Педагогічна діяльність і культура

ЗМІСТ Вступ ….…….3 Розділ 1. Поняття «культура мовлення»….4 Розділ 2. Спілкування в діяльності педагога… … 1. Мовлення і комунікативна поведінка вчителя.… ………2. Культура мовлення вчителя… ………… 3. Особливості педагогічного спілкування……… ……….… 2.4 Засоби спілкування… … 13 Розділ 3. Педагогічна діяльність

і культура педагогічного спілкування…… ….16 Висновки… ………… ……21 Список використаних джерел… ………… ………… 23 ВСТУП Культура мови, яка є складовою загальної культури людини, у всі часи високо цінувалася в суспільстві і вважалася показником рівня інтелекту і освіченості. Особливі вимоги в цьому відношенні традиційно пред'являлися до вчителя.

Володіння мовленням як засобом професійної діяльності потрібно вчитися. Класичним прикладом цього є досвід А. Макаренка. Молодий педагог, відчувши свою безпорадність у спілкуванні з вихованцями, почав наполегливо працювати, удосконалюючи свій голос, дикцію, дихання. Відомі його висновки: «Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити «Іди сюди» з 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті

і в голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба». Видатний педагог вважав, що вчитель повинен так говорити, щоб діти відчули в його словах волю, культуру, особистість. Сучасна трактовка культури мови, як вміле володіння словом, при дотриманні норм літературної мови та етики спілкування, дозволяє розглядати її як невід'ємну частину загальнокультурної та професійної компетентності вчителя будь-якої спеціальності. АКТУАЛЬНІСТЬ даної роботи полягає у проблемі переосмислення

процесу професійної підготовки майбутнього вчителя, у зв'язку з явно визначеним соціальним замовленням - готувати вчителів з високим рівнем мовної культури. ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ - процес формування мовленнєвої культури студентів педагогічних спеціальностей. ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ - педагогічні засоби, що забезпечують процес формування мовної культури майбутнього педагога. МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ - показати необхідність оволодіння основними навичками мовленнєвої діяльності

педагога з метою максимально ефективного впливу на учня та колектив, у майбутній професійній діяльності. РОЗДІЛ 1. Поняття «культура мовлення» Культура мовлення здавна була об’єктом багатьох досліджень російських та вітчизняних учених (Д.Розенталь, Г.Винокур, Л.Скворцов, Б.Головін, К.Горбачевич, М.Шанський, М.Васильєва, І.Білодід, Н.Бабич, О.Біляєв, та інші). Про це свідчать різноманітні визначення самого поняття залежно

від того, що береться за основу. Так, професор Б.Головін пропонує під терміном “культура мовлення” розуміти рівень оволодіння системою якостей мовлення окремими носіями мови [7]. Відомий російський мовознавець професор Г.Винокур запропонував ідею про розмежування двох рівнів володіння культурою мовлення: “правильність і вправність” [5]. Розвиваючи цей підхід, професор

Л.Скворцов розуміє “володіння нормами усної і писемної літературної мови (правила вимови, наголошування, граматики, слововживання тощо), а також уміння використовувати виразні мовні засоби в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання” [37]. С.Єрмоленко зазначає, що “культура мовлення пов’язана, з одного боку, з правильністю мови…, а з другого – з мовною майстерністю, стилістичним чуттям слова, доречністю використання варіантних мовних форм”

[13]. Таким чином, культура мовлення – це нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації. Слід звернути увагу на спроби вчених визначити особливості культури мовлення вчителя як “характеристику загальної культури, стану

і соціальних перспектив усієї нації” [29]. Не виникає сумнівів щодо важливості формування вправного мовлення майбутніх вчителів, бо специфіка педагогічної професії полягає у постійному контакті з іншими людьми. Учитель повинен володіти не тільки психологічними, спеціальними знаннями, а, безумовно, навичками професійного спілкування. Важко не погодитися з В.Русецьким, що мовлення вчителя – основне знаряддя педагогічної взаємодії [35].

РОЗДІЛ 2. Спілкування в діяльності педагога В значній мірі успіх професійної діяльності представників багатьох професій залежить від рівня культури професійного спілкування. В першу чергу це стосується професії педагога, психолога, соціального працівника. Що стосується вiтчизняної науки, то проблема спiлкування почала дослiджуватися ще в 20-i роки, але спочатку в досить вузькому науковому просторi - лiнгвiстицi, естетицi.

Розвиток в 60-i роки соцiальної психологiї дав поштовх i до нових дослiджень рiзних аспектiв проблеми спiлкування. 1. Мовлення і комунікативна поведінка вчителя Мовленнєва поведінка, на думку І.А.Зимньої [16], проявляється в манері, характері мовленнєвих дій, включаючи соматичну активність. Мовленнєва поведінка, як і інші види соціальної діяльності перебуває під контролем суспільства. Перш за все, вона підпорядкована загальноприйнятим нормам літературного мовлення – орфоепічним,

лексичним, фразеологічним, морфологічним, синтаксичним. Культура мовленнєвої поведінки зумовлена доцільним вибором і організацією мовленнєвих засобів, які в кожній конкретній ситуації спілкування при дотриманні лінгвістичних і етичних норм дозволяють ефективно вирішувати комунікативні задачі. Однак, кожний акт професійної комунікативної взаємодії вимагає нестандартної мовленнєвої творчості,

оскільки будується з врахуванням багатьох обставин – ситуацій спілкування, індивідуальності партнера по спілкуванню, його емоційного стану, характеру відносин, які склалися між партнерами і т.д. Кожному педагогу в процесі спілкування необхідна постійна корекція своєї поведінки в зв'язку з отримуваною зворотньою інформацією від партнера по спілкуванню – вербальною і невербальною. Суттєвими ознаками культури поведінки будь-якої людини, а тим більше педагога,

є використання системи національно-специфічних стереотипів, стійких форм спілкування, призначених для встановлення і підтримання контактів. В процесі спілкування соціальний педагог покликаний створювати відповідну комунікативну обстановку, яка б стимулювала мовленнєву активність учня. Важливо не вишукувати помилки чи неточності у висловлюваннях, а виражати дійсний інтерес до обміну інформацією, підкреслювати достоїнства, не наполягати на негайних відповідях, дати

можливість подумати, не перебивати. Важливою характеристикою вербальної і невербальної поведінки є стиль мовлення. В соціолінгвістиці, як відомо, розрізняють дві основні його різновидності: офіційний і неофіційний. Функціональні стилі мовленнєвої поведінки відрізняються один від одного вибором лексики і експресивних засобів. Соціальний педагог повинен володіти гнучкістю переходу від одного стилю до другого, враховуючи конкретну

ситуацію спілкування. Безперечно, для вироблення індивідуального стилю мовленнєвої поведінки фахівця соціальної роботи необхідний досить тривалий період часу. Індивідуальний стиль мовленнєвої поведінки проявляється у певній манері самовираження – лексиці, інтонації, міміці, пантоміміці. Разом з тим, професійна етика передбачає певну мовленнєву дисципліну, неухильне дотримання літературних норм, які не дозволяють використовувати діалектизми, жаргони

і т.д. як у формальному, так і в неформальному спілкуванні [22]. Імпровізаційність - невід'ємний елемент мовленнєвої поведінки фахівця. Форми мовленнєвої імпровізації можуть бути найрізноманітнішими, починаючи із питання, жарту, який знімає нервову напругу, і закінчуючи монологом, необхідність якого диктується конкретною потребою. Сила професійної мовленнєвої імпровізації полягає не тільки у раптовості тих чи

інших реакцій, але в їх оптимальності і результативності. Однією з важливих детермінант мовленнєвої поведінки є уміла організація діалогу, що дозволяє ефективно вирішувати різноманітні завдання: досягати взаєморозуміння, виявляти різні підходи в тлумаченні дискусійних проблем, створювати ситуації вільного вибору особистісної позиції, на основі зворотнього зв'язку вносити корективи в свої дії [27].

Крім імпровізаційності, діалогічності важливою є експресивність, яка дозволяє посилити виразність слова. Культура мовленнєвої поведінки передбачає осмислення своїх експресивних проявів, їх критичну самооцінку і свідоме використання можливостей мови у спілкуванні. Відмічено, що у багатьох людей проявляється стереотипність емоційного самовираження, що є небажаним. Експресивність мовленнєвої поведінки зумовлена використанням виразних засобів різних рівнів.

На лексико-семантичному рівні вона залежить від вибору слів. Вираженню емоцій при цьому сприяють вигуки, частки, сполучники. На синтаксичному рівні мовленнєва експресія зв'язана з використанням окличних, спонукальних конструкцій, незавершених речень, риторичних запитань, анафор (повторення слова чи граматичної конструкції на початку речення), епіфор (повтор слова чи словосполучення в кінці речення),

інверсії. Засобом виразності мовлення виступає образність і метафоричність слова, тобто оперування мовленєвими формами, які мають переносний смисл. Експресивність усного слова зумовлена комплексом невербальних проявів – інтонаційних, мімічних, жестикуляційних. Значення невербальних комунікацій надзвичайно велике, оскільки вони можуть виконувати всі основні функції мовленнєвих знаків

і фактично замінити значну частину усного мовлення. Все вищесказане стосується так званої комунікативної техніки. Під технікою спілкування або комунікативною технікою слід розуміти сукупність засобів (прийомів), які використовуються в процесі спілкування з метою досягнення бажаних результатів спілкування [27]. Комунікативна техніка є, фактично, основою педагогічної техніки.

Педагогічна техніка - це комплекс вмінь, який допомагає вчителю глибше, повніше, талановитіше виразити себе, досягти оптимальних результатів у педагогiчнiй дiяльностi. Це - уміння педагогiчного спiлкування, технiка i культура мовлення, мiмiка, пантомiмiка, професiйна саморегуляцiя педагогом свого психiчного стану i т.п. Що є важливiшим у педагогiчному спiлкуваннi: досконале володiння технiкою спiлкування, чи здатнiсть

встановлювати вiдносини на стратегiчному рiвнi? Якщо допустити, що ефективнiсть спiлкування в першу чергу визначається технiкою, тобто володiнням комунiкативних знань, умiнь, навичок, то бiльшiсть педагогiв не дуже б вiдрiзнялися за рiвнем ефективностi педагогiчного спiлкування. Ця рiзниця могла б хiба що залежати вiд досвiду. Адже в професiйнiй пiдготовцi вчителя, на жаль, дуже мало мiсця i часу вiдводиться технiцi педагогiчного спiлкування.

Бiльшiсть умiнь i навичок педагоги отримують стихiйно, з досвiдом, в процесi педагогiчної дiяльностi. Отже, логiчно було б допустити, що педагоги, якi працюють в школi тривалий час, володiють бiльшою комунiкативною компетентнiстю, спiлкуються бiльш ефективно. В якiйсь мiрi це дiйсно так, але прямого зв'язку тут, безперечно, нема. У багатьох випадках молодi педагоги досягають бiльшої ефективностi у спiлкуваннi, нiж їх старшi колеги. Очевидно, це можна пояснити тим, що рiзнi люди по-рiзному набувають комунiкативного

досвiду. Вони вiдрiзняються за рiвнем компетентностi в силу рiзних комунiкативних установок, вiдмiнностей в особистiсно-емоцiйнiй сферi, тобто вiдмiнностей в базових стратегiчних орiєнтацiях. Деякi орiєнтацiї сприяють оволодiнню необхiдними умiннями i навичками спiлкування, i таким чином пiдвищують ефективнiсть спiлкування, iншi ж перешкоджають успiшному формуванню комунiкативної компетентностi. В той же час, безперечно, самi по собi особистiснi властивостi, установки, орiєнтацiї, не завжди забезпечують

повну ефективнiсть спiлкування без застосування відповідної технiки спілкування [22]. Мовлення вчителя повинне забезпечувати вирішення завдань навчання та виховання школярів, тому перед ним (мовленням) стоять, крім загальнокультурних, і професійні, педагогічні вимоги. Вчитель несе соціальну відповідальність і за зміст, якість свого мовлення, і за його наслідки. Ось чому мовлення вчителя є важливим елементом його педагогічної майстерності.

Вираз "мовлення вчителя" ("педагогічне мовлення") вживають, коли мова йде про усне мовлення педагога. Під усним мовленням розуміють як сам процес говоріння, створення усних висловлювань, так і результат цього процесу – усні висловлювання. Педагогічне мовлення має на меті забезпечити: а) продуктивне спілкування, взаємодію між педагогом та вихованцями; б) позитивний вплив вчителя на свідомість, почуття учнів з метою формування, кореляції

їх переконань, мотивів діяльності; в) повноцінне сприйняття, усвідомлення і закріплення знань у процесі навчання; г) раціональну організацію навчальної та практичної діяльності вчителя. З виразом "педагогічне мовлення" тісно пов'язане поняття "комунікативна поведінка вчителя". У сучасній літературі – це не просто процес передачі інформації, а така організація мовлення і відповідної йому поведінки вчителя, які впливають на створення

емоційно-психологічної атмосфери спілкування педагогів та учнів, на характер їх взаємовідносин, на стиль їх роботи [14]. Для характеристики комунікативної поведінки вчителя мають значення: тон мовлення; виправдане використання оціночних суджень; манера спілкування з учнями; характер міміки, рухів, жестів, що супроводжують мовлення. Усне мовлення вчителя існує в двох різновидах: а) монологічне мовлення (розповідь, шкільна лекція, коментар, тлумачення (правил,

знаків, термінів), розгорнуті оціночні судження (мотивація шкільної оцінки під час оцінювання знань; оцінка поведінки, позанавчальної діяльності учня); б) діалогічне мовлення (виду бесіди з учнями, які побудовані в формі питань та відповідей). Окрім того, у шкільній практиці виникають ситуації, коли необхідно обмінятися привітаннями, оцінками, висловлюваннями між учнями та вчителями під час зустрічі, а також спільне обговорення певних навчальних проблем, вчинків, норм поведінки.

У таких ситуаціях спостерігається переплетення форм усного мовлення. Щоб сприяти успішному виконанню педагогічних завдань, мовлення вчителя повинне відповідати певним вимогам, тобто мати певні комунікативні якості. Так, вимога правильного мовлення педагога забезпечується його нормативністю (відповідністю мовлення педагога до норм сучасної літературної мови – акцентологічних, орфоепічних, граматичних та інших), точністю слововживання; вимога виразності мовлення – його образність,

емоційність, яскравість. Взагалі, поняття культури мовлення вчителя визначається такими його комунікативними якостями:  правильність;  термінологічна точність;  доречність;  лексичне багатство;  виразність;  чистота. Якщо звернутися до робіт вчених, що досліджують проблему комунікативних якостей педагогічного мовлення, то можна уявити собі ідеальну модель мовлення сучасного вчителя.

Це перш за все, мовлення правильне, що відповідає нормам сучасної літературної мови, точне, зрозуміле. Мовлення яке не допускає використання жаргонізмів, вульгаризмів та просторічних слів. Мовлення багате, лексично різноманітне, що відповідає цілям та умовам педагогічного спілкування. Педагогічно доцільне мовлення характеризують логічність, переконливість, спонукальність. Його інтонації, мелодичний рисунок різноманітні та виразні, ритм

і темп оптимальні для кожної конкретної ситуації спілкування [31]. Вимоги до комунікативних якостей мовлення вчителя зумовлені його педагогічними функціями. Основні педагогічні функції мовлення вчителя: - забезпечення повноцінної презентації (передачі) знань; - забезпечення ефективної навчальної діяльності школярів; - забезпечення продуктивних взаємовідносин між учителем та учнями. Особливості педагогічного мовлення як одного з видів мовлення публічного: -

адресний характер мовлення вчителя (воно звернене до учнів); - зміст такого мовлення приймається учнями з двох каналів – звукового (через слово, інтонацію) та візуального (через міміку, жести, рухи вчителя); - імпровізаційний характер усного педагогічного мовлення. Шляхи вдосконалення мовлення майбутнього вчителя: - самоконтроль та розвиток культури мовлення, створення для себе установки на оволодіння правильним літературним мовленням у всіх ситуаціях мовленнєвого спілкування;

- самоконтроль та розвиток умінь виразного мовлення; - розвиток загальних психологічних особливостей особистості, що створюють передумови для успішного оволодіння мовленнєвими вміннями [32]. Засвоєння норм літературної мови – тривалий процес, який починається з раннього дитинства і триває впродовж всього свідомого життя. Тому не лише бездоганне знання свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, але й словесно-естетичний рівень педагогічних знань

формує особистість учня. 2.2. Культура мовлення вчителя Культура мовлення - широке і об'ємне поняття, але передусім це - грамотність побудови фраз, простота і зрозумілість викладу, виразність, яка досягається вмінням дібрати потрібні слова та синтаксичні конструкції та активним використанням основних компонентів виразності усного мовлення - тону, динаміки звучання голосу, темпу, пауз, наголосів, інтонації, дикції, правильна вимова слів, правильне використання спеціальної

термінології, не багатослів'я [15]. Безсумнівно, для успішності професійної діяльності вчителя необхідними є такі риси його мовлення, як бездоганна дикція, дотримання всіх орфоепічних норм сучасної української літературної мови, добре поставлений голос, уміння керувати диханням, тобто професійне володіння технікою мовлення. Не можна собі уявити живого мовлення без інтонації. Кожне осмислення думки, власної або чужої, може бути правильно виражено й так само сприйнято

слухачами лише в тому разі, коли читець (мовець) правильно використає всі компоненти мовлення (системи його звуків, словесного наголосу) та інтонації (органічної єдності пауз, логічної та емоційної функції наголосів, мелодики, темпу, ритму й голосового тембру). Практичні навички "декодування" інтонації співбесідника, вміння використовувати акустичні засоби впливу на слухачів є необхідними для ефективного професійного спілкування.

Однак проблема полягає в тому, що навчитися інтонації як твердять психологи неможливо [36]. Слід зауважити, що штучно створена інтонація помічається слухачами одразу, саме природність інтонації, її відповідність ситуації спілкування є її головними комунікативними перевагами. Все це створює необхідну базу для вдосконалення практичних засобів інтонування. 2.3. Особливості педагогічного спілкування

Педагогічне спілкування завжди цілеспрямоване. При цьому сам педагог ніби знаходиться одночасно в декількох "площинах": він безпосередньо взаємодіє з партнером, спостерігає за собою і своїми діями з позицій їх "професійної відповідності" (рефлексивний контекст спілкування), тримає на контролі свідомості ціль, яку прийняв найпершою і одночасно оцінює доцільність її збереження або заміни на нову (раціональний контекст спілкування).

Таким чином, часто педагогічне спілкування є засобом вирішення власних навчальних або виховних завдань, ініціатором, організатором і головною керівною ланкою якого є вчитель. Педагогічна діяльність має суттєвий вплив на розвиток особистості виконавця, зокрема на якості, які реалізуються у спілкуванні. Учителів з великим стажем роботи завжди можна впізнати за особливим голосовим тоном (вимогливим, владним або повчальним), за мімікою (вона чітко виражає оцінку дій партнера).

Такі вчителі часто є категоричними і безапеляційними у висловлюваннях, схильні до нав'язування власної думки, намагаються подолати опір партнера, не зважаючи на його причини, прагнуть до надмірної нормативності поведінки тощо. Це є наслідком тривалої рольової взаємодії, в якій учитель виступає домінантною, авторитарною стороною з правом переваги, контролю, оцінки. Тому важливе для вчителя завдання - здійснювати постійне самоспостереження за своєю поведінкою в ситуаціях позарольового спілкування, щоб своєчасно вловити у

ньому ті зміни, які можуть унаслідок цього закріпитися, стати стійким стилем спілкування. Не менш важливо враховувати і ті аспекти педагогічного спілкування, які торкаються інтересів учня. Специфіка праці вчителя полягає, крім всього іншого, ще і в тому, що в ситуаціях взаємодії він несе подвійне навантаження: повинен не тільки враховувати можливі дії партнера, але і розгортати спілкування таким чином, щоб воно мало навчальний, виховний та

розвивальний ефект. Він повинен ураховувати ті можливі труднощі, які можуть виникнути у вихованця в процесі спілкування, і брати на себе ініціативу у спілкуванні та відповідальність за взаємодію [9]. Стиль спілкування, який задає вчитель, суттєво впливає на ставлення учнів до його навчального предмета. Надміру далека дистанція, яку встановлює вчитель між собою і учнями, часто призводить до того, що учні бояться звертатись до нього за поясненнями, приховують своє

нерозуміння. Надто близька відстань, неформальні стосунки можуть викликати в учнів ілюзію необов'язковості, небажання глибоко засвоювати навчальний предмет. Конфліктні стосунки, які виникають зі вчителем, можуть призвести до ігнорування навіть його справедливих вимог. 2.4 Засоби спілкування Спілкування завжди відображається в особливих формах та засобах комунікації.

Усі засоби спілкування поділяються на дві групи: вербальні (мовні) і невербальні (немовні). Вербальні засоби комунікації реалізуються за допомогою мовних і письмових повідомлень. Мовна передача інформації здійснюється у процесі мовного діалогу, переговорів, презентацій, телефонної розмови, тоді, коли найбільший об'єм інформації передається голосом. Мова, як головний інструмент людського спілкування або вербальна комунікація,

спирається на використання людьми звукової та письмової мови, за допомогою якої найбільш повно передається семантичний бік інформації, його зміст. Успіх та ефективність мовного впливу в значному ступені визначається її змістовністю, багатством мовних засобів, культурою, виразністю мови. У мовному спілкуванні велике значення відіграють такі якості мови як: інтонація, гучність, темп, наголос, паузи [30].У безпосередньому усному вербальному спілкуванні важливу

роль відіграє інтонація, за допомогою якої партнери виділяють ключові слова, підкреслюють сенс фрази. Люди довіряють більше інтонації, ніж об'єктивному мовному виразу. Інтонація також використовується для вираження емоцій. Усе це слугує додатковою інформацією, яка відображає ставлення до співрозмовника та до того, хто передає повідомлення. Мовлення є найуніверсальнішим засобом комунікації, оскільки при передачі

інформації за допомогою вимови найменше втрачається зміст повідомлення. Одна з найважливіших проблем цього типу спілкування - розуміння. Розуміння сенсу і значень слів залежить від розуміння понять, від обізнаності досвіду, спрямованості, ціннісних орієнтацій партнерів. За допомогою слів люди програмують свою поведінку і поведінку інших. Варто пам'ятати, що слова-"агресори" (претензія, дурниця

і т.п.) практично завжди сприймаються негативно і викликають зворотню агресію партнера. Вербальне спілкування може бути безпосереднім і опосередкованим, усним і письмовим [9]. Письмові засоби комунікації реалізуються через документи у формі листів, розпоряджень, наказів, інструкцій, положень. Не зважаючи на багатство слів, які спроможні передавати різноманітні відтінки переживань людини, важливим є і невербальний бік спілкування.

Невербальні або експресивні засоби комунікації, стан людей, їхні стосунки, наміри, особливості характеру, які виявляються у міміці, жестах, позах, ході, манері триматися, навіть у дистанції, на якій знаходяться один від одного індивіди, що спілкуються, вираз їх очей [6]. Людство винайшло безліч видів і способів комунікації. Це усна і письмова мова, штучні мови типу азбуки

Морзе, мови комп'ютерного програмування, а також технічні види зв'язку: радіо, телеграф, телебачення. Штучні помічники людини істотно перевершують природні. Людська мова, тобто звукова мова - це система фонетичних знаків, яка включає два елементи: лексичний і синтаксичний. Розмовна мова за сотні тисяч років удосконалилася за своїм змістом, але і за технічними способами вимовлення звуків він залишився, практично очевидний: ускладнилася граматика

і семантика мови, прийоми ораторської майстерності, мови багато яких народів прогресували у бік більшої благозвучності, виразності, різноманітності [2]. Мова є самим універсальним засобом спілкування в людському суспільстві. Вважається, що завдяки ній найменше втрачається значення повідомлення. Залежно від характеру і змісту виділяють наступні форми спілкування:

1. службове (ділове) 2. повсякденне (побутове) 3. переконливе 4. ритуальне 5. міжкультурне (міжетнічне) і ін [34]. Майже всім видам людського спілкування властива емоційна і суб'єктивна упередженість. Визнання в любові відноситься до такого роду спілкування. Упередженість виявляється в багато яких сферах життя. Релігійні і національні упередження, стереотипи, забобони, обивательська думка, різні чутки, циркулюючі

в навколишньому світі, - все це є емоційно-оцінною інформацією. Вона може виконувати не тільки позитивну, але і негативну роль. Яскравий приклад - анонімка, тобто повідомлення звичайно помилкової інформації без вказівки автора [12]. В своїх пристрастях неважко перейти розумну міру. Дитину можна хвалити, але можна її і захвалювати.

Можна встановити в класі строгу дисципліну, а можна - паличну і т.д. Постійний перекіс - в позитивну або негативну сторону - завжди має шкідливі наслідки. Діти, яких хвалять батьки, вчителі і ровесники, швидше за все, матимуть високу самооцінку, а ті, яких всі критикують або ображають - низьку. У перших поступово формується відчуття переваги і зарозумілість, а у других - комплекс неповноцінності

і занижена самооцінка. З тих дітей, яких в сім'ї і в школі не перехвалили і не принижували зростають люди, які добре ладнають з іншими людьми, правильно сприймають критику, чесні і відкриті. Якість сімейного життя визначають якості всього подальшого життя людини. Психологи-консультанти по проблемах сім'ї підкреслюють важливість відвертого спілкування вдома. [30].

РОЗДІЛ 3. Педагогічна діяльність і культура педагогічного спілкування Особливості особистості педагога, зокрема його моральна культура як єдність моральної свідомості й поведінки, позначаються на виборі ним тих або інших операційних засобів комунікативної діяльності. Приміром, застосування примусу в умовах імперативного характеру педагогічного спілкування чи переконання

як впливу педагога на особистість дитини в атмосфері співучасті, співпраці між вчителем і учнем залежить від психологічної і моральної готовності педагога до певного стилю взаємодії: маніпулятивного - у першому випадку і демократичного - у другому. Отже, культура спілкування вчителя як соціально зумовлений показник його здібностей і особистого вміння спілкуватися з учнями для досягнення цілей педагогічної діяльності - поняття моральне. Його не можна зводити лише до технології спілкування, що сама опосередковується

особистісними характеристиками педагога. Крім здатності до комунікації, що уможливлює обмін інформацією, вчитель - справжній майстер своєї справи - має володіти ще й перцептивними й інтерактивними здібностями, без яких неможливе розуміння партнера зі спілкування і психологічний вплив на нього. Ці здібності виявляються через такі якості вчителя, як привабливість, охайність, доброзичливість, емпатійність, зібраність, активність, комунікабельність тощо, а також шляхом

реалізації вербальних і невербальних (міміка, пантоміміка) засобів взаємодії. Проте зміст поняття культури педагогічного спілкування не вичерпується згаданими комунікативними якостями та здібностями. На думку І. О. Зимньої, це комплексне поняття, яке включає передусім особистісну культуру тих, хто спілкується. В ній важливі такі компоненти: високий рівень загальної культури; культура мислення; культура мовних засобів і способів формування та формулювання думки; культура педагогічного впливу,

що викликає адекватну реакцію учня на відповідь; культура прогнозування реакції партнера зі спілкування; культура слухання; культура підтримання спілкування; культура виправлення помилкової дії [15]. Разом з тим, культура педагогічного спілкування передбачає не тільки наявність у вчителя психолого-педагогічних знань, а й всебічний розвиток і вияв його особистості. Діяльність і спілкування - це основний шлях до розвитку своєї особистості

і водночас найбільш ефективний спосіб для прищеплення учням певних особистісних якостей, набуття ними комунікативних вмінь. Адже навчання і досі, попри повсюдне використання з цією метою технічних засобів (насамперед комп'ютерів і телебачення), визнається неможливим без виховного впливу особистості вчителя. Як показали дослідження А. В. Петровського, особистий вплив педагога ефективний тоді, коли він сам має творчий склад розуму і багату уяву, ті якості, які він хоче «транслювати» дітям [32].

Особистість, за його образним висловом, «випромінює щось на зразок силового поля», яке перетворює емоційні, вольові й інтелектуальні процеси у людини, з якою вона вступила в контакт. Це вимагає пошуку адекватних методів підготовки майбутнього вчителя до спілкування з учнями, навчання спілкуванню. Вивчення закономірностей педагогічного спілкування і шляхів оволодіння особистістю комунікативною культурою дозволило дослідникам дійти висновку про необхідність

спеціального навчання педагогів спілкуванню, підвищення його культури; і виділити одиницю такого навчання - педагогічну ситуацію. В спеціально створеній навчальній ситуації реалізуються два плани взаємодії: предметне і особистісне, управлінню якими вчитель може навчатися за певною програмою, що містить ієрархічну систему педагогічних ситуацій. Це мають бути не тільки типові ситуації, які потребують дій

педагога відповідно до умов педагогічної діяльності, а й ті, які вимагають від нього вияву педагогічної інтуїції, навичок імпровізації у спілкуванні. Фахове самовиховання і навчання у сфері спілкування треба починати з оволодіння основами педагогічного спілкування. На це спрямована, зокрема, запропонована В. А. Кан-Каліком система вправ для педагогів-початківців, в якій узагальнено матеріал досліджень

Ю. П. Азарова, Л. Д. Єршової, О. О. Леонтьєва та ін. Ця система включає в себе два цикли: 1. Вправи, спрямовані на практичне оволодіння елементами педагогічної комунікації, які сприяють розвитку комунікативних здібностей, набуттю навичок управління спілкуванням. 2. Вправи на опанування всієї системи спілкування в заданій педагогічній ситуації [18]. Педагогічна майстерність і педагогічна культура спілкування невіддільні від поняття «педагогічної

інтуїції», ідея якої висунута видатним педагогом і психологом П. П. Блонським. Вміння спілкуватися, засноване на інтуїції, передбачає врахування педагогом особливостей співрозмовника. Аби вести бесіду конструктивно, вчитель має відчувати свого співбесідника, «бачити» внутрішнім зором те, що говорить інший, і залежно від цього перебудовувати спілкування, змінювати комунікативний стиль,

який, проте, має залишатися завжди, скрізь і з усіма демократичним, діалоговим. В жодному разі не слід промовляти зарозуміло, безапеляційно - чи нудно, неемоційно; не варто також підлаштовуватися під дитину чи ставитися до неї зверхньо "вона - ніщо, вчитель - все", треба поважати в ній особистість, що розвивається. Приміром, у разі неприйнятної поведінки вихованця вчитель має будувати діалог з ним за таким сценарієм: засуджувати тільки поганий вчинок дитини, але не

її особистість, яка завжди має залишатися „непідсудною". При цьому вчителю слід звернути увагу дитини на причини засудження її дій, виклавши їх стисло і зрозуміло. Така позиція дорослого допоможе дитині не втратити повагу до себе і водночас навчить відповідати за свої вчинки. Вчитель з розвиненою культурою спілкування дбає про постійне

Професійне і особистісне вдосконалення, запровадження сучасних технологій навчання і виховання. Він перебуває в постійному пошуку нових форм навчального і виховного процесів. До таких форм, зокрема, належить покликане до життя демократизацією суспільства і перевірене сучасною педагогічною практикою навчальне співробітництві) в рамках партнерського діалогу вчителя і учнів. Навчальне співробітництво з учнями передбачає додержання педагогом низки правил.

Зокрема, вчителю, який прагне забезпечити демократичний і водночас продуктивний стиль спілкування слід: - дотримуватися позиції „на рівних" з учнем, що означає обстоювати право дитини, незважаючи на її вік і недосвідченість; - створити у класі дух товариськості при додержанні певної дистанції, доброзичливих взаємин з учнем при збереженні впевненості в діях, твердості голосу й

інтонаційної переконливості, аби не вдаючись до засобів тиску, дати зрозуміти дитині, що останнє слово лишається за дорослим; - використовувати різноманітні засоби для підтримання інтересу до знань, які він передає учневі, як от: емоційна насиченість повідомлення, створення проблемних ситуацій, вплив своєї особистості тощо; - забезпечити активну роль дитини в організованій педагогом навчальній діяльності через створення умов для самоактуалізації учня в процесі навчальної взаємодії,

вияву творчості і самостійності при виконанні навчальних завдань, для виходу (вивільнення) емоцій у спілкуванні, а також для розвитку ініціативності у вирішенні власних комунікативних проблем. Звідси зрозуміло, що продуктивність нових форм навчання і виховання, дієвість різних комунікативних технік і, зрештою, загальна спрямованість навчально-виховного процесу залежать від психологічної готовності

до комунікативної взаємодії і здатності педагога дотримуватися у своїй педагогічній діяльності демократичного стилю спілкування всупереч традиційній імперативно-директивній позиції, яка спирається на методи примусу, покарання, вимагає надмірної дисципліни, пригнічує особистість і не дає їй змоги якнайповніше виявити себе. З метою розвитку демократичного стилю міжособистісної взаємодії можна використати для вправляння метод „слухання".

Це нетрадиційна, але ефективна комунікативна техніка, яка забезпечує емпатійність, свідчить про вміння відчути стан іншого і стати на його позицію, а не лише донести власну; зрештою, про щире прийняття дитини такою, якою вона є. Вчителі та батьки нерідко вважають, що найкоротший шлях допомоги дитині для досягнення чогось у майбутньому - це „позиція неприйняття", тобто осудження, критика, вмовляння, моралізування, вимоги та інші подібні засоби. Насправді, це найближчий шлях зробити дитину дійсно неслухняною

і недоброю. Тим часом психотерапевти і консультанти показали, що „позиція прийняття", втілена в техніці слухання, спонукає дитину поділитися своїми почуттями і проблемами з дорослими, вона є інструментом збереження і стимулювання її активності. Відповіді на вищеназвані запитання вчитель має супроводжувати аналізом процесу свого педагогічного спілкування, з'ясуванням причин відступу від усталених й ефективних форм

взаємодії з учнями, оцінкою свого психічного стану і з урахуванням результатів саморефлексії, перебудовою стилю педагогічного спілкування з дітьми. Культура спілкування визначає шанобливе і доброзичливе ставлення вчителя і учня один до одного, закладає основи взаємин співпраці і взаємодопомоги Розв'язання проблем педагогічного спілкування, пов'язаних з підвищенням його культури,

можливе лише в умовах додержання принципу спілкування вчителя „від учня", що дає змогу точніше відображати його особистість, враховувати його потреби, інтереси та комунікативні можливості. Засвоєння вчителем розглянутих принципів і засобів міжособистісної взаємодії, творче застосування їх у педагогічній діяльності є запорукою практичної дієвості його фахової підготовки, свідченням культури

педагогічного спілкування, яка вимагає гармонійного поєднання суто навчальних засобів і виховних та комунікативних зусиль педагога щодо свого вихованця [23]. ВИСНОВКИ Вчитель зобов'язаний бути не тільки компетентним фахівцем з високою науковою і діловою кваліфікацією, виконавською дисципліною; не лише духовно багатою особистістю, що несе моральну відповідальність за свою навчальну і виховну діяльність у школі; педагог має бути водночас комунікабельною

особистістю з високою культурою спілкування, вмінням вести діалог, дискутувати, забезпечувати позитивний моральний та емоційний настрій у педагогічній взаємодії. Зрозуміло, педагогічна і комунікативна діяльність педагога має бути творчою. Вчитель, у якого наявна певна модель взаємодії з учнями, у процесі педагогічної діяльності мусить постійно коригувати власну програму дій, максимально узгоджуючи

її з конкретною комунікативною ситуацією і можливостями школярів як партнерів зі спілкування. У ході педагогічного спілкування вчитель не просто кількісно збільшує свій комунікативний досвід; він обирає певну стратегію спілкування з властивими їй нормами, прийомами і засобами. Саме обстоювана педагогом у ході навчальної взаємодії комунікативна стратегія - монологічна чи діалогічна - визначає характер педагогічної діяльності

і фахового спілкування. Визначальною рисою діалогічної взаємодії є гуманістична позиція вчителя щодо учня у процесі навчання і навчального спілкування, що дозволяє школяреві задовольнити потребу в розумінні та співчутті і подолати почуття хвилювання та страху, супутні сприйняттю і засвоєнню нового матеріалу. На противагу монологічній взаємодії, діалогічність виключає вплив на психіку

учня за допомогою певної системи операцій і маніпулювання його особистістю. В той же час при традиційній, монологічній, тобто суб'єкт-об'єктній організації процесу спілкування, учню відводиться роль об'єкта педагогічного впливу, здійснюваного вчителем у формі різних наказів, розпоряджень, повчань, приписів тощо. У такому, маніпулятивному за своєю сутністю спілкуванні, педагог не вбачає у своїх вихованцях конкретних особистостей з притаманними

їм індивідуальними здібностями, комунікативними можливостями що гальмує їхню ініціативу і творчість, породжує репродуктивну форму засвоєння знань. Крім того, подібне ставлення до учня у процесі спілкування веде до порушення етичних норм та комунікативних правил, породжує егоїзм, зневажання цінності іншої людини. Проте, саме діалогічне спілкування забезпечує інтеграцію зусиль вчителя

і учня, що відбувається в умовах гуманних за своєю сутністю - суб'єктних відносин між ними, які вимагають співучасті та співпраці в ході навчальної діяльності. Побудований на принципах гуманізму діалогічний підхід до педагогічної діяльності і спілкування, що визначає професійну культуру педагога, має на меті: - створення сприятливого психологічного клімату для оптимізації навчальної діяльності і спілкування.

Основою такого клімату є ділові і товариські відносини вчителя зі своїми колегами і партнерські принципи взаємодії з учнями, які свідчать про культуру педагогічного спілкування і дають змогу забезпечити послідовність та ефективність виховного впливу; - перехід від директивного до демократичного, рівноправного стилю спілкування, від монологічної до діалогічної комунікативної стратегії, яка завжди має міжособистісний, суб'єкт-суб'єктний характер

і вимагає від педагога відмови від інформаційно-контролюючої позиції на користь партнерського співробітництва з учнями; - встановлення міжособистісного контакту педагога з вихованцями на противагу міжрольовій навчальній взаємодії, в результаті чого кожен з учасників спілкування сприймається іншим як особистість, і виникає найбільша сприйнятливість до міжособистісних впливів, передусім до педагогічного впливу вчителя [3]; - забезпечення психологічно оптимального підґрунтя для позитивних змін у пізнавальній,

моральній, поведінковій сферах особистості всіх учасників процесу навчального спілкування, для їхнього постійного комунікативного зростання, а відтак - підвищення культури спілкування і вироблення власного комунікативного стилю. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М 1980. 2. Ахманова О.С. и др. "Общее языкознание.

Формы существования, функции, история языка". М 1970г 3. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови. – Львів: Світ, 2003. 4. Бодалев А. А. Психологические условия педагогического общения // Психология педагогического общеиия / Сб. научных трудов Кировоград: КГПИ, 1991 Т. 1 С. 4 -14. 5. Винокур Г.

Говорящий и слушающий: варианты речевого поведения. – М.: Наука, 1993.–172 с. 6. Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – 208 с. 7. Головин Б.Н. Основы культуры речи. – М.: Высшая школа, 1980. 8. Гончарова Е.А. Ещё раз о стиле как научном объекте современного языкознания //Текст–Дискурс–Стиль. –

СПб, 2003. 9. Грабовська С.Л. Комунікативний менеджмент і управління трудовими ресурсами в некомерційних організаціях. Львів 2005р. 10. Дорошенко С.І. Основи культури і техніки усного мовлення: Навч. посібник. – Харків: “ОВС”, 2002. – 144 с. 11. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навчальний посібник. –

К.: Видавничий центр “Академія”, 2005. – 368 с. 12. Ефендиев А. Г. Общая социология М 2000г. 13. Єрмоленко С.Я Бабик С.П Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів/ За ред С.Я. Єрмоленко К.: Либідь, 2001. -224с. 14. Жинкин Н.И. Психологические основы развития речи //

В защиту живого слова. – М.: Просвещение, 1966. – С.5-25. 15. Занюк С. Психологія мотивації та емоцій. – Луцьк, 1997. 16. Зимняя И.А. Педагогическая психология. – Ростов-на-Дону, 1997. 17. Каган М.С. Мир общения: Проблема межсубъектных отношений М.: Политиздат,1988 319 с. 18. Кан-Калик В. А. Грамматика общения

М.: Роспедагентство, 1995 108 с. 19. Коваль А.П. Науковий стиль сучасної української мови. – К.: Вид-во КДУ, 1970. 20. Кожина М.Н. О специфике художественной и научной речи в аспекте функциональной стилистики. – Пермь, 1966. 21. Кравець Л. Стилістика сучасної української мови (фоностилістика, стилі): Збірник вправ. – К 2002. 22. Козубовська І.В, Лацанич О.Л, Спілкування в діяльності соціального педагога м.

Ужгород 2005р. 23. Корніяка О. М. Педагогічна діяльність і культура педагогічного спілкування // Практична психологія і соціальна робота. 2003. -№1. – с. 38-43. 24. Крыжанская Ю. С Третьяков В. П. Грамматика общения. / 2-е изд М.: Смысл: Академический проект, 1996 276 с. 25. Ларіна

Т. Є Психологічні умови використання невербальних засобів спілкування на уроці літератури м. Бердянськ, 2005р 26. Леонтьев А.А. Педагогическое обшение М.:Знание, 1979 48 с. 27. Ломов Б.Ф. Общение и социальные регуляторы поведения индивида./ В кн.: Психологические проблемы социальной регуляции поведения М.:Наука,1976. 28. Мацько Л.І Сидоренко О.М Мацько

О.М. Стилістика української мови. – К.: Вища школа, 2003. 29. Мурашов А.А. Культура речи: Учебн. пособие. – 2-е изд. – М Воронеж, 2004. – 576 с. 30. Обозов Н.Н. Психология межличностных отношений. – Киев, 1990. 31. Олійник Г.А Виразне читання. Основи теорії: Посібник для вчителів. – Тернопіль: Навчальна книга –

Богдан, 2001. – 224 с. 32. Петровский А. В. Психология о каждом из нас М.: Изд. Российского открытого университета, 1992 322 с. 33. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. 34. Реформаторський А.А. «Введение в язікознание», М 200г. 35. Русецкий В.Ф. Культура речи учителя. Практикум:

Учеб. пособие. – Минск, 1999. – 239 с. 36. Смелкова З.С. Педагогическое общение: Теория и практика учебного диалога на уроках словесности. – М.: Флинта: Наука, 1999. – 232 с. 37. Скорцов Л.И. Культура русской речи. – М.: Знание, 1995 38. Терлецька Л, Основи психології спілкування, Київ – 2002р 39.

Томан І. Мистецтво говорити. – К.: Україна, 1996. – 268 с. 40. Цветкова Т. К. Повышение культуры педагогического общения // Вопросы психологии. -1990 №2 С. 176-177.