Зміст
Вступ
1. Історія розвитку психології праці
2. Основна проблематика психологіяпраці
3. Проблеми професійногосамовизначення
Список використаних джерел
Вступ
Психологія безпеки праці є відносно мало вивченою областю науковогодослідження і практичного вживання і представляє собою один з розділівпсихології праці.
Завдання психології праці — сприяти тому, аби трудова діяльність легшала,безпечніше, доставляла більше радості, аби людські відносини на підприємствіставали гармонійніші, а відношення до праці як можна свідомішим і активнішим.
Психологія праці вирішує цю загальну задачу специфічно, а саме – дорогоювивчення так званих психічних чинників. Під психічними чинниками розуміютьпсихічні явища, регулюючу поведінку і діяльність людини: його увагу, відчуття,емоційне життя, мислення, волю і ін. Ці явища добре відомі з практики, і граютьважливу роль в формуванні відношення до праці, в підвищенні ефективностітрудовий діяльності. Усередині психології праці самостійно досліджуютьсяпроблеми безпеці праці. Психологія безпеки праці — це вживання психологічнихзнань в області охорони праці. Як для психології праці взагалі, так і дляпсихології безпеки праці особливо характерна необхідність співпраці з іншиминауками, що діють в тій же області. Охорона праці включає такий комплекснийкруг проблем, де поєднуються проблеми професійної підготовки, техніки,технології виробництва, охорона здоров'я і техніка безпеки. Вживання знаньпсихології може привести до успіху лише тоді, коли вони органічно входять вєдину систему заходів щодо охорони праці.
1. Історія розвитку психології праці
Фізіологія і психологія праці як самостійні наукові дисципліни почалирозвиватися в кінці XІX — на початку XX століть. Передумовами їх розвитку були:
— досягнення досить високого рівня розвитку загальної фізіології і загальноїпсихології, нагромадження значного експериментального матеріалу щодоіндивідуальних відмінностей людей за чутливістю аналізаторів, прояву психічнихфункцій тощо;
— стрімкий розвиток продуктивних сил, впровадження досягненьнауково-технічного прогресу у виробництво, зростання аварійності і травматизмупрацівників, що потребувало раціоналізації трудових процесів, обгрунтованогопрофесійного добору кадрів.
Проте ідеї вивчення методів праці з урахуванням наукових даних про людинумають давню історію. Так, ще Галілео Галілей зробив спробу застосуватиматематичний апарат для вивчення рухів людини.
При цьому він виявив фактор втоми, який ускладнює використанняматематичних методів під час вивчення трудових процесів.
У 1666 році де ля Гір встановив зв’язок між масою людини та її фізичноюсилою. Він визначив, що без шкоди здоров’ю людина може пересувати погоризонтальній поверхні вантаж масою до 65 кг, переносити по похилій площині до 70 кг.
Спробу вивчати методи праці робили французький промисловець М. Перроте(1760 р.) та англієць Чарльз Беббідж (1830 р.).
У Франції 1849 року було видано книгу «Керівництво з вибору професії», вякій аналізувалися професії та властивості, необхідні людині для успішногооволодіння ними.
Наприкінці XIX — на початку XX століття виходять у світ друковані праці зпрактичного використання наукових даних для організації трудової діяльності тапідвищення її продуктивності. Найвідомішими на той час були дослідження Ф.Тейлора, який поряд з організацією праці та управління розглядав фізіологічні йпсихологічні питання, зокрема такі: професійний відбір, нормування праці,система оплати, пристосування інструмента до працівника. Реалізована навиробництві система Тейлора була спрямована на раціоналізацію трудових рухів,виключення зайвих рухів, підвищення темпу роботи до рівня, який забезпечував бимаксимальну продуктивність праці.
На першому етапі (до середини 30-х років ХХ століття) фізіологидосліджували умови найбільш економного витрачання нервово-мозкової і м’язовоїенергії, закономірності, пов’язані з розвитком втоми, відпочинком, темпомроботи. Серед дослідників психофізіологічної природи трудової діяльностіособливе місце посідають: у США — У. Етуотер (досліджував енергетику людськогоорганізму при м’язовій роботі); у Франції — Марей (розробив способи запису ізображення рухів) та Ж. Амар (досліджував фізіологічні зрушення в організміпрацівника під впливом фізичних навантажень); у Німеччині — Е. Атцлер(досліджував витрати енергії працівника залежно від умов конкретного робочогомісця і запропонував методи фізіологічної раціоналізації праці) та психологЗаксенберг (проводив психологічний аналіз трудових процесів); у Росії — І. М.Сєченов (досліджував рефлекторну сторону м’язової діяльності, тобтоцентрально-нервові механізми регуляції праці, трудові рухи, втому тавідпочинок) і М. М. Шатерников (вивчав енергозатрати організму при різнихроботах, у тому числі при розумовій роботі).
На розвиток фізіології і психології праці значний вплив справиловпровадження Г. Фордом конвеєрно-потокової системи виробництва, що базується нарозчленуванні виробничого процесу на якомога простіші елементи. Наслідкомтакого розчленування є монотонність праці, яка призводить до специфічнихпсихічних станів працівника, знижуючи ефективність його діяльності. Ці труднощіспонукали до вивчення психофізіологічних проблем праці.
Паралельно з тейлоризмом у багатьох країнах, насамперед у США йНімеччині, розвивалась індустріальна психотехніка. Цей процес припав на початокXX століття (до Першої світової війни). Якщо тейлоризм виходив з безпосередніхзавдань техніки та фізичної витривалості людини, то психотехніка виросла зпсихології. Основним її завданням було практичне використання психології векономіці й промисловості. Термін «психотехніка» запропонував 1903 рокунімецький філософ і психолог В. Штерн. Проте найбільший внесок у розвитокпсихотехніки зробив Г. Мюнстерберг. Він зазначав, що наукова робота зосередженана вивченні машин, на різних умовах економічного успіху. Тим часом не беретьсядо уваги, що ніяка господарська робота не може бути виконана без участі людини,а психофізичний апарат останньої потребує докладного дослідження з поглядугосподарських інтересів. У таких працях, як «Психологія і економічне життя»,«Основи психотехніки» Мюнстерберг виокремлює соціальну, господарську, медичну,правову психотехніку, а також вказує на можливості використанняекспериментальної, диференціальної психології в різних сферах практичногожиття. Це сприяло тому, що згодом термін «психотехніка» закріпився за тієюгалуззю прикладної психології, яку називають психологією праці. Основнимипроблемами психотехніки Мюнстерберг вважав:
— вибір найбільш придатних людей для певних економічних дій;
— досягнення найвищої продуктивності праці за допомогою психотехнічнихзасобів;
— досягнення бажаних психічних ефектів за рахунок економічних процесів, вяких найважливіше місце посідає психічний вплив на особистість.
Г. Мюнстерберг у 1912 р. вперше провів психологічний експеримент з метоювиявлення психофізіологчних даних людини і отримання об’єктивної характеристикиїї відповідності вимогам роботи. На основі цих досліджень була розробленаметодика проведення психотехнічного тестування для цілей професійного відбору.Мюнстерберг застосував також метод поелементного вивчення психологічних функцій— уваги, швидкості реакцій, асоціативних здібностей, швидкості рухів,використовуючи різні психотехнічні апарати і прилади. Аналогічні дослідженняпроводили психологи Парсон (США), Меде і Отто Ліпман (Німеччина).
Видатними представниками психотехніки були також Ф. Гізе, Д. Древер, Е.Штерн.
Психотехніка вирішувала проблеми професійного відбору та професійноїконсультації на основі вивчення індивідуальних характеристик людини задопомогою тестів. Крім того, надавалося значення дослідженню таких проблем, яквтома, монотонність, пристосування техніки до психічних особливостей людини,професійне навчання.
Серед питань, які вивчалися в цей період, не було дослідженьсоціально-психологічних факторів. Хотторнські дослідження, проведені ЕлтономМейо 1924 року, забезпечили певну комплексність у вивченні проблем організаціїпраці. Вони, зокрема, показали, що соціально-психологічні фактори(психологічний клімат, неформальні стосунки працівників) можуть перекриватиефект інших факторів. Було доведено також, що вплив різних факторів наособистість має сумарний характер і виявляється в її ставленні до роботи.
Найбільш інтенсивно окремі напрямки фізіології і психології праці почалирозвиватися після Другої світової війни. Цими дослідженнями почали займатисяспеціальні інститути, лабораторії, консультативні організації. Так, у Німеччинібуло створено Раду з організації господарства, в системі якої був інститутфізіології праці ім. М. Планка. Серед відомих фізіологів з праці слід назватиГ. Лемана, твір якого «Практична фізіологія праці» не втратив своєїактуальності і сьогодні. У Франції було створено Науково-дослідний центрфізіології праці та Науково-дослідний центр психотехніки. Інститути охорони тагігієни праці було створено у Празі, Братиславі, Варшаві.
В 1949 р. в Англії було організовано ергономічне дослідницьке товариство,а в 1957 р. у США — Товариство з вивчення людського фактора. В 1961 р. булостворено Міжнародну ергономічну асоціацію, яка об’єднала вчених більш ніжтридцяти розвинутих капіталістичних країн. Серед ініціаторів створеннятовариства були такі відомі спеціалісти з інженерної психології і психологіїпраці, як У. Хік, О. Ендхольм, П. Фіттс та інші.
Основоположником фізіології і психології праці справедливо вважається І.М. Сєченов (Росія). Розробляючи теоретичні основи науки про працю, він першимпоставив питання про використання наукових даних, що стосуються людини, дляраціоналізації праці. Серед основних праць Сєченова із зазначених проблем до найбільшзначних належать «Нарис робочих рухів людини», «Фізіологічні критерії длявстановлення тривалості робочого дня», «Участь нервової системи в робочих рухахлюдини», «До питання про вплив подразнення чутливих нервів на м’язову роботу»,«Елементи думки». Сєченов вперше обгрунтував коркову теорію втоми, необхідністьнормування навантажень на конкретні м’язові групи, ввів поняття активноговідпочинку як ефективного засобу підвищення і збереження працездатності людини,вивчав роль психічних процесів у виконанні трудових актів, поставив питання проформування трудових навичок тощо.
Розвиток фізіології і психології праці пов’язаний також з іменами такихвидатних вчених, як І. П. Павлов, М. Є. Введенський, О. О. Ухтомський, П. К.Анохін, В. М. Бехтерев, М. І. Виноградов та інші.
Так, І. П. Павлов розробив вчення про умовні рефлекси, динамічний робочийстереотип, вищу нервову діяльність та її типи, дві сигнальні системи дійсності,заклавши теоретичний фундамент фізіології і психології праці.
М. Є. Введенський обгрунтував явища функціональної рухливості(лабільності) і парабіозу, які мають важливе значення для розуміння механізмівзасвоєння ритму та розвитку втоми.
О. О. Ухтомський розробив вчення про домінанту, яка визначаєспрямованість поведінки, думки та діяльності людини, є фізіологічною основоюуваги й мислення.
П. К. Анохін, розвиваючи рефлекторну теорію І. П. Павлова, розробиввчення про функціональну систему, яка реалізує мету діяльності, що набираєвигляду моделі, образу.
М. І. Виноградов досліджував фізіологічні основи трудових процесів,зокрема вивчав функціональні зрушення в роботі фізіологічних систем організмупрацівника, взаємозв’язок і взаємозалежність між вправою і втомою.
З ім’ям Бехтерева пов’язані дослідження індивідуальної і колективноїпсихіки людей, обгрунтування впливу соціальної психіки на поведінку людей івідносини між ними. В організованому ним 1918 року в Петрограді Інститутівивчення мозку і психічної діяльності в лабораторії праці експериментальновивчався вплив праці на особистість та її нервово-психічний стан, досліджувавсявзаємозв’язок між професійною придатністю і продуктивністю праці людини. Нимразом із співробітниками був розроблений проект створення ергологічногоінституту для комплексного вивчення трудової діяльності. Розвиваючи ці ідеї, В.М. М’ясищев запропонував створити наукову дисципліну — ергологію, тобто вченняпро працю людини.
У 1920 році було організовано Центральний інститут праці (Москва), дерозроблялися проблеми раціоналізації трудової діяльності і прийомів навчання зурахуванням біологічних і психологічних особливостей людини.
Суттєвий внесок у розвиток фізіології праці зробили таківчені-психофізіологи, як М. О. Бернштейн, К. Х. Кекчеєв, В. В. Єфімов, К. М.Корнілов, О. А. Єрманський. Зокрема, О. А. Єрманський висунув теорію«фізіологічного оптимуму», яка підтверджується сучасними дослідженнями, а М. О.Бернштейн вивчав закономірності використання рухового апарату людини з позиційбіомеханіки.
У 1921 році було організовано Всеукраїнський інститут праці, в якому великогозначення надавали проблемам психофізіології праці, професійного відбору танаукової організації праці у вузах. На великих підприємствах промисловості ітранспорту створювалися психофізіологічні та психотехнічні лабораторії,головним завданням яких був професійний відбір, а також вивчення виробничоївтоми. Переважно досліджували важку працю та її вплив на обмін речовин, функціїдихання й кровообігу робітників. Питання оптимізації та нормування розумовоїпраці не розроблялися. Психотехнічний період тривав до середини 30-х роківминулого століття.
Помітний внесок у розвиток психотехніки у 20—30-х роках зробили І. М.Шпільрейн, С. Г. Гелерштейн, М. В. Петровський та ін.
Із середини 30-х і до початку 50-х років дослідження в галузі фізіологіїі психології праці не виходили за межі лабораторій і не застосовувалися навиробництві. Певним поштовхом до розвитку цих досліджень стали Перша всесоюзнаконференція з питань фізіології праці (1953 р.) та Всесоюзна нарада з питаньпсихології праці (1957 р.), під час яких було намічено нові напрямки розробкипитань фізіології і психології праці.
Протягом 60—70-х років вивчення проблем фізіології і психології працістає органічною складовою роботи з наукової організації праці. У цей періодзначно розширилися дослідження відповідних питань в інститутах гігієни праці іпрофесійних захворювань, інститутах психології, педагогіки, різних відомчихнаукових установах. Значний внесок у розвиток фізіології праці зробили С. О.Косилов, З. М. Золіна, В. В. Розенблат, С. М. Горшков, М. А. Грицевський, Ю. В.Мойкін, Л. А. Леонова, В. І. Медведєв та інші.
Розвиток психології праці пов’язується з іменами таких вчених-психологів,як Б. Г. Ананьєв, М. Ф. Добринін, Є. О. Климов, Г. С. Костюк, М. Д. Левітов, О.М. Леонтьєв, Є. О. Мілерян, К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, Д. М. Узнадзе.
Основи інженерної психології, що розглядається як частина психологіїпраці, заклали Б. Ф. Ломов, Б. О. Душков, В. П. Зінченко, В. М. Муніпов, В. Ф.Венда, Г. К. Середа.
В Україні проблеми фізіології та гігієни праці досліджують Київськийінститут медицини праці АМН України, Український науково-дослідний інститутпромислової медицини, Харківський науково-дослідний інститут гігієни праці іпрофзахворювань, Донецький науково-дослідний інститут медико-екологічних проблемДонбасу та вугільної промисловості. Такі вчені, як Ю. І. Кундієв, О. О.Навакатикян, Г. Т. Чукмасова та інші досліджують теоретичні і практичніпроблеми фізіології і гігієни операторської та розумової праці, вплив факторіввиробничого середовища на працездатність і втому працівників тощо. Питанняохорони і безпеки праці перебувають у віданні Національного науково-дослідногоінституту охорони праці.
2. Основна проблематика психології праці
Для розуміння суті сучасної психології праці поважно виділити предметданої науки, тобто те, що вивчає і намагається перетворити психолог праці. Прицьому відразу ж виникає низка запитань. Як співвідноситься предмет психологіїпраці з предметом психології взагалі? Як співвідносяться предмети різнихскладових психології праці: інженерній психології, психології управління,профорієнтації (професійного самовизначення) і тому подібне з предметом власнепсихології праці? Дані проблемні питання пов'язані з іншою невирішеною впсихології проблемою: що є предмет психології взагалі?
При відповіді на це питання краще скористатися відомим принципом:«Чим складніше дана проблема, тим простіше слід її осмислювати».(Оскільки зайва (часто декоративна) серйозність ще більше ускладнює питання іробить його майже нерозв'язним, хоча і створює ілюзію «серйозної»розмови.) Наприклад, можна було б запитати себе: «Чим принципововідрізняється людина (як носій психіки) від явно неживого предмету (від дошки,столу і тому подібне)?» Можлива відповідь: на будь-яку нашу конкретну діюнеживий предмет реагує практично однаково, тоді як людина здатна нанепередбачувану реакцію. Людина часто навіть сам не знає, як він відреагує наті або інші дії, як поведеться в тих або інших ситуаціях, а ось стіл точно«знає», як треба себе вести. Якщо ж стіл (як неживий об'єкт) раптомвідреагує інакше, то це буде сприйнято як справжнє диво. Оскільки навіть людинане завжди знає, як він поведеться в певних ситуаціях, то це заставляє йогопостійно роздумувати про свою можливу поведінку, тобто здійснювати те, що називається«рефлексією», роздумом про свою власну діяльність. При цьому самарефлексія визначається як «специфічна людська здатність, яка дозволяє йомузробити свої думки, емоційні стани, свої дії і стосунки, взагалі всього себепредметом спеціального розгляду (аналізу і оцінки) і практичного перетворення(аж до самопожертвування в ім'я високих цілей і смерті „за другисвоя“)».
Останніми роками в психології знов помітно підвищення інтересу до теми«субъектности»,«суб'єктивності» (Петровський, 1996; Слободчиков, Ісаєв, 1995;Татенко, 1996 і ін.). Навіть сам предмет психології все більше зв'язується з«суб'єктністю». Наголошується навіть деяка зміна парадигми в напрямі «відпсихіки суб'єкта — до суб'єкта психіки» (Татенко, 1996. С. 12). Яквідзначають В.І. Слободчиков і Е.І. Ісаєв, саме феномен рефлексії є«центральним феномен людської суб'єктивності».
Головне, що об'єднує всі психологічні науки — це психічна діяльністьлюдини, яка характеризується, перш за все, своїй суб'єктності, і саме цимлюдина відрізняється від столу, від дерева, від простіших істот...
Сама суб'єктність при цьому розуміється як:
— готовність виконувати певні дії по-своєму, поступати незаплановано, а у ряді випадків, інепередбачувано, спонтанно;
— готовність до рефлексії своєї діяльності (готовність до усвідомленнясвоєї спонтанності).
Таким чином, предмет психології праці — це суб'єкт праці, тобтопрацівник, здібний до спонтанності і рефлексії своєї спонтанності в умовахвиробничої діяльності.
Але якщо ми приймаємо таке розуміння предмету психології праці, товідразу ж стикаємося з етичним парадоксом предмету психології праці, яку можнабуло б сформулювати таким чином: чим більше ми вивчаємо суб'єкта праці (йогопринципову можливість до спонтанності і рефлексивності), тим більшою мірою ми позбавляємолюдину його суб'єктності. Можна виразитися ще різкіше і образно: чим більше мививчаємо (пізнаємо) суб'єкта, тим більшою мірою ми позбавляємо його психіки,тобто перетворюємо на легко передбачений в своїх діях «стіл»,«стілець», робимо з нього безмозку «худобину», якоюабсолютно не потрібна якась там «рефлексія», оскільки все за нього ітак вже вирішує психолог або керівник, що користується результатами дослідженьі рекомендаціями психолога про те, як «працювати з персоналом».Реальна картина така, що багато керівників і «замовники» лише ічекають від психолога таких рекомендацій, за допомогою яких було б легкоуправляти працівниками, передбачати будь-які їх реакції на ті або інші діїначальства. Але це створює «прекрасну» основу для маніпуляції, хочавідомо, що саме маніпуляція свідомістю іншої людини — є найстрашніший«гріх».
Ми звертаємо увагу на те, що чисто методологічні роздуми неминучевиводять нас в область етики. В зв'язку з цим доречно звернутися до роздуміввідомого психотехніка Р. Мюнстенберга, який ще в 10-і рр. ХХ ст писало про те,що сама психологія не здатна розібратися в своїх цілях, вона може лишепропонувати засоби для реалізації тих і ідей і сенсів, які можна знайти лише уфілософії, в етиці і що само «розвиток і прогрес даны лише в тих випадках, коли що-небудьгірше перетворюється на краще»
3. Проблеми професійного самовизначення
Проблема професійного самовизначення постає сьогодні перед багатьмалюдьми: старшокласниками, випускниками шкіл, а також спеціалістами, що стоятьперед необхідністю оволодіння іншою професією або змушені шукати нову роботупісля закриття (перепрофілювання) підприємств, відомств тощо. Усі вони маютьусвідомлювати важливість проблеми своєчасного виявлення задатків і розвиткуздібностей, проблеми вибору життєвого шляху відповідно до можливостейособистості.
Щоб знайти себе і правильно визначити своє місце в житті, кожна людинамає відповісти на такі запитання:
— Які мої спроможності?
— Які фахівці більш потрібні суспільству, що воно чекає від мене?
— У якому виді діяльності я зможу найповніше розкрити себе?
Ці запитання є взаємопов'язаними: чим більше мрії, нахили, здібності іякості особистості «вписуються» у справу, якій людина вирішила служити, тимбільшу користь для суспільства вона зможе принести на своєму робочому місці.
Як же знайти «своє місце» в житті, як правильно вибрати професію, якщо їхбагато?
Психолог Є. О. Климов виділив п'ять основних типів професій за принципомставлення людини до різних об'єктів оточуючого світу.
Перший тип — професії «людина — людина». Вони об'єднують вчителів,вихователів, викладачів вузів та технікумів, лікарів, продавців, спортивнихтренерів, менеджерів тощо.
Другий тип — професії «людина — техніка». Це водії авто-таелектротранспорту, машиністи потягів, оператори верстатів з програмованимуправлінням, інженери, слюсарі, електрозварники тощо.
Третій тип — професії «людина — природа». Представниками цього типу єсадівники, лісники, агрономи, лікарі ветеринари, тваринники, меліоратори,геологи, біологи, виноградарі, пасічники.
Четвертий тип — професії «людина — знакова система». До цього типувідносяться ті, хто має справу з різного роду умовними знаками, шифрами,кодами, формулами, мовами: економісти, бухгалтери, коректори, оператори ЕОМ,програмісти, інспектори відділів кадрів, штурмани авіації, перекладачі.
П'ятий тип — професії «людина — художній образ». Цей тип включаєархітекторів, фотографів, скульпторів, художників, бутафорів-декораторів,модельєрів, музикантів, співаків, танцюристів, настроювачів інструментів.
Є. О. Климов розробив спеціальну тестову таблицю, що може допомогтизорієнтуватися у власних інтересах і нахилах, зробити вибір професії більшґрунтовним.
Зрозуміло, людина за своїми нахилами і здібностями може мати передумовине до однієї, а до декількох професій. У такому випадку треба вибирати міжними. Набагато складніше прийняти рішення, коли з'ясовується, що до професії,яка дуже подобається, у людини даних обмаль. Тоді слід або переключитися нащось інше, більш-менш близьке, або пригадати про компенсацію — властивістьпсихіки людини, яка полягає у перебудові функцій організму, порушених абовтрачених внаслідок перенесеного захворювання чи травматичних ушкоджень. У 1961році О. І. Скороходова, сліпоглухоніма, захистила кандидатську дисертацію натему «Як я сприймаю оточуючий світ». За повної відсутності зору і слуху, вонарозвинула у собі здібності до наукової творчості, після захисту дисертаціїпрацювала у Науково-дослідному інституті дефектології Академії педагогічнихнаук СРСР, здійснювала виховання і навчання сліпоглухонімих дітей. Отже, придуже великому бажанні і сильній волі людина може перебороти недостатнійрозвиток деяких здібностей, а також фізичні і психологічні обмеження.
Студентські роки надають широкий простір для оволодіння знаннями,уміннями й навичками, необхідними для обраної професії. Крім обов'язковихрегулярних занять під керівництвом викладачів молоді люди повинні здійснюватисамостійний пошук й використання навчальної та наукової інформації, знаходитичас для занять спортом, відпочинку тощо.
Для реалізації цих завдань студентам необхідний досить високий рівеньзагального інтелектуального розвитку, зокрема сприймання, уяви, пам'яті,мислення, уваги, ерудованості, широти пізнавальних інтересів тощо. Деякезниження цього рівня може бути компенсоване за рахунок підвищеної мотивації абопрацездатності, посидючості, ретельності й акуратності у навчанні. Але існує іпевна межа, нижче якої компенсаторні механізми вже не допомагають. Саме тому,обираючи майбутню професію, абітурієнти мають враховувати відмінності, щоіснують у структурі спеціальних здібностей.
Так, для успішного оволодіння інженерними професіями абітурієнти повиннімати високий рівень невербального, тобто дієво-практичного інтелекту. Крімтого, майбутнім інженерам необхідні високий рівень розвитку просторових уявленьі швидкість кмітливості.
Молоді люди, що вступають на природничі факультети, повинні мативисокорозвинене логічне і абстрактне мислення, високий ступінь концентраціїуваги. Як правило, студенти природничих спеціальностей відрізняються підвищеноюсерйозністю і незалежністю суджень. Проте у них недостатньо розвинуте умінняспілкуватися з людьми. За даними психологічних досліджень, інтровертованістьстудентів-математиків глибоко корелює з рівнем їх успішності. Це означає, щоінтровертованість слід вважати однією з умов успішного навчання на природничихфакультетах, і тому її також варто включити в структуру спеціальних здібностейабітурієнтів, які туди вступають.
Успішне навчання на гуманітарних факультетах можливе за умови наявності улюдини яскраво вираженого вербального типу інтелекту і високо розвиненогоабстрактного мислення. Провідні компоненти в структурі здібностей бажаючиховолодіти гуманітарними професіями — широта пізнавальних інтересів, ерудованість,добре володіння мовою, багатий словниковий запас, уміння правильно йоговикористовувати.
Зрозуміло, що навіть визначні задатки не в змозі забезпечити високідосягнення в оволодінні обраною спеціальністю. Тільки самостійний, працелюбний,організований студент, який вміє планувати свій час, буде в змозі реалізуватисвої потенційні здібності і досягти їх максимального розвитку у професійнійдіяльності.
Список використаних джерел
1. Дружинин В.Н.Структура и логика психологического исследования. М.: Институт психологии РАН,1994. С. 163.
2. Климов Е.А.Образ мира в разнотипных профессиях. М.: Изд-во МГУ, 1995. С. 224.
3. Моргунов Е.Б.Человеческие факторы в компьютерных системах. М.: Тривола, 1994. С. 272.
4. Мюнстенберг Г.Психология и учитель. М.: Совершенство, 1997. С. 320.
5. ПетровскийВ.А. Личность в психологии: парадигма субъектности. Ростов н/Д: Феникс, 1996.С. 512.
6. Ролз Дж.Теория справедливости. Новосибирск: Изд-во Новосибирского ун-та, 1995. С. 536.
7. СлободчиковВ.И., Исаев Е.И. Основы психологической антропологии. Психология человека:Введение в психологию субъективности. М.: Школа-Пресс, 1995. С. 384.
8. Татенко В.А.Психология в субъектном измерении. К.: «Просвита», 1996. С. 404.