1. Основні категорії менеджмету.Категорії мен-ту – це найбільш загальні і фундаментальні поняття, що відображають суттєві властивості і стійкі зв’язки в процесі управління орг-цією. 1) Об’єкт мен-ту – організація в цілому. 2) Суб’єкти мен-ту – менеджери чи керівники різних рівнів, що займають певну посаду і наділені певними правами і обов’язками.3) Функції мен-ту – специф. види управлінської діяльності, що хар-ся однорідністю цілей, дій або об’єктів (планування, організація, мотивація, контроль). 4) Види мен-ту – спеціальні області управлінської діяльності, що пов’язані із розв’язанням певних задач м-ту. 5) Методи мен-ту – це с-ма правил і процедур розв’язання різних задач м-ту з метою забезпечення ефект. діяльності орг-ії. 6) Принципи мен-ту – заг. закономірності та стійкі вимоги, дотримання яких забезпечує ефект. розвиток орг-ії.^ 2. Предмет та об’єкт науки менеджмент. Менеджмент як наука є областю знань і проф. діяльності, направленої на формування і досягнення та забезпечення цілей організації шляхом раціонального використання всіх ресурсів.Предмет – 1) теорет. положення в області управління, що відносяться до управління у будь-якій сфері діяльності;2) прикладні аспекти м-ту і досвід конкретних орг-й; 3)розробка с-м м-ту для конкретних ек., соц., виробн. і технолог. умов.^ М-т як наука вивчає: - закони, принципи і методи, побудову і функ-ння орг-ції; - закони і принципи, що лежать в основі діяльності керівників - персональні вимоги до керівника - стосунки, що скл. між людьми в процесі У.Об’єкт – організація і люди, що в ній працюють.^ 3. Еволюція історії менеджменту Розглядаючи еволюцію управлінської думки, необхідно пам'ятати, що організація — це досить давнє явище в суспільному житті. Навіть доісторичні люди жили організованими групами. Проте як наукова дисципліна управління виникло лише наприкінці XIX — на початку XX ст. Поняття "менеджер" стало означати професію, "менеджмент" — галузь досліджень. З'явилися концепції, школи, підручники, спеціальна література. Як практика менеджмент має дуже глибокі корені — елементи його спостерігаються вже за 5000 років до н. е. (Давній Єгипет, Греція, Китай, Індія та ін.). Проте у вигляді систематизованого знання, науки його ще не було навіть у часи А. Сміта і К. Маркса. І один, і другий вважали, що економіка підпорядкована дії об'єктивних економічних законів, які не залежать від людини. Відповідно до них і треба організовувати економічне життя, виробництво національного багатства. Сьогодні загальновизнано, що конкурентоспроможність окремих організацій, економічне процвітання нації в цілому насамперед залежать від рівня практичного управління і від якості розробок теоретичного менеджменту. Наявність природних багатств, виробнича і технологічна оснащеність тих або інших країн стають другорядними чинниками. вирішення практичних проблем управління прямо залежить від успіхів теоретичного менеджменту. Отже, менеджмент — це не тільки сфера практичної діяльності, а й винятково важлива самостійна галузь знань, наукова і навчальна дисципліна.^ 4.Еволюція управління.Перша упра-ка революція – (5-4тис до н.е.) в Стародавньому Сході, сформувався як інструмент комерційної та релігійної діяльності.^ Друга упра-ка революція – Вавилонський цар Хаммурапі (2 тис. до н.е.) Цими законами вводиться світський стиль управління (формування систем орган-ції і регулювання стосунків людей) Посилював контроль і відповідав за виконання робіт «Світова адміністративна реалізація»^ Третья рев-я.- (1 тис.до н.е.) Виробничо будівельна. Поєднання державних методів управління з контролю за діяльністю у сфері вир-ва і буді-ва.Четверта рев-я. Відбулася в період зародження капіталізму. ( 18-19 ст.) результат: зародження професійного управління. П’ята рев-я – (кін.19 поч20 ст.) Бюрократична. Основою Національна бюрократія Вебера. Результат: - Формування ієрархічної структури; - поділ упр праці; - впровадження норм і стандартів; - відповідність методів; - встановлення посадових обов’язків.^ 6. Зародження управлінської праці в Єгипті та Вавілонії Про розвиток управлінської думки в Стародавньому Єгипті свідчать як архітектурні спорудження, так і писемна спадщина. Наприклад, піраміда Хеопса. За приблизними підрахунками, будівництво піраміди вимагало праці понад 100 тис. осіб протягом 20 років. Є свідчення, що єгиптянам були відомі кількісні обмеження числа людей, що перебувають під управлінням однієї людини (менеджера). Як правило, на одного наглядача припадало 10 робітників. Цей єгипетський принцип організації праці, що дістав назву "правило десятьох", згодом застосовувався в багатьох цивілізаціях, У літературних джерелах Стародавнього Єгипту відображені численні питання організації й управління народним господарством, а також уявлення давніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. До них належать "Повчання гераклеопільского царя своєму синові Мерикара", "Пропозиції Іпусера", "Пророцтва Неферті", "Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі". У літературних документах Стародавнього Єгипту знаходимо й один із перших термінів позначення "професійної" управлінської діяльності — "візир". Залишаючи духовні справи фараонам, візир займався мирськими турботами, організовуючи, координуючи і приймаючи рішення практично з усіх питань, від яких залежав розвиток економіки країни. Проте не тільки Єгипет залишив нам приклади ранньої практики управління. Чимало їх демонструвала Вавілонська імперія. Ще до Хаммурапі, відомого короля Вавілонії (2123— 2081 до н. е.), у цій давній цивілізації існували закони, що мали комерційний характер і оперували такими поняттями, як продаж, позика, контракти, товариства, договори, векселі. Але найважливішим внеском вавілонян в управлінську думку слід вважати Кодекс Хаммурапі. Цей унікальний кодекс складався з 282 законів. Він є одним із найдавніших у світі кодексів, що дає можливість докладно ознайомитися з управлінською думкою вавілонян. Кодекс Хаммурапі регулював угоди між людьми і контроль за дотриманням їхніх умов, визначав мінімум заробітної плати, установлював відповідальність виконавців тощо. Зміст закону Кодексу, по суті, зводиться до положень, які сьогодні відомі як захист прав споживача. При царі Навуходоносорі, що став правити Вавілоном у 604 р. до н. є., управлінська думка після тривалого застою набула свого подальшого розвитку. На текстильних фабриках цього періоду знаходимо приклади виробничого контролю і стимулювання заробітної плати. Як засіб контролю за пряжею на кожну партію з щотижневого надходження прикріплювався ярличок різного кольору. Праця жінок, що працювали з пряжею, оплачувалася продуктами харчування, і кількість їх залежала від обсягу роботи, виконаної кожною робітницею.^ 7. Менеджмент в Греції Визначивши назву самої науки – «економіка» («ойкос»-дім, «номос»-закон), давши світу перших учених у дій галузі, давні греки, проте, негативно ставилися до бізнесу. Представники продуктивної праці і торгівлі посідали нижчий щабель у соціальній системі грецької демократії, були позбавлені громадянства. Грецькі мислителі визначали риси, якими, на їхню думку, мають володіти ці .адміністратори, а також формулюють вимоїн щодо організації їхньої роботи. Сократ (469—399 до н. є.), наприклад, вважав, що тільки той може успішно управляти громадськими справами, хто досяг успіхів в особистих справах. Аристотель (384- 322 до н. є.) пов'язував успіхи з такими елементами управління й організації, як спеціалізація пращ, централізація, децентралізація і розподіл повноважень, гармонічна взаємодія, лідерство. Велике значення мали й управлінські ідеї Ксенофонта. Ксенофонт був прихильником раціонального ведення господарства. На його думку, єдиний шлях до збагачення — це "жити так, щоб залишався надлишок". Інакше кажучи — забезпечувати прибутковість господарства, навіть натурального. Відзначаючи особливу важливість землеробства для країни, Ксенофонт розглядав його як джерело благоденства народу. І хоча ремесло, на противагу землеробству, він вважав таким, що заслуговує скоріше осуду, ніж схваленая, в обох галузях господарської діяльності вільні громадяни повинні виконувати функції нагляду й управління, тоді як проста фізична праця — доля рабів. Викликають інтерес висловлювання Ксенофонта про поділ праці, з яким він пов'язував і вимоги до управляючого. Так, господарство він поділяє на дві частини: будинкову і дворову. До завдань управління двором входило забезпечення господарства продуктами, які затим зберігалися б у будинку. Обов'язком "менеджера" в будинку був, зокрема, раціональний розподіл отриманих продуктів (прибутку з господарства) на весь рік. Отже, крім ідеї поділу управлінської праці, у Ксенофонта ми бачимо розуміння необхідності планування, розподілу прибутків з урахуванням витрат.^ 8.Управління в Римі. Здатність управляти як суспільством, так і господарством продемонструвала Римська імперія. Завоювавши, еллінську цивілізацію, римляни створили гігантську державну військову систему, якою успішно управляли протягом багатьох років. Хоча римляни успадкували зневагу греків до торгівлі, а виробництво розглядали лише з погляду виконання державних замовлень, проте розробили прототип фабричної організації для підприємств, що виробляють зброю, для гончарних підприємств, текстильної промисловості, тобто виробництва тих видів продукції, які надходили на експорт. Виникли нові форми організації, що нагадують акціонерні компанії, з'явилися різноманітні гільдії, які об'єднують незалежних виробників. Римська армія в основу своєї організації поклала уже відоме нам "правило десятьох", створивши водночас і ієрархію влади, що дає можливість контролювати зверху вниз виконання поставлених завдань. Особливо приділяли увагу на розроблення в Римі проблем управління сільським господарством. Вивчення наукових трактатів Катона і Варрона, написаних понад 2 тис. років тому, корисне і сьогоднішньому фермеру.^ Марк Порцій Катон (234— 149 до н. е.) був політичним діячем і письменником-Стародавнього Риму. З усіх видів господарської діяльності Катон понад усе ставив сільське господарство, зокрема землеробство, яке він розглядав як найбільш вигідне, почесне і шляхетне заняття, присвятивши йому свій основний сільськогосподарський трактат з однойменною назвою. Він вважав, що не менш важливо було організувати працю рабів. Так, рабів, вимагалося годувати і вдягати з урахуванням того, як вони працюють і як себе поводять. Ще одним знаменитим письменником і вченим Стародавнього Риму є ^ Марк Теренцій Варрон (116—27 до н. е.). Як і Катон, в історію він увійшов насамперед завдяки своєму агрономічному трактату, що називався "Про сільське господарство". Головною відмітною рисою праці Варрона (порівняно з працею Катона) було те, що в ній ідеться про необхідність раціоналізації, інтенсифікації сільського господарства, пов'язаних із зародженням у його надрах товарно-грошових відносин. Надавав конкретні рекомендації щодо його управління, так само як і уявлення про стан і перспективи розвитку. Багато уваги Варрон приділив якості управлінської праці. Це знайшло відображення в його ідеях про підбір кадрів та їх призначення на посаду. На відміну від Катона, у якого вілик (наглядач, майстер), по суті, нічим не відрізняється від раба, Варрон вважав, що начальниками над рабами треба ставити тих людей, які зазнали "впливу освіченості". Крім того, на його думку, майстер повинен мати досвід роботи, спеціальну підготовку, знання економіки, гарний характер, він також мусить бути старшим своїх підлеглих, одруженим, оскільки це робить його серйозним і закріплює на одному місці. Майстер, писав Варрон, працює ефективніше, якщо знає, що його чекає винагорода. Ще одним письменником і вченим,, що досліджував проблеми сільського господарства і його управління в Стародавньому Римі, був ^ Колумелла Луній Юній Модерат. Торкаючись практичних проблем управління сільським господарством, Колумелла описав їх виходячи з власного досвіду. Підвищення продуктивності праці, вважав він, прямо залежить від розподілу її між працівниками, Дух змагання у працюючих створює додаткову продуктивну силу. Тому Колумелла, як і Каган, і Варрон, рекомендував використовувати матеріальні і моральні стимули до праці. Це однаковою мірою стосувалося як безпосередніх працівників, так і віликів, що здійснюють нагляд за ними. І все ж найважливішим чинником, що впливає на підвищення продуктивності праці, залишався в Колумелли страх перед паном, насильство, позаекономічний примус. Але було в Колумелли і дещо нове, що відрізняло його трактат від праць попередників. Аналізуючи стан сільського господарства Риму в період кризи рабовласництва, Колумелла. Власнику маєтку вій рекомендував не змінювати часто орендарів, а залучати до обробітку землі сільських жителів.^ 9. Китай і Індія. В Китаї найбільш оригінальними і значущими в галузі управління були погляди генерала Сан Цзу (близько 600 р. до н. є.). Саме йому належить перший із відомих у світі військових трактатів під назвою "Мистецтво війни". Він писав про поділ армії на підрозділи, про градацію чинів серед офіцерів, про використання гонгів і сигнальних вогнів для комунікації, важливість прапорів та іншої військової символіки. Питанням державного управління, зокрема підбору людей на важливі урядові посади шляхом оцінки і перевірки їхніх заслуг перед суспільством, приділив увагу відомий китайський мораліст Конфуцій (551 або 552-479 до н. е.). Основним джерелом учення Конфуція є збірник "Люнь юй" ("Бесіди і роздуми"), записаний його учнями. Із збірника Конфуція, а також праць його численних послідовників видно, що конфуціанство при оцінці правителів значну увагу приділяло ефективності їхньої соціально-економічної діяльності. Серед показників цієї ефективності були: забезпечення соціальної стабільності суспільства, економія на витратах, накопичення і зберігання надлишків у суспільстві, турбота про забезпечення народного добробуту, зменшення податків, притягнення людей до громадських робіт з огляду на сезонність сільськогосподарської праці тощо. Невідомі автори трактату "Гуань-Цзи" (IV ст. до н. є.) вважали, що держава повинна регулярно впливати на громадське життя. Вони досить глибоко розробили систему державного регулювання економіки. Вважаючи, що могутність держави зростає насамперед завдяки праці хліборобів, ремісників, торговців, службовців та інших соціальних груп населення країни. Питанням державного управління присвятив свої наукові дослідження і найбільший державний діяч Індії Каутилья — радник царя Чандрагупти І. Його основною працею, присвяченою вченню про державу, є "Артхашастра". Саме в цій праці, написаній приблизно в 321 р. до н. є. і адресованій царям і правителям, викладеш основи індійської державної адміністрації й містяться рекомендації щодо встановлення і підтримки в країні економічного, соціального і політичного порядку. Своє вчення про стародавнє індійське господарство Каутилья викладає не з позицій теоретичного аналізу. Воно скоріше подано з позицій практичної організації і управління його складовими частинами (галузями). Мова, зокрема, йде про землеробство, ремесло і торгівлю. Наглядачі в кожній із галузей господарства, за свідченням "Артхашастри", повинні бути людьми, що добре знають ці галузі. Так, "наглядачу землеробстві мусить бути людиною, обізнаною з наукою про сільське,господарство й з доглядом за плодовими кущами і деревами. Головним обов’язком наглядачів у ремісництві було стежити за тим, щоб його продукція (зброя, одяг, мотузки тощо) "виготовлялася фахівцями цієї справи". При цьому оплата праці мала прямо залежати від кількості і якості виробленої продукції. Велика увага в "Артхашастрі" приділялася торгівлі, особливо нагляду за нею. І хоча ця галузь не розглядалася як така, що забезпечувала збільшення багатства нації, накопичення капіталу, у «примноженні торгівлі». "Артхашастра" рекомендує при організації й управлінні торгівлею керуватися насамперед інтересами споживачів і лише потім прибутком. Так, підкреслюється необхідність торгувати за допомогою справних ваг, перевірку яких слід було робити кожні чотири місяці. Вироблені товари мали бути доброякісними. Виходячи з цього Каутилья рекомендував старанно підбирати працівників. Тому Каутилья рекомендував створювати в державних структурах відповідні відділи і готувати докладний опис обов’язків для різних посад.^ 10. Середньовічне управлінняМеркантилізм Меркантилізм зародився наприкінці XIV ст. і відбив панування торговельного капіталу. Найяскравішим представником організаторів зовнішньої торгівлі і водночас талановитим систематизатором, що майстерно виклав теорію торговельного балансу, є англієць Томас Мен (1571—1641). Перший з його творів було названо "Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією" і опубліковано в 1621 р. Другий - "Багатство Англії в зовнішній торгівлі або Баланс нашої зовнішньої торгівлі як результат нашого багатства" – було видано лише в 1664 р., майже через чверть століття після смерті автора. У них Мен постає справжнім меркантилістом, що вбачає багатство лише в золоті і сріблі. Над його мисленням тяжіє точка зору торговельного капіталу. Країна повинна збагачуватися шляхом розвитку зовнішньої торгівлі, забезпечуючи за допомогою державної регламентації перевищення вивозу товарів над ввозом. Розвиток виробництва визнається Меном лише як засіб розширення торгівлі. Виходячи з установленого правила "продавати іноземцям щорічно на більшу суму, ніж ми купуємо в них", і за рахунок вивозу виробів своєї країни у такий спосіб, щоб він обов'язково перевищував ввіз. Мен також пропонував низку заходів для заохочення (регулювання) вивозу: 1) повернення мита; 2) укладання договорів уряду з іноземними державами; 3) підтримка державою (шляхом видачі премій). Погляди Мена повторили багато представників пізнього меркантилізму, наприклад Антоніо Серра (Італія), Антуан Монкрет'єн (Франція) та ін. У них економічна політика також ставить накопичення грошового багатства в безпосередній зв'язок із торгівлею, неминучим наслідком якого стає потреба в регламентації зовнішньої торгівлі. Ситуація почала змінюватися разом із зростанням і зміцненням товарного виробництва, поступовим витісненням торговельного капіталу виробничим. Свідченням цього теоретично і практично став період, відомий в економічній історії під назвою фізіократизму.Фізіократія Основоположником школи фізіократів є видатний французький економіст Франсуа Кене (1694—1774). На відміну від меркантилістів фізіократи надії на прогрес суспільства пов'язували з розвитком, сільського господарства. Головною умовою розвитку землеробства як єдиної продуктивної сфери господарства Кене і його послідовники називали "природний порядок". Під "природним порядком" вони розуміли засіб виробництва, який звільнений від пережитків феодалізму і розвиває продуктивні сили на основі принципів вільної конкуренції, тобто капіталістичної форми господарства.^ Анн Роберт Жан Тюрго (1727—1781) був не тільки найвизначнішим представником школи фізіократів, а й відомим державним діячем, міністром уряду Франції. Його головна економічна праця — ''Роздуми про створення і-розподіл багатств". У ній Тюрго від аналізу капіталу, зайнятого в землеробстві, поступово переходить до його аналізу в промисловості, торгівлі, фінансах та інших сферах гой юдарства. Він також аналізує форми прибуткіп на капітал, робить спробу установити взаємозв'язок між ними.^ 11. Управлінські особливості епохи Київської Русі. Носієм економічної й управлінської політики, законодавства, адміністрації, судочинства була державна влада на чолі з князем. Військові функції — один з найважливіших обов'язків княжої влади. Князь зі своєю дружиною відповідав за організацію оборони князівства, утримання дружини, будівництво відповідних оборонних укріплень. Своєю владою він міг розпочати війну, оголосити похід, підписати союз, ухвалити угоду. Здійснення адміністративних функцій також було найважливішим обов'язком князя. При цьому князь виконував їх безпосередньо, тобто особисто, й опосередковано - через усіляких урядників. Населення в Київській Русі, як і в Західній Європі, поділялося на вільне і невільне. До економічно залежних верств населення в Київської Русі належали; рядовичі, закупи і холопи. Рядовичі— люди, що служили феодалам за рядом (договором). Вони були підпорядковані тіунам і ратайним старостам і управляли окремими видами виробництва. Положення закупів визначалося залежністю від феодала, пов'язаною лише з необхідністю повернення йому того або іншого виду позики. Холопи, або челядь, — це люди, що цілком залежали від феодала, тобто раби. Найчисленнішою верствою населеная Київської держави було селянство, що в історичних джерелах називалося смердами. "смерди"— це селяни або, точніше, вільні хлібороби, що працювали на своїй землі, своїми засобами виробництва і тягловою силою. Звернемо увагу також на те, що в Київській державі існувало понад сто міст, які розвивалися, незважаючи на часті руйнації, викликані війнами й міжусобицями. Досить розвинутим був поділ праці, що виражався насамперед у відокремленні ремесла і торгівлі від сільського господарства, диференціації міського населення. Відповідно розвивалося й управління не тільки сільськогосподарським, а й ремісничим виробництвом, а також торгівлею.^ 12. "Повчання" Володимира Мономаха "Повчання" Володимира Мономаха (1053—1125), у ньому фактично намальована ідеальна картина необхідного для країни управління підданими. Автор закликає своїх "дітей" до працьовитості, відповідальності, контролю за станом справ, са.мостійності, вивчення того, чого не знаєш. Дружину свою князь закликав до доброго ставлення до населення країни. Особлива увага відповідно до "Повчання" мала приділятися "гостям", оскільки вони понесуть по світу гарну або погану поголоску про країну. "Повчання" містиь також поради широкого соціального значення —- "не забувати бідних, сиріт і вдів, не дозволяти сильніш погубити людину". В іншому документі Володимира Мономаха, відомому Статуті 1 113 р., виявляється зв'язок обмежень свавілля пана стосовно закупа з обмеженнями лихварства (установлення рівня відсотка). Вони свідчать про спроби державної (княжої) влади регулювати відносини між закупами та їхніми хазяями, а також лихварями та їхніми боржниками. Ми бачимо, князі періоду Київської Русі визначали й обгрунтовували певні правила управління господарством, спрямовані на зміцнення пануючої в країні системи.^ 13. Менеджмент в епохи індустріалізації Феодальна система господарювання, вікова влада церкви не сприяли розвитку індустріального суспільства. Зміни в поглядах, що відбулися у період реформації, привели до визнання необхідності одержання людьми винагороди за земні страждання і до розуміння необхідності такої політичної системи, яка сприяла б свободі особи. Відповідно до вчення прогресивних філософів-політиків XVI—XVII ст. (Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк та ін.) дана система, новий цивільний порядок можуть існувати лише за таких умов: 1) якщо люди будуть жити за природними законами розуму, а не за правилами або примхами правителя; 2) якщо суспільство буде побудовано на приватній власності. Ці умови, на думку вчених, гарантують людям права на життя, свободу і щастя. Щоб забезпечити їх, люди погоджуються на створення урядів для управління суспільством. Водночас, як виявилося, ці умови забезпечили розвиток етики ринку і товарно-грошових відносин в економіці, сприяли розвитку особистих стимулів і справедливості, створили тверду соціально-політичну основу . для промислового зростання у XIX ст. Але поки що економічна думка не потребувала глибоких пояснень примітивно організованого виробництва аграрного суспільства, основними факторами якого були земля і праця. Капітал і одержуваний на нього дохід (прибуток) ігнорувалися. Управління (менеджмент) як чинник ефективності організації виробництва не розглядалося ні З погляду практики, ні теорії. Воно перебувало "у сонному стані середньовічного спочинку ".^ 14. Школи менеджменту: пердставники та основні концепції У науковій літературі описано багато шкіл (концепцій) менеджменту, а також підходів до його дослідження, які відіграли велику роль у розвитку теорії і практики управління. Що стосується сутнісних характеристик цих шкіл, то докладно ми їх розглянемо пізніше. Тут же лише назвемо їх у хронологічному порядку.^ 1. Школа наукового управління (1885—-1920). Основні представники: Фредерік У інслоу Тейлор, Френк і Ліліаи Плбрет. Вивчали управління виробництва на низовому рівні, а не в цілому.^ 2. Адміністративна школа в управлінні (1920—1950) Основні представники: Анрі Файоль, Лінделл Урвік, ДжеЙмс Муні. Досліджували управління стосовно всієї організації, а не окремої її частини.^ 3. Школа людських відносин (1930—"1950). Основні представники: Мері Паркер Фоллет і Елтон Мейо. У 1950-х роках трансформувалася в школу поведінкових наук (Дугаас Макірегор, Герберт Саймон, Девід Макклелланд та ін.).^ 4. Наука управління, або кількісна школа (1950 — до сьогодення).-Особливо швидкого розвитку ця школа набула в другій половині XX ст., коли з'явилися комп'ютери і відповідна освіта в менеджерів. Кожна школа — це сукупність концепцій щодо розуміння сутності, принципів, функцій і методів менеджменту як організації управління і як процесу прийняття управлінських рішень на основі цілі, програми дій, інформації тощо. Саме в цьому полягають їхня спільність, відмінність і водночас історична значущість для розвитку теорії і практики менеджменту. ^ 15. Внесок шкіл управління у розвиток теорії менеджменту. Кожна школа — це сукупність концепцій щодо розуміння сутності, принципів, функцій і методів менеджменту як організації управління і як процесу прийняття управлінських рішень на основі цілі, програми дій, інформації тощо. Саме в цьому полягають їхня спільність, відмінність і водночас історична значущість для розвитку теорії і практики менеджменту. Так, школа наукового управління розробила принципи і методи організації праці, що завжди сприятимуть підвищенню продуктивності праці й ефективності роботи підприємства. Адміністративна школа відома в історії менеджменту розробкою принципів і функцій управління як універсального процесу. Вони і сьогодні залишаються необхідними умовами, без дотримання яких ефективне управління організацією неможливе. Через теоретичну близькість і величезну значущість ці дві школи в західній літературі не без підстав часом об'єднуються в одну — класичну. Внесок школи людських відносин у теорію менеджменту пов'язаний із розробленням наукових основ вирішення проблем людського фактора в організації, умінням ефективно управляти поведінкою людей. Суть кількісної школи полягає в дослідженні окремих операцій і моделей, що допомагає з'ясувати і зрозуміти складну конкурентну ситуацію. Ця школа спирається на економіко-математичні методи. Постійний прогрес економіко-математичних методів є передумовою виникнення нових підходів до планування й організації виробництва. Водночас, широке їх застосування переконливо свідчить про те, що управління — це не тільки мистецтво, а й наука. Напевно, тому в спеціальній літературі кількісну школу іноді називають наукою управління. ^ 16. Школа наукового управління.Школа наукового управління (1885 1920) (Ф.Тейлор, Ф, Л. Гілберт, Г. Гантт). Поява школи наукового управління пов'язана передусім з теоретичною і практичною системою управління Ф. Тейлора. Проводячи паралель, можна сказати, що як теорія А. Сміта дала початок всім гілкам політекономії, так і система Тейлора всьому подальшому менеджменту.^ Внесок школи наукового управління: 1) Використання наукового аналізу для визначення кращих способів виконання задачі. 2) Відбір робітників, які найкраще відповідають вигодам, забезпечення їх навчання. 3) Забезпечення робітників ресурсами, необхідними для виконання завдань 4) Систематичне і правильне використання матеріального стимулювання для підвищення продуктивності 5) Відділення планування від самої роботи. Переваги методів ШНУ: 1) Виправдана висока заробітна плата 2) Демонстрація важливості відбору і навчання робітників 3) Проведення наукового аналізу виробничих завдань Недоліки: 1) Неврахування соціального аспекту, зростання потреб працівника 2) Ігнорування ідей робітників 3) Ігнорування індивідуальних якостей робітників^ 17.Тейлор «Принципи наукового управління”Тейлор був не вченим – дослідником, а практиком: спочатку робітником, потім менеджером і головним інженером. У Тейлора не було спеціальної підготовки у сфері менеджмента, але були гарні знання життя робітників і досвід управлінської діяльності. Т визначив 2 основні завдання м-нту: 1) забезпечити найб процвітання підприємцям, 2) зростання добробуту кожного робітника. Основні принципи концепції Т були визначені у його праці »Принципи наукового управління» 1.заміна емпіричних заходів науковими дослідженнями елементів роботи 2.розробка оптимальних методів здійснення роботи на основі наук вивчення витрат часу, зусиль, рухів, розробка норм витрат часу, необхідність слідувати визначеним стандартам 3.необхідність кожному менеджеру здійснювати підбір,навчання і розстановку робітників на ті місця, де вони можуть принести найб користь, встановлювати для робітників завдання, розподіляти матеріальні ресурси, зібезпечувати їх раціональність витрачання, мотивувати високу продуктивність, здійснювати контроль за досягнутими результатами. 1.Планування і підготовка робіт 2.Розробка точних інструкцій кожному робітнику, в яких по кожній роботі наводиться опис оптимальних методів її виконання 3.Відрядно-преміальна с-ма оплати праці 4.Розмежування виробничої та адміністративної діяльності Т виходив з того, що науковий менеджмент не припускаєзмішування філософії менеджменту та механізму його реалізації, до якого він відносив: хронометраж, стандартизацію знарядб праці та інструментів, упровадження відділів планування, розроблення інструкційних карток для робітників, видачу значної премії за успішне виконання завдання, диференціацію тарифів, класифікацію засобів виробництва, розроблення с-ми послідовності дій.Недоліки : відсутність системності у дослідженні не розглядав зовн середовище ігноруванн людського факторупереваги + впровадження раціоналізації і нормування праці + розробка с-ми стимулювання + розробка стандартів + визначення управління як самостійної науки.^ 18. Генрі Емерсон «12 принципів» Він використовував принципи трудової д-сті стосовно б-я вир-ва, незал від роду його д-сті. Розробив 12 принципів продуктивності: наявність чітко встановлених цілей чи ідеалів як передумова ефективної роботи наявність здорового глузду у б-я роботі можливість отримати кваліфікованої поради утримання суворої дисципліна на основі стандартних інструкцій повного і точного обліку використання с-ми винагород справедливе ставлення до персоналу своєчасний повний та постійний облік регулювання виробництва планування робіт нормування операцій на основі раціоналізації способу їх здійснення нормалізація умов праці наявність розроблених інструкцій і стандартів у письмовому вигляді наявність раціональної с-ми оплати праці за збільшення її продуктивності. Ідеалом впровадження принципів є повне усунення втрат. Також він поділив працю на напружену та ефективну, та приділяв велику увагу принципу штабного управління: штабний персонал володіє спеціальними знаннями, необхідними для лінійних працівників в процесі прийняття управлінських рішень,^ 19. Розвиток тейлоризму Г.Гант. Ф. Та Л. Гілберти. Г.Емерсон.Одним із найбільших прихильників Тейлора був Г.Гант, який працював з ним у деяких компаніях. Г.Гант інтенсивно використовував в оперативному управління графічні методи, відомі нині як “графіки Ганта”. Гант розпочав виробниче календарне планування на сучасній технічній основі. Пізніше Гант у своїх дослідженнях приділяв велику увагу соціальним аспектам бізнесу і менеджменту. Подружжя Френк та Ліліан Гілберти. Ф.Гілберт сам працював на будівництві і переконався на власному досвіді в значимості проблем повільного темпу і непередбачуваного обсягу робіт. У дослідженнях оптимальних рухів робітника при виконанні певних завдань він широко використовував фотографії. Ф.Гілберт робив особливий акцент на обов’язках роботодавця по забезпеченню робочого процесу (необхідність відповідного обладнання, такого як підмістки необхідної висоти, своєчасна доставка матеріалів). Його опублікована в 1909 р. робота “Вивчення рухів” являла собою скрупульозне посібник по організації процесу кладки цегли, метою якого була пропаганда необхідності зменшення кількості непотрібних рухів камінщика, що дозволяло зменшити втому. Ф.Гілберт стверджував, що якщо звичайний метод кладки цегли складається з 18 рухів, то його – лише з 5. Він також запропонував відповідну методику навчання робітників правильній схемі праці – правил, схем, інструкцій, які описували послідовність кожного руху, дозволяли учням отримувати високу зарплату після декількох днів навчання і оберігали новачків від непотрібних експериментів. Л.Гілберт приділяла основну увагу психологічним аспектам менеджменту, відстоюючи принципи благополуччя кожного робітника. Вона була прихильницею ідей наукового менеджменту, вважаючи, що при правильному застосуванні вони дозволяють людям повністю використати свій потенціал. За допомогою детальної розробки систем, строгого відбору, продуманої підготовки і необхідного обладнання робітного могли б відчути самоповагу і гордість. В “Психології менеджменту” (1914) Л.Гілберт відмічала, що публічно чудово виконане завдання розвиває у робітника почуття гордості і собою, і своєю роботою. На звинувачення в тому, що науковий менеджмент перетворює робітників у механізми, вона відповідала наступне. Успішний науковий менеджмент сприяв розумінню того, що робітник – “людина зацікавлена”; не варто розраховувати, що він застосує до виконання завдання максимум зусиль до того моменту, доки його зацікавленість не буде задоволена. До тих пір, поки робітник не знає цілі роботи, яку йому доручили, його ментальні можливості не будуть сприяти її виконанню Ф. та Л. Гілберти вважали, що знайомство робітників з результатами досліджень часу і рухів, і, звичайно, всім апаратом наукового менеджменту сприяло б підвищенню морального духу робітників, принесло б їм очевидні матеріальні вигоди і продемонструвало, що управлінці турбуються про їх благополуччя, а самі робітники діяли як треба. 20. Генрі Форд – інженер, промисловець, винахідник один з засновників автомоб промисловості. Основною цілью Форда стало перевтілення автомоб. З предмету розкоші в предмет першої необхідності. В 1913 р застосував конвеєр у процесі вир-ва. Його праці «Сьогодні і завтра» «Моє життя і робота» «Рух уперед» Основні принципи вир-ва: - максимальний поділ праці, - широке використання високо продуктивного спеціалізованого обладнання, - розміщення обладнання за ходом технологічного процесу, - регламентований ритм вир-ва продукції, - механізація транспортних операцій.