Відносиниакадемічної й прикладної науки. Типи соціальних психологів
Проблема методу,і в першу чергу лабораторного експерименту, навряд чи знайшла б настількиголосне звучання, якби мова йшла тільки про внутрішні справисоціально-психологічної науки. У дискусіях про лабораторний експеримент чітко «чутний»підтекст, суть якого в питанні про практичну значимість академічних (тобтознову ж виконуваних переважно в лабораторіях) досліджень, про правдивість отриманихданих, про межі їх можливої генералізації, екстраполяції на соціальнудійсність, про соціальну доцільність академічної науки.
Ці питання булипоставлені самим реальним життям, в іншому випадку університетська наука моглаб рухатися по колишньому шляху нескінченно довго.
Своєрідністьсформованої в цей час ситуації в тім, що критиці за схоластичність,схематичність, відірваність від практики піддається експериментальний метод, щобув затверджений в американській соціальній психології Куртом Левиним, що вважав,що саме цей строго науковий метод дозволить глибше проникнути в таємницілюдського поводження й тому забезпечить більше ефективне рішення соціальнихпроблем.
Для Левина,однак, експериментальний метод був аж ніяк не самоціллю, а всього лише засобом,способом, інструментом пізнання, тобто займав належному методу місце. Вінуписувався в більше широку концепцію «дослідження в дії», абопрактичного дослідження. Переважна більшість робіт Левина по вивченню расовихзабобонів, поводження підлітків, типів лідерства, відносини домогосподарок донових продуктів і т.д. ставиться саме до цього виду. Принципи такого родудосліджень лягли в основу діяльності створеного їм в 1945 р. Дослідницькогоцентра по вивченню групової динаміки при Масачусетському технологічномуінституті, з якого згодом вийшло більшість робіт з динаміки групових процесів.
Левин був глибокопереконаний, що соціальний психолог як громадянин не тільки повинен сприятирішенню проблем того суспільства, у якому він живе, не тільки як учений, щоволодіє спеціальними знаннями, може це робити, але, що більше важливо, він неможе пізнати свій об'єкт — соціальне поводження інакше, як намагаючись змінитийого.
Саме цяорієнтація на реальний мир і позиція активного втручання забезпечили роботам К.Левина неминуще значення. Важливо також відзначити, що він, чітко усвідомлюючиобмеженість повноважень соціального психолога в процесі соціальногоперетворення, був далекий від ілюзій про те, що соціальний психолог може посвоїй волі розв'язувати соціальних проблеми, будучи сам повністю залежним відвартих над ним інститутів влади. Однак навіть при цих обмеженнях практичнедослідження представлялося йому більше перспективним, хоча б тому, що воновирішувало неподоланну й понині проблему контингенту випробуваних, котримизараз, як ми вже говорили, є в переважній більшості студентів.
Соціальновідповідальна позиція Левина глибоко імпонувала американським дослідникам.Однак вони досить своєрідно неї трансформували. Вихолостивши з її ціннісний,глибоко гуманістичний пафос, що зложився в кращих традиціях європейськоїсоціально-філософської думки, вони, з одного боку, розвили прагматичну,утилітарну спрямованість підходу Левина, з інший же — канонізувалиекспериментальний метод. У підсумку теорія й практика виявилися розірваними надві відособлені області: мало практичну, тобто погану теорію (точніше, набіртеорій) і поверхневу, еклектичну практику. У цей час розрив між цими двомааспектами науки усе більше підсилюється, незважаючи на спроби звертання досоціально релевантних проблем.
Нерівномірно йшлоі їхній розвиток. На думку Мак Девіда й Херери, нерівномірний розвитоквідбивається на нагромадженні екстенсивного, описового знання про організованімалі групи, про установки й процеси міжособистісної перцепції й атракції принедостатньо розвитий теорії. У той же час, незважаючи на більшу соціальнузначимість, відчувається серйозна недостача знань про такі феномени, як масовісоціальні рухи, неорганізовані юрби й складні політичні системи.
По суті післясмерті Левина до кінця 60-х років, тобто протягом 20 років, «дослідження вдії» практично не проводилися, хоча зовнішні показники, у тому числі таківажливі, як розміри асигнувань, на перший погляд, говорять про зворотний. Так,наприклад, за даними А. Каплана й Нельсона, федеральні витрати на соціальнупсихологію в 1968-1971 р. зросли з 116 млн. дол. усього до 141 млн. дол. вобласті так званих фундаментальних досліджень, але з 134 до 257 млн. дол. — вобласті прикладних досліджень. Однак при ближчому розгляді виявляється, що ціприкладні дослідження лише вважаються в більшості випадків такими, тобто вониаж ніяк не можуть претендувати на статус «дослідження в дії». Це,зрозуміло, не означає, що соціальні психологи не знаходили свого застосування впрактичній сфері.
Мова йде проіншому: про зовнішню правдивість академічних досліджень, про їхній внесок упрактику. Образно говорячи, якщо провести аналогію з теоретичною фізикою, чи булизроблені в області соціальної психології за 20 років які-небудь відкриття, якінастільки ж революціонізували практику, як відкриття властивостейнапівпровідників, лазера й т.д.? Відповідь на це питання може бути тількинегативним.
Якщо врахувати,що саме з такими претензіями протягом тривалого часу виступала соціальнапсихологія, обіцяючи зрівнятися із природничими науками, і що в ряді випадківдійсно давалися рекомендації, що приносили відчутні результати, то станезрозумілим тиск суспільної думки й претензії суспільства до соціальноїпсихології наприкінці 60-х років, коли американське суспільство вступило всмугу більших випробувань.
Не випадковотому, що в ці роки на перший план висунулася проблема соціальної доцільності.Вона обговорювалася в різних аспектах: як проблема зв'язку фундаментальних іприкладних досліджень, як проблема зв'язку теорії й практики, як проблемапідготовки спеціальних кадрів, що можуть забезпечити трансляцію теоретичнихзнань у практичні рекомендації, і т.п.
Велика кількістьстатей, книг, семінарів і конференцій, присвячених цим темам. У ході цьогоколективного самоаналізу було висловлено багато цікавих і глибоких думок.Більшість із них можна згрупувати навколо наступних питань: чому зложилося такеположення, що потрібно зробити для його виправлення, що може й чого не можезробити соціальний психолог у цьому плані.
Завдання, що миспробуємо вирішити надалі викладі, формулюється так: з'ясувати, у якому ступеніаналіз проблеми соціальної релевантності соціальної психології в США, зробленийсамими американськими критиками, розкриває об'єктивні причини її виникнення йвідповідно які перспективи її дозволу.
Треба визнати, щозначна кількість цих об'єктивних причин не представляє в цей час секрету дляамериканських учених. Цілком виразно й чітко вони виявили й перелічили багатометодологічних вад розвитку соціальної психології в США, у ряді випадківторкнулися досить гострі проблеми, фактично створили яскраві колективніавтопортрети американських соціальних психологів-теоретиків і практиків якпродукту конкретного соціокультурного контексту. Якщо підсумувати в певномупорядку всі ці об'єктивні фактори, то зложиться наступна картина.
Методологічнівади. Більшість із них (відсутність єдиної теорії, перекручена розуміннясоціального, абсолютизація лабораторного експерименту й т.п.) уже відомо зпопереднього аналізу, тому обмежимося коротким перерахуванням їхніх наслідківдля рішення проблеми соціальної психології.
Практику важкоорієнтуватися в теоретичному матеріалі, оскільки в цьому плані соціальнапсихологія являє собою, по вираженню Синджера й Гласса, «теоретичний базар».Тому практик у своїй роботі змушений комбінувати найрізноманітніші теоретичніконцепції. Коли ж сам теоретик береться показувати, на що здатна психологічнанаука, доводити практичну значимість своїх теорій і досліджень, він виявляє, що«усього цього не так вуж і багато».
Основне джерелоданих для соціального психолога, «його робоче місце-лабораторія»;знання, які він одержує, — це знання про поводження «абстрактних людей вабстрактних ситуаціях». Цілком зрозуміло, що «психологія гомогеннихіндивідів» мало що може повідомити про складності реального життя. Інакшекажучи, зовнішня вірність експериментальних даних не витримує критики.
Однак у силу рядувідомих обставин метод лабораторного експерименту перетворився в самоціль. Надумку Каплана, тут набув свою дію закон, названа їм «Законом інструмента».«Якщо, — говорив він, — хлопчикові дати молоток, він негайно почне бити їмпо всьому, що попасеться. Так і соціальний психолог, опанувавши тим або іншомуметоду, наївно думає, що, застосовуючи його до будь-якої проблеми, він може їїцілком ефективно вирішити способом, що полюбилися йому,».
Випробувані влабораторії й звичайних людях — це різні контингенти. Вони відрізняються тим,що перші, як правило, студенти, вихідці з «середнього» класу, вексперименті вони пасивні, готові виконати будь-які вказівки експериментатора,вони — жертви підходу, «вони вільні діяти, але не вільні не діяти», утой час як другі в польовому, «проблемному» дослідженні — цепредставники пригноблених груп (расових, економічних і т.п.), вони активні,ставляться до психологів з підозрою й ворожнечею, вільні діяти або не діяти.
Далі, ідеалфізичного експерименту, до якого прагнуть академічно орієнтовані соціальніпсихологи, настільки бажаний і настільки для них недосяжний, що виявляється нетільки безпомічним, але й непотрібним у реальному житті.
І нарешті,загальна логіка побудови соціально-психологічного знання (нагромадження даних векспериментах і їхній перевірці в реальному житті — «стратегія відвертогоемпіризму») виявилася неспроможною. «Головне, — говорить Г.Хорнштейн, — що соціальні психологи відкинули сумнівні достоїнстваекспериментів, які зовні схожі на події повсякденного життя».
Чи можливо,однак, виправити перераховані й багато інших методологічних вад, чи доситьцього для перетворення академічної науки в соціально-релевантну або,перефразовуючи наведену вище цитату Аргириса, «чи вільні вони ліквідуватиці вади»?
Ідеологічніпроблеми. За свідченням американського психолога Дж. Міллера, термін «поведінковінауки» був прийнятий у США замість «соціальних наук» для того,щоб не дратувати конгресменів при голосуванні за асигнування на розвитоксоціальних наук. «Поведінкові науки» не викликали асоціацій зпохідними: «соціалізм», «соціальний критик» і т.п., термінзвучав нейтрально. Цей малоцікавий на перший погляд факт проте доситьпоказовий.
Коли під тискомсуспільної думки деякі соціальні психологи спробували розгорнути дослідження згострих соціальних проблем, вони виявили щось, що не укладається в стереотип «вільногосоціального вченого». З'ясувалося, що для досліджень доступні лише такіпроблеми, як порнографія, агресивність підлітків, боротьба з наркоманією й т.п.Такої ж теми, як безробіття, відношення до війни, виявилися під забороною. Цедало підставу одному із соціальних психологів Л. Рапопорту, який намагався з'ясуватидля себе, що є й що не є соціальною проблемою, викликнути: «Якщо те, що внас зараз є — це всі, те ми у великому лиху!».
Учені добрерозуміють, що визначення проблеми для соціально релевантної науки — ключовиймомент, оскільки, як говорять Нельсон і Каплан, визначення проблеми детермінуєстратегію зміни суспільства. Виникає питання, хто ж визначає ці проблеми, томущо сам соціальний учений рідко бере під сумнів доцільність поставлених передним завдань. Не задає він і питання про те, чиїм цілям служить той або іншийвибір проблем і яким повинне бути його особиста участь у ньому. Замість цьоговін сумирно чекає, поки йому ці проблеми виберуть ті, хто «займає високийранг і статус». Оцінюючи вибір проблем, вони справедливо запитують: «Чомуодин тип бідності нас стосується, а інший немає? Чому ми постійно вивчаємоскоріше бідних, чим не бідних, щоб зрозуміти причини бідності? Чому ми вивчаємовідсутність прагнення до досягнення в членів групи як небажане поводження, алене вивчаємо надмірну погоню за прибутками в процвітаючих бізнесменів, якповодження, що відхиляється?»
Очевидно, щопитання ці для більшості соціальних психологів у США звучать риторично йвідповідь їм відомий: для збереження статус-кво, щоб тримати бідних і багатихна своїх місцях.
Ідеологічнафункція, соціальної психології, дивно добре виконується нею на основахметодологічного індивідуалізму. Це об'єднання методологічних і ідеологічнихустановок була розкрита Нельсоном і Капланом. Проаналізувавши матеріали рядудосліджень із причин поводження, що відхиляється, вони прийшли до висновку, щов більшості з них провина за тяжке становище індивіда покладає на нього самого,а не на соціальне середовище, систему й т.п.
К. Арчибальдназвала це клінічним підходом до використання даних соціальної науки. За їїсловами, відповідно до цього підходу «якщо черевик тисне, то щось не впорядку з ногою». Ця позиція вигідна ще й тим, що як тільки мова йде проіндивіда і його психічну неповноцінність, те, природно, перший, хто покликанийдопомогти усунути цю мниму першопричину бідності й злочинності як соціальнихпроблем, — це, зрозуміло, психологи й соціальні психологи. Вони, таким чином,стають жертвою власної методологічної позиції.
Більше того, вочах суспільної думки вони виглядають винуватцями, які не рахуються з потребамисуспільства.
І цей можливийповорот цілком усвідомлюється вченими. Одними з перших Каплан і Нельсонпопередили про «небезпеку використання соціальної науки й соціальнихучених для перекладання на них провини за колишні політичні й економічніпровали. Ці провали часто являють собою кінцевий результат ряду заходів, дляяких уже не існує більше ні короткострокових, ні довгострокових економічних абосоціальних рішень. Але, оскільки зриви в політико-економічній системівикликають серйозні соціальні наслідки, учених призивають зайнятися цимисоціальними проблемами. Їхнє підключення означає тим самим, що соціальнонебажане поводження саме і являє собою проблему, а аж ніяк не є неминучимпобічним продуктом політичних витрат і технологічних труднощів, тим самимвідволікаючи увагу від реальних причин».
У цих винятковопроникливих словах вірно схоплена основна «зручна» ідея для реальнихвинуватців: зробити вчених козлами відпущення, а самим виступити в ролі борцівза загальне благо. Замаскований під повагу до заслуг соціальної науки, щодосить імпонувало й лестило вченим, цей маневр спочатку не викликав дорікань.Згодом, однак, він був викритий самою дійсністю. «Не так багато роківтому, — говорить Р. Аткинсон, — деякі соціальні вчені заявляли, що в них євідповіді на проблеми, що коштують перед суспільством і що єдина перешкодаполягала в тім, щоб умовити політиків дати гроші для втілення їхніх ідей.Кінець 60-х і початок 70-х років показали, що це не так».
Самі вчені тежзрозуміли, що в ряді випадків їх використовують як ширму для інших цілей, щочасто «у замовника немає серйозних намірів змінити, але він використовуєдані дослідження соціального психолога-практика для того, щоб здатися (курсивмій. — П. Ш.) стурбованим, прогресивним, науково мислячим і т.п.».Лицемірна апеляція до соціальної відповідальності вчених з боку офіційних кілмає в США й інші завдання: заспокоїти найбіднішу частину населення тим, щоот-от вчені щось придумають, але оскільки ті не в змозі принципово зробитищо-небудь без зміни системи, крім паліативних рекомендацій, — дискредитуватизгодом тих учених, які виступають із позицій соціальної критики. Логіка тут проста:от проблеми, от гроші, от межі повноважень — вирішуйте!
Відмовитися відспокуси в такій ситуації важко, тим більше що дійсно є приклади ефективноїучасті соціальної науки в рішенні ряду проблем, досить для цього послатися назнаменитий Хоторнський експеримент. Але саме на практиці й з'ясовується ще одинзв'язок ідеології й методології. Виявляється, що ефективними стають тіприкладні заходи, у яких зберігається модель лабораторного експерименту, деекспериментатор виступає як маніпулятор.
У її основі стратегіяповодження, що має метою однобічне підпорядкування індивідом собі інших людей ізахист себе від собі подібних. Одним із самих могутніх способів такогопідпорядкування служить контроль над інформацією, володіння правомінтерпретації значимих подій, що відбуваються.
На думку К.Аргириса, одним з перших, який звернув увагу на збіг аспекту експерименту йприкладних досліджень, ця стратегія поводження базується на чотирьох цінніснихпринципах: досягати цілей так, як я їх бачу; максимально вигравати й мінімальнопрогравати; викликати (в об'єкта впливу) якнайменше негативних емоцій; бутимаксимально раціональним і мінімально емоційним.
Оскільки в основістратегії контролю лежить контроль над інформацією, то завданням першорядноїважливості при маніпуляції об'єктом впливу стає перекручування, потрібнаінтерпретація інформації, а найчастіше її приховання, попросту говорячи,неправда й обман. Цей підхід ідентичний в експерименті й у реальному житті.
В експериментідослідник як би говорить випробуваному: «Я хочу створити таку обстановку,щоб, поставивши вас у неї, мені максимально вдалося змусити вас поводитися так,як я пророкував. Я, однак, повинен бути впевнений, що якщо ви надійшли так, якя пророкував, то це тому, що ви так захотіли, що це вам здалося розумним, щосаме ви зробили такий вибір. Для того щоб якнайкраще домогтися цього, я повинендуже ретельно й строго поставити весь експеримент і зберегти від вас у таємницівсі його ключові моменти доти, поки він не закінчиться. Я також не можудозволити вам або заохочувати спроби довідатися (до закінчення або під часексперименту) що-небудь про експеримент; я не можу заохочувати спроб пручатисяабо змінювати експеримент. Єдине знання, що я допускаю — це знання в рамкахідеї експерименту.
Експериментальніумови можна підсумувати в такий спосіб: більша чіткість і стійкість моєїпозиції (тобто міцність теоретичної платформи й точність гіпотези) у сполученнііз сильним однобічним контролем над вами (як випробуваним) і збереженням утаємниці цілей, завдань і плану експерименту...».
Взявши якілюстрації ряд досліджень, Аргирис доводить, що вони дають потрібний ефект уреальній дійсності тільки в тому випадку, якщо маніпулятору вдається дотриматиперерахованих умов і в першу чергу зберегти в таємниці щирі цілі й задум всієїоперації.
Однак тут івиникає одна із самих складних проблем, якщо не для самого маніпулятора, то длясоціального психолога, що виступає в ролі соціального інженера, технолога, щопропонує свої знання для рішення проблем, які не він формулює й не він ставить.Якщо навіть у дискусіях про етику експерименту ця проблема обговорюваласявинятково гостро й болісно, те, цілком природно, її масштаби виросли вдискусіях про роль соціального психолога в процесі перетворення дійсності. Уцих дискусіях поступово кристалізувалася самосвідомість соціальних психологів,складався своєрідний автопортрет.
Стереотиписоціального психолога
Соціальніпсихологи в цей час переживають кризу професійної самосвідомості. стереотип, щодомінував раніше, академічного вченого, для якого, як пише М. Дойч, «головнимбуло інтелектуальне досягнення і його висока оцінка колегами, що виражався вприсвоєнні ступенів, академічних звань, посад, усе більше йде в минуле врезультаті зміни загального соціокультурного контексту, нових вимог до професіїсоціального психолога».
M. Дойчу належитьодин з найбільш узагальнених образів американського академічного соціальногопсихолога 70-х років.
Він, як правило,виходець із середнього класу. По переконаннях ліберал, розташовується десь улівій частині політичного спектра. Неохоче йде на співробітництво із владою йінститутами, якщо вони проводять політику, з якої він не згодний. Однак тількив них він може одержати гроші на прикладні дослідження. Його матеріальнестановище залежить від замовників. Він почуває антипатію до даної соціальноїсистеми в цілому, мало зацікавлений у підвищеній ефективності підприємств, щороблять напалмові бомби або яку-небудь іншу руйнівну зброю. У той же час вінмало що може зробити для зміни системи. Смутно усвідомлює необхідністьстворення теорії соціальної зміни. Крім того, він, як правило, не маєнеобхідної професійної підготовки для того, щоб брати участь у розробціконкретних варіантів рішення соціальних проблем.
Стереотипсоціального психолога, описаний M. Дойчем, відповідає найбільш численному типу- молодого, ліберального, критично настроєного, соціального психолога, що лишенедавно одержав утворення й ще не «остиглого» від участі встудентських демонстраціях.
У міру придбанняреального соціального досвіду міняється і його відношення до самого себе йдійсності. На наш погляд, до соціальних психологів цілком застосовнакласифікація Г. Хорнштейна, що він запропонував у результаті дослідженнявідносини соціальних учених до участі в соціальній зміні. Він ділить їх начотири типи.
1. Тип, щовикористовує зовнішній тиск. Він прагне змінити соціальні системи (організації,інститути й т.п.) шляхом тиску ззовні, використовуючи масові демонстрації,насильство й непокору владі. Політично визначає себе як «лівий».
2. Тип, щовикористовує модифікацію поводження. Впливає на організації зсередини шляхомзміни індивідів, застосовуючи різні методики: Т-Групи, модифікації поводження йт.п. Політично відносить себе до «лібералів».
3. Тип, щовикористовує розвиток організації. Прагне поліпшити функціонування системи,оптимізуючи процес ухвалення рішення шляхом зміни різного роду норм і правил,що регламентують поводження людей в організації.
4. Тип експерта.Працює на рівні керівників державних установ і корпорацій. Основне завдання — підвищення ефективності системи в результаті застосування різних методіваналізу. Політично відносить себе до «помірних».
Досить показово(і не дивно), що в міру зростання доходу й інтеграції в "істеблішмент"падає рівень соціального критицизму. Якщо в першій групі вищий показник по ційшкалі — 52%, то в другий і третьої — близько 25%, а в четвертої — усього 4%.Таким же виявився й відсоток виступаючих за радикальні зміни.
Неважкодогадатися, що перший тип виявляється самим масовим, оскільки в Американськійасоціації психологів її члени молодші 30 років становлять близько 65 %, аленастільки ж природно, що найбільшим впливом, авторитетом і благами користуєтьсячетвертий тип.
З огляду на, щометоди першого типу — це скоріше загальногромадянські, а не спеціалізовані методи,а також визначеність позиції четвертого типу, не можна не помітити, що основнийтягар рішення дилеми «теоретична або прикладна наука» лягає насередні дві групи.
Саме цим групамдоводиться вирішувати проблеми, пов'язані з якісним розходженням діяльності «теоретика»і «практика». Узагальнюючи результати дискусії із проблем прикладноїсоціальної психології, що пройшла в 1973 р., М. Дойч виділив наступні параметрицього розходження.
Теоретик прагнеаналізувати свій об'єкт, розкладаючи його на змінні, прагнучи їх ізолювати дляточного встановлення причинно-наслідкового зв'язку. Практик (соціальнийтехнолог), навпроти, комбінує різні змінні. По вираженню С. Московичи, практикробить комбінацію («колаж») з теорій замість того, щоб покладатися наяку-небудь одну з них. Також він ставиться й до методів.
Далі, існуєрозходження в галузі впевненості у власній правоті.
Теоретик, якправило, більше скептично й самокритично ставиться до своїх досягнень, добреусвідомлюючи їхню неповноту й відносність істини, що втримується в них. Вінрозуміє, що повинен (по вираженню Г. Теджфела) пишатися своєю скромністю.Соціальний психолог, хоча б для досягнення психотерапевтичного ефекту увідносинах із клієнтом, зобов'язаний демонструвати повну впевненість у своїхпроектах і їхній ефективності. Він задовольняється тим, що вони «працюють».
Теоретик тяжіє довідкриття цікавих і неочевидних фактів, високо цінує теорію, здатну пророчитираніше. Практична цінність теоретичного відкриття може спочатку бутинеочевидної. Але для практика саме ця сторона здобуває першорядне значення, таксамо як і вартість практичного впровадження відкриття.
У той час як длятеоретика вміння підтримувати гарні відносини з людьми відходить на другийплан, хоча й не втрачає значення, для практика здатність установити контакт(сподобатися, зробити гарне враження) з людьми, що найчастіше сильновідрізняються від нього по своїй підготовці, рівню утворення, поглядам і т.п.,висувається на перше місце. Він повинен уміти переконувати, «продаватисвій товар». На відміну від теоретика практик повинен уміти розбиратися всамому собі, своїх мотивах, почуттях, оскільки часто вони можуть (так само як ів психотерапевта, психолога-клініциста) бути індикатором тієї або іншоїпроблеми в тій мережі соціальних зв'язків, у яку він включається при рішеннісвоїх завдань. Досить істотно різняться соціальні ролі теоретика й практика.Якщо для теоретика головне — це знання про соціальні інститути, то для практика- підвищення їхньої ефективності. Ці ролі, зрозуміло, не існують у чистійформі, але розходження між ними проявляється чітко. Практику ціль задаєтьсяззовні. За її реалізацію він одержує винагороду, звичайно більше високе, ніжтеоретик за свою роботу. Критерієм істинності для нього служить ефективність,причому віддалені, нехай навіть необоротні ефекти його не цікавлять.
Виконуючи різнісоціальні ролі, теоретик і практик часто вступають у конфлікт. Практик називаєтеоретика непрактичним, теоретик практика дурнем. До цього пункту М. Дойчаварто додати, що теоретики дивляться на практика або як на паразита, щовикористовує плоди чужої роботи, чужих досліджень, або ще більш презирливо, «якна повію, що продає себе тому, хто дорожче заплатить». Скептично теоретикиставляться й до популяризації своїх знань, у той час як практики зацікавлені впропаганді своїх досягнень.
Нарешті, істотнорізне місце в діяльності теоретика й практика займають етичні проблеми. Вонивиникають і в лабораторному експерименті, хоча в них є можливість післядослідження зняти деякі негативні наслідки, вони неминучі й у практичнійдіяльності, де часто від приховання щирих цілей проведеного заходу залежитьйого ефективність. Перед практиком гостро встають такі питання, як брати участьчи в примусі, чи застосовувати насильство, брехати або говорити правду, кому нашкоду й кому на користь іде його діяльність і т.п. Не менше значення (а насучасному етапі, можливо, навіть більше) здобувають для соціального психологапроблеми, нерозривно зв'язані майже з кожним з перерахованих М. Дойчем пунктів,оскільки вони стосуються того, як сам учений визначає свою позицію у континуумі«теорія-практика». Це залежить уже від його системи цінностей,мотивації й багатьох інших факторів, що впливають на прийняття принциповихжиттєвих рішень.
Література
1. Брушлинський О.В. Мислення й прогнозування. — К., 2004
2. Брушлинський О.В., Тихомиров O.K. Психологіямислення // Тенденції розвитку психологічної науки. — К., 1989.
3. Василюк Ф.Є. Психологія переживання. — К., 1999.
4. Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. — К., 1996.
5. Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурнуюпсихологию. — М, 1998.