Реферат на тему:
Ідея прав людини
на уроках української мови
та літератури
В навчальному курсі середніх шкіл України досі не введено окремий предмет «Права людини». Правове виховання учнів проводиться на уроках гуманітарного циклу: історії, правознавства, а також в позакласний час. Я, вчителька української мови та літератури, використовую ідею прав людини і на своїх уроках.
Так на уроках української мови при вивченні правил орфографії, пунктуації пропоную учням вправи, навчальні, словникові диктанти, які несуть інформацію про права людини. Ось приклад такого тексту:
«10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй ухвалила Загальну декларацію прав людини. Загальна декларація була ухвалена 48 голосами при 8, що утрималися. Ось ці 8 держав: Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Саудівська Аравія, Українська РСР, Південно-Африканська Республіка, Радянський Союз і Югославія. Згідно зі Статутом ООН Загальна декларація прав людини вважається прийнятою одностайно. З 1948 року 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.»
Цю вправу можна використати під час вивчення такої частини мови як числівник або під час вивчення теми «Правопис власних назв».
Ще один приклад вправи (пропоную учням її під час вивчення теми «Розділові знаки при однорідних членах речення):
»Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституція України затвердила такі права та свободи людини та громадянина: право на життя, повагу до гідності людини, право на свободу та особисту недоторканність людини, недоторканність житла і таємницю листування, свободу пересування та вільний вибір місця проживання, право на свободу світогляду і віросповідання, свободу думки і слова, свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації".
Під час вивчення українського ділового мовлення використовую за зразки текстів офіційно-ділового стилю уривки із міжнародно-правових актів та основних документів України. Для підбору завдань користуюся такою літературою: 1.
Права людини. Підручник для 10-11 класів загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та гімназій (Упорядник Л.Заблоцька). — К.: в-во «Право»,1997. 2.
Серія «Виклад фактів у галузі прав людини». — Харків: в-во «Фоліо», 1994.
Для написання твору публіцистичного стилю на морально-етичну тему серед інших тем пропоную учням і таку: «Моє ставлення до смертної кари». Ось уривки із дитячих робіт:
«Я проти зла. Я проти смертної кари, бо будь-яка неприродна смерть є зло. То чи може держава вважати себе демократичною, правовою, гуманною, коли вона сама вбиває своїх громадян?»
«Одним із злочинів, за який може бути винесено вирок, є навмисне вбивство. А хіба смертна кара не є умисним вбивством? Виходить, за законом, потрібно вбити ката, потім — ката, який вбив ката і так далі. Хто ж залишиться живий?»
Такі вправи, диктанти, твори дають змогу вчителю-філологу перевірити знання учнями рідної мови, правил правопису, вміння точно формулювати власні думки, погляди і водночас несуть інформацію про права людини, сприяють формуванню високої правової свідомості дітей.
Значно ширше і ефективніше проходить навчання прав людини на уроках української літератури. Там, де порушуються права людини, неодмінно виникає конфлікт: конфлікт між окремими людьми, між людиною і державою, людиною і суспільством. Саме конфлікт становить основу і більшості літературних творів.
Першим українським письменником, який на повен голос заговорив про порушення природних невід'ємних людських прав, був Тарас Шевченко. Сучасні літературознавці, аналізуючи той чи інший твір Кобзаря, насамперед наголошують на ідеї національного визволення. Та через призму цієї ідеї і не тільки через неї можна побачити глибоке розуміння поетом прав людини і величезний трагізм від бачення реального світу, який аж ніяк не визнавав рівність всіх людей, який аж ніяк не вважав людину найвищою соціальною цінністю.
Найбільшою цінністю Тарас Шевченко вважав людину. Він сподівався, що в майбутньому світ поставить на перший щабель гуманістичні цінності: людське життя, свободу, повагу до гідності, недоторканність людської особистості:
І буде син, і буде мати.
І будуть люди на землі.
Він також сподівався, що настане час, коли і на його рідній Україні буде панувати істинне правосуддя і справедливість:
Коли ми дождемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А дождемось таки колись.
Тарас Шевченко порушив проблему становища жінки в тогочасному суспільстві. Це питання розкриваю через образ селянської дівчини Катерини, яка через осуд і несприйняття світом її життя, вбиває себе, прийнявши на душу тяжкий гріх самовбивства. Хіба цей жорстокий вирок суспільства, яке замість того аби оберігати знедолених жінок, кидало їх напризволяще, не є порушенням права кожної людської особистості на повноцінне життя? Ставлю це запитання учням. Вони захищають Катерину, бо розуміють, що кожен має право помилятися і право виправляти свої помилки.
Аналізую жіноче питання і на наступних уроках, підчас вивчення «Боярині» Лесі Українки, повістей «Царівна», «Людина» Ольги Кобилянської, роману «Повія» Панаса Мирного. Акцентую увагу учнів на порушенні прав людини під час вивчення творчості письменників, які змалювали жахливий стан українського села наприкінці ХIX — на початку ХХ століть: І.Нечуя-Левицького, В.Стефаника, Марка Вовчка та ін.
Сьогодні в програму вивчення української літератури повертаються несправедливо замовчувані імена. Серед них — Іван Багряний. Його роман «Сад Гетсиманський» був написаний за 8 років до славнозвісного роману «Архипелаг ГУЛАГ» російського дисидента Олександра Солженіцина. В ньому змальовано картини порушення політичних прав українців в 30-х роках. Вони були мордовані в тюрмах, а то й знищені лише за власні переконання, думки й слова. В'язні утримувалися в нелюдських умовах, які не тільки принижували людську гідність, а й дуже погано впливали на стан здоров'я засуджених без суду і слідства. Автор стверджує, що право на самовизначення має не тільки нація, а й окрема людина. Його жахають процеси знеособлення людини в умовах тоталітарного режиму. «Право є мистецтво творити справедливість і добро», — писав давньоримський юрист Ульпіан. Таким хотів бачити правосуддя і Іван Багряний. «Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою!» — кидає просто в обличчя своїм катам головний герой роману Андрій Чумак. Твір має високе гуманістичне значення. Саме тому пропоную учням тему домашнього твору «Гуманістичні ідеали в романі Івана Багряного „Сад Гетсиманський“. Ось рядки із учнівського твору:
»Мені болить доля моїх співвітчизників. Мені болить те, що вони мусили боротися за виживання, доводити, що вони не «нулі», не «нічтожні людішки», не «дірки від бублика» замість того, аби просто жити, творити і кохати, насолоджуватись п'янким смаком щастя".
Перебуваючи в еміграції, Іван Багряний написав публіцистичний памфлет «Чому я не хочу вертатися в СРСР». «Я один із тих сотень тисяч українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ», — так починає свій памфлет письменник. Далі ж змальовував факти порушення прав людини в СРСР — права на свободу думки, слова, совісті, політичних і будь-яких інших переконань і найсвятішого права — права жити. Цитую:
«В 1929-32 роках, в так званій „колективізації“, більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом „знищення куркуля як класу“. В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей; чесних трударів-хліборобів.
В 1933 році більшовики організували штучний голод в Україні. Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з'їдали своїх дітей.
Ви, матері цілого світу, чи можете ви уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з'їсти власну дитину?
Ні!
Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити.
А це було в Україні в 1933 році».
Цей памфлет був перекладений багатьма мовами світу, він розкрив перед європейською громадськістю істинний стан справ із правами людини в «найгуманнішій» імперії світу. Чому так пристрасно? Чому так безкомпромісно? Пояснюю учням, що ідеї прав людини найповніше явили себе в літературі саме в умовах тоталітарного режиму, в умовах, коли держава безкарно порушувала основні права та свободи своїх громадян, зокрема й інтелігенції.
Надзвичайно трагічною була доля українських літераторів. Сотні з них були розстріляні без суду і слідства. Ті ж, що старалися якось прилаштуватися, скоритися владі, фактично вибрали смерть духовну замість смерті фізичної. Це була трагедія Тичини і Бажана, Яновського, Вишні і Довженка.
Вивчаючи з учнями «Щоденник» Довженка, в якому відомий письменник і режисер написав все те, що йому було заборонено писати в книгах і показувати на екрані, акцентую увагу на записі від 31 січня 1945 року:
«Сьогодні роковини моєї смерті.
31 січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах.
Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих у момент їхньої малості.»
Олександр Довженко за наказом партійного керівництва переїхав до Москви і, фактично, не мав права на вільний вибір місця проживання, бо до кінця життя йому було заборонено повертатись в Україну для постійного проживання. Бесіду за «Щоденником» Довженка проводжу у формі уроку-дискусії, основним питанням якого є: «Як ви вважаєте, за іншого політичного режиму письменники змогли б повніше розкрити свій талант?» Різні діти, різні відповіді. Хтось вважає, що в літературі повинен бути повний лібералізм, цілковита свобода вибору тем, стилів, художніх засобів, інші погоджуються з цим, але стверджують, що відповідь на такі запитання дає сама історія. Адже, як не парадоксально, саме в періоди найбільших фізичних переслідувань і знущань українська культура сягала найвищих вершин.
У 60-70 роках відбулась друга хвиля репресій української інтелігенції.
Проводжу урок позакласного читання на тему «Ув'язнена лірика». Попередньо кожен із учнів повинен підготувати невеличкий виступ про одного з письменників-дисидентів, яких судили за Слово: Ігоря Калинця, Івана Світличного, Ірину Сеник, Тараса Мельничука, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Зиновія Красівського, Ірину Калинець. Епіграфом до уроку беру рядки з касаційної скарги Ірини Калинець, львівської поетеси, яку арештували однією з перших:
«Сьогодні, зупинившись віч-на-віч з своїм вироком, я питаю себе: чим я його заслужила? Сьогодні вперше в історії людства йде в табори строгого режиму на шість років жінка, іде всього лиш за поезію...».
Та рядки із спогадів Тараса Мельничука:
«Слово хоче волі. Як дитина і птаха. Так, як Слово, ніякий смолоскип не годен засвітити. А воно ж іще б'є. Недаремно до зубів озброєний Союз судив мене за Слово...»
Учні зупиняються як на творчому шляху цих поетів, так і на їх життєвій долі, адже багато з них вели правозахисну діяльність, брали безпосередню участь в роботі Української Гельсінської Спілки…
Я впевнена, що акцентування уваги учнів на ідеях прав людини виховує в них істинно гуманістичні цінності: повагу і любов до людей, розуміння важливості людського життя і його захисту.
Насамкінець хочу зачитати вірш Тараса Мельничука, який стверджує, що твори української літератури повняться світлом людинолюбства:
Полум'яніти — і не згоріти.
Стократ зродити — і розцвісти.
Зрубають — пустити нове коріння,
Щоб і не знали, коли ти встиг.
Це право народу, право ясеня.
Це право криниці, слова, й зорі.
Це право кожного —
не згаснути на землі.