Іван карпенко-карий

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (1845—1907) Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літератур­ного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»). І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845р. в с. Арсенів-ка Бобринецького повіту на Херсонщині в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Хлопець навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Ви­ска, пізніше став канцеляристом міської управи. У 1864 р. влаштувався на службу до повітового суду, наступ­ного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначаль­ником повітового поліцейського управління, брав участь у ама­торських виставах Тарновського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича. У 1870р. І. Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською (внучатами племінниками Н. К Тарковській доводяться відомі ро­сійські митці — поет Арсеній Тарковський та його син, відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У 1883р. в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність І. Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М.Старицького. У 1884 р. — був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстер­ню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна». Протягом 1886—1887 pp. І. Карпенко-Карий опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Без­таланна», «Мартин Боруля». Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р. У 1887р., отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлисаветградського повіту (хутір, за­кладений на землях поміщиків Тарковських, Іван Тобілевич на­звав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником). У 1888 р. із І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М.Садовського, пізніше — П. Саксаганського. У 1890 р. — вступив до товариства українських артистів, напи­сав комедію «Сто тисяч». «Записку до з'їзду сценічних діячів», складену І, Карпенком-Карим у 1897 р., у Москві з трибуни з'їзду виголосив П.Саксаган-ський. У ній йшлося про переслідування українського театру. У 1899 р. драматург написав історичну трагедію «Сава Ча­лий», присвячену подіям гайдамаччини. Протягом 1900—1904 pp. І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море». У 1906р. І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, ви­їхав на лікування до Німеччини. 15 вересня 1907 р. він помер у Берліні. Тіло перевезене в Україну і поховане на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія. Родину Тобілевичів справедливо називають основою україн­ського театру, бо Іван Карпенко-Карий був драматургом і акто­ром, його брати — режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра — актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. До tojo ж у родину Тобілевичів уві­йшли найкращі артистки українського театру: Марія Занько-вецька (стала дружиною Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської). Завдяки діяльності цієї ро­дини Україна нарешті отримала свій професійний театр, а завдя­ки Івану Карпенку-Карому — чудову драматургію. Іван Франко справедливо відзначав, що І. Карпенко-Карий «був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша літера­тура та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов'янських народів». Творча спадщина Карпенка-Карого включає оповідання «Но­вобранець»; драматичні твори (18 п'єс і 3 етюди): комедії «Ро­зумний і дурень», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море», «Паливода XVIII століття»; драми «Бурлака», «Безталанна», «Наймичка», «Понад Дніпром», «Лиха іскра полеспалить і сама щезне», «Гандзя»; трагедії «Бон­дарівна», «Сава Чалий», а також критичні праці, рецензії і пере­клади. У комедії «Сто тисяч» викривається патологічна зажерли­вість багатія Герасима Калитки, який добре розуміє, що його ба­гатство створюється працею наймитів, їх нещадною експлуатаці­єю, проте шкодує для них поживної страви, навіть шматка хліба. Щодо цього яскравим прикладом є колоритна сцена, в якій ре­троспективно йдеться про один з епізодів життя Герасима: вида­ючи дочку заміж. Калитка порушує дану раніше сватам обіцянку. З цього приводу на весіллі зчинилася бійка, в якій Герасимов! ви­били два зуби, проте він вважає, що «перемога» дісталася йому, адже гроші залишились у нього. Герасим на всьому заощаджує, експлуатує і наймитів, і членів своєї сім'ї, скуповує землю в дво­рян, які розорюються. Він вважає, що панські «примхи» і стали причиною занепаду «дворянських гнізд», а тому й заявляє: «Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чо­боти дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю». Тому він і погоджується на придбання за безцінь ста тисяч карбо­ванців. Коли ж при цій операції Калитка був ошуканий шахрая­ми, то кинувся вішатися. Врятований від смерті, Герасим, ридаю­чи, дорікає рідним і близьким: «Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!». Адже для нього смисл життя полягав у постійному збагаченні, символом якого саме й виступа­ли гроші, а втративши їх, він не знає, як буде жити далі. При всій своїй комічності п'єса Г. Карпенка-Карого змальовує проблеми тогочасного суспільства, яке культивує думку про те, що цінність людини вимірюється кількістю грошей, які вона має, тому в ба­жанні здобути гроші люди здатні на все, навіть втратити душу, бо, як сказав Савка, «без душі, мабуть, легше, як без грошей». Ха­рактерно, що драматург, обдумуючи сюжет майбутнього твору, в основу якого лягли спостереження гарячкової інтенсивності «мужиків» у скуповуванні землі, планував дати йому назву «Вла­да грошей». Новаторство І. Карпенка-Карого в п'єсі «Сто тисяч» полягає ще й у тому, що в ній виникають елементи авантюрної драми — жанру, давно відомого в західноєвропейській драматургії, але но­вого для української. До того ж проблеми, порушені в цій комедії, а також у п'єсі «Хазяїн» — художньому продовженні «Ста ти­сяч», є актуальними «болючими» проблемами і нашої сьогодніш­ньої дійсності. У спадщині Карпенка-Карого знаходимо кілька творів, в яких розробляється історична тематика. Інтерес до минулого рідної землі зумовлювався прагненням українських письменників — Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Гвана Франка, незважаючи на цензурні заборони, підносити національну само­свідомість народу Г. Карпенко-Карий йшов до розкриття минуло­го рідної землі через художнє переосмислення відповідних фоль­клорних сюжетів і образів. Так, в основу драми «Бондарівна» (1884) покладено мотив і сюжетну канву народної пісні «Ой в містечку Богуславку», де піднесено образ української патріот­ки, яка за відстоювання своєї честі поплатилася життям. Дія дра­ми «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1893) відбувається на тлі боротьби запорожців проти турецько-татарських понево­лювачів. Г. Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі істо­ричної трагедії, написавши в 1899 році п'єсу «Сава Чалий», що стала одним з найдовершеніших зразків цього жанру в україн­ській літературі. До постаті одного з керівників гайдамацького руху на Поділлі у XVIII ст. Сави Чалого, опоетизованого в народній баладній пісні ще в 1838р., звертався і Микола Костомаров. Його романтична трагедія «Сава Чалий» занадто вільно трактувала мотив та ідею народної пісні, де засуджувалося ренегатство повстанського ва­тажка, який перекинувся в шляхетський табір. Микола Костома­ров намагався довести невинність зрадника, зобразити Саву Ча­лого як жертву свого прагнення до братерства «ляхів і козаків» і натомість показав Гната Голого, який вбив Саву, як лиходія. Трагедії ж І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психоло­гізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв. Драматург відійшов від сюжетних та етичних акцентів пісні, де Гнат Голий є уособленням народної позиції й ім'ям своїх побрати­мів карає зрадника Саву. Реаліст Карпенко-Карий показав усю хибність як вихідних позицій Сави Чалого, так і остаточної мети його боротьби за інтереси народу: часткове зменшення панщини, певні пільги селянам тощо. Суть розвитку колізії твору полягає не стільки у зрадництві, не в процесі переродження Сави Чалого, скільки у неминучості, історичній закономірності політичного й морального виродження такого «заступництва» за народ, яке базується на угодовських засадах. Нерозв'язна внутрішня супе­речність між суб'єктивним бажанням Сави Чалого зробити добро для свого народу та об'єктивною неможливістю досягти мети об­раним шляхом надає трагедійності цьому характерові, підсилюва­ної тим, що йдеться про непересічну особистість, яка не знайшла історично перспективних шляхів боротьби. До того ж трагедій­ність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати інтереси поневоленого, закріпаченого се­лянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених шляхти­чем Шмигельським, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух на­родного гніву, закликає чекати «слушного часу». Все це приво­дить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, і до переходу гайда­мацького ватажка в табір Потоцького. Так непересічна особистість вироджується на наших очах, стає однодумцем хитрого, підступ­ного Шмигельського, який, маскуючись, грає роль козака. У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайда­маками («Я лиш обороняв від кривди вашої увесь край»). Але такі «виправдання» Гнат категорично відкидає, нагадавши про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народо­ві. Пафос твору — в осуді зради як найстрашнішого зла. І. Карпенко-Карий зображує гайдамацький рух за фольклор­ною традицією. Показуючи трагедію визвольних змагань народу, зумовлену зрадою ватажка, який «за ланські ласощі й принади» перекинувся на бік Потоцького й став страчувати своїх недавніх побратимів, драматург акцентує на справедливості помсти над перебіжчиком, здійсненої його колишнім товаришем Гнатом Го­лим. Осуджуючи поведінку зрадника, Карпенко-Карий порушу­вав болючі проблеми сучасного йому суспільного життя, розв'я­зував їх з демократичних позицій. Уроки трагедії Карпенка-Карого, її злободенність полягають насамперед у тому, що і в момент її написання, і пізніше, навіть сьогодні, вона закликає до єдності народу, до єдності ватажка і мас. Трагедія, звертаючись до кожного з нас, навчає обдумувати кожен крок, кожний вчинок, нагадує, що невиважені дії можуть привести людину до горя, нещастя, до невідворотного кінця. Досить точно відтворюючи історичний колорит XVII ст., реа-' л'істична трагедія Карпенка-Карого «Сава Чалий» є «своєрідною відповіддю драматурга-демократа на питання, що робити селян­ству, щоб звільнитися від поміщицького гніту». Це споріднює п'єсу з іншими творами, в яких соціальні проблеми аналізувалися на матеріалі історичного минулого, і свідчить не лише про її по­літичну актуальність, а й про глибоку народність. Таким чином, творчість Івана Карпенка-Карого, говорив Іван Франко, «наповнює нас почуттям подиву, для його таланту. Об­няти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя». Творчість І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності, являє собою розмаїту картину життя України протягом століть. У художній розробці історичного чи фольклор­ного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами. Його драми на сучасні теми з психологічною глибиною й переконливістю показали тра­гічне становище безправного, затурканого трудового люду, по­творні форми його побуту і — в окремих випадках — його про­тест. Замислювався митець і про місце інтелігенції в сучасному йому суспільстві. Твори І. Карпенка-Карого багатьма своїми еле­ментами входять в ідейно-естетичний контекст нової європей­ської драми.^ ОСНОВНІ ТВОРИ: Комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», драми «Бурлака», «Безталанна», «Наймичка», трагедії «Бондарівна», «Сава Чалий».ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА: 1. Іван Карпенко-Карий // Історія української літератури у 2 т. Т. 1. — К., 1987. 2. Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка — Карого //Дивослово. — 1995. — № 12. 3. Мо­роз Л. Іван Карпенко — Карий //Історія української літератури: XIX ст. Кн. 3. — К.,-1997. 4. Рильський М. Гордість української драматургії: Про творчість Карпенка-Карого // Рильський М. Статті про літературу. — К., 1980.