Права і свободи громадян в Україні

Тема лекції: ОСНОВНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ План: 1. Політичні права та свободи громадян України. 2. Особисті права та свободи громадян України. 3. Соціально-економічні прав та свобод громадян України. 4. Конституційні обов’язки громадян України. 5. Особливості правового статусу

іноземців в Україні. Вступ: Права, свободи та обов’язки громадян України разом в єдності творять те що називається правовим положенн ям або статусом особи. Як складові частини даного поняття (статусу особи) права, свободи і обов’язки громадян перебувають в певному взаємозв’язку між собою. Вони, (всі конституційні права, свободи і обов’язки громадян), не являють собою якесь хаотичне нагромадження.

Вони, будучи тісно між собою переплетиними, - творять єдину систему прав, свобод та обов’язків громадян. Іншими словами, права, свободи та обов’язки громадян є елементами єдиного механізму, в якому конкретне «право» чи «свобода», подібно до трибика виконує свою конкретну функцію. А всі разом вони приводять у рух цілий агрегат під назвою «Конституційні права, свободи

та обов’язки громадянина». В свою чергу конституційні права, як і конституційні обов’язки творять свої локальні підсистеми. В науці конституційного права вироблені різні підходи щодо класифікації прав і свобод. Є різні бечення щодо чинників за якими можна класифікувати конституційні права і свободи. Найбільш пошириним був і залишається поділ конституційних прав

і свобод на три групи 1. політичні права та свободи. 2. особисті прав та свобод 3. соціально-економічні права та свободи. Предметом сьогоднішньої лекції і буде конститційно-правова характеристика цих осноних груп прав і свобод особи в Україні, а також її обов’язків. Окрему увагу буде приділено також питанням правового статусу іноземців в Україні. І. Політичні права та свободи громадян

України. Отже перша група - це група політичних прав та свобод громадян України. Політичні права та свободи - це можливості людини брати участь у державному та громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, органів місцевого самоврядування, політичних партій та інших об’єднань громадян політичного спрямування. До політичних прав і свобод громадян України належать:  право на участь в управлінні державою

(ст.38 Конституції України);  право на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст.39 Конституції України);  право на об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст.36 - 37 Конституції України);  свобода думки і слова (стаття 34 Конституції України);  право на індивідуальні та колективні скарги (ст.40 Конституції

України.; Проаналізуємо зміст та сутність політичних прав та свобод громадян України. Право на участь в управлінні державою Стаття 38 Конституції України закріплює дане право громадян. Складовими елементи цього конституційного права виступають наступні положення:  право громадян на участь в управлiннi державними справами  право громадян на участь у всеукраїнському та

мiсцевих референдумах  право обирати i бути обраними до органiв державної влади та органiв мiсцевого самоврядування. Право громадян на участь в управлiннi державними справами фактично означає, що будь-який громадян може стати державним службовцем чи посадовою особою органів місцевого самоврядування і таким чином реалізувати безпосередньо своє право на управління державними справами. Всі громадяни України, які досягнули 18 років і яких не визнано судом недієздатними - мають право на

участь у всеукраїнському та мiсцевих референдумах т.б. право брати участь у всеукраїнських чи місцевих голосуваннях з питань внесення змін до Конституції України, затвердження чи прийняття нових законів, вирішення інших важливих загальнодержавних чи місцевих проблем. Всі громадяни України, які досягнули 18 років і яких не визнано судом недієздатними мають також право

обирати i бути обраними до органiв державної влади та органiв мiсцевого самоврядування (скорочено - володіють виборчим правом). Виборче право (суб’єктивне виборче право - т.б. право конкретної особи, право суб’єкта про об’єктивне виборче право ми сьогодні не говоримо) складається з двох понять:  активного виборчого права  пасивного виборчого права Активне виборче право - це право обирати. Пасивне виборче право - це право бути обраним (право обиратись).

Активне виборче право наступає у дієздатних громадян з досягненням 18 років, пасивне виборче право (в залежності від характеру виборів) наступає в різні роки: від досягнення 18 років - необхідних для того щоб стати депутатом сільської чи селищної Ради, і до 35 років - необхідних для обрання Президентом України. В розвиток положень ст.38 Конституції України (право на участь в управлінні державою) законодавцем

прийнято цілу групу законів. Мова іде насамперед про такі Закони України, як,:  Закон про вибори народних депутатів України:  Закон про вибори Президента України;  Закон про депутатів і голів місцевих Рад (скорочена назва закону)  Закон всеукраїнський та місцеві референдуми тощо .

Характеризуючи наступне конституційне право - право на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, насамперед варто звернути увагу на положення ст.39 Конституції України, частина перша якої говорить що «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї i проводити збори, мiтинги, походи i демонстрацiї, про проведення яких завчасно сповiщаються органи виконавчої влади чи органи мiсцевого самоврядування.»

Отже, Основним Законом передбачена можливість організації та проведення громадянами наступні публічні заходів: 1) зборів, 2) мітингів, 3) походів, 4) демонстрації. При цьому має бути виконано дві умови: 1) публічний захід (міроприємство) має носити виключно мирний характер і учасники його повинні бути без зброї 2) такий захід має бути санкціонований - т.б. попередньо походжений і дозволений органами влади на місця. З огляду на останню умову, всіх публічні заходи (включаючи

звичайно і -збори, мітинги, походи, демонстрації) можна поділити на дві категорії: 1) санкціоновані (дозволені) 2) не санкціоновані (не дозволені) Для отримання дозволу на проведення публічного заходу, його організатори повинні не пізніше як за 10 днів до його проведення повідомити орган державної виконавчої влади чи місцевого самоврядування на території якого планується провести це міроприємство . Якщо, орган державної виконавчої влади чи орган місцевого

самоврядування дозволяє провести цей захід, то на нього (державний орган, орган місцевого самоврядування) лягає обов’язок забезпечити дві речі:  охорона громадського порядку під час проведення публічного заходу  належна організація вуличного руху у місці проведення цього заходу Конституцією України передбачено ряд випадків, коли можуть мати місце обмеження права громадян на проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій, а саме:  якщо цього вимагають

інтереси нацiональної безпеки  якщо це є явним порушення громадського порядку Обмеження для реалізації цього конституційного права можливі лише за рішенням суду і мають на меті запобiгання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав i свобод iнших людей. Варто окремо сказати, що на сьогоднішній день існує значно більша кількість різних публічних заходів проведення яких варто кваліфікувати як реалізацію

цього конституційного права ( мова іде про такі форми як - пікети, живий ланцюг, голодування і т.д). Відсутність належного правового регулювання (насамперед на рівні законів) робить реалізацію цього конституційного права дещо затрудненою. Наступне конституційне право - право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Це конституційне право громадян закріплено в ст. 34

Конституції України. Основні положення даної конституційної норми наступні:  кожному гарантується право на свободу думки i слова, на вiльне вираження своїх поглядiв i переконань  кожен має право вiльно збирати, зберiгати, використовувати i поширювати iнформацiю усно, письмово або в iнший спосiб - на свiй вибiр  здiйснення права на свободу думки, слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в наступних випадках:

1) якщо цього вимагають iнтереси нацiональної безпеки, 2) якщо цього реалізація цього права загрожує територiальної цiлiсностi держави: 3) якщо цього вимагають інтереси забезпечення належного громадського порядку . Всі ці обмеження можуть мати місце тільки з метою:  запобiгання заворушенням чи злочинам  належної охорони здоров'я населення  належного захисту репутацiї або прав iнших

людей,  запобiгання розголошенню iнформацiї, одержаної конфiденцiйно  пiдтримання авторитету i неупередженостi правосуддя. Декілька загальних міркувань, щодо практичної сторони реалізації конституційного права громадян - «право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань»: 1) дане конституційне право, як ви бачите, носить комплексний характер - по сутті об’єднює в собі декілька

конституційних прав ( свобода думки, свобода слова, право на інформації і т.д.). Переховані категорії по своїй природі є досить різними. Якщо поняття «свобода слова» - як можливість насамперед говорити те що вважаєш за потрібне, може мати доцільність в якомусь обмеженні (наприклад: не можна ображати своїм словом інших людей), то обмеження в такій категорії як «свобода думки» -

є абсурдні. Як практично і в яких випадках можна обмежити думку людини? 2) «Право на вільне вираження своїх переконань» - як певна категорія є також не простим явищем. Щоб його реалізувати, треба, щоб було мінімум дві умови: а) можливість сформувати ці переконання (мова іде про доступ до потрібної інформації чи право на інформацію; б) доступність способів вираження своїх переконань.

Найбільш поширені способи вираження своїх переконань:  усно (слово, пісня)  друкованим способом (газети, журнали, листівки, плакати і т.д.)  телебачення, радіомовлення  електроні носії - електронна пошта, система інтернет, телефакс У розвиток даного конституційного положення (мова іде про положення щодо права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів

і переконань, прийнято низку законів, а саме:  Закон про інформацію  Закон про друковані засоби масової інформації (пресу)  Закон про телебачення і радіомовлення і т.д. Останнє, на що варто звернути увагу, говорячи про конституційне право громадян «право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів

і переконань», про механізм і гарантії його реалізації це на конституційне положення про цензуру в Україні. Цензура - слово латинського походження ( «ценз» - «CENSUS» робити запис, переписувати) Цензура - це обмежувальні заходи, які як правило проводяться державою з політичних міркувань по відношенню до свободи друку (т.б. до свободи слова у друкованій формі та іншого способу висловлювання своїх думок і переконань)

Відповідно до частини 3 статті 15 Конституції України цензура в Україні - заборонена. Наступне конституційне право - право на об’єднання в політичні партії та громадські організації . Це одне із найбільш відпрацьованих на рівні чинного законодавства конституційне право громадян в частині його практичної реалізації. Основу для нього закладено в двох статтях чинної Конституції - статті 36 і 37 Конституції України. Основними положеннями щодо сутності конституційного

права «на об’єднання в політичні партії та громадські організації» є наступне:  громадяни України мають право на свободу об'єднання у полiтичнi партiї та громадськi органiзацiї для здiйснення i захисту своїх прав i свобод та задоволення полiтичних, економiчних, соцiальних, культурних та iнших iнтересiв;  полiтичнi партiї в Українi сприяють формуванню i вираженню полiтичної волi громадян, беруть участь у виборах. 

членами полiтичних партiй можуть бути лише громадяни України  громадяни мають право на участь у професiйних спiлках з метою захисту своїх трудових i соцiально-економiчних прав та iнтересiв.  нiхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян  нiхто не може обмежений у правах за належнiсть чи неналежнiсть до полiтичних партiй або громадських органiзацiй.  усi об'єднання громадян рiвнi перед законом.

 полiтичнi партiї та громадськi органiзацiї не можуть мати воєнiзованих формувань  не допускається створення i дiяльнiсть органiзацiйних структур полiтичних партiй: а) в органах виконавчої та судової влади; б) у виконавчих органах мiсцевого самоврядування; в) у вiйськових формуваннях; г) на державних пiдприємствах; д) у навчальних закладах; е) iнших державних установах i органiзацiях. Чинним законодавством передбачено ряд обмежень щодо утворення та діяльності окремих полiтичних партiй

та громадських органiзацiй. Так, забороняються створювати і припиняється діяльність уже створених політичних партій та громадських організацій програмнi цiлi або дiї яких спрямовані на:  лiквiдацiю незалежностi України,  змiну конституцiйного ладу насильницьким шляхом,  порушення суверенiтету i територiальної цiлiсностi держави,  пiдрив безпеки держави  незаконне захоплення

державної влади  пропаганду вiйни  пропаганду насильства  на розпалювання мiжетнiчної, расової, релiгiйної ворожнечi  посягання на права i свободи людини, здоров'я населення Деталізація даних конституційних положень викладена в Законі України «Про об’єднання громадян», з яким Вам необхідно обов’язково ознайомитись. Серед інших положень даного закону, є група правових норм які конкретизують зокрема

і право громадян на об’єднання в політичні партії та громадські організації. Це суб’єктивне право включає в себе як мінімум дві складові, а саме:  право на заснування політичних партій та громадських організацій  право на участь в діяльності політичних партій та громадських організацій Право ініціювати створення політичних партій мають особи, які відповідають наступним вимогам: 1) є громадянами України; 2) досягли 18 років 3) не обмежені судом в дієздатності 4)

не тримаються в місцях позбавлення волі Право ініціювати створення громадських організацій мають як громадяни України , так і іноземні громадяни, особи без громадянства за умови що вони досягнули 18 років. При створенні молодіжних та дитячих громадських організацій, право ініціювати їхнє створення маю особи які досягли 15 річного віку (деталізація по Закону - «Про молодіжні громадські організації). Членами політичних партій можуть бути особи які:

1) є громадянами України; 2) досягли 18 років Членами громадських організацій можуть бути особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства) які досягли 14 років (крім молодіжних та дитячих організацій). І останнє з політичних конституційних прав громадян - це право на звернення. Дане право громадян закріплене в статті 40 конституції України та деталізоване в Законі України «Про звернення громадян».

Під зверненням громадян законодавець розуміє викладену у письмовій або усній формі:  пропозицію (зауваження):  заяву (клопотання)  скаргу Основні конституційні положення даного права громадян:  усi мають право направляти iндивiдуальнi письмовi звернення;  усi мають право направляти колективнi письмовi звернення;  усі мають право особисто звертатися до органiв державної влади, органiв мiсцевого самоврядування та

посадових i службових осiб цих органiв, що зобов'язанi розглянути звернення i дати обгрунтовану вiдповiдь у встановлений законом строк. Суб’єктами даного конст. права виступають усі фізичні особи:  громадяни України  іноземні громадяни  особи без громадянства Адресатами звернень (тими до кого можуть бути направлені ці звернення) законом визначені:  органи державної влади (всіх трьох гілок: законодавчої, виконавчої та судової):  органи

місцевого самоврядування ( в першу чергу: голови та виконавчі комітети місцевих Рад )  посадові особи державних органів та органів місцевого самоврядування.  установи, організації та підприємства (незалежно від форми власності)ї  засоби масової інформац Законом передбачено види звернень :  індивідуальні (особисті)  колективні Чинним законодавством передбачено ряд вимог щодо правильного

оформлення звернень громадян. Не підлягають розгляду анонімні звернення ІІ. Особисті права і свободи громадян України. Наступна група конституційних прав і свобод - особисті права і свободи. Особисті права і свободи - це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, задоволення її біологічних та матеріальних потреб, а також для збереження, прояву, розвитку

та захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду і духовності. До особистих прав і свобод закріплених Конст.України відносять:  право на життя ( стаття 27 Конституції України)  право на повагу своєї гідності( стаття 28 Конституції України)  право на особисту свободу

і недоторканість ( ст.29 Конституції України)  право на таємницю особистого життя ( ст.31,32,51,52 Конституції України)  право на недоторканість житла ( стаття 30 Конституції України)  свобода світогляду і віросповідування ( стаття 35 Конституції України)  свобода пересування та право і право вільного вибору місця проживання ( ст. 33 Конституції

України)  право знати свої права ( стаття 59 Конституції України)  право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди завданої органами державної влади чи органами місцевого самоврядування ( ст.56 Конст.Укр.)  право на судовий захист своїх прав ( стаття 55 Конституції України)  право на правову допомогу ( стаття 56

Конституції України)  свобода від зобов’язання виконувати явно злочинні розпорядження і накази ( стаття 60 Конституції України) Розглянемо детальніше дану групу конституційних прав та свобод. Отже, перше із списку і очевидно перше по значимості - це право на життя. Стаття 27 Конституції України закріплює наступне положення «Кожна людина має невiд'ємне право на життя» - тобто всі фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) мають з народження

невід’ємне право на життя. Невід’ємне - означає що це не є дар держави, це є те що появляється разом з людиною на світ. У зв’язку з цим, на рівні Основного Закону визначено чотири складові права на життя :  нiхто не може бути свавiльно позбавлений життя;  обов'язок держави - захищати життя людини;  кожен має право захищати своє життя i здоров'я вiд протиправних посягань;. 

кожен має право захищати життя i здоров'я iнших людей вiд протиправних посягань. Дана конституційна норма є новелою у основному Законі України. ЇЇ не було до 1996 року. Саме тому її поява в основному Законі викликала як наукове так і професійне (юридичне) зацікавлення а також і дискусію щодо окремих аспектів реалізації цього права.

Ось деякі з них. Це насамперед дискусія навколо проблеми правомірності «позбавлення людини життя». Як відомо позбавлення людини життя може проходити двома способами:  свавільним (незаконним)  правомірним (виконання тої ж самої смертної кари). Питання відміни смертної кари в Україні, як вам відомо неоднозначно сприймається як серед представників органів державної влади, так і серед самого населення

України. Сворідну крапку в цій дискусії поставлено Конституційним Судом України, який 29 грудня 1999 року роглянув справу про конституційність «смертної кари» як виду покарання і прийняв рішення за яким « положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Детальніше- «РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару)» Конст. Суд України приймаючи дане рішення виходив із наступного: 1) Закріплене в Конституції України право на життя

є абсолютним, і що при тлумаченні Основного Закону треба "враховувати глибоку й чітко виражену в його статтях пошану до цінності людського життя, до невід'ємного та невідчужуваного права людини на життя як однієї з фундаментальних засад побудови правового, демократичного суспільства". Тому в контексті Конституції України, застосування смертної кари як виняткової міри покарання потрібно розцінювати як "свавільне позбавлення людини її права на життя".

2) Скасування смертної кари, на думку суб'єкта конституційного подання, зумовлено також вступом України до Ради Європи. 3). Розкриваючи зміст невід'ємного права на життя кожної людини, закріпленого у частині першій статті 27 Конституції України, треба враховувати і невідповідність смертної кари цілям покарання та можливість судової помилки, коли виконання судового вироку щодо особи, засудженої до смертної кари, унеможливлює виправлення

її наслідків. 4) Як показує світовий і вітчизняний досвід, смертна кара не може бути виправданою і як ефективний засіб у боротьбі із злочинністю. Ця міра покарання не належить до факторів, що стримують злочинність. Це підтверджують кримінологічні дослідження: кількість злочинів проти життя людини не зменшується із збільшенням судових вироків про призначення смертної кари. Протягом майже 40 років (з часу набрання чинності

Кримінальним кодексом України - 1 квітня 1961 року) кількість умисних вбивств зростала, незважаючи на застосування виняткової міри покарання. Отже, і з позиції попередження злочинності смертна кара себе не виправдовує. 5) Виходячи з того, що Україна є соціальною, демократичною і правовою державою (стаття 1 Конституції України), в якій життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнані найвищою соціальною цінністю

(стаття 3 Конституції України), смертна кара як вид покарання має розглядатись як така, що не узгоджується з зазначеними положеннями Конституції України. 6). Смертна кара як вид покарання суперечить також статті 28 Конституції України, відповідно до якої "ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню".

Друга проблема, яка дискутується - Коли власне начинається життя людини? Перший підхід - з народження дитини. Другий підхід - ще до народження в утробі матері. Звідси серйозна проблема - аборт як штучне переривання вагіності - це вбивство чи ні. Католицька церква однозначно розглядає аборти - як свідоме вбивство людини. Треття проблема: Коли закінчується життя? Адже смерть як така

є: клінічна і біологічна При клінічній смерті - організм людини, чи окремі його частини ще живі, хоч повернення людини до життя як правило є вже не можливим. Звідси проблема трасплотації органів людини - насамперед як проблема правова. Звідси проблема переходу від стану клінічної смерті до біологічної при допомозі лікарів у безвихідних випадках і т.д. і т.д. Наступне конституційне право - це право людини на повагу до його гiдностi

Сутність даного конституційного права викладена в статті 28 Конституції України яка говорить, що «Кожен має право на повагу до його гiдностi» Кожен, то означає що всі фізичні особи без виключення - громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Складовими цього конституційного права виступають настуні положення:  недопустимість катуваннь

 недопустимість жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гiднiсть поводження чи покарання  недопустимість без згоди людини підаття її медичним, науковим чи iншим дослiдам. Наступне конституційне право - це право особистої недоторканості Сутність та зміст цього конституційного права викладено в стаття 29 Конституції України, яка говорить що ««Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканнiсть

нiхто не може бути заарештований або триматися пiд вартою iнакше як за вмотивованим рiшенням суду i тiльки на пiдставах та в порядку, встановлених законом.» Складовими цього конст. права виступають наступні положення:  арешт чи тримання під вартою можливе тільки на законних підставах. Законними підставами визначено: 1) мотивоване рішення суду 2) нагальна необхiдність запобiгти злочиновi чи його перепинення на те (органи

можуть застосувати тримання особи пiд вартою як тимчасовий запобiжний захiд, обгрунтованiсть якого протягом сiмдесяти двох годин має бути перевiрена судом. Затримана особа негайно звiльняється, якщо протягом сiмдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рiшення суду про тримання пiд вартою.  кожному заарештованому чи затриманому має бути невiдкладно повiдомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливiсть з моменту затримання захищати себе

особисто та користуватися правовою допомогою захисника.  Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в судi своє затримання.  про арешт або затримання людини має бути негайно повiдомлено родичiв заарештованого чи затриманого. Стаття 30 Конституції України закріплює право громадян на недоторканість житла. Дана конституційна норма говорить що «Кожному гарантується недоторканнiсть житла.

Не допускається проникнення до житла чи до iншого володiння» Основні положення змісту даного конституційного права особи:  проникнення в житло особи можливе тільки за вмотивованим рiшенням суду.  проведення в них огляду чи обшуку можливе тільки за вмотивованим рiшенням суду.  у невiдкладних випадках, пов'язаних iз врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднiм переслiдуванням осiб, якi пiдозрюються у вчиненнi злочину, можливий

iнший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до iншого володiння особи, проведення в них огляду i обшуку. Охорона особистого життя особи - як конституційне право закріплено у групі статей Конституції України ( ст.31-32 а також 51-52) Основні положення даного конституційного права громадян:  кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та iншої кореспонденцiї ( наприклад - кореспонденція на електронних носіях)  винятки можуть бути встановленi лише

судом з метою запобiгти злочиновi чи з'ясувати iстину пiд час розслiдування кримiнальної справи, якщо iншими способами одержати iнформацiю неможливо.  нiхто не може зазнавати втручання в його особисте i сiмейне життя  не допускається збирання, зберiгання, використання та поширення конфiденцiйної iнформацiї про особу без її згоди  винятком у збиранні інформації про особу можуть бути інтереси нацiональної безпеки, економiчного добробуту та прав людини.

 право кожного громадянина знайомитися в органах державної влади, органах мiсцевого самоврядування, установах i органiзацiях з вiдомостями про себе, якi не є державною або iншою захищеною законом таємницею.  право кожного на судовий захист права спростовувати недостовiрну iнформацiю про себе i членiв своєї сiм'ї  право вимагати вилучення будь-якої iнформацiї, а також право на вiдшкодування матерiальної i моральної шкоди, завданої збиранням,

зберiганням, використанням та поширенням недостовiрної iнформацiї про себе. Стаття 33 Конституції України закріплює свободу пересування та право вільного вибору місця проживання. Основні положення даного конституційного права:  кожен, хто на законних підставах перебуває на Україні має право вільного пересування;  кожен має вiльний вибiр мiсця проживання  кожен має право вiльно залишати територiю України  громадянин

України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Деталізація окремих положень конституційного права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання міститься в Законі України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України». Одним з найбільш відомих серед особистих прав і свобод особи є свобода світогляду і віросповідування.

Стаття 35 Конституції України викладає зміст і сутність цього конституціійного права. Основними положення даного конституційного права є наступне:  кожен має право на свободу свiтогляду i вiросповiдання  право на свободу свiтогляду i вiросповiдання - це право: 1) сповiдувати будь-яку релiгiю 2) не сповiдувати нiякої 3) безперешкодно вiдправляти одноособово чи колективно релiгiйнi культи i ритуальнi обряди 4) вести релiгiйну дiяльнiсть.  нiхто не

може бути увiльнений вiд своїх обов'язкiв перед державою або вiдмовитися вiд виконання законiв за мотивами релiгiйних переконань.  у разi якщо виконання вiйськового обов'язку суперечить релiгiйним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замiнене альтернативною (невiйськовою) службою. Чинне законодавство передбачає можливість обмежень у здійсненні права на свободу світогляду та віросповідування. Такі обмеження є можливими тільки у випадках забезпечення : 

інтересів охорони громадського порядку,  здоров'я i моральностi населення  захисту прав i свобод iнших людей. Церква i релiгiйнi органiзацiї в Українi вiдокремленi вiд держави, а школа - вiд церкви. В Україні жодна релiгiя не може бути визнана державою як обов'язкова. Детальніше питання реалізації конституційного права на свободу світогляду та віросповідуваня викладено

в Законі України «Про свободу совісті і релігійні організації». Зокрема даним законом передбачено механізм реалізації конституційного права на свободу світогляду, яким передбачено можливість створення релігійних організацій в Україні. А саме:  релігійної громади - як добровільного об’єднання осіб однією віри (конфесії) в одному населеному пункті;  релігійних центрів;  монастирів;  духовних

навчальних закладів тощо. Даним законом також передбачено процедуру реєстрації релігійних громад як юридичних осіб. Це важливо, оскільки дає можливість релігійній громад стати власником культових споруд, мати майно необхідне для здійснення своїх повноважень. Законом деталізовано окремі права громадян які витікають із реалізації конституційного положення про свободу світогляду.

Зокрема даний закон забороняє будь-кому вимагати у священика відомостей отриманих при сповідді прихожан. Даний закон також передбачає право батьків на свій розсуд вирішувати питання про релігійність виховання дитини і т.д. З цим законом Вам теж треба буде ознайомитись Серед особистих прав і свобод є і інші права і свободи (право знати свої права, право на відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди завданої органами державної влади та. органами місцевого

самоврядування і т.д. і т.д.), однак за браком часу, їх не розглядаємо. ІІІ. Соціально-економічні права і свободи громадян України. Соціально-економічні права і свободи громадян України - можливості людин реалізувати свої здібності і здобувати засоби до існування, а також можливість доступу до духовних здобутків людства,

їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку. До соціально-економічних прав і свобод громадян України відносять:  право на працю (ст.43 Конституції України);  право на відпочинок (ст.45 Конституції України);  право на страйк (ст.43

Конституції України);  право на власність (приватну)(ст.41 Конституції України);  право на піддприємницьку діяльність (ст.42 Конституції України);  раво на охорону здоров’я (ст.49 Конституції України);  право на соціальний захист (ст.46 Конституції України);  право на житло (ст.47

Конституції України);  право на освіту (ст.53 Конституції України);  свобода літературної, художньої, технічної та наукової діяльності (ст.54 К.У.)  право на достатній життевий рівень (ст.48 Конституції України);  право на безпечне довкілля (ст.50 Конституції України); Право на працю як одне із найголовніших соціально-економічних прав

і свобод громадян закріплено в ст.43 чинної Конституції України. На відміну від конституційних положень про право за попередньою Конституцією України - як про «право на отримання гарантованої роботи з оплатою праці,» чинний Основний Закон держави викладає поняття даного конституційного права наступним чином: « Право на працю - це можливiсть заробляти собi на життя працею, яку особа собі вiльно обирає або на яку

вiльно погоджується». Основними складовими даного конституційного права є наступні положення:  держава створює умови для повного здiйснення громадянами права на працю;  держава гарантує рiвнi можливостi у виборi професiї та роду трудової дiяльностi;  держава реалiзовує програми професiйно-технiчного навчання, пiдготовки i перепiдготовки кадрiв вiдповiдно до суспiльних потреб;  на

Україні використання примусової працi забороняється  кожен має право на належнi, безпечнi i здоровi умови працi, на заробiтну плату, не нижчу вiд визначеної законом;  використання працi жiнок i неповнолiтнiх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється  громадянам гарантується захист вiд незаконного звiльнення  право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. На рівні Основного Закону визначено випадки, коли праця не важається примусовою.

Таких випадків є чотири, а саме: 1) вiйськова служба 2) альтернативна (невiйськова) служба, 3) робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи iншим рiшенням суду 4) робота чи служба, яка виконується особою вiдповiдно до законiв про воєнний i про надзвичайний стан. Конституцією України, зокрема статею 44 передбачено право на страйк. Відомо, що страйк є однією із форм боротьби трудящих за свої права.

Соціально-політичний зміст страйку полягає в організованому колективному припиненні роботи на одному чи кількох підприємствах з метою примусити виконати вимоги срайкуючих. Право на страйк в Україні мають тільки ті , хто працює. Право на страйк повинно використовуватись для захисту сво їх економiчних i соцiальних iнтересiв. При реалізації громадянами права на страйк повині бути враховані

та забезпечені:  інтереси нацiональної безпеки  охорона здоров'я інших людей  хорона прав i свобод iнших людей Нiхто не може бути примушений до участi або до неучастi у страйку. Заборона страйку можлива лише на пiдставi закону. Стаття 45 Конституції України говорить про те, що кожен, хто працює, має право на вiдпочинок.

Дане право забезпечується: 1) наданням днiв щотижневого вiдпочинку (один або два вихідні дні - як правило субота і неділя), 2) наданням оплачуваної щорiчної вiдпустки 3) встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професiй i виробництв 4) скороченої тривалостi роботи у нiчний час. На розвиток конституційних положень про право на працю, страйк, відпочинок, в Україні прийнято і фунціонує цілий блок нормативно-правових актів різної юридичної сили - які становлять

власне те, що називається трудовим законодавством Украни. Серед них, в першу чергу варто згалдати:  Кодекс законів про правцю  Закон про охорону праці  Закон про зайнятість населення  Закон про відпустки тощо. Однак все це є предметом вивчення іншої галузі, а саме - трудового права.

Ми приступаємо до розгляду наступного соціально-економічного конститууційного права - права на власність. Стаття 41 Конституції України говорить, що «кожен має право володiти, користуватися i розпоряджатися своєю власнiстю, результатами своєї iнтелектуальної, творчої дiяльностi.» Саме єдність трьох елементів право володiння, право користування i право розпорядження - і склавдає те що називається правом власності. Оскільки чинним законодавством передбачено декілька

форм власності, а саме - державна власність; комунальна власність; колективна власність; приватна власність, то наша розмова іде в основному навколо «приватної власності», власності насамперед конкретої людини, і про певні аспекти використання громадянами у своїх цілях державного та комунальної власності. Сутність конституційного права власності розкрито наявністю в Основному Законі наступних положень:  право приватної власностi набувається в порядку, визначеному

законом і є непорушним  громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власностi вiдповiдно до закону  нiхто не може бути протиправно позбавлений права власностi  примусове вiдчуження об'єктiв права приватної власностi може бути застосоване лише як виняток з мотивiв суспiльної необхiдностi, при цьому 1) тільки на пiдставi i в порядку встановлених законом 2) за умови попереднього i повного вiдшкодування

їх вартостi.  Примусове вiдчуження об'єктiв приватної власності з наступним повним вiдшкодуванням їх вартостi допускається лише в умовах 3) воєнного стану 4) надзвичайного стану.  конфiскацiя майна може бути застосована виключно за рiшенням  використання власностi не може: 5) завдавати шкоди правам, свободам та гiдностi громадян, 6) завдавати шкоди iнтересам суспiльства 7) погiршувати екологiчну ситуацiю 8) поріршувати природнi

якостi землi Дуже близьким до права приватної власності ( похідним від права громадян на власність) є теж конституційне право - право на пiдприємницьку дiяльнiсть. Подібно до ситуації з конституційними положеннями про право приватної власності, право на пiдприємницьку дiяльнiсть - також вперше закріплено на конституційному рівні. Під приємницькою діяльнісю розуміють самостійну ініціативу та систематичну на власний ризик діяльність

по виробництву продукції, виконаннню робіт, наданню послуг, заняття торгівлею з мметою одержання прибутку. Головні положення щодо сутності конституційного права на пiдприємницьку дiяльнiсть, викладені в Основному Законі України:  кожен має право пiдприємницьку дiяльнiсть, яка не заборонена законом  пiдприємницька дiяльнiсть обмежується для наступних осіб: 1) депутатiв (народних депутатів і депутатів місцевих

Рад) 2) посадових i службових осiб органiв державної влади (всіх трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої і судової) 3) посадових i службових осiб органiв мiсцевого самоврядування.  держава забезпечує захист конкуренцiї у пiдприємницькiй дiяльностi. Вона не повинна допустити: 1) зловживання монопольним становищем на ринку 4) неправомiрне обмеження конкуренцiї 5) недобросовiсну конкуренцiя.  держава захищає права споживачiв  держава здiйснює контроль за

якiстю i безпечнiстю продукцiї та усiх видiв послуг i робiт  держава сприяє дiяльностi громадських органiзацiй споживачiв. На рівні законів деталізація конституційних положень про право громадян на підприємницьку діяльність деталізується у Законі «Про підприємництво». (закон від 7 лютого 1991 року), який ви також пізніше будете вивчати у інших навчальних дисциплінах. Статтею 53 Конституції України за громадянами України закріплено право на освіту.

Дана стаття Конституції зокрема говорить, що «кожен має право на освiту». Ось, які основні положення закріплені на рівні основного Закону України, що озкривають сутність цього конституційного права:  повна загальна середня освiта є обов'язковою (іншими словами - навчання в середній школі є обов’яковим: батьки мають обов’язок віддавати дітей до школи)  держава забезпечує доступнiсть

i безоплатнiсть різних видів освіти, а саме 1) дошкiльної освіти 2) повної загальної середньої освіти 3) професiйно-технiчної освіти (технічні училища та ПТУ) 4) вищої освiти в державних i комунальних навчальних закладах (на конкурсній основі)  держава забезпечує розвиток освіти та рiзних форм навчання;  громадянам, якi належать до нацiональних меншин, гарантується право на навчання рiдною мовою чи на вивчення рiдної мови у державних i комунальних навчальних закладах або через нацiональнi

культурнi товариства. У розвиток цієї статті 53 Конституцї України (право на освіту) в Україні прийнято і функціонує Закон «Про освіту», остання редакція якого принята 23 березня 1996 року. Даний нормативний акт відповідно деталізує права і обов’язки громадян України в частині реалізації права на освіту, а також визначає механізм реалізації цього права.

З даним Заком Вам варто онайомитись детальніше. Ми ж на лекції торкнемося тільки окремих його статей та положень. Стуктура освіти включає (види освіти): 1) дошкільну освіту; 2) загальну середню освіту; 3) позашкільну освіту; 4) професійно-технічну освіту; 5) вищу освіту; 6) післядипломну освіту; 7) аспірантуру; 8) докторантуру; 9) самоосвіту. В

Україні встановлюються такі освітні рівні: 1) початкова загальна освіта; 2) базова загальна середня освіта; 3) повна загальна середня освіта; 4) професійно-технічна освіта; 5) базова вища освіта; 6) повна вища освіта. В Україні встановлюються такі освітньо-кваліфікаційні рівні: 1) кваліфікований робітник; 2) молодший спеціаліст;

3) бакалавр; 4) спеціаліст, 5) магістр. А також два наукові ступені: 1) кандидат наук; 2) доктор наук. Відповідно до наукових ступеней, в Україні встановлено такі вчені звання: 1) старший науковий співробітник; 2) доцент; 3) професор. До вищих закладів освіти відносяться: 1) технікум (училище - муз.пед.училища, мед.училища),

2) коледж, 3) інститут, 4) консерваторія, 5) академія, 6) університет. Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:  молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші вищі заклади освіти першого рівня акредитації;  бакалавр - забезпечують коледжі, інші вищі заклади освіти другого рівня акредитації;  спеціаліст, магістр - забезпечують

вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акредитації. Учні, студенти, курсанти, слухачі і т.д. (ті хто вчаться)мають гарантоване державою право на:  навчання для здобуття певного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів;  вибір закладу освіти, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм, позакласних занять;  додаткову відпустку за місцем роботи, скорочений

робочий час та інші пільги, передбачені законодавством для осіб, які поєднують роботу з навчанням;  продовження освіти за професією, спеціальністю на основі одержаного освітньо-кваліфікаційного рівня, здобуття додаткової освіти відповідно до угоди з закладом освіти;  користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою закладу освіти;  доступ до інформації в усіх галузях знань;  участь у науково-дослідній, дослідно-конструкторській

та інших видах наукової діяльності, конференціях, олімпіадах, виставках, конкурсах;  особисту або через своїх представників участь у громадському самоврядуванн  участь в об'єднаннях громадян;  безпечні і нешкідливі умови навчання та праці;  забезпечення стипендіями, гуртожитками, інтернатами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;  трудову діяльність у встановленому порядку в позаурочний час;

 перерву у навчанні у вищих та професійно-технічних закладах освіти;  психічного насильства, від дій педагогічних, інших працівників, які порушують права або принижують їх честь і гідність. Відволікання учнів, студентів, курсантів, слухачіві т.д. за рахунок навчального часу на роботу і здійснення заходів, не пов'язаних з процесом навчання, забороняється, крім випадків, передбачених рішенням Кабінету Міністрів України.

Обов'язки учнів, студентів, курсантів, слухачів і т.д.:,  додержання законодавства, моральних, етичних норм;  систематичне й глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю,  підвищення загального культурного рівня;  додержання статуту, правил внутрішнього розпорядку закладу освіти. Випускники вищих закладів освіти, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу

і зобов'язані ідпрацювати за направленням у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Стаття 47 Конституції України проголошує для всіх (для кожнього) право на житло. Відповідно до конституційних положень, суність даного права громадян полягає в наступному:  держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу 1) побудувати житло,

2) придбати його у власнiсть 3) взяти житло в оренду  громадянам, якi потребують соцiального захисту, житло надається державою та органами мiсцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату вiдповiдно до закону.  нiхто не може бути примусово позбавлений житла iнакше як на пiдставi закону за рiшенням суду. Деталіззація житлових прав громадян викладена у Житловому кодексі України. Громадяни Україїни мають право на соцiальний захист.

Це право включає в себе: 1) право на забезпечення громадян у разi їх повної, часткової або тимчасової втрати працездатностi, 2) право на забезпечення громадян у разi втрати годувальника, 3) право на забезпечення громадян у разi безробiття з незалежних вiд них обставин; 4) право на забезпечення громадян у старостi Право соціального захисту гарантується : 

загальнообов'язковим державним соцiальним страхуванням за рахунок страхових внескiв громадян, пiдприємств, установ i органiзацiй, а також бюджетних та iнших джерел соцiального забезпечення;  створенням мережi державних, комунальних, приватних закладiв для догляду за непрацездатними. Деталізація права на соціаьний захист викладена у ряді законів та пізаконних номативно-правових актах, зокрема у Зконі України «Про пенсійне забезпечення».

Так, відповідно до цього закону, громадяни України мають право на державні пенсії таких видів: 1) за віком; 2) по інвалідності; 3) у зв’язку з втратою годувальника 4) в інших випадках (зокрема - право на соціальну пенсію) Право на пенсію за віком мають: чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі рроботи не менше 25 років жінки - після 55 років при стажі рроботи не менше 25 років

Стаття 49 Конституції України говорить про право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Положення даної статті Конституції визначає і сутність даного конституційного права громадян, а саме:  охорона здоров'я забезпечується державним фiнансуванням вiдповiдних соцiально-економiчних, медико-санiтарних i оздоровчо-профiлактичних програм  держава створює умови для ефективного i доступного для всiх громадян медичного обслуговування  у державних i комунальних закладах

охорони здоров'я медична допомога повинна надаєтися безоплатно  iснуюча мережа таких закладiв не може бути скорочена  держава сприяє розвитковi лiкувальних закладiв усiх форм власностi  держава дбає про розвиток фiзичної культури i спорту, забезпечує санiтарно-епiдемiчне благополуччя. Громадяни України мають право на достатнiй життєвий рiвень для себе i своєї сiм'ї. Право на достатнiй життєвий рiвень для себе i своєї сiм'ї включає в себе:

1) достатнє харчування 2) одяг 3) житло. Громадяни України мають право на безпечне для життя i здоров'я довкiлля та на вiдшкодування завданої порушенням цього права шкоди (Стаття 50 Конституції України). Це право гарантується можливістю вiльного доступу до iнформацiї:  про стан довкiлля;  про якiсть харчових продуктiв;  про якість предметiв побуту;  недопустимістю

засекречена інформації про стан довкілля, якість харчових і продуктів і предметів побуту. Статтею 54 Конституції України її громадянам гарантується свобода лiтературної, художньої, наукової i технiчної творчостi та захист iнтелектуальної власностi, їхнiх авторських прав, моральних i матерiальних iнтересiв, що виникають у зв'язку з рiзними видами iнтелектуальної дiяльностi.

Основні положення щодо даної конститтуційної свободи:  кожний громадянин має право на результати своєї iнтелектуальної, творчої дiяльностi;  нiхто не може використовувати або поширювати художні, наукові та інші твори без його згоди на те їх авторів, за винятками, встановленими законом.  держава сприяє розвитковi науки, встановленню наукових зв'язкiв України зi свiтовим спiвтовариством  культурна спадщина охороняється законом

 держава забезпечує збереження iсторичних пам'яток та iнших об'єктiв, що становлять культурну цiннiсть  держава повинна вживати заходiв для повернення в Україну культурних цiнностей народу, якi знаходяться за її межами. ІУ. Конституційні обов’язки громадян України Конституційні обов’язки громадян України - ці обов’язки які передбачені

Основним Законом держави. До них відносяться:  обов’язок батьків утримувати дiтей до їх повнолiття ( ст.51 Конституції України)  обов’язок повнолiтнiх дiтей про своїх непрацездатних батькiв ( ст.51 Конституції України)  обов’язок захищати Вiтчизну ( ст.65 Конституції України)  обов’язок захищати незалежность та територiальну цiлiсность України ( ст.65 Конституції України)  обов’язок шанувати державних символiв

Украни ( ст.65 Конст. України)  обов’язок не заподiювати шкоду природi, вiдшкодовувати завданi їй збитки ( ст.66 Конституції України)  обов’язок не заподiювати шкоду культурнiй спадщинi, вiдшкодовувати завданi їй збитки. ( ст.66 Конституції України  обов’язок сплачувати податки i збори в порядку i розмiрах, встановлених законом. ( ст.67 Конституції України). Відповідно до цього обов’язку усi громадяни щорiчно подають до податкових

iнспекцiй за мiсцем проживання декларацiї про свiй майновий стан та доходи за минулий рiк.  обов’язок неухильно додержуватися Конституцiї України та законiв України ( ст.68 Конституції України);  обов’язок не посягати на права i свободи, честь i гiднiсть iнших людей ( ст.68 Конституції України) . Положення статей Конституції України, в яких закріплені конституційні (основні) обов’язки громадян

України мають забезпечений механізм реалізації при допомозі норм, як конституційного, так і цивільного, адміністративного та кримінального права. Окремі із цих положень деталізуються в інших нормативно-правових актах. Дуже близьким і до певної межі похідним від конституційного обов’язку захисту Вітчизни, іі територіальної цілісності і незалежності

є загальний військовий обов’язок. Зміст і сутність загальний військовий обов’язку викладено в окремому ЗаконіУкраїни «Про загальний військовийобов’язок і військову службу». З цим законом до певної межі треба ознайомитись і Вам. Ми ж звернемо тільки до його окремих положень. Загальний військовий обов’язок включає:  підготовку громадян до військової служби &

#61550; приписку до призовних ділльниць  призов на військову службу  проходження військової або альтернативної служби  виконання військогового обов’язку в запасі  дотримання правил війського обліку Види війської служби:  строкова військова служба  військова служба за контрактом Призову громадян на строкову військову службу у мирний чвс підлягають особи які відповідають наступним вимогам:  громадяни

України;  здатні до військової за станом здоров’я;  він не молодше 18 років (на час відправлення у військову частину); Відстрочка від призову на строкову військову службу надається громадянам за рішенням районної (міської) призовної комісії:  за сімейними обставинами,  за станом здоров'я,  для продовження навчання,  у зв'язку з депутатською діяльністю.  відстрочка надається також призовникам-вчителям з вищою педагогічною освітою

на весь період їх роботи в сільській школі. Відстрочка від призову за сімейними обставинами надається призовникам, які мають: а) непрацездатних батька і матір чи одинокого непрацездатного батька або одиноку непрацездатну матір, якщо вони не мають інших працездатних осіб, зобов'язаних їх утримувати; б) братів і сестер віком до 18 років, якщо вони не працюють, або старших, якщо вони незалежно від віку є інвалідами I чи II групи, в разі відсутності

інших осіб, які могли б взяти їх на утримання. в) відстрочка від призову за сімейними обставинами надається також призовникам, які мають на своєму утриманні: 1) дитину віком до трьох років 2) дитину старше трьох років, яка виховується без матері; 3) двох і більше дітей; 4) дитину-інваліда; 5) непрацездатних осіб, у яких призовник перебував на утриманні у зв'язку із смертю батьків, їх тривалою хворобою або з інших поважних причин протягом п'яти років.

Відстрочка від призову надається призовникам на час здійснення опіки над інвалідами I чи II групи, які мають порушення черепно-мозкового кровообігу, травми хребта і прикуті до ліжка. У разі наявності в сім'ї тільки двох синів, відстрочка від призову за сімейними обставинами на строк до трьох років надається тому призовникові, брат якого проходить строкову військову службу. У тому разі, коли призову підлягають два сини одночасно, відстрочка надається одному з них за

бажанням і пропозицією батьків. Відстрочка від призову за станом здоров'я на строк до одного року надається призовникам, які визнані під час медичного огляду тимчасово непридатними до військової служби Відстрочка від призову для продовження навчання надається призовникам, які навчаються в  середніх загальноосвітніх та професійних навчально-виховних закладах до здобуття повної загальної середньої освіти, але не старше 21-річного віку,  студентам, які навчаються у вищих навчальних закладах

з відривом від виробництва (крім коледжів, технікумів і училищ, що до них прирівнюються) до їх закінчення. Студентам, які навчаються у вищих державних і недержавних навчальних світських та духовних закладах, відстрочка від призову на строкову військову службу надається один раз на весь період навчання. Особи, відраховані за неуспішність, недисциплінованість та у зв'язку з небажанням продовжувати навчання,

а також залишені на другий рік для навчання на тому ж курсі з зазначених причин, втрачають право на відстрочку від призову. Відстрочка від призову у зв'язку з депутатською діяльністю надається призовникам з числа народних депутатів на строк їх депутатських повноважень. Від призову на строкову військову службу в мирний час звільняються призовники:  визнані за станом здоров'я непридатними до військової служби в мирний час;  не призвані на строкову

військову чи альтернативну (невійськову) службу до досягнення 27-річного віку;  які мають духовний сан і штатну посаду в одній із зареєстрованих релігійних конфесій;  які постійно проживають за кордоном, якщо вони не мають постійного місця проживання в Україні;  батьки, рідні брати,сестри яких загинули чи померли або стали інвалідами під час проходження військової служби. Від призову звільняються також громадяни, які закінчили

курс навчання в навчальних закладах органів внутрішніх справ і продовжують службу в системі Міністерства внутрішніх справ України. У. Особливості правового статусу іноземців в Україні Основи правовго положення іноземців в Україні закладено в положення Конституції України та ряді Законів України, зокрема в

Законах України «Про правовий статус іноземців» та в Законі України «Про біженців». Так, стаття 26 Конституції України говорить, що «іноземцi та особи без громадянства, що перебувають в Українi на законних пiдставах, користуються тими самими правами i свободами, а також несуть такi самi обов'язки, як i громадяни України за винятками, встановленими

Конституцiєю, законами чи мiжнародними договорами України. Iноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом». Дані конституцйіні положення деталізовані на рівні законів України. Основні положення, які визначають статус іноземців в Україні: 1) до категорії «Іноземці» належать : а) іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства

іноземних держав і не є громадянами України, б) особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. 2) Іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, іншимизаконами України, а також міжнародними договорами України. 3) Іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального

і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. 4) Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні 5) Іноземці зобов'язані поважати та дотримувати

Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. Права та обов’язки іноземців в Україні та їх особливості в порівнянні з праовим положенням громадян України:  право на інвестиційну та підприємницьку діяльність  право на трудову діяльніст  право на відпочинок  право на охорону здоров'я ( як правило на компенсаціній

основі - за виключенням тих іноземців, що постійно проживають в Україні)  право на соціальний захист ( з певними особливостями - час роботи в Україні, місце праці і т.д.)  право на житло (на компенсаційній основі, а також врахховуючи ту обставину, що особи які не є громадянами України - не мають права приваної власності на землю в Україні)  право на освіту ( здебільшого на компенсаційній основі)  право на

користування досягненнями культури  право на участь в об'єднаннях громадян (окрім членства в політичних артіях)  право на свободу совісті  права у шлюбних і сімейних відносинах ( на загальних підставах)  сплачувати встановлені податки і збори (Іноземці обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України.) 

іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах.  на іноземців не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.  іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або

інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. За порушення іноземцями встановленого порядку перебування в Україні ( тобто проживання без документів на право проживання в Україні або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну

перебування, а також за недотримання Правил транзитного проїзду через територію України, до них застосовуються заходи відповідно до законодавства України.) : 1) іноземцю, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено визначений йому термін перебування в

Україні. Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця відпали підстави для його подальшого перебування в Україні. Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця в Україні приймається органами внутрішніх справ. 2) іноземця може бути видворено за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або

Служби безпеки України, якщо:  його дії суперечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;  це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;  він грубо порушив законодавство про правовий статус іноземців. Іноземець зобов'язаний покинути територію

України у термін, зазначений у рішенні про видворення. Іноземці, які ухиляються від виїзду, підлягають з санкції прокурора затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення. Видворення іноземців здійснюється органами внутрішніх справ. Відповідно до чинного законодавства, інозецям може бути надано статус «біженця».

Біженець - це іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо якого

в порядку та за умов, визначених законодавством, прийнято рішення про надання йому статусу біженця. Статус біженця не надається особі:  за якою компетентними органами влади держави, де вона проживає, визнаються і забезпечуються права та обов'язки, пов'язані з громадянством цієї держави;  щодо якої встановлено, що вона вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено в міжнародному праві;  яка вчинила тяжкий злочин неполітичного

характеру за межами України до прибуття на її територію;  яка до прибуття в Україну перебувала в державі, де вона могла в установленому порядку отримати притулок чи оформити статус біженця. Питання про надання і позбавлення статусу біженця вирішують в межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Особа, яка подала заяву про надання статусу біженця, має право на:  тимчасове працевлаштування чи навчання  медичну допомогу і соціально-побутові послуги;  користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення до вирішення питання про надання статусу біженця, але на строк не більше трьох місяців;  вільне сповідування своєї релігії Особа, яка подала заяву про надання статусу біженця, зобов'язана:  подати до відповідного

органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання про надання статусу біженця;  при одержанні направлення органу міграційної служби відбути до визначеного місця тимчасового проживання і у триденний строк зареєструватися в місцевому органі внутрішніх справ;  дотримуватися встановленого чинним законодавством порядку перебування на території України;  проходити медичний огляд за вимогою органів охорони здоров'я.

Рішення про надання статусу біженця приймається органами міграційної служби в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі не пізніше одного місяця з дня подачі заяви. У разі відмови в наданні статусу біженця за підставами орган міграційної служби повідомляє про це особу, яка подала заяву Рішення про відмову в наданні статусу біженця може бути оскаржено в тижневий строк до Міністерства України у справах національностей та міграції

Статус біженця надається на три місяці відповідним органом міграційної служби, і за його рішенням цей строк може бути продовжено. Статус біженця втрачається, якщо особа 1) добровільно знову скористалася захистом держави, громадянином якої вона є, або країни постійного проживання; 2) набула нового громадянства та користується захистом держави свого нового громадянства; 3) засуджена до позбавлення волі за вироком суду

України, що набрав законної сили. 4) втратила підстави, за яких вона набула статусу біженця; 5) набула статусу біженця внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів Права біженця:  вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для

іноземців;  працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців;  охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України;  одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального забезпечення в порядку, визначеному

Кабінетом Міністрів України;  користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання;  навчання в порядку, передбаченому законодавством України для іноземців;  користування надбанням культури;  свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів;  недоторканність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень;  судовий захист

від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та немайнових прав;  вступ до легалізованих громадських організацій відповідно до їх статутів (положень). Обов'язки біженця:  дотримувати Конституції та законів України, виконувати рішення і розпорядження органів державної виконавчої влади, регіонального та місцевого самоврядування; &

#61550; виконувати законні вимоги державних органів і службових осіб.