Організаційно-правові засади діяльності органів управління охороною культурної спадщини

Донецький нціональний університет
Економіко-правовий факультет

Кафедра інформаційних систем управління
Реферат

З дисципліни «Законодавча та нормативна база інформаційної діяльності»

На тему «Організаційно-правові засади діяльності органів управління охороною культурної спадщини»



Студентки 2 курсу Спеціаьності 0201 Охріменко К. Викладач Синкова О.М.





2011 ПЛАН 1. Організаційно-правові засади управління культурою. 2. Органи управління культурою. 3. Правове регулювання діяльності закладів і установ культури. 4. Місцеве самоврядування і культура.
5. Охорона культурної спадщини.

1. Організаційно-правові засади управління культурою
Культура як самостійна галузь соціально-культурного будів­ництва включає до себе широке коло державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій, закладів культури. До цієї галузі належать: театральне, музичне, хореографічне, образотворче, декора­тивно-прикладне, естрадне і циркове мистецтво; концертні організації, музеї, бібліотеки, будинки культури та ін.; кінематографія; телебачення і радіомовлення; видавнича справа, поліграфія і торгівля книгами.

Управління культурною спадщиною полягає в:організації створення, розпов­сюдження і популяризації творів літератури та мистецтва; забезпе­ченні поширення інформації і пропаганди досягнень культури; збе­реженні і використанні культурних цінностей; охороні творів мистецт­ва і пам'ятників культури, підвищенні культурного рівня населення України; керівництві підприємствами, організаціями, установами і закладами культури.

З метою реалізації в повному обсязі Комплексної програми ос­новних напрямків розвитку культури в Україні до 2005 року та вимог Конституції України щодо консолідації та розвитку української нації, розвитку її історичної свідомості, традицій, культури, мови, гарантій свободи, художньої творчості, а також вимог щодо охорони історич­но-культурної спадщини розроблено концептуальні напрямки діяль­ності органів виконавчої влади щодо розвитку культури у галузі те­атрального і музичного мистецтва, кінематографії та відеокультури, образотворчого мистецтва й архітектури, охорони і використання пам'яток історії та культури.

Діяльність у сфері культури здійснюється на професійній чи ама­торський основі у порядку, визначеному Основами законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 p.,законодавством Украї­ни про підприємства, підприємницьку діяльність, некомерційні орган­ізації та об'єднання, а також законодавством, що регулює конкретні види діяльності у сфері культури.

Основи законодавства України про культуру визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в України,регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на дос­туп до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Пріоритетні напрямки розвитку культури визначаються цільо­вими загальнодержавними програмами, які затверджуються Вер­ховною Радою України (ст. 85 Конституції України). Держава ство­рює умови для розвитку культури української нації та культур на­ціональних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень в галузі те­орії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального та фінансового забезпечення зак­ладів, підприємств, установ, організацій культури.
2. Органи управління культурою
Політику держави у сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Органи виконавчої владизабезпечують реалізацію політики у сфері культури; здійснюють за участю громадських об'єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України, та ін.

Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється систе­мою органів виконавчої влади, кожен з яких реалізує свою компе­тенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосеред­ньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, дру­карська справа та ін.

Систему державних органів управління культурою складають:

Міністерство культури і мистецтв України, міністерство культури АРК, управління культури обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відділи культури районної держав­ної адміністрації, підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видо­вищні підприємства і заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури і мистецтва, музичні та художні школи.

Міністерство культури і мистецтв України(далі — Мінкультури України) діє на основі Положення про нього, затвердженого Ука­зом Президента України від 9 грудня 1995 p.(зі змінами від 27 січня 1999 p.).

Основними завданнями Мінкультури України є:реалізація дер­жавної політики у сфері культури і мистецтв; збереження культурно-мистецького надбання, розвиток української культури і мистецтва, створення сприятливих умов для збереження етнічної, мовної та куль­турної самобутності, рівноправного розвитку національних культур в Україні; розроблення пропозицій щодо основних напрямків розвитку національної культури і мистецтв, стимулювання культурно-мистецького процесу; розширення міжнародного культурного співробітницт­ва, розвиток культурних зв'язків та ін.

Відповідно до покладених на Мінкультури України завдань воно розробляє проекти цільових державних програм розвитку культури і мистецтва, пропозиції щодо правового регулювання; прогнозує роз­виток культури і мистецтва, підтримує розповсюдження творів літе­ратури і мистецтва; створює умови для розвитку всіх видів мистецтв, самодіяльної творчості, заохочує новаторські пошуки в мистецтві; за­безпечує свободу творчості, створює умови для вільного виявлення індивідуальності митця; сприяє роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, молодіжних і дитячих організацій, фондів, асо­ціацій, інших громадських організацій, що діють у сфері культури і мистецтв, та ін.

Мінкультури України в межах своїх повноважень та на вико­нання законодавства України видає накази, у разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти. Для погодженого вирішення питань, що належать до компе­тенції Мінкультури України, обговорення найважливіших напрямків його діяльності та розвитку культури і мистецтв утворюється ко­легія, рішення якої приводяться в життя наказом Міністра куль­тури і мистецтв України. Для аналізу проблем культури і мистец­тва, координації роботи з виконання програм досліджень у сфері культури, вироблення наукових рекомендацій та пропозицій з ос­новних питань розвитку мистецтва, культурно-просвітницької ро­боти, масової художньої творчості, мистецької освіти в Мінкуль­тури України утворюються наукова рада, інші консультативні орга­ни. Їх склад та положення про них затверджує Міністр культури і мистецтв України.

Державну політику щодо телебачення і радіомов­лення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального і пра­вового захисту працівників цієї сфери визначають Верховна Рада і Президент України. Кабінет Міністрів України забезпечує реаліза­цію державної політики щодо телебачення і радіомовлення, коорди­нує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у цій сфері.

Уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України є Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України,який здійснює керівництво державним телебаченням і радіомовленням, несе відпо­відальність за його розвиток, координує діяльність підприємств, ус­танов і організацій, що входять до сфери його управління.

Основними завданнями Державного комітету в сфері телебачен­ня і радіомовлення є: забезпечення реалізації державної інформа­ційної політики засобами телебачення і радіомовлення; організація виконання актів законодавства у сфері телебачення і радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення і ра­діомовлення; формування національного телерадіопростору; орга­нізаційне забезпечення поширення телерадіоінформації на зарубіж­ну аудиторію.

Законом України від 23 вересня 1997р. створена Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення—постійно діючий позавідомчий державний контролюючий орган, підзвітний в своїй діяльності Верховній Раді і Президенту України та відпові­дальний за розвиток, якісний стан телебачення і радіомовлення Ук­раїни, зростання професійного, художнього та етичного рівня про­грам і передач телерадіоорганізацій. Половину складу Національної ради призначає Верховна Рада України, а другу штатну — Президент України. Національну раду очолює Голова, який обирається таємним голосуванням членами Національної ради за спільним поданням Верховної Ради і Президента України.

До компетенції Національної ради належить: контроль за додер­жанням законодавства у галузі телебачення і радіомовлення Украї­ни; участь в реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення та концепції розвитку телерадіоінформаційного про­стору України; забезпечення прав громадян і захист інтересів націо­нальних телерадіовиробників.

Національна рада відповідно до Закону України від 23 вересня 1997 р. «Пропорядок висвітлення діяльності органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масо­вої інформації» забезпечує розміщення державного замовлення на аудіо- і відеоінформаційну продукцію про діяльність Верховної Ради, ПрезидентаУкраїни та Кабінету Міністрів України і здійснює кон­троль за додержанням порядку, форм і стандартів мовлення. На кон­курсній основі Національна рада видає телерадіоорганізаціям ліцензії на мовлення, кабельне мовлення, ретрансляцію, проводове (кабель­не) мовленні та час мовлення. Порядок видачі ліцензії визначаєть­ся Закон ом Українки від 21 грудня 1993 р. «Протелебачення і раді­омовлення».

Національна рада здійснює наглядові та контрольні функції за додержанням чинного законодавства в галузі телебачення і радіомов­лення суб'єктами правовідносин України; за додержанням телерадіоорганізаціями умов ліцензії; порядку мовлення під час виборів і ре­ферендумів; стандартів і норм технічної якості телерадіопрограм; чин­ного законодавства України щодо реклами, авторського права і суміжних прав, державної мови, спонсорської діяльності; за розподі­лом та ефективним використанням радіочастотного ресурсу для по­треб телерадіомовлення.

Національна рада має право: здійснювати перевірку діяльності телерадіоорганізацій щодо умов та порядку використання каналів мовлення; отримувати від усіх телерадіоорганізацій документи, відо­мості та положення щодо їх діяльності; розглядати справи про по­рушення телерадіоорганізаціями чинного законодавства України та умов, зазначених — у ліцензії, і вживати за результатами розгляду при­мусові заходи (оголошувати попередження, застосовувати штрафні санкції, тимчасово зупиняти дію ліцензії); подавати до суду справи про позбавлення телеорганізації ліцензії та ін.

З метою координації діяльності місцевих телеорганізацій та за­безпечення виконання законодавства України в галузі телебачення і радіомовлення, нормативних актів Національної ради в АРК, обла­стях України, містах Києві та Севастополі створюються представ­ництва Національної ради України з питань телебачення і ра­діомовлення.Діяльність представництва здійснюється на підставі Положення пронього, яке приймається Національною радою.

Законом України від 18 липня 1997 р. «Про системуСуспільно­го телебачення і радіомовлення України» з метою всебічного задо­волення потреб суспільства в оперативній інформації, забезпечення плюралістичного характеру мовлення, зважаючи на національні тра­диції, створена система Суспільного телерадіомовлення України.

Суспільне телерадіомовлення України —це телерадіоорганізація з статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбут­кової системи масової комунікації, яка є об'єктом права власності Українського народу. Воно діє згідно з Програмною концепцією, зат­вердженою постановою Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. «Простворення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України», та Статутом, який затверджує Верховна Рада.

Невід'ємною складовою частиною системи Суспільного телерадіо­мовлення України є телерадіоорганізація «Громадське Українське радіо і телебачення» (ГУРТ), яка діє на підставі Положення про неї. Її основ­ними завданнями є: реалізація Програмної концепції Суспільного теле­радіомовлення України; забезпечення вільного доступу до крайок зразків національного культурного та мистецького здобутку, а також забезпе­чення на конкурсних засадах трансляції передач місцевих, в тому числі регіональних, телерадіоорганізацій незалежно від форм власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 1998 p. створена Державна акціонерна компанія «Українське телебачення і радіомовлення», яка здійснює свою діяльність на основі Статуту.

Важливе значення в сфері управління культурою має інфор­мація.Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Проінформацію»встановлено загальні правові основи одержання, використання, поши­рення та зберігання інформації, закріплено право на інформацію, її систему, джерела, визначено статус учасників інформаційних відно­син, урегульовано доступ до інформації та забезпечення її охорони і захист особи та суспільства від неправдивої інформації.

Функції центрального органу виконавчої влади в сфері інформації виконує Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України.

Указом Президента України від 16 вересня 1998 р. «Провдос­коналення державного управління інформаційною сферою» з метою підвищення ефективності державної інформаційної політики утворе­но Державне агентство інформації України.

Масова інформація —це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними за­собами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, зву­козапис, відеозапис тощо.

Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні врегульовано Законом України від 16 листопада 1992 p. «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні». Їх діяльність регулюється також законами України від 3 липня 1996 р. «Про рекла­му»,від 7 лютого 1991 p.«Про підприємництво», від 23 грудня 1993 p. «Про авторське право і суміжні права», від 23 березня 2000 р. «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм», по­становою Кабінету Міністрів України від 13 жовтім 2000 р. «Прозат­вердження положень з питань розповсюдження примірників аудіовізуаль­них творів та фонограм» та іншими законодавчими актами. Всі друко­вані засоби масової інформації, що видаються на території України, підлягають державній реєстрації в органах виконавчої влади.

Загальні засади видавничої справи в Україні врегу­льовано Законом України від 5 липня 1997 р. «Провидавничу спра­ву», який закріплює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовід­носин і функціонування суб'єктів видавничої справи.

Державна політика у видавничій справі визначається Верховною Радою України і спрямована на підтримку розвитку національного книго­видання, наповнення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил Ук­раїни та інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.

Державна політика підтримки культур національних меншин у видавничій справі здійснюється через відповідні органи виконавчої влади із залученням національно-культурних товариств.

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у видавничій справі, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади у сфері видавництва.

До суб'єктів видавничої справи належать видавці, виготівники та розповсюджувачі видавничої продукції. Ними можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законній підставі, юридичні особи України та інших дер­жав. З метою їх обліку ведеться Державний реєстр України видавців, виготовників і розповсюджувачів видавничої продукції. Положення про який затверджується Кабінетом Міністрів України.

У сфері видавничої справи та інформаційної діяльності певна роль належить державній культурно-науковій установі —Книжковій палаті України,повноваження якої закріплені в ст. 27 Закону Украї­ни «Про видавничу справу».

З метою підвищення ефективності державного управління в сис­тем видавничої підготовки, поліграфічного виконання і розповсюджен­ня друкованої продукції відповідно до Указу Президента України від 16 вересня 1998 р. «Провдосконалення державного управління інфор­маційною справою» постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 1998 p.утворена Державна акціонерна компанія «Українське видавничо-поліграфічне об'єднання»,яка є відкритим акціонерним товариством і діє на підставі Статуту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 1998 p.

Правові основи діяльності в галузі кінематографії та регулювання суспільних відносин, пов'язаних з виробництвом, роз­повсюдженням, зберіганням і демонтуванням фільмів, урегульовані Законом України від 13 січня 1998 р. «Прокінематографію».

Державну політику в галузі кінематографії реалізує Мінкультури України, яке здійснює управління кіновиробництвом і кінопрока­том — та формує Державний фільмофонд.

Місцевими органами управління кінематографією є органи, виз­начені Радою міністрів АРК, обласними. Київською та Севасто­польською міськими державними адміністраціями за погодженням з центральним органом виконавчої влади у галузі кінематографії. Ці органи реалізують державну політику в галузі кінематографії.

Державне управління в галузі охорони і використан­ня пам'яток історії та культуриздійснюється Ка­бінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої вла­ди та органами місцевого самоврядування. Спеціально уповноваже­ними державними органами у цій галузі є Мінкультури України,

Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, Державний комітет архівів України та їх органи на місцях, а також інші державні органи, до компетенції яких законодавством віднесено здійснення цих функцій. Компетенція цих органів визна­чається положеннями про них.

Відповідно до Закону України від 13 липня 1978 р. «Проохоро­ну і використання пам'яток історії та культури»Мінкультури Украї­ни встановлює та організує роботу по обліку, охороні і реєстрації, ре­ставрації, використанню та популяризації пам'яток історії та культу­ри. З огляду на винятково важливе значення відтворення видатних пам'яток історії та культури для відродження художності українсь­кого народу і з метою відбудови втраченої історико-архітектурної спадщини приПрезиденті України Указом від 9 грудня 1995 р. «Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури» утворена Комісія з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури,яка діє на підставі Положення про неї.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 p.зат­верджено «Положення про державний реєстр національного культур­ного надбання». До реєстру заносяться пам'ятки історії, археології, мистецтва, документальні пам'ятки та інші об'єкти, які становлять ви­няткову цінність з огляду історії, культури, етнології або науки.

Для збереження, активізації пошуку та виявлення цінностей, що становлять національну культурну спадщину України, приПрезиденті України утворено консультативно-дорадчий орган — Раду з питань збереження національної культурної спадщини.Цей орган у своїй діяльності керується Положенням про нього, затвердженим Прези­дентом України 27 жовтня 1997 p.

На виконання згаданого Указу Президента України від 9 грудня 1995 p.постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 p. затверджені Програма відтворення видатних пам'яток історії та куль­тури, а також їх Перелік. В основу формування Переліку видатних пам'яток історії та культури, які передбачається відтворити, покла­дено критерії їх історичної, мистецької та культурної цінності. Законом України від 21 вересня 1999 р. «Провивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» врегульовано відносини, пов'язані з вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей. Цей Закон також спрямований на охорону національної культурної спадщини та роз­виток міжнародного співробітництва України у сфері культури. Однак його дія не поширюється на сучасні сувенірні вироби, предмети куль­турного призначення серійного та масового виробництва.
3. Правове регулювання діяльності закладів і установ культури
Закон України від 27 січня 1995 р. «Пробібліотеки і бібліо­течну справу»визначає загальні засади бібліотечної спра­ви і бібліотечну систему України, встановлює ви­моги до формування і збереження бібліотечних фондів, бібліотечного обслуговування з метою задоволення інформаційних, наукових і культур­них потреб суспільства, збагачення духовного потенціалу народу.

Центральним органом виконавчої влади, що здійснює загальне методичне керівництво і координацію роботи бібліотеками, є Мінкультури України, яке: реалізує єдину державну політику щодо бібліотечної справи в Україні, формує вимоги щодо державного ста­тистичного обліку бібліотек, заснованих на території України; виз­начає державні потреби щодо бібліотечного обслуговування та нор­мативи, що гарантують його належний рівень; створює спеціалізовані організаційні структури для матеріально-технічного та науково-мето­дичного забезпечення бібліотечної діяльності; здійснює координацію робіт по об'єднанню бібліотек в єдину інформаційну систему та ін.

Мінкультури України та інші органи виконавчої влади, що мають бібліотеки, реалізують державну політику в галузі бібліотечної спра­ви, визначають систему управління мережею підпорядкованих їм бібліотек, забезпечують координацію їх діяльності з бібліотечною системою Мінкультури України.

Окремі повноваження щодо розвитку бібліотечної справи орга­ни виконавчої влади в межах своєї компетенції можуть делегувати громадським організаціям культурологічної спрямованості. Вони також здійснюють контроль за реалізацією цих повноважень.

Фінансування державних бібліотек здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Суспільні відносини у галузі музейної справи врегуль­овані Основами законодавства України про культуру та Законом Українивід 29 червня 1995 р. «Промузеї та музейну справу», яким встановлені правові, економічні, соціальні засади наукового комп­лектування, вивчення, збереження та.використання пам'яток приро­ди, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів.

Центральним органом виконавчої влади у сфері музейної справиє Мінкультури України, який: здійснює організаційно-методичне ке­рівництво у цій сфері; реалізує національну музейну політику в Ук­раїні; формує вимоги щодо державного статистичного обліку музеїв, створених на території України; визначає державні потреби щодо му­зейного обслуговування та нормативи, що гарантують його належний рівень; створює спеціалізовані організаційні структури для науково-ме­тодичного та матеріально-технічного забезпечення музеїв; здійснює координацію робіт по об'єднанню музеїв в єдину інформаційну систе­му; організує навчання та фахову перепідготовку музейних працівників; здійснює контроль за діяльністю державних музеїв, обліком і збере­женням Музейного фонду України; організує наукові дослідження в галузі музеєзнавства.

Інші центральні та місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють керівництво під­відомчими їм музеями.

З метою оптимізації функціонування мережі клубних за­кладів і забезпечення конституційних прав громадян на задово­лення їх культурних потреб постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1998 р. «Пронормативне забезпечення населення клубними закладами»затверджені нормативи забезпечення на­селення клубними закладами. Ці нормативи запроваджено як ор­ієнтований напрямок організації системи культурного обслуговуван­ня населення міст, селищ і сіл, що не обмежує ініціативу місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування щодо розвитку і функціонування клубних закладів.

В Україні діє система архівних установ, яка здійснює свої функції відповідно до Закону України від 24 грудня 1993 р. «Про національний архівний фонд та архівні установи».До неї входять: Державний комітет архівів України; центральні та галузеві державні архіви; державні архівні установи АРК; місцеві державні архівні ус­танови; архівні підрозділи самоврядних наукових установ, держав­них музеїв та бібліотек; архівні підрозділи органів, підприємств, установ і організацій; архіви (архівні підрозділи) об'єднань грома­дян, підприємств, установ і організацій, заснованих на колективній та приватній формах власності; науково-дослідні установи в галузі архівної справи.

Центральним органом виконавчої влади, що здійснює управлін­ня архівною справою та несе відповідальність за її стан і подальший розвиток, є Державний комітет архівів України,який здійснює конт­роль і нормативно-методичне забезпечення ведення діловодства і архівної справи.

З метою державної підтримки закладів культури, що відіграють визначну роль удуховному житті людини, створення належних умов для їх дальшого розвитку та примноження культурної спадщини народу України Указом Президента України від 11 жовтня 1994р. «Про національні заклади культури»встановлено, що статус націо­нальних надається закладам культури, майно яких перебуває у загаль­нодержавній власності. Функції управління майном таких закладів культури здійснює Мінкультури України, яке затверджує положен­ня про конкретний заклад культури, укладає і розриває контракти з керівниками цих закладів. Майно цих закладів не підлягає привати­зації. Фінансування здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Контроль за рівнем культурної діяльності, здійснюваної на­ціональними закладами культури, використанням ними бюджетних коштів здійснюють наглядові ради приМінкультури України, які ут­ворюються ним за основними напрямками діяльності цих закладів.

Положення про національний заклад (установу) України затверд­жено Указом Президента України від 16 червня 1995 p.(зі змінами).

Особливе місце у сфері культури і мистецтва посідають об'єд­нання громадян. В Україні створені і діють творчі спілки письменників, композиторів, художників, театральних діячів, кінема­тографістів, фотохудожників, журналістів, архітекторів, майстрів народногомистецтва, дизайнерів та ін. Правові та організаційні за­сади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтва виз­начені Законом України від 17 жовтня 1997 р. «Пропрофесійних твор­чих працівників та творчі спілки».

Творча спілка створюється групою професійних творчих праців­ників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтв (всеукраїнська — у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місце­ва) — не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені та оприлюднені твори культури і мистецтва чи їх інтерпретації.

Членами творчої спілки можуть бути професійні творчі праців­ники — громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які до-сягли вісімнадцяти років. Рішення про утворення творчої спілки прий­мається загальними зборами (з'їздом, конференцією). Питання про надання спілці професійних творчих працівників статусу творчої спілки як суб'єкта діяльності вирішуються приреєстрації спілки у поряд­ку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державній реєст­рації підлягають усі творчі спілки. Державна реєстрація всеукраї­нських творчих спілок здійснюється Міністерством юстиції Украї­ни, а їх територіальних осередків та регіональних (місцевих) творчих спілок — відповідними місцевими органами виконавчої влади. Орга­нами управління творчих спілок є загальні збори (з'їзд, конференція), правління, президія, рада тощо та голова правління.

Указом Президента України від 14 грудня 1996 р. «ПроАкаде­мію мистецтв України»створена Академія мистецтв України — вища творчо-наукова установа у галузі мистецтва, яка є самоврядною організацією, що діє на основі Статуту.

Основними завданнями Академії мистецтв України є:сприяння подальшому розвиткові художньої творчості в Україні, створенню і поширенню художніх цінностей; пошук ефективних шляхів відрод­ження і збагачення української культури, розвиток національних мистецьких традицій, визначних художніх шкіл та осередків; прове­дення фундаментальних науково-теоретичних досліджень з проблем художньої творчості, історії та теорії українського мистецтва, худож­ньої критики, мистецької освіти та естетичного виховання молоді;

вивчення та наукове узагальнення світових тенденцій і досягнень у розвитку мистецтва, створення умов для ефективного використання цих досягнень та ін.
4. Місцеве самоврядування і культура
Органи місцевого самоврядування відповідно до ст. 32 Зако­ну України «Про місцеве самоврядування в Україні»здійснюють власні (самоврядні) повноваження щодо: управ­ління закладами культури; створення необхідних умов для виховання дітей, молоді, розвитку їх здібностей; вирішення питань про надання професійним творчим працівникам на пільгових умовах у користуван­ня приміщень під майстерні, студії та лабораторії, необхідних для їх творчої діяльності; організації медичного обслуговування та харчування у закладах культури, які належать територіальним громадам або пере­дані їм; створення умов для розвитку культури; сприяння відродженню осередків традиційної народної творчості, національно-культурних тра­дицій населення, художніх промислів і ремесел; сприяння роботі твор­чих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших гро­мадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері культури.

Органам місцевого самоврядування у сфері культури державою делеговано низку повноважень:забезпечення вив­чення рідної мови через національно-культурні товариства; визна­чення потреб та формування замовлень на кадри для закладів куль­тури, укладання договорів на підготовку спеціалістів, організація роботи щодо підвищення кваліфікації кадрів; вирішення питань про надання неповнолітнім, студентам, пенсіонерам та інвалідам права на безкоштовне і пільгове користування об'єктами культури, а також визначення порядку компенсації закладам культури вартості послуг, наданих безкоштовно або на пільгових умовах; забезпечення охоро­ни пам'яток історії та культури, збереження та використання куль­турного надбання; реєстрація статутів культурно-освітніх закладів не­залежно від форм власності.

Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради зат­верджуються програми культурного розвитку відповідно району, об­ласті, заслуховуються звіти про їх виконання; приймаються рішення про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні, та вирішуються інші питання, передбачені ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

До компетенції органів місцевого самоврядування також нале­жить кінообслуговування місцевого населення, організація роботи місцевих періодичних видань, радіо- і телепередач, контролю щодо збереження пам'ятників історії та культури.

У сфері культури районні і обласні ради мають право делегувати частину своїх повноважень відповідним місцевим державним адміністраціям. Перелік питань, які можуть делегуватися, наведено в ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
5. Охорона культурної спадщини

Відповідно до Закону України " Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 року культурна спадщина являє собою сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини.
Охорона культурної спадщини являє собою комплекс заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації, та музеєфікації об'єктів культурної спадщини.
За типами об'єкти культурної спадщини поділяються на:
♦ споруди (витвори)— твори архітектури та інженерного мистецтва разом з природними чи створеними людиною елементами, твори монументальної скульптури та монументального малярства, археологічні об'єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб;
♦ комплекси (ансамблі)— топографічне визначені сукупності окремих або поєднаних між собою споруд різного призначення, що відзначаються своєю архітектурою та органічним зв'язком з ландшафтом;
♦ визначні місця— топографічне визначені зони або ландшафти, природні, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду.
За видами об'єкти культурної спадщини поділяються на:
♦ археологічні— городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що містяться під водою;
♦ історичні— будинки, споруди, їхні комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;
♦ монументального мистецтва — твори образотворчого мистецтва, як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);
♦ архітектури та містобудування— історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, залишки давнього планування та забудови, окремі архітектурні споруди, а також пов'язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва;
♦ садово-паркового мистецтва— поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами;
♦ ландшафтні— природні території, які мають історичну цінність.
Державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.
До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належать:
♦ центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;
♦ орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
♦ органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій;
♦ органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.
Органи охорони культурної спадщини забезпечуютьпо можливості вільний доступ до пам'яток з метою їхнього екскурсійного відвідування, якщо вони вважаються придатними для цього. Власник пам'ятки або уповноважений ним орган, особа, яка набула права володіння, користування чи управління, зобов'язані за погодженням з органами охорони культурної спадщини організувати такий доступ. Порядок цього доступу встановлюється охоронними договорами.
Об'єкти культурної спадщининезалежно від форм власності відповідно до їхньої антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Законом України «Про охорону культурної спадщини» вирішуються такі головні питання як:
1)відповідальності за порушення пам'яткоохоронного законодавства. Від цих порушень страждають і пам'ятки і суспільство. Законом встановлені серйозні штрафні санкції за такі дії. В присвячених цьому питанню статтях прописані конкретні суми штрафів, які прив'язали до неоподаткованого мінімума доходів громадян. В реальних цифрах це означає, що органи охорони пам'яток мають право оштрафувати юридичну особу максимально на 170 тис. грн., та ще примусити своїм коштом виправити те, що призвело до втрат. Тобто, якщо щось незаконно знесли — відбудувати, якщо збудували — знести і так далі.
2)Закон також передбачає відрахування 10% від прибутків туристичних фірм та організацій, які експлуатують пам'ятки, на реставрацію та утримання цих пам'яток. Але, наскільки я знаю, ті, хто займається туристичним бізнесом, категорично проти цих положень, і зараз туристичне лоббі активно працює у Верховній Раді, щоб його відмінити. До речі, всі повноваження з цього питання покладено на відповідні місцеві органи.
3)Закон покладає керівництво справою охорони культурної спадщини на Кабінет Міністрів України і на центральний орган виконавчої влади у цій сфері. Цей орган свідомо не названо конкретно. Згідно Конституції, Президент має право ліквідовувати, реорганізовувати, перейменовувати міністерства, і якщо буде назване міністерство в Законі, то потім і Закон треба буде змінювати. Передбачалося, що Президент чи Кабінет Міністрів України визначать нарешті цей орган. І зараз у нас існує два центральних органи: Міністерство культури та мистецтв, яке займається пам'ятками історії, археології та монументального мистецтва, та Держбуд, який займається пам'ятками містобудування і архітектури.
4)у Закон України «Про охорону культурної спадщини» є деякі розбіжності з законами про ліцензування. В нашому Законі записано, що реставрацією пам'яток і проектуванням реставраційних робіт мають право займатись тільки організації, які отримали відповідну ліцензію. В Законі «Про ліцензування окремих видів господарської діяльності» це не зазначено. Але той Закон набрав чинності раніше, ніж наш, а існує юридична норма, що виконується положення закону, який набрав чинності останнім. Тому, згідно Закону «Про охорону культурної спадщини» ці ліцензії видаються: для організацій, що працюють у столиці — на рівні м. Києва, що працюють у межах областей — обласними управліннями містобудування та архітектури, а Держбуд видає ліцензії організаціям, які працюють у межах усієї України.
Висновок

Сьогодні надто серйозна небезпека, зумовлена новими феноменами, притаманними нашому часові, загрожує культурній спадщині, яка є істотною частиною спадщини людства і джерелом збагачення і гармонійного розвитку нинішньої та майбутньої цивілізації.
Кожний здобуток культурної спадщини є унікальним і що зникнення будь-якого з них є безповоротною втратою і непоправним збідненням цієї спадщини. Отже, кожна країна, на терені якої розташовані здобутки культурної спадщини, повинна зберігати цю частину спадщини людства і забезпечити її передачу наступним генераціям. Вивчення культурної спадщини, знання про неї, її захист у різних країнах світу сприяють взаєморозумінню між народами.