3. В чому суть Ламарківської теорії антропогенезу Вчення про поступове перетворення мавп в людино-мавп, а людино-мавп в людину є найбільшим досягненням наукової думки, блискучим розкриттям таємниці про природу людини. Однак це досягнення прогресивної людської думки було здійснене не одразу. Перша матеріалістична теорія еволюції, теорія про історичний розвиток органічного світу, була створена видатним французьким природознавцем та вченим Лазарком (1744-1829). Жан-Батіст-П’єр-Антуан де Моне, шевальє де Ла Марк, як повністю іменувався він у свій час, - одна з трагічних фігур наукового природознавства. Все життя Ламарка – яскравий приклад невдач, що переслідували його навіть після смерті. Рішуче виступивши проти пануючої теорії постійності видів, протиставивши ідеї: «Ніяких змін! Так було, так буде!» теорію постійної змінності видів рослин та тварин під впливом змінюючихся умов життя, Ламарк не знайшов підтримки своїх поглядів за життя. Еволюційне вчення Ламарка було осміяне сучасниками. Всіма забутий, оспіпший, хворий, він помер в глибоких злиднях, диктуючи «основні положення» підсумків свого життя донці Корнелії – єдиній людині, що вірила в справедливість створеного вчення. «Потомство буде захоплюватися, вами, воно помститься за вас, батько» - ці слова Корнелії, що заспокоювала сліпого вченого, в відомій мірі виправдалися. Згодом – вчення Ламарка зіграло прогресивну роль в розвитку біології та знайшли своє подальший творчий розвиток. ^ 13. Коли первісні люди розпочали вперше будувати штучні житла? Епоха палеоліту (давній кам'яний вік) починається з початком антропогенезу, а закінчується в Х тисячолітті до н.е. Рання людина була повільнішою і слабкішою, ніж великі хижаки, не мала такої природної зброї, як ікла та кігті. Люди навчилися компенсувати ці недоліки, використовуючи камінь, кістку, дерево. Майстри раннього палеоліту створювали гострі знаряддя, сильно б'ючи каменем об камінь. Вибиралися тверді гірські породи, частіше за все кремінь. Найдавніша з відомих на Землі – це стоянка ранніх людей, яка знайдена Льюїсом Лікі в знаменитій Олдувайській ущелині в Танзанії. Вона має вигляд скупчення каменів і кісток тварин. Вік стоянки датують двома мільйонами років. Предки сучасної людини все більше відділялися і віддалялися від тваринного світу. Виготовлення знарядь праці, випрямлення постави, зміна ходи, спільні узгоджені дії, що вимагали сигнальної системи, м'ясна їжа вдосконалювали наших пращурів. Близько 1,5 млн. років тому з'явилося ручне рубило – своєрідний тип універсального за призначенням кам'яного знаряддя листоподібної форми. Приблизно 300–200 тисяч років тому люди оволоділи вогнем. Одним з його джерел, ймовірно, були дерева, що загорілися від блискавок. Невипадково у багатьох народів збереглися легенди про героя, що викрав небесний вогонь і подарував його людям (наприклад, грецький міф про Прометея). Спочатку вогонь тільки підтримували. На одній з палеолітичних стоянок в Китаї археологи знайшли шар попелу товщиною 6 м. Близько 200 тис. років тому почалася льодовикова епоха. Люди опинилися в дуже жорстких природних умовах, проте виявили себе гідними їм протистояти. Найістотніші зміни належать до останньої стадії палеоліту – так званого верхнього палеоліту (ХХХV–X тисячоліття до н.е.). На цей час сформувалася людина сучасного антропологічного типу – “людина розумна” – кроманьйонець (за назвою грота Кро–Маньон у Франції – місця перших знахідок викопних останків таких людей). Люди в цей період заселили всі континенти, по деяких скелетах вже можна простежити ту чи іншу сучасну расу (європеоїди, монголоїди, негроїди). У виготовленні кам'яних знарядь з'явилася нова техніка: від кам'яного ядрища-заготовки (нуклеусу) відколювали вузькі кам'яні відщепи. Виникла спеціалізація знарядь – ножі, скребки, пилки, наконечники. Від майстра вимагалася віртуозна точність обробки каменю: щоб виготовити кам'яний ніж, наприклад, треба було вдарити понад 250 разів. Люди вже жили не тільки у створених природою схованках (печерах, гротах), з'явилися різні види штучного житла: вириті в землі і накриті зверху кістками мамонта; повністю побудовані з бивнів, з вогнищем у центрі; довгі, овальні, з декількома вогнищами. Дослідження житла дозволяють робити висновки про соціальний лад верхнього палеоліту. Основним осередком, очевидно, була родова община, яка нараховувала біля сотні людей. Згуртованість родового колективу доводить складне полювання на бізонів, печерних ведмедів, биків, мамонтів, вовнистих носорогів. Мисливці заганяли тварин у ями–пастки, ущелини, прірви. Під скелею біля Солютре у Франції знайдені скелети 10 тисяч диких коней. Схоже кістковище бізонів знайдене в Україні біля Амвросіївки у Донецькій області. ^ 21. Наведіть основні ознаки великих рас. Саме слово «раса» тривалий час використовувалося і в повсякденному спілкуванні, і в літературі, включаючи наукову, для позначення найрізноманітніших груп людей, не лише власне рас, але і етносів, груп етносів, культурно-мовних та мовних спільнот, класів та ін. лише в ХХ ст. за ним закріпилося більш менш визначене значення.Раси, як вони розуміються в антропологічній науці, сутність сукупності людей, кожна з яких володіє особливим набором тілесних (морфологічних) ознак, що передаються спадково. Цей набір ріднить всіх людей, що належать до тієї або іншої раси, та одночасно відрізняє їх усіх від людей, що відносяться до інших рас.Здавна виникла традиція ділити все людство на три великі раси: чорну, або негроїдну, жовту, або монголоїдну та білу, або європеоїдну. В останній час антропологи все частіше в якості раси першого порядку, наряду з європеоїдною, монголоїдною та негроїдною расами, виділяють автралоїдну, або ведо-австралоїдну расу.Кожна з цих великих рас, або рас першого порядку, ділиться на кілька груп, які звичайно називаються малими расами, або расами другого порядку, а вони, в свою чергу, поділяються на ще менші одиниці (групи антропологічних типів та антропологічні типи). До числа тілесних спадкових ознак, що відрізняють одну расу першого порядку від другої, входять колір шкіри, форма волос, ступінь розвитку волосяного покрову на тілі, особливості скелету, а також форми та будови м’яких частин обличчя (ніс, губи).Негроїдам властиві темна шкіра, кучеряві волосся, середній розвиток волосяного покрову на тілі, прогнатизм (виступ верхньої шелепи вперед), помірно виступаючі скули, широкий ніс та товсті губи. Монголоїдам властиві жовтувата шкіра, прямі жорсткі волоси, слабкий волосяний покров на тілі, сильно виступаючі скули, помірно товсті губи, наявність «монгольської» складки верхнього віка (епікантусу). Ознаками європеоїдів є світла шкіра, хвилясті волоси, сильний волосяний покров на тілі, ортогнатизм (відсутність прогнатизму), слабкий виступ вилиць, вузький ніс, тонкі губи.Расові відміни зачіпають лише зовнішні ознаки, зовсім не торкаючись важливих морфологічних та фізіологічних особливостей людини. Тому, як вважають усі справжні вчені, всі сучасні люди без найменшого виключення, незалежно від расових різниць утворюють один біологічний вид - Homo sapiens.^ 29. Чи змінювалися расові ознаки у процесі соціально-економічного розвитку людства? Как и любая ложная концепция, расизм основывался на раздувании, абсолютизации определенных моментов действительности, что и позволяло ему выдавать себя за истину. Фактом, например, является, что существуют люди более одаренные от природы и менее одаренные. Фактом является и то, что в некоторых случаях такая одаренность передается по наследству. Бесспорно наличие в классовом обществе различий между людьми, принадлежащими к разным социальным слоям, в уровне образованности, культуры и т.п. Крестьяне, например, в феодальном обществе были лишены возможности учиться и поэтому из поколения в поколение оставались неграмотными. Фактом является то, что, например, к ХIХ в. разные социоисторические организмы находились на различных ступенях развития. Одна часть человечества вступила в эпоху капитализма, а другие его части значительно отставали в своем развитии. Соответственно и культуры разных человеческих групп различались как более и менее развитые. И в ряде случаев наблюдалось определенное соответствие между уровнем развития тех или иных человеческих групп и их расовым составом. К ХIХ в. все без исключения европеоиды достигли уровня цивилизации. Что же касается негроидов, то большая их часть все еще жила в то время в доклассовом обществе. И когда европейцы сталкивались с живым классовым обществом у негроидов, то всегда выяснялось, что его возникновение связано с влиянием цивилизаций, созданных европеоидами. Несомненным было существование классовых обществ у значительной части монголоидов. И не было никаких данных, которые свидетельствовали бы, что их возникновение связано с влиянием европеоидов. Но уровень развития этих классовых обществ (как и немногих классовых обществ негроидов) был ниже, чем тот, которого достигли народы Западной Европы к началу ХIХ в.Используя понятия одной из современных концепций общественного развития, можно сказать, что к этому времени все без исключения классовые общества негроидов и монголоидов оставались традиционными, или аграрными, в то время как классовые общества Западной Европы были уже индустриальными. Ни один социоисторический организм негроидов или монголоидов самостоятельно не достиг уровня индустриального общества. Ошибочно считать, что расистские концепции возникли на основе обобщения всех этих фактов. Их появление было связано с действием факторов, не имеющих отношения к познанию вообще, научному в частности. Основные постулаты расизма никогда не вытекали из фактов. Они диктовались интересами определенных общественных групп. Идеологи расизма не обобщали факты. Они просто подбирали такие, которые представлялись им подходящими, чтобы обосновать заранее готовые положения. Этнорасистские идеи мы находим в той части "Библии", которую христиане называют "Ветхим заветом". Евреи там представлены как избранный богом народ. Этнорасизм и сейчас - важный элемент идеологии ортодоксального иудаизма. Приверженцы последнего подразделяют все человечество на евреев, которые только одни считаются настоящими людьми, и гоев - не вполне людей или даже совсем не людей.Элементы этнорасизма присутствуют в "Политике" Аристотеля и работах некоторых других античных мыслителей. Социорасистскими представлениями пронизана идеология феодального общества. Кому не известно характерное для этого общества противопоставление "голубой" дворянской крови обыкновенной крови простолюдинов, "белой кости" и "черной кости". Но расистские концепции в точном смысле этого слова возникли лишь в ХIХ в. Родиной их были США. И созданы они были для того, что оправдать рабство негров. Этот американский расизм были в основном реально-расовым. Затем расистские концепции стали создаваться в Западной Европе. Крупнейшим идеологом расизма был француз Ж.А. де Гобино (1816-1882). В четырехтомном сочинении "Опыт о неравенстве человеческих рас" (1853-1855) он всю историю человечества он рассматривал прежде всего как борьбу между расами, которая вытекает из их биологической природы. В этой борьбе побеждают представители наиболее приспособленных, наиболее совершенных рас.Расы произошли, скорее всего, от разных прародителей и не равны по своим способностям. Самой низшей является черная. Несколько более развитой - желтая. Высшей и единственной способной к прогрессу является белая, среди которой особо выделяется арийская раса, а элиту арийцев составляют германцы. Именно белыми, а конкретно арийцами, созданы все десять (по счету Ж.А. Гобино) известных в истории человечества цивилизаций, которые рассматриваются им в следующем порядке: индийская, египетская, ассирийская, эллинская, китайская, италийская, германская, аллеганская, мексиканская, андская. Создавая ту или иную цивилизацию, арийцы захватывали области с иным расовым составом. В результате происходило их смешение с представителями низших рас, что вело к вырождению арийцев, потере ими своей первоначальной энергии и, как следствие, к крушению созданной ими цивилизации. Так погибли ближневосточные цивилизации, Древняя Греция, Рим. Вырождению были подвержены прежде всего низшие слои общества. Аристократы же всегда старались соблюсти расовую чистоту, что позволяло им сохранить и первоначальную энергию. Расорасизм у Ж.А. Гобино сочетается с социорасизмом, но с преобладанием все же первого. Низшие расы не способны не только создать цивилизацию, но даже усвоить уже созданную высшую культуру. Народы, являющиеся дикими к настоящему времени, навсегда обречены пребывать в таком состоянии. После Ж. Гобино расистские идеи получили довольно широкое распространение. Они развивались и пропагандировались французским социологом и психологом Г. Лебоном (1841-1931) в работе "Психология толпы" (1895). "^ Первобытные расы, - писал он, - те, у которых не находят ни малейшего следа культуры и которые остановились на той эпохе первобытной животности, какую переживали наши предки в каменном веке: таковы нынешние фиджийцы и австралийцы. Кроме первобытных рас существуют еще низшие расы, главным представителями которых являются негры. Они способны только к зачаткам цивилизации, но только к зачаткам. Никогда им не удавалось подняться выше совершенно варварских форм цивилизации... К средним расам мы относим китайцев, японцев, монголов и семитические народы. Через ассирийцев, монголов, китайцев, арабов они создали высокие типы цивилизаций, которые могли быть превзойдены одними только европейскими народами. Среди высших рас могут занимать место лишь индоевропейские народы. Как в древности, в эпоху греков и римлян, так и в настоящее время одни только они оказались способными к великим открытиям в сфере искусства, науки и промышленности. Только им мы обязаны тем высоким уровнем, какого достигла ныне цивилизация... Между четырьмя большими группами, которые мы только что перечислили, не возможно никакого слияния; отделяющая их умственная пропасть очевидна".7Немецкий социолог Л. Вольтман (1871-1907) в своей "Политической антропологии" и многие другие идеологи расизма пытались поставить на службу этой концепции дарвиновскую теорию естественного отбора. Но доказать, что расы играли роль субъектов исторического развития, не удалось никому, ибо таковыми они никогда не были. И вообще расовый состав обществ практически никак не влиял на ход истории. Отставание обществ негроидов и монголоидов от западноевропейского, достаточно четко проявившееся к ХIX в., никак не было связано с расовыми особенностями их человеческого состава. Наряду и вместе с реально-расистскими и этнорасистскими построениями получили распространение социорасистские концепции. Приверженцем социорасизма был русский религиозный философ Н.А. Бердяев (1874-1948), восторженно отзывавшийся о труде Ж. Гобино.8 "Культура, - писал он в сочинении "Философия неравенства: Письма к недругам по социальной философии" (1923), - не есть дело одного человека и одного поколения. Культура существует в нашей крови. Культура - дело расы и расового подбора... "Просветительное" и "революционное" сознание... затемнила для научного познания значение расы. Но объективная незаинтересованная наука должна признать, что в мире существует дворянство не только как социальный класс с определенными интересами, но как качественный душевный и физический тип, как тысячелетняя культура души и тела. Существование "белой кости" есть не только сословный предрассудок, это есть неопровержимый и неистребимый антропологический факт"9. Все рассмотренные выше идеи и прежде всего взгляды Ж.А. де Гобино легли в основу идеологии германского фашизма, что можно наглядно видеть на примере сочинений А. Гитлера (1889-1945) "Моя борьба" (1925) и А. Розенберга (1893-1946) "Миф XX века" (1930) Расизм, к сожалению, нельзя отнести к числу явлений прошлого. Он жив и сейчас. Идеи расизма активно пропагандируются сейчас и в нашей стране. Если националисты отстаивают этнорасизм, то наши деятели, причисляющие себя к числу демократов и либералов, занимаются апологией социорасизма. Как утверждают они, наукой и опытом веков доказано, что только незначительная часть людей (8-12%) людей от природы одарена способностью заставить собственность приносить прибыль. Именно они и выдвигаются на вершину социальной лестницы. Остальные же обречены им служить.10 Впрочем, не брезгуют наши "демократы" пропагандой и расорасизма, разумеется "белого". Выше речь шла лишь о "белом" расорасизме. Но кроме него существует сейчас также и "желтый", и "черный" расорасизм. И последние разновидности расизма мало отличаются от "белого". Хотя "черный" расизм возник как своеобразная защитная реакция на многовековое угнетение и притеснение негров, особенно американских, вряд ли он в отличие от движения черных американцев, направленного против расовой дискриминации, может заслужить положительную оценку. И здесь та же самая расовая спесь и "теоретические" изыски, имеющие целью обосновать превосходство своей расы. Примером может послужить получившая в США широкое распространение "афроцентристская египтология". Основные ее постулаты: древние египтяне были чернокожими; Древний Египет намного превосходил все древние цивилизации; древнеегипетская культура была истоком древнегреческой и тем самым всей европейской культуры; существовал и существует заговор белых расистов, ставящий целью все это скрыть.11^ 37. Де слід шукати генетичні витоки кіммерійців, скіфів та сарматів у світлі даних антропології. Кіммерійці Їх походження невідоме, але вважається, що вони були Індоєвропейцями. Істориками вважається що мова кіммерійців належала до іранської мовної групи чи була фракійською, або принаймні, кіммерійці мали іранський правлячий клас, оскільки відомі з асірійських джерел імена кімерійських вождів безсумнівно іранського походження. Деякі литовські дослідники висловлюються про кімерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них. Це підтверджується записами у античній "Ісорії монаха Спиридона" й у "Історії Зографа" (Зографський монастир). У археології дуже мало відомо про кіммерійців північного узбережжя Чорного Моря. Їх зв'язують з зрубною культурою, яка витіснила ранішу катакомбну культуру (2000-1200 до Р. Х.). Декілька кам'яних стел, знайдених в Україні і північному Кавказі, були віднесені до кіммерійців. Їх стиль явно відмінний як від пізніших скіфських стел, так і раніших стел ямної культури й Кемі-Обської культури.Скіфи Північне Причорномор’я було в той час місцем грецької колонізації: греки торгували і конфліктували з оточуючим їх світом – як з порубіжним населенням, так і з тим, що мешкало далі на північ. Власне, з цих теренів дана інформація і потрапляла до писань античних географів та хроністів. Більш-менш вагомі повідомлення про населення, що тоді мешкало на території нашої країни, знаходимо в творах Гекатея з Мілета (VI-V ст. до н.е.), Геродота (близько 485 — 450 рр. до н.е.), Псевдо-Скілака (IV ст. до н.е.), Ефора (між 405 і 330 рр. до. н.е.), у географів школи Ератосфена, у Діодора Сицилійського (90-21 рр. до н.е.), Страбона (бл. 64/63 рр. до н.е. — бл. 20 р. н.е.), Марка Віспасіна Агриппи (63/64 — 12 рр. до н.е.), Гая Плінія Старшого (23/24 — 79 рр. н.е.), Клавдія Птолемея (сер. II ст. н.е.). Етнографічне ім’я скіфів та, пізніше, сарматів стало позначати різноманітні народи, що входили до скіфського об’єднання племен. Згадаємо, наприклад, що в Радянському Союзі проживало багато народів, які в часи холодної війни деякими іноземцями жартома, а деякими – серйозно (з різних причин) називалися совєтами. Можливо, подібна ситуація була і в скіфські часи – в період держави Великої Скіфії (Скупії, що тримала багато народів вкупі). Деякі історики і археологи кажуть, що кіммерійці та їхня культура розчинилася у скіфській культурі у другому періоді епохи раннього заліза (друга половина VII ст. до н.е. - ІІІ ст. до н.е.). Північне Причорномор’я заселили скіфи, які були іраномовними кочовими племенами. В той час на території від Карпат до Монголії панівною формою господарства стало кочове скотарство. Набули великого поширення близькі між собою предмети озброєння, кінського спорядження, побутові речі, одяг та, очевидно, духовна культура (про що свідчить один з найхарактерніших її проявів — “звіриний стиль”). Вважають, що основою цієї скіфо-сибірської спільності були іраномовні племена: у Північному Причорномор’ї – скіфи, між Уралом та Волгою – савромати, на схід від Каспію — масагети, у Киргизстані – саки. За Геродотом, який, очевидно, побував у Ольвії в V ст. до н. е., Скіфія мала форму квадрата, сторона якого дорівнювала 20 дням путі (близько 700 км). Її територія була рівнинною, єдиний лісовий район — урочище Гілея — розміщувався у степу й був пов'язаний з плавнями Нижнього Дніпра. Землі (поля) Скіфії були родючими, а пасовиська — багатими. Через Скіфію з півночі текло багато річок. Найбільшою і найзахіднішою серед них названо Істр (Дунай), а найкориснішою (крім Нілу)—Борисфен (Дніпро). Крайнім на сході — кордоном між Скіфією та савроматами (і водночас кордоном між Європою та Азією) вважався Танаїс (Дон). У гирлі Гіпанісу (Південного Бугу) знаходилося місто Ольвія, яке вважали серединним пунктом Скіфії. Можливо, основним релігійним центром Скіфії було священне урочище Ексампеї ("Святі шляхи"), що знаходилося на відстані чотирьох днів плавання по Гіпанісу від Ольвії у тому місці, де Гіпаніс найбільше зближався з Тірасом (Дністром). За Геродотом, Скіфію населяли кілька скіфських народів, що відрізнялися між собою формами господарства та побутом. У цілому ж Скіфія досягла більш високого рівня розвитку, аніж її сусіди. Описи Геродота значною мірою сприяють нашому розумінню етнографії Скіфії. За сучасними уявленнями Скіфія являла собою смугу степів та лісостепу Причорномор'я від Дунаю та Бухаресту до Дону. Хоча іноді під цим терміном могли розуміти й частину Полісся, бо, наприклад, візантійські джерела інколи Скіфією називали Русь. Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами або союзами племен. Але сьогодні (враховуючи висновки про існування держав на території України у ранньому залізному віці) частину з них можна називати державами. Так, калліпідами або елліно-скіфами, очевидно, було населення з рисами грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазонами — населення у Молдові, скіфами-орачами— у Лісостепу Правобережжя, скіфами-землеробами — у Лісостепу Лівобережжя. У степу на схід від Борисфену (Дніпра), до Геросу (Молочної) жили скіфи-кочовики, а далі — до Меотиди (Азовського моря) і Танаїсу (Дону) та у Степу Криму — царські скіфи, на північному сході від Дніпра—андрофаги та меланхлени. Сусідами скіфів у той час, як вважають, були: на південь від Дунаю — фракійці, у Карпатах— агафірси, на Правобережному Поліссі — неври, на Лівобережному Поліссі—меланхлени, на схід за Доном— савромати, у Середньому та Верхньому Подонні — будини та гелони, у гірському Криму — таври. Велике значення для вивчення історії скіфів мають дані про їхні зв'язки з народами близькосхідних цивілізацій. За ассирійськими джерелами у VII ст. відбулося вторгнення скіфів до Передньої Азії. У 673 р. в битві проти ассирійців загинув цар скіфів Ішпакай. Очевидно, пізніше, згідно Геродоту, коли скіфи прийшли з-за Дону до Північного Причорномор'я й, переслідуючи вигнаних ними кіммерійців, через Кавказ вторглися знову до Близького Сходу, їм вдалося дійти до Сирії (цар Єгипту Псаметих відкупився від них) й, захопивши Мідію, утворити там державу "Ішкуза". Ця держава існувала, очевидно, в 652—625 рр. до н. е., після чого мідійці, розгромивши скіфів, вигнали їх, і ті були змушені повернутися до Північного Причорномор'я. За Діодором (І ст. до н. е.) скіфи, підкоривши Азію, панували деякий час "до Нілу". Походи на Близький Схід, міцні зв'язки з народами Кавказу й грецька колонізація Північного Причорномор'я, що почалася також у VII ст. до н. е., наклали відбиток на розвиток скіфського суспільства. Античні джерела зберегли описи й багатьох інших важливих подій з історії Скіфії; зокрема про війну скіфів проти персів, очолюваних Дарієм (у 512 р. до н. е), про війни проти Македонії у IV ст. до н. е., про розгром скіфів сарматами в кінці III ст. до н. е. Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. В одній із них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали Дарія (тобто у середині II тис. до н. е.) й були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра). Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф — син Геракла та діви-Єхидни, яка жила у Гілеї. Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша). На сьогодні питання походження скіфів остаточно не розв'язане. Як правило, посилаючись на те, що основний комплекс матеріальної культури скіфів — Степу — був чужорідним місцевим традиціям, степових скіфів вважають прийшлими. При цьому враховують повідомлення Геродота та Арістея про прихід скіфів із Азії. Однак скіфські генеалогічні легенди стверджують і про місцеве походження скіфів, причому не лісостепових скіфів, а скіфів узагалі. У зв'язку з цим заслуговує на увагу висновок В. І. Абаева про те, що у бронзовому віці пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор'я на схід, дійшовши до Китаю. Пізніше частина їх повернулася назад уже у вигляді скіфів. Отже, цілком імовірними є два джерела формування скіфів: місцеве та прийшле.Сармати Як пише в своїй книжці «Ключ ло історії України» Олександр Палій, найбільшими племенами сарматів були роксолани, які оселилися насамперед у Причорномор’ї, аорси (в Приазов’ї) та сіраки (Східне Приазов’я, Північний Кавказ і Кубань). Деякі племена сарматів (у Приазов'ї і на Північному Кавказі) пізніше, з І ст. н. е. об'єдналися під ім’ям аланів. Ім’я роксолан означає «світлі арії». Грецький історик Страбон писав про них: «Вони слідують за своїми стадами, обираючи завжди місцини з добрими пасовиськами». Його попередник Полієн повідомляв про царицю роксолан Амаге (II в. до н.е.), яка правила владно, але справедливо. А Геродот відзначав, що «жінки у них цілком рівноправні з чоловіками». Роксолани, які вперше згадуються в III ст. до н. е., були відомі як найбільш войовничі – на початку II ст. н. е. вони змусили Римську імперію платити їм постійну данину. Цікаво, що одна з війн Римської імперії в II ст. н. е. називається «сарматською». У 166— 180 рр. Рим вів так звану Маркоманську війну з сарматами та германцями. Ця війна вперше після встановлення в Римі імперії виставила Рим як сторону, що змушена була захищатися на власній території. Війни сарматів з римлянами відбувалися з перемінним успіхом (у І—II ст. перемагали переважно сармати, 358—59 рр.— жорстока поразка, 374 р.— знову успіх і т. д.). За часів правління імператора Траяна наприкінці І—II ст. н. е. у Подністров’ї римляни звели так звані «Траянові вали» проти наступу сарматів, а також інших союзних з ними племен – вірогідно, слов’ян і скіфів або їхніх об’єднань. Вихід Риму до території сучасної України після захоплення Дакії зумовив посилення не лише військових, але й торгових контактів слов’ян та сарматів з імперією. У XII ст. автор «Слова о полку Ігоревім» згадує «часи Траянові» як час процвітання слов'ян. У сарматів усі чоловіки і значна частина жінок були воїнами. Основу війська складала легка кавалерія, озброєна луками, списами та клинковою зброєю. З II ст. до н. е. у сарматів фіксуються загони катафрактаріїв — кіннота, озброєна довгими списами та захищена, часом разом із кіньми, важким захисним обладунком. Археологічні дані свідчать, що системних етнічних змін на території України сарматські племена не спричинили. Як відзначає М. Грушевський в своїй праці «Історія України-Руси», «давніша скіфська людність перед сарматським натиском не зникла, лише сховалася під новою назвою головної орди, як раніше під назвою скіфів могли перебувати всякі інші різноплемінні підвладні народи. Під натиском сарматів одні племена могли відступити на південь або на північ, інші розпалися, а сформувались натомість нові племена, з попередньо відомих нам етнічних назв виринули старі, що були ними затерті. В результаті етнічний склад людності змінився значно менше, ніж її номенклатура» . Як писав римський історик Амман Марцеллін, «алани (сармати) мало-помалу своїми постійними набігами виснажили сусідні народи і поширили на них назву своєї народності» . Алани згадуються в І ст. н. е. античними письменниками Плінієм Другим і Тацитом. За відомостями Аміана Марцелліна (ІVст.), сармати-алани здійснювали напади на грецькі колонії Боспорського царства, переважно на Фанагорію, Кінни та інші міста Тавриди. Марцеллін подає таку загальну характеристику аланів: «Були вони значно культурніші від гунів, гарні з виду, біляві, легкоозброєні, дуже войовничі та вільнолюбиві, любили дотримуватися в громаді рівності». ^ У III ст. н. е. алани заклали нові міста Сугдей (за вітчизняними літописами — Сурож, тепер Судак) і Аравда (тепер Феодосія), які стали важливими пристанями-базами аланів під час нападів гунів, а згодом, в IX ст., угорських і печенізьких кочовиків. За свідченням невідомого складача старовинних «Перипл» Чорного моря, Феодосія спершу називалася мовою таврів чи алан «Аравда», тобто «Місто семи богів» чи «Місто сімох світил (планет)». У 375 році гуни завдали поразки роксоланам і аланам. У цій боротьбі роксолани й алани користувалися своїми військовими базами в Криму, зокрема в Сугдею (Судаку) і Феодосії, та перебували в Кримських горах, куди частина з них відступила під натиском. Візантійський письменник Костянтин Багрянородний (X ст.) засвідчує, що алани-сармати не тільки самі були незалежними, але й перешкоджали хозарам мати зв’язок з Кримом. Поміж єпархіями під зверхністю візантійського імператора Лева згадується “Аланія” під номером 62, а за Палеолога Старшого “Аланська Митрополія” була під номером 74. Алани згадуються в історичних документах у Криму ще в XIV ст., коли там були “Аланські парафії”. Укріплення на Перекопі, які будуються скіфами у III ст. до н. е., вже у І ст. до н. е. виявляються запущеними, що свідчить про замирення скіфів Криму із сарматами. Натомість виникають нові скіфські укріплення, але вже орієнтовані проти загрози з моря (спочатку понтійської і грецької, а пізніше — римської). Створюється дієвий союз сарматів із царськими скіфами. Роксолани з ІІ ст. до н. е. беруть активну участь у війнах на боці Скіфії в Криму. Антропологічні дослідження скіфського Золотобалківського могильника у Нижньому Подніпров’ї (І—II ст. н. е.) доводять, що чоловіки, поховані у цьому могильнику, були скіфами, а чимало жінок - сарматками, які, вочевидь, потрапляли до пізньоскіфського середовища внаслідок змішаних шлюбів. Археологи фіксують зростання кількості сарматів у Криму в часи панування там пізньоскіфського царства (II ст. до н. е.— III ст. н. е.). Відбувається помітна “сарматизація” мешканців багатьох пізньоскіфських поселень у Криму, що надає їхній культурі у перші три сторіччя нашої ери своєрідного вигляду. У цей час частина сарматів, які були, на думку вчених, найбіднішими, переходить на осілий спосіб життя і починає займатися землеробством. Після нашестя готів і гунів, тобто після IV ст. н. е., всі сармати, що лишаються в Україні, переходять на осілий спосіб життя. У І ст. до н. е. фіксується посилення городищ зарубинецької культури у Середній Наддніпрянщині (Пилипенкова гора, Ходосівка, Бабина гора), у валах яких знайдено наконечники сарматських стріл. Це свідчить про непрості взаємини слов’ян і сарматів. Значний тиск з боку сарматів у І ст. н. е. відчуває населення лісостепового межиріччя Дніпра та Дністра, де виявлено значну групу суто сарматських поховань. Однак, досить швидко слов’яни та сармати перейшли до більш конструктивних відносин. Від контактів із слов’яно-скіфським населенням зарубинецької культури залежав добробут сарматів. Як і в часи скіфів, кочовики отримували прибутки від вивозу товарів, насамперед збіжжя, у грецькі міста північного узбережжя Чорного моря. Самі кочовики в обмін на це гарантували безпеку шляхів довезення. Згодом слов’яни і сармати асимілювалися настільки, що створився слов’яно-сарматський симбіоз — антський союз слов'яно-сарматських племен. Таким чином, у перших століттях нашої ери відбувся процес осідання сарматів серед землеробів, про що свідчать поховання сарматів у ряді пунктів Київщини, Черкащини, Поділля, а також змішані зарубинецько-сарматські поховання — кургани. Частина сарматів проникла далеко на північ, у лісостепові райони України, де, ймовірно, змішалася з місцевою землеробською людністю. Основна маса археологічних свідчень про просування сарматів належить до І ст. н. е. Сарматські племена в цей час розселяються на захід від Дніпра в басейнах річок Рось, Росава, Тясмин. Саме в цьому районі в перші століття нашої ери простежується найбільша концентрація сарматських могильників, що свідчить про систематичний характер поселень сарматів у Середній Наддніпрянщині.