Принципи гуманістичної психології

Зміст:
Основні принципи гуманістичної психології
Теорія особистісних рис Г. Олпорта
Теорія самоактуалізації А. Маслоу
Поняття конгруентності особистості в теорії К. Роджерса
Список використаної літератури
Основні принципи гуманістичної психології
Гуманістична психологія — особливий напрямок, що відрізняється від інших шкіл по ряду принципово важливих для розуміння природи людини положень. До нього традиційно відносять такі концепції, як теорія особистісних рис Г. Олпорта, теорія самоактуалізації А. Маслоу, теорія і індирективна психотерапія К. Роджерса, уявлення Ш. Бюлера про життєвий шлях особистості, ідеї Р. Мейя.
Кожна з названих теорій використовує свій власний понятійний апарат, створює оригінальні уявлення про внутрішній світ людини і її розвитку в процесі життя, перевіряє й обґрунтовує дані, отримані в ході емпіричних досліджень, і в процесі психотерапевтичної роботи з клієнтами. Розходження, що існують між теоріями, проте не є перешкодою, що не дозволило б розглянути їх з позиції загально методологічних принципів.
Такими принципами є:
Принцип розвитку означає, що людина постійно прагне до нових цілей, самовдосконаленню завдяки наявності в неї вроджених потреб — прагнення до самореалізації, потребі в самоактуалізації, бажання здійснювати безупинний поступальний розвиток.
Принцип цілісності, що дозволяє розглядати особистість як складну відкриту систему, спрямовану на реалізацію усіх своїх потенціалів.
Принцип гуманності означає, що людина по своїй природі є доброю і вільною, і тільки обставини, що перешкоджають розкриттю її щирої сутності, роблять її агресивною і відчуженою.
Принцип цільового детермінізму, що припускає вивчати особливості особистості в аспекті орієнтації людини на майбутнє, тобто з погляду її очікувань, цілей і цінностей, при цьому відкидаючи ідею причинного детермінізму.
Принцип активності, що дозволяє прийняти суб'єкта як самостійно мислячу і діючу істоту, у житті якої інша людина (наприклад, психотерапевт) може відігравати роль підтримуючого, безумовно приймаючого, створюючого сприятливі умови для його розвитку партнера. Психотерапевт змінює установки клієнта, допомагає взяти відповідальність на себе, але при цьому не учить і не наставляє.
Принцип неекспериментального дослідження особистості, що заснований на ідеї цілісності, і відповідно неможливості адекватного вивчення особистості по окремих фрагментах, оскільки система (а такою і є особистість) найчастіше має такі властивості, що не притаманні її окремим частинам.
Принцип репрезентативності, що означає, що мета й об'єкт дослідження в гуманістичній психології збігаються, тому що задача вивчення нормально і повноцінно функціонуючої людини реалізується на виборі здорових, що самореалізуються особистостей.
Іншими словами:
Людина повинна вивчатися в її цілісності;
Кожна людина унікальна, тому аналіз окремих випадків не менш виправданий, ніж статистичні узагальнення;
Людина відкрита світу; переживання людиною світу і себе у світі — головна психологічна реальність;
Життя повинне розглядатися як єдиний процес становлення і буття людини;
Людина наділена потенціями безупинного розвитку і самореалізації як частиною своєї природи;
Людина має визначений ступінь волі від зовнішньої детермінації завдяки змістам і цінностям, якими вона керується у виборах;
Людина — активна, творча істота.
Теорія особистісних рис Г. Олпорта
Теорію Гордона Олпорта (1897-1967) часто відносять до диспозиціонального напрямку, відповідно до якого:
люди мають широкий набір властивостей реагувати типовим чином на різні ситуації;
кожна окрема людина унікальна, несхожа по своєму психічному складу (системі рис) на інших людей.
У своїй особистісній концепції Г. Олпорт розглядає людину як складну «відкриту» систему, в ієрархічній організації, в якій він виділяє наступні інтегративні рівні взаємодії індивіда зі світом — умовні рефлекси, навички, риси особистості, системи рис, що варіюють у різних випадках і утворюють множинні Я-особистості.
Особливе місце в цій складно організованій системі займає мотиваційно-споживча сфера. У ній виділяються два рівні функціонування: рівень мотивів нестатку і рівень вищих мотивів, або мотивів розвитку.
Принцип так званого Гомеостазис — (від греч. homoios — подібний і stasis — нерухомість) процес, за рахунок якого досягається відносна сталість внутрішнього середовища організму (сталість температури тіла, кров'яного тиску, концентрації цукру в крові). Як окремий механізм можна виділити нервово-психічний гомеостаз, за рахунок якого забезпечується збереження і підтримка оптимальних умов функціонування нервової системи в процесі реалізації різноманітних форм діяльності. Форми істинно особистісного буття (прагнення до нових цілей, постановка творчих задач, актуалізація почуття ініціативності і відповідальності й ін.) не укладаються у формулу гомеостазиса. Пошук постійної напруги, опір рівновазі — характерні риси мотивів розвитку.
Системи вищих мотивів входять у центральне ядро особистості — Я — і перетворяться в системи цінностей людини. Прагнення до самоактуалізації і самореалізації відносяться до мотивів розвитку і є споконвічно закладеними в людині потребами. Мотиви розвитку породжують звернену в майбутнє систему цілей, реалізація яких забезпечує формування нових можливостей людини. Людина, по Олпорту, звернена у своє майбутнє.
«Для того, щоб зрозуміти особистість, завжди необхідно звертатися до того, чим вона може виявитися в майбутньому, тому що кожен стан особистості орієнтований у напрямку майбутніх можливостей» .
Розвиток особистості по Олпорту асоціюється з динамікою мотиваційної системи. Для пояснення особливостей формування і становлення особистості він формулює принцип функціональної автономії мотивів, відповідно до якого в процесі розвитку людини зв'язки між старими і новими мотивами зберігаються, при цьому характер цих зв'язків має історичну, але не функціональну природу. Функціонально вони не тотожні.
Принцип функціональної автономії мотивів дозволяє розглядати нові мотиви як самостійні одиниці психіки людини, відносно незалежні від більш ранніх форм (інстинктів і рефлексів).
Введенням цього принципу Олпорт протиставляє свій погляд на мотиваційну структуру особистості Біхевіоризм — (від англ. behaviour, biheviour — поводження) напрямок в американській психології ХХ ст., що заперечує свідомість як предмет наукового дослідження і зводить психіку до різних форм поводження, зрозумілих як сукупність реакцій організму на стимули зовнішнього середовища. Напрямок у психології, початок якому було покладено статтею американського психолога Дж. Уотсона «Психологія з погляду біхевіориста» (1913). Як предмет психології в ньому фігурує не суб'єктивний світ людини, а характеристики поводження, що об¢єктивно фіксуються, і викликані будь-якими зовнішніми впливами. При цьому як одиницю аналізу поводження постулується зв'язок стимулу (S) і відповідної реакції (R). Надалі було показано, що саме обумовлювання являє собою досить складний процес, що має психологічний зміст. Поступово виникли зміни в концептуальному апараті біхевіоризму, що змусило говорити про перетворення його в необіхевіоризм. У схемі S — R з'явилися «проміжні перемінні» (образ, мета, потреба). Іншим варіантом ревізії класичного біхевіоризму стала концепція оперантного біхевіоризму Б. Скіннера, розроблена в 30-х рр. XX ст., де було модифіковане поняття реакції. У цілому біхевіоризм дуже вплинув на розвиток психотерапії, методи програмованого навчання. За словами необіхевіористів Н. Міллера і Д. Долларда вторинні спонукання «служать фасадом, за яким сховані функції покладених у їхній основі вроджених спонукань».
Утворення нових мотивів Олпорт пояснює перетворенням засобів діяльності в її мету і мотиви. Іншими словами, об'єкти і дії, що колись виступали для людини лише як засіб досягнення визначених цілей, починають самі по собі викликати інтерес і знаходять власну мотиваційну силу.
Розвиток мотиваційної сфери в єдності з формуванням узагальнених навичок поводження веде, згідно Олпорту, до формування основних властивостей особистості, називаних їм рисами. Риса — схильність поводитися подібним образом у широкому діапазоні ситуацій. Це такі психологічні особливості, що перетворюють безліч стимулів і обумовлюють безліч еквівалентних відповідних реакцій. Наприклад, агресивна людина схильна інтерпретувати нейтральні стимули як загрозливі, боязка — у кожній людині бачить потенційного критика, носія моралі.
Риси розглядаються Олпортом як одиниці аналізу особистості. У процесі розвитку одні риси стають другорядними, що підкоряються, інші здобувають характер кардинальних і центральних рис. І ті, і інші в сукупності складають фокус особистості.
Кардинальні — риси, що переважають у поводженні людини практично у всіх ситуаціях, центральні є типовими для людини, але виявляються не у всіх ситуаціях. Згідно Олпорту, центральних рис буває не більше 5-10.
Головною метою психології особистості Олпорт вважає дослідження неповторності кожної людини. Він затверджував, що характерною властивістю людини є її унікальність. "Індивідуальність — є основна характеристика людської природи".--PAGE_BREAK--
Неповторність кожного Індивіда — (від лат. individuum — неподільне) людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens, продукт філіпченкового й онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і придбаного, носій індивідуально своєрідних рис (задатки, потяги і т.д.).') Неповторність індивіда виражається їм через введення поняття особистісної диспозиції як злиття декількох рис у неповторний Гештальт — (від нім. Gestalt — образ, форма) функціональна структура, що по властивим їй законам упорядковує різноманіття окремих явищ. Термін Гештальт запропонований гештальтпсихологією і спочатку застосовувався до опису психіки, але надалі був розповсюджений на область фізичних, фізіологічних, соціальних і інших явищ. Поняття про Гештальт зародилося при вивченні сенсорних утворень, коли треба було відмежувати від вхідних у їхній склад окремих компонентів (відчуттів) спосіб їхнього структурування (наприклад, хоча мелодія при її виконанні в різних тональностях і викликає різні відчуття, вона взнається як та сама). Цей спосіб став розумітися як Гештальт, що має власні закони, вивчення яких гештальтпсихологія висунула як свою головну задачу.')
У цьому змісті особистість можна вивчати тільки за допомогою ідіографічних методів дослідження. Однак настільки однобічний підхід до людини не був притаманний Олпорту. Навпаки, він пропонує досліджувати особистість і ідіографічними техніками, одержуючи унікальне знання про індивіда, і номотетичними методами, затверджуючи універсальні закони і закономірності.
Олпорт характеризує свою теорію як «конкретно застосовну до нескінченно різноманітних форм особистісного існування й у той же час досить абстрактну для того, щоб служити як уніфіціруючий принцип для нової галузі науки»
Виділяючи загальні принципи розвитку особистості (наприклад, принцип функціональної автономії мотивів, загальні якості особистості — риси, установки, Я) ми неминуче скористовуємося номотетичним методом аналізу наукових даних. Але при якісному аналізі особистості ми зіштовхуємося зі своєрідною організацією її властивостей і якостей, унікальним стилем поводження, будівлею структури Я. Дослідження особистості під таким ракурсом вимагає застосування ідіографічного методу, який використовує поняття «особливий», «одиничний», "індивідуальний".
Індивідуальним може бути не тільки особливе сполучення неповторних рис особистості, але і шлях, напрямок її розвитку, при цьому сам принцип переходу від стадії до стадії залишається загальним.
Процес розвитку особистості Олпорт зіставляє зі зміною однієї форми єдності, цілісності особистості іншої. Він виділяє три стадії в розвитку єдності особистості:
дитяча стадія;
стадія відносної диференціації;
стадія інтегрованої єдності.
На першій стадії дитина функціонує як динамічна єдність, майже у всіх ситуаціях відповідає як ціле, за принципом «усе або нічого». На другій стадії ця динамічна єдність порушується і виникає диференціація, розчленованість окремих мотиваційних компонентів (у підлітковому віці неструктурованими можуть виявитися мета, мотиви, установки). На третій стадії в процесі спілкування і діяльності на основі диференціації і супідрядності окремих властивостей особистості відбувається утворення інтегрованої єдності з відособленим центром у виді структури Я. Самосвідомість є необхідною для прагнення особистості до поставлених цілей. Ця характеристика притаманна «Я». "«Я» є суб'єктивним регулятором тієї єдності, якою може володіти особистість".
Олпорт вважав, що критерієм прояву єдності особистості є сталість поводження людини в різних ситуаціях, причому саме в тих ситуаціях, де включенность Я максимальна. Перевірка цього припущення проводилася їм в експерименті. У першій серії випробувані вирішували задачі в нейтральній ситуації, без включенности Я. В другій серії при пред'явленні тих же задач, мінялися умови: випробуваним говорили, що результати рішення задач вплинуть на їхню репутацію в коледжі. Сталість загальних рис особистості виявилося саме по другій серії, де включенность Я була максимальною.
Проблема розвитку особистості є центральної для всього гуманістичного напрямку, причому рух людини до самореалізації і самоактуалізації зв'язаний не стільки з потребою в редукції напруги, встановленням рівноваги і бажанням спокою, скільки з його порушенням, із плануванням усе більш важких задач. Цих же позицій дотримувались й інші гуманістичні психологи — Абрахам Маслоу і Карл Роджерс.
Теорія самоактуалізації А. Маслоу
Теорія особистості Абрахама Маслоу (1908-1970) будується на основі дослідження психічно зрілих, прогресивних, творчих людей, що утворять так звану «зростаючу верхівку» суспільства.
Наукове середовище, що вплинуло на теорію Маслоу, значне і різноманітне. Проживаючи в Нью-Йорку, він зустрічався й учився в таких видатних учених як А. Адлер, Е. Еріксон, Е. Фромм, К. Гольдштейн, К. Хорні, М. Мід, М. Вертгеймер.
Наукові стремління Маслоу були багатогранні. Він займався питаннями поводження приматів з позицій Біхевіоризму-(від англ. behaviour, biheviour — поводження) напрямок в американській психології ХХ ст., що заперечує свідомість як предмет наукового дослідження і зводить психіку до різних форм поводження, зрозумілих як сукупність реакцій організму на стимули зовнішнього середовища.
А. Маслоу критично відносився до психології того часу, що вивчала психіку людини в основному на патологічному матеріалі. Він же припускав займатися тільки здоровими людьми. Як і багато інших гуманістичних психологів, Маслоу вважав, що психічне потрібно розглядати як єдине ціле, уникаючи проведення «аналізу по одиницях». Одне з центральних місць у теорії Маслоу займає проблема: мотивація — спонукання, що викликають активність організму і визначають її спрямованість. По своїх проявах і функціях у регуляції поводження мотивуючі фактори можуть бути розділені на три самостійних класів:
При аналізі питання про те, чому організм взагалі приходить у стан активності, аналізуються прояви потреб і інстинктів як джерел активності.
Якщо вивчається питання, на що спрямована активність організму, заради чого зроблений вибір саме цих актів поводження, а не інших, досліджуються насамперед прояви мотивів як причин, що визначають вибір спрямованості поводження.
При рішенні питання про те, як, яким чином здійснюється регуляція динаміки поводження, досліджуються прояви емоцій, суб'єктивних переживань і установок у поводженні суб'єкта.
Відмовляючись від психоаналітичної інтерпретації потреб і мотивів, він формулює положення, відповідно до якого соціальність укладена в самій природі людини і виступає як її біологічно обумовлена властивість. Агресивні дії, що спостерігаються в суспільстві, і вчинки людей, риси жорстокості викликані не природою, а антигуманними умовами виховання і життя особистості, деякими традиціями властивими Соціуму — (від лат. socium — загальне, спільне) велика, відносно стійка сукупність (група) людей, що характеризується єдністю умов їхньої життєдіяльності у визначених істотних відносинах і внаслідок цього, виявляється в спільності культури.).
Мотивація як рушійна сила розвитку особистості розглядалася ним як тенденція, що порушує психічну рівновагу індивіда. Саме таке порушення Гомеостазис. Як окремий механізм можна виділити нервово — психічний гомеостаз, за рахунок якого забезпечується збереження і підтримка оптимальних умов функціонування нервової системи в процесі реалізації різноманітних форм діяльності.
Самоактуалізація — (від лат. actualis — дійсний, дійсний) — прагнення людини до можливо більш повного виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей. Самоактуалізація визначалася Маслоу як прагнення людини бути тою, ким вона може бути. Поняття самоактуалізації займає провідне місце в його концепції.
Не дивлячись на те, що потреба людини бути тою, ким вона може бути, є уродженою, вона залишається потенційною доти, поки для її актуалізації не виникнуть особливі умови. Такою умовою є задоволення всіх інших (базових) потреб індивіда: фізіологічних потреб, потреб у безпеці і захисті, любові і повазі. «Якщо всі потреби виявляються незадоволеними, і в організмі домінують фізіологічні потреби, то всі інші можуть стати просто неіснуючими чи бути перенесеними на задній план». Незадоволення базальних бажань веде до неврозів і психозів.
У більш пізніх роботах положення про послідовність задоволення потреб було переглянуто і доповнене наступним тезою: якщо в минулому потреби індивіда в безпеці, любові і повазі були цілком задоволені, вона знаходить здатність непохитно переносити позбавлення в цій сфері й актуалізувати себе незважаючи на несприятливі умови. Основними складовими психічного здоров'я особистості є:
прагнення бути усім, чим людина може бути,
прагнення до гуманістичних цінностей.
Існують позитивна і негативна сторони самоактуалізації, де остання веде до крайнього індивідуалізму й автономії. При позитивній стороні самоактуалізації деяка відносна незалежність від навколишніх, властива здоровій особистості, зазвичай, не свідчить про відсутність взаємодії з ними; це значить лише те, що в такого роду контактах мета особистості і її власна природа є головними детермінантами.
Потреба в самоактуалізації по Маслоу — вроджена потреба. Важливою умовою функціонування здорових людей він вважає відчуженість від соціального оточення, коли оцінка свого поводження здійснюється на основі самосхвалення, що не потребує в зовнішніх нагородах і покараннях.
Теоретичні висновки поширюються і на розуміння ролі психотерапії. На його думку, психотерапевтична діяльність має необмежені можливості, але може бути корисна тільки з погляду корекції, вона не здатна повернути те, що було втрачено людиною протягом багатьох років. Велике психотерапевтичне значення він приписує самоактуалізації, граничним переживанням, вихованню і факторам культури. У самому психотерапевтичному процесі серйозна увага приділяється усвідомлюваним аспектам: вихованню і довільній регуляції своїх потенційних можливостей. В ідеалі зміна суспільства бачилася ним як процес, що відбувається під впливом спеціально організованого психотерапевтичного виховання особистості. Він відзначає, що якби психотерапевти мали справу з мільйонами людей у рік, то суспільство, безсумнівно, змінилося б. В останніх роботах його відношення до психотерапевтичної перебудови суспільства змінюється. Воно стає більш скептичним. «Я давно відмовився від можливості поліпшити світ або весь людський рід шляхом індивідуальної психотерапії. Це нездійсненно. Фактично це неможливо в кількісному відношенні. Пізніше я звернувся заради досягнення своїх утопічних цілей до освіти, що повинна бути поширена на весь людський рід».
Поняття конгруентності особистості в теорії К. Роджерса
Одним з важливих положень теорії К. Роджерса (1902-1987) є судження про те, що індивід існує в постійно змінюючомуся світі, центром якого є він сам. Цей індивідуальний простір був названий феноменальним світом. Він не є світом об'єктів і предметів, а містить у собі усе, що почуває людина (організм) не залежно від того, усвідомлено чи не усвідомлено це почуття. Усвідомлення того чи іншого почуття було ним названо символізацією об'єкта.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Організм реагує на оточення так, як воно дано йому в досвіді і сприйнятті. Саме ця сфера — сприйняття подій є реальною. Іншими словами, людина реагує не на якусь абсолютну реальність, а на своє сприйняття цієї реальності. Це твердження є одним з основ феноменологічного напрямку, представником якого був Роджерс.
Воно розкривається через наступні три принципи:
Поводження людини можна зрозуміти не з позицій об'єктивного спостерігача, а з позицій самої особистості, її суб'єктивного сприйняття і пізнання дійсності;
Людина сама визначає свою долю, вільна у виборі й ухваленні рішення;
Люди по природі добрі і прагнуть до досконалості.
Організм реагує на визначене феноменальне поле як організоване ціле. Це твердження Роджерса протиставляється функціоналізму, що розкладає особистість і пізнавальні процеси на окремі складові, котрі самі по собі цієї цілісності не представляють.
Особистість має одну основну тенденцію і прагнення — актуалізувати, зберігати і зміцнювати організм як осередок досвіду, розвиватися в напрямку зрілості. Організм рухається убік більшої незалежності і відповідальності, убік самоврядування, саморегуляції й автономії.
Чим більше проявів досвіду доступно свідомості, тим більше в людини можливостей відбити загальну картину свого феноменального світу в поводженні; чим менше захисних, що спотворюють зміст досвіду представлень, тим адекватніше вони виражаються в спілкуванні.
Згодом частина особистого світу людини, її сприйняття починають усвідомлюватися й оформлятися в окрему структуру — Я-концепцію. Я — символізована частина досвіду, що виникла в результаті того, що деякі відчування щодо себе були позначені і відособлені в окреме утворення. «Я-концепція — це сприймане індивідом „Я“ чи те, що людина має на увазі, коли говорить „Я“ чи „мені“.
Я-концепція характеризується:
областю змісту, тобто тими сферами, що знайшли відображення в Я-концепції (фізичні, соціальні, сексуальні, почуття й емоції, смаки і переваги, професійні інтереси, відпочинок, цінності і моральні риси);
структурою або типами зв'язків між окремими частинами Я-концепції і характером відносин з навколишнім середовищем;
конгруентністю-неконгруентністю, тобто наявністю відповідності/невідповідності Я-концепції реальним переживанням людей;
захистом, чи силою, що оберігає від оцінок, не відповідні Я-концепції;
напруженістю, тобто тим станом, що виникає унаслідок фіксованої захисної позиції;
рівнем самоповаги, чи здатністю приймати себе у всьому різноманітті своїх особливостей;
реальністю, чи здатністю оцінювати себе виходячи з актуально надходячої інформації.
Психотерапевтичні прийоми, застосовувані К. Роджерсом, одержали назву індирективної психотерапії, чи „клієнт-центрованої“ психотерапії. Пізніше термін „клієнт-центрована психотерапія“ був замінений більш придатним — поняттям „особистістно-центрована терапія“. „Роджерс думав, що нова назва буде в більшому ступені підходити для опису людських цінностей і взаємної залежності, уявлення про які лежали в основі розробленого ним підходу, і що цю назву можна буде застосовувати в інших областях знання крім консультування і психотерапії“.
Емпатія — відчуття внутрішнього світу клієнта як свого власного, але при збереженні якості „начебто“. Емпатія — здатність людини емоційно відзиватися на переживання інших людей. Зазвичай розглядають два види емпатії: 1) співпереживання — переживання тих же почуттів, 2) співчуття — переживання суб'єктом інших у порівнянні з іншою людиною почуттів. Роджерс розумів під емпатією особливу позицію, специфічну форму товариських відносин, м'який спосіб спілкування з клієнтами … [яка] не має на увазі виконання добрих намірів, а також механічного відображення.
К. Роджерс прагнув до того, щоб у процесі психотерапевтичної роботи допомогти людині максимально розкритися, реалізуватися. Його психотерапія наголошує на підтримуючій клієнта емпатії — здатність емоційно сприйняти іншу людину, проникнути в її внутрішній світ, прийняти її з усіма її думками і почуттями. Роджерс вірив, що за умови безумовного позитивного прийняття і розуміння клієнта, люди будуть здійснювати особистісний ріст у напрямку, що є для них єдино придатним і унікальним. Коли людина стає самою собою, то вона, як це не парадоксально, починає змінюватися, оскільки взаємини стають справжніми.
Список використаної літератури:
Анцыферова Л.И. Психология самоактуализирующейся личности в работах Абрахама Маслоу // Вопросы психологии. 1973. №4. С. 173-180;
Маслоу А. Самоактуализация // Психология личности. Тексты. М.: МГУ, 1982. С. 108-117;
Нельсон-Джоунс Р. Теория и практика консультирования. СПб.: Питер, 2000. 464 с.;
Орлов А.Б. К. Роджерс и современный гуманизм // Вестник МГУ. Серия 14. Психология. 1990. № 2. С. 55-58;
Пошан Т., Дюма К. Абрахам Маслоу и Хайнс Кохут: сравнение // Иностранная психология. Т.1. № 1. 1993. С. 18-26;
Роджерс К. К науке о личности // История зарубежной психологии. Тексты. М., 1986. С. 200-230;
Роджерс К. Несколько важных открытий // Вестник МГУ. Серия 14. Психология. 1990. № 2. С. 58-65;
Роджерс К. Клиенто-центрированная терапия. М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 1997. 320 с.;
Роснин Н. Воспоминания о Карле Роджерсе: Лекции. МГУ, 1991;
Холл К., Линдсей Г. Теории личности. М., 1997;
Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. СПб.: Питер, 1997;
Ярошевский М.Г., Анцыферова Л.И. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. М., 1974. С. 279-287.