Сталінський терор 2

Економічний ліцей №1

Пошукова робота на тему: “Сталінський терор”

Виконав: учень 10-А класу

Купрієвич Дмитро

МИКОЛАЇВ 2001

Великий терор Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади
у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самовря-
дуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Система-
тично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити рес-
публіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав
на його шляху, підлягав ліквідації. На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реаль-
ний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелі-
генція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовиць-
кими партіями 1917—1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фаб-
рикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний
терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюва-
них у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала
покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи
грунт до наступних арештів. Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929—1930 рр., коли в належності
до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України»
(СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників
інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніков-
ського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу
Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою
чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективі-
зації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Викорис-
тавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки,
радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту. Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного
удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ,
під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її
видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націона-
лістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого
під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до
Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато
його колег і майже всі учні. Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної пра-
вославної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви
були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митро-
полита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до
трудових таборів. У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер
вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим,
їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опорту-
ністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному
за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підоз-
рою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до
розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких
мас, а й навіть комуністичної верхівки. У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937—
1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в
тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та Червоноармійці руйнують церкву. Початок 30-х років деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з
іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі спо-
вістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх
вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим
часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті
є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український на-
ціоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсут-
тєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих укра-
їнських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації. Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи
не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста — ці традиційні бази підтримки комуністів — вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх
на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна
очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не прояви-
ла себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів Ук-
раїни «козлами відпущення» за провали 1932—1933 рр., Сталін наказав піддати їх
відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях
«Правди» та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в
проведенні зернозаготівель. Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між
вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України — з іншого,
вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши
прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала.безпорадною.
Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив
своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем», Павла
Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький
і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські
комуністи самі «правили бал» на Україні. Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, про-
вести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чи-
новників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на україні-
заторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання під-
порядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «куль-
турну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в про-
летаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської
культури». Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи
зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само
кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націо-
нал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів прав-
ління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників
нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з
240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували
62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів.
До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з
Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію
України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і
драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ
фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до
Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заареш-
тували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники,
такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви. Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комі-
саріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогоподарська академія, ред-
колегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніз-
дами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р.,
підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналі-
стичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити... структуру української соціалістич-
ної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота.
Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох ти-
сяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько
300 вчених і письменників».
Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток
стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії зви-
нувачували у «фашизмі», «троцькізмі». «відсутності більшовицької пильності» та
«зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між
січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев
зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. На-
віть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого
роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Ук Станіслав Косіор і Микита Хрущов. 1927 р. раїні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої
свободи й незалежності». Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в ос-
новному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937—1938 рр. охопила весь
Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Ста-
ліна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почут-
тям незахищеності, рабської залежності й покори «великому вождеві», У низці по-
казових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі «бать-
ки-засновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція,
що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала «змови» терористичних груп,
пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний ви-
рок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в си-
бірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників», слідчі
НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Кого завербували
ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина
військового командування — єдина база потенційної опозиції. І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших уда-
рів. На відміну від чисток 1933 р., під час яких репресували противників колективіза-
ції та українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та
весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний ви-
конавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильно-
сті сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво
української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вима-
гав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р.
прибули три особистих представники Сталіна — Вячеслав Молотов, Микола Єжов і
Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора,
Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В ре-
зультаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заареш-
товано і страчено. Прем'єр-міністр Любченко скінчив життя самогубством. Загинули
майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали
близько 37 °о членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового
«віце-короля» Москви у Києві Микити Хрущова, українська компартія «була ви-
чищена до блиску». НКВС планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, ко-
лишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там
родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у величезних кіль-
костях. Про масштаби «Великої чистки» свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під
час другої світової війни масове поховання 10 тис. розстріляних у 1937—1938 рр.
місцевих жителів. З огляду на брак інформації західним ученим важко встановити за-
гальну цифру людських втрат, яких завдав сталінський терор. За підрахунками Ада-
ма Улама, в усьому Радянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоло-
вік було страчено й десь від 3 до 12 млн заслано до таборів. У світлі вищезгаданих
чинників можна припустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно
високим. До кінця 1930-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші
неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя
був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й про-
тестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емі-
сарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна
втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком про-
мисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у
розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпо-
рядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихоло-
щувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а
замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні.
Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче
оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республікан-
ську структуру Радянського Союзу. Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськи-
ми поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з
Харкова було переведено до її традиційного центру — Києва. У 1936 р. Сталін повто-
рив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову консти-
туцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися грома-
дяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати
Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також
підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 1 1, поділивши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінсько-
го цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: «Жити стало кра-
ще, жити стало веселіше».