МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
Інститут післядипломної освіти
Кафедра світової літератури
КУРСОВА РОБОТА
Роман Ч.П. Сноу „Пора сподівань"
як роман виховання
студентки АВ-25
факультету іноземних мов
Усовниченко О.Р.
Науковий керівник:
доцент Я.І. Кравець
Львів – 2005
Зміст
Вступ
Основна частина
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Ч.П. Сноу народився в провінційномумістечку Лестері в сім‘ї бідного службовця.
Цілеспрямованість і величезніздібності стали визначальним фактором в його житті. Навчався він спочатку вкласичній середній школі, потім в Лестерському університетському коледжі інарешті в Кембріджському університеті. В 1928 році йому була присвоєна ступіньмагістра, а в 1930 році — ступінь доктора філософії. Він стає фізиком ізаймається переважно дослідженням молекулярних структур інфрачервонимпромінням, в чому добився визначних успіхів. Його наукові статті появилисьнавіть у „Працях Британського королівського товариства”. [3, 15]
Але вже в 30-і роки Ч.С. Сноупублікує свої перші романи. Детектив „Смерть під парусами” й соціальна утопія„Нове життя в обмін за старе" — це проба сил.
Різкий поворот в творчості — „Пошук” — роман про Кембридж, про вчених, про науку і наукову етику.
Потім Ч.С. Сноу знаходитьважливі теми, які лягають в основу його головного літературного твору — 11-томного циклу романів „Чужі і брати", над яким Ч.С. Сноу працював з1935 по 1970 рік.
В 1940 році був надрукованийодин із томів „Чужих і братів".
В 1939 р. він став експертом Міністерствапраці, що займався використанням наукових кадрів в воєнних цілях. Цепризначення збагатило життєвий досвід Ч.С. Сноу, познайомило його зі складнимипроблемами, перед якими була його країна в тяжкі роки боротьби з фашистськоюГерманією.
Після війни він уже неповертається в Кембридж. [3, 20]
Основним в його житті стаєлітературна творчість. Лише на 1,5 роки в 1964-1966 роках він займає посадузамісника міністра технології в лейбористському уряді Гарольда Вільсона. Зазаслуги перед своєю країною Ч.С. Сноу — письменник, вчений, політичний діяч — був у 1957 році нагороджений дворянським титулом, а в 1964 р. став пером Англії.Йому присуджено багато почесних звань в університетах Англії, США та іншихкраїн.
Як літературний критик вінпропагував реалістичний метод і класичне мистецтво. Як публіцист і суспільнийдіяч Ч.С. Сноу в своїх виступах, лекціях і статтях висловлювався знайактуальніших питань сучасності. [1, 429]
Ч.С. Сноу зіграв велику роль вповернені англійської літератури в реалістичне русло.
В період творчості Ч.С. Сноуключові позиції в літературі були зайняті авангардистами, в літературнійкритиці вважалось хорошим тоном прославляти будь-які формалістичніексперименти, Ч.С. Сноу почав послідовну кампанію за поновлення реалістичних принципів.Недивно, що намагання Ч.С. Сноу іти проти течії дратувало авангардистів, якіназивали його традиційну реалістичну манеру писання „застарілою" і„старомодною", а мову — „сірою”. Про це писали такі англійські критикицього часу як Г. Фелпс в статті „Роман сьогодні", Г. Мартін в статті„Романісти трьох десятиліть”: Івлін Во, Грем Грін, Ч.П. Сноу”, Р. Адамс встатті „Помпа і випадок: Ч.С. Сноу", „Післявоєнна англійська проза" — Дж. Гиндин, П. Чест в монографії „Сучасний роман". С Укол в статті „РоманиЧ.С. Сноу” намагався довести, що „Сноу демонструє нову відсутністькомпозиційного задуму”. Його підтримали такі англійські літературознавці як М. Бредбері,Дж. Тейл, Р. Рабинович. [3, 152]
Одним з перших важливупрогресивну роль Ч.С. Сноу в літературі зауважив американський професор ЛайочелГриллінч в есе „Живе роман чи помер”.
В 1959 році з‘явилось першеспеціальне дослідження про творчість Ч.С. Сноу, яке належало його другу,англійському письменнику У. Куперу Він показав, що Ч.С. Сноу не тільки„продовжувач традицій” класичного роману, але й оригінальний самобутнійхудожник.
Із написаних про Ч.С. Сноудосліджень звертає на себе увагу стаття М. Мілягейта „Структура і стиль романів",стаття Д. Станфорда „Ч.С. Сноу — романіст-лисиця”, в монографії У. Аллена „Традиціяі мрія”, де Ч.С. Сноу признають як романіста. [3, 165]
На початку 60-х років критичналітература про Ч.С. Сноу поповнюється трьома монографіями: Р. Гринсен „СвітЧарльза Сноу”, Ф.Р. Карл „Ч.С. Сноу: політика совісті", Дж. Тейл „Ч.С. Сноу".
Величезні дослідження про Ч.С. Сноуна Заході — це монографія Д. Шустера, Ч.С. Сноу розглядається як крупнийхудожник слова, монографія Р.К. Моріса „Традиції і зміни", „Англійськийуніверситетський роман" М.Р. Проктора", „Боротьба напрямів в сучаснійанглійській літературі” У.І. Гиндалла, „Сучасна англійська література У.У. Робінсона"і т.д. [3, 201]
Критика його творчості — це по сутіборотьба, яка точиться між мистецтвом реалістичним і модерністським.
У повоєнні роки на основі романупро бунт молоді проти святенництва і тупості провінційного міщанства („Чужі табрати”) остаточно сформувався в нього план серії романів широкої панорамианглійського життя, найзначніші серед них „Нові люди” (1954), „Справа" (1960),„Коридори влади" (1964).
Назва серії істотно виражаєконцепцію суспільства у Ч.С. Сноу: замикаючись у егоїзмі, люди стають самотнімиі „чужими" одне одному; відкриваючи спільні переживання і цілі, вониперетворюються на „братів": перші — сліпці, які з егоїстично-класовихміркувань підточують країну, другі — патріоти, які зміцнюють справжню величБританії. [1, 350]
Завданням письменника єдослідження як того „у чому люди чужі один одному, а у чому брати", так іскладних переходів від ізольованості себелюбства до живодайного спілкування. Задумциклу був підказаний екологією, наукою про середовище, у якому живуть івзаємодіють живі організми. [1, 359]
Охоплення дійсності в „Чужих ібратах” досить велике: Ч.С. Сноу зобразив життя як середніх класів, так іправлячих кіл — міністрів і вищої бюрократії, великих промисловців і провіднихучених, відбив гру шанолюбств і зіткнення політичних інтересів. Особливоприваблює Ч.С. Сноу проблема боротьби людини за самоутвердження і владу. Зайого концепцією людину, її поведінку визначають не суспільні відносини, априроджена активність, бажання завоювати собі краще становище, двобій зобставинами. У цьому аспекті Ч.С. Сноу сформулював свою мету як дослідженнямежі можливостей людини, тобто ролі індивіда в суспільстві.Ч.С. Сноу вважаєметою мистецтва поширення людяності.
Зображальні засоби Ч.С. Сноудуже прості і економні, але „традиційні". Небагатослівність добрепідкреслює внутрішню схвильованість оповідача і драматизм переживань. Гуморомдіккенсівського типу він оточує переважно другорядні напівкомедійні персонажі. Ч.С.Сноу часто звертається до подвійного висвітлення подій і почуттів: спочаткучерез слова і вчинки самого персонажа, а потім через аналітичний коментарійоповідача.Ч.С. Сноу — значний майстер портрета і підтексту. [1, 402]
Основна частина
„Пора сподівань”, це змальованодуховні пошуки англійської молоді 20-30-х років ХХ століття, як і всі іншіромани циклу „Чужі і брати" — цілком завершений і самостійний твір. Алеміж ним та іншими книгами серії існують композиційні й сюжетні зв‘язки, щодоповнюють задуману автором панораму англійського життя від початку століття до1970 року. Головне ж значення роману „Пора сподівань" у системі всьогоциклу полягає в тому, що, розкриваючи характер молодого Еліота, автор серйозномотивує свій вибір даного персонажа як суб‘єкта художнього осмисленняреальності й для інших творів. [4, 352]
„Пора сподівань" — є ключемдо всього задуму серії романів „Чужі і брати", присвяченої життюанглійського суспільства першої половини ХХ століття. У „Порі сподівань" авторзмальовує дитячі та юнацькі роки Льюїса Еліота, розповідає про мрії й прагненнясвого героя, який виріс у провінційному містечку в незаможній родині й щосилинамагається вийти в люди. Простежуючи його складний, суперечливий шлях,стосунки з матір‘ю, друзями, коханою дівчиною, Ч.С. Сноу цікаво, зпсихологічними тонкощами показує, як середовище, що оточує людину, формує їїхарактер. [4, 353]
Конфлікт роману „Пора сподівань"підпорядкований ідеї самовизначення молодого героя, поступового формування йогоособистості. Історія одного юнака з провінції, що долає життєві перепони ізнаходить свій шлях у житті, набуває значного поширення в англійській прозі ХХстоліття. Так само, як і Г. Уельс, А. Бенкет, С. Моем або А. Кронін, Ч.С. Сноубудує в „Порі сподівань" лінійний циклічний сюжет, кожен етап якогозумовлений впливом конкретних подій на свідомість Еліота як і в класичному„романі виховання”, в цьому творі зображено формування героя в сім‘ї, вплив нанього своєрідних „наставників” — палкого ідеаліста Джорджа Пассанта і досить земногота практичного Джека Коутері. Моральні принципи Еліота, його духовні цінностізазнають випробування буденністю провінції і звичаями столичного діловогосвіту, дружбою й коханням. Змінюються обставини, змінюються і якість рисихарактеру Еліота, але постійним лишається його кредо — домогтися успіху: „Яхочу, щоб про мене знали. Ненавиджу сіре, безбарвне животіння. А якщо зазнаюневдачі, то не шукатиму ніяких виправдань. Казатиму, що в усьому винен я сам. [4,358]
Ніби контрастом до цієїбравурної програми молодого честолюбця звучить гіркий самоаналіз Еліота в кінціроману: „Я раптом згадав про те, з якою сміливістю кидав тоді викликмайбутньому. Я пристрасно мріяв про кращий світ, а зараз ішов нещасливий тисячадев‘ятсот тридцять третій рік. Я мріяв про славу, а вибивався лише в другорядніадвокати. Я мріяв про кохання, а виявився зв‘язаний на все життя з жінкою, яканіколи не любила мене й висушила мою любов". [4, 359]
Перед нами характерні мотививтрачених ілюзій, але звучать вони по-іншому, порівнюючи з класичним,„бальзаківським" трактуванням. Звичайно, головною причиною розчаруваньмолодого героя в суспільних ідеалах і власних можливостях була невідповідністьміж суспільством та моральними запитами й соціальними потребами людини. Елементитакого, різко критичного осмислення теми є в „Порі сподівань": згадаймотипи провінційних буржуа, формалістичну процедуру іспитів на звання адвоката. Звичаїконтори Герберта Гетліфа й відчайдушні спроби Еліота пробитися без зв‘язків ікапіталу в лондонський юридичний світ. І все ж історія становлення Еліота — нетак бальзаківський „роман кар‘єри”, як продовження лінії Флобера в зображенні„виховання почуттів". [4, 361]
Творці цього типу західногороману, як колись і Г. Флобер у „Вихованні почуттів", звертаються до„середнього героя". Еліот у Сноу, так само, як і герой Г. Гріна, Дж. Стейнбека,Дж. Апдайка, М. Фріша та інших сучасних реалістів, — людина не видатна. Тимвірогідніші і точніші висновки письменника про духовні закони часу, якщо шляхдо їхнього розкриття лежить через типове, повсякденне. Льюіс Еліот розумний,здібний, працьовитий, але далеко не геніальний; свої перемоги і поразки віннедарма називає однаково — „незначними". Еліот чуйний, уважний, скромний. Самеці якості викликають симпатії ще в першій „дитячій” частині роману. Розумний івразливий хлопчик щиро переживає приниження сім‘ї після батькового банкрутства.Люблячий і уважний син, Еліот розуміє і поділяє надії матері, щодо йогомайбутнього. Хлопчик відчуває вдячність батькам, сум, біль зневаженої гідності,але він ще не здатний перейнятися болями іншого. Навіть перед смертю матеріЕліот не спроможний подолати свою внутрішню відчуженість, надихнутися силою їїмрії, відповісти серцем на її почуття. [4, 362]
Стосунки Еліота та його матері вводятьу роман тему егоцентричної любові — адже саме так Ліна Еліот любила свогостаршого сина, і так любитиме Льюіс свою майбутню дружину, Шілу Найт.Ч.С. Сноу надававвелике значення цій сюжетній колізії, а образ Шіли вважав одним з кращих у всійсерії. Вісім років служіння психічно неврівноваженій жінці, готовність вибачитиїї вибрики, терпіти муки фізичні й духовні, здається заперечують егоцентризмпочуття Еліота до Шіли. Але жорстоке втручання Еліота в її долю, зумовлений цимрозрив Шіли з Х‘ю виявили себелюбне, власницьке начало в почутті Еліота. Вінподолав опір Шіли, проте їхній шлюб тільки продовжив його страдницьке„виховання почуттів". [4, 370]
Що ж постає у фіналі твору — апогейдуховного розвитку героя, чи його крах, велика душевна перемога чи тотальнапоразка? Лише тепер Еліот до кінця пізнав себе й по-справжньому зрозумів іншулюдину. Примирення з Шілою означає для нього довічне ув‘язнення, і все ж вінподумки розмірковує: „Мене не полишала надія… Я не заплющував очі на правдужиття. Я ніколи не зможу зняти з себе відповідальність за Шілину долю". [5, 210] Правда життя, відповідальність, надія. Всі ключовіпоняття гуманістичного кодексу Сноу зійшлися в короткому абзаці, і це означає,що симпатичний автору персонаж виборов право бути героєм у повному розумінніцього слова. Еліот житиме надією, дбатиме про себе і про інших, алекеруватиметься правдою життя й не відступить перед тягарем відповідальності зате, що становить її сутність. Духовні завоювання „Пори сподівань" ще нераз перевірятиме життя, герою доведеться захищати їх словом і ділом, але це вжетема майбутніх романів про нього. [4, 372]
Розповідь про своє життя ЛьюісЕліот починає з 1914 р. Сноу не ставить за мету прослідкувати зрілість свогогероя. Задача письменника виявити ті основні моменти, які, назавжди запавши вдитячу пам‘ять, визначили поведінку і звички його персонажу на все життя. [4,373]
Багато уваги в романі приділено відносинамЛьюіса з матір‘ю. Жінка з дуже розвиненим честолюбством, вона тяжко переживаєбанкрутство чоловіка, виношує честолюбні плани, центральне місце в якихнадається її старшому сину Льюісу. Мати любить сина, але її почуття мають дещонав‘язливий характер. Це перший в циклі прояв теми егоїстичного кохання.
Почуття до Шейли стаютьперепоною на шляху працелюбного і здібного Льюіса. Відношення Льюіса до Шейли — це, з одної сторони, та ж романтична любов, яка прийшла на сторінки художньоїлітератури в ХІХ столітті. В той же час це різновидність егоїстичного,нав‘язливого кохання, що найгіршим чином впливає на людські відносини. [4, 374]
Трагічній історії Льюіса і Шейлиприсвячена більша частина „Пори сподівань". З першої ж зустрічі з ШейлоюЛьюіс відчуває потяг до неї, хоча знає, що вона холодна від природи. Ненатуральністьїх відносин у тому, що Льюіс страждає і водночас отримує задоволення від того,що опікується своєю неврівноваженою нареченою (а пізніше — дружиною). КолиШейла вперше в житті закохується, Льюіс, завжди такий порядний і принциповий,виявляється здатний навіть на підлість. Щоб не дати зблизитись Шейлі з Х‘юСмітом, Льюіс відкриває йому очі на психічну неповноцінність Шейли. У зв‘язку зцим в циклі виникає, поки що в психологічному аспекті, тема влади над людиною: „…Мене перенаповнювала радістю свідомість моєї влади, можливість відмітити, — усвідомлення,що я можу продиктувати свою жорстоку волю… Своїми словами я мстив за рокиприниження, за те, що я не знав взаємного кохання". [5, 247]
Льюіс приходить до висновку, щосвідомо шукав те, що мав у шлюбі з Шейлою, від якої отримував менше уваги, ніжвипадковий знайомий. „… В основі моєї натури ховались певна гордість імарнославство, котрі не тільки примушували мене нехтувати собою, але і заважалимені починати найглибші людські відносини на рівних умовах”. [5, 524] Об‘єктивнийрозвиток образу Льюіса Еліота вів до необхідності передивитись його відносини зШейлою. Але прогресуюча хвороба Шейли закінчилась самогубством. [4, 375]
Поворотним пунктом в життіцентрального героя стає його зустріч з Маргарет Девідсон. Повноцінне і взаємнепочуття сприяло його моральному відродженню, допомогло знову відчути енергію ісмак до життя.
Образ Шейли з її протиріччями івідхиленнями прекрасно вдався автору, а ось образ Маргарет вдався значноблідніше. Цілком позитивна, ідеалізована, занадто вірна, друга дружина героязанадто раціоналістична. Напевно відчувши це, Сноу в наступних томах звів їїроль до мінімуму. [4, 371]
Персонажі Сноу наділеніоптимізмом, з якими б труднощами їм не приходилось би боротися. Так „порасподівань" закінчується, здавалось би, безнадійною для Льюіса ситуацією. Йому28 років, а він ще не наблизився до того, до чого йшов. Він знає, що, покизв‘язаний з Шейлою, йому не втекти від тяжкої відповідальності за неї, недобитися успіхів в адвокатурі, хоч він і виявив себе здібним юристом. І все ж геройСноу не впадає у відчай. „Теплий вітер навіював гарні думки, і всіма фібрамисвоєї душі… я відчував як в мені росте надія, надія молодості”. [5, 287]
Сноу виявляє себе як тонкийліричний художник. Дрібними штрихами змальовує він гамму почуттів, які переживаєцентральний персонаж. Цьому допомагає і простий, але виразний діалог. Прекрасніі образи другорядних персонажів, які відтіняють одну з важливих особливостейхарактеру Льюіса, і дозволяє йому критично глянути на себе. „Тепер я знаю, марнадоля тих, хто стає тільки глядачем… Зовні, на відміну від містера Найта, я небув марнославним але в відношенні до людей я відчував подібне… Існував йінший наглядач, який вважав себе набагато вищим від простих смертних, — місісБ‘ючемп. Так, між нами було щось спільне. Так, містер Найт, вона і я, ми всібули зв‘язані духовною радістю”. [5, 645] Кожний з героїв виробляє свої життєвіпринципи, свою систему моральних цінностей.
Роздумуючи про друзів, пропошуки і вагання, Льюіс починає краще розуміти самого себе, критично оцінюватирізні етапи свого шляху. [3, 250]
Так цей твір письменника, ведучиза собою читача плутаними стежками внутрішнього життя героїв, розкрив у їхніхсподіваннях, радощах і стражданнях ті фундаментальні поняття, якими жив Сноу іякими живилася його творча філософія. [2, 261]
Своєрідна композиційна йстильова будова роману „Пора сподівань”. Сноу вірний собі в тому, щороман-сподівань, роман-самоаналіз, написаний від особи головного героя, лишивсярозмаїтим епічним полотном. Автор послідовно поєднує в образах соціально-типовей індивідуальне. Так, гострі характеристики другорядних персонажів частовикликають у читача історико — літературні асоціації — містер Візі, начальниквідділу, де розпочинає свій шлях Еліот, повірений Холл в конторі Гетліфанагадують чимось діккенських крючкотворів. Індивідуалізує ці образи не тількипортретна характеристика, а й їхня художня функція в процесі „виховання” героя.Візі, Холл, Гетліф являють собою різні типи людей, що програли битву з життям. МістерВізі, який зі скорботною ненавистю вдивлявся крізь скельця окулярів у обличчякожного потенційного конкурента, — елементарний приклад людини, неспроможноїдосягти успіху. Але й Персі Холл, попри всі свої зв‘язки й достаток змушенийзадовольнитися роллю „сірого кардинала" при галасливому нездарі Гетліфі, йсам Гетліф тримається на плаву, лише нещадно експлуатуючи своїх стажистів іпокладаючись на випадок. Чи не нав‘яже життя Еліоту якусь із моделей цьогопсевдоіснування? Так характеристика другорядних персонажів доповнює розвитокцентрального конфлікту. [5, 684]
Комічними рисами щедро наділеніШілині батьки, особливо містер Найт. Його образ, безперечно, продовжує низкусатиричних типів селянських священиків, створених класиками англійського романувід Філденга й Смолетта до Теккерея й Троллопа. Але бундючний Найт з його удаванимвисокоінтелектуальним життям — це ще одна пересторога для героя. Марнославствонікчемного існування нерідко ховається під маскою удаваної скромності. [5, 686]
Об‘єднуючи всі композиційнілінії історією Еліота, Сноу вдало відтворює прикмети духовної атмосфери часу. Характеристикагуртка Пассанта доповнює уявлення про шукання англійської молоді 20-х років. Сноудещо відійшов від форми роману про втрачене покоління, типової для Ремарка таХемінгуея. Герої Сноу мріють про „кращий світ” і шукають шляхів до нього всвіті соціальних теорій, які вважають соціалістичними. На жаль, слухачіПассанта безнадійно плутають соціалізм з теоріями Фрейда і Д.І. Лоренса. Обмеженість,несталість їхнього заснованого на емоціях радикалізму очевидна й автору, йчитачам. І все ж показово, що, малюючи переродження гуртка Пассанта, Сноу невдається до сарказму. На відміну від Р. Олдінгтона, який у романі „Смерть героя"(1929) викривав нікчемність ідеологічних вимог обивателів, Сноу вірив у щирістьсвоїх молодих героїв, співчував їхнім пошукам. [5, 690]
Стиль романів Сноу частоназивають простим і сухим, не акцентуючи увагу на тому, що це зовнішня ознакапродуманого відбору художніх засобів, графічної чіткості деталей. Описи інтер‘єруй пейзажі в його творах, як правило, інформативні, лаконічні, але бездоганнопідібраний ліричний образ може надати їм поетичності. Дослідник творчості СноуДж. Тейл порівнював його стиль із „сухим світлом, що проймає все наскрізь".Своєрідність такої манери — в точності відтворення характеру й ситуації, а ще — в аналітичному характері кожного опису. Думка Еліота спрямована від конкретногодо загального, від дії до її осмислення: „Він переживав щось набагато сильнішеза звичайну прикрість; це був якийсь несамовитий відчай, що піднімався зглибини душі, куди я не мав доступу. Я й до цього Джорджевого вибуху знав, щомало хто здатний давати, не чекаючи нічого у відповідь. Люди надають допомогуна своїх умовах і ображаються, коли протегований порушує їхні умови. Такадосить недосконала схема, за якою споконвіку будуються взаємини міжблагодійником і благодіяним. Однак Джорджева лють пояснювалась якимисьтаємничішими причинами”. [5, 237]
У статті „Виклик інтелекту"Сноу переконливо захищав такий спосіб художнього викладу. В дослідженнінайважливіших аспектів життя, писав Сноу, предметом художнього твору має бути„не тільки практичний досвід людини, але й досвід її мислення". Тип цьогомислення, а значить і викладу, часом видається „старомодним” бо Еліот, як іроманісти ХІХ століття, коментує явища й процеси. Але вчитаймося в наведенухарактеристику Пассанта, щоб відчути різницю між авторським коментарем минулогостоліття і стильовою манерою Сноу. Діккенс чи Теккерей сповіщали читачевіістину як кінцевий результат своїх спостережень. Оповідач Чарльза Сноу зазаконами сучасного психологізму, перебуває в процесі відкриття істини, ібезпосередній хід цього мислення постає перед нами. [5, 684]
Стиль роману саме через це йзмінюється. В першій частині ми відчуваємо дистанцію між Еліотом — хлопчиком іоповідачем, розуміємо, що це роман-спогад. Проте специфіка саме дитячогосвітосприйняття дається взнаки в тому, що увагу юного Еліота привертаютьздебільшого конкретні події, факти та явища. Його психологічні реакції прості,самоаналіз відступає перед зображенням об‘єктивного світу. Зміна ракурсузображення із зростанням, змужнінням героя впливає і на стильову домінантутвору, ускладнює психологічний аналіз. [5, 693]
Підсумком ідейного й художньогозмісту роману „Пора сподівань" звучать слова Сноу з його знаменитої лекції„Дві культури": „Є таке в житті, чому можна зарадити. В цьому, хайневеликому виході за межі своєї особистості, в цьому прагненні схопитися заможливість надії люди стають людянішими; це шлях вдосконалення життя людини; цей для самої людини початок соціального життя". [3, 204] Так і прочитанийнами роман, і вся творчість письменника стверджують вічно живу традиціюцілісного сприйняття світу.
В „Порі сподівань" мибачимо, як Еліот з відкритими очима іде на зустріч своєму нещастю. Вступаючи в шлюбз Шейлою — дівчиною, яка вже була на грані душевної хвороби, Еліот знає, щоробить. Добиваючись цього шлюбу, він вірний своїй натурі, діє згідно зі своїмхарактером. Довго незрозуміла гордість, певна форма марнославства, примушуєЕліот завжди намагатися в особистих взаємовідносинах — чи то любов чи дружба — щедро давати, не тільки не чекаючи отримати однаковою мірою назад, але як бинавіть боячись відкрити перед ким-небудь свій внутрішній світ, поділитисьсвоїми проблемами і печалями. Він не може і не хоче кому-небудь довіритись ірозкритись до кінця, показати свої слабості, прийняти чиюсь моральну підтримку.
Складні з самого початкувідносини з Шейлою, мучать Еліота, але в той самий час якось дивно йоговлаштовують. Вірний своїй подрузі, Льюіс свідомо налаштовує себе на душевнусамотність. Таким є складний психологічний конфлікт, намічених ще в „Порі надій",але цілковито розкритий лише в перших частинах „Повернення додому”. Післядекількох днів відсутності Еліот кожний раз, вертаючись з Кембриджа в Лондон досвого дому, відчуває пригніченість. Коли Шейла вбиває себе, Еліот шокований,його мучить розкаяння, в той же час наступає полегшення. Починає звучати мотивнадії. Завершується один життєвий етап, починається нова „пора сподівань”. Сильниммажорним акордом реалізується цей мотив надії в фіналі роману, в останній йогочастині. Зустріч з Маргарет змінює його життя не тільки тому, що вона веде йогодо особистого щастя. Зустріч ця допомагає герою справитись з проблемами, які щев юності вставали між ними та іншими людьми, веде до глибини змін в йогохарактері. Маргарет вчить Еліота рівності в коханні, допомагає йому відчутивідчуття від взаємності. Звідси і мотив „повернення додому, який проходитьчерез всю книжку і який відмічає в ній різні етапи життя Еліота”. [5, 698]
Еліот Льюіс — головна дійоваособа і сюжет розвертається навколо його долі й його переживань. Стилістичнаманера письменника, жанрові особистості його роману, метод монтажу характерівможна зрозуміти до кінця, тільки проникнувши в складну лабораторію письменника,тонкощі його своєрідного з протиріччями, світосприйняття. Кожна особистість, яквпевнений Сноу, вступає в боротьбу зі своєю долею і іноді перемагає її алечасто залишається переможеною. На що подібна людина, замкнута в своїйсамотності, ізольована в ній від людей? І що робить людей братами? Такі головніпитання, на які Сноу хоче дати відповідь в своєму художньому дослідженні,експериментуючи, використовуючи техніку вченого. [5, 700]
Письменника дуже хвилює проблемапроникнення в тайники свідомості особистості, яку він описує. Тайна цьогопроникнення тісно пов‘язана для нього з поняттям досвіду. Сноу говорить про те,наскільки його хвилюють мотиви, які надихають людей на ці чи інші дії, творчепізнання суті як своїх, так і чужих емоцій і стану, причини їх виникнення. Особливоскрупульозно досліджуються ці причини і мотиви в романі „Пора сподівань”. [5, 689]
Письменник з великоюмайстерністю малює те соціальне підґрунтя, на якому формується характер йогогероя. Він показує життя, інтереси, мораль провінційного міщанства, розкриваєпсихологію людей, жадібних до грошей, дріб‘язкових і обмежених; заражених бацилоюснобізму. Вірно і точно відмічені відтінки поведінки різних людей, які оточуютьЕліота в дитинстві і юності. Тонко показана психологія матері Льюіса — жінкирозумної, але з характером середовища, яке її виховало. [5, 684]
Кожний з персонажів книгисприймається як типовий для певного соціального прошарку і в той же час маютьсвої індивідуальні особливості, а тому запам‘ятовуються як яскраве глядацькевраження. Неможливо не зауважити подружжя Найт — пастора, який „літає взахмарених висотах", ханжу, який уміє одночасно прекрасно влаштовуватисвої земні справи, — і його балакучу дружину, для якої мірило цінності людини — його суспільний стан положення і сума доходів. Яскраво змальований діловийвласник юридичної контори Іден, і його чудний партнер Мартино, а такожнадзвичайно цільний і послідовний у своїй сер вільності конторщик Візі. [5, 688]
Увага автора зосередженабезпосередньо на тонкому аналізі психології самого Еліота, його переживань нарізних етапах дитинства, юності і молодості. Звідси не тільки великийдраматизм, але й підкреслений ліризм описання. [5, 684]
Шейла Найт — постійно інапружено щось шукає, завжди незадоволена і неврівноважена подруга Льюіса — цікавить автора не сама по собі, а як особа, зв‘язана з Еліотом. Вона — джерелоі причина його мук, життєвих невдач і душевних зривів. Тема Шейли підпорядкованаголовній темі — темі Еліота. [5, 687]
Образ Пассанта також підпорядкованийзображенню Еліота. Персонаж, що мріє про всезагальне братство, закликає досоціальної справедливості і має великий вплив на молодь, не дивлячись на своїбагаточисленні слабкості, необхідний в романі „Пора сподівань" головнимчином для того, щоб повніше розкрити формуючі і захоплюючі Еліота ідеї іпринципи. [5, 689]
В жанровому відношенні „Порасподівань" — роман скоріше психологічний, ніж побутовий, а тим більшесоціальний. На першому плані — особистий конфлікт Еліота, як би добре не бувзображений той „соціальний фон”, на якому цей конфлікт починається ірозвивається. [5, 689]
„Пора сподівань" — це романз багатим соціальним підтекстом. „Середній клас", який породив ЛьюісаЕліота, зображений з великою силою реалізму. Художнику прекрасно знайомі ті,кого він показує; він не здатний закривати очі на їхні недоліки і пороки,впевнено і випукло вирисовуючи нерозривний зв‘язок своїх персонажів зсоціальним середовищем, яке їх сформувало. [5, 701]
„Пора сподівань" — роман несюжетний. Зображуючи певний відрізок життя героя, розказуючи про події і людейвід особи цього героя, Сноу зображує картину певної суспільної дійсності ірозкриває внутрішній світ свого головного персонажу і інших тісно зв‘язаних зним осіб, як і сприймаються як частина цієї дійсності. Подібно до більшостікрупних сучасних письменників Заходу, він не намагається створювати складну, атим більше заплутану, веселу інтригу. Побудовані як хроніки, романи Сноу маютьриси як психологічного, так і соціального жанру, причому навіть в трактовцісоціальних характерів завжди переважає момент глибокого психологічногодослідження. [5, 702]
Висновки
Творчий метод Сноу — це методкритичного реалізму. Реалізм Сноу находиться на межі двох епох — він вбирає всебе кращі риси англійського, російського, французького класичних романів ХІХстоліття і досягнення критичного реалізму ХХ століття.
Письменник світового значенняСноу мислить широко і без упереджень. Висока репутація Ч.П. Сноу як теоретикакультури і літератури значною мірою залежить від тривалої боротьби протимодерністських тенденцій, яку він вів. Письменник різко засуджував зневажливеставлення академічної англомовної критики до проблем класичного реалізму.
Вірність Сноу гуманістичнимідеалам, активна позиція в суспільних питаннях — все це знаходить вираження вйого творах.
Сноу мав сильний особистий впливна сучасний англійський реалістичний роман. Його підтримку відчули відоміроманісти молодшого покоління. Найбільш відомий з них І. Купер. Але ніхтоінший, як Сноу „не сприяв настільки в Англії виникненню такого літературногоклімату, в якому реалістичний напрямок в літературі став переважаючим".
Список використаної літератури
1. Венгеров Леонід Макарович. Зарубіжна література: Загальні питання. — К.,„Вища школа", 2001. — С.559.
2. Зарубіжна література ХХ століття, 1917-1945. Хрестоматія / Сост. Н.П. Михальскаяи др., Под ред. Б.И. Пуршнева, Н.П. Михальской. — М. Просвещение, 1986. — С.399.
3. Люксембург Александр Михайлович. Творческий путь Ч.П. Сноу — Ростов н/Д:Издательство Ростовский гос. университет, 1979. — С.259.
4. Ч.П. Сноу. Пора сподівань: Роман / з англ. Пер.М. Тупайло, Д. Стельмах; ПіслямоваН. Жлуктенко. — К. Дніпро, 1987. — 376 с.
5. Ч.П. Сноу. Пора надежд; Возвращение домой (послесловие В. Ивашевой. с.684-702).- М.: Правда, 1991.