Історія винвкнення шахів

Реферат

на тему:

Історія розвитку шахів
Зміст

1. Вступ

2. Виникнення шахів

3. Нова історія

3.1 Вільгельм Стейніц

3.2 Емануїл Ласькер

3.3 Хосе Рауль Капабланка

3.4 Олександр Алехін

3.5 Макс Ейве

3.6 Михайло Ботвінник

3.7 Василь Значень

3.8 Михайло Таль

3.9 Тігран Петросян

3.10 Борис Спаський

3.11 Роберт Фішер

3.12 Анатолій Карпов

3.13 Гарі Каспаров

4. Новітня історія

5. Висновок

Вступ

Що таке шахи? Спорт, наука або мистецтво?

Шахи ­ перш за все гра, і перші шахісти, необтяжені думкою про стратегію, не мудруючи лукаво, вели в бій свої іграшкові армії назустріч такому ж недосвідченому, але інколи здавався таким підступним ворогу. Подібно недосвідченим полководцям ті гравці не давали собі праці задуматися про гармонійний розвиток своїх сил на полі бою і сподівалися на чисельну перевагу, не розуміючи при цьому, що успіх в битві забезпечує лише переважання над супротивником на головній ділянці фронту. Небагато партій, що прийшли до нас з тих часів, здаються наївними, хоча деколи вони прекрасні, як безневинні усмішки не покалічених ще життям немовлят. Було таке дитинство шахів, що розтягнулося на століття.

Історія

Існує немало легенд і різних припущенні про походження шахової гри, але точно встановлених фактів вдалося поки зібрати дуже трохи. Історично достовірним можна вважати, що шахи зародилися в Індії понад 2000 років тому. Гра називалася тоді „чатуранга”, що значить на санскриті - чотири роди, війська з чотирма пологами зброї: колісниці, слони, кіннота, піхота.

Як свідчить Ратнакари (IX в.) В „чатуранзі” було всього 4 фігури - дошка 9х9. Відмінністю і розташуванням своїх фігур вона прагнула відобразити склад і лад індійського війська того часу. Шахи, що налічували за старих часів багато різновидів, з Індії розповсюдилися по всій східній і центральній Азії, а в кінці V або початку VI століття проникли до Ірану. Тут ця гра, де "перемогу розумом беруть", як мовиться в одному з якнайдавніших рукописів, користувалася великою популярністю.

В VII сторіччі з шахами познайомилися завойовники іранської монархії - араби. Нову для них гру вони називали шатрандж (від персидського шатранг). В ту далеку епоху правила шахової гри багато в чому відрізнялися від нинішніх. Араби розвинули і дещо удосконалили стародавню шахову гру. Максимального розвитку шахи у арабів досягли в IX-Х сторіччях. Рукописи, що збереглися, свідчать, що араби цікавилися не тільки практичною грою, але і шаховою композицією (задачі, етюди), а також дослідженнями (аналізом) окремих позицій. В даний час ці дослідження мають обмежене значення зважаючи на відмінність в ходах деяких фігур.Тільки ходи короля, тури і коня були у той час такими ж, як зараз. Ферзь був тоді не найсильнішим, а навпаки, найслабішою фігурою – він пересувався лише на одне поле по діагоналі, а слон скоював своєрідний стрибок по діагоналі через одне поле. Пішаки в початковому положенні можна було просувати тільки на одне поле. Сучасної рокіровки не існувало. Легко зрозуміти, що при таких правилах ходів зіткнення сил починалося значно пізніше, ніж в сучасних, "далекобійних" шахах, і взагалі темп гри в шатранджі відрізнявся великою повільністю. Метою маневрів було, як і зараз, поставити ворожого короля в безвихідне положення, дати йому "мат" або, якщо траплялося, "пат", що також вважалося тоді перемогою. Проте, беручи до уваги слабкість ферзя і слонів, а отже, і відносно велику силу короля, мат (також і пат) був в практичній грі великою рідкістю (такі закінчення партій викликали здивування і часом записувалися, що і сприяло створенню і розвитку шахової композиції). Нормально перемога в практичній партії досягалася позбавленням ворожого короля всіх фігур його табору ("самотній король"); боротьба йшла "на знищення". Таким чином, шатрандж знав деякі різновиди перемоги, що втратили своє значення в даний час.

Культура шахової гри, що досягла досить значного розвитку у арабів, помітно знизилася під час переходу шатранджа до Європи.

Період з Х по XV сторіччя був періодом упадку шахового мистецтва. Це і зрозуміло. То була епоха неподільного панування феодалізму і католицької церкви, епоха, що характеризувалася загальним пониженням рівня культури. Атмосфера середньовіччя, що мертвить, не сприяла вільному розвитку мистецтв.

Шахи ставали часом грою азарту; в них грали на гроші, так само, як в кістці, триктрак і тому подібні ігри. Тому знижувався моральний рівень шахів. В кінці XIII століття католицька церква навіть віднесла їх до числа заборонених "негідних християнина, гріховних забав", але це гоніння продовжувалося порівняно недовго і було відмінене в середині XIV століття. Найбільша перешкода для розвитку шатранджі була закладена в ньому самому - в його правилах, в його повільному характері. Природним було тому прагнення укоротити процес гри зробити її більш стрімкою і швидше допускаючій розв'язку. Це і привело поступово до вироблення сучасних правил. Сучасні правила гри склалися в основному в епоху Відродження (XV-XVI ст.), хоча повна їх одноманітність встановилася лише близько 100 років тому.

У зв'язку з реформою правил гри для шахів наступив період нового розквіту. Вирішальне значення тут придбали що росте популярність шахів серед народних мас і винахід книгодрукування, що сприяв розвитку шахової літератури. З цього періоду починається історія шахів нового часу. Цілий ряд теоретиків і шахістів-практиків з жаром поглибився у вивчення багатих можливостей, що відкрилися в грі у зв'язку з її реформацією. В кінці XV і на початку XVI століття з'являються перші книги по шахах; цінність їх для теперішнього часу, звичайно, незначна.

Партії XVII століття, що дійшли до нас, свідчать про те, що гра того часу була ще дуже наївною і характеризувалася стрімкими комбінаційними атаками на ворожого короля, пов'язаними з жертвами фігур і, особливо, пішаків.

Кращим шахістом-практиком XVIII століття був француз Філідор (1726-1795). Він був відомий і як теоретик, що застосував і ряд загальних принципів побудови і ведення партії, що обгрунтував. Особливе значення Філідор надавав руху пішаків. "Пішаки - душа шахів", -говорил він. Свою теорію Філідор виклав в 1749 році в гучному і витримав згодом цілий ряд видань "Дослідженні шахової гри".

Гра "за системою Філідора" додавала партії повільний і обережний, позиційний характер. Фігури грали підлеглу роль, і дії їх були скутими, оскільки основним принципом було планомірне пішакове настання. Проти такого одностороннього напряму в грі виступив в другій половині XVIII століття ряд теоретиків. Але лише на початку наступного сторіччя почалося поступове повернення до фігурної, комбінаційної гри. Найсильнішими шахістами в тридцятих і сорокових роках XIX століття вважалися Лабурдонне і потім Стаунтон.

Був такий у загальних рисах шлях розвитку шахів в Західній Європі від часу первинного ознайомлення з ними до середини XIX століття. Інакше відбувався в цей період розвиток шахів в Росії.

Шляхи і час проникнення шахів в стародавню Русь залишаються не цілком з'ясованими до теперішнього часу. Проте що не викликає сумніву фактом вважається, що шахи проникли до нас безпосередньо з сходу. Головним доказом цього є чистота російської шахової термінології, що зберегла східні найменування майже всіх що беруть участь в грі фігур без спотворень і переробок, характерних для країн Західної Європи. Час проникнення до нас шахів різні дослідники визначають по-різному: від IX до XII століття.

Політичні і соціальні умови мало сприяли розвитку шахів в старій Росії. Протягом ряду сторіч (з XIII по XVII в.) вони піддавалися гонінню з боку церкви,, убачаючої в них відгомін язичества і ставлячої їх на один рівень з грою в кістки і іншими азартними іграми. Був період, коли шахову гру забороняла в законодавчому порядку державна влада. Це, зрозуміло, негативно впливало на розвиток шахів в Росії.

Все ж таки приваблива сила шахів була така велика, що шахи продовжували жити в народі, не дивлячись на усілякі заборони; якнайкраще цьому доказ - сама велика кількість і повторність заборон. Іншим безперечним свідоцтвом значного розповсюдження шахів є російський народний епос-билини, старовинні пісні, прислів'я, де часто, зустрічаються згадки про шахову гру і запозичені з неї образи і вирази. Звичайно, всякі заборони не заважали грати в шахи царям, боярам і духівництву, хоча якраз відносно духовних осіб заборони були особливо строгі. В другій половині XVII століття гоніння поступово втратили свою гостроту.

Але характерний, що ще в 1731 році якийсь митрополит доносив на іншого, що той велів зняти на своєму московському подвір'ї дзвону, щоб дзвін їх не заважав йому всю ніч грати в шахи. Про значне розповсюдження шахів говорять і повідомлення іноземців, що приїжджали в ту епоху до московії по дипломатичних і торгових справах. Вони одностайні не тільки в питанні про широке розповсюдження шахів, але і відзначають з подивом мистецтво, з яким росіяни грають в шахи. Найбільш виразно в цьому відношенні повідомлення однієї французької хроніки XVII століття, в якому розказується про посольство, направлене в 1685 році з Москви до Людовика XIV в складі понад 50 чоловік. В повідомленні мовиться: "Ці росіяни чудово грають в шахи; наші кращі гравці перед ними учні". Охоплюючи період до кінця XVIII століття в цілому, слід зазначити, що ряд історичних умов впливав уповільнюючим чином на розвиток шахів в Росії. Гоніння церкви, відсутність аж до XIX століття рукописних і друкарських робіт по шахах і інші причини зумовили більш пізній вихід російських майстрів на міжнародну арену. Не маючи нагоди в розглянутий нами період розвиватися ні в теоретичному, ні в практичному відношенні, шахи висували лише самородків, що залишилися безвісними талановитих любителів, дивуючих іноземців при рідкісних зустрічах з ними. Подібне положення зберігалося до кінця XVIII і початку XIX століття, коли в Росії почали створюватися перші шахові кухлі і виходити перші російські шахові книги.

Почалося XXІ століття, швидшає технічний прогрес, скорочуються відстані, поліпшуються комунікації між народами. Зміни торкаються і шахів: винайдений шаховий годинник, все частіше проводяться міжнародні турніри. На порядок денний виходить питання про офіційний титул чемпіона світу.

Шахи стають спортом.

Нова історія

Вільгельм Стейніц

(1836 - 1900), чемпіон світу 1886 - 1894 років.

В 1886 році шахова громадськість ухвалює провести матч між двома найсильнішими шахістами планети Вільгельмом Стейніцем і Іоганном Цукертортом і проголосити переможця офіційним чемпіоном світу. Цей матч пройшов в різних містах Америки і приніс переконливу перемогу Стейніцу.

Стейніц був не просто першим чемпіоном світу. Він був найбільшим шаховим теоретиком із всіх коли-небудь що жили на світі, бо він перший додав шаховій грі наукоподібний характер і підвів під шахову теорію твердий логічний фундамент. Проте перш ніж знайомити читача з біографією Стейніца і аналізувати його внесок в шахове мистецтво, звернемо увагу на один малопомітний на перший погляд нюанс. Чому чемпіон світу був визначений в матчевій зустрічі двох шахістів, а не в крупному турнірі з участю багатьох претендентів?

Питання не дозвільне: виявлення чемпіона в матчі увійде до традиції, і ми побачимо що на цю традицію ще сторіччя опісля посилатимуться сильні шахового миру в зручних для себе випадках.

Емануїл Ласькер

(1868 - 1941), чемпіон світу 1894 - 1921 років

Другий чемпіон світу народився в Берлінхене (Німеччина) в сім'ї кантора.

Як і Стейніц, Ласькер за походженням був євреєм. До речі, ніж пояснити такий високий відсоток євреїв серед найсильніших шахістів кінця XIX ­ почала XX століть? Очевидно, тим же що і переважання негрів в американському спорті і мистецтві ­ дискримінацією цих меншин в більшості інших областей людської діяльності. Тут доречно звернути увагу на той факт що після Другої світової війни засилля євреїв в шахах поступово йде на спад, а також пригадати, що в минулому столітті професійні боксери-євреї нерідко ставали королями британського рингу.

В шахи Ласькер почав грати досить рано і ще гімназистом підробляв в кафе грою на ставку, але вундеркіндом не був і турнірну кар'єру почав лише в двадцятирічному віці. Втім, він швидко досяг крупних успіхів і вже через п'ять років в 1894 році, перемігши в матчі Стейніца, став чемпіоном світу.

В 1902 році Ласькер захистив дисертацію і став доктором математики і філософії. Згодом він написав ряд не дуже значних наукових робіт, що представляють, втім відомий для нас інтерес: в своїх працях молодої і зрілий Ласькер незмінно відстоював концепцію нещадної життєвої боротьби.

Таким він був і в шахах. Прекрасно освоївши принципи "нової стейніцевської теорії" Ласькер зовсім не педантично слідував їм на практиці. Якщо Стейніц в будь-якій позиції керувався в грі своїми методами, то Ласькер в одному і тому ж положенні міг діяти по-різному, залежно від того з яким супротивником йому доводилося мати справу. Абсолютна істина його мало цікавила: іноді Ласькер свідомо обирав об'єктивно не найсильніше продовження, якщо мав підстави вважати що саме такий шлях найбільш незручний для конкретного опонента. Девіз другого чемпіона світу за дошкою можна сформулювати таким чином: "за всяку ціну переграти сидячого навпроти".

Хосе Рауль Капабланка

(1888 - 1942), чемпіон світу 1921 - 1927 років

Кубинський чемпіон народився в сім'ї багатого плантатора. В шахи почав грати чотирьох років від народження і проявив себе чудовим вундеркіндом; вже в 12 років став чемпіоном своєї країни. В 1904 році Капабланка приїхав в США і провів два роки в Колумбійському університеті, де, згідно його власним спогадам, "він посилено займався спортом". Покинувши університет, цей мазун долі почав присвячувати багато часу шахам а попутно поступив на дипломатичну службу, на якій і числився все своє життя.

Порівнюючи долі Ласькера і Капабланки, мимовільно замислюєшся над наївністю міфу про "рівні можливості" в сучасному капіталістичному суспільстві. Народжений в бідному гетто Ласькер завдяки праці і винятковим здібностям став доктором філософії і математики, але це не принесло йому серйозних дивідендів, оскільки все життя він розривався між наукою і шахами і йому доводилося невпинно трудитися для досягнення успіху. Непохитне ж положення в суспільстві абсолютно безтурботного Капабланки базувалося не стільки на його талантах (хоча обдарований він був понад всяку міру!), скільки на походженні. Нас, втім цікавить перш за все шахова кар'єра кубинця.

В Європі Капабланка вперше з'явився в 1911 році і відразу переконливо виграв сильний по складу (правда без Ласькера) турнір в Сан-Себастьяне. З цієї миті його можна вважати реальним претендентом на світову першість.

Проте пройшло ще довгі десять років, перш ніж Капабланка добився, нарешті, матчу з Ласькером. Поєдинок відбувся в Гавані і приніс переконливу перемогу Капабланке. Втім беззастережну перевагу над своїм попередником на троні Капабланка так ніколи і не зумів довести, і, як ми вже відзначали,

Ласькер, будучи на двадцять років старше за свого історичного суперника згодом не раз випереджав кубинця на найбільших змаганнях.

Отже, в 1921 році після 27-річного неподільного панування Ласькера шаховий мир знайшов нового чемпіона. Відзначимо, що вперше королем шахів став не безвісний єврей, що бачив в шахах єдиний засіб добитися суспільного положення а людина світла, успіх якої в суспільстві була значною мірою приречена походженням.

Олександр Алехін

(1892 - 1946), чемпіон світу 1927 - 1935 років, 1937 - 1946 років

Навіть в блискучій шерензі чемпіонів нової історії ім'я четвертого шахового короля стоїть осібно: збірки його партій містять більше шедеврів, ніж збірки трьох його попередників разом узятих а складна біографія першого російського чемпіона світу дотепер викликає суперечки і додаткові дослідження.

Олександр Алехін народився в Москві в багатій буржуазно-аристократичній сім'ї. Познайомившися з королівською грою в ранньому дитинстві, він, за його власними словами, "відчув непереборне прагнення до шахів". На відміну від Капабланки, Алехін завжди дуже багато займався, думав над своїм вдосконаленням, безперервно аналізував, і навіть смерть наздогнала його у шахівниці.

Фанатично зраджений шаховому мистецтву, Алехін проте був різносторонньо розвинутою людиною: вільно говорив і писав на декількох європейських мовах, мав вчений ступінь доктора права.

Першого значного успіху шістнадцятилітній Алехін добився в 1909 році, отримавши перемогу в турнірі любителів в рамках вже згадуваного нами Петербурзького конгресу пам'яті Чигоріна. Потім послідувала серія успіхів в європейських майстерних змаганнях, і, нарешті, в 1914 році на найсильнішому по складу турнірі в російській столиці Алехін бере третій приз, пропустивши вперед лише Ласькера і Капабланку. З цієї миті Алехін міцно входить в шахову еліту і стає кандидатом на світову першість.

В десяті роки і на початку двадцятих Алехін поступається в силі гри Ласькеру і Капабланці, але він безперервно працює, і колосальна праця, що множить на талант, поступово приносить плоди. В чудових книгах, написаних в ті роки Алехіним немає ні грана самомилування, лише глибока коректна оцінка творчості суперників і жорсткий нещадний самоаналіз, роздуми про шляхи до досягнення вищої мети. На відміну від Капабланки, Алехін не намагається створити у читача враження що все просто, і лише великий талант піднімає його над плебеями, навпаки, із сторінок своїх книг він предстає людиною, що поставила перед собою велику мету, безперервно думаючим і думаючим – як перемогти.

В 1927 році в Буенос-Айресі Алехін встав, нарешті, біля підніжжя шахового трону і переміг. В подальші роки він мав немало тріумфів, але матчева перемога над Капабланкою залишилася його найяскравішим досягненням. І винуватий в цьому перш за все він сам.

Макс Ейве

(1901 - 1982), чемпіон світу 1935 - 1937 років

П'ятий чемпіон світу народився в Амстердамі в сім'ї вчителя церковної школи. В міжнародних майстерних змаганнях Ейве з'явився на початку двадцятих років і якось не поспішаючи, дуже поступово "підібрався" до шахової еліти.

Він не був генієм; його послужний список не можна навіть порівнювати з переліком перемог його попередників на Олімпі. Відомо, що незадовго до першого матчу з Алехіним Ейве подумувати зовсім залишити шахи і повністю присвятити себе математиці. І все-таки він залишився в шахах, переміг Алехіна і став чемпіоном світу.

Ейве, єдиний з чемпіонів світу не був шаховим професіоналом. Деякі чемпіони, правда, мали вчені звання, але ступінь їх зайнятості наукою оцінити нелегко, і головною справою для них завжди залишалися шахи. Ейве ж навіть будучи чемпіоном світу, щодня викладав математику в жіночій гімназії.

В тридцяті роки Ейве поза сумнівом входив в шахову еліту, але найсильнішим, або навіть другим не був ніколи. Він жодного разу не перемагав в турнірах із справді "зоряним складом", програвав матчі іншим претендентам: в 1928 році двічі Боголюбову а в 1931 – Капабланці.

Як же такий шахіст став чемпіоном світу?

Ейве завжди був незручним партнером для Алехіна. Регулярно програючи Ласькеру і Капабланке, із змінним успіхом б'ючись з явно що поступалися російському чемпіону Боголюбовим, Німцовічем, Реті, голландець завжди успішно протистояв Алехіну. Вони зіграли між собою майже сто турнірних і матчевих партій, і на стороні Алехіна лише незначна перевага в окулярах.

Але ж потрібно було ще добитися матчу на першість миру. Можна майже безпомилково затверджувати, що якби Ейве був громадянином навряд чи не будь-якої іншої європейської країни, його матч з Алехіним ніколи б не відбувся. Він просто не знайшов би спонсорів.

Але маленька багата Голландія, де Ейве був національним героєм, організувала у себе такий матч, не пошкодувала засобів, навіть, може, і не дуже розраховувавши на перемогу свого чемпіона. І Ейве переміг!

Став чемпіоном світу Ейве без жодного зволікання підписав договір про матч-реванш, який відбувся в 1937 році і приніс переконливу перемогу Алехіну.

Ейве ще довго виступав в змаганнях, залишався прекрасним гросмейстером, але на титул чемпіона більш всерйоз не претендував.

З 1970 по 1978 рік він очолював Міжнародну шахову федерацію і проявив себе як авторитетний справедливий і діяльний президент. Все життя серйозно займаючись математикою, був професором двох університетів.

Таким він і залишився в нашій пам'яті – прекрасною людиною, відмінним шахістом, видним суспільним діячем, але... не великим чемпіоном.

Михайло Ботвінник

(1911 - 1995), чемпіон світу 1948 - 1957 років, 1958 - 1960 років, 1961 - 1963 років

Навіть при самому поверхневому ознайомленні із статтями і спогадами "патріарха" радянських шахів будь-який читач мимовільно звертає увагу на дві обставини – чудову цілеспрямованість автора і його колосальну "державність". Перша з цих якостей Ботвінника гідно усілякої пошани, проте виходить за рамки нашої теми, а ось друге... "Державність" Ботвінника дотепер викликає неоднозначні оцінки. Чи був Ботвінник переконаним "сталіністом", або він просто використовував систему з максимальною вигодою для себе? Розглянемо факти, початково примушуючі нас піднімати це питання. В кінці тридцятих років Ботвінник вже вважався реальним претендентом на першість миру: велися переговори про його матч з Алехіним. Проте, в 1940 році лідер радянських шахів терпить важку невдачу в черговому чемпіонаті країни. Перші два місця поділили Бондаревській і Лілієнталь, Значень був третім, Керес ­ четвертим, а Ботвінник з Болеславськім поділили п'яте і шосте місця. Було оголошене про проведення матчу на першість СРСР між двома переможцями турніру.

Матч-турнір на першість миру пройшов при п'яти учасниках (Ботвінник, Значень, Керес, Решевській і Ейве; Файн відмовився ­ він залишив практичну гру), причому, троє представляли Радянський Союз, а Ейве фактично виявився статистом набравши у результаті лише 4 очки в 20 партіях.

Аналізуючи епоху Ботвінника, необхідно торкнутися проблеми матч-реваншів: саме завдяки ним перший радянський чемпіон світу має такий значний послужний список, що ми маємо право говорити про "епоху Ботвінника в шахах".

Василь Значень

(1921 р. р.), чемпіон світу 1957 - 1958 років

Сьогодні він неохоче згадує сумнівні епізоди шахової історії перших післявоєнних літ; не любить звинувачувати Ботвінника, проти якого довгі роки боровся, причому не тільки за дошкою. Душевна благородність? Можливо. Тільки чи не ховається за цим боязнь ворушити сторінки історії, що пожовтіли? Адже спливти може різне.

Василь Значень - глибоко віруюча людина, фаталіст. Він часто говорить, що все приречено. А хто зумовив, що молоді (тоді!) шахісти О.Романішин і А.Чернін в побічних змаганнях що завоювали право на участь в престижних турнірах в Англії і Голландії, не поїдуть на ці турніри і буде замінений Смисловим? Хто зумовив, що на міжзональний турнір в Біле (1976 р.) замість Г.Кузьміна мав законне право, поїде що не пройшов спортивного відбору Значень? Не виключено, звичайно, що Значень ніяк не інтригував проти колег і вони були по не залежних від екс-чемпіона миру причинам відчужені радянською шаховою федерацією від участі в тих змаганнях, а потім вже замінені Смисловим. Мабуть, що так і було. Тільки ось чи коштувало так себе компрометувати! Адже колеги такого не прощають і не забувають. І відбувалося це в не так вже далеких сімдесятих, коли Василь Значень був екс-чемпіоном миру, що вже спортивно і творчо відбувся, матеріально забезпеченим, поважаним. Міг би і відмовитися від тих поїздок...

1948 - 1963 років, проте, на відміну від свого історичного суперника, чемпіоном світу був всього один рік.

Михайло Таль

(1936 - 1992), чемпіон світу 1960 - 1961 років

Він любив жінок і коньяк. І геніально грав в шахи. У нього майже не було ворогів. Ми говоримо "майже", бо хто не мав ворогів, той не був чемпіоном світу.

Про нього можна написати красиву повість, але зовсім не у зв'язку з нашою темою - і це кращий комплімент великому актору шахової сцени.

Тоді навіщо цей розділ, та ще й такий короткий? Наші статті символічні, бо наші герої і є глави шахової історії.

Тігран Петросян

(1929 - 1984), чемпіон світу 1963 - 1969 років

Лібералізація радянського суспільства, що почалася після смерті Сталіна, із цілком зрозумілих причин не в один день змінила шахове життя. Було потрібно декілька років, щоб слабшав вплив Ботвінника, змінилися методи у шахового керівництва а головне - розширилися загальні контакти Радянського Союзу із Заходом, що неминуче торкнулося і шахів.

Як це не парадоксально, широко відомий за радянських часів термін "невиїзної" увійшов до побуту як наслідок позитивних змін в Радянському Союзі. Річ у тому, що до "відлиги" виїзд за межу дозволявся лише дуже вузького коло осіб і затверджувалися такі списки в найвищому кабінеті. Та і взагалі, як показують результати "розкопок" радянських архівів, будь-хто хоч трохи важливий шаховий документ затверджував сам Сталін.

На початку шестидесятих поїздки за кордон рядових гросмейстерів і навіть найсильніших майстрів сталі настільки звичайними, наскільки взагалі "звичайною" могли стати подібні поїздки для радянського суспільства. Тоді-то і виник горезвісний термін "невиїзної" і саме Петросян став першим чемпіоном світу, що мав величезне, майже вирішальний вплив при розподілі поїздок. Тут не затримуватимемося - про все цьому вже неодноразово писалося, помітимо лише що Петросян першим ввів в практику таку політику. Чим був Петросян, як чемпіон світу?

Зовсім випадковим чемпіоном його вважати не можна: він входив в світову еліту дуже довго, починаючи з 1953 роком, коли зайняв почесне п'яте місце в турнірі претендентів в Цюріху. З цієї миті Петросян, мабуть міг виграти будь-який з подальших претендентських циклів. Але міг і не виграти: в ті роки завжди було дещо в рівній мірі гідних кандидатів. Доля посміхнулася Петросяну в 1962 році на Кюрасао.

Борис Спаський

(1937 р. р.), чемпіон світу 1969 - 1972 років

Нелегким був шлях Бориса Спаського до чемпіонського звання. Він неодноразово спотикався на всіх стадіях розиграшу першості миру і, навіть "добравшися", нарешті, до чемпіона, здолав його не з першої спроби: поразка 1966 року примусила Спаського знов пройти через горнило претендентських матчів. Так, претендентом він був блискучим, а ось чемпіоном виявився блідим.

Створюється навіть враження, що цей скромний, судячи з усього, людина обтяжувалася високим титулом. Не було в шаховій історії іншого випадку, щоб чемпіон так коректно і навіть доброзичливо відносився до претендента, як Спаський до Фішера. Хоча на якого ще чемпіона насувався такий грізний претендент!? Навіть коли Фішер починав "свій цикл", Спаський неодноразово заявляв, що американець - явище в шахах екстраординарне, і що він неодмінно повинен стати чемпіоном світу. І в Рейк'явіку в критичні хвилини у Спаського вистачило душевної благородності, щоб залишитися на висоті положення. Напередодні того матчу прогнози були практично однозначними: Фішер повинен перемогти. Проте на старті перед радянськими функціонерами несподівано блиснув промінь надії: з вини Фішера матч почався із запізненням, потім американець програв першу партію і не з'явився на другу. В той момент багато хто вважав, що Спаський має моральне право відмовитися від продовження боротьби зважаючи на неспортивну поведінку суперника. Існувала навіть вірогідність, що в цьому випадку ФІДЕ дискваліфікує Фішера, і формально Спаський залишиться чемпіоном. Так чи інакше, радянським шаховим функціонерам і партійним кураторам шахів представлялася принадна можливість зірвати матч під зручним приводом, та ще при рахунку в "свою користь". Проте Спаський був невблаганний.

Він не дозволив собі жодного вислову проти Фішера і, як ні в чому ні бувало, продовжив боротьбу проти перевершуючого суперника.

Втративши титул, Спаський ще довго активно виступав в змаганнях, брав участь в претендентских матчах, проте минувщина блиск і енергія в його грі більше не виявлялася. Він не замазав себе ніякими склоками, і його ім'я, поза сумнівом, одне з найсимпатичніших у ряді імен радянських чемпіонів світу.

Роберт Фішер

(1943 р. р.), чемпіон світу 1972 - 1975 років

В 1957 році шахові видання планети облетіла сенсаційна звістка: чемпіоном Америки став чотирнадцятирічний хлопчик. Випадковість?

Небачений досі приклад шахової акселерації? То було початком блискучої і багато в чому безприкладної кар'єри Роберта Джеймса Фішера.

Він не знаменитий на батьківщині. Ми, проте, пишемо, в першу чергу, з розрахунку на російського читача, а в сімдесяті роки Роберт Фішер був навряд чи не найпопулярнішим американцем в Радянському Союзі. Можна сміливо сказати що жодна особа в шахах не викликала таких запеклих суперечок і полярних оцінок.

Писати про Фішера легко і приємно: тема виграшна, вже декілька десятиріч виключно приваблива як для авторів, так і для читачів.

Вражаючий факт: скільки сумнівних вчинків божевільних висловів дозволив собі американський гросмейстер, проте зберіг симпатії своїх численних прихильників - така велика чарівливість Фішера як художника і спортсмена. Про нього цілком можна написати окрему монографію для нашої ж теми необхідно хоча б коротко розглянути шаховий шлях Фішера, оскільки він - єдиний в новітній історії західний претендент, що зумів подолати щільну стінку радянських гросмейстерів і стати чемпіоном світу.

1958 рік. Підкоривши Нове світло, "хлопчик з Брукліна" відправляється завойовувати старий. Міжзональний турнір в Портороже – і нова сенсація: п'ятнадцятирічний шахіст стає гросмейстером і претендентом. Такого історія ще не знала. Не знає додамо, і до цього дня: з'явилися ще більш юні гросмейстери, але зв'язано це, в основному, з девальвацією самого звання.

Анатолій Карпов

(1951 р. р.), чемпіон світу 1975 - 1985 років

Після порівняно спокійних шестидесятих на шаховому троні знов запанував "державний монстр". Які ж чинники зумовили таке явище нешахового порядку, як дванадцятий чемпіон світу?

Обмовимося відразу, що в чисто шаховому плані до Карпову претензій немає і бути не може: він - великий шахіст, і його послужний список вражає навіть на фоні переліку перемог будь-якого іншого чемпіона світу.

В свої кращі роки Карпов не був першим серед рівних, він був дійсно найсильнішим, тому говорити про якісь махінації, що забезпечували його перемоги не доводиться. І все-таки він був одним з найвпливовіших і привілейованих членів радянського суспільства - головою Фундації миру, членом ЦК ВЛКСМ, кандидатом економічних наук, людиною, яку знали в обличчя люди, далекі від шахів. Навіщо ж знадобився радвладі такий дбайливо опікуваний фаворит?

Мабуть, причин тут дещо. По-перше, перед самим "явищем народу Карпова Фішер" яскраво продемонстрував, що Захід також може перемагати. По-друге, під час матчу в Рейк'явіку "в не зовсім безнадійному положенні" Спаський повівся так незалежно, що це не могло не послужити уроком Кремлю. Нарешті, вже в пору чемпіонського Карпова, втеча на захід Корчного, найсильнішого на той момент претендента примусило власті ще раз задуматися про винятковість і необхідність Карпова.

Г

ар

і Каспаров

(1963 р. р.), чемпіон світу з 1985 року

Величезний талант, найвища працездатність і прекрасні умови для вдосконалення зумовили практично безхмарний шлях тринадцятого чемпіона світу до вершин майстерності. Лише ставши претендентом, Каспаров вперше зіткнувся з труднощами. Йому історично не пощастило: якщо Карпов дозрів, як претендент, в період чемпіонського американця Фішера, то Каспаров рішуче постукав в двері вищого суспільства, коли радвлада мала свого чемпіона і була їм цілком задоволені. Геніальний шахіст виявився не потрібен власній федерації! В результаті в 1983 році шаховий мир став свідком унікального дійства: під абсолютно ідіотським приводом радянські функціонери намагалися зірвати півфінальний матч претендентів між Каспаровим і Корчним, причому, всупереч звичаю, абсолютно не нападали на Корчного і явно провокували ФІДЕ зарахувати поразку Каспарову! І ним це майже вдалося, але... втрутився азербайджанський лідер Г.Алієв.

Новітня історія

1. Нова конституція шахового королівства

На конгресі ФІДЕ 1947 року була, нарешті, вироблена і затверджена впорядкована система розиграшу першості миру. Весь світ розбили на зони; спершу проводилися зональні змагання, потім міжзональний турнір (пізніше декілька турнірів), переможці якого зустрічалися в турнірі претендентів (внаслідок ­ в матчах претендентів) і виявляли матчевого суперника чемпіону світу. Весь цикл займав три роки. Таким чином, кожні три роки чемпіон повинен був відстоювати своє звання в матчі. Одночасно прийнятий і більш ніж сумнівне рішення, що у разі поразки чемпіон через рік має право на матч-реванш (докладніше про це ми поговоримо на чолі про першого радянського чемпіона світу). Не дивлячись на серйозні недоліки (їх ми і аналізуватимемо в нашій роботі), система ця проіснувала близько сорока років і була, в цілому, явищем прогресивним. Проте перш за все вимагалося визначити наступника Алехіна на шаховому троні. З цією метою в 1948 році був проведений матч-турнір на першість миру з участю п'яти самих гідних (на думку ФІДЕ) кандидатів (про це змагання ми ще поговоримо детально; поки лише відзначимо, що це був єдиний в історії випадок, коли чемпіон був визначений в турнірі по круговій системі).

2. Радянська шахова школа

При вивченні післявоєнної історії шахів неможливо пройти мимо такого феноменального явища, як "радянська шахова школа". Важко навести інший приклад такої переважної переваги однієї нації над всіма іншими в якій-небудь області людської діяльності.

Ймовірно, все почалося з природного для "першої держави нового типу" прагнення довести свою спроможність, а в дещо, по можливості, і продемонструвати свої переваги. В цьому значенні шахи виявилися прекрасним об'єктом для додатку сил, причому по багатьох міркуваннях: вони мали в Росії непогані корені, ідеально вписувалися в систему, направлену на підвищення народної освіти, головне ж ­ були "недорогим видом" спорту.

В тридцяті роки виходить на міжнародну арену і відразу завойовує визнання перше покоління майстрів, що сформувалися вже при радвладі. На порядок денний природно ставиться питання про завоювання першості в світі і з цієї миті вся та метушня навкруги титулу "Champion World", яку ми охрестили "шаховою політикою", вперше потрапляє в коло інтересів вищих ешелонів влади величезної і могутньої держави. В післявоєнні роки вже більшість сильних шахового миру проживає на горезвісній "шостій частині суші" і користується послугами найбагатшого в світі спонсора ­ Комуністичної партії Радянського Союзу. Слідує без тіні іронії визнати що спонсор цей дійсно проявив себе виключно щедрим і талановитим шаховим організатором: ніколи і ніде в світі не було створено таких благодатних умов для зростання молодих талантів і таких серйозних привілеїв для ведучих майстрів. Проте і віддачі цей спонсор вимагав нещадно, а у разі щонайменших утруднень охоче втручався в перипетії спортивної боротьби.

Таким чином, в новітній історії проблема договірних партій ­ і навіть цілих змагань! ­ стоїть вельми гостро.

Висновок

Шахова академія гросмейстера А.Єрмолінського в Огайо раз на три місяці оголошує кращого гравця минулого кварталу. Недавно в такій ролі вперше названа людина, що не зробила жодного ходу на шахівниці в офіційних змаганнях. Дещо дивний вибір, проте внесок Кірсана Ілюмжінова в сучасний шаховий спорт, дійсно важко переоцінити. Нинішній президент ФІДЕ, можливо, найталановитіший організатор і, поза сумнівом, найбільший спонсор в історії шахів. Ми вельми детально розглянули різні варіації класичної форми боротьби за шахову корону. То була історія шахової монархії. Історія блискуча, дуже нам дорога, але... вже історія.

Як ми відзначали вище, шахова монархія померла сама собою, її ніхто не відміняв вольовим рішенням. Сьогодні багато кому здається, що вона ще жива, лише переживає кризу. Проте, на нашу думку, ці люди глибоко і безнадійно помиляються. В шахах наступає демократія, яка повинна характеризуватися настанням справжнього професіоналізму, тобто підвищенням рівня економічної захищеності професіоналів. На жаль, час працює проти нашої гри. Мабуть, шахи (як і, наприклад, література) належать до тих областей людської діяльності, які у міру настання технічного прогресу не витримують конкуренції і поступово втрачають свою привабливість. Сьогодні багато хто сподівається на Інтернет як на виключно зручний "світ" для пропаганди шахів. Ми не схильні розділяти такого роду оптимізм: як тільки Інтернет в технічному відношенні істотно швидшатиме, більш видовищні дисципліни витіснять звідти шахи, подібно тому, як це відбулося на телебаченні. Проте сумні прогнози зовсім не означають, що ми повинні змиритися з неминучим, замість того, щоб у міру сил прагнути продовжити століття популярності шахів. Останніми роками пожвавилася дискусія про авторські права шахістів на зіграні ними партії. Полеміка з цього питання природним чином підняла проблему матеріального положення шахових професіоналів. Були створені спеціальні комісії, результати роботи яких маловтішні ­ шахи прогодувати не можуть.

Що робити? Як змінити стан речей? Адже в шахи "приходить" не так вже мало грошей. Ось тільки розподіляються ці гроші абсолютно несправедливо. Ні в одній області людської діяльності на сьогоднішній день немає такої величезної різниці в доходах між найсильнішим і його найближчими конкурентами. Додамо ще, що ніде найсильнішому не дозволяється так рідко і на таких привільних умовах доводити свою перевагу. Радикальний і привабливий вихід з положення запропонував президент ФІДЕ К.Ілюмжінов. Суть його системи (вже що пройшла перевірку на практиці) в наступному. Сотня найсильніших шахістів в локальному змаганні з мікроматчів по олімпійській системі щорічно або раз в два роки визначає чемпіона світу. На розиграш чемпіонату світу спонсори охочіше, ніж на інше змагання, виділяють значну суму, яка ділиться пропорційно результатам між всіма учасниками. Таким чином, навіть вибулі з боротьби на першому ж етапі гросмейстери щорічно або раз в два роки одержують дуже солідну надбавку до своїх доходів, і стабільно що входять в першу сотню рейтинг-листа шахісти можуть існувати від практичної гри. Перше таке змагання, що завершилося в січні 1998 року в Лозанні, пройшло в цілому успішно, хоча, звичайно, не було ідеально організовано, що цілком простимий для першої спроби такого роду. Неодноразово наголошувався, як обурливий, факт допуску відразу у фінал чемпіона світу за версією ФІДЕ А.Карпова. Нам здається, що на старті локального змагання абсолютно всі учасники повинні бути в рівних умовах. На наш погляд, логічніше всього якщо в чемпіонаті світу незмінно братимуть участь 128 шахістів, і всі вони починатимуть боротьбу з першого раунду.

Висловлювалася думка, що таке змагання повинне називатися "турніром претендентів", а його переможець ­ одержувати право на матч з чемпіоном світу. Проте, під "турнір претендентів" набагато важче знайти гроші, ніж під "чемпіонат світу" і знову вийде, що призери такого змагання отримають по декілька тисяч доларів, а його єдиний переможець ­ не більш, ніж перший серед рівних! ­ поділить з чемпіоном пару мільйонів.

І все-таки, деякі розумні привілеї чемпіону світу зберегти можна. Можна зберегти і матчі на першість миру як змагання, сприяючі розвитку теорії шахів.

Автор цих рядків хоче запропонувати наступну компромісну систему розиграшу першості миру.

Один раз в два роки (в парні роки) 128 шахістів, включаючи чемпіона світу, розігрують чемпіонський титул за системою Ілюмжінова.

Якщо чемпіон світу перемагає в цьому змаганні, то він зберігає своє звання на наступні два роки. Якщо ж перемагає інший гросмейстер, то він стає чемпіоном світу, проте через рік (в непарний рік) зобов'язаний захищати свій титул проти колишнього чемпіона в матчі з 12-16 партій.

На жаль, прийти до якого-небудь компромісу на практиці нелегко. Що чекає шахового миру? Поживемо ­ побачимо...

Використана література

1. Валерій Сегаль. Боги, обпалюючі горщики

2. Костянтин Кнопп. Від Індії до наших днів

3. Сем Слоун. The Origin of Chess (Виникненняшахів).