Зміст
Вступ
1. Розвитокполітичної думки в Росії О. Герцен
2. Політично-літературне життяПлеханова
3. Літературна діяльність Н.Бердяєва
4. Розвитокполітичної думки в Росії С. Булгаков
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Герцен, А. І. — відомий російський письменник і революціонер. Почав свою революційну діяльністьпід впливом великих соціалістів-утопістів. Разом з Огарєвим і ін. засланий доПермі, а потім до Вятку. Після повернення до Москви Герцен стає одним з вождів«західників» і веде боротьбу із слов'янофілами. Не дивлячись нарозбіжності із слов'янофілами, Герцен, проте, і сам вважав, що соціалізм вРосії виросте з селянської общини. Ця помилка в значній мірі пояснювалася йогорозчаруванням в політичному устрої Західної Європи.
Бердяєв, МиколаОлександрович — російський філософ-ідеаліст. У першій половині 90-х роківпримикав до марксистів, потім перейшов, за його власними словами, «відмарксистської лже-соборності, віддекадентсько-романтичного індивідуалізму до соборності містичного неохристианства». Бердяєв був одним з учасників«Проблем ідеалізму» і збірки «Віхи». Висланий з Росії.Видавав в Парижі журнал «Дорога», що іменувала себе «органомросійської релігійної думки».
Булгаков СергійМиколайович — російський економіст, філософ, теолог, один з авторів збірки«Віхи». Був приват-доцентом Московського Університету по кафедріполітичної економії і професором Московського Технічного училища. У 90-х рр.XIX ст було «легальним марксистом». Випустив відому книгу «Відмарксизму до ідеалізму». Він вже покидає грунт філософського ідеалізму істає на точку зору релігійного містицизму, називаючи себе спочатку«християнським соціалістом»
1. Розвиток політичної думки в Росії О. Герцен
Олександр Іванович Герцен (1812-1870) — російський мислитель, автортеорії «селянського соціалізму» («російського соціалізму»).
У 1826 році під час коронації Миколи I юний Герцен разом зі своїм другомН. Огаревим дав на Воробйових горах клятву все життя боротися з царськимрежимом і помститися за страчених декабристів. Цю клятву Олександр Івановичпам'ятав все життя.
У 1830 році А.І. Герцен поступив в Московський Університет і закінчивйого три роки опісля. З 1831 року хлопцеві захоплюють теоріїзахідноєвропейського утопічного соціалізму, — учення Сіна-Симона, Фур'є,Ламенне. Поступово довкола нього складається невеликий дружній кружок, в якийвходять Н. Огарев, Н. Сатин, Н. Сазонов, Н. Кетчер і ін. Від іншихбагаточисельних дружніх об'єднань, що існували у той час, кружок відрізнявсявираженим переважанням політичних інтересів у більшості його членів. Проіснуваввін, проте, недовго. У 1834 році був розгромлений поліцією. Його учасникизаслані. У засланні надовго виявилися і Герцен з Огаревим.
На дорозі здійснення соціалістичного ідеалу стояли, проте, дві серйозніперешкоди. Це, по-перше, «німецька» монархія в Росії і по-друге,патріархальних лад самої общини. А.І. Герцен розумів, що для подолання цихперешкод необхідна соціальна революція. І він починає боротися за їїздійснення. На початку 50-х рр. Олександр Іванович створює «Вольнуросійську друкарню» в Лондоні і виступає з жорсткою критикоюмиколаївського режиму. Поступово у нього починають з'являтися співробітникиматеріали, що присилають до Лондона, і що допомагають в написанні прокламацій.Одночасно Олександр Іванович активно публікується в західноєвропейській пресі.В кінці 40-х — початку 50-х гг з'являються його найбільші роботи присвяченіобгрунтуванню теорії «селянського соціалізму»: «Росія»(1849 р.), «Про розвиток революційних ідей в Росії», «Російськийнарод і соціалізм» (1851 р.), «Старий світ і Росія» (1854 р.).На початку 50-х рр. А.І. Герцен стає крупною, значимою ідейною силою, здатноюробити істотний вплив не лише на круг російських емігрантів, що все більшзбільшується, за кордоном, але і громадська думка в самій Росії. Разом із зростаннямавторитету Герцена посилюється вплив ідей соціалізму, що проповідують ним.
Пік популярності А.І. Герцена доводиться на другу половину 50-х рр. XIXстоліття. У роки підготовки селянської реформи в Росії заснований їм закордоном журнал «Дзвін» читає не лише демократична інтелігенція, алеі крупні державні чиновники. Його критики бояться, як вогню. Екземпляри«Дзвону» з'являються навіть на робочому столі імператора ОлександраII. Проте на початку 60-х рр. популярність Герцена різко падає. ОлександрІванович підтримав польське повстання 1863 — 1864 рр. і російське суспільствойому цього не пробачило. Свій вплив Герцен поступово втрачає і в кругахросійської еміграції. У другій половині 60-х рр. XIX століття він зближується здіячами I Інтернаціоналу, його публіцистика адресується в основномузахідноєвропейському читачеві.
У розвитку полытичних поглядів А.І. Герцена можна виділити декількаетапів. У юності (до 30-х рр. XIX вв.) він захоплювався ідеями створеннясправедливого суспільства, «вольтер'янством», соціалістичнимитеоріями Сіна-Симона, ідеями вільної особи, чималу роль грали і християнськіідеали. Власне, саме в цей період розвитку світогляду Герцена виявивсязакладений основний базис — сприйняття політології не лише як теоретичноїнауки, але і «політичної дії», бо саме політика повинна була статинауковою основою розробки ідеалів майбутнього справедливого суспільства.
У соціально-політичних переконаннях цього періоду в Герцена пануєідеалізація Заходу, як прикладу для Росії. Ідеї необхідності розвитку окремоїособи, проповідь індивідуалізму, «безмежної свободи» особи, — характерна риса робіт Герцена, в яких можна зустріти справжнє оспівуваннялюдської особи: «Всі прагнення і зусилля природи завершуються людиною, донього вони прагнуть, в нього впадають, як в океан». «Особа — вершинаісторичного світу, — писав Герцен, — до неї все примикає, нею все живе».Особливо ідеалізує Герцен демократичний пристрій. При цьому демократія,«республіка» для Герцена — це не просто ідеал політичного устрою, асаме етичний ідеал буття людства, адже при республіканських устроях, на думкуросійського мислителя, можуть розкритися всі здібності кожної людської особи.
Втім, безвір'я Герцена був своєрідним. Річ у тому, що Герцену булавластива певна релігійність, бо віру в Бога Герцен замінив вірою в «світлемайбутнє», в «соціальний ідеал», в мрію. Історичний алогізм інігілізм Герцен доповнив категорією «можливості». Саме на ційалогічній вірі в «можливе», Герцен побудував свою знамениту теорію«російського (селянського) соціалізму». Ще в 1848 році Герцен писавпро «потребу врятувати щось своє з вихору випадковостей». Розвертаючицю думку на соціально-політичну проблематику, він і створив теорію«російського соціалізму». Якщо, на думку Герцена, Європа повністювичерпала свій потенціал, то лідерство в перевлаштуванні світу «може»перейти до Росії, що зберегла ще багато незайманих, свіжих сил. Тоді як вЄвропі запанувала буржуазно-міщанська стихія, прагнення до збагачення, в Росіїзбереглася община, що забезпечує існування колективних форм життя і праці.Община, по думці А.І. Герцена, «може» стати тим вічком, на основіякого «могло бути» побудоване нове соціалістичне суспільство.Російський селянин не був заражений бацилою західноєвропейськогоіндивідуалізму, був колективістом по інстинкту і це дозволяло розраховувати нате, що соціалістична ідея буде позитивна їм сприйнята і реалізована напрактиці. По суті справи, одним з перших російських мислителів Герцен заявивпро те, що в Росії «можна» побудувати справедливе соціалістичне суспільство,минувши стадію капіталізму. Таким чином, категорія «можливості» сталанайважливішою не лише для Герцена, але і для всієї подальшій революційній думців Росії.
2. Політично-літературне життя Плеханова
Його політична діяльність почалася з 1875 року, коли Г. В. Плехановвстановив зв'язки з революціонерами-народниками. Вихований в освіченій сім'ї зпередовими поглядами на визвольних ідеях А. І. Герцен не міг залишитися встороні від політичного життя того часу. У відомій революційній народницькій організації«Земля і воля» він грав крупну роль, вів пропаганду серед робітниківПетербургу. Покинувши Петербурзький гірський інститут, Плеханов стаєпрофесійним революціонером, видним практиком і публіцистом революційногонародництва. У 1879 році після розколу «Землі і волі» на«Народну волю» і «Чорний переділ» Плеханов очоливорганізацію «Чорний переділ». Він виступав проти тактики політичнихзмов і індивідуального терору як засобу скидання самодержавства. У січні 1880г., переслідуваний урядом, Плехановемігрував за кордон і жив до 1917 року в Швейцарії, Франції і інших країнах.
Г. В. Плеханов переклав російською мовою «Маніфест Комуністичноїпартії» Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Ця робота склала, як визнававсам Плеханов, епоху в його житті, вона з'явилася переломним етапом в йогоідейному розвитку.
До 1883 року Плеханов порвав з народництвом і став на позиції марксизму.Плеханов став першим російським марксистом, видним теоретиком, блискучимпопуляризатором і сміливим захисником наукового соціалізму. Після народницькогопочався другий — марксистський етап в житті і діяльності Плеханова.
Він засновує разом с В. Засуліч, Л. Дейчем, П. Аксельродом, В. Ігнатовимв Женеві першу російську марксистську організацію — групу «Звільненняпраці». Ця група поклала початок поширенню марксизму в Росії. Вонаперекладала російською мовою і поширювала на батьківщині найважливішівигадування Маркса і Енгельса. Для того, щоб розчистити дорогусоціал-демократичному напряму в Росії, Плеханов і його група розвернули ідейну боротьбуз народництвом. Плеханов прагнув творчо застосувати основні положення марксизмудо російської дійсності. Г. В. Плеханов опубліковує книги «Соціалізм іполітична боротьба», «Наші розбіжності», в яких з позиційісторичного матеріалізму піддав рішучій критиці всі напрями народництва іпогляди його ідеологів П. Л. Лаврова, П. Н. Ткачева, М. А. Бакуніна. Вінпереконливо доводив неспроможність і помилковість народницької доктрини вцілому. Ці роботи стали першим випуском з серії «Бібліотека сучасногосоціалізму», яку почали члени соціал-демократичної групи «Звільненняпраці».
У роботі «Соціалізм і політична боротьба» Плеханов закликаєнародників стати під нові прапори — прапори наукового соціалізму.Передивлявшись народницьку точку зору про те, ніби в Росії селянство, а непролетаріат з'явиться головною революційною силою, що майбутня революціяз'явиться селянською соціалістичною революцією, Плеханов орієнтував російськийреволюційний рух на роботу перш за все серед пролетаріату. Це не означало повноївідмови від революційної боротьби серед селянства, Плеханов виражав надію нате, що російським революціонерам потрібно буде в майбутньому звертати великуувагу на пробудження революційного руху в селянстві. Плеханов показавпомилковість народницьких теорій про те, ніби в Росії повинна статися відразу жсоціалістична селянська революція, минувши демократичний етап революції:«Зв'язувати в одне два таких істотно різних поділа, як поваленняабсолютизму і соціалістична революція, вести революційну боротьбу з розрахункомна те, що ці моменти суспільного розвитку збіжаться в історії нашої вітчизни, — значить віддаляти настання і того і іншого».
Плеханов переконливо розкриває велику роль ідей, наукових знань в життісуспільства, особливо тоді, коли їм оволодіє робочий клас. "… наставчас, — пише Плеханов, коли обділений історією робочий клас вийшов з дитячоговіку і буржуазії довелося з ним ділитися. У неї залишилося золото, тоді як їїмолодший брат отримав «книгу», завдяки якій він, не дивлячись наморок і холод своїх підвалів, став тепер уже сильний і страшний. Мало-помалунауковий соціалізм витісняє буржуазні теорії із сторінок цієї магічної книги, іскоро пролетаріат прочитає в ній, як завоювати йому матеріальний достаток. Тодівін скине з себе ганебне іго капіталізму і покаже буржуазії «наскількинаука вища за багатство».
Ця робота Плеханова завдала лише першого удару по народницькій ідеології,та і написана вона була в той час, коли Плеханов сподівався переконатиприбічники народництва стати на позиції марксизму.
У наступній роботі «Наші розбіжності» Плеханов доводить, щокапіталізм в Росії розвивається швидкими темпами, що він проникає у всі сферигосподарства, розкладаючи сільську громаду. В результаті його розвиткувідбувається формування класу промислового пролетаріату, а в селі йдедиференціація селянства, з якого виділяються сільська буржуазія, бідняки ібатраки.
Критикуючи народницькі уявлення про марксизм як про якісь фатальніконцепції, яка ніби-б «зобов'язала» Росію слідувати капіталізму, незважаючи на особливості її історичного розвитку (переважання селянства, залишкисільської громади), Плеханов розкриває перед російськими революціонерамисправжнє, революційне єство діалектичного і історичного матеріалізму, всійтеорії марксизму. Він вказував соціалістичній молоді, що марксизм — це алгебрареволюції, яка учить своїх прибічників користуватися кожним кроком суспільногорозвитку на користь робочого класу.
Головне виведення книги Плеханова «Наші розбіжності» — ідея пронеобхідність створення партії робочого класу: "… можливо швидшеутворення робочої партії є єдиний засіб вирішення всіх економічних і політичнихпротиріч сучасній Росії. На цій дорозі нас чекають успіх і перемога, все ж іншідороги ведуть лише до поразки і безсилля".
Г. В. Плеханов першим в Росії розглянув питання про характер майбутньої вРосії революції, про історичну місію пролетаріату в російському революційномурусі, висунувши перед російськими революціонерами завдання утворення робочоїсоціалістичної партії. Не дивлячись на всі труднощі, настрій в Плеханова вперші роки діяльності групи був підведений, бадьорий. Після багатьох роківідейних шукань, як йому здавалося, дорога була знайдена. У 1884-1888 р. р.Плеханов опублікував два проекти програми російського соціал-демократизму. Перша«Програма соціал-демократичної групи „Звільнення праці“ вийшла в1884 р. і частину її накладу попала до Росії. В цей час в Плеханова і йогоприбічників встановлюється зв'язок з революційною організацією в Петербурзі»Партією російських соціал-демократів". Плеханов, отримавшизауваження на проект програми від цієї групи і інших соціал-демократів Росії, доопрацював його в 1885 р.Тепер він називався «Проект програми російських соціал-демократів».
У проекті програми групи «Звільнення праці», яка розглядаласяПлехановим не лише як виклад поглядів групи, але і як програма дій всієїросійської соціал-демократії, ставляться найважливіші питання теорії, стратегіїі тактики партії пролетаріату, дається визначення найближчих завдань російськихсоціал-демократів.
У проекті говорилося про своєрідність економічного розвитку Росії, демаси «трудящих знаходяться під подвійним ігом — капіталізму, щорозвивається, і відживаючого патріархального господарства».
У цьому документі було проголошено, що кінцевою метою соціал-демократів єкомуністична революція, повне звільнення праці від гніту капіталу, яке«може бути досягнуте шляхом переходу в суспільну власність всіх засобів іпредметів виробництва». Плеханов заявляв: "… російськісоціал-демократи вважають першими і найголовнішими своїм обов'язком утворенняреволюційної робочої партії… Метою боротьби робочої партії з абсолютизмом єзавоювання демократичної конституції".
Проект викладає програму-мінімум російської соціал-демократії, тобтовимоги, які мають бути висунуті і здійснені в ході буржуазної революції, щонасувалася в Росії.
Кажучи в проекті програми про вимоги робочого класу, який повинен стативирішальною силою російської революції, Плеханов відзначає, що «ці вимогинастільки ж відносні інтересам селянства, як і інтересам промисловихробітників, тому, добиваючись їх здійснення, робоча партія прокладе собі широкудорогу для зближення із населенням».
На початку 90-х років активізувалася ідейна боротьба марксизму протиідеології і тактики російських народників. Але тепер це вже були не революційнінародники, а ліберальні. Вони, відмовившись від традицій революційногонародництва, але прикриваючись його авторитетом, намагалися пристосуватися доумов життя в царській Росії.
У 1892 р. Плеханов спробував виступити проти ліберального народництва влегальному друці. У статті " Дивне непорозуміння" він затверджував,що лише спотворення поглядів Маркса і плутаниною в поглядах народників можнапояснити таке " дивне непорозуміння". Плеханов викладає теоріюісторичного матеріалізму і показує, що знаменитий лист Маркса (про роль общинив економічному і політичному розвитку Росії) зовсім не виводить Росію за рамкизаконів, властивих розвитку суспільства. «Аби судити про те, застосовніабо непридатні до Росії погляди Маркса, потрібно перш за все дати собі працюзрозуміти ці погляди і не змішувати „формулу капіталістичногопроцесу“ із загальною теорією, що пояснює всю історію людства». Алеця стаття не попала в друк, і тоді Плеханов вирішив виступити проти ліберальнихнародників в нелегальному друці. Він передбачав видати книгу, яку вирішивназвати " Наші розбіжності. Частина П. ". Вирішивши зробитиісторичний екскурс і показати, з яких джерел виріс марксизм, Плеханов захопивсяцією темою і працював над нею протягом двох років.
На початку 90-х років розширилися революційні зв'язки Плеханова і йогогрупи з діячами європейського робочого руху. Він бере участь в Цюріхському (1893г.), Амстердамському (1904г.), Копенгагенському (1910г.) конгресах.
У 1895 р. Плеханов знайомиться в Швейцарії з Леніном і встановлює зв'язкиз Петербурзьким «Союзом боротьби за звільнення робочого класу». Доцього часу в Росії завдяки поширенню в ній багаточисельних і всіляких творівПлеханова і його товаришів, посилена проповідь учення Маркса і Енгельсазважаючи на промисловий розвиток країни, що здійснювався швидко, дала величезнірезультати. Серед робітників ці погляди знайшли відгук ще в 80-х роках, а досередини 90-х вони до того поширилися, що це було офіційно визнано самимурядом. Чого не могли досягти «народовольці», що зосередили всю своюувагу на царевбивстві, того добилася проповідь марксизму: у Росії з'явивсязначний контингент робітників, що узяли в свої руки справу завоюванняполітичних прав для всього без відмінності населення. Таким чином, сповнавиправдовувалося передбачення Плеханова, зроблене ще в 1889 р., що«російська революція переможе як робоча революція або її зовсім небуде». Для цього він вважав за необхідне ще в перших своїх творах, окрімрозвитку класової свідомості пролетаріату також об'єднання всіх демократичнихсил країни, а не ізольована діяльність одних лише робочих" — так писав проПлеханова Л. Р. Дейч, видний народник, діяч російської соціал-демократії, одинз творців групи «Звільнення праці».
Коли зимою 1905-06 р. р. більшовики висловилися за повний бойкотДержавної Думи, а меншовики, як завжди, визнавали неповну від неї стриманість,Плеханов енергійно наполягав на необхідності найактивнішим чином брати участь увсіх фазисах вибіркової кампанії, а також і в законодавчій діяльності ДержавноїДуми, що може з'явитися вільною трибуною для проповіді соціалізму широким масамнаселення. Як ми знаємо, правим виявився Плеханов, з чим незабаром погодилися і" бойкотисти" «всіхрівнів». Знаходячись в еміграції, далеко від безпосередньої боротьби,Плеханов застерігав революціонерів від таких експериментів, яким було відомеозброєне повстання, викликане в Москві в грудні 1905 р. більшовицькимиагітаторами. " Якщо хто може ще врятувати самодержавие", писав він з Женеви, -так це самі ж революціонери невчаснимизбудженнями до озброєних спалахів".
Основи політичних, історичних і естетичних поглядів Плеханова є глибокимнауковим викладом, подальшою розробкою низки найважливіших запитаньдіалектичного і історичного матеріалізму. Його філософські праці носять творчийхарактер і складають цілий етап в розвитку суспільної думки Росії. Плехановпершим у філософській літературі визначив створення Марксом і Енгельсомдіалектичного і історичного матеріалізму як найбільший революційний переворот уполітиці. Він довів, що народження і становлення марксизму є неминучим ізакономірним результатом всієї історії розвитку світової суспільної думки, щомарксизм сприйняв і критично переробив все найбільш коштовне.
Плеханов вніс коштовний вклад до марксистської науки в питаннях про рольособи в історії, про співвідношення економіки і ідеології, про взаємовідношеннярізних форм суспільної свідомості. У роботі «До питання про особу вісторії» Плеханов збагачує марксистську аргументацію, робить крок вперед врозробці одній з центральних проблем історичного матеріалізму — про рольвиробників матеріальних благ, народних мас і особи в історії, особливо робочогокласу в класовій боротьбі. Плеханов виступав проти волюнтаризму і фаталізму вісторії. Він показав роль суб'єктивного чинника в історії, тобто свідомійдіяльності народних мас, класів, політичних партій, видатних особистостей.Плеханов був першим марксистським істориком російського визвольного іреволюційного руху. Плеханов вказав на дворянський і різночинця періоди вросійському визвольному русі, новий, третій період характеризувався, на йогодумку, взаємними класовими стосунками пролетаріату з буржуазією".
Соціалістичний уряд в Росії, вважав Плеханов, виявилося б дуже неміцним,проіснувало б недовго, а його падіння обернулося б перемогою контрреволюції іпринесло б найбільшу шкоду самому пролетаріату. Не приймав Плеханов і варіанту,обгрунтованого пізніше в статті Леніна «Про нашу революцію»: сначалаузяти владу, а потім, використовуючи її як своєрідний архімедів важіль,компенсувати недолік цивілізованості і культури і наздогнати передові країни.
Як і багато інших лідерів П Інтернаціоналу, Плеханов вважав, що диктатурапролетаріату стане можлива лише тоді, коли наймані робітники складатимутьбільшість населення країни. Інакше вона «недоречна і небезпечна», адиктатура декількох десятків осіб, «диктатура Смільного інституту» — тим більше.
Сім минулих десятиліть показали, що попередження Плеханова про небезпекина шляху соціалістичного творення зовсім не було безпідставне. Збулося і йогопередбачення про виникнення «соціалістичної касти», яка все далі ідалі відривалася від народу, завершивши цю свою еволюцію зрадою національних ісоціальних інтересів суспільства.
3. Літературна діяльність Н. Бєрдяєва
При своєму виникненні в середині минулого століття учення К. Марксаволоділо великою привабливою силою. Воно увібрало в себе багато справедливого воцінках суспільного устрою своєї епохи, піддало критиці пороки капіталізму інедоладності індустріального суспільства, що зароджується. Проте марксизм якцілісна теорія суспільно-історичного процесу і революційної дії на Заходізазнав істотну ревізію і вилився в XX ст в різного роду соціал-демократичнідоктрини реформістів.
Спеціально питанню про причини поширення марксизму в Росії присвятив своїроботи Н.А. Бердяєв, який вважав, що «спочатку марксизм на російськомугрунті був крайньою формою російського західництва», що розглядалосоціалізм як результат економічної необхідності. У цьому сенсі виникнення російськогомарксизму було серйозною кризою російської інтелігенції, перш за все їїнародницького світобачення.
Н.А. Бердяєв вважав, що «душа» марксизму не в економічномудетермінізмі, а у вченні про месіанське покликання пролетаріату, про грядущедосконале суспільство, в якому людина вже не залежатиме від економіки, пропотужність і перемогу людини над ірраціональними силами природи і суспільства.У зв'язку з цим «науковий соціалізм», з одного боку, став предметомвіри російських марксистів, а з іншою, — наклався на месіанські ідеї, щомістяться в православ'ї.
У роботі «Витоки і сенс російського комунізму» Бердяєв зв'язуєпоширення марксизму в Росії з менталітетом російського народу, з російськоюідеєю, «з пейзажем російської душі». Месіанська ідея російськогонароду, по Бердяєву, готова була набути форми революції. Сталося те, — пишеБердяєв, — чого Маркс і західні марксисти не могли передбачати, сталося як биототожнення два месіанізмом, месіанізму російського народу і месіанізмупролетаріату".
В даний час вчені намагаються осмислити російську історію як безперервнийсоціокультурний процес. Тому при поясненні феномену поширення марксизму наросійському грунті можна виходити і із специфіки цивілізаційного розвитку.Росії, яка визначається державністю як домінантною формою соціальноїінтеграції, мобілізаційним типом розвитку і особливостями російськогокультурного архетипа.
Специфіка історичного розвитку Росії була в значній мірі обумовленасвоєрідністю «вотчинної держави, що склалася в ній». Московськікнязі, росіяни царі, а потім і радянські правителі, що володіли величезноювладою і престижем, були переконані, що країна є їх «власністю», бобудується вона і створюється по їх велінню. Таке переконання передбачало також,що що всі живуть в Росії — піддані, слуги, що знаходяться в прямій і безумовнійзалежності від держави, і тому що не мають права претендувати ні на власність вєвропейському сенсі слова, ні на які-небудь невід'ємні особисті«права».
Так в Московському царстві склався особливий погляд на відношення влади івласності, який, пронизавши всі інститути політичної влади, додав їм характер«вотчинної держави», подібності якої було не знайти в Європі, але якебіліше чим яке б то не було личило для реалізації комуністичного проекту,заснованого на тотальному запереченні приватної власності і економічних класів.
Для Росії характерна була мобілізаційна дорога розвитку, яка здійснюєтьсяза рахунок свідомого і «насильницького» втручання держави в механізмифункціонування суспільства і систематичного звернення до надзвичайних заходівдля досягнення екстраординарних цілей, що є вираженими в крайніх формах умовивиживаннями суспільства і його інститутів.
Тому однією з особливостей мобілізаційного розвитку Росії булодомінування політичних чинників і, як наслідок, гіпертрофована роль держави вособі центральної влади. Це знайшло вираження в тому, що уряд, ставлячи певнумету і вирішуючи проблеми розвитку, постійно брав ініціативу на себе;систематично використовуючи при цьому різні заходи примусу, опіку, контролю іінших регламентації.
Інша особливість полягала, в тому, що особлива роль зовнішніх чинниківвимушувала уряд вибирати такі цілі розвитку, які постійно випереджалисоціально-економічні можливості країни. Оскільки ці цілі не зростали органічнимчином з внутрішніх тенденцій її розвитку" та держава, діючи в рамкахстарих суспільно-економічних устроїв, для досягнення «прогресивних»результатів прибігало в інституційній сфері до політики «насадженнязверху» і до методів форсованого розвитку економічного і військового потенціалу.
Все це також сповна узгоджувалося з марксистською доктриною, щопередбачала можливість будівництва нового суспільства по заздалегідьрозроблених проектах і соціальних технологіях.
Марксизм органічно вписувався в «горизонт» культурних чеканьросійської людини, основу культурного архетипа якого складало православ'я.
У православ'ї дуже сильно виражена есхатологічна сторона християнства.Тому російська людина, чітко розрізняючи добро і зло, ніколи не задовольняючисьсправжнім і не припиняючись шукати досконале добро, хоче діяти завжди в ім'ячогось абсолютного. Спрямованість в майбутнє, постійний пошук кращогосуспільного пристрою як спосіб соціального прогресу, неприборкна віра вможливість його досягнення постійно домінують в культурі російської людини. Втой же час вічний пошук ідеального суспільного пристрою, постійне конструюванняідеальної суспільної людини є благодатною основою виникнення різного родусоціальних утопій.
Обширність територій вимагала величезного державного апарату влади іактивного контролю ним всіх сфер життя суспільства, і перш за все в областігосподарських стосунків, при мінімальній ефективності зворотного зв'язку з бокусуспільства. Величезна роль держави, його постійне втручання в приватну сферусоціальних стосунків стримувало формування в Росії цивільного суспільства іформувало особливого типа авторитарно-этатистского свідомості.
Авторитарний суспільний початок завжди, навіть в найм'якших його формах,пригнічував, підпорядковував собі особу, підривало її здібність до самостійності,привчало до духовного і практичного утриманства. Схильність сприймати на вірунайпростіші рішення, звичка до догми для такої свідомості прийнятніші, ніжрозрахунок і докази.
Давно відмічено, що суспільна думка, менталітет тієї або іншої соціальноїспільності запозичує лише ті елементи чужих ідей, до сприйняття яких цяспільність вже підготовлена власним ходом розвитку. Крім того, існує деякийгоризонт культурних чекань, завдяки яким людина з радістю відкриває в чужихідеях ті сторони, які відповідають його сподіванням, ігноруючи при цьому інші,не менш важливі для самих ідей.
Марксизм «прижився» в Росії ще і тому, що вже за радянськихчасів він в процесі економічної модернізації функціонально виконував ту роль,яку на Заході, грала, свого часу протестантська етика.
Комуністична Росія була першою незахідною країною, що визнала можливістьповного відділення сфери промислового виробництва від західної культури,замінюючи її ефективною соціальною ідеологією. Російський націонал-більшовизм,оголосивши себе єдиною марксистською ортодоксією, передбачав, що теорія іпрактика марксизму можуть бути виражена в поняттях лише російського досвіду.
Таким чином, марксизм, що зумовив пріоритет Росії в соціальній революції,знов дав їй можливість заявити про свою унікальну долю, відродивши ідею, якакорінням вирушає в російську культурну традицію. Післяреволюційна Росія в цьомуплані була парадоксальною картиною суспільства, яке отримало іноземнуідеологію, аби використовувати її як рушійну силу в проведенні політикикультурної самодостатності.
4. Розвиток політичної думки в Росії С. Булгаков
Сергій Миколайович Булгаков (1871-1944) прийшов до християнської віри ібогословських занять після занять правознавством і політичною економією. Будучистудентом юридичного факультету Московського університету і декілька пізніше, узв'язку з інтересом до політичної економії, він захоплюється марксизмом. Темоюмагістерської дисертації стало застосування виводів марксизму до областіземлеробського господарювання. Стажувався в Берліні, Парижі і Лондоні. Вступивв соціал-демократичну партію, багато друкувався, але, по пізнішому визнанню,знаходився весь цей час «в полоні науковості».
Після успішного захисту магістерської дисертації Булгаков був вибранийпрофесором по кафедрі політичної економії
Соціалізм Маркса, згідно Булгакову, є раціоналістичне (перекладене з мовикосмології і теології на мову політичної економії) перекладення іудейськогохіліазму, і тому всі дійові особи цієї есхатологічної драми отримали економічнетлумачення. Вибраний народ, носій месіанської ідеї (або пізніше — народ«святих» у деяких християнських сектантів) замінився «пролетаріатом». Вибранапролетаріату, його особлива революційна місія породжувалися вже не внутрішнімсамовизначенням, як необхідною умовою месіанського обрання, але зовнішнімфактом приналежності до пролетаріату, положенням у виробничому процесі іознакою станової.
Розглядаючи історію православ'я в його взаєминах з державою, партіями іполітичними режимами, Булгаков приходить до висновку, що, «взагалі, зв'язуватиправослав'я, яке є релігія свободи, з реакційними політичними прагненнями єволаючим протиріччям», яке знаходить для себе пояснення в історії, але не вдогматизмі християнства. Той факт, що протягом довгих століть православ'я булопов'язане з монархією (як політичним режимом), яка «надавала незамінні послугицеркви, хоча і наносила їй важкі рани», обернувся зрештою історичною трагедієюправослав'я, що втілилася як в падінні Візантії, так і в сучасній Росії. Іпояснюється це саме «порушенням рівноваги в стосунках церкви і держави».Православ'я володіє рядом властивостей, які мають важливість для йоговідношення до соціальної проблеми. Соборний дух його, який на мові мирськомузветься демократизмом, не є демократія. Проте відсутність тут «князів церкви»(не дивлячись на наявність ієрархизма) з церковним монархом — папою на чоліробить його «більш народним, більш сприяючим духу економічної демократії».
Православ'ю не властиві ті завдання (функції) клерикалізму, які неминучевиявляються властивими «войовничому імперіалізму католицтва». Так званийкатолицький соціалізм неминуче є засобом для збереження і розширення впливуцерковної організації з папою на чолі. Цей мотив майже відсутній в православ'ї,яке прагне розширити свій вплив лише на душі.
Питання соціального християнства, по тлумаченню Булгакова, повиннііснувати для православ'я в деякому відособленому вигляді — «самі по собі, яксправа його власного самовизначення і його проповіді в світі». Ще пророкиІзраїлю мали у складі своєї проповіді соціальні мотиви, ось чому в них не безпідстав бачать ранніх провісників соціального християнства на старозавітнійоснові. Але дух пророкування не загаснув в християнській церкві.
Правові погляди С. Булгакова найкомпактніше викладені у статті «Просоціальний ідеал» (Від марксизму до ідеалізму. 1903). Він відкидає в корені якфальшивий світогляд ту позицію, яка заперечує роль правових гарантій і яканастільки характерна для «старих слов'янофілів». У марксизмі він бачить «спробувідривати мораль від соціальної політики, принісши першу в жертву останньою».Його засудженню піддалося також візантійсько-чернече розуміння співвідношенняполітики і моралі в ученні Льва Толстого. У останньому Булгаков угледівтенденцію обмежуватися лише «негативними заповідями неучасті в злі, безпозитивного вимоги боротьби із злом», що природно зближує це учення з таким же«соціально-політичним нігілізмом» візантійсько-чернечої доктрини.
Висновки
Оцінюючи Герценачерез досвід російської революції і большевицкого тоталітарного богоборчестваВасиль Зеньковський пише — «Невдача Герцена, його душевна драма, його трагічневідчуття безвиході — все це більше, ніж факти його особистого життя, — в них єпророче передування трагічного бездоріжжя, яке чекало надалі російську думку,що порвала з Церквою, але не могшую відректися від тем, заповіданиххристиянством.»
У нездатностісприйняти якнайглибший і універсальний трагізм християнства Бердяєв бувсхильний убачати корінний недолік традиційних теологічних систем, постійновказуючи на їх надмірний раціоналізм і оптимізм. Найбільш близькими собірелігійними мислителями минулого
Булгаков СергійМиколайович (1871-1944) — філософ, геолог, економіст; прибічникрелігійно-ідеалістичної метафізики всеединства. За порівняно нетривалийвідрізок часу прошел дорога від атеїста досвященнослужителя, від ліберального економіста до православного теолога. Уюності — «легальний марксист».
Список використаної літератури
1. Русские писатели и поэты.Краткий биографический словарь. Москва, 2000.
2. Шикман А.П. Деятелиотечественной истории. Биографический справочник. Москва, 1997 г.
3. Ермичев А.А. Три свободыНиколая Бердяева. М., 1990.
4. Гулыга А. В. Русская идея иее творцы. М., 1995;
5. Зандер Л., Бог и мир.Миросозерцание о. С. Булгакова, т. 1-2, Париж, 1948;
6. Зандер Л. Отец СергийБулгаков. Предисловие к сб.: «Булгаков С. Н. Православие». М., 1991.
7. Профессор протоиерей С.Булгаков, в кн.: Богословские труды, сб. 27, М., 1986.