План
Вступ
1. Сутність і типи політичних еліт
2. Феномен політичного лідерства ійого типологія
3. Політична еліта і лідерство вУкраїні
Висновок
Список використаної літератури
Інтерес дофеноменів політичної еліти і політичного лідерства та первісні спроби їхньоготлумачення сягають глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівеньобґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо нихприпадають на XX cm. Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політичнапрактика виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерствазасвідчують, що вони — реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапіврозвитку людської цивілізації.
1. Сутність і типиполітичних еліт
Терміном«еліта»(франц. еШе — кращі, вибрані) позначають провідні верстви в суспільстві, якіздійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно відтого, які функції здійснює еліта у суспільстві, її поділяють на господарську,духовно-інтелектуальну і політичну. До господарської еліти належать визначніпідприємці і менеджери, до духовно-інтелектуальної — провідні вчені, діячімистецтва і священослужителі, до політичної — державні і політичні діячі.
Політичнаеліта — цеорганізована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) абоперебуває в опозиції до правлячої верхівки (контр-еліта). Політична еліта береучасть безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконанняполітичних рішень.
Щоб зрозумітиприроду і місце політичних еліт у суспільстві, потрібно ознайомитися зосновними положеннями елітарних концепцій, серед яких вирізняються моністична іплюралістична.
Моністичнуконцепція еліт сформульована у працях В. Парето, Р.Міллса, П. Бірнбаума.Розглянемо на прикладі В. Парето.
В. Парето вказуєна такі основні риси еліти. По-перше, еліта є однорідною (так звана теоріятрьох С); вона усвідомлює, що є прошарком, відокремленим від суспільства,об'єднана спільністю соціального походження та досвіду, відзначаєтьсясолідарністю при захисті власних інтересів. По-друге, еліта має зверхність надмасами, що виявляється у таких елітарних психологічних якостях, якенергійність, мужність, доброчесність. Втрата елітою цих якостей призводять доїї занепаду. По-третє, всередині еліти відбуваються зміни (так звана циркуляціяеліт), під час яких вона допускає у свої ряди нових членів і тим самим зберігаєсвоє панування або чинить опір структурному і кадровому оновленню, щопризводить до революцій.
Прихильникиплюралістичної теорії еліти критично ставляться до розуміння керівної еліти якоднорідного прошарку, якому властиве самовідтворення. Вони вважають, що усуспільстві існують багато політичних еліт, які змагаються між собою за владу.Найвідомішим представником цієї концепції є Р.Даль, Р.Арон.
Вони вказують нате, що демократичні механізми влади забезпечують конкуренцію і тим самим доступдо неї представників інших соціальних верств. Така конкуренція між елітами, надумку плюралістів, дає змогу різним соціальним групам впливати на процесприйняття політичних рішень, оскільки вони можуть вибирати ту еліту, яка кращеврахує їхні інтереси.
Аналізуючи еліти,потрібно враховувати конкретно-історичні етапи суспільного розвитку. Кожний типсуспільства залежно від історичної епохи має свої критерії оцінки еліт.
Так, уСтародавньому Сході, а також у часи Середньовіччя належність до елітизумовлювалася соціальним становищем: сам факт народження людини в знатній сім'їнадавав їй привілеї. Така еліта була замкнутою групою і не піддаваласязовнішнім впливам.
У буржуазномусуспільстві, в якому були скасовані феодальні привілеї, замість родових елітз'являлися фінансово-промислові олігархії, які володіли багатством і грошима.
У сучасномусуспільстві до еліти входять люди, які володіють не тільки грошима, а й високимінтелектом. Правила жорсткої конкуренції передбачають вступ або вихід з елітизалежно від успіху або поразки кожного і незалежно від його соціальногопоходження і багатства. В конкуренції зростає попит на людей, які маютьперевагу над іншими у професіоналізмі, інтелекті, моральних чеснотах,соціальній активності. Соціальне походження і в сучасних умовах відіграєважливу роль у процесі формування еліти, оскільки забезпечує сприятливістартові умови для набуття елітарних рис, необхідних для здобуття успіху вконкурентній боротьбі.
Аналізуючипоняття «еліта», необхідно зупинитися на понятті «квазіеліта» (квазі — префікс,що означає «нібито» «позірний»). Квазіеліту ще інакше називаютьпсевдоеліта, антиеліта, охлократична еліта. Квазіеліта — це група людей, яказаймає провідні позиції в політичній системі, але не відповідає сучасній моделіелітарних рис, не здатна виконувати належним чином свої функції. Такі елітикомпенсують свою професійну неспроможність, інтелектуальну вбогість активноюдемагогічною діяльністю, вміло використовуючи інстинкти і стереотипи натовпу усвоїх користолюбних цілях.
На основі певнихелітарних рис у контексті конкретно-історичного суспільства і політичногорежиму еліти поділяють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні інелегітимні, фрагментовані, нормативно та іделогічно інтегровані.
До відкритоготипу належать еліти, котрі мають високу горизонтальну і вертикальнумобільність, тобто здатність поповнюватися за рахунок вихідців як із різнихелітних груп, так і соціальних низів. Основними критеріями добору для відкритоїеліти є особисті досягнення в бізнесі, політиці й адміністративній діяльності.Поступ на вищий щабель елітної ієрархії тут забезпечується високимипрофесійними і моральними якостями. Для еліт цього типу притаманні такі риси,як відкритість, тактовність, критичність і раціоналізм.
У закритих елітахпоповнення рядів відбувається повільно, доступ до них заформалізований іускладнений. У таких елітах при доборі кадрів акцент зміщується не стільки напрофесійні якості претендентів, скільки на його відданість системі чи вождю.Місце в елітарній ієрархії забезпечується тут здебільшого завдяки прихильностівищого керівництва, а не на підставі особистих якостей. Закриті еліти відзначаютьсядогматизмом, магізмом, нездатністю йти на компроміси.
Легітимнимиважаються ті еліти, які мають владу при добровільній підтримці мас, анелегітимними — ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства йідеології.
Якщо поділ еліт навідкриті і закриті, легітимні і нелегітимні розкриває спосіб їх формування,зв'язок з іншими соціальними групами, то поділ еліти на еліти фрагментовані,нормативно й ідеологічно інтегровані розкриває їхню роль у інтеграціїсуспільства.
За ідеологічнимицінностями еліти бувають демократичні, ліберальні, тоталітарні й авторитарні.
За видамиполітичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну,депутатську), муніципальну, партійну і громадських організацій (груп тиску).
За місцем уелітарній ієрархи розрізняють еліти вищі, середні і нижчі. До вищої елітиналежать особи, які займають найвищі пости в уряді, парламенті, основнихпартіях, впливових групах тиску і приймають стратегічні рішення. Середня еліта— це депутати, вищі адміністративні посадові особи регіональних і муніципальнихорганів, бізнесмени, діячі культури, які впливають на процес прийняттяполітичних рішень. До нижчої еліти входять адміністративний апарат державнихорганів, керівники регіональних відділень основних партій, а також керівникиневпливових партій.
2. Феномен політичного лідерства ійого типологія
Проблемаполітичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу,здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, ізавжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ тазавдання відповідного лідера.
Політичнийлідер — цеособа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі,органах місцевого самоврядування і політичних партіях, групах тиску тощо.
Феноменполітичного лідерства привертав увагу кращих представників світової політичноїдумки. Античні історики і філософи вбачали його у героях — монархах іполководцях. Н. Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря,здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведенняпорядку. Т. Карлейль ІР. Емерсон вважали лідера творцем історії,наділеним особливим талантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював Ф.Ніцше. На його думку, політичний лідер — це завжди сильна особистість,наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю масам.
Г. Тард розглядав феномен лідерства,виходячи з теорії наслідування. За Г. Тардом, люди схильні діяти, наслідуючиповедінку яскравої особистості, якою є лідер. У такому розумінні лідер виступаєрушійною силою соціалізації особи. Марксисти розглядають політичнелідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такомурозумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену,не претендуючи на особисті досягнення, а у випадку порушення традиції він можебути усунений тим же класом.
Що стосуєтьсятипології лідерства, то тут також існують різні підходи. Одним із перших, хтозапропонував типологізувати політичне лідерство, був М.Вебер. Виходячи з трьохтипів легітимного панування, він виділив три типи лідерства: традиційне,раціонально-легальне і хариз-матичне.
Авторитеттрадиційного лідера визначається уявленням про спадкоємність влади. Такий типлідерства характерний для династичних монархій, в яких особа визнається лідеромне завдяки визначним якостям, конституції, а лише через те, що вона єпредставником правлячої династії.
Раціонально-легальнийтип лідерства грунтується на визнанні особи лідером завдяки певній державнійпосаді, перед баченій конституцією, як, скажімо, президент.
Харизматичнелідерство засноване на вірі в талант лідера, його месіанську роль у політичномупроцесі. Такий тип лідера передбачає некритичне ставлення мас до нього. Проте увипадку невдач такого лідера маси глибоко розчаровуються в ньому, авторитетлідера різко падає.
Сучасна політичнанаука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними ісоціальними рисами, груповими функціями у контексті політичних ситуацій.
У політичнійнауці існує багато інших теорій, концепцій і трактувань лідерства.
Теорія рислідерства.За цією теорією лідер повинен володіти певними рисами. Він має глибше тамасштабніше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо.Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вміннямуникати, а в разі необхідності розв'язувати конфлікти; мати «підхід» до людей,до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідера характеризуютьвисокий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Усе це має витворити новуякість, що забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекспроблем, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїхдій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.
Залежно від політичногорежиму виділяють два типи лідерства: авторитарний і демократичний.
Авторитарнелідерство передбачає одноособову політичну владу, монополізм у прийняттіполітичних рішень та здійснення всебічного контролю над політичними процесами.Домінуючим принципом здійснення влади для авторитарного лідера є сила абозагроза застосування сили. Авторитарне лідерство пройшло ряд етапів, для якиххарактерним був свій тип лідера: тиран, абсолютний монарх, диктатор утоталітарному й авторитарному режимах. Авторитарний лідер — це здебільшогоінтроверт, сенсорик, етик, ірраціоналіст.
Типдемократичного лідерства почав формуватися ще в часи античної демократії іфункціонує в сучасних демократичних державах. Демократичний лідер формується вумовах конкурентної політичної боротьби, яка передбачає не тільки його високіпрофесійні, інтелектуальні й моральні якості, а й наявність фінансових ресурсіві авторитетної й мобільної команди. Демократичний лідер — це екстраверт,інтуїтивний логік, раціоналіст.
Типологізуючилідерство, застосовують ще такі поняття, як вождь і керівник. Лідеривождистпського типу — це особи, для яких популізм є основним засобом досягненнямети. Щоб підтримати власну популярність, вони апелюють до найнижчихпристрастей мас (страху, ненависті, ворожнечі), вдаючись при цьому до завищенихобіцянок, лексики натовпу, улесливості, «правдоподібної» брехні. Поняття«керівник» використовують, як правило, на позначення державної особи, тобтоформального лідера, або (при бюрократичній системі формування лідерства) особи,яка призначена зверху, а також лідера загальнонаціонального масштабу.
Отже, основніриси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на процес йогостановлення, такі:
—політична освіта(знання соціології, політології, права, економічної теорії, менеджменту,історії); політичний досвід;
—інноваційність(здатність продукувати нові ідеї, концепції, програми);
—політичнапоінформованість (наявність детальних знань про різні сторони життя людей,проблеми населеного пункту, регіону, країни);
—ораторське мистецтво(вміння донести до різних рівнів аудиторії найскладнішу інформацію, переконатилюдей у правоті власних принципів);
—політичнаінтуїція (здатність відчувати історичну ситуацію, своєчасно коригувати власнийкурс відповідно до вимог часу, дотримання правила: не йти на компроміс ранішевідповідного часу, бо можна втратити авторитет, і не йти на компроміс пізнішевідповідного часу, бо можна втратити ініціативу);
—прогностичнінавички (вміння аналізувати і передбачати події, тенденції розвитку політичнихі соціальних інститутів);
—комунікативнамайстерність (вміння спілкуватися з різними категоріями населення, добираючитакий стиль поведінки, який врахував би їх смаки, настрій, уподобання);
—арбітражнізадатки (вміння знаходити оптимальні рішення в конфліктних ситуаціях іпогоджувати різні інтереси);
—організаторськіздібності (вміння добрати команду, визначити основні стратегічні пріоритетисвоєї подальшої діяльності).
Вирішальнимчинником успіху лідера є добір ним команди. Психологи довели, що найоптимальнішоюкомандою для управління і міжособистісного спількування є група, яка налічуєсім—дев'ять осіб. У такій команді чітко розподіляються ролі. Голова, або лідер,— людина з високим авторитетом, яка вміє поставити перед командою стратегічнізавдання. Лідер повинен досягти реалізації поставлених цілей не за рахуноквлади, а завдяки такій організації роботи, коли всі члени команди бачили бперспективу власного успіху.
Специфічніфункції в команді виконують інші її члени — секретар, генератор ідей,скептик-аналітик, організатор, комунікатор — здобувач інформації, душа командиі контролер-фініпіер.
Функція секретаря— документальне оформлення результатів діяльності групи у завершений проект,який реально може бути втілений у життя.
Генератор ідей,маючи найвищий інтелектуальний рівень, є постачальником оригінальних, новихпідходів, нетрадиційних рішень. Він почуває себе сильним у фундаментальнихпроблемах, проте може припускатися помилки у деталях через власну неуважність.Такі люди часто неврівнова-жені у спілкуванні, тому інколи доводиться потуратипевним рисам їхнього характеру.
Скептик-аналітикне висуває оригінальних ідей, а спокійно, шляхом аналітичних міркуваньвиправляє помилки в пропозиціях і аргументах інших членів команди.
Організатор —орієнтований на практичне виконання поставлених завдань. Він раціональнозабезпечує увесь виконавчий процес.
Комунікатор —здобувач інформації, маючи високий рівень комунікабельності і зв'язки з різнимиорганізаціями, постачає команду різноманітною інформацією.
Душа команди,знаючи особисті риси своїх колег, створює сприятливий психологічний клімат укоманді, розряджає певну напругу в міжособистісних стосунках.
Контролер-фінішерретельно стежить за всіма етапами роботи, прискіпливо перевіряючи кожну детальу прийнятті та виконанні рішень. Він має сильний характер і загострене відчуттячасового ритму.
Сучаснийполітичний лідер не може успішно діяти, не використовуючи політичногомаркетингу, під яким розуміють сукупність теорій і методів для виявлення іміджулідера, засобів впливу на поведінку електорату. Політичний маркетинг дає змогулідерові: визначати відповідність своїх ідей ринкові; розвивати засоби впливузалежно від висунутих ідей; виявляти, яку позицію потрібно зайняти, зважаючи наособисті якості і на наявність претендентів.
Претендент налідерство сам повинен прагнути заздалегідь до виборів сформувати середелекторату ту імагінативну модель, яка найбільш відповідає його особистимрисам.
Отже, феноменполітичного лідера розкривається через особисті риси політика, рівень йогокоманди, тип політичного режиму і характер політичної ситуації.
3. Політичнаеліта і лідерство в Україні
В Україні завждиіснувала проблема національної політичної еліти, здатної розв'язувати складнідержавотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постатіукраїнської політичної думки, як В. Липинський, В. Кучабсъкий, Д. Донцов,пояснювали причини поразок українських національно-визвольних змаганьвідсутністю національної політичної еліти. Це твердження справедливе, якщо братидо уваги те, що політична еліта може сформуватися в умовах національноїдержави, коли політика є важливою сферою суспільного життя. Короткочаснийперіод боротьби за українську державу і ще менш тривале існування цієї державив історичному сенсі були недостатніми, щоб визрівала повноцінна національнаполітична еліта.
Комуністичнийрежим знищив не тільки національні прошарки, а й соціальний грунт длявідтворення національної еліти, здатної по-сучасному мислити і діяти. Рольеліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура, риси якої значноюмірою не відповідали сучасній елітарній моделі, що існувала в демократичнихцивілізованихкраїнах.
Еліту цьогоперіоду можна назвати ідеологічною тому, що її діяльність здебільшогоскеровувалася на роз'яснення необхідності реформ, а не на їх рішуче здійснення.
На змінуідеологічній еліті прийшла технократична еліта, представники якої булирекрутовані з промислово-підприємницьких кіл центральних і південних регіонівУкраїни, а також прагматично зорієнтованих політиків різних політичних сил.
Українську елітуцього перехідного періоду скоріше всього можна назвати квазіелітою, оскільки їйне вдалося провести рішучих і комплексних соціальних перетворень, витримативипробування на моральну зрілість.
Поступоверозшарування номенклатури, формування на її основі підприємницького класу,звільнення масової свідомості від патерналістських, егалітарних інаціонально-романтичних ілюзій створює сприятливий грунт для появипідприємницької і сучасної адміністративної еліт. Однак таке елітне середовищене в змозі витворити сучасний демократичний тип лідера-реформатора.
Загальнонаціональнимлідером вважається президент як вища посадова особа в державі. Перший Президент Українськоїдержави Л.Кравчук відзначався високим ораторським мистецтвом і глибокимінтелектом. У перші роки державного відродження України він зробив значнийвнесок у державотворчий процес: сприяв юридичному оформленню розпаду СРСР черезпідписання Біловезької угоди, доклав чимало зусиль для підтримання ідеїнезалежності всеукраїнським референдумом, становлення інститутів Українськоїдержави.
Однак у справіздійснення реформ займав нерішучу, половинчасту позицію, заграючи з їхпротивниками, що в підсумку призвело його до поразки. До причин поразки Л.Кравчука як загальнонаціонального лідера треба віднести не тільки його особистіякості, а й передусім ситуацію, в якій йому не вдалося сформувати командуоднодумців, заручитися підтримкою впливових політичних сил.
Прихід до влади Л.Кучми ознаменувався рішучішими і послідовнішими діями на шляхуреформування. Це пояснюється, насамперед, тим, що політичні сили командидругого Президента України виявилися значно прагматичнішими і мобільнішими.Спонукала до дії їх також і катастрофічна ситуація в Україні.
Другий ПрезидентУкраїни Леонід Кучма на відміну від свого попередника був вочевидь меншпублічний у своїй діяльності. Попри те, що він перебував на президентськійпосаді протягом двох термінів, його особистісні риси (порівняно з ЛеонідомКравчуком) виявилися менш знайомі.
До позитивних рисхарактеру Л. Кучми слід зарахували розважливість (21,9%) та спокійність іврівноваженість (17,8%).
До негативних рисексперти насамперед віднесли лицемірність (26,0%) і неправдивість (15,1%).
За результатамиголосування у повторному другому турі президентських виборів перемогу одержав ВікторЮщенко. Змушений ухвалювати політичні рішення в кризових умовах, щосуперечило його рисам характеру, В. Ющенко постійно опирався цій необхідностіщось ухвалювати. Звідси і його бажання уникнути відповідальності, «пуститипроблеми на саморозв'язання». А відтак – і використання колегіальної моделі наетапі обговорення альтернатив.
ВікторЯнукович –теперишній президент України. Він є фігурою достатньо колоритною в українськомуполітичному житті. В політичний актив сильних рис Віктора Федоровича можнавіднести наявність у нього досвіду перебування в політиці на вагомих державнихпосадах, авторитет, розвинені організаторські здібності, в іміджевому планіВіктор Федорович має відмінні зовнішні дані.
Головнимнедоліком політика-Януковичає є наявність у нього двох судимостей,напівкримінальний стиль його поведінки. Більш того, в нього не вистачаєавантюрності, готовності піти ва-банк у разі конфліктної чи кризової ситуації,посередній рівень інтелекту До потенційних політичних можливостей ВіктораЯнуковича можна віднести те, що він є людиною, яка більше зорієнтована напрактичний аспект діяльності, ніж на публічний і він все ж таки має певнухаризму. Серед загроз варто виділити те, що у випадку неординарних кризовихситуацій, Янукович може реагувати не найкращим чином, він достатньо слабкорозбирається в людях.
Загалом процесформування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу тількирозпочинається. Він вимагає передусім створення рівних правових умов для виявурізних групових інтересів на державному рівні. Ця проблема може бути розв'язаназавдяки створенню правового механізму соціального партнерства, де представникиуряду, профспілок і підприємців зможуть за столом переговорів розв'язуватискладні питання.
Створенняправових умов для партійної конкуренції, радикальна реформа апарату управління,утвердження ринкових форм взаємодії у суспільному житті, запровадження елітнихнавчальних закладів для підготовки професійних політиків сприятимуть формуваннюв Україні сучасної еліти і лідерів на зразок розвиненого демократичногозахідного суспільства.
Висновок
Терміном «еліта»позначають провідні верстви суспільства, які керують певними галузямисуспільного життя. Політичні еліти — це організовані групи, що здійснюють владув суспільстві (правляча еліта) або перебувають в опозиції до правлячої верстви(контреліта). До політичної еліти відносять керівну верству державних органів,місцевого самоврядування, політичних партій, груп тиску, а також представниківінших еліт (господарської, духовно-інтелектуальної), що беруть участь уприйнятті та організації виконання політичних рішень.
Політичний лідеру будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції: об'єднаннясуспільства навколо загальних цілей; схвалення та здійснення компетентнихполітичних рішень; зв'язок влади і підвладних структур, послаблення емоційноївідчуженості між двома частинами державного механізму; підтримання чипропагування соціального оптимізму; легітимація наявного суспільно-політичного устрою.Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичноїкультури й активності мас суспільства.
Політична еліта врозвиненому західному суспільстві відзначається порівняно з іншими суспільнимиверствами волею до влади, професійною політичною освітою, досвідом, високимсоціальним походженням, багатством. В сучасних умовах політичної конкуренціїзростає насамперед попит на високі професійні, інтелектуальні й моральні якостіполітичної еліти.
Список використаноїлітератури
1. Політологія:Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. О. В. Бабкіної, В. П.Горбатенка.–К.: Видавничий центр “Академія”, 1998.–368 с. (Гаудеамус).
2. Політологія:Навчальний посібник / за ред. С.Гелея, С.рутара.
3. КирилюкФ.М. Основи політології. — К.: 1995р.
4. Національнілідери України 2008р.
5. Психологіяполітичного лідерства, В Бебик, Н. Трач. «Віче», журнал Верховної Ради України.
6. http://www.polittech.org