--PAGE_BREAK--У цехових статутах визначалося, які саме і скільки виробів будуть виробляти; їхні розміри, форми, колір тощо; кількість майстрів і підмайстрів, їхні права; розмір внесків майстрів до спільної кари; кількість робітників та учнів, яких мав право тримати майстер, строки учнівства; розмір заробітної плати підмайстрам та учням; правила прийому нових членів у цехи; кількість сировини, інструментів і матеріалів; тривалість робочого дня, штрафи за порушення статутів і т. ін. [2, 152]. У цехах панівне становище посідали майстри, їм підпорядковувались підмайстри й учні. За виконанням статутів слідкували обрані на загальних зборах цехових майстрів (братчанах) старшин — цехмістри. Кожен цех мав свої прапори, знаки, грамоти тощо.
Важливо, що при вступі майстрів до цеху ретельно перевіряли їхні знання, вміння зробити «шедевр» — взірець певного виробу [24, 66]. Відбувалися своєрідні іспити-конкурси майстрів. Це, безперечно, сприяло вдосконаленню ремісничої майстерності. У містах працювали позацехові майстри — партачі. Вони жили переважно на передмісті, були обмежені у своїй діяльності, не мали права продавати власні вироби на міському ринку. Це було причиною конкурентних сутичок. Цехові і позацехові майстри зазнавали утисків з боку володарів міст. Глибокі соціальні суперечності посилювали боротьбу проти феодальної системи.
Проникнення у ремісниче виробництво нових відносин зумовлене як економічними змінами, так і рівнем розвитку ремесел. Із поглибленням поділу праці від окремих ремісничих професій відгалужувалися нові спеціальності [42, 26]. Так, серед ремісників-текстильників виділилися ткачі, полотнярі, шерстяники, прядильники (ниткарі), сукновали і постригачі сукна, мотузники, канатники тощо; серед деревообробників – бондарі, теслярі, колісники, різьбярі, ґонтарі, каретники, кошикарі, ситники і т. ін. Із зростанням попиту на ремісничі вироби з боку міського і сільського населення, ускладненням і диференціацією самого ремесла поглиблювалося майнове розшарування цехових і позацехових ремісників. Більш заможні майстри перетворювалися на дрібних підприємців і скупників. В умовах зародження капіталістичних відносин цехова, замкнена за визначеними обмеженнями організація гальмувала ремісниче виробництво.
Вільніші можливості для діяльності, не такі обмежені, як у цехових майстернях, мали сільські і міські домашні промисли, тобто дрібне ручне товарне виробництво. Воно існувало в умовах натурального господарства, де із наявної сировини виготовляли вироби на продаж. Власниками промислів були представники майже всіх прошарків населення України — міщани, селяни, козаки, купці, шляхта і т. ін. Серед домашніх промислів найбільшого поширення набули текстильні, шевські, кравецькі, кушнірські [67, 59]. Селяни традиційно вирощували у своїх господарствах льон і коноплі, стригли вівці, із наявної сировини виготовляли тканини інтер'єрного й одягового призначення для себе і на продаж.
У XVI—XVII ст. на основі ремесел і домашніх промислів зародилася нова, більш висока форма виробництва — мануфактура. Капіталістичне підприємство ґрунтувалося на ремісничій техніці й поділі праці. Ця стадія розвитку промисловості історично передувала великій машинній індустрії. Процес звуження ремісничих спеціальностей тривав (часто виконувалась тільки одна операція). Дещо полегшувались трудомісткі роботи, удосконалювались інструменти тощо. Шляхи виникнення мануфактур були різними [2, 71-72]. Дрібні промисли (майстерні) зміцнювались, розширювались, поступово переростали у більші виробничі заклади з поділом праці. Окремі виробники підпорядковувались представникам торгового капіталу, який проникав у всі сфери господарства у зв'язку з розвитком торгово-грошових, капіталістичних відносин. Ці процеси відбувалися в умовах феодалізму, де панувала кріпосницька система.
За характером виробничих відносин на Україні можна виділити три типи кріпосних мануфактур: казенні, вотчинні (поміщицькі) й посесійні [52, 55]. Наприклад, відомими були казенна мануфактура по виробництву шовкових виробів — Катеринославська; посесійні сукняні мануфактури — Глушківська і Ряшківська; поміщицька мануфактура, де вироблялись фарбовані і тонкі сукна, у с. Платкове Стародубського повіту на Чернігівщині та ін. Найпоширенішими були ткацькі мануфактури. Крім ткацьких мануфактур, на Україні у XVII—XVIII ст. користувались визнанням мануфактурні вироби — посуд, скло, шкіряні і под. У XVIII ст. зросла кількість мануфактур, вони розширювали виробництво, але повільно впроваджувалися нові технічно-технологічні відкриття. Ручне виробництво творче, приховує у собі таємниці справжньої краси, критерії якої в народному мистецтві вироблялися віками.
Наявність місцевої сировини, людей, які опанували традиційні навички праці, виготовляючи певні вироби, давала змогу розширювати виробництво, впроваджувати деякі нові технологічні методи, полегшувати ручну працю за допомогою машин [24, 42]. Отже, закономірно, що в історичній послідовності тривав розвиток народного декоративного мистецтва у таких формах, як домашнє й організоване виробництво: у цехах, майстернях, мануфактурах.
Зародження і розвиток мануфактур на Україні відбувалися у XVI—XVIII ст. за кріпацтва. Перша половина XIX ст.— це період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи. У цей час складалися нові, більш прогресивні капіталістичні відносини. Із подальшим розвитком дрібних промислів, кріпосницької мануфактури і товарно-грошових відносин визрівали умови для переходу до капіталістичної мануфактури — фабрики [2, 34-35]. Виробництво очолив великий капітал, формуючи капіталістичні відносини між його учасниками.
З переходом до наступного, більш прогресивного способу виробництва зростала роздрібненість виробничих операцій, зумовлюючи деградування професійної майстерності, занепад творчої основи в процесі праці. На Україні дрібні промисли набули характеру капіталістичних мануфактур, де на другий план усунулося віками нагромаджене рукотворне мистецтво ремесла. Знижувалася вартість художньої продукції. Перехід від мануфактури до фабрики відкинув з ручну вмілість майстра, а за технічним переворотом руйнувалися суспільні відносини виробництва. Капіталістична конкуренція підірвала економічний ґрунт традиційних центрів народних промислів, а зменшення попиту на вироби призвело до звуження їхнього виробництва, а подекуди до занепаду [42, 16].
Таким чином, народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних формах — домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов'язані з ринком [24, 42-43]. Ці дві форми йшли паралельно, тісно переплітаючись між собою і взаємозбагачуючись, кожна історична епоха вносила свої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та організованих художніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від мануфактур до капіталістичних фабрик, промислового виробництва у XIX ст. негативно позначився на дальшому розвиткові художніх промислів, основа яких — традиційна художня рукотворність.
Типологія декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на різних принципах класифікації: за матеріалом — камінь, дерево, метал, скло та ін.; за технологічними особливостями — ткацтво, вишивка, плетіння, в'язання, розпис тощо; рідше за функціональними ознаками — меблі, посуд, прикраси, одяг, іграшки. У декоративно-прикладному мистецтві застосовується близько 20 матеріалів та ще більше різновидів. Крім цього, існує понад 100 головних технік і технологій художньої обробки [2, 15-16]. Усе це дає вагомі підстави стверджувати, що художні ремесла і промисли є найбільшою і найбагатшою галуззю художньої творчості. Для її повноцінного морфологічного аналізу ніяк не обійтися без диференціації на види, роди і жанри.
Декоративне мистецтво (естетичне освоєння життєвого середовища) складається із монументально-декоративного, театрально-декораційного, оформлювального, декоративно-прикладного і художнього конструювання [1, 27]. Як бачимо, сусідами декоративних видів є також види архітектури і види образотворчого мистецтва. Вони певною мірою визначають межі декоративно-прикладного мистецтва. З одного боку, в його прикладній галузі виступають об'ємно-площинні принципи побудови форми, аналогічно художньому конструюванню й архітектурі, а з другого — у декоративній області мають місце зображальні принципи. У тематичних, фігуративних творах вони близькі до образотворчих видів.
До прикладної галузі декоративно-прикладного мистецтва відносимо ужиткові твори об'ємно-просторової форми, виготовлені переважно з твердих і тривких матеріалів, в яких доцільність і виразність конструкції поєднані з декором: дерево, камінь, кістка і ріг. Їх обробляють технікою різьблення, точіння та ін. [24, 59].
Декоративна галузь ужитково-прикладного мистецтва має значну перевагу художніх засад оздоблення над утилітарними і складається із видів-технік. Для зручності останні групуємо за домінуючими виражальними ознаками [42, 23-24].
1) Поліхромна група: ткацтво, килимарство, вишивка, батік, вибійка, бісер, писанкарство, емалі, розпис (дерево, кераміка, скло та ін.).
2) Монохромна група: інкрустація, випалювання, чернь, гравіювання.
3) Пластична: різьблення, тиснення, карбування, пластика малих форм.
4) Ажурно-силуетна група: кування і слюсарство, просічний метал, скань, мереживо, витинанки, ажурно-силуетна пластика.
Між групами немає чіткої межі. Тому твір-інкрустація, твір-вибійка можуть мати не лише монохромні, а й поліхромні особливості, твір-різьблення — монохромні, пластичні й ажурні, вишивка трапляється монохромна (біла по білому чи навпаки) й ажурна (мережка, вирізування, виколювання), а витинанки — барвисті і неажурні. У загальній масі таких творів з відхиленням небагато і вони не спростовують групування видів.
Між прикладною і декоративною галузями є проміжна – декоративно-прикладна, що поєднує в собі ужиткові і функціональні якості об'ємно-просторової конструкції та художню експресію відповідного декору [14]. Вона підпорядковується аналогічним морфологічним концепціям.
Таким чином, декоративно-прикладне мистецтво з його багатством матеріалів, декоруючих технік, помножених на функціональні типи побутових предметів утворює надзвичайно розгалужену морфологічну систему, для аналізу якої необхідно насамперед скористатися низкою розроблених естетичних категорій: вид, рід, жанр, твір.
Види декоративно-прикладного мистецтва — головна структурна одиниця типології. Це — художнє деревообробництво, художня обробка каменю, художня обробка кістки й рогу, художня кераміка, художнє скло, художній метал, художня обробка шкіри, художнє плетіння, в'язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивка, розпис, батік, писанкарство, фотофільмодрук, вибійка, випалювання, гравіювання, різьблення, карбування, художнє ковальство, скань, просічний метал, витинанки, мереживо, виготовлення виробів з бісеру, емалі, а також меблів, посуду, хатніх прикрас, іграшок, одягу, ювелірних виробів. Усі вони відносяться до декоративно-прикладного мистецтва, як частина до цілого, мають відповідні спільні риси і своєрідні ознаки [2, 36-37]. Кожен з видів унікальний за специфікою матеріалів і технологічним процесом обробки, за художньо-композиційними закономірностями структури образів.
Одні види широко функціонують у сфері побуту і загалом у візуальній культурі, наприклад, художній метал, дерево, кераміка, ткацтво. Інші, такі, як мереживо, батік, вироби з бісеру, писанки, навпаки, мають порівняно вузьке функціональне середовище. Звідси морфологічна структура у першому випадку поширена, а в другому — звужена (або цілком відсутня). Поширення відбувається методом уведення додаткових, проміжних диференційних одиниць — підвид, підгрупа тощо. Так, підвиди в кераміці ґрунтуються на якісних характеристиках матеріалів (майоліка, фаянс, фарфор, кам'яна маса, шамот) та технологіях виготовлення; підвиди в обробці дерева — це техніки його обробки (різьбярство, столярство, токарство, бондарство). Інколи вони становлять значні самостійні галузі художньої творчості із своєрідними засобами виразності [24, 76].
Рід — наступна сходинка класифікації, торкається найзагальніших особливостей та ознак виробів, їхніх функціональних відмін. Рід — категорія, що виникла у літературознавстві, але нині успішно застосовується в інших видах мистецтва, набуваючи загально-естетичного значення. Як свідчить практика, один майстер, наприклад столяр, не може з однаковим умінням виготовляти меблі, транспортні засоби, музичні інструменти, іграшки тощо. Тому відбувається вузька спеціалізація за родами художньої творчості [42, 24]. Отож, у декоративно-прикладному мистецтві родові відміни найкраще виражені у видах-матеріалах з найбільшою структурою виробів: деревообробництво, метал, кераміка, скло, обробка шкіри, плетіння. Родові форми мають тут узагальнений функціональний характер виробів, наприклад, меблі, посуд, знаряддя праці, культові предмети, іграшки, прикраси та ін. (обробка дерева); посуд, начиння, зброя, культові предмети, прикраси тощо (метал); посуд, іграшки, керамічні прикраси. Однакові родові форми, що різняться за матеріалами, інколи об'єднуються дослідниками для зручності аналізу і викладу теми у нові види декоративно-прикладного мистецтва функціонального спрямування — посуд, іграшки, прикраси, меблі і т. ін.
Поняття жанру склалося у типології більшості видів мистецтва. У морфології декоративно-прикладного мистецтва також є необхідність введення аналогічної категорії для визначення менших внутрішніх структурних одиниць функціональної форми предметів та їхнього призначення [1, 31-32]. Але вираз «жанр вази, дзбанка, миски чи горнятка» звучить неприродно. Тому доцільно означувати твори відповідною типологічною групою.
Типологічна група — порівняно стале поєднання однотипних предметів, де тип виступає як абстрактний узагальнений зразок предметів [2]. Наповнення типу локальними та індивідуальними особливостями перетворює його в конкретний твір. Порівняно із видами декоративно-прикладного мистецтва і родами творів, типологічні групи є класифікаційною категорією третього порядку. Якщо в образотворчих видах мистецтва жанрова структура творів ґрунтується на тематичних принципах, то у декоративно-прикладних типологічні групи мають конструктивно-функціональну концепцію. Вони розкривають певну функціональну композиційну спільність групи предметів (творів). Кожна така типологічна група творів декоративно-прикладного мистецтва вирізняється сукупністю деяких зовнішніх, формотворчих ознак, що сприяють її розпізнанню.
Типологічна група — форма історично мінлива, її динаміка залежить від соціальних змін. У сфері типології форм відчутні реальні тенденції до об'єднання і роз'єднання окремих типологічних груп, підгруп і типів [42]. Із змінами традиційного народного побуту наприкінці XIX — на початку XX ст. поступово занепали професійні художні ремесла, народні промисли, із творчого процесу вибули десятки функціональних груп і типів виробів: порохівниці, кресала, ярма, дерев'яний посуд, дукачі, ґердани тощо. У наш час є випадки відродження давніх типологічних груп, виникають нові: міні-гобелени, серветки, накидки на телевізор, хлібниці, цукерниці тощо. Таким чином, кожна історична епоха має свою типологію груп, і навпаки, типологія груп виробів є своєрідним дзеркалом епохи.
Художній твір (виріб) становить останню сходинку типологічної структури декоративно-прикладного мистецтва. Це особливий соціально-культурний предмет, який відбиває художньо-духовну концепцію та має утилітарну цінність [24, 19]. Якщо художня концепція відсутня або деформована, твір не належить до мистецтва.
Твори декоративно-прикладного мистецтва перебувають під впливом духовної наповненості часу. Чим більший вік твору, тим його духовна наповненість сильніше збуджує наші естетичні почуття. Можна навести чимало прикладів, коли предмет-твір, знайдений археологами, мало чим відрізняється від теперішнього виробу.
1.2 Педагогічні можливості засобів народного мистецтва
Історичний досвід українського народу має яскраве втілення в етнохудожніх цінностях, традиціях естетичного освоєння навколишньої дійсності. Все це зобов’язує національну школу „активно використовувати естетико-виховний потенціал народного образотворчого мистецтва, навчати молоде покоління на прикладі високих духовних традицій та цінностей, що своїм змістом, формою і функціями відтворюють прекрасне у житті й мистецтві” [16, 27].
продолжение
--PAGE_BREAK--Реалізація естетико-виховних можливостей народного образотворчого мистецтва стає можливою, на наш погляд, за певних умов [42]. Серед них, передусім, слід виділити ті, що забезпечують соціальні параметри функціонування і розвитку етнохудожніх цінностей. Відповідальне ставлення дітей до творчості народних майстрів зумовлене демократичною і гуманістичною природою народного образотворчого мистецтва, яке передає створений століттями чуттєво-практичний досвід поколінь, демонструє розуміння закономірностей і фундаментальних цінностей життя. Учнівська молодь з розумінням ставиться до народного образотворчого мистецтва і з урахуванням соціально-культурних аспектів його функціонування виявляє готовність до його збереження і примноження.
У ставленні школярів до народного образотворчого мистецтва важливим є те, що етнохудожні цінності виступають частиною національної культури. Та обставина, що національна культура базується на народному мистецтві, підвищує інтерес до вивчення його своєрідності, закономірностей розвитку тощо [4, 21].
Діалектично розвиваючись у межах специфіки своїх видів, твори народного образотворчого мистецтва ніколи не були ізольованими від загального художнього процесу епохи і за всієї непомітності розвитку завжди відповідали його прогресивним і демократичним ідеям. В умовах сьогодення, коли освоєння дійсності за законами краси набуває особливого змісту і значення, актуальність народного образотворчого мистецтва зростає, забезпечуючи тим умови можливостей. На новому соціально-історичному ґрунті народне образотворче мистецтво традиційно генерує ідеї добра і краси, поваги до людини і відтак сприяє формуванню високої духовності молодого покоління, збагачує його моральні цінності, розвиває творчу активність.
Естетико-виховні можливості народної художньої творчості реалізуються і використовуються на всіх етапах становлення особистості. У кожний віковий період формування людини етнохудожні цінності спроможні передавати естетичний досвід, забезпечуючи тим самим необхідні умови для розвитку її почуттів, ціннісних орієнтацій, духовних потреб. Водночас зазначений процес має певні особливості [1].
Так, уже в дошкільному та молодшому шкільному віці народне образотворче мистецтво вперше входить у світ особистості. У своїх малюнках діти наслідують багатовіковий цикл накопичення декоративно-зображувального фонду народного мистецтва, починаючи від простої лінії до умовного зображення навколишніх предметів, рослин, птахів, звірів, і далі – до зображення людини. Як справедливо зауважує Ю.Величко, це „не є повторення пройдених етапів творчості, а заново пережити й “початковий” стан художньо-образного ставлення до дійсності” [15, 34]. Діти в молодшому шкільному віці безпосередньо сприймають фольклорні форми художньо-образного відтворення довкілля. Казкові персонажі, фантастичні образи, наповнені творчою уявою майстрів народного мистецтва, привертають їхню увагу, викликають живий інтерес, дозволяють у властивій для них художній формі відчути і зрозуміти красу природи та людських стосунків.
Суттєвим є вплив творів народного образотворчого мистецтва на естетичний розвиток дітей. За твердженнями дослідників (Л. Божович, І. Глінська, Л. Коваль та ін.), у дошкільному віці у дітей формується естетичне ставлення до дійсності й мистецтва. Його особливість полягає у тому, що діти роблять перші кроки на шляху до сприймання й оцінки образотворчого фольклору. Таке сприйняття, за даними науковців, має спонтанний характер і, водночас, свідчить про виявлення оцінного ставлення до етнохудожніх образів.
Питання естетичного виховання дітей засобами народної художньої творчості знайшли висвітлення в педагогічній літературі. Науково-теоретичні дослідження і методичні рекомендації педагогів (Н. Лисенко, Н. Миропольська, Л. Шевчук та ін.) дозволили розкрити роль народного образотворчого мистецтва у збагаченні естетичних почуттів дітей, у розвитку їхніх оцінних суджень, в організації дитячої творчості на прикладі фольклорних матеріалів.
У молодшому шкільному віці твори народного образотворчого мистецтва впливають на розвиток естетичних якостей особистості. На це вказують результати досліджень педагогів (С. Жупанин, О. Ланін, А. Щербо та ін.), які наголошують на виключно важливому значенні фольклору в розвитку емоційно-чуттєвої, аналітичної і творчої сфер особистості. Відтак, зазначається, що естетичне ставлення учнів до дійсності і мистецтва набуває якісно іншого характеру [27].
У своїх оцінних судженнях учні молодших класів прагнуть до більш глибокого з’ясування місця і ролі окремих засобів виразності фольклорних творів, акцентують увагу на них, сприймаючи окремі елементи художньої форми. З метою естетичного розвитку молодших школярів засобами народної художньої творчості дослідники пропонують знайомити їх з найважливішими художніми техніками, способами освоєння фольклорного матеріалу, збагачення емоційно-чуттєвого досвіду сприймання й оцінки творів народного образотворчого мистецтва.
У молодшому шкільному віці естетичний розвиток відбувається шляхом ознайомлення дітей із засобами виразності творів образотворчого мистецтва, окремими художніми техніками, які використовують у своїй творчості майстри народного мистецтва. Зазначені вище напрями педагогічної діяльності покликані сприяти формуванню у дітей естетичних уявлень і понять про народне образотворче мистецтво як особливу сферу художньо-образного відтворення дійсності та передачі естетичного змісту за допомогою відповідної художньої техніки.
Здійснення освітньо-виховної роботи з дітьми зазначеного віку має виключно важливе значення. За висновком Б. Неменського, національне мистецтво, як найдоступніше дітям, повинно слугувати педагогам за підґрунтя, за вихідну точку. Національне мистецтво є тим початком шляху, з якого дитина має вирушати у багатоманітний світ мистецтва, світової художньої культури. Саме тому доцільно педагогам якнайповніше забезпечувати учням повноту гостроти відчуття і глибокого усвідомлення художньої спадщини рідного народу.
Шкільна і позашкільна практика покликана створити педагогічні умови для опанування учнями традиціями народної художньої творчості. Науково-педагогічні пошуки в цьому напрямі вимагають подальшого теоретичного осмислення і методичного опрацювання, що дасть можливість послідовно і цілеспрямовано впливати на естетичний розвиток учнів упродовж опанування художніми традиціями українського народу.
Для встановлення безпосереднього зв’язку зі світом народного образотворчого мистецтва учні усвідомлюють необхідність оволодіння способами естетичної діяльності, пов’язаними зі сприйманням, оцінкою, творчим втіленням прекрасного в етнохудожній практиці [64, 48].
Сьогодні декоративне мистецтво – складне, багатогранне художнєявище. Воно розвивається у таких галузях, як народне традиційне (зокрема, народні художні промисли), професійне мистецтво і самодіяльна творчість. Ці галузі змістовні і не тотожні. Між ними існують тісні взаємозв'язки і суттєві розбіжності. Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв'язки з історичним минулим, ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.
У різні історичні епохи, залежно від зміни соціальних формацій, зазнавало змін і народне декоративне мистецтво. Однак завжди його визначальними рисами залишалися колективний характер творчості, спадковість багатовікових традицій [24, 8]. Постійно діяв метод навчання: вчитись працювати, як усі майстри, але при цьому зробити вироби краще від інших. Ручний характер праці давав змогу імпровізувати, творити неповторне, мати «свою руку», «власний почерк». Але що б нового не творила кожна людина, вона завжди залишалась у межах художніх традицій того осередку, де працювала.
На кожній виставці образно та манерою виконання виділяються художні твори, авторами яких є народні майстри чи професіонали-художники або ж самодіяльні умільці. Ці твори різні за своєю суттю, різні за рівнем професійної підготовки їх автори, неоднакові критерії їх оцінок тощо [15, 42]. В загальному між цими напрямами існують тісні взаємозв'язки і проходять цікаві процеси взаємозбагачення. На творчість народних майстрів впливають своїми новаторськими пошуками художники-професіонали, а в свою чергу самодіяльні умільці часто здобувають професійну освіту. В той же час вершин мистецького злету досягають художники-професіонали, які працюють на основі народних художніх традицій.
Народні художні промисли — одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, сутність якої полягає у виготовленні художніх виробів при обов'язковому застосуванні творчої ручної праці [42]. Сучасні народні художні промисли України — підприємства, неоднорідні за організаційно-економічною структурою, типами виробництва. Це об'єднання, фабрики, комбінати, дільниці, цехи, асоціації.
Професійне декоративне мистецтво — результат творчості людей із спеціальною художньою освітою. Їх готують середні спеціальні і вищі навчальні художні заклади України, університети тощо. У справі піднесення рівня художньої освіти на Україні важливу роль відіграють Київський художній інститут, Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, львівське училище ім. І. Труша, Харківський художньо-промисловий інститут, Український художньо-промисловий інститут. Український поліграфічний інститут (м. Львів), Київський філіал Всесоюзного науково-дослідного інституту художнього конструювання. Київські творчо-виробничі майстерні художнього проектування Художнього фонду України, Науково-дослідний інститут художнього конструювання у Харкові, ряд середніх спеціальних навчальних закладів. Вони готують художників-професіоналів різної спеціалізації [1].
Самодіяльна художня творчість — непрофесійна творчість широких народних мас, це спосіб самовираження, а не традиційне народне мистецтво [9]. Вона набула особливого поширення, розвитку і визнання в нашій країні за останні роки. Люди, різні за фахом, соціальним походженням, малюють і різьблять, плетуть, роблять макраме тощо. Часто вони — члени тих чи інших самодіяльних колективів, студій, гуртків і т. ін. Художня самодіяльність відрізняється від народного і професійного декоративно-прикладного мистецтва. Самодіяльні умільці працюють не за законами традиційної творчості, а в силу своїх обдарувань, власного світосприйняття. Вони дещо наслідують професіоналів, але не володіють професійними знаннями. Самоосвіта, ерудиція, особисте обдарування і бачення навколишнього світу — важливі питання самодіяльної творчості.
Художня самодіяльність — важливий фактор розвитку соціальної активності громадян, залучення народних мас до безпосередньої участі в художній творчості [24]. Керівництво самодіяльною творчістю здійснюють обласні і міські науково-методичні центри. Їм надають допомогу мистецтвознавці, музейні працівники, художники.
Відбиваючи колективний світогляд, твори народного декоративного мистецтва позначені особистістю майстра. Колективна та індивідуальна творчість завжди знаходяться у єдності, доповнюючи і збагачуючи одна одну. У зв'язку з колективним характером творчості віками кристалізувались творчі технологічні методи ручної праці, які вдосконалювались кожним наступним поколінням. Завдяки цьому багато творів народних майстрів досягли вершин художнього рівня, у них нерозривно поєднуються практичність і декоративність [17, 48].
Майстри робили гарними звичайні речі, якими користувалися щоденно: посуд, одяг, рушники, скрині. Ці вироби переконливо засвідчують факт, що народні майстри працювали «за законами матеріалу», бо добре знали їхні фізичні — структурні, еластичні властивості.
За змістом, метою, виражальними засобами народне мистецтво не знає національної замкненості, територіальних обмежень. Воно увібрало багатовіковий історичний досвід народних мас, глибину художнього засвоєння дійсності, що зумовило правдивість образів, захоплюючу силу їхнього художнього узагальнення.
В Україні народну творчість вивчають і збирають різні за профілем наукові установи. Працює мережа спеціальних музеїв, архівів, бібліотек, інститутів, товариств. Так, в Україні функціонує Інститут мистецтвознавства, фольклору АН України, його Львівське відділення, Науково-методичний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи Міністерства культури України тощо [2, 3]. Дослідження зосереджені на важливих проблемах народної творчості, яка розглядається передусім як соціально зумовлене явище, одна із форм суспільної свідомості.
Зазначене вище дозволяє зробити висновок, що естетичний розвиток учнів набуває особливих рис у зв’язку з освоєнням етнохудожнього досвіду. Слід наголосити, що кожна вікова група виявляє власне естетичне ставлення до народного образотворчого мистецтва, враховуючи наявні знання та вміння засвоювати його в конкретних ситуаціях духовно-практичного зв’язку з цінностями етнокультури.
1.3 Твори К. Білокур у структурі народно-мистецької творчості
Катерина Василівна Білокур (1900-1961) – майстер народного декоративного живопису. Вона народилася в селі Богданівка Пирятин-ського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області). Коли саме — до кінця не з'ясовано. Сама художниця називала і 23, і 24 листопада, і 1900, і 1901 рік. Офіційною датою її народження було зрештою визнано 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Це було логічніше за все, адже 25 листопада — день Святої великомучениці Катерини.
Творчість художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий «білокурівський» зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко 1983 року створила балет «Катерина Білокур», поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» (1986) та художній двосерійний фільм «Буйна» (1989). 1995 року видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького, які засвідчують її великий письменницький талант.
На більшості з полотен Катерини Білокур стоїть авторський напис: «Малювала з натури Катерина Білокур». Справді, природа, «натура» були її головними вчителями, а квіти — найулюбленішими мотивами. «Квіти, як і люди, — живі, мають душу!» — казала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини чи куща, бо вважала, що «зірвана квітка — вже не квітка» [8, 34].
Катерина Білокур зустрічалася й листувалася з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касіяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матір’ю, що забирало багато сил і здоров’я.
У 1954 році в Парижі на міжнародній виставці демонструються її картини «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле», які високо оцінив Пабло Пікассо. Коли 1954 року всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз із міста Санлі, відомою художницею, що прославилася в наївному мистецтві й також малювала квіти. І додав: «Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї» [10, 127].
Через два роки Катерині Білокур було присвоєно звання народного художника України. Її ім’я стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку, раніше «богом забуте село», як казала сама Білокур, почали навідуватися гості з Києва, її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки сповненого буденної тяжкої праці сільського життя, голод, розруха, колективізація, війна, знову голод 1946 року…
Все це пережила Катерина Білокур, як і мільйони українських селянок, але зуміла завдяки своєму величезному, даному Богом талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ.
продолжение
--PAGE_BREAK--У 1956 році Катерині Білокур присвоєно звання народного художника України. В останні роки життя художниця створила чудові картини «Півонії» (1959, рис. 1.1), «Букет квітів» (1959), «Квіти і овочі» (1959), «Натюрморт» (1960, рис. 1.2).
Катерина Білокур важко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочас-ного побуту, невлаштованість особистого життя, хвороба матері. Не зазнавши особистого щастя, бачачи довкола себе злидні й труднощі щоденної боротьби за існування, К.Білокур у квітах, у малюванні їх бачила високий сенс. Малюючи їх, вона неначе сягала найдосконалішої, найгармонічнішої краси, яку закладено природою в квітах і якої їй бракувало в житті особистому. «Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: „Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?“ То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві».
І вже пізніше, у повоєнні роки, а найбільше у п’ятдесяті, коли до неї прийшло визнання, вона варіювала квіти нерідко у найфантастичніших сполученнях, кольорах, поєднувала з найрізноманітнішими предметами. Донині точаться суперечки щодо приналежності творів Білокур: чи то до професійного живопису, чи то до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя [68, 124].
Зображені на її полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттям кольору, оживлені її філігранною майстерністю й сприймаються як величальний гімн природі, людині. Перед тим як почати роботу над картиною, художниця довго виношувала задум, вивчала навколишню природу, найтонші нюанси сонячного освітлення.
Катерина Білокур ніколи не робила попередніх ескізів, етюдів з натури, а, опрацювавши задум в уяві, швидко, немов на одному диханні, виконувала його на полотні. Саме тому її квіти зворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень.
Другим захопленням художниці була література. Змалку кохалася вона у поезії Тараса Шевченка, не знаючи його мистецької творчості, а коли побувала вперше 1949 року в Музеї Т.Шевченка в Києві й побачила його картини, ще глибше захопилася його генієм, а його біографія стала для неї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подарувати музею свій твір — «Квіти на голубому тлі» (рис. 1.3) – з написом: «Цю картину присвячую Київському музею Тараса Григоровича Шевченка. Катерина Білокур, село Богданівка на Полтавщині».
Любов'ю до поезії Кобзаря, до його великого мистецтва складалася, виповнювалася її молитва. «Тарасе Григоровичу, батечку, голубчику, соколику, ви самі це гарно знаєте, теж колись по світу блукали та людей шукали, хоч ви мертвий, допоможіть мені стати художником!» І не переставала твердити, що життя для неї без мистецтва — не життя. Отже, малювання для Катерини Білокур — понад усе, то її земна велика радість і небесна височінь. З усією перейнятістю — «буду художником!» — жила і творила [8, 34].
Вона жертовно зреклась усього земного, буденного, всупереч прикрим обставинам виборювала особисте право на істину, а істиною дня Катерини Білокур змалку і до останніх днів, аж до передсмертного подиху залишилася малярська творчість.
Доля не послала Катерині ні мистецьких шкіл, ні мистецьких наставників. Училася сама, за її висловом, «тягла свій віз пізнання основ мистецтва самотужки». Починала малювати на фанері, пізніше навчилася ґрунтувати полотно, розводити фарби, робити саморобні пензлики. Очевидно. Боже провидіння водило її рукою, вчило розрізняти кольори, тони, групувати палітру барв.
Починала вчитися малювати з портретів рідних, близьких її серцю людей. Так, у перших її роботах: «Жінка в зеленому корсеті» (1920-ті рр.), «Портрет Олі Білокур» (1928), «Портрет Надії Кононенко» (1929), «Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач» (1932-1933), «Портрет Софії Журби» (1940-ві рр.) видно намагання досягти подібності з оригіналом, але ще відсутня психологічна характеристика портретованих. У парному «Портреті племінниць художниці» (1937-1939), особливо в «Портреті Надії Білокур» (1941), вже вияснюється зв'язок людини з природою, починає звучати тема хвали земній красі, яку Білокур персоніфікує з образом квітки. Художниця в подальшій творчості оспівуватиме красу земну — квітку.
Щоб мати право творити, Білокур довелося змагатися з рідними, близькими, з усім світом — і перемогти у тій борні. Лише наміром самогубства одвоювала у батьків право малювати щодня: «Пряла, ткала, мила, копала, садила, полола, збирала і все діло робила, а в прогалинах поміж цим ділом училась малювати» [9, 12].
«Було й до мого часу багато художників-самоуків, але тих доля інакша: їх здібності ще з-за молоду помічали і давали їм допомогу… А мені, бачте, як судилось: що я в той час, як училась, то ні з якими знавцями мистецтва й не зострілась. А вмісті з тим моє єство, мій розум, моя велика любов до малювання випирала з моїх грудей, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі… І я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тони й півтони, училася. Там цвіте квіточка синя, а там — жовта й червона, там кущик травиці, гілка калини схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіалкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині петрові батоги над пахучим чебрецем схиляються… І все це було чудово, чудово! І я передавала на свої картини – і теж виходило чудово!» — писала вона в листі до художниці Емми Гурович 11 лютого 1948 року.
Гнітили й знищували її чисту душу заскорузлі патріархальні звичаї села, убогість, тяжка фізична праця, відсутність контакту з близькими людьми: "І чого ж воно їм, і рідним моїм, і близьким, і чужим, і всім, казалось те малювання якимсь диким і недосяжним для жіночого розуму?"
А думка прагнула того «святого малярства», а рука спрагло торкалася вуглини, пізніше – саморобного пензлика – і малювала поспіхом на білій стіні, на шматочках полотна, а якщо щастило — на папері. Малювала усе, що оточувало її, що любила понад усе: землю, коней, людей, кипи.
З життєдайного джерела народної творчості розквітало малярство Катерини Білокур. За підвалину слугували йому пісні, казки, легенди, народне мистецтво. Вона захоплювалась орнаментами на предметах селянського побуту, на українських строях, рушниках, але найбільше її вразливу поетичну душу зачаровували квіти, що райським розмаєм цвіли доокруж хати, на городі, на луках, на полях. У листах вона згадує, як квіти з нею розмовляли, просили малювати їх: «Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як цю закінчу, годі вже буду малювати що-небудь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна другої чудовіші, та одна від другої красивіші… Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: „Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?“ То я все на світі забуду та й знов малюю квіти» [45, 52].
У п’ятдесяті роки, коли Катерині Білокур стало трохи легше жити, вона читала багато літератури з образотворчого мистецтва, твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Генріха Гейне, Вольфганга Гете і свої враження переливала у свої твори, а також у листи до друзів та знайомих.
Її листи вражають не лише точними й глибокими характеристиками подій, людей, мистецьких творів, своїх і чужих, а й глибокою філософською мудрістю в поглядах на життя і його найбільші вартості. Вони — це немов сповідь її душі, як мудрість її народу. Леонід Новиченко назвав їх «людськими документами величезної сили», в яких — весь драматизм і все подвижництво її життєвого шляху. Ці листи, на думку багатьох письменників, зокрема Олеся Гончара, Миколи Бажана, щось більше, ніж література. Вони, писав Микола Бажан, «наче сплески світла, осяюють ту незбагненну, загадкову… путь, яку проходить творчий геній, таємниче зароджений в якійсь людській істоті і, незважаючи на дошкульні терни, завади, перешкоди, розцвілий і стверджений своїми виношеними, вистражданими свідченнями правди життя і краси… Листи жінки, яка навіть не вчилася у початковій школі, такі ж талановиті, як і її картини...»
Простежити шлях народження Генія нам сьогодні допомагають геніальні картини та «одкровенія» мисткині у власних листах та спогадах сучасників. У листах сповідалася, писала про потаємне, просвітлювалася, відкривала душу. Кришталево чисті листи звеличують її мистецький та й людський чин [46, 21].
Однак поцінування й уславлення званням народної художниці України майже нічого не змінило в щоденних життєвих ситуаціях: холодна хата взимку, хвороба матері й самої художниці, а найтрагічніше — постійна нестача фарб, а пізніше ліків. Вона просить, молить і державні установи, і знайомих, і друзів допомогти їй дістати це, але відгукувалися лише одиниці — і так тривало до кінця її страдницького життя.
Працюючи в часи тоталітарного режиму, коли держава пильно стежила за тим, щоб у літературі і мистецтві оспівувалася щаслива радянська дійсність, мудра Катерина Василівна знайшла свою дорогу: оспівувала не неправду — «щасливе життя» закріпачених людей, а правдиву красу рідної землі. Від неї вимагали твори про соціалістичну дійсність, а вона. знаючи вартісність своїх робіт, не йшла на компроміси — додати, змінити: "І до їх, до творів моїх, що-небудь добавляти і їх зміняти — не треба! не треба! Бо вони, хоч і свого роду, а все ж таки мають красу. Я їх, твори мої, вирядила в люди вже оброблені і обточені. Я не кажу, що я альфа і омега, я не кажу, що мої твори — це вже все… Але ж і моєї роботи жувати не треба. І нехай вона такою, яка є, — такою й залишається. Бо вам не сподобається те, а іншим — друге, то через деякий чає я вже своєї роботи не взнаю, як почну з неї дещо викидати та дещо добавляти!"
Мати заняття дочки вважала безглуздою справою, тільки спробою самогубства Катря довела їй протилежне. Односельці засуджували Катеринині малювання, як спробу ухилитися від роботи та побудови світлого майбутнього. А блаженна їздила аж під Пирятин — там росли «потрібні» для полотна квіти, їх вона ніколи не зривала, казала, що помруть тоді, загине їхня душа, сідала побіля і малювала з натури — а назад поверталася пішки. «Ой, Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді малюватиме, якщо ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтеся на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві», — напише якось Білокур у листі друзям. Її листи — з разючими помилками, неоковирним почерком, але глибочезними думками та болісними переживаннями — ще один прояв її геніальності.
«Знаєте, я коли читала ці листи в упорядкованій антології (1995 року видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького) — навіть не знаю, що зі мною ставалося — я була з нею в одному тілі. Неначе перечитувала мої власні записи… Я просто хворіла Катериною, відчувала сестру по духу, — натхненно розповідає спiвачка Ніна Матвієнко. — Мої сини зростали на її репродукціях. Пам'ятаю, якось ми з ними пішли в Лавру, а там були її полотна «вживу», діти були просто шоковані — вони побачили «картини з книжки». Я тоді була вагітна донечкою, і вона саме заворушилася в утробі» [11, 175].
Крім пензликів, Білокур власноруч виготовляла фарби, робила їх із буряка, цибулі, калини, бузини, але вони не були якісними, тому раділа, коли вдавалося роздобути олійних. «Їй хтось допомагав. Кажуть, один священик навчив, як ґрунтувати полотно...», — згадують богданівські старожили. Та й самого полотна не було — перші картини Білокур, виконані у манері так званого «наїву» на фанерних дошках, наприклад, «Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач», яка зараз зберігається в Яготинській картинній галереї. У двох залах на другому поверсі, де виставлені роботи художників-аматорів, експонуються і «картини пізнього періоду» Катерини Василівни, деякі з них — незакінчені: «Гроно винограду», «Цар-Колос», яку вона хотіла відтворити після втрати у Франції. В музеї-садибі Катерини Білокур, у вогкій хаті-мазанці, без криниці та дерев на подвір'ї, без вказівників для туристів вздовж поплутаної сільської дороги, врешті, без плати за вхід, можна побачити дев'ять оригіналів художниці: картини і малюнки, виконані олійними фарбами, графічним та кольоровим олівцем. Інтер'єр відтворений в тому вигляді, як він був за життя Катерини Василівни: «Отут вона залишала своїх учнів, а сама малювала за стінкою, в маленькій кімнатці. І не пускала туди нікого, — розповідає Ольга Ярославська. — А то якось прийшов сільський голова і каже: «Пусти, мені ж можна подивитися». А Катря стала, руки в боки отак і каже: «Або по мені пройдеш, або тут залишишся». Така вперта була!» [37, 142].
Колишня учениця Ольга Бунчук-Косніцька, яка зараз живописом не займається, тремтливим голосом згадує: «Коли я перший раз вступала в Художню академію, і не пройшла по конкурсу, розплакалася біля Катерини Василівни. Вона мене обняла, гладила по голівці і заспокоювала — я й зараз відчуваю ті доторки її долонь… А то, бувало, прийду, а вона цікавиться, розпитує: а як у школі, а як у Кулаївці в школі, чи посадили в центрі деревця?» [57, 11].
Єдину ученицю Катерини Василівни, дитяче захоплення якої переросло в професію, звати Ганна Самарська, зараз вона мешкає в Петриківці. В Яготинській експозиції є її дитячий малюнок, який та зробила кольоровими олівцями на одному із занять у Білокур. Після смерті вчительки, Самарська розмалювала в її хаті піч дивовижними фіолетовими квітами. Фіолетова барва вочевидь була улюбленою в Катерини Василівни — бузково-фіалкові квіти зустрічаються чи не на кожному полотні. Повністю у синій гамі виконана картина «Сон»: на ній розквітла присмерковим цвітом папороть, казкові квіти тріпочуть пелюстками, наче метелики крилами, а в колисці міцно спить немовля-опецьок. Того самого малюка, який лежить на півоніях та волошках, ми бачимо на картині з назвою «Щастя». Ніколи не спробувавши власного материнства, Катерина зобразила його усмішками соняшникових зернят, блиском капустяного листя та вигинами пухнастих лелечих ший. Її техніка настільки філігранна, що можна порахувати скільки прожилок у кожній з квіткових пелюсток, а фантазія така жива, що картини варіюють у найцікавіших кольорових сполученнях [10, 144].
Письменник Іван Драч належить до тих, хто надихався творчістю Білокур для написання власних творів (композитор Леся Дичко 1983 року створила балет «Катерина Білокур», у 1980 поставлено однойменний телеспектакль, у 1986 — документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур», у 1989 — художній двосерійний фільм «Буйна») — він присвятив їй вірша про зустріч з одним художником із Мехіко.
У книзі відгуків, яка лежить на столі біля вікна у садибі-музею, школярі залишили багато однотипних вражень: «Щиро дякуємо за цікаву розповідь». Земляки Білокур тепер носяться зі своїм «самобутнім талантом», «святим мистецтвом» як із писаною торбою.
Два останні роки життя Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, яку необхідно було доглядати. Тяжко доживала свої останні місяці, тижні, дні на Землі геніальна особистість, одна з визначних постатей XX століття художниця Катерина Білокур.
Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; поставили три пам'ятники на її рідній землі: відкрито в Яготині Картинну галерею, де експонуються її роботи і твори українських художників, присвячені її пам'яті; в Києві з'явилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми, книги, мистецтвознавчі дослідження: створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур. Прийшов час, коли шлях від Києва до Богданівки скоротився до близької відстані через любов і визнання.
Розділ 2. Аналіз педагогічної практики використання творів К. Білокур у початкових класах
2.1 Використання творів народного мистецтва у навчальному процесі
продолжение
--PAGE_BREAK--Одним з найяскравіших видів мистецтва, які здавна поширені в Україні, є декоративний розпис. Чимало видатних майстрів українського декоративного розпису здобули своєю працею світову славу [12]. І ні технічний прогрес, ні нові матеріали та технології не зможуть знецінити, применшити того, що створене людським талантом упродовж століть. Навпаки, люди нового тисячоліття ще більшою мірою потребуватимуть справжнього мистецтва, живого і неповторного. Одним із найбільш розвинених на Україні видів декоративно-прикладного мистецтва є декоративний розпис.
Декоративний розпис — це один з видів декоративно-прикладного мистецтва, що передбачає сюжетні зображення й орнаменти, які створюються засобами живопису на стінах й інших частинах архітектурних споруд, а також на ужиткових предметах [24, 14]. Останнім часом декоративний розпис виконують також на папері, полотні, картоні й експонують на художніх виставках як твори станкового мистецтва. Твори декоративного розпису виконують олійними, темперними, гуашевими, акварельними фарбами та керамічними барвниками з подальшим випалюванням у керамічних печах.
Декоративний розпис є традиційними видом мистецтва, який здавна поширений в Україні. Він і в наші дні займає чільне місце у творчості народних художників [2]. Ще в часи розквіту Київської Русі народні майстри прикрашали декоративним розписом інтер'єри та екстер'єри будівель, хат, житла князів та знаті, предмети домашнього вжитку, дитячі іграшки, зброю, музичні інструменти тощо.
Протягом багатьох століть у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, стебел, плодів тощо. Чимало майстрів малюють у своїх композиціях звірів, птахів, людей, пейзажі та складні композиції, у яких різні орнаментальні мотиви поєднуються із зображенням тварин та людей. Звірі, птахи, рослини, квіти є своєрідними: як реальними, так і народженими творчою уявою та фантазією народних художників.
Граматика українського декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на прийомах композиції і засобах виразності мистецького твору. Прийоми композиції розвивались і збагачувались у практичній діяльності багатьох поколінь народних майстрів, цехових ремісників та професійних митців. У різних народів і в різні епохи виникали свої композиційні прийоми, що відповідали завданням декоративно-прикладного мистецтва свого часу. Одні прийоми композиції, проіснувавши певний час, відходили у забуття разом з ідейними концепціями, котрі їх генерували, на зміну приходили нові. Іншим судилося тривале функціонування протягом багатьох тисячоліть завдяки гнучким варіативним властивостям.
До головних композиційних прийомів відносимо ритм, метричність, симетрію, асиметрію, статику і динаміку [42, 24-25].
Ритм — властивість, характерна для багатьох явищ природи, життя людини (ритми обміну речовин, серцебиття, дихання і т. ін.). Ритмічність, повторюваність окремих рухів, циклів характерні для процесів праці, а тому втілюються у матеріальній формі її продуктів. Як відображення закономірностей реального світу, ритм увійшов до всіх видів мистецтва, став одним з необхідних засобів організації художньої форми. У музиці, танці він виявляється як закономірне чергування звуків або рухів, В архітектурі, образотворчому і декоративному мистецтві відчуття ритму створюється чергуванням матеріальних елементів у просторі. Час у такому ритмі замінено просторовою протяжністю, часова послідовність — просторовою.
Ритм як композиційний прийом декоративно-прикладного мистецтва — це повторення елементів об'ємно-просторової і площинно-орнаментальної форми та інтервалів між ними, об'єднаних подібними ознаками (тотожними нюансами і контрастними співвідношеннями властивостей тощо). Він буває простий і складний. Простий ритм — рівномірне повторення однакових елементів та інтервалів в об'ємно-просторовій та орнаментальній структурі — називається метричним. Один із прикладів метричного порядку – рівномірне розташування «дармовисів» на гуцульських виробах з дерева.
Прийом ритмічності може ґрунтуватися не тільки на величині й послідовності елементів, йому можуть підпорядковуватися пластичність, фактура, тон, колір тощо. Складний ритм ґрунтується на поєднанні (накладанні) простих. Кількість комбінацій при цьому безмежна, але протяжність ритмічних структур має кількісні межі. Ритмічна зміна виявляється як мінімум у трьох елементів (наприклад, трикомпонентність в орнаменті). Однакові елементи починають складатися у метричний ряд, коли їх три і більше, в противному разі вони сприймаються як самостійні одиниці [3, 51-52]. Відчуття самостійності елементів, що становлять ряд тектонічної структури, переборюється остаточно при переході їх кількості через межу, встановлену правилом Міллера (7±2). Збільшення ряду підвищує його виражальну силу, однак надмірна довжина втомлює. Монотонність зростає швидко, коли ритмічний порядок простий, акценти ритму активні.
Метричний і ритмічний композиційні прийоми побудови форми поширюються також на геометричні тіла і подібні тектонічні структури, в побудові яких немає ознак ряду. Так, поверхні сферичну і циліндричну можна розглядати (кожну зокрема) як підпорядковані метричному порядкові. Всі їхні ділянки тотожні одна одній на всій протяжності, перебувають в однакових умовах і мають одну і ту ж кривизну. Коло, квадрат і всі правильні багатокутники належать до яскраво виражених метричних форм, а криві конусного перерізу (еліпс, овоїд, парабола, гіпербола) і спіралі — до ритмічних фігур. Конус і піраміда метричні по горизонталі й ритмічні по вертикалі. Форма об'ємно-просторових предметів та орнаментальних мотивів подібна до відповідних геометричних тіл і криволінійних фігур [42, 28].
Якщо для метричних композиційних структур характерна спокійна монотонність, врівноваженість, то ритмічні відзначаються різною частотою — сповільненою і зростаючою. Важливе значення для ритму має напрям. Ритмічна організація композиційних елементів (наприклад, взаємне розміщення орнаментальних мотивів на площині) може здійснюватися в одному, двох або чотирьох напрямках (сітчаста композиційна схема орнаменту).
Об'ємна і площинна тектонічна структура творів декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на явних і прихованих ритмах, які сильно впливають на емоції людини в процесі художнього сприйняття. Ритм відбиває і монотонний спокій, і легке хвилювання, і стрімку бурхливу рішучість.
Симетрія як композиційний прийом — чіткий порядок у розташуванні, поєднанні елементів, частин відповідної тектонічної структури творів декоративно-прикладного мистецтва [28]. Принцип симетрії зустрічається у природі (наприклад, кристали, листочки, квіти, метелики, птахи, тіло людини тощо). Симетрія вносить у мистецькі твори порядок, закінченість, цілісність, асоціюється з вольовою організацією форми і декору.
Відомі три типи симетрії. Перший — найпоширеніший — так звана дзеркальна симетрія. Фігури або зображення, розміщені в одній площині, діляться лінією на однакові частини аналогічно відображенню у дзеркалі. Цим типом симетрії наділені більшість об'єктів рослинного і тваринного світу, а також людина. В орнаментах і декоративних зображеннях застосовуються різновиди дзеркальної симетрії: дві стрічкові структури, три сітчасті, п'ять розеткових. Другий тип симетрії (трансляція або перенесення) відрізняється простотою. Симетричні фігури, котрі суміщаються на площині одна з одною, можуть переноситися вздовж однієї або двох осей, утворюючи в першому випадку сім стрічкових орнаментальних структур, сімнадцять сітчастих і чимало розеткових.
Третій тип симетрії застосовується для об'ємних тіл обертання. Симетрична фігура переміщується рівномірно щодо осі, перпендикулярної до центру основи, крутиться навколо неї, залишаючись все ж у межах кривої. Симетрію такого типу називають циклічно-обертовою. Від кількості циклів суміщення фігури самої з собою (протягом повного оберту) залежить різновид циклічно-обертової симетрії: 3-го, 4-го, 5-го порядку і т.д. Приклади цієї симетрії можна знайти в природному середовищі (квіти ірису, троянди, шишки, морські зірки) та найбільше їх серед продукованих людиною предметів (посуд та інші вироби, виготовлені технікою бондарства, токарства і гончарства) [34, 50].
Математично точна симетрія рідко зустрічається і в природі, і в творах мистецтва. Якщо відхилення від ідеальної симетрії невеликі, така композиційна структура називається дисиметрією [2, 45]. Порушення симетрії може застосовуватись з метою посилення виразності форми та її гострішого емоційного впливу на людину.
В орнаментальних дзеркально-симетричних композиціях є чітко виражений центр (крім стрічкової і сітчастої відкритої структур) [20, 64].
Асиметрія — відсутність симетрії. Асиметрія відбиває невпорядкованість, незавершеність. За своєю суттю вона індивідуальна, тоді як симетрія ґрунтується на типологічній спільності. Їй підпорядковуються твори, наділені симетрією даного типу. Наприклад, розеткові композиції з центральною променевою симетрією (дерев'яні різьблені тарелі, розеткові витинанки, мереживо тощо). Побудову асиметричної форми можна зрозуміти лише сприйнявши структуру цілком, а симетричну композицію можна — і за фрагментом рапорту. Досить побачити лише чверть килима із дзеркальною двохвісною симетрією, щоб уявити його загальний вигляд.
У композиції декоративно-прикладного мистецтва симетрія й асиметрія є важливими прийомами організації цілісної форми. Динаміка та її протилежність статика (врівноваженість) діють на емоції, визначаючи характер сприйняття декоративно-прикладної форми предмета. Контраст відношень утворює динаміку («зоровий рух» у напрямку переважаючої величини). Це однаковою мірою стосується і об'ємних, і площинно-орнаментальних форм [14, 32-33]. Слабка динаміка пов'язана із нюансними відношеннями елементів. Тотожні відношення величин форми за трьома координатами характеризують статичну структуру. Композиційний прийом динаміки і статики ґрунтується не тільки на вимірних величинах форми, а й на співвідношеннях інших властивостей (ажурності, тону, кольору, фактури).
Народні майстри та професійні художники вибірково застосовують у своїх творах різноманітні засоби емоційно-художньої виразності, а саме: фактуру, текстуру, колір, графічність, пластичність й ажурність. Три перших цілком залежать від природних властивостей матеріалу та його технологічної обробки [42, 28]. Так, фактура, текстура і колір дерева, з якого зроблений предмет, можуть викликати неоднакові чуттєві емоції при користуванні цим предметом. Це будуть відчуття легкості або вагомості, досконалої вишуканості, довершеності або лаконічної простоти, звичної буденності.
Фактура — спосіб подачі, формування поверхні твору. Загалом її поділяють на природну і технологічну [1]. До природної належить фактура поверхні, котра не зазнала обробки, наприклад, природна фактура кори дерева, рогу оленя, каменю та ін. Технологічну фактуру дістають в процесі відповідної обробки матеріалів (різання, тесання, кування, карбування, шліфування) або виготовлення самих творів (плетіння, ткання, вишивання тощо).
Широта спектра фактури залежить від кількості й величини виступаючих ятів щодо обсягу поверхні. Перша межа фактури відповідає такій будові поверхні і, коли елементи фактури за своєю величиною легко сприймаються зором як самостійні елементи. Однак з наступним збільшенням фактурні елементи можуть перейти у членування форми.
Друга межа — така поверхня форми, яка при наближенні «рельєфу» гладкої фактури до нуля фактично дає поліровану дзеркальну хто. Тому розрізняють рельєфну, дрібнорельєфну, шорстку і гладку фактури [24, 52]. Рельєфну фактуру мають твори з гостро вираженою пластикою поверхні, зокрема, плетені вироби з рогози, соломи і т. ін. Дрібнорельєфна фактура характеризується слабкою пластикою поверхні (ткані, в'язані, вишивані твори і под.). Шорстку фактуру мають здебільшого нешліфовані вироби з дерева, металу, каменю. Гладку фактуру утворюють поверхні твердих матеріалів після шліфування, полірування, лакового покриття (поліровані поверхні деяких виробів з дерева, каменю і металу).
У творі декоративно-прикладного мистецтва може застосовуватися одна, дві фактури і більше. Їх поєднують переважно за законом контрасту: рельєфну і шорстку, дрібнорельєфну і гладку, шорстку і гладку (дзеркальну). Так, у художньому деревообробництві гуцулів зустрічається контрастне зіставлення різьблених гладких площинних вів орнаменту з вибраним «цьоканим» тлом (дрібнорельєфна фактура). На шорсткій поверхні подільської задимленої кераміки добре читаються лискучі візерунки, утворені технікою «гладження» (контраст фактур) [7, 56].
Текстура — природний візерунок зверхні розрізу деревини, деяких мінералів, рогу тощо, утворений різноманітними шарами матеріалу. Вона буває простою і складною, навіть примхливою, малюнок — малим або великим, слабо або чітко вираженим. Якщо на деревині й розі він буває з відповідною тональною розтяжкою у межах одного, двох сусідніх кольорів, текстура мінералів зустрічається у багатоколірному і широкому тональному поєднанні. Композиційно вмотивована і добре виявлена текстура на площині надає твору особливої декоративності й оригінальності, позбавляє необхідності у додаткових орнаментальних оздобах.
Колір (забарвлення) у творах декоративно-прикладного мистецтва (зважаючи на широкі функціональні можливості — прикладні—декоративно-прикладні — декоративні) має неоднакову міру застосування [17]. Якщо в прикладних творах його значущість другорядна, зводиться переважно до відповідного забарвлення матеріалу (природний колір дерева, каменю, металу і т. ін.), то в декоративних творах, передусім тканинах, килимах, вишивках, різноманітні колірні поєднання врають важливу роль у композиції. Знання об'єктивних закономірностей традицій символіки та суб'єктивних особливостей сприйняття допоможе правильно розв'язувати композиційні завдання. Розрізняють кольори ахроматичні (безбарвні) і хроматичні (мають відповідне забарвлення).
Колір у композиції декоративно-прикладного мистецтва може виконувати комунікаційну (поділ, акцентування, об'єднання та інша організація візуальної функції), пізнавальну (кольорові символи і знаки, кодування) і найважливішу – зображальну функції [26]. Остання активно впливає на художню образність творів та естетичні почуття. Поліхромність найбільш характерна для килимарства, вишивання та розпису.
Графічність — позитивна якість композиції творів декоративно-прикладного (переважно декоративних зображень, орнаментів тощо) як таких, що елементами і трактуванням нагадують графіку або мають з нею спільні засоби лінії, точки, плями, силуети і т. ін. [27]. В орнаментальних композиціях графічність виражається вишуканим поєднанням ліній, точок і плям. Інколи довільна пляма набуває впорядкованого силуету.
Силует — це узагальнене, площинне, однотонне зображення людини, тварин, рослини або предмету, що нагадує їхню тінь [22]. У декоративно-прикладному мистецтві силуетом як графічним виражальним засобом користуються в інкрустації художніх виробів з дерева, при створенні витинанок, виготовленні з металу флюгерів, окуття дверей тощо. Силует лаконічний, як лаконічна тінь, відкинута предметом, але в цьому лаконізмі є своєрідна привабливість і зачарування.
Силуетний підхід у розв'язанні композиції потребує виняткової майстерності у доборі головного і пожертви другорядними, дрібними деталями. Виражальна скупість силуету спонукає майстра до винахідливості й пошуків чітких, легкозрозумілих форм, передусім профільних. Не тільки узагальненість і натяк характерні для силуету, не менш важливими є відповідна рівновага площин, особливості конфігурації абрису, що відбивається в поєднанні різких, колючих, плавних і м'яких контурів. Силуетну виразність композиції часто зустрічаємо в тематичних творах, зокрема в трактуванні елементів емблем, символів, алегорій тощо.
Пластичність — специфічна позитивна якість художньої виразності творів декоративно-прикладного мистецтва, особливий вияв краси через спосіб трактування форми, яка характеризується м'якістю, плавністю, співрозмірністю ліній, силуету, площини, вишуканістю руху і т. ін. [42]. За аналогією скульптури, пластичність у декоративно-прикладному мистецтві поділяється на рельєфну і об'ємно-просторову.
У деяких техніках різьблення, тисненні, карбуванні, зерні пластичність виступає як конструктивна основа. В інших видах декоративного мистецтва пластика має факультативний характер і лише підсилює виразність твору. Окремий різновид становить пластика малих форм, що фактично виходить із засад скульптури, застосовує різні матеріали, наприклад, дерев'яні й керамічні іграшки, сирні забавки і под. Пластичність інколи може поєднуватися із графічністю або ажурністю, при цьому досягається синтетична виразність форми і декору.
продолжение
--PAGE_BREAK--Ажурність – специфічна позитивна якість творів декоративно-прикладного мистецтва, в яких площинні або об'ємні форми мають наскрізні отвори. їх різноманітне поєднання може утворювати своєрідну декоративність [1]. Ажурність як композиційний засіб виразності характеризується контрастом площини (сітки) і просвітів, створює ефектне враження романтичності, чарівності, піднесеності.
Основною композційною прикметою художності таких видів декоративних творів, як витинанки, мереживо, скань, посічний метал, ажурне різьблення в дереві і кістці, є ажурність. Декоративні елементи ажурності можна інколи зустріти у вишивці (мережка), плетених виробах з рогози, лози та інших природних матеріалів, у деяких видах порцелянового посуду, що уподібнюється плетінню. Розрізняють три випадки ажурності: 1) світло крізь отвори утворює тло для візерунку; 2) просвіти отворів є мотивами декору і 3) отвори закриті підкладкою і не пропускають світла (так звана «сліпа ажурність») [62].
Крім граматики і функціонально-ужиткової інформації, пов'язаної із безпосереднім використанням творів декоративно-прикладного мистецтва, у них зберігаються семантичні засоби – відомості національної, соціальної, магічної, образної орієнтації. Основні носії широкого спектру інформації — композиційні елементи форми твору (знак, символ, метафора, алегорія, емблема) та оздоблення [53]. Усі ці елементи є семантичними засобами, мають переважно зображальну структуру, а закономірності їх поєднання нагадують синтаксис. Метафора, знак і символ — тісно пов'язані між собою функціональним змістом.
Метафора – художній засіб літературного походження, ґрунтується на подібності явищ, предметів дійсності. Метафора вживається для підсилення смислу художнього образу творів декоративно-прикладного мистецтва за допомогою подібного предмету, зображального мотиву тощо [24]. Так, віднайдені необхідні образні риси в природі або в художній спадщині переносяться до структури твору. Згодом метафора, що міцно входить у традицію творчості, стає художнім символом.
Символ у вигляді намальованого елемента, знака або предмета об'ємно-просторової форми, виступає замість певних конкретних чи абстрактних понять, використовується для збереження та передачі інформації, естетичних цінностей. Він не відбиває дійсних явищ, предметів, а позначає їх умовно без жодного натяку на достовірність чи подібність до дійсного. «Символ може містити у собі у згорнутому вигляді багатоманітність ціннісних значень, інформаційних та експресивних смислів, які в процесі сприйняття символу людиною розгортаються в її свідомості в естетичні уявлення і насолоди» [2, 31].
Художній символ використовувався у ранніх формах культури (антична, середньовічна) [15]. У різні епохи символи змінювали своє значення. Наприклад, вуж у стародавні часи мав охоронне значення, а в християнській міфології та мистецтві став символом гріха, зла і обману.
Найважливішими метафорами і символами у давньоруському декоративно-прикладному мистецтві були джерело, криниця, річка, чаша, рослини, зокрема квіти, голуб, горлиця, сокіл, яструб, орел, лев, леопард, вовк, змія, вуж, що у народній інтерпретації відповідно символізували втамування духовної спраги, долю, смерть, вічне цвітіння, невмирущу красу, любов, сум, смуток, сонце, небо, владну силу, царя звірів, силу, безстрашність, геройство. У церковній традиції ці символи відповідно позначали оберег, вчення Христа, райський сад, чистоту, невинність, політ пророчої думки, торжество світла над темрявою, злість, заздрість, ворожість, жорстокість, зло, лукавство, підступність, обман, темні сили
Художній символ відрізняється від інших семантичних засобів, зокрема від художнього знака. Якщо перший наділений багатозначністю (полісемантичністю), то другий має переважно одне, основне значення [27]. Наприклад, художньо вирішені монограми, клейма, печатки, вказівні знаки завжди несуть однозначну інформацію. У знака розрізняють «невласний» (функціональний) і «власний» зміст, тобто його фізичні властивості (розмір, конфігурація, колір, розрізнюваність).
Твір декоративно-прикладного мистецтва може існувати як знак завдяки неподільності «власного» «невласного» змісту. Вживання знака або кількох знаків надає виразності творам та узагальненої структури художнім образам. Уже в ранніх формах художньої культури та в древніх цивілізаціях знаки-обереги і знаки-печатки (родові символи) набули культового, магічного і символічного значення.
Різновидом символу є атрибут (від. лат – приписаний, наділений) —
конкретний предмет, тісно пов'язаний із життям і діяльністю особи, а тому додається до її іконографії як розпізнавальний знак. Атрибут переважно зображається із постаттю, а окремо від неї набуває значення символу. Розрізняють атрибути загальні (наприклад, пальма — атрибут святих мучеників) та індивідуальні [59]. Наведемо найважливіші атрибути з творів античного мистецтва: Мельпомена, Прометей, Де метра, Посейдон, Бик — Європа, Шкіра лева – Геркулес, Терези — Феміда тощо.
Найважливіші атрибути з християнської іконографії – це ягня, ангел, вежа, віл, лук, орел, лев, Ісус Христос, вінок троянд, вуж, апостоли і святі, колесо, три хлібини, Церква.
Як бачимо, внаслідок перебудови світогляду і заміни античної міфології християнською зазнають зміни й атрибути. У зрілому середньовіччі вони все частіше набували значення символів, надаючи творам декоративно-прикладного мистецтва таємничої загадковості.
Алегорія — один із семантичних засобів, символ якого полягає в тому, що в конкретних художніх образах виступають умовні зображення абстрактних понять (персоніфікація) [1]. Так, алегорія мудрості, добра, миру, природи, весни, літа може бути показана умовно за допомогою символів персоніфікації, атрибутів, емблем, поєднаних у відповідну структуру твору. Алегорія міфологічного походження найбільшого поширення набула у середньовічних творах декоративно-прикладного мистецтва, зокрема гобеленах, меблярстві, керамічних розписах та ін. «При значній зовнішній конкретності алегорія дуже рідко характеризується психологічною глибиною, індивідуальністю характеру, вона переважно є холодною, «бездушною», тому що відбиває свій зміст, головним чином, завдяки супроводжуючим її аксесуарам» [63, 71].
Емблема — семантичний засіб композиції, що часом заступає символ. Основа емблеми — вираження цілого за його характерною, але разом з тим простою частиною, елементом чи атрибутом. Вона зображає предмети, знаки або постаті символічного характеру [2]. В античній мозаїці на підлозі емблемою називали поле із фігуративними зображеннями. У наш час розрізняють емблеми міжнародні, державні, військові, спортивні, виробничі. Наприклад, білий голуб — міжнародна емблема миру. Емблеми як декоративні та інформаційні елементи інколи вводять у твори декоративно-прикладного мистецтва для надання їм відповідного смислового відтінку.
Таким чином, група семантичних засобів композиції творів декоративно-прикладного мистецтва приховує у собі всі етапи історичного розвитку людства: знаки різних культур, середньовічні символи релігійно-канонічного тлумачення, символи народнопоетичного осмислення, сучасні символи, алегорії та емблеми варіативного спрямування тощо. Візуального основою всіх семантичних засобів була і залишається інакомовність і загадковість, грайливість і химерність, сплетені в єдину художню і стильову структуру.
Протягом кількох тисячоліть художня практика у галузі декоративно-прикладного мистецтва виробила низку принципів композиції, дотримання яких допоможе досягти її естетичної впорядкованості. Ці принципи ґрунтуються на практичному досвіді та емпіричних спостереженнях. Український декоративний розпис набув розвитку й розквіту і в наш час. Існують нові оригінальні концепції і прийоми розпису, які виконують народні українські майстри.
2.2 Образотворчі засоби та художня манера живопису К. Білокур
Ім'я Катерини Василівни Білокур, самобутньої художниці з народу, яка в своїх чудових полотнах втілила невмирущу красу живописної української природи, її неосяжні степові далі, лани, щедрі дарунки родючої землі і розмаїті квіти назавжди вписалося в історію українського мистецтва. Твори художниці близькі й зрозумілі всім, заполоняють і чарують казковістю веселкових барв.
Унікальність художниці в тому, що вона писала картини не маючи спеціальної освіти, однак її роботи вражають своєю професійністю. Визнання художниці відбулося за кілька років до смерті, однак як вважають експерти справжня слава її, ще попереду. Адже свого часу сам Пабло Пікассо високо оцінював її роботи [51, 53].
Малювала Катерина Білокур здебільшого натюрморти (рис.2.1) та пейзажі (рис.). Її робіт збереглося близько сотні. Вони розкидані по всій Україні. Однак найкращі її творіння зберігаються у столичному музеї декоративного мистецтва, у спеціальній залі.
«Світ її ловив і впіймав. Спочатку він довго ганявся за її душею бджоли, яка більш за все любила квіти, з сачком із неотесаної деревини та сірого сукна. Потім він пильнував її посеред греблі за городами, а вона «бігла он туди, в берег», щоб втопитися.
Нарешті світ застав Катерину серед злиднів, з хворими після невдалої спроби самогубства ногами. Був червень, і опадали півонії. Вони кричали своїми кривавими пелюстками слова улюбленого поета та художника Катерини Білокур Тараса Шевченка: «Єсть на свiтi доля, а хто її знає? Єсть на свiтi воля, а хто її має?»
Достовірно, «з натури» змальовуючи кожний листочок, пелюсточок. художниця ніколи не зривала квіти — вважала їх живими істотами, називала діточками. На деяких картинах є її власноручні підписи: «Малювала з натури Катря Білокур». Дійсно, то були реальні «портрети» квітів, але одухотворені, опромінені любов'ю митця, піднесені до Образу, Символу, Знаку [31, 63].
Отже, найважливішим в її творчості є квіти — «очі Землі – душа Землі», найкраще, що може зрости на рідному обійсті. Квітуча земля Богданівни, космічні вітри, з допомогою яких закликала до себе майстриня вірних друзів, буяння власної фантазії, талант, даний батьками і Богом, складали сутність цієї незвичайної жінки. Вона володіла рідкісним даром художника – абсолютним відчуттям кольору, як музикант чи співак абсолютним слухом. Її фарби співали, вона досягла неабиякого вміння писати чистими кольорами усю площину картини і навіть тіні, що вдається далеко не всім митцям. Вона геніально поєднувала окреме в загальну композицію. А це дається талантом і дивовижною фанатичною працездатністю.
Її світ – світ квітів, чудернацьких, дещо фантастичних, а водночас добре знайомих нам мальв, кручених паничів, жоржин, півників, в’юнків, настурцій, братків, чорнобривців, мальв, півоній… Які полонять зір дивовижною різнобарвною палітрою, буянням життя. Вони – як вибух квітучості – акумулюють в собі одвічне прагнення до гармонії. У кожній роботі – пошук абсолюту: абсолютної довершеності кольору, абсолюту в композиційному вирішенні, і нарешті — абсолюту краси світу. Однак передусім це був її світ. Вона віднаходила омріяний «абсолют» на дорогоцінному клаптику рідної землі, де гостроту ранніх дитячих вражень пронесла крізь усе життя.
Вона ніколи не робила попередніх ескізів, етюдів з натури, а, опрацювавши задум в уяві, швидко, немов на одному диханні, виконувала його на полотні. Саме тому її квіти зворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень.
Звичайно, квітковий світ намінював їй тепло дому, села, виростаючи від маленької пелюстки до масштабів космосу, вселенського з'явлення краси, яка заполонювала її ніжну натуру. В тому маєві квітів вона забувала про свою недолю і знаходила розраду, що зігрівала її чутливе серце. Через квіти пізнавала натуру, людину, всенький світ. Вона оспівувала квіти у картинах і в листах: «А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, щоб висказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові!» [28, 23].
День за днем, рік за роком тривала самовіддана праця за розкриття таємниць живопису, за осягнення художніх істин. За науку і за вчителя їй стає природа. Вона студіює її, спостерігає зміни, що відбуваються в різні пори року, досліджує будову кожної квіточки, кожної пелюсточки від бутона і до буйного квітіння, старанно аналізує різницю в кольорах кожної рослини, зміни в залежності від пори дня, сонячного освітлення. Художниця збагачується враженнями від баченого. Самотужки й послідовно вона проникає в складний творчий процес, відкриваючи для себе таємницю техніки живопису, композиції, малюнка. Так поступово формується талант селянської жінки, все більше й більше збуджується й росте творча наснага.
Художня манера Білокур сформувалася ще на початку 30-х років і майже незмінною залишалася в усі творчі роки. Пензлики — саморобні, тоненькі — сприяли делікатному письму, мазочок на картинах рівний, деталі скрупульозно виписані, живописний шар прозорий, кольори від лесування ніби світяться. Суголосся барв на палітрі нагадувало соковитий рослинний килим, на якому виділяються голівки квітів з яскравими листочками, що зросли на благодатній українській землі. У вишуканій композиції «Квіти за тином» (1935) півонії, мальви, лілії з вологими від роси пелюстками, братки, ромашки, кручені паничі та ще безліч розмаїтих квіткових образів постають перед нами в усій своїй повноясній красі, пливуть у прозорому повітрі, сповнені пахощів і сили зростання, глибини соковитого тону і напівтону. Царює в цьому едемі гармонійний лад, де є місцинка кожній квіточці, усякій травинці, найменшому зеленому листочку і де усе згадане виповнюється тремтливим буттям природи, вивершується уявленням про земну довершеність.
Оволодівши майстерністю малювання, створивши власний індивідуальний метод зображення дійсності, Білокур прагнула показати свої картини знавцям, художникам. (Уже було створено такі шедеври, як «Берізка», 1934, «Квіти за тином», 1935, рис. 2.3).
Допоміг випадок чи доля усміхнулася їй – Катерина Василівна почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні Оксани Петрусенко. Спрагло захотілося подякувати співачці — розповісти про себе — ще й пучечок калини намалювала і надіслала разом з листом до Київського оперного театру. Оксану Петрусенко глибоко зворушив лист і малюнок. Розповіла про незвичайну долю богданівки Василю Касіяну і Павлові Тичині, а далі, за їх порадою, звернулася до Центру народної творчості в Києві, звідти надіслали рекомендацію до Полтави [6, 82].
І розпочалася дорога до визнання Полтавські художники тепло й щиро зустріли і Білокур, і її твори. А деякі з них, як ось Матвій Донців, залишилися впродовж усього життя її добрими друзями і порадниками.
У 1940-1941 роках на виставках у Полтаві та Києві експонувалися картини Білокур. Глядачів зачарували небачені досі художньо довершені квіткові композиції, сповнені потужної поетичної сили. На жаль, документальних підтверджень, які саме картини експонувались на цих виставках не збереглося.
Білокур нагородили поїздкою до Москви, де вона мала змогу побувати у багатьох музеях, ознайомитися з шедеврами видатних художників світу. Найбільше враження справили на неї твори в Музеї образотворчих мистецтв їм. О. С. Пушкіна та Третьяковській картинній галереї. Методика ознайомлення мисткині з творами інших художників була своєрідною і нетиповою, як і її власна творчість. Вона годинами простоювала перед шедеврами, жодних замальовок не робила — все тримала в пам'яті [46, 54].
Однією з найяскравіших за своєю емоційною силою впливу і найвідоміших є картина «Цар Колос». Усе в композиції підпорядковане розкриттю тематичного вузла твору — життєдайній силі хліба, колосу. Творча думка художниці, розкута, вільна, легка, синтезувала увесь набуток знань, уявлень, сновидінь про «земний рай, достаток, прихисток». Усе тут величне, щедре, багате в цвітінні, урожайності, сприйнятті поняття «колосся» як первня хліба, людського земного щастя. Фарби на палітру лягали щедро і кольори звучали дзвінко, радісно, вшановуючи, звеличуючи скромні колосочки, основу основ людською житія. Твір розкриває і характер самої художниці — її глибоку народність, любов до рідної землі, шану до хліборобської праці.
Картина одразу стала знаменитою та, на жаль, не збереглася, не дійшла до наших днів (не повернулась з виставки в Парижі 1957 р.). Розуміючи значення цього твору, художниця зробила варіанти картини (1949-й і 1950-ті рр.) [28, 25].
П'ятдесяті роки становлять вершину творчості Білокур. Вона відходить від феєрично-квіткових композицій і створює твори філософського звучання. Це був період високого мистецького піднесення і визнання. 1951 року у Москві на Другій декаді української літератури та мистецтва експонувалися твори К.Білокур. Глядачів зачарували картини художниці, які звеличували і підносили стихію цвітіння до рангу маєстатичних вартостей, підкреслювали невичерпну силу, могуть фантазії, сповненої дивовижного чару.
продолжение
--PAGE_BREAK--У творчому доробку художниці варто виокремити її натюрморти. Найвідоміші з них — «Снідання» (1950), «Квіти, яблука і помідори» (1950). «Натюрморт з хлібом» (1956), «Натюрморт з колосками і глечиком» (1958-1959), «Натюрморт» (1960) – уславляють рідну землю, людину-трудівника і здобутки його праці [35, 352].
Найхарактернішим з точки зору професійного знання побудови натюрморту є «Снідання». Предмети зображення – прості й невибагливі об'єкти селянського побуту, виокремлені світлом із затемненого тла, видаються майже таємничими. У натюрморті панує коло пахучого житнього хліба, а на краю стола на темному тлі – згорнута в драперію скатертина. Гарячу хлібину витягли з печі, відрізали скибку, поклали поряд з мискою паруючої картоплі, редискою, огірками. Автор висловлює своє глибоке пошанування святості хліба.
Композицією «Снідання» і подібними до неї живописними творами Катерина Білокур упевнено (як художник-професіонал) входить у мистецький простір України з власним красивим селянським ладом. Вона твердо обирає свій єдиний шлях, сповнений могутньої життєстверджуючої сили – усе то від рідної землі [6, 50].
У Білокур чимало картин із зображенням яблук, помідорів, кавунів, моркви, цибулі, слив, груш, часнику, буряків. У композиціях багатьох натюрмортів відчувається замилування снігом реальним, а водночас ми бачимо красу внутрішнього ладу. Цей світ безмірно радісний. простий і величний, ніби витканий осяйними потоками любові і добра. Культ хліба панує в натюрмортах, виростає до рай символу. В цьому сенсі малярство художниці Білокур метафоричне.
У натюрмортах існує порядок, симетрія, ритми форм і об'ємів, ліній вертикальних і горизонтальних – свідчення про сувору формальну дисципліну, поєднану при цьому з ладом співзвучання барв. Твори художниці мають знаковий характер, несуть енергію високих ідей.
Особливе місце у спадщині Білокур посідає графіка. Після відвідування Київського музею Т. Г. Шевченка вона зізнавалася: «А я й не знала, що малюнки олівцем – то цінність. Їх треба берегти, не вважала їх за мистецтво. А виявляється, то й назву свою має – графіка! А й ж усі свої малюнки викидала! Нащо ж так робила?»
Графічні праці Катерини Білокур видають у ній серйозного, вдумливого дослідника натури, фіксатора суттєвих прикмет. Це сприйняття баченого уже відчутне в «Портреті Софії Журби» (1940-ві рр.). намальованому олівцем, і особливо масштабно передано в автопортретах 1950, 1955, 1957 років, які виконані в тій самій техніці.
Поясне зображення автора в три чверті передає нам образ красивої замисленої жінки з яскравими виразними сумовитими очима – образ притягальної дії, що підкуповує силою правди, мотиваціями психологічного стану (автопортрет, 1950).
Автопортрети (1955, 1957) створені в хвилину журби. В її зволожених очах читаємо великий bilokur.iatp.org.ua/s_graf_15.htmlсмуток, біль. Особливо сильним за силою впливу на глядача є глибоко психологічний автопортрет 1957 року, який художниця в одному і листів назвала «Автопортрет у зимовий день». Для підкреслення трагізму вона зобразила на другому плані покруч гілок дерев [37, 217]. Спокійна впевнена лінія, тіні тушування, площини ясних плям видають руку художниці, яка впевнено долає труднощі графічного мистецтва. В автопортретах Катерина Білокур постає зрілим майстром високого класу.
В останні роки життя Білокур захопилася акварельною технікою, що засвідчують численні композиції, зокрема «Багрянець осені» (1950-ті рр.)", «Гай» (1955), «Осінь» (1960), «Осінь», «Вересень» (1956), «Напровесні» (1958). Усі вони витримані в одному стильовому ключі – з налаштованістю на «реалії», передачу психології стану природи.
Художниця спізнала чари визнання, успіху, радощі від спілкування з друзями, однодумцями, котрі мешкали в Києві та інших містах, були для неї теплими промінцями серед гіркого буття. Чиста поезія і жива правда з роками поєднувалися в її картинах і листах, набували все відчутніших ознак і яскравіших характеристик.
Нині вперше за всі роки зібрано з усіх музеїв України твори мисткині і виставлено їх (більше 50 робіт) у світлих залах Будинку художника, проведено творчий вечір та надруковано цей каталог. Маючи серед світочів духу нашого такі постаті, як Катерина Білокур, спираючись на надбане, ми впевнено зможемо вибудовувати духовне життя нації.
2.3 Використання творчої спадщини Катерини Білокур на уроках образотворчого мистецтва
Використання творчості Катерини Білокур на уроках образотворчого мистецтва або проведення спеціалізованого уроку по ознайомленню учнів з її творчістю дає змогу засвоїти творчість художниці цілісно, а також ознайомитися з найважливішими подіями із життя К.Білокур. Такі заняття можна провести не тільки як заняття образотворчого мистецтва, а й як урок читання літератури рідного краю (збірка листів художниці в опрацюванні М.Кагарлицького чи її «Казка» засвідчують і великий письменницький талант майстрині,) або урок позакласного читання за романом В.Яворівського «Автопортрет з уяви».
Після такого заочного знайомства доцільно відвідати Ялтинський історико-краєзнавчий музей, де розгорнуто дві експозиції з живописом та графікою художниці, чи Державний музей українського народного декоративного мистецтва у Києві, де є велика «білокурівська» зала із кращими її картинами.
Такі уроки розвивають в дітях почуття прекрасного, інтерес до культурної спадщини свого народу, творчу уяву і здібності.
Вона мовби розповідала світові, який талановитий її народ, як глибоко розвинуте в ньому естетичне почуття, яка сприятлива його душа до всього прекрасного на світі… (Олесь Гончар).
Учитель. Чарівницею з Богданівки назвав Олесь Гончар художницю Катерину Білокур. Під доторком її пензля найбуденніші, здавалося б, речі — кожне стебельце, кожна гілочка, кожна квітка співають хвалу щедрій, родючій землі українській, хвалу життю.
Наша екскурсія у світ цієї чарівниці буде уявною і поділятиметься на 4 розділи.
1.На зламі століть.
2.Восени 33-го…
3.Таїна натхнення.
4.Талановито малювати — лише півділа.
1. На зламі століть.
Повідомлення учнів (підготовлені заздалегідь)
Підійдемо ближче до хати Катерини Білокур. Ю.Березовський, кореспондент газети «Київська правда», у 1957 р. так описував побачене: «… Стара хата, як беззахисний горобчик на вітрі, приймає своєю розкуйовдженою стріхою пориви стихії. У причілку — сніговий намет звишився над вікном, начисто закривши його. З натугою прочиняю сінешні двері. І оторопів. Двері у так звану світлицю наопаш… Температура в хаті, як і в сінях та надворі, однаковісінька. Можна не зачинятися. Шибки взялися непроглядними баранцями, і мороз іскриться по стінах. Атак чистенько. Свіжа скатертина на товстоногому столі, чиста, добре вимита лава й веселенька ширмочка, що затулила піч. Відомо, які були в ті роки достатки, але такої кричущої бідності, здається, я ще й не бачив. Млосно стало на серці. Що ж воно. Господи, робиться? Слава світова і такий зажиток. Стіни в морозі. Незбагненно й гірко!»
А ось як описує інтер'єр В.Яворівський у книжці «Автопортрет з уяви»: «… он розмальований нею кадуб з водою, череп'яний гладущик..., чорний розтруб димаря над головою, подряпана стіна..., старий татів кобеняк висить на іржавому гаку поруч з пересохлим гарапником, що й досі пахне овечим потом, кілька качанів кукурудзи місячно світяться в широкогорлому солом'яному шияні… Зайшла в свою кімнатинку..., що квітувала вишитими подушками, наліжником, рушниками та пахкими жоржинами в глекові».
Учитель. Як бачимо, ці два описи хатини Катерини Білокур свідчать про те, що перед нами звичайна сільська оселя з вишитими рушниками І глиняним посудом. Така проста, як і сама господиня. Ось саме в цих стінах «під білою стелею» 7 грудня 1900 р. і народилася відома всьому світові художниця. За звичаєм, батько Василь Йосипович та мати Якилина Павлівна назвали її Катериною, бо народилася вона в день великомучениці Катерини. Доля виявила до неї небувалу щедрість — обдарувала непересічним талантом художниці й водночас послала небувале випробування: не розуміли її рідні і близькі — докоряли, сварили, кпили… В одному з листів вона писала: «… я в таких обставинах живу, що сам би біс на моєму місці сказився б».
Повідомлення учнів
У школу не ходила, бо дід з батьком через велику бідність вирішили не віддавати її туди, «щоб даремно не рвала чобіт і свитки». Самотужки, за подарованим кимсь букварем, навчилася читати Й писати. Значну роль у її житті відіграло подружжя вчителів Івана Григоровича та Ніни Василівни Калит, що приїхали вчителювати в Богданівку і полюбили обдаровану дівчину, заохочуючи то до малювання, то до театру.
Катерину тягнуло малювати. Брала шматочок крейди й забавлялася на стіні сарайчика або на обрізку дошки. Ніхто не надавав цьому значення. Тільки як стала підростати, батько якось завів про це мову: «Малювати, то добре, доню, але не для дівчини. Де ти бачила, щоб жіноцтво займалося малярством. Краще б ти до кравецтва виявила прихильність».
Батько дуже сердився. Почав навіть гримати й на лозину натякати. Після чергової сварки пішла нишком на ставок топитися з горя. Але сусідські хлопчаки підгледіли й ґвалт підняли на всю округу. Першою прибігла мати і дозволила їй займатися улюбленою справою.
І знову її підтримали вчителі Калити. У їхній бібліотеці вона знайшла альбом репродукцій чарівних картин з Третьяковської галереї. Калити допомагали Катерині розширити кругозір, увійти у світ мистецтва. Від них вона дізналася, що Тарас Шевченко був не лише геніальним поетом, а й визначним художникам. Відтоді Шевченко став для неї взірцем на все життя.
Із часом постала перед Катрею нелегка проблема: малювання чи одруження. Вона прагнула поєднати їх, але жоден претендент на її руку і серце на це не погоджувався. У відповідальний час життя ближчої людини, ніж славетний Кобзар, не знайшлося, кинула я хаті сватів і поїхала на його могилу до Канева.
2. Восени 33-го…
Учитель. 1932—1933 рр. родина Катерини Білокур пережила відносно благополучно, проте не могла художниця не потерпати за людей — під час голоду нагло йшли в небуття цілі сім'ї, не залишаючи після себе й сліду. Коли нещастя минулося, восени 33-го року визріло остаточне і безповоротне рішення, про яке вона й повідомила батькам: «Оце вже я далі відкладати не можу, я буду вчитися «малювати».
Батьки сприйняли це рішення як виклик: «Та на тебе люди будуть тюкать. Бо де ж таке видано, де ж таке чувано в світі білому, що темна, неосвічена баба-селянка та щоб була художником? Та туди треба не з такими головами, як у нас!»
Учениця в образі Катерини Білокур. Коли, питаєте, по-справжньому взялася за мистецтво? Вже на 34-й рік мені повернуло. Сиджу якось у хаті сама і слухаю радіо. Співала Оксана Петрусенко «Чи я в лузі не калинонька була». Боже, думаю, які тільки люди є на світі талановиті!.. З цим я і пішла від сестри навпростець додому. А по дорозі випадково набрела на розкішний кущ калини. Виламала гілочку. Прийшла додому, поставила її перед собою і намалювала, серцем вслухаючись в Оксанині варіації. Всю душу вклала в цей малюночок. І надіслала з душевним трепетом до Київського радіокомітету.
Через деякий час прийшла відповідь від Оксани Петрусенко. У своєму листі вона говорила, що Катерині обов'язково треба вчитися.
Та з навчанням не повезло. Спочатку Катерина Білокур звернулася до Київського будинку народної творчості. Звідти порадили їй звернутися до Полтавського будинку народної творчості, бо Богданівка тоді була у складі Полтавської області. З Полтави прийшов лист якоїсь бездушної людини про те, що в 40 років про навчання не може бути й мови. А як уже хочеться до чогось руки докласти, то порадили навчитися шитву або якомусь іншому ремеслу. Відповіли так, як колись її батько. І Катерина втратила віру в те, що з неї справді може вийти художник. Та, незважаючи на це…
Катерина Білокур. Продовжувала я знатися з фарбами й пензликами. Сама собі порадниця і критик. Малювала портрети моїх односельчан, різні краєвиди. Пряла, ткала, білила, шила, копала, садила, полола, збирала і все робила, а в прогалинах між цим ділом училася малювати. І за це її звали паразитом, лежнюгою… Як і в кожного художника-початківця, та ще й самоука, все виходило не так, як хотілося. Було від чого опустити руки. Людина менш настирлива, менш наполеглива відступилася б, але не Катря.
Катерина Білокур: «Вечорами пряду, а вдень учуся малювати. Малювання виходить грубе. Очі мої і серце вимагають чогось кращого, а руки ще не звикла слухать волю розуму мого і виводила таке — хто й зна що. А я від цього сердилась, хватала мою невдалу роботу, рвала, кидала, топтала, а потім обдумувалась: збирала, склеювала, плакала над нею — і знов же над нею заходжувалась працювати».
Учитель. І старання ці увінчались успіхом. Кілька її картин потрапили на виставку в Полтаві А там сказали, що кращі з них будуть показані на виставці, яка влаштовується в Києві, і що вона може була прийнята до Спілки художників. Радості не було мех. Але все поламала війна. Із колекції картин, які були на персональній виставці, більшість загинула. Багато сліз пролила, очі виплакала в чорну ніч фашистська окупації.
Після війни зростає майстерність Катерини Білокур. Вона малює не тільки квіти, а й своєрідні натюрморти. Твори її відзначаються високим художнім смаком і оптимізмом. І хочеться порівняти їх із піснями. То ж звідки ця таїна натхнення?..
3. Таємниця натхнення.
Учитель. В українському селі здавна любили себе оточувати красивими речами. Дбайливий господар віз чи сани для виїзду фарбував, прикрашав орнаментами з гілочок, ягодами, різьбою. Змагалися у малярстві й жінки. У кожному селі були ті, кого особливо шанували за майстерність, запрошувати прикрашати оселі і в інші села. Катерина Білокур, взявши все на від народної творчості, перевершила ці надбання і є оригінальною художницею — професіоналом, не копіюючи сліпо природу, а витворюючи з неї свято, і й поезію малярства зі своєю композицією.
Найбільше Катерина Білокур вчилася у природи – скрупульозно досліджувала будову і квіточки, спостерігала й аналізувала в кольорах кожної рослини, залеж пори року і дня, за сонця і в хмарну мну, під час заграви й при сонячному Перші роботи малювала на фанерних дощечках олійними фарбами, соком бузини, буряка, калини, відвару трав, фарбами та вугіллям — негрунтованому полотні (про те, що його потрібно ґрунтувати, дізналася лише в 1934 р., спеціальний папір для малювання побачила Києві в 1949 р., коли була вже відомою художницею). Її учнівські роботи скоріше схожі на етюди. Це — портрети рідних і однодумців.
Щоб збагнути закони малювання, годинами, коли траплялося приїхати до Києва, достоювала в музеях.
Пензлі робила сама, подібні до голки, з котячих чи ховрашиних волосинок і вишневих гілочок, вила: від тоненьких пензликів тонкі й ніжні лінії, якими легко робити тони й напівтони. Так пізніше предавалала свої секрети ученицям. Збиралися в неї в хаті дівчата, навчала їх, розповідала про художників. Говорила, щоб не робили різких ліній, менше було контрастів. Як все природно, так щоб і малювали.
Повідомлення учнів
Спершу Катерина Білокур надсилає одну зі своїх «Квіти» Максиму Горькому. Та не отримує від відповіді. Тоді з'являється Оксана Петрусенко Павло Тичина, Василь Касіян. Завдяки їм Катерина потрапляє в опіку до Полтавського і Республіканського центрів народної творчості. Її роботи ви-сенсацію не тільки в Полтаві, а й у Києві та ві, а згодом — і в Парижі.
Катериною починає опікуватися Василь Нагай, який згодом став директором Державного музею українського народно-декоративного мистецтва. Він для неї полотно, розчинники, фарби і навіть домовлявся про автобус для поїздок до Києва, був її опорою і бідою водночас — бо намагався втиснути її творчість у рамки народної. Вона усе життя мріяла стати професіоналом-живописцем і стала ним. Співробітниця музею народно-декоративного мистецтва Кулішова була свідком гострої розмови між Нагаєм і Катериною:
— Не пишіть ви ні портретів, ні пейзажів, на це ви не вчилися: є художники, які це краще за вас роблять, малюйте лише квіти й натюрморти.
— Хіба я так погано пишу портрети й пейзажі?
—То не має значення, все одно ми у вас портрети й пейзажі закуповувати не будемо.
Для Катерини це прозвучало як наказ і вирок, бо грошима від продажу картин платила за квартиру братові, залишаючи собі дещицю лише на фарби і розчинники. Художниця не мала в чому вийти на люди.
продолжение
--PAGE_BREAK--Катерина повністю залежала від директора музею Нагая. За його допомогою хвора художниця (після того, як ходила топитися, були хворими ноги) підтримувала зв'язок із Києвом, із мистецтвознавцями і художниками. Коли, образившись на невдале фото в журналі «Радянська жінка» (1951 р.), Катерина надіслала йому гострого листа і фактично посварилася, З роки в мистецькому світі про неї майже не згадували, хоча вона була майстром пензля в розквіті таланту. Уславлений художник Пікассо тоді говорив: «Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б про неї заговорити весь світ».
1. Талановито малювати — лише півділа.
Учитель. І улюблений Тарас Шевченко, і Горький (на якого даремно покладала надії), і трагічної долі Оксана Петрусенко жили в місті — Катерина ж була білою вороною в селі. Сувора життєва реальність: село не прощає тим, хто посмів якимось чином виділитися із загальної маси хліборобів і заробітчан на хліб і до хліба, хто не піклується, в першу чергу, про свій матеріальний достаток. Вірші, співи, малювання ніколи не вважалися тут за важливу справу.
До речі, батько Каїрі любив співати змолоду, особливо улюблену «Ой зійди, зійди, зіронько ти вечірняя». Знався на музиці брат Григорій — грав на багатьох інструментах, сам зробив скрипку, ремонтував гітари, балалайки, мандоліни, співав чудово сам і в парі з дружиною Христею, але, щоб цьому присвятити життя — і в думці не було. 1 от раптом сестра посміла кинути виклик сільській спільноті — і перемогла.
Повідомлення учнів
Художником вважали Катерину а Полтаві, Москві, Парижі, а голова колгоспу Ім. Кірова, відмовляючи її батькові зорати город, глумився: «У тебе дочка-художниця, як кобила… Запряжи п та й ори». Отже, вдень малювала, а вночі копала. А з 1951 по 1958 р. звільнила сама себе від домашньої роботи, чим викликала роздратування й докори Христі, яка на зовиці зганяла всю свою злість: тут не важили ні талант, ні нагороди, ні звання. Потайки скаржилася у листах: «… братова жінка образить, так плачу. А як поплачу, як поплачу, то тоді мені не видно ні писать, ні малювать. А таке буває майже кожного дня...»
Була в Катерини мрія ще до війни: продасть вона вдало свої картини… «… буде в мене фарб багато, а гроші всі роздам своїм рідним, щоб вони ласкавіші до мене були, щоб не дорікали мені, щоб не оскорбляли мене — і буду я тоді сміло і весело малювати і буду творити великі і чудові картини».
Катря передчасно пішла з життя. Особливо каторжними для неї були останні три роки, коли доглядала хвору матір. Власне, ці роки і звели її в домовину. Близькі (хто байдуже, хто зі зловтіхою) спостерігали, як мучиться талант, не маючи змоги творити. Не витримала, криком запросила допомоги… «Ой люди добрі, ой співчуйте, а хоч почуйте моє горенько велике. Як у мене холодно в хаті, як у мене нема чого їсти, то я так не буду журитися, як від того, коли в мене немає часу малювати!» Не почули… Шістдесятилітньою скінчила свій життєвий шлях. У могилу її передчасно вклали людська байдужість і заздрість.
Катерина Білокур пішла від нас у розквіті унікального таланту. Проживши тяжке, страдницьке життя, померла в муках майже одночасно зі своєю матір'ю. У народній пісні «Чи я в лузі не калина була?» є такі слова: «Така доля моя, гірка доля моя...» Цю пісню дуже любила Катерина Василівна. Чи не тому, що й у самої доля була гіркою? Як печальна сповідь звучать її слова: «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов'ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! Скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна!»
Учитель. Після смерті художниці 9 червня 1961 р. за рішенням районної комісії всі роботи, документи, нагороди, фотографії, папери, знайдеш в її хаті, були передані до Яготинського державного історичного музею. Директор цієї установи О. Непорожній, який палко шанував Катерину Білокур і був особисто знайомий з нею, домігся відкриття Яготинської картинної галереї в палаці Розумовських-Рєпніних, де у двох залах експонуються 72 роботи художниці (живопис, акварель, графіка), а також її меморіального музею-садиби в с. Богданівка. Десятки геніальних творів художниці експонуються в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва. Катерині Білокур було присвоєно звання народний художник, нагороджено орденом «Знак Пошани» і Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Рада Міністрів УРСР у червні 1989 р. заснувала премію імені художниці, яка присуджується за визначні твори традиційною народного мистецтва.
Що залишила нам у спадок славна донька нашого народу?
Учитель. Катерина Білокур дуже любила берези, тому не дивно, Що так теплой щиро разом з квітами оспівала їх в одній із своїх картин «Квіти і берізоньки ввечері». Назва цілком відповідає ліричному настроєві полотна. Дві берізоньки в оточенні квітів, огорнуті вечірньою млою. Промінь місячною сяйва крізь густу крону дерев пасмами впав на квіти, створивши центр композиції з трьох букетів: один з червоних півоній; другий – з рожевих троянд, третій — з водяних жовтих квітів. Синя холодна гама картини створює ілюзію тихої, сповненої романтики української ночі. Цей твір — воістину велика і зворушлива образна розповідь про щось таємниче й незбагненно прекрасне в довколишньому житті і в природі.
Твори Катерини Білокур хочеться порівняти з піснею. Особливо це стосується однієї з кращих робіт — картини «Цар-колос». Серед степових квітів, що мов живі сплелися в яскравому вінку, гарно золотяться розкішні колоски жита, пшениці, ячменю й вівса, на червоному тлі їм усміхається золотий соняшник, привітно вітає тужавими листочками калина. Так образно передала художниця вдячність і глибоку шану людей та всього сущого на землі його величності Хлібові! Картина вражає філософською заглибленістю, символічними образами.
Катерині бажалося змалювати всю Україну, всю землю! Бона не вірила в те, що може колись це зробити. Коли виходила на край села й озирала рівнину, ще більше тужила: як такий простір умістити в маленькому прямокутнику полотна? Та в одній із найвідоміших картин «Колгоспне поле» їй це вдалося. Написана в період творчої зрілості, картина сповнена любові до рідної землі.
День за днем, пелюсточка за пелюсточкою вимальовувалися б червоних жоржин біля плетеного тину. (Катерина Білокур могла працювати над однією квіткою так довго, поки та не одцвітала.) Жоржини малювала три тижні — по дві квітки щотижня. Трохи нижче від куща жоржин намалювала клаптик плетеного тину. Сухі сіро-коричневі лозини відтінили свіжу; зелень, внісши у композицію відчуття простору. Тин наче «підпирає» кущ жоржин і втримує їх на своїх стовпцях. Одного разу зняла з себе білу хустину червоною мережкою по берегах і зв'язала нею жоржин у квітнику. Ні, не пасує. Спробувала 2 варіанти, бо дуже хотілося лишити щось біля жоржин: від себе, передати своє ставлення до цих гарних рослин. Врешті знайшла місце для хустки — вона висіла на тиночку, мовби забута ще звечора, припала росою. Пейзаж між квітами став ранковий, холоднуватий, освітлений неяскравим світлом. «Забута» хустина гріла картину людським теплом.
Походивши за село і вивчивши обрій, стала малювати поле у вузькій вертикальній смужці. Пейзаж зайняв 1/6 площі картини. Художниця
знайшла барви, щоб змалювати поетичний образ землі, яка ще оповита сизим ранковим туманом. Тут вона вдалася до епічного узагальнення, передавши одне поле як неозорий простір земної кулі — широкий, як море, що сягає у незміряну далину. Ні ріллі, ні хлібів, ці соняшників, ні буряків — тільки родюча і багата земля, яка відбила голубінь неба і сонячне проміння. Щоправда, хмарки на небі дещо застиглі, та все одно в пейзажі відчувається мінливість, трепетність тіней, що зникають, ховаються від наростаючої хвилі світла (картина «Колгоспне поле»).
А натюрморти «Сніданок», «Колгоспний достаток», «Яблука», «У Шрамківському районі на Черкаській землі. — це своєрідні поеми про радість життя, про плоди людської праці. У них художниця досягає такої майстерності, яка дозволяє відчути і прозору сонячність виноградних фон, і аромат підрум'яненого на черені хліба, і гарячу пару розвареної картоплі.
Художниця захоплювалася не лише натюрмортами і панно, пробувала вона сили і в портретному жанрі. Так, у 1941 р. був створений портрет племінниці Надії. Це гарна молода дівчина зі спокійним ясним поглядом. І в цій роботі є квіти, але тут вони виступають як доповнення, що допомагає розкрити образ.
Учитель. Геніальна художниця, картини якої справляли магічний вплив на глядачів, виявляла неабиякий талант і тоді, коли бралася за перо. Це засвідчують її листи до П. Тичини, С. Тараненка, В. Нагая, М. Донцова, Е. Гурович, Д. Косарика, до працівників музеїв і Центрального будинку народної творчості. Саме Е. Гурович назвала Катерину Білокур поетом, коли прочитала в адресованому їй листі дивовижний опис зустрічі з журливою, сумною осінню, що сиділа на вербовому пні і втирала сльози пожовклим кленовим листочком.
Найвагомішою літературною спробою Катерини Білокур є оповідання «В селі Богданівні Шрамківського району на Черкаській землі», датоване 1954 роком. Твір, написаний із м'яким гумором, присвячено життю односельчан. Велика кількість варіантів оповідання свідчить про серйозні наміри авторки. Вона хотіла бачити свій твір надрукованим, надсилала рукописи до Києва, як і п'єсу біографічного характеру, доля якої невідома.
Повідомлення учнів
Особливо цікавою є «Казка», написана в 1958 р. Легенда про те, як чорногузи принесли дитину, зустрічається в фольклорі багатьох народів світу. Зачарована глибокою поетичністю легенди, самотня жінка, яка не знала щастя материнства, не могла залишитися байдужою до цієї теми.
Казка
А що то сумне дитятко, то не дивуйте, добрії люди. Коли його впіймали чорногузи, вони зігнули два соняшники, зв'язали їх червоною стрічкою, потім нарвали, накидали чудових квітів. І з тих квітів звили гніздечко та й положили туди те дитятко.
Сміялись соняшники, раділи квіти, що з'явилась на світ людина, малесенька дитина.
Спершу і дитятко те було веселе, сміялось, раділо, бо воно бачило, яка земля багата і яку можна на ній творить КРАСУ.
Але коли чорногузи підняли те гніздечко із квітів, то сумне дитятко, то не дивуйтеся, добрії люди. Коли його впіймали чорногузи, вони зігнули два [соняшники], в якому було дитя, і полетіли, понесли туди, кому вже було треба понести… От дорогою чорногузи йому і розказали: і як воно, і що, які новини на землі. Що, мовляв, уже не хто-небудь, а люди додумались до того, що вже видумали теж на людей таку зброю страшну: зветься вона атомна та воднева.
То вже де воно гупне, то, лічи, на віки-вічні все загине, все живе: людина, тварина і рослина.
І заплакало тоді дитятко те, засумувало і слова такі до всіх людей, до всього світу проказало: «Ой люди добрії, дорослі! Ой люди, ті, хто видумує оте страхіття! Ой припиніть його, пожалійте нас, діток маленьких, бо ми хочемо ЖИТИ, чуєте — ЖИТИ! Ми не хочемо бути знищеними або каліками, сліпими, безногими, безрукими чи ідіотами…
Та пожалійте ж нас, діток, і пожалійте сиру землю, МАТІР НАШУ – ГОДУВАЛЬНИЦЮ, і не руйнуйте, не паліть отим страхіттям її грудей багатих, бо вона ж годувала давно минувших і недавно ваших предків, годує вас і годуватиме нас, ваших діток, і всі, і всі прийдешні покоління». Квітень, 1958 р.
Катерина Білокур виконала і кілька варіантів картини-казки, відомої тепер під назвою «Щастя». Про напружені пошуки композиційного рішення свідчать численні ескізи.
А на картині в оточенні буйноцвіття, серед лелек І соняшників — дитя. «От капосне дитя (щоб воно велике виросло!). Думала я, думала намалювати таке, як тільки чорногузи принесуть — воно не дуже цікаве. Дай, думаю, намалюю трохи підтішене...», — розповідала художниця Лідії Тичині в листі від 16 лютого 1959 р. Саме на цю дорослість, сумний погляд дитини нарікали мистецтвознавці. Очевидно, відповіддю на закиди київських спеціалістів і став своєрідний літературний твір, який художниця назвала «Казка». Вперше прочитавши її, відчуваєш емоційне потрясіння, адже за три десятиліття художниця передбачила екологічну катастрофу (чи не наш Чорнобиль?). Складається враження, що «Казка» не має початку, вона ніби продовжує внутрішню полеміку авторки з критиками.
Згадаємо, що грамоти художниця ніде не навчалася, тому майже не використовувала розділових знаків, лише іноді в кінці тексту ставила крапку. Навіть імена і власні назви писала з маленької букви. Щоправда, досить чітко виділяла в тексті абзаци.
Учитель. Ось такий цей світ Катерини Білокур. Чарівний, незвичайний і нерозкритий. А в дечому і незбагненний нам, простим людям. У Григорія Сковороди є такий вислів: «Світ ловив мене, та не впіймав». Мабуть, саме ці слова стосуються і життя та творчості цієї незвичайної жінки, ім'я якій Катерина Білокур…
Висновки
Отже, народне декоративно-прикладне мистецтво є важливим чинником вирішення завдань художнього та особистісного розвитку, громадського і духовного становлення молодших школярів. Будучи однією з форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. Народне декоративне мистецтво України розвивалось у формі домашнього художнього ремесла та організованих художніх промислів.
Катерина Василівна Білокур – майстер народного декоративного живопису, яка втілила у картинах поезію, філософію й відчуття краси українського народу, непересічної особистості й творчої долі. Народившись у селі і не одержавши навіть початкової освіти, вона все своє життя провела в колі одвічних буденних турбот. Малярство Катерини Білокур розквітало з життєдайного джерела народної творчості. За підвалину йому слугували пісні, казки, легенди, народне мистецтво. Вона захоплювалась орнаментами на предметах селянського побуту, на українських строях, рушниках, але найбільше її зачаровували квіти. Простежити шлях народження Генія нам сьогодні допомагають видатні картини та власні листи й спогади сучасників.
Катерина Білокур довела своїм життям і творчістю, наскільки живучою по наших селах є традиційна культура українців. Споглядаючи її витвори, ми неначе перебуваємо над часом, не замислюючись над тим, коли були намальовані ці божественні творіння. Талант Катерини Білокур формувався без сторонніх впливів і майже стихійно. Лише в зрілому віці освоїла деякі обов’язкові закони художньої творчості. Проте й досі вражає безпомилкова мистецька інтуїція, яка допомагала в кожній роботі добирати барви і створювати композиції, що її можна назвати справжньою майстринею колориту. У доробку Катерини Білокур є пейзажі, натюрморти, й портрети близьких людей. Проте найбільшу частину її доробку становлять квіти. Сьогодні чимало мистецьких творів Катерини Білокур є відомими широкій громадськості.
Катерина Білокур зуміла завдяки своєму величезному талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини; не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи. Мистецтвознавці й досі не можуть нічого певного сказати щодо визначення її мистецького доробку – професійний це живопис чи народний. Його неможливо вписати в ці загальноприйняті рамки, оскільки ані вітчизняне, ані світове мистецтво не знало нічого подібного. Свого часу її звинувачували в тематичній вузькості, проте жодна критика не змогла принизити її творчих досягнень.
Художня манера Білокур сформувалася ще на початку 30-х років ХХ століття і майже незмінною залишалася в усі творчі роки. Пензлики сприяли делікатному письму. Суголосся барв на палітрі нагадувало соковитий рослинний килим, на якому виділяються голівки квітів з яскравими листочками, що зросли на благодатній українській землі. Царює в композиціях гармонійний лад, де є місце кожній квіточці, усякій травинці, найменшому зеленому листочку і де усе згадане виповнюється буттям природи, вивершується уявленням про земну довершеність.
Творчість Катерини Білокур належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. Усі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя. На більшості з полотен Катерини Білокур стоїть авторський напис. Їй було присвоєно звання народного художника України, і вона стала відомою в Україні й поза її межами. Однак поцінування званням народної художниці України майже нічого не змінило в щоденних життєвих ситуаціях.
продолжение
--PAGE_BREAK--