ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ
План
1. Вступ
2. Структура політології
3. Функції політики
4. Суб’єкти та об’єкти політики
5.Типи політичної суб’єктності
Використана література
1. Вступ
Політика, як декларуєзаголовок, – явище суспільне. Це означає, що вона – породження взаємин, яківиникають між соціальними одиницями: громадянами і їх різноманітнимиугрупуваннями – громадськими організаціями, рухами, партіями, трудовимиколективами – одним словом між соціальними суб’єктами. Існування цих суб’єктівґрунтується на задоволенні їхніх потреб та інтересів. Як формулював Л.Фейєрбах„Існування людини без потреб є марним існуванням. Що взагалі позбавлене потреб,те не має потреби у існуванні”.
Поняття „потреби” й„інтереси” в суспільно-політичній літературі вживаються практично як синоніми,що закономірно. Адже за визначенням, інтересами є усвідомлені потреби. Якщовдатися до розгорнутого тлумачення, то інтерес слід визначити як об’єктивнозумовлений мотив діяльності суб’єкта, який включає в себе усвідомлення власноїпотреби, умов та засобів її задоволення. Саме заради задоволення своїх потребта інтересів люди працюють і воюють, будують і руйнують, вчиняють революції ідержавні перевороти, приймають закони та запроваджують суспільні порядки.
Як кажуть, світомрухають інтереси. І це безпосередньо стосується політики. Політичне мислення ісвітосприйняття розпочинається з усвідомлення людиною своїх інтересів, їхньоївідмінності від інтересів інших людей, розуміння необхідності докладати зусиллядля подолання перешкод при їхньому здійсненні, чіткого усвідомлення того, щоголовною такою перешкодою є інші люди, котрі теж прагнуть задовольнити властивіїм інтереси. Це усвідомлення може бути вихідним пунктом як кримінального, так іполітичного ставлення до життя. Якщо соціальний суб’єкт прагне знищити іншогосуб’єкта, діє за сталінським принципом „немає людини – немає проблеми”, миспостерігаємо кримінальне ставлення. Якщо ж соціальний суб’єкт прагне домогтисясвого за допомогою соціальної взаємодії – маємо політичне ставлення.
Отже, в основі політикилежить змагання інтересів окремих соціальних суб’єктів заради переважногозадоволення своїх потреб та інтересів.
Проте далеко не всі суспільнізмагання набувають політичного характеру. Перехід у політичну якістьвідбувається лише тоді, коли якийсь соціальний суб’єкт прагне задовольнити своїобмежені, часткові щодо решти суспільства інтереси шляхом підпорядкування йомуінтересів інших груп суспільства, коли частковий інтерес подається якзагальний, як такий, що є обов’язковим для всіх, коли соціальний суб’єктопосередковує розв’язання своїх проблем впливом на суспільство загалом.
Наприклад, колиробітники шляхом страйку домагаються підвищення заробітної плати на своємупідприємстві, це є виявом захисту економічних інтересів. Коли ті ж працівникивиступають за прийняття відповідного закону, тобто загальної норми,обов’язкової для всіх, їхня діяльність набуває ознак політичності. Тобто політикає вираженням інтересу соціального суб’єкта, але неодмінно у загальнозначимій,загальнообов’язковій формі.
Попри все розмаїттяіндивідуальних та групових інтересів і вподобань, у суспільстві завжди існуютьцінності, у яких зацікавлені всі. Це дотримання певного порядку і безпеки,збереження й розширення зв’язку, зміцнення цілісності суспільства, протистоянняруйнівним впливам, покращення, чи хоча б відтворення умов життя гідних людини,звільнення суспільства від залежності, як щодо природи, так і інших суспільств.
Звідси, політика – цеще й засіб організації, підтримання певного порядку у суспільстві, узгодженняінтересів окремих спільнот, збереження цілісності суспільства.
Наявність всезагальногоінтересу не заперечує існування приватного інтересу, а навпаки – передбачає івключає його. Задоволення всезагального інтересу – це здійснення всього того,що забезпечує нормальне людське життя. Перш за все, це збереження єдності,цілісності розшарованого суспільства, здійснення процесів його життєдіяльності– виробництва, обміну, набуття знань, розвитку культури тощо. Без реалізаціїцих загальносуспільних потреб неможливе задоволення індивідуальних, класових,групових потреб. Проте ця істина далеко не завжди усвідомлюється соціальнимисуб’єктами. Тому в основі політики як сфери суспільної життєдіяльностізнаходиться також необхідність підпорядковувати часткові інтереси інтересовізагальному.
Звідси, необхіднимструктурним елементом політики, який і визначає її якісну своєрідність якрегулятивної сфери суспільства, є влада – право, здатність, можливість суб’єктаполітики підпорядковувати своїй волі об’єкти політики безвідносно до їх потреб,інтересів, переконань і намірів, що чиниться від імені всезагального інтересу.
Зосередження уваги наокремих з цих складових політики веде до практично протилежних підходів дорозуміння політики.
Так зосередження увагина змаганні, протиставленні, підпорядкуванні одних інтересів іншим викликало дожиття конфронтаційне розуміння політики. Яскравим прикладом такогорозуміння є марксистське, згідно з яким політика і держава виникли як знаряддякласового панування.
Інший підхід довизначення політики базується на її органічному зв’язку з владою. Якпідкреслював свого часу М.Вебер: „Політика, судячи з усього, означає прагненнядо участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то міждержавами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає”.Сучасні прихильники даного підходу визначають політику як особливий виддіяльності пов’язаний зі здобуттям, здійсненням і утриманням влади.
Такий підхід мало чимвідрізняється від конфронтаційного, оскільки розглядає владу як мету політики.Крім того, обидва підходи ігнорують таку складову політики як спрямованість назагальносуспільні справи.
Дану ваду увитлумаченні сутності політики усуває консенсусний підхід. Йогоприхильники, починаючи від Платона, який визначав політику як мистецтво житиразом, наполягають па соціальному призначенні політики. Розтлумачуючи цю тезуП.Шляхтун стверджує, що влада, через яку визначається політика, є не метою, алише засобом політики, за допомогою якого досягаються певні суспільні цілі,насамперед, задоволення інтересів і потреб.
Сьогодні теоретикиполітології сходяться на тому, що така риса політики як спрямованість назбереження цілісності суспільства, узгодження соціальних інтересів на засадахконсенсусу зрештою виводить на питання ефективного керівництва та управліннясуспільством.
При цьому завирішальний аргумент використовують думку М.Вебера про те, що поняття„політика” „має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодосамостійного керівництва. Говорячи про валютну політику банків, про дисконтнуполітику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку, можнаговорити про шкільну політику міської або сільської громади, про політикуправління, яке керує корпорацією, нарешті, навіть про політику розумноїдружини, яка прагне управляти своїм чоловіком”. Такий погляд призводить довизначення політики як діяльності з керівництва та управління суспільством вцілому, чи його окремими ланками на основі публічної влади.
Підсумовуючи усіназвані риси та складові політики, ми можемо її визначити як одну зі сферсуспільного життя; особливий вид діяльності, пов’язаний із владою якінструментом регулювання суспільного життя через задоволення інтересівсоціальних суб’єктів при одночасному збереженні цілісності суспільства.
2. Структура політології
Політикаяк системне суспільне явище характеризується складною багаторівневоюструктурою. Зазвичай в структурі виокремлюють:
1. Політичну організацію (politi)– сукупність інститутів публічної влади (державних інститутів, партійних,громадсько-політичних об’єднань, груп тиску, громадських організацій, рухів).
2. Політичну свідомість (policy)– у її межах визначається зміст, мета, засоби політичної діяльності.
3. Політичні відносини та політичнудіяльність (politics).
Такий,сказати б, традиційний підхід більше вказує не на структуру, тобто важливі ітривкі взаємозв’язки між елементами системи, скільки на ці елементи, зовнішніпрояви політики.
Виділяючивнутрішні рушії політики, тривкі і визначальні для політики зв’язки ми схильнівиділити:
1) Змагання інтересів соціальних суб’єктів.
2) Їх вираження у загальнообовязковійформі.
3) Збереження цілості суспільства шляхомузгодження інтересів.
4) Підпорядкування окремих інтересівзагальносуспільним.
5) Керівництво і управління суспільством.
3. Функції політики
Дане питання єпродовженням попереднього „Структура політики”. Адже структури витлумачуютьсясаме як функції. Звідси і назва відповідного методу пізнання„структурно-функціональний”.
Функції політики мивитлумачуватимемо як призначення політики у суспільному житті, – які потребижиттєдіяльності суспільства вона задовольняє.
1. З попередньосказаного випливає, що головною функцією політики є керівництво тауправління суспільними процесами в кінцевому підсумку заради збереженняєдності та цілісності суспільства. Цій генеральній функціїпідпорядковується решта функцій:
2. Виявлення,формулювання і задоволення соціальних інтересів. Це теоретичне формулюваннябільше відображає один з ідеалів політики. Що стосується практичної політики зконкретною командою, що перебуває при владі, то дана функція трансформуєтьсянаступним чином: задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства.Це пов’язано насамперед з відставанням росту суспільних ресурсів від ростусуспільних потреб.
3. Єднаннясуспільства за допомогою узгодження соціальних інтересів. Оскільки інтересисоціальних суб’єктів можуть не співпадати, то єднання і узгодження можездійснюватися як в формі гармонізації, так і в формі субординації тапідпорядкування часткових інтересів загальним. Тому діалектика даної функціїполягає у тому, що зусилля влади, спрямовані на інтеграцію суспільства можуть употочному політичному житті викликати гострі соціальні конфлікти, навітьзагрозу руйнування цілісності суспільства.
4. Раціоналізаціясоціальних суперечностей і конфліктів. Як відомо, людська діяльністьвідбувається на позитивному чи негативному емоційному фоні. Звичайно, що соціальнісуперечності та конфлікти породжують у соціальних суб’єктів негативні емоції іякщо вони накладаються на ідеологічні суперечності, то нерідко суб’єкт, якийпредставляє другу сторону суперечності, на жаль, демонізується, дегуманізуєтьсяв очах опонента. Таким чином, об’єктивні, природні суперечності, що неминучевиникають при взаємодії соціальних суб’єктів через емоції, можуть завести допорушення суспільного консенсусу, протистояння, конфлікту, а то й соціальноїкатастрофи. І протиставити емоційному раціональне має саме політика. Данафункція випливає з потреби усувати прояви дестабілізації політичного життячерез цивілізовані засоби, ґрунтовані на об’єктивних прорахунках щодоефективності тих чи інших дій, на здобутках науки, використанні деідеологізованогодіалогу і т.д.
5. Легітимаціяполітичного життя, тобто приведення усіх проявів політичного життя увідповідність з політичними та правовими нормами – законами.
6. Соціалізаціяособистості. З погляду нових поколінь політика покликана сформувати особистістьяк громадянина та створити йому умови для включення його у цій якості у світсуспільних відносин. Для цього вона має надати йому засоби для активного впливуна соціальне середовище з метою досягнення балансу між необхідністюпристосуватися до соціального середовища і одночасно змінювати тавдосконалювати його відповідно до своїх потреб та інтересів.
7. Забезпеченняпослідовності, наступності та іноваційності суспільного поступу. Оскількисуспільство, як визначає синергетика, є надскладною, відкритою, нелінійноюсистемою, тобто такою, що час від часу перебуває в неврівноваженому стані,розвиваючись за нелінійними траєкторіями, які не підпорядковуютьсяпричинно-наслідковим зв’язкам і в момент невизначеності можуть обиратинайнесподіваніші з можливих напрямків розвитку; оскільки політична системавідкрита, то люди неспроможні чітко визначати мету розвитку, особливо з оглядуна змінювані параметри довкілля, тобто вплив інших систем. У кращому разі вможливостях соціально суб’єкта є виявлення домінантного напряму еволюції, якийі може бути потрактований як мета суспільного розвитку. Лише відповідно до неїсуспільства можуть вибрати певний варіант свого функціонування. В гіршомувипадку, піддавшись закликам екстремістів, суспільства скочуються до нігілізму,заперечуючи і відкидаючи всі попередні надбання цивілізації, даремнорозтрачуючи матеріальні й духовні ресурси.
Політика у даномуконтексті має забезпечити послідовність розвитку суспільства, використовуючипопередній досвід людства, чи окремого суспільства, максимально скористатисявчорашніми ресурсами для вирішення актуальних проблем, а з іншого бокузапроваджувати новації, що найадекватніше відповідають викликам сьогодення.
4. Суб’єкти та об’єкти політики
Дане питання насампередпотребує розкриття соціальної структури суспільства, оскільки первиннимисуб’єктами політики є соціальні суб’єкти.
Проте суб’єктність іособливо політична не є результатом якогось довільного, але неминучого розвиткусоціального суб’єкта. Наслідком неспівпадання політичної і соціальноїсуб’єктності у політичній теорії стали різні підходи до витлумачення сутностіполітичної суб’єктності.
Зміст першого підходу(назвемо його активістським) полягає у тому, що суб’єктами політики є лишеактивні учасники політичного життя, творці політики, які спроможні свідомовизначити політичну мету, засоби її досягнення, готові змагатися за їївтілення. Загалом це активні діячі політичних акцій, процесів, явищ. Всі інші –об’єкти – ті, на кого спрямована політична дія.
Інший підхід можнавизначити як генеральний, всеохопний. Його прихильники вважають суб’єктамиполітики всіх. Мовляв, ніхто не може відмовитися від участі у політиці,оскільки навіть фактом свого існування соціальні суб’єкти спонукають суб’єктівносіїв влади вибудовувати свою політику таким чином, щоб не викликати реакціюнесприйняття своєї політики у тій чи іншій формі соціального незадоволення. Інавіть відмова від участі у політичних акціях є проявом суб‘єктності, якаполягає у пасивній протидії певному політичному курсу. Прихильники даногопідходу змушені, правда, вдаватися до певного уточнення лексичного поняття„суб’єктність” розмежовуючи поняття „активна суб’єктність” і „пасивнасуб’єктність”, що є нелогічним з лінгвістичного погляду, оскільки перше єтавтологією, а друге – оксюмороном.
Можливо, істина прополітичну суб’єктність знаходиться десь посередині, між двома описанимипідходами. Підстави виділити, умовно кажучи, нейтральний підхід, нам дозволяєтой факт, що кожний соціальний суб‘єкт виступає одночасного і суб’єктом іоб’єктом політичної дії.
До такого висновкуможна прийти, якщо пам’ятати, що суспільство і політика базується на взаємодіїсоціальних суб’єктів. Тому терміни: політична „суб’єктність” чи „об’єктність”вказують не на абсолютний прояв у політичних діях „суб’єктності” чи„об’єктності”, а лише на переважання у поточному політичному епізоді проявів„об’єктності” чи „суб’єктності” з боку певного учасника політичного життя.
5.Типи політичної суб’єктності
Політологія звертаєпильну увагу на суб’єкти політичного життя у зв’язку з тією роллю, якувони відіграють у суспільно-політичному житті. Насамперед, вони є рушіємсуспільно-політичних змін, які відбуваються в суспільстві. Без їх активності івзаємодії неможливі жодні прогресивні перетворення. По-друге, від характеру соціальнихсуб'єктів і якості функціонування інституціональних суб’єктів залежитьзагальний стан об’єкта політики – суспільства, й таких його сутнісниххарактеристик як: а) тип суспільства; б) його суспільно-політичний та державнийустрій; в) стан функціонування соціальних інститутів (сім'ї, школи, поліції,армії, охорони здоров’я тощо).
Типи суб’єктностізадіяного у політичному житті соціального актора визначається за різнимикритеріями. Найпоширенішим з них є рівень свідомої участі у політиці. Г.Алмондза цим критерієм виділяє три типи суб’єктності.
1. Паройкіальний тип(від грецьких „пара” – навколо і „ойкос” – дім, господарство; синонімічніназви: парфіальний; патріархальний). Носій такого типу суб’єктності турбуєтьсяінтересами найближчого оточення, максимум інтересами своєї громади. Він неусвідомлює потреби у політичній системі. Нічого від неї не вимагає, а її діїстосовно себе розглядає як тиск, необхідне зло, з яким доводиться миритися.
2. Підданський тип.Його носії чітко усвідомлюють значення політичної системи, її окремихскладових. Вони самі можуть ставати активними учасниками політичної системи,але виключно в якості виконавців політичної волі легітимних володарів,керівників, лідерів. Вони визнають законність, доцільність вимог системи, їїокремих інституцій стосовно себе, але зі свого боку, нічого не вимагають відсистеми. Вони не усвідомлюють, що самі можуть бути активними учасникамиприйняття рішення, визначення засад функціонування системи.
3. Активістський або партисипативний тип(від франц. partisіpant – учасник). Такий усвідомлює необхідність політичноїсистеми, усвідомлює справедливість її вимог і сам ставить в вимоги до неї яксвідомий і активний учасник політичного життя.
За характером і місцем,яке суб’єкти політики займають у суспільній структурі виокремлюють такі груписуб’єктів:
I.Соціальні. Вони сформувалися історично, об’єктивнона основі збігу соціальних інтересів. Саме ці суб’єкти через власні соціальніінтереси визначають зміст і напрями як внутрішньої, так і зовнішньої політики.Тому їх ще називають первиннимисуб’єктами. Досоціальних суб’єктів належить насамперед а) індивідууми у якості:громадян, громадсько-політичних активістів, політичних діячів, політичнихлідерів. Кооперуючи свої зусилля, індивідууми об’єднуються у соціальніспільноти, у ряду яких розрізняють: соціально-класові (робітники,селяни, інтелігенція, буржуазія), соціально-етнічні (нації, етноси; корінні,прибулі), соціально-демографічні (молодь, ветерани, підлітки; чоловіки, жінки;мігранти), соціально-професійні (учителі, лікарі, військові),соціально-територіальні (мешканці міста, села, населення історичних земель,регіонів). Розрізняють також мікро-спільноти: сім’ї, театральні трупи, екіпажіі т.п., а також макро-спільності: громадянське суспільство, страти, класи,народ. Коли заходить мова про первинного суб’єкта політики, то насамперед,згадують про нього. Роль народу як суб’єкта проявляється у референдумах тавиборах, тобто у делегуванні своєї суспільної ролі суб’єкта політики депутатамрізних рівнів, президенту.
Іноді, у перехіднихсуспільствах, народ не усвідомлюючи наслідків своєї політичної активності,відчужений від влади, та власності, на фоні масового незадоволення своїмстановищем, може реалізувати роль первинного суб’єкта політики у формігромадсько-політичного руху. На жаль, така форма, як засвідчила Помаранчевареволюція, може бути яскравим, але тимчасовим та недієвим проявом суб’єктності.У таких суспільствах, як наше, на цьому первинна суб’єктність і вичерпується. Удемократичних суспільствах роль народу проявляється також у контролі за владою,що здійснюється за допомогою механізмів громадянського суспільства.
Особливої увагиполітологи надають соціально-класовим суб‘єктам. Традиційно тут виокремлюютькласи економічні (за К.Марксом), враховуючи їх відношення до засобіввиробництва і класи ринкові (за М.Вебером) зважаючи на місце, зайняте ними уринкових відносинах.
Сучасні західніполітологи насамперед беруть до уваги поділ суспільства на страти (від англ.strat – верства). Стратифікація – це процес, внаслідок якого сім’ї таіндивідууми виявляються нерівними один одному і групуються в ієрархічнорозміщені страти з різним престижем, власністю і владою.
Як видно з визначення,соціальна стратифікація означає не просто різне становище в суспільстві окремихіндивідуумів, сімей, цілих стратів, а саме нерівне їх становище. Функціональнатеорія соціальної стратифікації (засновник Т.Парсонс) пояснює виникненнясоціальної нерівності наступним чином. Щоб суспільство могло успішнофункціонувати, необхідно, щоб у ньому виконувалася вся сукупність життєвоважливих для суспільства функцій. Серед них можна виділити важливі, другорядні,менш важливі, незначні тощо. З іншого боку індивідууми теж різні за своїмиприродними задатками, рівнем освіти, життєвим досвідом.
Для суспільстваідеальним є той варіант, коли найвагоміші функції виконують найдосконалішііндивідууми, функції другого, третього і т.д. порядку виконують індивідуумивідповідного рівня. Щоб забезпечити цю відповідність, людство за всю своюписану історію розробили лише один механізм: чим відповідальніша виконуванафункція, тим ширшим у її виконавця є доступ до споживчих вартостей, якіособливо цінують, які наявні в обмеженій кількості, які мають найвищу якість.
Тому індивідууми, якіпрагнуть вищої якості життя, претендують на виконання все відповідальнішихфункцій, а суспільство отримує можливість відбирати для цього найдосконалішихіндивідуумів.
У державноорганізованому суспільстві виконання функцій пов’язане з посадами. Їх можназдобути двома шляхами. Перший називають шляхом досягнень індивідуума. Працюючинад розвитком природних задатків, навчаючись, здобуваючи життєвий досвід,індивідуум досягає такого рівня, коли здатний виконувати складнішу й вагомішуніж раніше функцію.
Інший шлях – аскрипція.Ідучи ним, індивідуум здобуває посаду за рахунок зовнішніх, неконтрольованихособистістю характеристик: віку, статі, партійної належності, родиннихзв’язків, взаємин з клієнтами тощо. Зрозуміло, що в абсолютній більшостівипадків цей шлях дозволяє здобувати високі посади тим індивідуумам, якінеспроможні виконувати відповідні функції. Що, звичайно, лише шкодитьсуспільному поступу.
Підсумовуючи сказанепідкреслимо, що теорія стратифікації розглядає соціальну нерівність яксуспільно необхідну, а з іншого боку вимагає від суспільства створеннясприятливих умов для задоволення прагнень індивідуума до самовдосконалення ісамореалізації.
М.Вебер, один іззасновників теорії стратифікації, вважав, що класи-страти визначаютьсястановищем схожістю „класової ситуації” індивідуумів стосовно ринку, який єформою боротьби інтересів. Сучасні політологи пропонують й інші категоріїстратифікації: рівень освіти, престиж професії, права і привілеї, обов’язки івідповідальність, власність і рівень прибутків, владу і вплив.
Відповідно до діїназваних чинників суспільство соціально структурується. Найпоширенішою назаході є семистратна схема соціальної структури: 1) страт професіоналівуправління, адміністрування; 2) спеціалісти, що виконують інші важливі функції:юристи, науковці, лікарі, викладачі, інженери, одним словом віртуози „вільнихпрофесій” або, як назвав їх М. Джілас „новий середній клас”, представники якогоне володіючи, не розпоряджаючись власністю на виробничі фонди, отримуютьприбутки за рахунок використання одержаних знань, професіональної майстерності,творчих здібностей; 3) комерц клас; 4) дрібна буржуазія – працюючі власники абостарий середній клас; 5) техніки та робітники на керівних посадах; 6)кваліфіковані робітники; 7) некваліфіковані робітники. Поза стратами ще виділяютьпаріїв, пауперів, люмпенів, які випали з соціальної структури і уже не прагнутьдо повернення хоча б найнижчого соціального статусу, опустившись до рівнябіологічного існування.
Після соціальнихсуб’єктів політики, політологи пострадянського простору виділяють інституціональнісуб’єкти. Вони виникли внаслідок свідомих, цілеспрямованих зусиль первиннихсуб’єктів політики, тому їх ще називають вторинними суб’єктами. До їхчисла належать: держава загалом, органи державної влади, партії, органимісцевого самоврядування.
У третю групуоб’єднуються функціональні суб’єкти. Вони не є постійними, а лишеситуативними суб’єктами політики. Вони не борються за владу. Але за певних умоввступають у взаємодію з політичними інститутами, відстоюючи власні інтереси приздійсненні політики. До них належать: армія, церква, громадські організації,промислові і торгівельні асоціації, профспілки, культурологічні товариства,ЗМІ.
Слід пам’ятати, щозапропоноване розмежування суб’єктів політики не є абсолютним. Вони можутьзмінювати свій статус, мінятися місцями.
Крім первинних івторинних суб’єктів політики, доцільно виділити тих, хто бере безпосереднюучасть у прийнятті і виконанні політичних рішень. До таких безпосередніхсуб’єктів політики належать владні структури, партійні лідери, керівні органиполітичних і громадських організацій, політичні лідери. Саме на цьому рівнівиникає і функціонує політична еліта. (Див. окрему лекцію)
Суб’єкти політикиможуть мати як відкриті соціально значущі, так і приховані асоціальні груповіінтереси. Останні характерні для таких груп як кліки,мафії, родинно-земляцькі угруповання.
Кліка – це мала група,що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певнійполітичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо – партійний лідер ійого найближче оточення.
Мафія – строгоієрархізована і глибоко законспірована організація, що намагається досягтикористолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усьогосуспільства. На відміну від просто організованої злочинності мафія завждипов’язана з неолітичними інституціями, функціонерами.
Родинно-земляцькіугруповання здебільшого існують на нижчих рівнях влади, але підтримуютьконтакти з вищими політичними колами. Такі зв’язки можуть відігравати важливуроль при формуванні вищих ешелонів влади. Особливо в умовах затяжної політичноїкризи та політико-правового нігілізму. За таких обставин політичний лідер,угруповання все менше можуть покладатися на правові норми, політичні угоди івсе активніше оточують себе особами відданими особисто. Гарантією ж відданостівбачають родинні зв’язки, земляцькі прив’язаності і т. п.
ТИПИ І ВИДИ ПОЛІТИКИ
До цього моменту мианалізували політику у самих загальних рисах, абстрагуючись від її конкретнихпроявів та форм. Проте у поточному житті суспільства „політики взагалі” неіснує. Вона завжди набуває конкретних форм, які групують у окремі типи і види,використовуючи для цього різноманітні критерії. Так, за критерієм геополітичногоспрямування розрізняють внутрішню і зовнішню. За масштабами:світову, міжнародну двосторонню чи багато сторонню, регіональну, локальну,врешті політику окремої самоврядної громади. За суб’єктами прийняттярішень розрізняють політику міжнародного співтовариства, союзу держав, окремоїдержави, партії, блоку, коаліції, суспільно-політичних сил, окремого лідера.
За термінамирозрізняють коротко-, середньо-, довгострокову політику.
За ефективністю– суспільнокорисну, половинчату, недолугу, злочинну.
Уже названі типи і видиполітики дозволяють зробити висновки про всеосяжну роль політики у суспільномужитті. Така роль насамперед забезпечується такими фундаментальнимивластивостями політики як:
– універсальність – всеосяжність здатністьвпливати на будь-який прояв суспільного життя, включаючи індивідуальніхарактеристики особистості;
– інклюзивність (від. лат. includere –включати) – здатність проникати в усі сфери суспільного життя;
– атрибутивність – здатність поєднуватисяз усіма сферами суспільного життя, включаючи й неполітичні феномени, відносиний сфери.
Дані властивості дозволяютьвиділити цілий ряд різновидів політики відповідно до сфер суспільного життя:економічна, правова, культурна, демографічна, національна, науково-технічна,освітня і т.д.
Використана література
1. Брегеда А.Ю. Політологія:Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 1999. — 108 с.
2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч.посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.
3. Політологія у схемах, таблицях,визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського,З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ, 1999. — 161 с
4. Політологія: Підручник / За заг. ред.І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. — К.: Вища школа, 1998. -415 с.
5. Політологія. Підручник для студентіввузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. – 360.