Аналіз роману «собор»

АНАЛІЗ РОМАНУ «СОБОР» Можна з впевненістю сказати, що творчість Олеся Гончара загально­людська, бо про загальнолюдські цінності він вболіває у кожному своєму творі. Який період історії нашого народу не розглядав би автор, — скрізь простежуються найвищі цінності життя — свобода і людяність. Стосовно свободи, здавалось би, зрозуміло, якщо мова йде про бо­ротьбу з ворогом. А от у мирний час... У мирний час, коли не існує відкритого антагонізму, поняття «свобода» сприймається абстрактно. Але саме проти цієї абстрації і протестує автор, створюючи образи лю­дей, вільних у своєму виборі, у своїх судженнях і переконаннях. Шлях до свободи фізичної завжди супроводжувався кров'ю, смертю, руйнівництвом. А хіба шлях до свободи духовної коли-небудь був легким? Напевно, ні, адже руйнівна спроба торкалася і людських душ, а смерть духовна навряд чи легша за смерть фізичну. 1 Саме тому Олесь Гончар так багато уваги приділяв зображенню ду­ховної краси представників повоєнного покоління і викриттю їхніх не­гативних проявів. Українська література 60—70 років почала шукати нові форми для показу істинно людських цінностей. На жаль, більшість цих творів або чекали свого часу, або були вилучені з літературного процесу. Це стосу­валося творчості Валерія Шевчука і Романа Іваничука, Григора Тютюн­ника І Олеся Гончара, адже роман «Собор» було заборонено літератур­ними критиками на двадцять років) Та хіба могла сподобатись тогочасним ідеологам правда про кар'є­ризм деяких офіційних осіб, риси яких уособлює в собі Володька Лобо­да? Саме з ініціативи таких робіт руйнувалися пам'ятки архітектури, знищувались родючі ґрунти, осушувались повноводні ріки. Дивлячись на красу дніпровських плавнів, Володька виношує руйнівну ідею: «За­топити або, навпаки, осушити?» Про Лободу і про таких, як він у ро­мані «Собор» сказано: «Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу, він задає тон... Так, так, великий чиновник двадцятого століття. Ейнштейн ніщо порівняно з ним. Той робить відкриття, а цей вирішує. Кнопки натискає. Кладе резолюцію на твоїй долі». Такі ж чиновники вершили долі представників сільської молоді, які не мали права виїха­ти з села. У самому творі можна віднайти рядки, якими Олесь Гончар передба­чав реакцію чиновників на свій роман: «Треба й сучасних авторів підчи­тати, щось вони ж там пишуть? Щось... мислять? Лобода одразу нахму­рився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм... Вічні питання їм подавай, вічні істини, їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились... Ні, розбалували ми їх!..» «Стало, зокрема, зрозуміло, що на час виходу у світ роман поділив долю творів, які за рівнем проникливості і гостроти художніх узагаль­нень та завбачальності багато в чому випереджали свою добу — саме в плані акцентування на проблемах, які з плином років набули ще більшої злободенності. Властива й іншим Гончарєвим творам, ця якість вияви­ла себе в «Соборі», може, з найбільшою силою. Принаймні перечитую­чи роман, не раз ловиш себе на думці, що написаний він саме нині, а не двадцять років тому — такими першовідкриттєвими, розвідувальними ознаками твір наділений»1 Центральним образом твору є образ собору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв'язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу І внут­рішню силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор мо­лодіє. Зморшок часу на ньому не видно...» Проте найголовнішою в творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умов­них табори — захисників цієї величної споруди та недругів. Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, своя історія, свій шлях. Але єднає їх моральна чистота, виражена у їхньому відношенні до праці, до природи, до культури свого народу. Душі Єльки і Миколи, Віруньки й Івана, Ізота Лоботи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарб­ного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Таке уособлення непо­рядності як Володька Лобода не може їх морально зіпсувати. Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він сповнений такої глибокої віри в життя, що ладен пожерт­вувати ним в ім'я людей. В ім'я людей будували давні майстри свою святиню, в Ім'я людей захищав її професор Яворницький від махновсь­кого розгулу, в ім'я людей став на захист собору ще один оборонець — Микола Баглай. Юнак любить свій край, в якому виріс, з пошаною ставиться до людей, до історії свого народу, до науки. На тлі собору виростає його кохання до Єльки, але при цьому собор — не пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів. Єлька, яка дивилась на собор з острахом і недовірою, після переко­нань Миколи збагнула, що іноді споруди бувають чистішими за людей. А пережиті дівчиною втрати і образи не залишать і сліду жорстокості на її серці. Вона палко кохає Миколу, шанобливо ставиться до дядька Ягора, щиро вболіває за Ізота Лободу. Миколине кохання допомагає дівчині розібратися у власних почуттях і поривах. Герої Гончара надзвичайно вродливі. Вродливі не лише зовнішньо, а і внутрішньо. Наполеглива і лагідна Вірунька вродлива своїм чекан­ням. Вона ніби випромінює свою чистоту і вірність. Ця жінка всюди встигає — завзяття вистачає їй і на роботі, і дома, і у громадських справах. Вірунька не лише поборниця справедливості, а ще і звинува-чувач людської підлості, адже саме вона викрила безчесний вчинок сво­го кума Володьки Лободи, який позбавив собор таблички — його охо­ронної грамоти. Такою ж чистотою оповитий образ Івана Баглая. Але творення цього образу дещо відмінне, оскільки читач знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку, через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті він з'являється сам, чистий своїми поглядами, думками, розумінням свого місця в житті. Перебуваючи в чужій країні, Іван ні на мить не забував про свою. Він порівнював життя людей далекої Індії із побутом нашого народу і щиро вболівав за велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільш його захоплювало те, як «там» уміють захищати й берегти пам'ятки культури, яка доброзичливість панує серед людей. Іван мимоволі дохо­дить до висновку, що не можна далі так жити, підкоряючись підлабуз­никам, кар'єристам, руйнівникам досягнень співвітчизників. З любов'ю зобразив письменник і образ металурга Ягора Катратого. Зовні похмурий, Ягор виявляється дуже ніжною людиною. Його бать­ківське ставлення до Єльки сповнене турботи і вболівання за її долю. Саме цим пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний захист. Безумовно, захист в образі Володьки Лободи хибний, проте по­чуття Ягора справжні. Юність проведена серед махновців, наклала на Яго рове обличчя пе­чатку суворості. На все життя запам'ятав він зустріч з професором Яворницьким, яка дала його становленню значно більше, ніж всі попередні роки. Відбулась переоцінка цінностей. Можливо, саме ця зустріч допо­могла юнакові знайти себе, а згодом стати хорошим металургом і героїч­ним визволителем Титана. З надзвичайною теплотою зображено Ізота Івановича Лободу. Заслужений робітник виховав багато славних металургів. Війна забрала в нього двох синів. На третього, Володимира, покладав всі батьківські надії, але марно. Не маючи впливу на сина-кар'єриста, тамуючи образу на нього, Лобода змушений доживати вік у Будинку старих металургів. Старий батько мріє про онуків, сподівається, що син отямиться, змінить­ся і повернеться обличчям до людей. Але історія має немало свідчень тому, як деякі людці шляхом підступ­ності і підлості ошукували державу, а не те що рідних батьків. Саме з такого звироднілого племені походить і Володька Лобода. Недаремно його називають батькопродавцем. І хоча це не єдине його прізвисько, проте ганебнішого за це не буває. Кар'єрист і «юшкоїд» Володька Лобо­да з тих, хто будь-якою ціною йтиме до влади. Він вміло ховає своє хижацьке єство за словами: «Ідучи назустріч побажанню трудящих...» Боляче зачіплянцям, бо з'являється чутка, що Володьчину старанність вислужитись помітили «вгорі», на що рідний батько, Ізот Лобода, ска­же: «...Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте». Жахлива сама природа такого явища як байдужість. «І ніякого до­кору власної совісті, навіть дивна реакція на протест. Чи немає в тім страшнішого, аніж жорстокість завойовника? Ворог руйнує із заздрощів, із люті. Народ, звільнивши рідну землю, знову починає відбудовувати зруйноване, реставрує, все робить для того, щоб пам'ятка була такою ж гарною, привабливою. Що руйнує байдужість і сліпота, вже не відбудо­вується».1 Хоча Володька Лобода досить молода людина, змінити його харак­тер, напевне, вже не зможе ніщо. У творі є ще один представник мо­лоді, судження якого викликають занепокоєність. Це Роман Орлянчен-ко, друг Миколи Баглая. Роман — принципова і чесна людина. Проте гнітюче враження залишає його скептицизм. Юнак не вірить у людей, у гуманістичні ідеали. Поспілкуєшся з таким — і життя втратить найяс­кравіші фарби, стане сірим і безбарвним. І якщо Микола ставиться до буденності життя оптимістично і прагне позитивних змін, то Роман не йде далі критики. Можливо, Миколин вчинок переконає і Романа, і йому подібних скеп­тиків у величі людини. Адже у сутичці з тими, «...що без соборів у душі», Микола виглядав «як той біблейський юнак, що вигнав осквер­нителів з храму». Справжнім скарбом творчості Олеся Гончара є багата, співуча мова. Саме вона є однією з найсуттєвіших ознак творчості письменника. Про­зу Гончара не можна ні з чим сплутати, вона неповторна. Неповторність ця в чудових українських пейзажах, в соковитих фарбах портретів. Образи «Собору» виписані так повно, так чітко, наче фрески та ікони. Стосується це не тільки позитивних персонажів, які мають ніби позначку чистоти і святості, стосується це і негативних образів — будь то кар'єрист Лобода чи осквернителі храму. Мова Гончара багата на глибокі і зворушливі слова, які мають свій ритм, тембр і звучання. «Художні ресурси кожного окремого слова мо­жуть бути невичерпними, але кожен письменник наділяє своє слово різною мірою енергії. Чим більше — тим краще, тим довговічніший роман чи повість, тим вони потрібніші. Є ця начебто прихована від стороннього ока енергія в кожному слові Олеся Гончара, запаси її щедрі, ми постійно черпаємо цю енергію, а вона так і зостається невичерпною, бо її наділено секретом тривалості незнищенності, постійної зарядженості...»1 , Поліфонія «Собору» містить в собі і філософські, і моральні аспекти. 1 Автор поєднав спогади про минуле і турботу про день прийдешній, відпо- ,' відальність людини за навколишній світ і її значимість в цьому світі. Кожний з творів, а особливо роман «Собор», неначе застерігає людство від руйнівної спроби змінити світ. Наскрізне через усе художнє полот­но «Собору» Гончар проводить ідею збереження споруди, повітря, лю­дини. Дими над Зачіплянкою і клапті сажі над степовими Вовчугами — це своєрідне застереження від екологічних катаклізмів. Твір було написано в 60-ті роки, задовго від аварії на Чорнобильській АЕС! Ось в чому полягає сучасність твору, актуальність його тематики. Злобо­денність прози письменника направлена проти загальнолюдського зло­чину, злочину перед історичною пам'яткою, перед сучасниками і перед нащадками. Адже бюрократизм, кар'єризм, егоїзм, байдужість ведуть до бездуховності і бездушшя. Саме в цьому і полягають особливості художньої публіцистики Олеся Гончара. За визначенням Леоніда Новиченка, «ідеться про щось більше і загальніше (хоч хтось його може назвати й частковим порівняно з художніми зобов'язаннями визначе­ного таланту) — про справжню, а не лише декларовану відкритість письменника суспільним болям і тривогам, про його відвагу, коли хо­чете, сказати за всіх у гострих сьогоденних питаннях, які справді сто­суються всіх, але про які далеко не всі зважуються вголос (а отже і з достатньою доказовістю) говорити.2 Суспільні події є результатом людської діяльності, отже і розглядати їх треба через людські долі і характери. А герої Олеся Гончара відзна­чаються чітким індивідуальним колоритом, їх діалоги сконденсовані і влучні, і вся мова чітка і дотепна. Кілька штрихів — і перед нами автор примітивного листа, солдат-нездара, що поставив у ряд з високим по­чуттям приземлену потребу та ще й спаплюженою мовою: «Січас слу­жить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватає, наїдаюся полностью». Безумовно, витон­чена душа Єльки не могла прийняти такого визнання, навряд, що ко­мусь іншому буде воно до вподоби. Здавалось би, смішно, проте не до сміху, коли подібний молодик ганьбить і людські почуття, і рідну мову. А хіба не відчувається авторський праведний гнів, направлений на руйначів рідної природи! Олесь Гончар належить до тих людей, які прагнули бачити не тільки людські почуття, а і все життя гармонійним.^ КОРОТКИЙ ЛІТОПИС ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА З квітня Народився в робітничому селищі Ломівка на околиці 1918р. Дніпропетровська. 1921 р. Після смерті матері опинився на вихованні дідуся і бабусі у слободі Суха на Полтавщині. 1925 р. Вступив до школи. 1933 р. Закінчив Бреусівську семирічну школу на Полтавщині; по­чав працювати в редакції Козельщинської районної газети. 1934р. Навчання в Харківському технікумі журналістики, по за­кінченню — робота в газеті «Ленінська зміна». 1938 р. Вступ до Харківського університету (філологічний факуль­тет), написання наукових студентських робіт та перших літературних творів. 1941 р. Добровільно пішов на фронт у лавах студентського батальйону, поранення на березі Росі, лікування в польовому госпіталі. 1942 р. Друге поранення, лікування у м. Красноярську, після одужання повернення на фронт. грудень 1945 р. Демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську, почав літературну роботу. 1946р. Вийшла друком новела «Модри Камень». Продовжує на­вчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. 1946р. Вийшла друком перша книга трилогії «Прапороносці» — «Альпи» — у журналі «Вітчизна». літо 1946 р. Захист дипломної роботи на тему «Новели Василя Стефаника». 1946 р. Вступ до аспірантури при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР, початок професійно-письменницького життя. початок 1947р. Вийшов друком «Голубий Дунай». осінь 1948 р. Світ побачила третя книга трилогії «Прапороносці» — «Злата Прага», яку відзначено двома Сталінськими преміями (1947, 1948 рр.). 1949—1960 рр. Вихід у світ творів воєнної тематики: «Земля гуде», «Парти­занська іскра», «Людина і зброя». Робота над творами су­часної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», «Чари-комипгі», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.). 1968 р. Вийшов друком роман «Собор», вилучений реакційною кри­тикою з літературного процесу. 1972 р. Робота над повістю «Бригантина». 1976 р. Завершення роботи над романом «Берег любові». 1330 р. Вийшов друком роман «Твоя зоря». 1986 р. Опубліковано повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан». 1992-1993 рр. Міжнародний Біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О. Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992/93 років». 14 липня 1995 р. О. Т. Гончар помер. ЛІТЕРАТУРА 1. Гончар О. Про наше письменство.— К.: Рад. письменник, 1972.— 252 с. 2. Гончар О. Твори: У 6 т.— К., 1978. 3. Гуцало Є. Влада таланту. Слово про О. Гончара.— К.: Рад. пись­менник, 1998.— С. 167—174. 4. Дончик В. В ім'я України // Укр. мова І літ. в шк.— К.: Освіта, 1993.— № 4.— С. 4—6. 5. Жулинський М. Олесь Гончар: творчість як доля // Укр. мова і літ. в шк.— К.: Освіта, 1991.— № 11 — С 55—61; № 12.— С. 53—59. 6. Лупій О. Собори душ людських: Слово про О. Гончара.— К.: Рад. письменник, 1988.— С 197—203. 7. Наєнко М. Життя в мистецтво перейшло // Укр. мова І літ. в шк.— №4.— 1993.— С. 13. 8. Новиченко Л. За законами гідності: Слово про О. Гончара.— К.: Рад. письменник, 1988.— С. 298—308. 9. Погрібний А. Олесь Гончар.— К.: Дніпро, 1987. — 248 с. 10. Семенчук І. Олесь Гончар: До 60-річчя з дня народж.— К.: Знання, 1978.— 64 с. 11. «Слово про похід Ігорів». Ритмічний переклад. Давня укр. літ. Хрестоматія.— К.: Рад. шк., 1991.— С. 230. 12. Фащенко В. Новелістичний епос. Слово про О. Гончара.— К., 1988.— С. 565—585.^ НОВЕЛІСТИКА ОЛЕСЯ ГОНЧАРА Протягом усього творчого життя Олесь Гончар звертався до малих літературних жанрів — новел та оповідань, ставлячи їх на один філо­софсько-естетичний щабель з великими прозовими полотнами. Новелі­стика Гончара — високохудожня частина його творчого доробку. Причо­му, тематика його новел дуже різноманітна. Все письменницьке життя Гончара сповнене спогадів про минулу війну і вболівань за сучасне та майбутнє людства, про що свідчать новели «Модри Камень» (1946), «Весна за Моравою» (1947), «За мить щастя» (1964), «З тих ночей» (1974), «Плац­дарм» (1985) і багато-багато інших. Ранні довоєнні твори Гончара свідчать про його тяжіння до малих прозових жанрів в яких сконцентровано великі проблеми і важливі теми. Письменник довів, що можна «у невеликому відкрити велике, у краплі води побачити сонце і почути гомін моря... Таке вміння властиве талантові народнопоетичному». Новела «Модри Камень» продовжує воєнну тематику творів О. Гон­чара. Написана через два роки після війни, вона являє собою спогад солдата-розвідника про один воєнний епізод, який відбувся у словаць­кому містечку Модри Камень («модри» — голубий). Виконуючи завдання в тилу ворога, розвідник був поранений. Його рятувала словацька дівчина Тереза. Між молодими людьми зародилось чисте палке кохання, яке не мало продовження, бо Терезу було вбито поліцаями за переховування радянського воїна, коли в неї знайшли закривавлені бинти. Коли розвідник повернувся після звільнення Модри Каменя — Терези вже не було. Глибоко і проникливе змалював Олесь Гончар образ Терезиної ма­тері, яка втратила у дій війні двох дітей (брат Терези загинув у боротьбі з фашистами)- Впізнавши солдата, згорьована жінка згадала свою доч­ку, яка могла б бути щасливою з цим юнаком. Образи твору досконалі у зображенні, адже уособлюють чисті почут­тя, глибокі переконання. Побудова твору незвичайна, адже безіменний боєць через багато років повертається у минуле, згадує воєнні літа, згадує Терезу і її матір. Якщо центральна частина твору — це спогади розвідника про знайомство з Терезою і розповідь її матері про загибель дівчини, то початок і кінець твору — своєрідне обрамлення, видіння розвідника. Це видіння — уяв­ний образ Терези, з якою він розмовляє. Новела «Модри Камень» написана в романтично-піднесеному стилі. Несміливе і нерозквітле кохання, яке зароджувалось між радянським бійцем і словацькою дівчиною, виступає як засудження війни. Це за­судження значно глибше за інші фактори, бо немає нічого страшнішого за вбите прекрасне людське почуття. В 1966 році Олесь Гончар створив ще один твір, в якому засудив жорстокість, але тепер вже жорстокість людини по відношенню до при­роди. Це новела «На косі». Потрапивши на невеличкий краєчок землі — необжиту косу, яка сягає далеко в море, — людина відчуває надзвичайну гармонію буття, в якій перебуває, відчуває себе маленькою часточкою всесвіту, краплин­кою вічності. Героїня твору, в недавньому минулому студентка біофаку, а тепер співробітник заповідника, Ольга, відчуває себе щасливою. Вона окри­лена своєю роботою, свіжим повітрям, незайманістю і чистотою приро­ди. Більше за все дівчина боїться стати байдужою до краси, перестати нею милуватись. Адже найбільшим гріхом людини вона вважає прак­тицизм, який призводить до байдужості. Дівчина навіть не сподівалась, що байдужість, як і ницість — не така вже й поодинока риса. Яким було її розчарування, коли чоловік, якого вона вподобала, в якого навіть закохалась, виявився підлабузни­ком і негідником. Саме негідником, бо порушив не тільки обов'язки єгеря, захисника природи, а і всі загальнолюдські норми. Принижую­чись перед начальством, він не тільки дозволив, а навіть спонукав їх до полювання на птаха. Ні один із сторожів заповідника не погодився го­тувати лебедя на вечерю. Для всіх присутніх цей птах вважався свя­тим, крім найвищого начальства, якому догоджав єгер. Жахливо ще й те, що під час прогулянки на косі ніхто з присутніх посадових осіб, навіть кандидат наук з контори заповідника, не попередили злочину, дозволили вбити довірливого птаха. Виникає суперечливе питання щодо причетності до злочину. Винен той, хто вбивав лебедя чи той, хто стояв поруч і догідливе мовчав? О. Гончар устами Ольги ставить перед сучасниками і нащадками питання моралі. Автор через переживання героїні новели «На косі» намагається зрозуміти межу добра і зла, прагне повернути людські душі до святинь,^ ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ О. Т. ГОНЧАРА Олесь Терентійович Гончар — всесвітньовідомий письменник і гро­мадський діяч. Його високо гуманістичні твори вражають глибиною і масштабністю мислення. Письменника турбує не тільки доля рідної України, а і доля всього людства. Уже в першому своєму визначеному творі — трилогії «Прапороносці» устами своїх героїв він гнівно засудив війни і все те зло, яке вони приносять людству. У його творах основним об'єктом дослідження є людина. Людські вчинки і людські помисли, людська велич і людська чистота — ось чим захоплюється письменник! Він обвинувачує як загальнолюдське зло так і антиморальні прояви окремих людей, вважаючи, що найменша підлість може згодом переро­сти у велику біду, що здатна призвести до трагедії багатьох людей або навіть людства в цілому. Вболівання за долю людини, високий патріо­тизм і гуманізм — ось найяскравіші ознаки творчості Олеся Гончара. Перу письменника належить значна кількість романів, повістей» опо­відань, новел, критичних нарисів та статей. Твори перекладені більше як 40 мовами світу. Все прогресивне людство шанує прогресивні тен­денції його творчості. Внутрішнім пафосом письменника-патріота пройнято сторінки однієї з останніх книжок Олеся Гончара «Чим живемо. На шляхах українсь­кого відродження». У добірці статей, передмов, виступів, вибраних з доробку 60—90 років розкривається не тільки громадянська і творча позиція письменника, а і людське єство видатного майстра прози. Відданий син України, Олесь Терентійович Гончар присвятив їй ба­гатство і щедрість свого таланту і свою синівську любов.^ ЗРАЗКИ УЧНІВСЬКИХ ТВОРІВ СОБОР ЯК СИМВОЛ ДУХОВНОЇ КРАСИ ЛЮДИНИ У ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА У кожної людини слово «собор» викликає свої особливі асоціації. Комусь уявляється служба в храмі, комусь — блиск хрестів на баштах у надвечір'я, комусь — велична панорама міста із злотоверхими церк­вами. Всі ці уявлення суто індивідуальні, але є між ними спільна риса — відчуття величі і неповторності. Недаремно ж у давнину соборами нази­вали зібрання великої кількості людей для обговорення важливих пи­тань релігійного чи іншого значення. Отже, слово «соборність» (єдність, єднання) є спорідненим до слова «собср». Проблема збереження цінного історичного пам'ятника в романі Оле­ся Гончара набуває громадянського звучання, бо цей образ уособлює велич людини-творця, людини-воїна, людини-громадянина. " Побудований на згадку про козаччину невідомими майстрами, стоїть собор, милує душу жителів заводського селища своєю архітектурною до­вершеністю. Дивуються сучасники майстерності стародавніх умільців: «Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, а все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!» Доля кожного з персонажів роману більшою чи меншою мірою пов'язана із цією спорудою. У ставленні до цієї архітектурної пам'ятки розкриваються характери людей кількох поколінь. Адже собор — це не просто згадка про минуле, це історія цілого народу, його традицій, його культури, його су­часне і майбутнє. Це розуміє більшість героїв твору. Для Віруньки, для Івана і Миколи Баглаїв, для Ізота Лободи собор — жива істота, яка уособ­лює безсмертя цілого народу. Лише один розділ роману знайомить нас з невтомним дослідником, вченим-етнографом, видатним істориком Дмит­ром Яворницьким, але відбиток цього знайомства залишається в нашій пам'яті надовго. Професор Яворницький ладен був пожертвувати життям заради собору, захищаючи козацьку святиню від махновського розгулу. А хіба не славним нащадком козацтва виявився Микола Баглай? Адже він зупинив розгул бешкетників у приміщенні собору, мало не заплатив­ши за це життям. Микола Баглай і професор Яворницький утверджували невмирущу силу народу, захищаючи цей історичний пам'ятник. А Іван Баглай та його вчитель Ізот Лобода примножили велич народу своєю працею. Іван, перебуваючи у тривалому відрядженні в Індії, допомагає металургам, при цьому спостерігаючи за тим, як у цій країні шанують істо­рію, як бережуть збудоване предками. Отже, він теж гідний нащадок славно­го українського роду, бо у наших пращурів праця завжди була в пошані. На мою думку, найбільш досконало зобразив Олесь Гончар старого металурга Ізота Лободу. Постать цієї людини ніби уособлює в собі нероз- ривну єдність минулого, сучасного і майбутнього. У минулу війну він разом з такими ж патріотами рятував Титана, навчив металургійній справі не одне покоління робітників. За визначенням Лободи-сина у нього «ко­зацька волелюбна душа». Вийшовши на пенсію, Ізот Іванович став на сторожі навколишнього середовища, охороняв Скарбне від браконьєрів. У цьому вчинку поєднуються сучасне і майбутнє, бо робив він це в ім'я прийдешнього. Ось і виходить, що все своє життя Ізот Лобода захищав рідну землю, Вітчизну від батькопродавців, які «пів-України пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!..» Він не поодинокий у своїх вболіваннях. Саме через ставлення до собору розкриваються характери і Вірунь-ки, і Єльки, і Шпачихи. Хоча всі три жіночі образи дуже різні за вда­чею і за віком, але є між ними і спільне: всі вони дуже тонко відчували людську підлість і противились їй, але кожна по-своєму. Шпачиха, ця непроста і незвична постать, зберегла в собі людяність, щоб дати опір висуванцеві Лободі і цим стати на захист собору: «Звиняй мені, Воло­димире, але не в той бік ти думаєш». Вірунька — молода, сильна, вольова, смілива жінка. Вона відкрито звинувачує Лободу у крадіжці таблички з собору. Віруньчина чистота і вірність ніби знаходять підтримку з боку собору, у його стійкості. «Со­бор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними ди­мами чорні індустрійні бастіони заводів...» На Єльку собор спочатку навіював страх, потім — спогади про гань­бу, і лише завдяки Миколі дівчина починає усвідомлювати і значення цієї величі для людей, і свою значимість у світі. , Персонажі твору ставляться до архітектурної споруди в залежності від свого світобачення, ерудиції, совісті, але приємно відзначити, що порядних людей у світі значно більше, ніж негідників. Я сподіваюсь, що більше ніхто і ніколи не дозволить бюрократові розчерком пера знівечити долю не тільки споруди, а і людини, і собори наших душ залишаться незайманими.^ КРАСА ЛЮДИНИ-ВОЇНА ЗА РОМАНОМ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА «ПРАПОРОНОСЦІ» Тема героїки нашого народу в роки Великої Вітчизняної війни була, є і буде актуальною, поки залишаються в пам'яті нашого народу її стра­хіття, поки живі учасники і очевидці воєнних подій, поки звучатимуть у наших серцях їх спогади. Отже, вічна тема... Вічна, бо антивоєнна тема­тика — це утвердження миру, це гуманізм, це всенародна пам'ять про жертви фашизму, це вічна слава тим, хто наблизив світлий день Перемо­ги. Мільйони людей доклали своїх зусиль до цієї події. Серед них не тільки воїни-визволителі. Серед них партизани і підпільники, працівники тилу, які кували зброю для армії. Про всіх цих людей можна сказати багато теплих слів. Але основний тягар війни лежав на тих, хто був на лередньому краї. Всі випробування народ витримав з честю. Дуже багато книг написано про війну. Різні епізоди, різні люди, різний час і місце подій. Але об'єднує усі ці твори одне: високі моральні якості воїна-визволителя. Інакше і не могло бути. Як можна звільняти з фашистського рабства людей, до яких ти байдужий? Ні, не може бути визволителем людина, яка не здатна на самопожертву в ім'я іншої людини. Мимоволі згадуються «Прапороносці» Олеся Гончара. У цьому творі наші воїни несуть народам визволеної Європи прапор гуманізму. Згадаймо персонажів трилогії. Які красені! І зовні, і внутрішньо. Красивий своєю вірністю Юрій Брянський. Він молодий і вродливий, нагадує чимось пісенний персонаж, бо «як соняшник у цвіту» чистий і урочистий чекає наступу. Яким внутрішньо красивим постає поруч з ним непоказний телефоніст Маковей, що ніколи не залишає своїх обо­в'язків, готовий вдень і вночі налагоджувати зв'язок. Як люблять цьо­го юнака всі бійці, лагідно називаючи Маковейчиком-соловейчиком. Скільки їх, невтомних трудівників війни, ризикуючи життям, викону­вали свою почесну роботу, звільняли людство від ворога. Тільки зрідка вони усвідомлювали свою почесну місію, а може, навіть і не усвідомлю­вали, а просто раділи за визволених. «Гарно рятувати людей»,— ця фраза належить небагатослівному сержанту Козакову. А Роман Бла-женко вважає, що йому і його співвітчизникам «наче на роду написано — завжди всіх визволяти і всіх рятувати». Безумовно, війна — це не свято і не розвага, війна часом оздоблювала людей, робила їх іноді жорстокими. Взяти хоча б лейтенанта Сагайду. Особиста трагедія — втрата сім'ї і зрада нареченої надовго отруює його серце ненавистю. Тільки зустріч зі словацькою партизанкою Юлічкою дає Володимирові усвідомлення значимості своєї місії: «Наче розбагатів не­сподівано, наче вперше повністю відчув свою велику солдатську гідність...» Вражають взаємини Черниша і Шури Ясногорської, які бояться зізна­тись у своєму коханні, щоб не образити пам'ять загиблого Брянського. Євген навіть соромиться своєї сили і здоров'я, коли проходить повз пора­нених. Він відмовляється служити в штабі, бо вважає свій обов'язок перед Батьківщиною — бути на передньому краї. У творі немає негативних образів серед радянських солдат. Той, хто повсякчас ризикує життям в ім'я людства, не може бути поганою лю­диною, бо має чисті наміри. Брати Блаженки вродливі своїми братерськими узами, Хома Хаєцький — своїм ідейним зростанням і усвідомленням людської величі: «...Ти не якийсь там ай-цвай, ти — великий чоловік! На тебе світ очима пряде». Особливою замріяністю оповитий образ Шури Ясногорської. Вона є втіленням отієї краси вірності, чистоти, порядності, яку уособлює Брянський. Говорять, що у війни не жіноче обличчя. Напевне, що це так. Війна уособлює жах, кров, дим, смерть. Але через роки і століття нам уявля­тимуться чисті і чесні обличчя, праведні очі тих, хто пройшов через воєнне лихоліття, несучи любов і людяність, вірність своєму народові і своїй Вітчизні, свободу народам Європи.^ ГУМАНІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В НОВЕЛАХ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА Олесь Терентійович Гончар — автор багатьох прозових творів. Його майстерність вражає людей різних поколінь, проте широкому читаць­кому колу він відомий як автор великих прозових полотен і майже зовсім незнаний як новеліст. На мою думку, це не виправдано. Адже в малому жанрі письменник має бути більш конкретним і лаконічним і при цьому повно розкрити і тему твору, і образи. Олесь Гончар саме і є тим письменником, який) зміг у невеликому за обсягом творі вмістити і глибину людських по­чуттів, і розповідь. В цьому гармонійному поєднанні розкривається увесь Гончар. Він ніби присутній на місці кожної дії. Я прочитала багато новел Олеся Гончара. Дуже мені подобаються твори на воєнну тему, де автор не просто розповідає про людину на війні, а роз­криває людські почуття, людські думки, людські мрії. Новела «Модри Камень» — це твір про кохання. А мені, як і кожній дівчині, ця тема дуже близька, бо вона навіває романтичні думки. Мені так прикро, що розбилось два щастя, знівечено дві молоді долі. Адже зі смертю словацької дівчини Терези вбито і мрії про щастя у юного ра­дянського солдата, якому вона врятувала життя, їхнє кохання не встигло розквітнути, його знищили вороги. Але найбільше вразив мене ще один твір про кохання. За мить ща­стя Сашко поплатився своїм життям. Новела так і називається «За мить щастя». Артилерист Сашко закохався в угорську жінку Ларису. Це було кохання «з першого погляду». Звичайна селянка видалась йому небаченою красунею, адже юнак чекав любові і вона прийшла до нього у перше повоєнне літо. Я розумію, що не можна бути щасливим за рахунок чужого життя, не виправдовую Сашка, який поранив Ларисиного чоловіка, але мої симпатії на боці закоханих. Рішення військо­вого трибуналу мене вразило, можливо, більше, ніж Ларису, бо я вбо­лівала за них обох. Як неймовірно боляче читати про прощання закоханих перед Сашковою стратою! Я розумію почуття його друзів-фронтовиків! Скільки мужності потрібно самому юнакові для усвідом­лення того, що він гине в ім'я батьківщини, яку захищав. Знову і знову перечитуючи рядки новели, я не погоджуюсь із жахливим виро­ком, бо впевнений, що воїна-захисника можна було виправдати. Мені здається, що, працюючи над" новелою «За мить щастя» Олесь Терен­тійович теж був на боці кохання. Я із задоволенням прочитала новелу «Усман та Марта». Вона сповне­на такої ніжності, що хочеться радіти разом з юними серцями сина полка і латвійської дівчинки. «Хлопець не приховував перед нами сво­го захоплення Мартою, своїх бурхливих юнацьких переживань; і пер­ше їхнє кохання, займаючись, як вранішня зоря, над ними двома, кла­ло свої відсвіти на всю батарею.» Але не менше мені подобаються і твори про мирне життя. Під час знайомства з новелою «На косі» я дивувалась органічній єдності приро­ди і людини. Здавалось, що я глибше зрозуміла те, що ми, люди, — це невеличка частинка великої і могутньої природи. Тому ми не маємо права бути жорстокими з нею, вона нам цього не вибачить. Не вибачать нам і наші нащадки, якщо ми не збережемо для них навколишній світ. Важливо навіть не те, що ми самі нічого не псуємо і не руйнуємо. Важливо, щоб наше покоління не стояло осторонь, коли поруч будуть руйнівники, і своєчасно вміли зупинити руку браконьєра. Читаючи твори Олеся Гончара, дуже відчутно усвідомлюєш, що ти лю­дина, що саме від тебе залежить завтрашній день твій і твоєї країни, від тебе залежить, щоб навколо була не руїна, а чари-комиші, які уособлюють рідну землю і яким можна сказати: «Хай не висохнуть ваші озера, не розлетиться птиця, хай нічим не затьмарені будуть ваші чудові зорьки!»^ МОЇ РОЗДУМИ НАД ТВОРАМИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА Моє перше знайомство з творами Олеся Гончара відбулося дуже дав­но. Коли я був дуже малим і ще не вмів читати, моя мама прочитала мені тоненьку дитячу книжечку «Ілонка». Книжечка була добре ілюст­рована і цим привертала мою увагу. Мене приваблювала маленька дівчин­ка, яка довірливо сиділа на руках у якогось чоло