетиціям та інструментам. З’явились деякі фірмові речі з барабанної колекції, потроху обростаю фiрмовими речами. Дякую за привiт, обов’язково передам. Завтра збираюсь до Кривого Рогу, мо буде можливість, зв’яжусь з нашими друзями. Вiд Вас обов’язково передам привiти. На все добре! Успiхiв! P.S. у нас на роботi проблеми з iнтернетом, тому й не мав можливостi, хоча може це не виправдання!!!^ Суми – Микола СолтівськийДобрий день, Петро Васильович! Гарний ювілейний випуск бюлетеня. Чому Ви не створите сайт, де можна було б матеріали всіх бюлетенів розмістити та і не тільки?Читав про фестиваль авторської пісні, де головував у журі І.Жук, у "Вашому Шансі". До речі, про "Ваш Шанс". "Газетенка" здавна антиукраїнського спрямування, яка дуже часто поміщає статті у стилі московських недоброзичливців до "хахлов". Навіть підбірки з Інтернету (а там фактично половина друкованого, звичайно виключаючи їх основну тематику, тобто оголошення) мають навіть не дуже приховану таку тенденцію. Бачите, серед витягнутого театраловими із моря статей в Інтернеті, театралови помістили в останній випуск "газетенки" статтю про нібито приховані суперечності між Тимошенко і Ющенком, а також іще одну про охолодження ставлення конгресу США до Ющенка. А чого варте лицемірство про "канонічну московську православну церкву" у Сумах і її "нейтральну" позицію на виборах.Так що, "робяти" работают.До побачення, з повагою, Микола.Інформаційний бюлетень №5 (51) 2005 рік – 2 – Черкаси – Ольга Скобельська Отримав лист від незнайомки з міста Черкаси, яка представилась: “Я викладач зарубіжної літератури, але коло інтересів не замикаю лише на професії. Пишу вірші, роблю перші кроки у жанрі авторської пісні”. У листі було загадкове: “Усі матеріали не просто сподобались, але й дали можливість вибору тої точки зору, яка ближче (завдяки текстам дещо дискусійного характеру)”. На її прохання вислав бюлетені за 2004-05 роки та ел. адреси тих, хто випускає або випускав бюлетені в СНД. Було цікаво взнати погляди авторки листа, тому написав їй: “Якщо є бажання подiлитися своїми думками з читачами, то пишiть. Буду друкувати». Наступного ранку отримав огляд частини бюлетенів.Доброго дня, Петро Васильович! Із задоволенням прочитала отримані бюлетені за 2005 рік. Вразили твори Антоніни Тимченко: особливо - "М.Гоголю" (№50). Я так зрозуміла, що поетеса - юна, але її вміння володіти словом, образами, символікою приховують її вік, зображують поетесу мудрою, досвідченою, духовною. Звернула також увагу і на вірші Олександра Вороха (№ 49): легкість і щирість. Сподобалося, що, знайомлячи з новими іменами, Ви не забуваєте й про класику - те, що є безсумнівним авторитетом, але, на жаль, майже не читається широким колом читачів (Ліна Костенко, Василь Стус, Дмитро Павличко, Борис Чичибабін, Василь Симоненко). Цікава інформація про те, як ведеться бардівська робота по всій країні, які існують клуби АП (УАП), які зустрічі відбуваються, конкурси, фестивалі. Рада читати про те, що так багато людей скрізь з ентузіазмом розвивають сучасну культуру - те, завдяки чому будуть нащадки судити наш час. Багато пізнавальної інформації історико-культурологічного плану, правда, дещо заідеологізованої, але викликано це, мабуть, бурхливими політичними подіями останнього часу. Що ж, треба це пережити. Як казав Гейне: "Мир раскололся, и трещина прошла сквозь сердце поэта". Корисна інформація про розвиток жанру АП у статтях О.Різника: систематизація вже зробленого, а також намагання йти у ногу з сьогоденням, не відставати від гарячих подій (пісні кольору помаранч). Отже, ще раз дякую, Петро Васильович, що знайомите з сучасним бардівським процесом в Україні. Буду рада отримувати нові випуски бюлетенів.З повагою, Ольга Скобельська.^ P.S. Від упорядника. Стиль витримано. Сказано про молодих і класику, а предметом “дискусії”, згаданої у передмові до листа, виявилась стаття О.Різника. Стосовно “заідеологізованості” бюлетеня, то мабуть не всі хочуть, щоб розкривали очі молодим на весь спектр життя, обмежуючи їхнє поле зору до звичного “как здорово…”.Класик після прочитання попереднього листа міг сказати, жартуючи: “Учись, як робить столиця”.^ Київ – Лариса Шкуратова ?Господин Картавый, прочла Вашу статью в юбилейном 50-м номере Информационного бюллетеня под рубрикой «Роздуми про авторську пісню”. Раздумий об авторской песне, как таковых, к сожалению не нашла. Нашла, скорей, общественную кухню, где пахнет дымом костров “при охоте за ведьмами” в старом добром совке 30-х годов, сведением непонятных читателю счётов, приклеиванием политических ярлыков. Ни к публицистике, ни к авторской песне Ваши раздумия, как мне сдаётся, не имеют никакого отношения. Но я благодарю Вас за Вашу оголтелую статью. Вы мне открыли очень интересного, с широким кругозором автора – А.Резника. Его статья “Авторская песня в постсоветской Украине: вопросы двуязычия» – познавательна и научно аргументована. Меня, как читателя, не напрягали несколько десятков фамилий современных бардов. Наоборот – я от души порадовалась, что их немало. Очень интересен философско – сократический “Діалог із самим собою про авторську пісню” кроме публицистичности и толерантности ещё и тем, что автор умеет входить в диаметрально-противоположные роли с высокой степенью артистизма, что придаёт статье художественность. А статья “Бардівська пісня в помаранчовому інтер’єрі” поражает чётким анализом ситуации и гражданственным подходом к понятию «Украинская культура». Ещё раз благодарю Вас, господин Картавый, за Вашу рекламу интересного мне автора – А.Резника. Лариса Шкуратова, поэт 17 марта 2005 г. P.S. Касательно факта перекрытия финансирования фестиваля С.Рубчинскому: Какая организация финансировала этот фестиваль и на каком должностном уровне могло быть перекрыто его финансирование? Какую должность занимал А.Резник в начале 90-х годов, чтобы повлиять своим мнением на такое серьёзное действие, как финансирование фестиваля?^ P.S. Від упорядника. Серед моїх адресатів читачки з прізвищем Шкуратова немає, тому запитав кількох київських бардів, чи знають вони таку людину: у відповідь прийшло – “Ні”. Можливо, попросили когось із знайомих написати або ховаються за чужі імена, бо раніше отримував такі листи. Щодо артистизму, то який він майстер – прочитаєте далі.Коли вже був готовий номер бюлетеня надійшов довгий лист від О.Різника і щоб його надрукувати, довелося частину матеріалу викинути з номера, щоб не розтягувати суперечку на два випуски. Київ – Олександр РізникВельмишановні читачі Бюлетеню! Сьогодні мені доведеться виступити радше не в мистецтвознавчій, а в “юридичній” ролі, бо до цього змусили обставини. Йдеться про персональну справу людини, яка самочинно проголосила себе “рятівником” української (і не лише української) бардівської пісні й безсоромно втоптує в бруд тих, хто насмілюється висловлювати бодай щось, що цій людині особисто не подобається, – йдеться про П.Картавого.Інформаційний бюлетень №5 (51) 2005 рік – 3 – Перед тим, як перейти до основного розділу свого допису, закликаю читача замислитися над такими запитаннями: хто саме з діячів бардівської пісні України співробітничає з Бюлетенем, який видає П.Картавий, а хто не співробітничає, і чому? Чому не дописують до Бюлетеня найбільші авторитети національної бардівської пісні Ігор Жук, Ольга Богомолець, Тризубий Стас, Віктор Морозов, Петро Приступов? Якщо це Бюлетень всієї авторської пісні (як те засвідчує його концепція), то чому майже не видно на його сторінках метрів російського бардівського мистецтва України (хіба що зрідка дописує сюди А.Голубицький) чи представників цього жанру в інших національних культурах? Аби допомогти читачеві відповісти на ці запитання, рекомендую погортати статті П.Картавого хоча б на той предмет, з якою тональністю висвітлюється в них, приміром, постать Ігоря Жука – безумовного авторитета ВСІЄЇ вітчизняної авторської пісні останніх двох десятиліть. Або ж – як “вдячно і толерантно” зреагував П.Картавий на вельми конструктивні, чіткі й високотактовні зауваження вінничанина Миколи Кротенка з приводу фестивалю “Українська хвиля-2002” – причім зреагував так, що вінницький бард і досі, наче страшний сон, згадує як самого Картавого, так і його повік незабутню “реакцію на критику”. Чи звернути увагу на епізод, пов’язаний із публікацією в Бюлетені антисемітського віршика І.Ольховського “Одхаркує Харків свободу” (2003, №№ 1,2), коли П.Картавий по-менторськи висварив Дениса Голубицького за те, що той мав сміливість назвати речі своїми іменами (тобто, антисемітизм – антисемітизмом. До речі, в тій полеміці й мені, горопашному, перепало по тій самій “графі”).На перший погляд, П.Картавий просто собі діє за мораллю відомої байки: “Кукушка хвалит петуха за то, что хвалит он кукушку” – і в цьому є не вельми великим оригіналом. Якби ж то тільки так! У випадку зі мною Картавий наочно показав, що він є суб’єктом куди більш підступним і небезпечним, ніж пересічний “непримиренець щодо критики”. Чим я так завинив особисто перед П.Картавим, даруйте за нерозум, мені не збагнути: адже досі я не дозволив собі жодного (!) персонального випаду ані щодо П.Картавого особисто, ані щодо Бюлетеня! Навіть коли й дуже кортіло, особиста гідність не дозволяла мені падати за “плінтусні” межі. Але у П.Картавого, імовірно, на те свої міркування.Отже, второвуючи заповітам самого П.Картавого спиратися виключно на факти, пригляньмося пильніше до його “різникомахійного” допису. Скажімо, до такої сентенції:“Кілька років тому професійний організатор заходів АП Семен Рубчинський розповів, що на початку 90-х років ^ О.Різник публікував статті, які поклали на стіл міністру культури, і В РЕЗУЛЬТАТІ перекрили фінансування фестивалів, що проводив С.Рубчинський... Замість того, щоб використати його досвід для проведення заходів українських бардів, відповідно контролюючи, з ним повели примітивну війну, обмеживши поле його діяльності російськими бардами. У тому, що С.Рубчинський став головним русифікатором бардів України, є заслуга О.Різника”.Розуміючи, що це на межі можливого, але спробую розкласти цей шедевр потоку свідомості на бодай якісь логічні складники. Аби уникнути притаманного логіко-інтелектуальним процесам “занудства”, спробую дещо “експресивізувати” ці складники, надавши їм форми запитань до П.Картавого:Про які саме “статті О.Різника початку 90-х років” йдеться (із зазначенням назв та вихідних бібліографічних даних цих статей)?Яким був предмет цих статей (тобто, про що в них йшлося)?Яким чином згадані статті потрапили на стіл Міністрові культури (назвати прізвища й посади осіб, які подали матеріали Міністрові, а найголовніше – мету подання цих матеріалів)?^ Кому зі своїх підлеглих п.Міністр дав доручення вивчити питання по суті (тобто – перевірити викладені у статтях факти й адекватність їх авторських оцінок)? Відповідаючи на це запитання, слід назвати прізвища, ім’я, по батькові та займані на той час посади тих, кому Міністр дав згадане доручення.^ Якими були результати виконання доручення Міністра культури? При цьому подати копію експертного заключення щодо фактів, викладених у статтях О.Різника, або службової записки з цього приводу з підсумковою резолюцію Міністра культури щодо впровадження результатів експертизи;^ Якими були кінцеві дії щодо виконання доручення Міністра культури (навести копію Наказу Міністра, Рішення колегії чи іншого документу, підготовленого Міністерством культури по суті питання)?^ Чи були дії Міністерства культури документально оскаржені потерпілою стороною (тобто С.Рубчинським) і якою була реакція Міністерства на це оскарження (подати копії документів, які би підтвердили наявність оскарження, хід та результати його розгляду в Міністерстві)?^ Які саме фестивалі, що їх організовував С.Рубчинський, фінансувало (або мало фінансувати) Міністерство культури і на яких умовах (тобто, який результат від вкладення бюджетних коштів прагнуло одержати Міністерство)?Чи мали працівники Міністерства культури, які відповідали за цільове витрачання бюджетних коштів, власне уявлення про хід згаданих фестивалів чи дізналися про це лише з публікацій О.Різника? Від себе підкажу: членами журі фестивалю “Золоті ворота” (листопад 1993 р.), про який, імовірно, йдеться в дописі П.Картавого, були: начальник управління регіональної культурної політики Міністерства культури Микола Васильович Седун і директор Департаменту культури Київської міськдержадміністрації, заслужений діяч мистецтв України Михайло Іванович Чембержі (нині – ректор Дитячої академії мистецтв у Києві). Крім того, хід фестивалю досить ретельно відстежувала начальник відділу Мінкультури, підлегла М.В.Седуна Зоя Василівна Попова та працівники її відділу (принаймні, одна з працівниць була присутня на всіх фестивальних заходах “від дзвінка до дзвінка”). Враховуючи те, що всі згадані особи – люди вельми авторитетні в культурній галузі й усі поспіль мають професійну мистецьку освіту того саме рівня, що й О.Різник, вони мали всі можливості скласти цілковито власну, глибоко аргументовану позицію щодо фестивалю “Золоті ворота”. Як на мене, то для тогочасного Міністерства культури особиста думка високоавторитетного діяча культури М.І.ЧЕМБЕРЖІ щодо згаданого фестивалю важила в десятки разів більше, ніж думка рядового та маловідомого (принаймні, на той час) музикознавця О.Різника (який, до того ж, ніколи доти не працював у апараті жодного керівного відомства).Чи висловлювалися в тогочасних ЗМІ інші позиції з приводу заходів С.Рубчинського, фінансованих Мінкультури? Якщо такі позиції висловлювалися, чому Міністерство культури не прийняло їх до відома?^ Чи проводило Мінкультури експертизу держбюджетного фінсування фестивалів, влаштовуваних С.Рубчинським, на етапі їх планування? Хто виступав у ролі експертів (прізвища, посади, а в разі наявності – наукові ступені та звання)? Інформаційний бюлетень №5 (51) 2005 рік – 4 – Якою була реакція цих експертів на хід фестивалів? Якщо ця реакція була позитивною, чи обстоювали вони перед Мінкультури ідею подальшого фінансування фестивалів, влаштовуваних С.Рубчинським, а якщо обстоювали, то чому Мінкультури не врахувало їхньої позиції?Якщо Мінкультури визнало реалізацію фестивальних проектів, реалізовуваних С.Рубчинським за фінансової підтримки з Держбюджету, незадовільною, чи понесли працівники Мінкультури, безпосередньо відповідальні за проведення фестивалю, відповідне адміністративне стягнення?^ Яку посаду обіймав на той час О.Різник, що його особиста думка могла вплинути на перспективне фінансування фестивалів авторської пісні з Держбюджету України? Подаю підказку: О.Різник у 1993 р. працював науковим редактором видавництва “Українська Енциклопедія” ім. М.П.Бажана, яке навіть відомчо не було підпорядковане Міністерству культури. Щодо громадської діяльності, у 1991-1994 роках О.Різник справді організовував концерти української авторської пісні в Києві, нерідко виступав із власними піснями по Українському радіо (декілька разів – по телебаченню), очолював клуб УАП “Деміївське братство” (з 1992 р. – “Український гітарослов”, “Самоспів”), а в 1992 і 1993 роках ставав лауреатом фестивалю “Оберіг”. О.Різник також був активістом Товариства “Просвіта” й цілком щиросердно виступав із палкими промовами проти русифікаторів, “перевертнів” та “яничарів” (зокрема, у червні 1993 р. на зібранні викладачів музичних шкіл Києва, де промовець досить конфліктно сварив музикантів-педагогів за їхнє “вперте небажання” переходити на українську мову). Проте, у середині 90-х, коли в “Просвіті” та й назагал в усьому національному русі України гостро посилилися антисемітські тенденції, О.Різник, із величезними внутрішніми боріннями, назавжди відійшов від націоналізму.Чи не здається П.Картавому дивним той факт, що С.Рубчинський та його однодумці абсолютно всю провину за відмову у фінансуванні влаштовуваних ним заходів перекладають виключно на публіциста-мистецтвознавця О.Різника, при цьому вперто не називаючи вголос жодного прізвища жодного з відповідальних працівників Мінкультури, від позиції яких реально залежало фінансування чи нефінансування згаданих заходів: адже надіслати інвестиційний проект на додаткову експертизу “потрібним” експертам й одержати запрограмований результат сановитому функціонеру простіш від простого? Чи не є дії С.Рубчинського втіленням принципу цапа-відбувайла, тобто - “бити не тих, кого слід бити, а тих, кого легше бити”?Враховуючи те, що опісля 1993 р. в Мінкультури України декілька разів змінювалося керівництво, що заважало С.Рубчинському повторно звертатися із пропозицією щодо поновлення практики спільних з Мінкультури фестивальних акцій?Якщо П.Картавий вважає, що відмова С.Рубчинському в дерфінансуванні його фестивальних акцій становить достатню підставу для того, щоб “обмежити поле його діяльності російськими бардами”, як тоді бути з багатьма іншими діячами української культури, на світогляд яких подібні – а часом і куди більші – держрепресії анітрохи не вплинули? Скажімо, на київського видавця Леоніда Фінкельштейна, який, незважаючи на те, дає йому держава гроші чи ні, свідомо присвятив своє життя друкуванню творів сучасних українських письменників.Втім, це ще далеко не всі питання по “справі 1993 року”. Оскільки відповідь на них є компетенцією не так П.Картавого, як його інформаторів (хоча сам факт поширення цієї інформації анітрохи не знімає відповідальності з самого П.Картавого, який пошкодував часу на її перевірку), перейдімо до тих запитань, на які “префейсеру” доведеться відповісти особисто, а саме:^ Хто і коли у Києві сказав П.Картавому, що О.Різник створює центр УАП? Від себе додам: з 1998 р. жодної організаторської роботи в царині авторської пісні не веду. Більше того, кілька разів зарікався відійти від АП, але близькі й дорогі мені люди прикликали до авторської пісні знову.^ Нехай П.Картавий процитує бодай рядок із статей О.Різника, який би засвідчував його “зверхнє” ставлення до діяльності П.Картавого. Можу лишень нагадати, що в 2001 р. я написав дивовижно доброзичливий відгук на його брошуру “Про співану поезію”, в якому на півтори сторінки цілком позитивної характеристики подав лише 3 рядочки критичних зауважень. Даруйте, але для “середньостатистичного” відгуку – це ідеальний відгук на роботу автора, який є дилетантом у мистецтві! Невже П.Картавий, який не одне десятиліття працював у науково-дослідній організації, не знає, що рецензія без зауважень – це не рецензія, а фальшивка на замовлення? А тепер уявіть собі, що я би запопадливо виконав усі прохання П.Картавого і написав такий відгук, який би його цілком задовільнив (тобто, без жодного зауваження). І от брошура потрапляє до рук якогось стороннього музикознавця, який, скажімо, на сторінці 39 вичитує таке: “...в українській авторській пісні слово “виконавець” трактується по-іншому, ніж у російській, і відноситься до автора музики на вірші інших поетів”. Шановні! Відкрийте будь-яку енциклопедію – байдуже, музичну чи універсальну – і вам скрізь дохідливо розтлумачать, чим музикант-виконавець відрізняється від композитора. До чого тут українська чи російська пісня?! Існує ж загальновживана міжнародна термінологія! А якщо на якомусь із фестивалів української пісні й припустилися цієї кричущої дурниці (хоча особисто я про таку мутацію здорового глузду чую вперше), то слід було б подати назву цього фестивалю, а його організаторам “вправити мозок”, щоб не робили знаючим людям сміху! Або ж такий глибокодумний пасаж: “жанр “авторська пісня” проміжний між музичним і літературним напрямками” (с.32). Варто було б знати, що музика і література – не напрямки, а види мистецтва. І т.д., і т.п. І що б тоді сказав цей сторонній музикознавець? Напевне, він неминуче поцікавився б не лише персоною автора, але й персоною рецензента, який дав “зелену вулицю” відверто дилетантським перлам. Нарешті, всі ті інсинуації, що П.Картавий собі дозволив з приводу моєї статті на Поезії.ру та, більше того, з приводу мого ставлення до Помаранчевої революції, це вже, даруйте – нахабний і безпардонний політичний наклеп! Вважаю нижче своєї гідності прикликати у свідки співробітників по своїй основній роботі, студентів КНУКіМа, яких я привселюдно закликав рушати на Майдан, доземно прохати П.Картавого хоча б подивитися мою персональну сторінку на Поезії.ру, де вже 23 листопада я вмістив власний вірш, присвячений Помаранчевій революції (датований 22 листопада), або ж сторінки “Літературного салону” на тому ж сайті на межі листопада-грудня, де ми разом з О.Кабановим, В.Гутковським, В.Сазоновим давали бій зомбованим російським інтелігентам, які були задубіло впевнені в тому, що події в Україні влаштувало ЦРУ. І коли П.Картавий побачить, як мене, незважаючи на таку немилу йому статтю про “двуязичіє”, політичні опоненти нераз і навідліг охрещували русофобом, то, можливо, йому стане, врешті, соромно за всю його погромну полову... Але, боюся, П.Картавий нічого цього не дивитиметься й не перевірятиме. Він не обтяжить себе навіть тим, щоб особисто зазирнути на мою персональну сторінку на “Поезії.ру” і переконатися в тому, чи справді текст статті, який “йому скачали з інтернету”, цілком ідентичний тому, що там нині міститься (адже опісля першої публікації я не раз вдосконалював цю статтю відповідно до зауважень читачів). Тільки після того, як П.Картавий відповість на згадані запитання, я спробую переконати себе в тому, що саме він і є тією кришталево чесною та щирою людиною, яка “має моральне право вчити молодь, як жити у майбутньому” (цитую П.Картавого). Боюся лишень, що тепер це мені зробити буде непросто. Втім, гадюк ніколи не цікавило, що про них думають покусані.З повагою до мислячого читача, Олександр РізникСуми - Петро КартавийТих, хто успішно подолав обидва листи, прошу розслабитися, спробую відповісти коротко. Спочатку про смішне. Коли отримав лист О.Різника і прочитав про шок Миколи Кротенка, був здивований, адже бюлетень з відповіддю на зауваження йому не пересилав. Зателефонував йому 28.03.2005 року додому і запитав, від кого він отримав бюлетень. Ще більше був здивований Микола, бо не знав, що його стаття надрукована і вважав, що я образився на нього за неї . Про створення творчого центру УАП розмовляв у культурно-мистецькому центрі університету Києво-Могилянська академія із Замостян Оленою Василівною у лютому 2002 року, і вона відповіла, що таку роботу у Києві виконує О.Різник. Про шкоду, нанесену фестивалям С.Рубчинського, то нехай запитають у нього. Тільки процитував сказане мені про результат від статей О.Різника, які поклали міністру культури на стіл. Деталі, як це було, не розпитував. Не міг сумніватися у правдивості сказаного, бо знайомий з С.Рубчинським з 70-х років. Знаю, що останній фестиваль “Золоті ворота” Семен провів у 1993 році, можливо тоді і відбулися згадані події? Запитання про посаду О.Різника – спроба поставити під сумнів написане мною, бо він писав статті, а поклав той, хто був вхожий до кабінету міністра. 16-ть запитань О.Різника з цього приводу говорять про те, що він знає як це було і пробує заплутати читачів. Заодно хочу повідомити читачам про помилку в даті проведення фестивалю “Білі вітрила”, який проходив 1992 року (надруковано 2002, бюлетень №4 (50), сторінка 6). Із контексту про запрошення на 3-й всеукраїнський фестиваль (Київ-1993), мабуть, багатьом зрозуміла помилка в попередній цифрі. Неперевершеним шедевром, де плюнули в очі бардам, є його рецензія на згадану брошуру. У листі О.Різник не цитує рецензію, а тільки перекручує окремі фрази із брошури. Чому так, зараз дізнаєтесь його думку про П.Картавого і бардів. “Водночас, прикрою вадою автора книжки є відсутність у нього фахової мистецької освіти, необізнаність із величезним масивом культурологічної, музикознавчої, літературознавчої, театрознавчої літератури, методико-педагогічних праць і посібників з музичного і театрального мистецтва, що часто-густо позначається на підході до аналізованого матеріалу, спричиняє досить наївне, “аматорське” ставлення до соціокультурних процесів, аналізу мистецького тексту (в ши