Державний лад Росії в XVII-XVIII ст

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з історії держави та права зарубіжних країн

студента групи Ю-2 першого курсу заочного факультету

спеціальності правознавство

Лютої Ольги Миколаївни

Викладач:

Свистунов Віктор

Васильович

Київ – 2000

Тема роботи: “Державний лад Росії XVII-XVIIIст.”

План роботи:

1. Державний лад Росії наприкінці XVII ст.

- напівабсолютна монархія.

- державний апарат допетровської держави:

а) центральне управління (прикази); б) місцеве самоврядування.

2. Державницькі реформи Петра І. Російська імперія у XVIIIст.

- “європейський” абсолютизм.

- держапарат імперії. Органи:

а) центрального управління; б) місцевого самоврядування; в) поліцейського управління; г) судочинства; д) управління церквою.

3. Висновки.

XVII cт.

Протягом сімнадцятого сторіччя російська держава переживала досить важливий період свого існування. Росія поступово виходила з середньовіччя, зближувалася, хоча й дуже обережно, з більш розвинутою в економічному, політичному, та й в усіх інших аспектах Європою. За формою правління держава “третього Риму” була химерним поєднанням редуцентів княжої доби, елементів станової та паростків міцної абсолютної монархії. Цар був повноцінним господарем, що мав вищу законодавчу, виконавчу та судову владу, керував державою з допомогою представницьких органів – приказів. Проте формально (а деякою мірою й реально) його влада була обмеженою, доки зберігався релікт міжусобних часів – Боярська дума. Значення цієї дорадчо-обмежувальної установи протягом сторіччя неухильно зменшувалося, і якщо за Смутних часів вона була здатна власноруч керувати країною, то напередодні петровської доби стала декоративною прикрасою Російської держави. Одним з перших реформаторських кроків Петра Олексійовича було її знищення.

Найголовнішою ознакою станової монархії були земські собори – аналог французьких Генеральних Штатів. Ними цар залучив до керування державою дворянство (нижчу шляхту, вищою були бояри) та посадське населення. Земські собори були необхідні монархові для підтримки великих заходів: ведення війни, змін у податковій політиці тощо. Прогресивність соборів проявляється перш за все у тому, що вони допомагали цареві ігнорувати у найважливіші моменти Боярську Думу і таким чином нищити залишки боярсько-олігархічної форми правління. Вони також допомагали російському суспільству зменшувати силу ударів геополітичних та соціальних потрясінь. Перший земський собор відбувся у 1549 р. після повстання населення Москви й отримав назву “собор примирення”. Найвідоміший та наймасовіший собор (700-800 чол.) відбувся в 1613 році й мав на меті обрання нового царя – Михайла Федоровича Романова. Зі стабілізацією внутрішнього й зовнішнього положення Московії, зміцненням влади царя, собори втрачають своє значення. У 1653 р. скликається останній земський собор у повному складі. Після цього відбувалися тільки наради царя з представниками окремого стану чи вузького кола суспільства. Таким чином, на другу половину сімнадцятого сторіччя припала криза станової монархії і саме в цей час склалися умови для побудови петровського абсолютизму.

Державним апаратом Московщини XVII сторіччя була дуже складна та безладна приказна система управління. Склалася вона ще за Івана IV. Ця система була певною сукупністю державних органів, які відповідали за найрізноманітніші сфери життя російського суспільства і були позбавлені чіткої пірамідальної структури, притаманної абсолютній монархії. Другорядні прикази стояли, фактично, на одному щаблі з більш важливими. І Посольський, і Сокольничий прикази (останній займався питаннями соколиного полювання) мали рівне положення і підпорядковувались безпосередньо царю.

Класифікація приказів (системи центрального управління).

1. Воєнно-адміністративні прикази. Московське військо на той час було ополченським, нерегулярним, за винятком кількох регулярних полків “іноземного строю” та стрільців (вогнепального війська, яке мешкало у спеціальних “стрілецьких слободах” і крім військової служби, займалися домашнім господарством). Справами останніх займався Стрілецький приказ. Якщо військо держав Західної Європи було найманим, то російська армія складалася з власних підданих. До осіб, що повинні були нести службу, відносились “служилі люди за отєчєством” (князі, бояри, дворяни, діти боярські) та “служилі люди за прибором” (стрільці, міські козаки, гармаші та ін.). Особистим складом боярської та дворянської кінноти розпоряджався Розрядний приказ, який фіксував всі призначення на службу, переміщення в посадах. Призначення на посаду відбувалося за принципом місництва, як і все інше у Московській державі, за родовитістю, знатністю. За помісними земельними володіннями служилих дворян слідкував Помісний приказ. Він забезпечував дворян помісними землями за військову службу згідно з установленими нормами. Був створений також Козацький приказ, що відав козацьким військом.

2. Територіальні прикази. Протягом XVI-XVIІ сторіч Московія, що вже давно ліквідувала феодальну роздробленість, активно розширювала власні кордони шляхом приєднання територій, які знаходились за межами російського етнічного простору. Керували цими щойно приєднаними іноземними територіями (вони ж бо ще не стали “ісконно руськими”) спеціальні територіальні прикази – Казанський, Сибірський, Малоросійський тощо.

2. Палацові прикази. Вони займалися обслуговуванням особистих потреб царя та його сімї. До таких органів відносилися: приказ Великого палацу (керував палацовими землями), Стаєнний (“Конюшенний”) приказ, який слідкував за станом царських стаєн, Ловчий та Сокольничий прикази, що займалися справами царського полювання, Постільний приказ тощо. Посади керівників цих приказів вважалися особливо почесними та важливими, їх займали найзнатніші бояри, що користувалися особливим довірям царя.

3.Судові прикази. Першим приказом цього типу став Чолобитний приказ, який був створений ще Іваном Грізним. Він надав нижчій шляхті (дворянству й боярським дітям) право звертатися до суду самого царя, зміцнюючи його необмежену владу. Наприкінці сімнадцятого сторіччя створюється система судових приказів (Московський, Володимирський, Дмитровський, Казанський та ін.), які виконували функції вищих судових органів. Згодом вони разом з Чолобитним приказом обєднуються в єдиний Судовий приказ, що здійснює вищу судову владу і підпорядковується безпосередньо цареві.

4. Посольський приказ. Ця установа займалася зовнішньополітичними питаннями і мала велике значення в діяльності Російської держави. Він став, фактично, першим чітким центром посольських справ і своїм підпорядкуванням цареві обмежив вплив Боярської Думи і на цю сферу діяльності Московської держави. До того ж, обмежена кількість та професіоналізм осіб, що займалися зовнішньою політикою сприяла збереженню державних таємниць. Основною функцією керівника приказу були переговори з представниками інших країн. Працівники приказу створювали найважливіші документи, в яких обґрунтовувалася позиція Російської держави по різним зовнішньополітичним питанням.

5. Інші прикази. Розбійний приказ – ембріон могутнього поліцейського апарату імперії. Розробляв боротьбу з порушниками законів, здійснював карне право, призначав відповідних посадових осіб. Холопський приказ – займався реєстрацією кабальних записів, розглядав позови, справи про збіглих холопів.

Місцеве управління.
Основними органами місцевого самоврядування були: губні, земські та воєводські.

Губні органи (губи – судові округи) були створені ще в середині XVI ст. Іваном IV, і базувалися вони на засадах самоврядування. Губного старосту, який користувався досить широкою владою в регіоні, обирали дворяни та боярські діти з подальшим затвердженням Розбійним приказом. Апарат старости складали виборні посадови особи - цілувальники, які обиралися посадськими та верхівкою селянства. Назва пішла від того, що вони цілували хрест, давали присягу вірно служити на цій посаді. Задля того, щоб губні органи, як установи станової монархії, нормально функціонували, ще в 1551 році “Стоглавий” собор ліквідував феодальний імунітет – привілеї, згідно з якими феодал міг навіть не визнавати деякі загальнодержавні правові норми. Таким чином, губні органи також зробили свій внесок у побудову абсолютизму, навіть у руйнування феодального ладу.

Земські органи були своєрідною модифікацією губних. Вони також базувалися та засадах самоврядування та були виборними. Земські органи займалися дрібним судочинством, розглядали громадянські та дрібні карні справи, збирали податки, остаточно знищивши інститут “кормлєнщиків” – релікт XVcт. Спочатку місцеве населення викупало у царських намісників (“кормлєнщиків”) право вирішувати регіональні проблеми власноруч, згодом “кормлєніє” було ліквідоване царем. Земська судова система була більш гнучкою, більш пристосованою до місцевих потреб і не вимагала великих фінансових витрат на мито й хабарі, якими “кормилися” намісники.

Треба зазначити, що губні та земські органи не дублювали один одного. Вони просто знаходилися на різних щаблях – губні органи займалися значними справами, земські – більш дрібними.

Але повна ліквідація інституту намісництва все таки не відбулася. В умовах зміцнення монаршої влади, цареві потрібний був пильний нагляд за органами місцевого самоврядування. Тому на додаток була заснована посада “воєводи”, які призначалися Розрядним приказом з бояр та дворян і затверджувалися царем. Підкорявся воєвода тому приказу, який прислав його в дане місто чи повіт. На відміну від “кормлєнщиків”, воєводи отримували від царя жалування (тобто зарплатню) і не могли (принаймні, відкрито) обирати місцеве населення. Основними завданнями цієї посадової особи були фінансовий контроль та слідкування за обороноздатністю регіону. Фінансовий контроль передбачував облік кількості землі й прибутковості земельних ділянок, нагляд за збором державних податків, який виконувався старостою та цілувальниками. Воєнна функція воєводи полягала у здійснюванні набору на військову службу дворян і дітей боярських, проведенні військових оглядів, перевірці боєготовності. Він також відсилав війська за вимогою Розрядного приказу, наглядав за стрільцями й гармашами, слідкував за станом фортець. При воєводі була так звана “приказна ізба”, котру очолював дяк. Вона вирішувала, фіксувала всі справи керівництва містом чи повітом. У процесі діяльності воєвод їм усе більше підкорялися земські та губні органи, особливо за воєнними та поліцейськими питаннями.

* * *

Незважаючи на всю свою незграбність та недосконалість, державний апарат Росії сімнадцятого сторіччя був здатен керувати “станово-абсолютною” державою і поступово вдосконалювався, готувався до великих змін, заподіяних Петром Першим.

XVIII
ст.

Вісімнадцяте сторіччя, особливо перша його чверть пройшли в активній побудові російського абсолютизму. Державний апарат набуває чіткої пірамідальної структури, станово-представницькі органи (земські собори та ін.) знищуються, натомість зявляються державні установи, які цілком залежать від волі царя (імператора), та разом з тим мають достатню самостійність у вирішенні локальних питань. Зовнішній (а великою мірою і внутрішній) вигляд цієї системи був європейський, що наблизило її до Західної Європи, забезпечило Росії одне з перших місць у світовому (читай: європейському) співтоваристві. Принаймні, шляхом цінського Китаю вона не пішла.

Отже, перехід до абсолютизму та його розквіт означали й перебудову всього державного апарату. Більшу частину цих позитивних заходів було здійснено в першу (Петро І) та останню (Катерина ІІ) чверті сторіччя. За Петра І був створений Сенат – вищий законорадчий, адміністративний і судовий орган, який часом заміняв і особу імператора. Та поступово положення Сенату погіршується, що було повязано з прагненням царату допускати до верховного керівництва державою якомога меншу кількість осіб. Між ним та імператрицею Катериною І постала Верховна таємна рада. Трохи пізніше було юридично закріплено підлегле положення Сенату відносно Ради. Рада проіснувала недовго – вже 1730 р. Анна Іоаннівна її ліквідовує. Проте схожі дорадчі органи при царі створюються протягом усього сторіччя.

Незважаючи на постійні приниження, Сенат залишався важливою установою і проіснував дуже довго – до 1917 року.

Суттєвим змінам були піддані органи центрального управління. Місце приказів зайняла чітка система колегій. Фактично, вони стали першими органами галузевого врядування. Кожна з колегій повинна була займатися чітко визначеною галуззю управління: іноземними справами, морськими справами, державними прибутками тощо.

Зазнала трансформації і система місцевого самоврядування. Тут треба зазначити, що Петро І докорінно переробив систему адміністративно-територіального поділу країни, зміцнивши цим єдність Російської імперії (імператорський титул Сенат надав цареві 1722 р. після перемоги над Швецією). Відтепер з карти зникає барвистий конгломерат різних земель, а загарбані території інкорпоруються, уніфікуються з великоросійськими регіонами. Впроваджується адміністративний поділ за схемою: губернія – провінція – повіт. Спочатку було створено вісім величезних губерній. Їхні кордони навіть не визначались, а до губерній входили міста з прилеглими землями, що тяжіють до губернського центру, повязані з ним дорогами. Поступово кількість губерній зростала як за рахунок загарбання нових земель, так і через роздроблення занадто великих губерній. Таким чином, на момент проведення Катериною ІІ губернської реформи (1775 р.) їх кількість досягла 23, а наприкінці сторіччя налічувалось півсотні губерній. Зменшення площі губернії призводило у переважній більшості випадків до ліквідації провінцій, створювалась схема “губернія – повіт”. Катерина ІІ поклала в основу побудови адміністративно-територіальної системи кількість населення, приблизно однакової для кожної ланки (300-400 тис. душ для губернії та 10-30 тис. для повіту). Економічні звязки, а тим більше національний склад не бралися до уваги. Нова система полегшувала збір податків, фіскальний та поліцейський нагляд.

Новими адміністративно-територіальними одиницями керували й нові посадові особи. На чолі губерній стояли губернатори. Вони мали досить широку владу і підкорялися безпосередньо Сенатові й колегіям. При губернаторі була ландратна колегія (дорадчий орган). В губерніях і провінціях установлювалась складна й занадто дорога система посадових осіб, що займалась окремими питаннями керівництва. Після смерті Петра І вона була знищена, а згодом Катерина ІІ провела нову реформу місцевого самоврядування. Місце ландратної колегії зайняло губернське правління. Була затверджена посада віце-губернатора, який був помічником губернатора і разом з тим очолював Казенну палату – орган місцевого фінансового врядування. Діяльність органів місцевого самоврядування потрапила під вплив дворянського самоврядування (у XVIII сторіччі російське шляхетство, тобто бояри, дворяни, діти боярські, уніфікувалося і стало називатись дворянством). Цими органами були губернські та повітові дворянські зібрання. До їх складу входили дворяни, що відповідали певному віковому та майновому цензу. Зібрання обирали “предводителів дворянства”, які користувалися величезною владою, стверджуючи диктатуру дворянства. Недарма єлизаветинсько-катерининську Росію називали “дворянською імперією”.

У XVIIIст. було також утворено й міське самоврядування. Вперше міські органи зявилися за Петра І, згодом реформувалися Катериною ІІ. У 1785 р. імператриця видала “Грамоту на права й вигоди містам Російської імперії”, котра передбачувала, зокрема, і конструкцію органів міського самоврядування. Ними стали Загальна та Шестиголосна міські думи. Загальна дума збиралася на випадок крайньої потреби, а Шестиголосна вирішувала всі поточні справи. Обидва органи були виборними.

Створюються також і органи поліцейського управління. 1718 р. в Петербурзі була запроваджена посада генерал-поліцмейстера. Окремими вулицями завідували старости. Кожний десяток дворів контролювався десятським. Пізніше поліцейські органи були створені в інших містах.

Катерина ІІ удосконалила цю систему. Поліцейські функції у столиці мали обер-поліцмейстери, а в інших містах – городничі. В містах, де знаходилися військові гарнізони, поліцейські функції виконувалися комендантами цих гарнізонів. У 1782 р. створюється новий поліцейський орган – Управа благочинства. На чолі Управи стояв городничий або обер-поліцмейстер. Міста розподілили на частини на чолі з частними приставами. Частини розподілялись на квартали, які контролювались квартальними наглядачами.

Змінились також і судові органи. У цей період зароджується й розвивається відокремлення суду від адміністрації. Перші деякою мірою самостійні судові органи створив Петро Олексійович. Реформував він і духовний суд. Як перша інстанція, запроваджувалась посада “духовних дєл управітєля”. Другою був архієрей єпархії. Для виконання судових функцій при ньому створювалась спеціальна установа – консисторія. Вищою інстанцією для духовного суду був Синод.

Деякі судові функції Петро І усе-таки залишив за адміністративними установами. Наприклад, суд по земельним справам здійснювала Вотчинна колегія, злочини проти фінансових прав держави – Камер-колегія. Запроваджені Петром І надворні та нижчі суди діяли під наглядом губернаторів і воєвод, тобто підкорялися адміністрації. Функції загальногромадянських судів надавалися губернаторам і воєводам. Катерина ІІ більш послідовно відокремила суд від адміністрації. Цікаво, що запроваджені нею судові органи були влаштовані за чітким становим принципом: окремі суди для дворян, міщан, державних селян. Справи панських селян підлягали вотчинній юрисдикції. Пізніше карними справами стали займатися Управи благочинства. Вищою інстанцією для всіх судових органів губернії стали дві палати – громадянського та карного суду. Найвищим судовим органом відтепер був Сенат, який зберігав судові функції до кінця свого існування.

Зявляються в даний період і спеціальні органи для боротьби з політичними злочинами – Преображенський приказ, згодом Таємна канцелярія. За Петра І створюється також і прокуратура. Він затвердив посаду генерал-прокурора в Сенаті й прокурорів при колегіях та надворних судах. Проте, лише за Катерини ІІ була створена більш-менш чітка й струнка система прокурорських органів, що охоплювала всі судові установи імперії.

Треба також сказати й про відносини церкви й держави. Мабуть, усім відомий церковний розкол XVII ст., повязаний з небажанням великої частини духівництва і мирського населення коритися уніфікації церковних канонів, яка сприяла абсолютизації монаршої влади та ліквідації останніх залишків феодальної роздробленості. Він добре показав звязок релігії й політики, церкви та держави.

Петро І, будуючи російський абсолютизм, прагнув цілковитої влади держави над церквою. Він створює спеціальну духовну колегію, Синод, яка підпорядковувалась державі. Після смерті останнього патріарха Адріана фактичним головою церкви і помазанником божим стає цар. При Катерині ІІ церковне майно було відібране на користь казни, церковні ієрархи посаджені на державне жалування, для керування церковними землями створювалась Колегія економії, а відповідні селяни відтоді називались економічними.

Висновки

З середини XVII ст. станово-представницька монархія перетворюється на абсолютну, що відображує перехід феодалізму в нову стадію. Становий лад набуває рис замкненості, консерватизму. Форма правління залишається колишньою – монархічною, проте зміст і зовнішня її атрибутика. Влада монарха стає необмеженою, це підкреслює проголошення його імператором.

Відбуваються значні зміни в державному механізмі. Ліквідовуються станово-представницькі органи, натомість зявляється складна, розгалужена система органів, наповнена чиновниками-дворянами. В цей період також відбувається суттєвий розвиток права. Видається багато значних законів, систематизується законодавство. Хоча нового загально Уложення створено не було, створюються кодекси – військово-карний, процесуальний.

Література

1. “История отечественного государства и права. Часть І”. Під ред. О.И.Чистякова; на рос. мові, М.:БЕК, 1999 р.

2. Н.И.Павленко “Петр І и его время”, 2-е вид., М.:Просвіта, 1989 р.

Дата: 2.12.2000.

Підпис: .