--PAGE_BREAK--Одне з найважливіших завдань школи, вказував В. Сухомлинський, «навчити користуватися знаннями. Якщо набуті уміння і навички тільки засвоюються і не застосовуються на практиці, навчання поступово виходить зі сфери духовного життя дитини, неначе відділяється від ЇЇ інтересів і захоплень» [21, с.422].
І тут же підкреслює: «Дуже важливо, щоб мислення учнів ґрунтувалося на дослідженні, пошуках, щоб усвідомленню наукової істини передувало нагромадження, аналіз, зіставлення і порівняння фактів. Спостерігаючи явища і картини природи, дитина оволодіває формами й процесами мислення, збагачується поняттями, кожне з яких сповнюється реальним змістом причинно-наслідкових зв'язків, помічених гострим зором допитливого спостерігача» [21, с.496].
Отже, виховання не можна вважати достатнім, повним, якщо учнів не залучено до практичної діяльності з вивчення та поліпшення дійсності у конкретній місцевості (за місцем проживання чи у мікрорайоні школи). Дослідження також засвідчують, що особиста участь дітей у розв'язанні локальних проблем є необхідною умовою формування відповідних оптимістичних поглядів.
Беручи до уваги інтереси учнів, враховуючи їхні вікові особливості та специфічні можливості позаурочної роботи, у практиці педагогічної діяльності В. Сухомлинського було створено різні форми шкільних об'єднань, в яких вирішувалися такі завдання:
• підтримка та розвиток інтересів учнів до природного середовища, заохочення їх до творчого самовдосконалення;
• створення соціально-педагогічних та психолого-педагогічних умов, сприятливих для набуття учнями знань, практичних умінь і навичок поведінки та діяльності в природі;
• виховання естетичних смаків, збагачення культурними цінностями українського народу;
• організація дозвілля з урахуванням інтересів дітей на основі їх ініціативи і самодіяльності [3, с.18].
Важливий момент виховного впливу педагогічної системи В. Сухомлинського пов'язаний з використанням ресурсів казки та рольової гри у навчанні та вихованні дітей, у чому він був новатором.
Пізнавальна частина «уроків мислення» серед природи обов'язково чергувалася із грою. їх метою було ознайомити дітей з навколишнім світом, з різними явищами природи і більшу частину приділити екологічному вихованню. Як відомо, в молодшому шкільному віці переважає образне мислення.В. Сухомлинський закликав батьків і вчителів молодших класів «уводити дітей в обстановку, де є яскраві образи і причинно-наслідкові зв'язки між явищами, де діти захоплюються, переживають почуття подиву перед красою і водночас мислять, аналізують» [21, с.521].
Використання педагогічної спадщини В. Сухомлинського у сфері виховання, його спостережень за впливом краси природи на всебічний розвиток молодших школярів має велике значення в навчально-виховному процесі.
1.3 Система формування особистості молодшого школяра у працях В. Сухомлинського В. Сухомлинський, усю багатогранну спадщину якого пронизують ідеї справжнього гуманізму, звертав увагу на піклування людини про людину, відповідальність людини за людину, відповідальність людини перед суспільством. На його думку, гуманізація зумовлена моральними нормами та цінностями становлення людини в суспільстві — доброзичливим ставленням до людей, колективу, живих істот, суспільства, взаємодопомогою, співучастю, співпрацею, гармонією колективного, культурою людських стосунків і культурою розуміння особою своєї ролі в цих стосунках. Гуманність, за ним, це справедливість, доброзичливість і чуйність, поєднання поваги й довіри до вихованця з розумною й тактовною вимогливістю. Гуманність він убачав у піклуванні про духовне збагачення вихованця, в допомозі йому само-реалізуватися у взаєминах із навколишнім середовищем.
У статті «Людина — найвища цінність» він закликав педагогів кожну грань їхньої педагогічної діяльності відкривати «на тлі головного — поваги людської гідності, піднесення Людини» [16, с. 199]. Він не тільки теоретично обґрунтував необхідність гуманізації освіти і виховання, а і створював умови для вихованців творити добро людям. На думку В. Сухомлинського, найпрекраснішою і найщасливішою є та людина, яка присвятила своє життя піклуванню про щастя інших, яка дбає про інших без розрахунку на похвалу чи винагороду, для якої творення добра стало звичкою, нормою поведінки. Про себе він говорив: «Що найголовнішого було у моєму житті? Без вагань відповідаю: „Любов до дітей“ [20, с.32].
Як вважав В. Сухомлинський, школа сприяє збереженню самобутності та соціальної значущості особистості. Від розвитку школи, забезпечення якості освіти учнів залежить її сьогодення і майбутнє. Школа виконує благородну функцію плекання дитини, сім'ї та соціальної спільноти. Школа покликана виконувати функцію культурно-освітнього розвитку учнів, батьків та громадськості [1, с.66].
В. Сухомлинський вагому роль у вихованні учнів початкової школи відводить природі: „Активно впливати на природу, але при цьому залишатися сином її, бути вінцем її творіння і водночас володарем її сил, по-синівські бережливо ставитись до неї — ось яку позицію нам треба виховувати в учнів в процесі їх взаємодії з природою“ [21, с.520]. Праця у спілкуванні з природою повинна і може бути важливим фактором всебічного розвитку особистості, сприяє розвитку її духовно-психічних та фізичних сил. Залучення учнів до посильної, інтелектуально насиченої праці на полі, фермі, науково-дослідних ділянках стимулює засвоєння знань, розвиток ідей та способів їх втілення. У процесі догляду за рослинами, тваринами учні вчаться сприймати світ природи, розуміти його. Розвиток морально-духовної сфери учня розвивається у взаємодії із природою.
Залучення учнів до творчої праці сприяє розвитку естетичних смаків, співпереживання. Однак не лише фізична праця учнів є характерною для сільської школи. Уроки в природі вчать учнів спостерігати розмаїття барв, найтонші форми рослин, сприймати гармонію кольорів і звуків. Також єднання з природою, у процесі творчої діяльності, розвиває в учнів розуміння цінності людської праці. Все це допоможе сьогоднішнім учням стати турботливими господарями своєї землі. Праця на землі розвиває благородні якості особистості: гідність, уміння наполегливо долати життєві перешкоди.
З досвіду Павлиської школи: „Щотижня кілька уроків ми присвячували “подорожам» до джерел думки й рідного слова — спостереженням. Це було безпосереднє спілкування з природою, без якої криниця розумових сил і нервової енергії дитини швидко б збідніла" [6, с.61].
В умовах функціонування сучасної початкової школи цей фактор не використовується ефективно. Доцільно було б звернутись до порад Василя Олександровича Сухомлинського, який стверджував: «Першого сонячного квітневого дня, коли в мареві тремтять древні кургани, ми вийшли в степ слухати пісню жайворонка. Ось тріпоче в небесній блакиті сіра грудочка життя, до нашого слуху долинає ніжний дзвін срібного дзвіночка; раптом дзвіночок замирає, сіра грудочка падає до землі; над ніжною зеленню озимої пшениці пташка розправляє крила і повільно, немов натягуючи невидиму нить, піднімається все вище і вище. Ми чуємо уже не дзвін, а звучання срібних струн. Мені хочеться, щоб ця чудова музика дійшла до дитячих сердець, відкрила очі на красу навколишнього світу» [14, с.11]. У порівнянні з міською школою учні сільської школи знаходяться в більш сприятливих умовах природного середовища.
Очевидно, що учні міських шкіл розвиваються в певній ізоляції від живої природи. Тому природа залишає їх умов позитивного впливу на розвиток емоційної, духовно-моральної сфери. Вони здебільшого не відчувають особистого зв'язку з живим світом. А отже, природна потреба особистості в морально-естетичному, духовному задоволенні заповнюється низькопробними зразками масової культури.
Думку про вплив природи на розвиток естетичних почуттів особистості розвиває В. Сухомлинський в багатьох працях [20; 21].
Вивчення педагогічної спадщини В. Сухомлинського показує, що ідеї виховання молодших школярів реалізовувались у Павлиській школі. У своїй «школі під блакитним небом» видатний український педагог навчав дітей читати найпрекраснішу в світі книгу — книгу природи. Адже відомо, що природа в її різноманітних проявах форм, звуків, барв, ароматів є важливим засобом пізнання навколишнього світу, джерелом знань про природне середовище і морально-естетичних почуттів. Тому читання цієї книги передбачало спостереження за об'єктами та явищами природи, милування красою природи, пізнання причинно-наслідкових зв'язків явищ навколишнього світу.
Значна увага приділялась формуванню у дітей вмінь бачити красу і гармонію природи як запоруки бережливого ставлення до неї. Великий учитель вчив не лише милуватися красою природи, а й слухати музику природи — шелестіння листя, хор коників, дзижчання джмеля, дзюрчання струмка. Він давав дітям можливість під час їхнього спілкування з природою «послухати, подивитися, відчути...» [6, с.62] і на основі цього намагався сформувати у них потребу турбуватися про живе і прекрасне.
Щотижня кілька уроків у його початковій школі були присвячені спостереженням. В. Сухомлинський називав їх «подорожами до джерел думки й рідного слова». «Це було безпосереднє спілкування з природою, без якої криниця розумових сил і нервової енергії дитини швидко б збідніла» [13, с.71]. Спостереженню як методу пізнання природи видатний педагог надавав великого значення. Саме тому, визначаючи основні завдання, які стоять перед початковою школою, він писав, що "… початкова школа насамперед повинна навчити вчитися" молодшого школяра. «Уміння вчитися включає в себе ряд умінь, пов'язаних з оволодінням знаннями: вміння читати, писати, спостерігати явища навколишнього світу, думати, висловлювати свою думку. Ці вміння є, образно кажучи, інструментами, без яких неможливо оволодівати знаннями» [19, с.65].
Отже, на думку педагога, мислення серед природи — обов'язковий етап успішного розумового розвитку дитини. Основна мета уроків серед природи — навчити дітей думати. Досягти цього можна, тільки навчивши їх спостерігати, дивуватися, радіти пізнанню, перетворювати думку у слово, творити казку. Природа і розумове виховання є основними факторами розвитку особистості у молодшому шкільному віці.
2. Практика впровадження ідей В. Сухомлинського у сучасній початковій освіті 2.1 Використання здобутків В. Сухомлинського учителями масової початкової школи Василь Олександрович Сухомлинський наголошував, що "… підміна думки пам'яттю, яскравого сприймання, спостереження за сутністю явищ заучуванням — велика вада, що отупляє дитину, відбиває, врешті, охоту до навчання..." [20, с.158]. Він був переконаний, що природа стає могутнім джерелом виховання лише тоді, коли людина пізнає її, проникає думкою в причинно-наслідкові зв'язки.
В. Сухомлинський також вважав, що «дитинство — найважливіший період людського життя, не підготовка до майбутнього життя, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя» [21, с.511].
Із перших публічних виступів Василь Олександрович мав свого читача учителя, батька, матір, вихователя дитячого садка, викладача вузу чи технікуму, студента. Демократичний педагогічний загал шукав поради й підтримки не лише у творах Василя Олександровича, а й у спілкуванні з ним багато людей приїздили до Павлиша побачити школу, порадитися. Коли в 1970 р. Василя Олександровича не стало, то інтерес до його творчості не зник, а розгорівся з новою силою. Цьому сприяло те, що школа потребувала докорінних змін, учительство шукало шляхів виходу з кризової ситуації, і в пошуках зверталося й до В. Сухомлинського, бо він був насамперед учителем.
З іншого боку, педагогів притягували особистісні якості Василя Олександровича — повсякденна клопітка праця в сільській школі, аскетичний спосіб життя, попри всю його популярність, високі моральні якості, які накладалися на його творчість і викликали великий інтерес.
Вчителі, студенти, педагоги об'єднувалися в гуртки, товариства, спілки для поглибленого вивчення творчості Василя Олександровича, розповсюдження його ідей, визначення шляхів їх застосування в школі.
Особливо широкого розвою набув цей рух у педучилищах та педінститутах, університетах; він вилився у створенні при кафедрах педагогіки та психології клубів і гуртків В. Сухомлинського. В Україні це були: Одеський університет (керівник Л. Холоденко); Луцький педінститут, де при історичному факультеті працював клуб молодих педагогів «Літопис» ім. В.О. Сухомлинського (керівник Л. Федорчук): Ніжинський педінститут, де при кафедрі педагогіки діяв гурток ім. В. Сухомлинського (керівник Г. Аржанова); Івано-Франківський педінститут, де ще за життя Василя Олександровича був створений науково-педагогічний клуб «Ватра» (керівник І.К. Прус). До цього руху приєдналися й педучилища України. Так, у Володимир-Волинському педучилищі був заснований гурток вивчення праць А. Макаренка та В. Сухомлинського (керівник — М. Сенчишак); у Корсунь-Шевченківському педучилищі працював педагогічний клуб ім.В. Сухомлинського: в Олександрійському педучилищі глибоко вивчали творчу спадщину павлиського педагога [2, с.78-79].
У педагогічній спадщині В. Сухомлинського сучасна шкільна практика знаходить відповідь на питання, пов'язані з прилученням учнів до естетики оточуючого середовища. Цей напрямок у системі екологічної освіти молодших школярів набуває важливого предметного, суспільного та художнього середовища, що пов'язано з розвитком їх уміння усвідомлено сприймати і визначати не лише прагматичні, але й духовно-ціннісні прояви живої природи, предметів побуту, міжособистісних стосунків, явищ художнього життя.
Працювати над розвитком зв'язного мовлення, мислення учнів передові учителі починають з перших днів їх перебування у школі. Керуючись ідеями В. Сухомлинського про роль мовлення у розвитку особистості дитини, її почуттів, мислення, сучасні вчителі початкових класів прагнуть розширити і збагатити досвід вихованців. І в цьому їм допомагають екскурсії в природу, уроки мислення серед природи. Василь Олександрович рекомендував вчити дітей думати, творити, фантазувати серед чудової краси природи, що є джерелом думки й слова, створювати на полі, в саду, на ставку свої власні казки, оповідання, вірші на основі спостережень.
Як стверджує вчитель О.А. Безкид, котра у своїй педагогічній практиці використовує спадщину В. Сухомлинського, уміння бачити прекрасне навколо робить людину — і маленьку людину теж — добрішою, мудрішою, духовно багатою. Дійсно, любов до природи рідного краю, бажання зрозуміти її, бажання дізнатися про неї якомога більше. Це джерело для душевних сил, коріння духовності. Здійснюючи екскурсії в парк, до шкільного саду, на фермерське поле, на тваринницьку ферму, ми подорожуємо і до джерел рідного слова. Під час екскурсій учні милуються красою квітів, осіннього листя, слухають пташиний спів [11, с.67].
Під час таких екскурсій розвивається дитяча фантазія, але дітям ще бракує лексичного запасу, їх підводить невміння спостерігати. Тому слід звертати увагу учнів на деталі, допомагати перебороти шаблони у мовленні. Спочатку на запитання, яке листя на деревах, восени, учні відповідають стандартно: жовте. Тоді вчитель пропонує їм озирнутися навколо. Придивитися до дерев, кущів. Діти помічають, що серед барв осені є і коричневі, і вишневі, і золотисті, і багряні.
Спостереження за природою і працею людей дають багатий матеріал для розширення, уточнення словникового запасу учнів, для розвитку мовлення. Зміни в природі: мороз і сніг, відлига, перші проталини, перші струмочки, льодохід, розпускання листя, приліт пташок, весняне цвітіння — кожний день приносить багато нового, кожний день пропонує учням свою тему для спостережень і розповідей. В цей час проводиться робота над синонімами, образними виразами, відпрацьовується словник «осінніх», «зимових», «весняних» слів. Ось, наприклад, «осінній» словник: сонце яскраве, усміхнене, привітне, ласкаве; листя зелене, золоте, барвисте, багряне; листя шелестить, шепоче, тріпоче, в'яне, сохне, спадає, жовтіє, кружляє. Так крок за кроком накопичується словниковий запас учнів.
Традиційними стали в школах осінні, зимові, весняні екскурсії до парку. Спочатку діти просто граються, самостійно оглядають осінній парк. Потім вчителі звертають їхню увагу на загальний вигляд рослин, красу їх осіннього вбрання, на голубінь неба. Дають змогу учням кілька хвилин помилуватися парком, а потім проводять бесіду.
Найперше пропонують порівняти, яким був парк влітку і як він змінився тепер. Ставлять дітям ряд запитань: який тепер місяць? (вересень); яка це пора року? (осінь); яка стоїть погода надворі? (теплий ясний день); що ви можете сказати про сонце? (сонце світить яскраво, тільки гріє вже менше, ніж влітку); як можна назвати осінь? (осінь золота, прекрасна, барвиста, чудова); що сталося з деревами? (дерева стоять у золотому вбранні). Учні відзначають, що клени, берізки, тополі вже зовсім жовті. Листя каштана тільки по краях золотисте. А дикий виноград, осика ніби горять червоним полум'ям. Звертається увагу дітей на те, чи є птахи у парку? Куди поділися комахи? Тут же, на екскурсії діти запам'ятовують назви дерев, квітів, птахів, збирають букети листя для осіннього гербарію.
продолжение
--PAGE_BREAK--