Соціальна роль смерті в управлінні суспільством

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Петра Могили

Реферат

на тему

Соціальна роль смерті в управлінні супільством

ВИКОНАВ: студент гр.232

Гусак Д.

ПЕРЕВІРИВ: Хорунжий А. Ф.

МИКОЛАЇВ, 2003

План

Вступ

Відчуження мертвих із соціального обміну

Безсмертя і влада

Смерть як інструмент політики, види смерті

Контроль смерті

Чому тіла терористів не слід видавати родичам

Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП

В якості універсального атрибута людського, смерть існує лише з тих пір, як почалась соціальна дискримінація мертвих. Інститут смерті, точно так як і інститути потусторонього існування й безсмертя, суть завоювання політичного раціоналізму церкви, саме на управлінні цією уявною сферою смерті будують свою владу. А зникнення загробного життя в його релігійному розумінні – це ще більш пізніше завоювання державного політичного раціоналізму. Коли загробнежиття ліквідується прогресом ”матеріалістичного ” розуму, то це просто означає, що воно перейшло в життя як таке ; і саме на управлінні життям як об’єктивним позажитям будує свою владу держава. Опорою йому слугує секуляризована смерть, трансцендентальність соціального, і сила його виходить із цієї втіленої ним смертельної абстракції. Як медицина завідує трупом, так і держава завідуємертвим тілом соціуму.

Вираження суверенітету існує, у значній мірі, у владі й здатності диктувати, хто може жити і хто повинний умерти. Отже, щоб убити або дозволяти , щоб жили це і складає межі суверенітету, його фундаментальну ознаку. Втілювач суверенітету повинен здійснити контроль над смертністю і визначати життя як розгортання й прояв влади.

Під тим, що практичні умови права полягають у тому, щоб убити або дозволяти жити. Хто предмет цього, чи є він правильним? Чи дійсно поняття biopower досить, щоб визначити сучасні шляхи, в які політик, під виглядом війни, опору, або боротьби проти терору, робить убивство ворога як первинну й абсолютну річ? Війна, зрештою, є не засобом досягнення суверенітету, а способом здійснити право убити. Уявляючи політику як форму війни, ми повинні запитати: „Яке місце дається життю, смерті, і людському тілу (особливо ранених або убитих )? Як ці питання висвітлені в законах влади?

Відчуження мертвих із соціального обміну

Важливою проблемою сучасних суспільств є те, що на відміну від первіснихсуспільств у сучасних іде незворотній процес еволюції: поступово мертві перестають існувати. Вони виводяться за рамки символічного кругообігу групи. Вони більше не є повноцінними істотами, гідними партнерами обміну. На це все вказує відокремлення все далі і далі від груп живих – із дому на кладовище (це перший пункт, первоначально ще розташований в центрі міста, потім утворює певне гетто), потім все далі від центру на периферію, в кінцевому рахунку – нікуди, як у нових містах чи сучасних столицях, де для мертвих уже нічого не передбачено, ні у фізичному ні в психологічному просторі. В нових містах, як у рамках сучасної суспільної раціональності, можуть знайти своє місце навіть слабоумні, злочинці, а також люди з аморальною поведінкою – тільки функція смерті не може бути тут ні запрограмована, ні локалізована. З нею вже не знають, що робити. Бо зараз бути мертвим – нормально, і це дещо нове. Бути мертвим – зовсім неодягнена аномалія, в порівняні з нею все інше виглядає незначним. Смерть – це антисуспільна, невиправно відхилена поведінка. Мертвим узагалі не відводиться ніякого місця, ніякого простору й часу, їх тепер відкидають у радикальну утопію – навіть не скупчують на кладовищах, а просто розвіюють дим. Але ми знаємо, що означають такі місця, які неможливо знайти: якщо більше немає фабрики, значить праця тепер усюди, - якщо більше немає тюрми, значить ізоляція й ув’язнення стають повсякденними в соціальному просторі й часі, - якщо більше немає капіталу (та його марксиської критики), значить закон цінності перейшов у всі можливі форми регулюючого самого себе існування, і т.д. Якщо більше немає кладовища, це значить, що його функцію виконують всі сучасні міста в цілому – це мертві міста та міста смерті. Виходячи з того,що сучасне місто, є найвищою формою культури, то можна сказати, що і вся наша культура є просто культурою смерті. Зараз коли дешеві багатоквартирні будівлі стають все більше схожими на кладовища, справжні кладовища закономірно набувають форми житла (напр. Ніці). Цікавим є те , що у великих містах традиційні кладовища являються єдиними зеленими й незабудованими частинами міського гетто. Простір мертвих стає єдиною територією в місті, придатною для життя, - цей факт говорить пре інверсію цінностей у сучасному некрополі.

Безсмертя і влада

Паралельно із сегрегацією мертвих складається поняття про безсмертя. Первоначально безсмертя було емблемою влади і соціальної трансцендентації. В первісних суспільствах, де не було структури політичної влади, немає особистого безсмертя. В подальшому розвитку, в менш сегментарних суспільствах, з'являються “відносна” душа та “обмежене”безсмертя, яке відповідає відносній трансцендентальності владних структур. Потім безсмертя розповсюджується й увіковічується в деспотичних суспільствах, в великих Імперіях із тотальною трансцендентацією влади. Спочатку цією перевагою користувались цар і фараони, а потім усе більше коло людей. Поява безсмертя може розглядатись як акт зародження влади. Не тільки, тому що цей механізм дає можливість вимагати відмову від земного життя і шантажувати платою в іншому світі, але і більш глибшим чином, через установлення заборони на смерть і одночасно спеціальної інстанції, яка за цією забороною слідкує, - влади. Порушити союз мертвих і живих, порушити обмін життя й смерті, вилучити життя з його тісних зв'язків із смертю і накласти заборону на смерть і мертвих – саме тут і виникає соціальний контроль. Існування влади можливе лише за умови, що смерть більше не гуляє на волі, що мертві знаходяться під наглядом, і чекають того часу, коли в ув’язнені опинеться і все життя. Фундаментальний акт витіснення полягає не у витіснені несвідомих захоплень, будь якої енергії чи лібідо, воно не має антропологічного характеру, - це акт витіснення смерті, і характер його соціальний, в тому сенсі, що з його допомогою відбувається поворот до репресивної соціалізації життя.

Як відомо, історично основу влади жерців становить їх монополія на смерть і виключне право контролювати відносини з мертвими. Мертві першими виділяються в окрему область, яка допускає до обміну тільки через інстанцію жерців. Тут, на цій заставі смерті, і утворюється влада. Коли говорять, що влада “стоїть за кермом” , то це не просто метафора: вона і є границя між життям і смертю, контрольно-пропускний пункт на шляху між ними. В подальшому влада закріплюється між суб'єктом і його окремим від нього тілом, між людиною і її окремою від неї працею – в точці розриву виникає інстанція медитації репрезентації. Потім усі форми влади так чи інакше пов’язані з цим питанням, тому що в кінці кінців влада завжди тримається на маніпулюванні та управлінні смертю.

Смерть як інструмент політики, види смерті

Влада над правосуддям, смертю й помстою повинна бути передана трансцендентально - ”об'єктивній” інстанції. Смерть і прощення гріхів повинні перерозподілятися зверху. Необхідна специфічна бюрократична система смерті й покарання, так само як і необхідне абстрагування економічних, політичних і соціальних обмінів, - інакше розвалиться вся структура соціального контролю.

Саме тому будь, яка смерть чи насилля, яке не підкоряється державній монополії, несуть підривний характер – це зневага досамої влади. Звідси і походить популярність серійних убивць, злочинців та інших людей які порушують закони: це якась частина смерті й насилля вилучена з державної монополії та віддана у сферу стихійних, безпосередньо символічних взаємних відносин смерті. Міліони людей, які загинули на війні обмінюються в ціннісному режимі, відповідно загальній формулі еквівалентності ”смерть за вітчизну”, - вони, так би мовити, можуть бути конвертовані в золото, інакше кажучи, не втрачені для всіх. Убивство, смерть, порушення закону дуже часто легалізовані, якщо не просто легальні, при умові якщо вони конвертуємі в золото, в ході того ж процесу, яким виправдовується праця. Лише деякі види смерті не піддаються цій конвертованості. Один з них – самогубство, яке в нашому суспільстві набуло великої популярності. В наших тюрмах уже нікого не страчують, проте збільшується кількість самогубств – це акт викрадення інституційної смерті і її використання проти системи, яка до неї належить; здійснюючи самогубство, індивід засуджує суспільство за своїм власним сценарієм, змінюючи місця підсудимого та судді. В цьому сенсі політичним є навіть самогубство поза тюрмою: всі вони пробивають у системі невелику і непоправиму розщелину, що для системи недосягненість повної досконалості - це цілковитий провал.

Чому смерть від старості, яка є очікуваною і передбачуваною, смерть у колі сім'ї, яка мала повноцінний сенс у традиційному суспільстві, чому ж сьогодні вона цього сенсу майже лишилась? Вона навіть перестала викликати почуття жалості,стала соціально незначимою. І чому насильницька смерть, смерть від нещасного випадку, яка була нонсенсом для минулих поколінь (її боялись й проклинали), має для нас так багато сенсу: тільки про неї всі і говорять, тільки вона зачаровує й збуджує нашу уяву. Засоби масової інформації завжди обігрують той факт, що для нас важливими є тільки ті події, в яких так чи інакше має місце смерть. “Природна” смерть немає сенсу, бо в ній суспільство не приймає ніякої участі. Вона банальна тому, що відноситься до окремого індивідуального субекта, до окремої сім’ї, бо в ній немає більше колективної скорботи та радості. Кожен сам ховає своїх мерців. У первісних людей “природної” смерті не було: будь-яка смерть соціальна, публічна, колективна, це завжди наслідок чиєїсь ворожої волі, яка має бути подавлена групою. Це подавлення відбувається через святкування й обряди. Святкування – це взаемообмін волі. Над померлим взаємообмінюються злі волі та штучні обряди. Смерть ставлять на кон, виграють у символічній грі – для померлого виграшем є його статус, а група збагачується новим партнером. В нас зовсім не так, труп – це просто людина яка вийшла з кола нашого спілкування. З ним вже немає чим обмінюватись. Вони ще до смерті стали зайвими. В результаті прожитого ним життя – накопичення з рахунку списують його самого – це економічна операція. Він не стає св’ященим образом – найбільше, на що він може розраховувати, так це на те, що він може слугувати виправданням дла живих, для їх очевидної зверхності над мертвими. Це плоска, одноманітна смерть, кінець біологічного шляху, розрахунок по борговому зобов’язанню.

І тоді вся пристрасть зконцентрована на смерті насильницькій, де з’являється щось жертовне, інакше кажучи становлення реальності за волею групи. І тут неважливо, чи це смерть від нещасного випадку, злочину чи катастрофи – тільки б вона не підкорялась ”природним ” причинам, тільки б вона була викликом природі, і лише тоді вона знову стає справою всієї групи, інакше кажучи викликає жагу до штучного, а разом з тим і пристрасть до жертвоприношення. Смерть від нещасного випадку захоплює своєю штучністю – як смерть технічна, неприродня, навмисна (можливо навіть самогубство) і , саме тому вона стала цікавою для нашого суспільства: бо навмисна смерть має сенс.

Той самий сценарій проявляється при захопленні заручників. Всі це засуджують, але на підсвідомому рівні вона викликає радісний жах. Зараз коли політика викликає тілики нудоту, він стає політичним ритуалом першочергової важливостї. За своєю символічною віддачею захоплення заручників, набагато перевищує катастрофу, а та в свою чергу набагато вище природної смерті. Справа в тому, що тут відтворюється час жертвоприношень, ритуал страти, неминучість колективно очікуваної смерті – цілком штучної і тому ідеально відповідаючої жертвоприношенню.

Ми всі заручники – ось в чому секрет захоплення заручників, і ми всі мріємо не просто тупо померти від старості, а прийняти чи подарувати свою смерть. Бо дарувати і приймати – це символічний акт, головний символічний акт, який віднімає у смерті всю байдужу негативність, яку вона має для нас. Смерть має сенс якщо тільки вона прийнята, інакше кажучи соціалізована через обмін. В первісному суспільстві все робилось так щоб це саме так і було. Зараз навпаки, в нашій культурі все робиться для того, щоб смерть ні до кого не приходила від когось іншого, а тільки від природи, як срок використання тіла.

Контроль смерті Одна з форм соціального контролю є безпека. Безпека являє собою промислове підприємство, подібно до екології, яка розповсюджує її в межах всього роду людського: в обох випадках мова йде про конвертованість смерті, нещасного випадку, хвороби і забруднення середовища в капіталістичний надприбуток. Але головне, що тут діє найгірша з репресій, яка позбавляє людину її особистої смерті, тієї смерті, про яку кожен мріє в глибині свого інстинкта самозбереження. Потрібно забрати в людини цю останню можливість дарувати собі смерть. Вбити вимогу смерті. Для чого - щоб люди жили? Ні – щоб вони помирали тільки тією смертю, яка дозволена системою, щоб вони при житті були відрізані від своєї смерті і могли обмінювати тільки форму свого стану після смерті.
Чому тіла терористів не слід видавати родичам

Артур Шопенгауер якось помітив: «Комедія бреше, тому що після неї настає трагедія. Що стосується трагедії, то після неї вже нічого не може бути». Автора твору про свободу й виставу підвів зайвий оптимізм і погане знайомство з дійсними трагедіями. Трагедія – це ще далеко не все. Після болю і жаху звичайно, починається яка-небудь мерзенність. Після битви, навіть найвеличнішої, в остаточному підсумку дістається стерв'ятникам, гієнам і мародерам. Що тоді говорити про те, що і починалося з мерзенності – як, наприклад, останній московський теракт.

Цього разу предметом розбрату стали тіла терористів Російська влада виявила несподівану твердість і відмовилися видавати тіла родичам. Причини теж зрозумілі : не вистачало тільки розкішних похорон , пишних процесій, вінків, квітів, облаштування місця поклоніння й іншої пропаганди.

Я думаю, що через якийсь час тема «нецивілізованого поводження з тілами убитих» буде піднята нашими ЗМІ. Будуть вимовлені всякі слова про те, що «не можна опускатися до рівня супротивника», що треба «бути вище» і «не ставати на одну дошку з ними», що тілатреба видати безутішнимудовицям терористів, щоб показати свою цивілізованість.

Насправді це досить серйозна тема. В основі цивілізації, до якої ми належимо, лежить "Іліада", що кінчається сценою видачі Ахіллом тіла свого найлютішого ворога, Гектора, старому Пріаму, що ублагав героя віддати йому труп сина. Європейці, при усій своїй жорстокості, справедливо пишалися тим, що знущання над трупами ніколи не входило у звичаї білих людей. Гори відрубаних голів, знівечені гниючі тіла, залишені без поховання, купи кісток та інше в тому ж дусі однозначно визначалася як " азіатчина". Ненависть, навіть справедлива, не повинна поширюватися на останки - їх варто віддати тим, кому вони потрібні для поховання.

На жаль - усе це має сенс тільки в рамках тієї самої європейської цивілізації. У тому світі, із яким росіяни мають нещастя зіштовхнутися, трупи – найстарша пропагандистська зброя. А урочистий похорон – найдавніший і самий класичний вид політичної демонстрації. Це вміли робити ще на стародавньому Сході – перенесення трупа під шалені ридання (це була така професія – плакальниця на похоронах; зараз вона теж не вимерла, судячи з кількості бажаючих привселюдно оплакати терористів) було прекрасним засобом розкручування юрби на «рішучі дії» або розігріву потрібних настроїв у запас. Більш того – буде невеликим перебільшенням сказати, що вся практика «політичних ходів» виросла, як із зерна, із похоронних процесій.

Це в нас похорон асоціюється з чимось «повільним і сумним». На Сході похорон завжди були приводом віддатися «шаленій скорботі», що дуже легко переходить у шалену ж агресію. І навіть якщо юрба не йшла відразу громити і палити, враження від такого заходу звичайно, залишалися найсильніші.

В даний час урочистий похорон "шахидів" поставлений на потік у такому приємному місці, як "Палестинська автономія". Ці вистави вже давно не мають нічого спільного з похоронами. Це політичні заходи, що мають зовсім визначений пропагандистський зміст. Проводяться вони не для розради родичів і навіть не для закопування тіла небіжчика. За великим рахунком, ні небіжчик, ні його тіло нікого не цікавлять: це лише довід для проведення "чергового етапу вистави". Саме тому на Сході злочинців – особливо ж політичних - завжди намагалися віддавати землі потай, і найчастіше «не за правилами». Це просто соціальна гігієна. Одним із можливих виходів було б публічне, у присутності журналістів і експертів, знищення тіл бандитів. Знищення без злості, без "опоганень” взагалі без яких-небудь емоцій - так, як знищують заражену "коров'ячим сказом" яловичину. Головне, щоб усім стало ясно: ніяких тіл ні в кого викупити не вдасться, за відсутністю самих тіл.

Висновок

Безповоротність біологічної смертісмерті, її обєктивно - точковий характер являє собою науковий факт. Вона специфічна для нашої культури. Всі інші культури стверджують, що смерть починається ще до смерті, що життя продовжується і після життя, що життя неможливо відділити від смерті. Незважаючи на стереотип що кожен із цих станів утворює границю іншого, потрібно старатись побачити радикальну неточнність цих понять. Смерть - це не крайній строк життя, а його тінь, чи навпаки, життя це відтінок смерті. Всучасному нашому розуміннісмертізакладена зовсім іншасистема уявлень про машину та її функціонування. Машина працює або непрацює. Так як і біологічна машина буває жива або мертва. В символічному порядку неіснує такої абстрактної бінарності. Навіть їі біологія припускає, що організмпочинає помиратиз самого свого народження,але це ще невиходить за межіфункціонального розуміння. Цікаво також те, що для самої науки технічно все складніше і складніше визначани час смерті: спочатку це була зупинка серця, потім пряма лінія на енцифолограмі, потом ... що далі? Це непросто об’єктивний прицес: тут в серці самої науки дається в знаки невизначеність, невизначенність смерті в символічному сенсі.

Ефект політики, збоченськи – естетичне насолодження нею, було викритеБеняміном в фашизмі, переживаються нами сьогодні в системі виробництва взагалі. Той ефект, який ми переживаємо, деполітизованого і деідеологізованого, воно виникає від раціонального управління речами, від цільових установок без цілі. Смерть існує в політичній економії – саме тому вона і претендує на безсмертя.

Смерть - один з корінних параметрів колективної свідомості, а оскільки остання не залишається в ході історії нерухомою, то зміни ці не можуть не виразитися також і в зрушеннях у відношенні людини до смерті. Вивчення установок у ставлені до смерті може пролити світло на ставлені людей у ставлені до життя й основних його цінностей...

Список використаної літератури

A C H I L L E M B E M B E “Political Imagination in Times of War”

A. Mbembe, "At the Edge of the World: Boundaries, Territoriality, and Sovereignty in Africa,", Public Culture 12, 1, 2000, pp. 259-284.

Мишэль Фуко "The Sensuality of Violence."

4. FROM VIOLENCE TO POLITICS: KEY ISSUES INTERNATIONALLY

Keynote Presentation By J. ‘Bayo Adekanye The Centre for Peace and

Conflict Studies CEPACS, University of Ibadan, Nigeria.

Жан Бодрийяр Символический обмен и смерть. – М .: ”Добросвет”. 2000. - 387ст.