Велика грецька колонізація

Зміст

Вступ

Розділ
1. Загальні причини колонізації

Розділ
2. Основні напрямки Грецької колонізації

Розділ
3. Класова боротьба в колоніях

Розділ
4. Грецькі колонії Північного Причорномор’я

Висновок

Використана
література

Вступ

Актуальність.
У VIII-VI
ст. до н. е. перенаселення Греції і гостра нестача землі зумовили колонізацію
та утворення грецьких міст-колоній на берегах Мармурового, Чорного та
Егейського морів, на південному узбережжі Апеннінського півострова, в Сицилії
та Північній Африці. Велика грецька колонізація була у різних місцях і на
різних хронологічних етапах обумовлена різними причинами: війнами, внутрішніми
політичними поразками певних груп населення, пошуком ринків збуту виробів
розвинутого грецького ремісництва, а також джерел отримання сировини, зокрема
металів, заліза, міді, олова, свинцю, золота, срібла тощо. Проте найголовніша
причина масової колонізації VI
ст. до н.е. полягала в стрімкому зростанні кількості населення, що примушувало
жителів окремих полісів і навіть цілих регіонів шукати вільні землі.

Грецька
колонізація актуальна, тому що відіграла суттєву роль як в історичному житті
самих греків, так і в житті племен і народів, з якими в результаті колонізації
греки прийшли в безпосереднє і тривале зіткнення.

Мета.
Метою великої грецької колонізації був пошук
нових земель через стрімке зростання кількості населення та
загрозу
голоду і боргового рабства, але була й інша причина масових від'їздів за море:
боротьба між демосом та аристократією. Якщо
програвав демос, то його ватажки, побоюючись помсти, рятувалися втечею. Якщо ж
демос перемагав, то за своє життя боялися знатні люди.
Також слово "колонізація" не повинне вводити нас в оману. Греки не
приходили з метою завоювати місцеві племена, та і не мали достатніх сил для
цього. Їхні стосунки з місцевим населенням були зазвичай мирними і
взаємовигідними.

Завдання.
Головне завдання, яке стояло перед колоністами це була ліквідація перенаселення
континентальної Греції, і цим самим вони хотіли значно збільшити обсяг торгівлі
та створити передумови для панування грецьких торговців у Середземномор'ї, а
також розширити сферу поширення грецької культури. Більшість колоністів
складали, як правило, збіднілі і малоземельні громадяни, молодші сини сімейств,
переможені на політичній арені, а також жителі інших полісів. Колоністи,
які брали участь у виведенні нової колонії, повинні були автоматично отримати
землю для обробки і громадянство в новому полісі. Вважається, що всього за час
колонізації було виведено кілька сотень колоній, загальне населення яких
становило 1,5 - 2 мільйони людей.

Розділ
1. Загальні причини колонізації

У VIII-VI ст. до н. е.
одержує широкий розвиток грецька
колонізація. Виникнення поселень грецьких колоністів у країнах Середземномор'я
відіграло суттєву роль в історичному житті самих греків і в житті племен і
народів, з якими в результаті колонізації греки прийшли в безпосереднє
і тривале зіткнення.

Основні причини
колонізації кореняться в загальному ході історичного розвитку грецького
суспільства. Панування родової аристократії, концентрація земельних володінь в
її руках, процес обезземелення і поневолення вільної бідноти змушували останню
до еміграції.

Для тих, хто зазнавав
поразки у внутрішній боротьбі,
часто не залишалося іншого виходу, як назавжди покинути свою батьківщину і
заснувати нове поселення. У ряді випадків у таке становище потрапляли
демократичні елементи: біднота, дрібні і середні землевласники, ремісники,
праця яких починала витіснятися працею
рабів, і навіть багаті – противники
уряду який утвердився. Батьківщину покидали
і переможені аристократи, нерідко зі своїми прихильниками та родичами. Надалі,
з розвитком колонізації і розширенням морської торгівлі, ініціативу у створенні
нових поселень часто беруть на себе найбільш підприємливі представники торговельно-ремісничих
кіл
міського населення, а нерідко і самі
рабовласницькі держави.

Характеризуючи причини
цієї еміграції, Маркс писав: "У
стародавніх державах, у Греції і Римі, примусова еміграція, яка приймала форму
періодичного устрою колоній,
становила постійну ланку
в суспільному ланцюзі. Недостатній
розвиток продуктивних сил ставив
громадян у залежність від певного кількісного співвідношення, якого не можна
було порушувати. Тому єдиним виходом з положення була примусова еміграція ".

Основна відмінність
ранніх грецьких колоній від колоній фінікійських полягало в тому, що грецькі колонії
спочатку володіли всіма рисами землеробських поселень, що мали торговельні
зв'язки лише зі своїми
метрополіями, тоді як фінікійські
представляли собою найчастіше торговельні
факторії. Землеробськими поселеннями були колонії, засновані в VIII ст. до н. е..
Грецькі
поселення, що виникли приблизно у той же час на узбережжях Південної Італії і
Сицилії, що славилися своєю родючістю, також носили землеробський характер.

Зброю та інші
металеві вироби, тканини, художній посуд, оливкову олію, вино – все це грецькі
колоністи, принаймні спочатку, отримували від своїх метрополій. У
свою чергу колонії вивозили в метрополії надлишки своєї сільськогосподарської
продукції. Колонії з землеробських поступово ставали
землеробсько-торговельними. Надалі жителі колоній стали споживати тільки частину
товарів, що ввозяться, тоді як іншу частину вони перепродували сусіднім
племенам або вимінювали в них на продовольство і сировину,
збільшуючи одночасно експорт в метрополію. З плином часу в колоніях отримує
розвиток також власне ремісниче виробництво. Розширюючи межі еллінського світу
і зміцнюючи зв'язки греків з іншими
племенами і народами, колонізація, таким чином, форсувала і в метрополіях і в
колоніях зростання товарного виробництва й істотно вплинула на розвиток
морської торгівлі. Розміри територій, що належали колоніям, за деякими
винятками, були зазвичай невеликі. Як правило, вони прилягали до морського
узбережжя або перебували від нього в безпосередній близькості. За образним
висловом філософа Платона (V ст. До н. е.),
грецькі
міста, розкидані по берегах морів від Кавказу до Гібралтару, нагадували жаб,
розсівшись навколо ставка.

У містах, які заснували
велике число колоній, як, наприклад, в Мілеті, утворити, за переказами, більше
60 колоній, колонізаційна проблема набула настільки великої
ваги, що опинилася в центрі уваги
держави. У таких містах стали обиратися особливі посадові особи –
так
звані ойкісти, на обов'язку яких
лежало влаштування нових поселень. Часто в колонії виселялися не тільки
громадяни даного полісу,
але разом з ними і мешканці інших міст. У таких випадках місто, що створює
колонію, набувало значення збірного
пункту для всіх бажаючих переселитися в нове місце. В обстановці загального
підйому економічного життя, що характеризує даний період, деякі
засновані поселення швидко перетворювалися на такі ж великі міста, якими були
їхні метрополії.

Грецькі колонії були
такими ж незалежними полісами, як і їх метрополії. Зв'язок між колонією і
метрополією, як правило, виливався
у форму дружніх або союзних відносин, але це були відносини двох самостійних
держав, між якими виникали і конфлікти, які
часом доходили до збройних зіткнень.

Отже, основною
причиною грецької колонізації був пошук нових земель, а також усунення з
полісів надлишкового населення.

Розділ
2. Основні напрямки Грецької колонізації

Грецька колонізація
VIII-VI ст. до н. е. розвивалася одночасно в декількох напрямках. У міру
розвитку колонізації виникли й зміцніли нові зв'язки. Відносини
грецьких колоністів з місцевими племенами, які ще не
вийшли з первісно-общинних відносин, набувають у цей час
великого значення.
З багатьма з місцевих племенами
у греків встановилися мирні відносини на грунті торгового обміну, який приносив
колоніям величезні вигоди, проте непоодинокими були і випадки військових
зіткнень.

У VIII-VII ст. до н.
е.. в колонізації Південної Італії прийняли участь
вихідці з цілого ряду міст і областей Греції. Сюди, наприклад, переселилися
після завоювання їхньої батьківщини
Спартою багато жителів західної області Пелопоннесу-Мессенії, які оселилися в
місті Регії, незадовго перед тим заснованому халкідянами
на березі Мессинскої протоки. До
Південної Італії переселялися і жителі самої Спарти, що заснували колонію
Тарент на березі однойменної затоки. У свою чергу Куми заснували поблизу від
себе ще ряд колоній, в їх числі Неаполь («Нове місто»). Протягом другої
половини VIII і в VII ст. на узбережжях Сицилії та Південної Італії виникло
ще багато інших колоній, заснованих жителями різних грецьких міст. Колонізація
цих узбережжях набула
настільки широкого розмаху, що вже в VI ст. за ними і особливо за районом,
розташованим навколо Тарента, затвердилася назва "Велика
Греція".

Багато колоній у
Великій Греції заволоділи значними площами родючої землі, поставивши в залежне
від себе положення місцеве корінне населення. Часто це викликало військові
зіткнення греків з місцевими племенами. На грунті територіальної експансії,
торговельного суперництва і боротьби
за політичне переважання військові зіткнення нерідко відбувалися і між самими
колоніями. Зіткнення між полісами
часто-густо перепліталися з гострою
соціальною боротьбою,
між різними політичними угрупованнями, тому що ті ж суспільні процеси, які
відбувалися в корінних грецьких містах, розвивалися і в колоніях, і тут серед
населення виділялася аристократія, яка
емігрувала з метрополії, що прагнула утриматися при владі, і тут відбувався
процес майнового розшарування.

На грунті
територіальної експансії відбувалися зіткнення греків з етрусками та
карфагенянами. Так, карфагеняни за допомогою етрусків
витіснили з острова Корсика фокейских
греків, які намагалися заснувати тут свою колонію. Карфагеняни утримали за
собою значну частину Сицилії, не допустили організацію
грецьких колоній в Південній Іспанії і в західній частині
південно-африканського узбережжя і міцно утримували за собою острів Сардинію.

На
південно-східному узбережжі Середземного моря виникли дві значні грецькі
колонії – Навкратіс в Єгипті, на одному з рукавів нільської дельти, і Кірена на
узбережжі Лівії, на захід від Єгипту. Особливість устрою Навкратісу полягала в
тому, що земля для створення цієї колонії була виділена єгипетським царем і нею
була обмежена в Єгипті територія, на якій могли селитися і торгувати греки,
виплачуючи Єгипту податок. Тому населення Навкратісу становили переселенці з різних
грецьких міст. Ці переселенці в рамках спільного для
всіх них поліса продовжували зберігати своє особливе автономне керування.
Навкратіс розвинув досить значну ремісничу промисловість, вироби якої, багато в
чому наслідувалися староєгипетськими,
широко експортувалися, у тому числі і в Передню Азію. Друга колонія на
африканському узбережжі Середземного моря –
Кірена
була заснована в середині VII ст. переважно дорійським полісами. Надалі навколо
Кірени виросло кілька інших поселень. Політичне об'єднання цих поселень на чолі
з Кіреною охопило цілу область
– Кіренаїку.
Кіренаїка славилася винятковою родючістю. Головними предметами її вивезення
були: пшениця, оливкова олія, фініки і ін.

У колонізації
Північного Причорномор'я головна роль належала іонійським
містах малоазійського узбережжя і перш за все Мілету.
У VII-VI ст. ним була заснована Ольвія на правому березі Буго-Дніпровського
лиману і ряд колоній по обидва береги Керченської протоки
– стародавнього
"Боспору
Кіммерійського". Найбільшими з
них були Пантікапей (сучасний
Керч) і Феодосія на східному узбережжі Криму, Фанагорія і Гермонасса на
узбережжі Таманського півострова. Єдиною дорійською
колонією на північно-чорноморському узбережжі
був Херсонес, заснований у V ст. в 3 км від нинішнього Севастополя переселенцями
з Гераклеї Понтійської (нині місто Ереглі в Малій Азії).

Торгівля з греками в
Північному Причорномор'ї та в інших районах грецької колонізації сприяла
подальшому розпаду первісно-общинного
ладу у місцевих племен. Все більш помітним стає також сильний вплив грецької
культури на вищі верстви навколишніх племен. З іншого боку, зближення грецьких
переселенців з місцевим населенням наклало свій відбиток на весь хід
соціально-економічної та політичної історії колоній і характер їхньої культури.
Взаємопроникнення культур греків і місцевих жителів і входження деяких місцевих
елементів до складу населення колоній більшою чи меншою мірою характерні для
всіх районів, охоплених грецької колонізацією, хоча взаємини колоністів з
місцевим населенням приймали різні форми.

Істотну роль зіграла
колонізація і для історичного розвитку корінної
території Греції. Прискорений колонізацією зріст
ремісничого виробництва і торгівлі посилював в метрополіях
ремісничо-торговельні прошарки
демосу, які боролися з родовою аристократією.

Таким чином,
колонізація VIII-VI ст. до н. е.
була одним з важливих чинників у процесі остаточної ліквідації пережитків
родового ладу і повної перемоги рабовласницького способу виробництва в Греції.

Розділ
3. Класова боротьба в колоніях

Про внутрішні події
соціально-політичного життя грецьких
колоній в перший період їх існування відомо не багато.
Деякі дані є про становище в полісах Великої Греції (Сипілії
і Південної Італії). Вже в VII-VI ст. тут йшла запекла класова боротьба.
Відомості про громадські рухи
VII ст. у містах-державах Великої Греції говорять про те, що тут навіть раніше,
ніж у метрополії, широкі верстви грецького населення виступили з вимогою запису
законів.
До нас дійшли звістки про законодавство Залевка (близько 650 р.) з Локр Італійських
і Харонда (близько VI ст.) з
Катани в Сицилії. Наскільки можна судити на підставі уривчастих даних, ці
закони віддзеркалювали
відносини, що склалися в землеробських громадах. Так, наприклад, законами
Залевка заборонялася будь-яка посередницька торгівля, хлібороб ж міг продавати
свої продукти тільки безпосередньо споживачеві. Заборонялися також письмові
договори; угоди повинні були складатися в усній
формі
при свідках.

Розвиток
товарно-грошових відносин призвів
до загострення протиріч між великими землевласниками і торговельно-ремісничими
верствами населення. Так само, як і в грецьких полісах Егейського басейну, в
західних грецьких колоніях ці
процеси знайшли своє вираження в політичних переворотах, пов'язаних з
встановленням тиранії.

Тиранія в
грецьких містах Сицилії з'являється в кінці VII
ст., але досягає особливого поширення у другій половині VI
ст. За переказами, першим сицилійським тираном був Пантетій (у Леонтіні). У
першій половині VI ст. зробив політичний переворот в Акраганті
(Агрігента) Фаларіс. Опорою цього тирана були, як передає традиція, ремісники і
будівельники, зібрані ним для спорудження храму Зевса. В кінці VI ст. панування
олігархів у Гелі було повалено вождем демократичних верств населення Клеандром,
який утримував владу протягом семи років; стільки ж часу правив
після Клеандра його брат Гіппократ, який вів активну зовнішню політику: він
опанував Наксос, Леонтінамі та інші
міста, успішно воював з сіракузянами,
але загинув у битві з сікуламі. Його наступник Гелон (491-478) опанував
Сіракузами і став засновником досить великої
східно-сицилійскої
держави з центром у цьому місті; Сіракузи ще більше зміцніли
завдяки союзу з тираном Акраганта - Фероном.

Демократичні
перевороти, нерідко пов'язані з встановленням тиранії, відбувалися у другій
половині VI ст. і в ряді південно-італійских
міст. У Сібарісі, великому торговому
центрі Великої Греції, стався демократичний переворот, наслідком якого було
встановлення тиранії і війна з аристократичним Кротоном,
що закінчилася повним руйнуванням Сібарісу
(509 р.). Незабаром, однак, аристократія Кротона була позбавлена влади в
результаті народного повстання. Тиранічний спосіб правління встановився і в Кіме,
Таренті, Регії. Найбільш тривалим цей
режим був в останньому місті, де тиран Анаксілай довгий час (494-476) тримав
владу в своїх руках. Кімскій тиран Арістодем наприкінці VI ст. захопив владу,
спираючись на низи міського населення. Він випустив засуджених з темниць і
нібито навіть звільняв рабів.

В іншій області
грецької колонізації – в землеробській Кірені в VII
і VI
ст. панувало олігархічне управління на чолі з радою і царем. Але
й тут у другій половині VI ст. широкі верстви вільних домоглися реформи, яка
обмежувала
економічну та політичну могутність царя. Однак демократична розбудова держави
відбулася пізніше, вже у V ст., і
перемога демократії тут була нетривкою.

Спільним для всіх цих
рухів було прагнення до захоплення влади та політичних прав торговельно-ремісничими
верствами населення. Внутрішня боротьба ще більше загострювалася у зв'язку із
зовнішньополітичною обстановкою, так як прагнення грецьких міст Західного
Середземномор'я до панування на торгових шляхах призводило до серйозних
конфліктів з карфагенянами, а потім і з етрусками.

Отже, не
зважаючи на те, що про внутрішні події соціально-політичного
життя грецьких колоній в
перший період їх існування відомо не багато, можна
сказати, що вже в VII-VI ст. тут йшла запекла класова
боротьба. Також в кінці VII
ст., в грецьких містах Сицилії з'являється тиранія.

Розділ
4. Грецькі колонії Північного Причорномор’я

З
елліно-римською історією тісно пов'язана доля народів Північного Причорномор'я.
Кіммерійців, наприклад, згадує славнозвісний давньогрецький поет Гомер. Він
називає їх "кобилодойцями та молокоїдами убогими", з чого видно, що
основним заняттям цього великого народу, який жив у південних степах України в IX—VIII
ст. до н. е., було кочове тваринництво і насамперед конярство.

Скіфи (VII ст. до н. е.
— III ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу Азію, зайнявши степові простори
від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. Про культурне і господарське життя цього
племінного союзу відомо набагато більше завдяки археологічним дослідженням та
писемним пам'яткам, що збереглися до наших днів. У V ст. до н. е. Скіфію описав
батько давньогрецької історії Геродот. Населення він поділяв на
скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили осіло,
займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю,
часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж. Скіфи-кочівники нічого
не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні стада худоби. Царські скіфи —
панівна верхівка державного об'єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен,
їхнє основне заняття — військова справа. Хоч скіфів Геродот вважав одним
народом, їхній спосіб життя, господарство доводять протилежне. Імовірно,
скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.

Описуючи річки Скіфії,
Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені (Дніпрі) місцеві жителі ловили,
потім "солили велику рибу без хребта, що зветься осетром". У гирлі
річки добували сіль, якою солили виловлену рибу. Кочові скіфи жили в чотири-
або шестиколісних кибитках, пересуваючись степом разом з чередами худоби. У них
запрягали дві або три пари волів.

Зверху кибитки
накривали шкурами так, що всередину не могли проникнути вітер, дощ чи сніг.
Кочівники розводили табуни коней, корів, овець.

В осілих скіфів дуже
рано з'явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царських курганів.
На вазах зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи виплавкою міді та
заліза. Зброярі виготовляли невеличкі мечі, дротики, наконечники списів і
стріл. У могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького
виробництва. Все це підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. Перші
вивозили хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, а
ввозили різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю,
тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією і
Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її землеробною,
зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських царів.

Майже одночасно
з заселенням Північного Причорномор'я кіммерійцями і скіфами там розпочалася
грецька колонізація. Вона мала різні причини: перенаселення
містполісів, соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну.
Спочатку греки здійснювали на Чорному морі піратські набіги. Так вони
знайомилися з народами, які заселяли його береги. Передумовою заснування
міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для цього на
узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля колонізації
припадала на VIII ст. до н. е., у Північне Причорномор'я — на VI ст. до н. е.
На перше місце з організації грецьких колоній у басейні Чорного моря вийшло малоазіатське
місто Мілет. З його ініціативи виникло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на
півдні України Березаль у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія, Пантікапей (Керч),
Tip над Дністром, Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові,
Херсонес (Севастополь), Феодосія.

Найвищого розквіту ці
міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись на великі політичні,
виробничі, культурні та торгові центри. Протягом століть домінували Ольвія,
Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них жили місцеві племена,
які займалися сільським господарством. Між місцевими поселенцями і грецькими
містами зростав обмін товарами. В Ольвію та інші поліси завозили хліб, худобу,
шкіри, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили
металеві вироби, зброя, тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети
розкоші, витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та
вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст —
ювелірні вироби. Золоті та срібні вироби закуплялися багатими станами, мідні,
скляні, глиняні — менш заможними. Вироби з Ольвії археологи знаходять на
берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад 10 тис. мешканців.
Більшість з них були ремісники. Оскільки Ольвія була незалежною державою, то
випускала власні мідні та срібні гроші. Монети чеканили також Боспора, Німфея,
Пантікапей, Херсонес та ін.

У V ст. до н. е. на
Кримському півострові утворилося Боспорське царство, столицею якого став
Пантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей, Феодосія,
Таманський півострів, значна частина чорноморського узбережжя сучасної України.
Перше місце в економіці Боспорського царства займало землеробство.
Ним-займалися тисячі невеликих власників. Крім них сільськогосподарську продукцію
постачали великі латифундії земельної аристократії, яка застосовувала працю
рабів. Ці господарства вирощували переважну частину товарного зерна, яке
направлялося в Грецію. Із зернових культур вивозили пшеницю, просо, ячмінь.
Поле орали важкими дерев'яним плугом, запряженим кількома парами волів. При
обробітку землі використовували залізні мотики і серпи. Зерно перевозили і
зберігали у великих глиняних діжках, мололи на зернотерках (жорнах). Боспорці
займалися також городництвом, садівництвом, виноградарством. Розводили коней,
корів, овець, кіз, свиней, свійську птицю. Азовське море та річки, що в нього
впадають, сприяли промисловому рибальству.

Населення Боспорського
царства досягло успіхів і в ремеслі. При розкопках міст і селищ археологи
виявили рештки гончарних печей, уламки амфор, черепиці, ужиткового і художнього
посуду. У великих кількостях ремісники виготовляли металеві вироби з міді,
бронзи і заліза. Знайдено чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому світі
славилися каменярі, муляри, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основний
торговий партнер Боспорського царства — Афіни. Туди щорічно вивозили половину
збіжжя, призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн пудів.
В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур, хутра,
рабів. З Афін у Північне Причорномор'я привозили традиційні товари — вина,
оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, вироби з коштовних
каменів і дорогоцінних металів, розписні вази, мистецькі вироби з теракоти. У
царстві чеканили власні монети, у тому числі золоті статери. У період розквіту
крім еллінських міст у Боспорське царство входили деякі племена Північного
Причорномор'я, серед них скіфи.

У IV—III ст. до н. е. у
степах Північного Причорномор'я відбулися суттєві зрушення. Скіфська держава
зазнала в 339 p. нищівної поразки від батька Олександра Македонського Філіппа
II. На півдні України з'явилася нова грізна сила — сармати. Вони розбили
скіфів, частину асимілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негативно
позначилися на економіці грецьких міст Причорномор'я. Знесилені атаками
варварів, вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт
збіжжя. До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземноморських
ринків північночорноморських конкурентів. Населення міст розбіглося. Постійні
напади варварів розладнали фінанси міст-полісів, їхні золоті та срібні гроші
замінили мідні.

У II ст. до н. е.
Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу Боспорського царства. З
того самого часу Північне Причорномор'я стає об'єктом зазіхань з боку Римської
імперії. У І ст. до н. е. грецькі колонії стали її васалами. Ольвія піднялась з
погромів, яких зазнала протягом минулих століть, але колишньої величі досягти
не змогла. У II—III ст. н. е. у місті пожвавилися будівництво, зовнішня
торгівля. Подібні процеси спостерігалися і в цілому Боспорському царстві.
Розвивались ті галузі економіки, що й в попередні віки. Велася жвава торгівля з
Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми варварськими племенами.

Однак загальна криза
рабовласництва у II—III ст. н. е. остаточно підірвала сили імперії. Криза
позначилася і на долі античних держав Північного Причорномор'я, економічний
занепад яких розпочався в першій половині III ст. н. е. Скоротилися торгові
зв'язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно
скоротились прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів. Відбувалась
поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного
Причорномор'я у соціально-економічному розвитку цього періоду проходили і
позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялася працею залежних людей,
подібних до колонів Римської імперії. Однак у 40-х роках III ст. н. е. в
Північне Причорномор'я вторглись готські племена і міста в результаті економічного
послаблення не змогли захистити себе. Гуннська навала IV ст. н. е. призвела до
остаточної загибелі античних держави Північного Причорномор'я, яка збіглася з
крахом усієї рабовласницької системи господарства.

Первісна доба в історії
світового господарства була найтривалішою. Понад 2 млн років люди,
пристосовуючись до змін природних умов, удосконалювали матеріальне виробництво.
Так, у період палеоліту і мезоліту господарство мало привласнюючий характер.
Люди займалися переважно збиральництвом, полюванням, рибальством. Внаслідок
неолітичної революції відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого
землеробсько-скотарського господарства, стійкої осілості. Подальший розвиток
виробництва поява та використання металевих знарядь праці зумовили виникнення
перших цивілізацій.

У період стародавніх
цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і античного світу досягла свого
розвитку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях від східного
патріархального до класичного античного рабства.

В економічному
відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у країнах
Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною працею, то у
античних країнах праця рабів застосовувалась у матеріальному виробництві в усіх
сферах господарства.

Матеріальна культура
стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському господарстві, ремеслах з
галузевою структурою. Техніка праці була ручною. Високого рівня розвитку
досягли будівельна справа, архітектура.

Якщо у країнах
Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були війни та піратство, то у
країнах античного світу набуло поширення боргове рабство, хоч і тут, особливо у
Стародавньому Римі, війни залишалися одним з важливих джерел поповнення армії
рабів.

У Стародавній Греції
переважало міське, промислово-торгове рабство. У Стародавньому Римі при
наявності величезних земельних масивів панувало латифундійне рабство.
Господарство було замкненим, натуральним, хоча в цей період уже зароджувалися
торгово-грошові відносини.

Головною формою
економічних відносин між країнами була експортно-імпортна посередницька морська
торгівля. Якщо у країнах Стародавнього Сходу і Античній Греції домінувала
зовнішня торгівля, то в Римській імперії провідна роль належала внутрішній
торгівлі. Існували професійне купецтво, розвинена грошова система, банківська
справа, комерційне і боргове лихварство.

Античне господарство
втягнуло в свою економічну орбіту й населення сучасної південної України.
Північночорноморські міста-поліси як колонії спочатку Стародавньої Греції, а
згодом і Стародавнього Риму підтримували економічні зв'язки з центрами античних
держав та їхніми провінціями.

Отже, із появою
греків, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинулася міська
цивілізація. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста
прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були
тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною
українського середовища.

Висновок

Велика Грецька
колонізація, яка розпочалась у VIII
ст. до н.е. і тривала до VI
ст. до н.е. набуває широкого розвитку. Причиною її
стала гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом. Колонії стали центром
торгівлі греків з варварами. Засновані колонії
були незалежні від своїх метрополій, тобто від грецьких міст, з яких походили
переселенці. Відносини між місцевими племенами і метрополіями були мирними,
базувалися на рівноправних договірних засадах.

Впродовж усього
часу тривали тісні культурні та економічні зв’язки з грецьким світом – містами
Середземномор’я, а згодом і північного узбережжя Чорного моря – та з
навколишніми племенами.

Із V
ст. до н.е. починається класичний етап історії
античних міст. У цей час еллінський світ переживає період небаченого розквіту
грецької культури: створюється багато величних пам’яток архітектури і
мистецтва, розвиваються наука, література, які залишилися назавжди в скарбниці
людських цінностей.

Істотну роль зіграла
колонізація і для історичного розвитку корінної
території Греції. Прискорений колонізацією зріст
ремісничого виробництва і торгівлі посилював в метрополіях
ремісничо-торговельні прошарки
демосу, які боролися з родовою аристократією.

Таким чином,
колонізація VIII-VI ст. до н. е.
була одним з важливих чинників у процесі остаточної ліквідації пережитків
родового ладу і повної перемоги рабовласницького способу виробництва в Греції. Не
зважаючи на те, що про внутрішні події соціально-політичного
життя грецьких колоній в
перший період їх існування відомо не багато, можна
сказати, що вже в VII-VI ст. тут йшла запекла класова
боротьба.

Із появою
греків, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинулася міська
цивілізація. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста
прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були
тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною
українського середовища.

Використана
література

1. 
Злупко С.М. Економічна історія України:
Навчальний посібник. – К., 2006. – С. 53-58.

2. 
Крип’якевич І. Всесвітня історія: у 3
кн. – К.: Либідь, 1995 – Кн. 1. – С. 160-163.

3. 
Субтельний О. Україна: історія. – 2-е
вид. – К.: Либідь, 1992. – С. 26-28.

4. 
Царенко О.М., Захарчук А.С. Економічна
історія України і світу: Навчальний посібник. – Суми, 2000. – С. 25-27.

5. 
Черкашина Н.К. Економічна історія:
Навчальний посібник. – К., 2003. – С. 30-32.

6. 
"Господарство скіфів, грецьких і
римських колоній Північного Причорномор’я".

http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=5730&Itemid=347

7. 
"Велика Грецька колонізація у
Північному Причорномор’ї".

http://bezobeda.net/blog/2006-11-26-627