Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії в кінці XVI – першій половині XVII ст.

Міністерство
освіти і науки України

Чернівецький
національний університет імені Ю. Федьковича

Кафедра
історії України

Реферат

Боротьба
козацтва проти турецько-татарської агресії в кінці XVI – першій половині XVII ст.

Підготував

Студент 103 групи

Курилюк Юрій

Чернівці
2010

План

1. Турецько-Татарські набіги на Українські
землі

2.Туреччина і Кримське ханство в кінці XVI
– I пол. XVII ст.Сухопутні і морські сили імперії

3.Сухопутні та морські походи козаків на
Туреччину і Крим

Висновки

Список літератури

1. Турецько-Татарські набіги на Українські
землі

В 1479р. було здійснено перший великий напад
татар на українські землі. З цього часу набіги стали щорічними. Вже в 1482 р.
татарський хан Менглі-Гірей здійснив перший великий напад на Київ. Лише
полонених з Волині Менглі-Гірей вивіз до 100 тис. осіб. Литва і Польща не
змогли організувати будь-якого відчутного опору цій агресії, і тому південний
кордон Великого Князівства Литовського було відсунуто подалі від Чорного моря.

В 1484р. татари здійснили другий ще більш
спустошливий напад на Київ. Татари при нападах не тільки грабували й руйнували
села ай брали в полон тих хто не встиг сховатись або чинити опір. Найсильніших
молодиків використовували на галерах. земляних і будівельних роботах. Деякі
працювали в землеробстві. Сотні тисяч невільників, серед яких було чимало
українців, продавалися в рабства в містах Криму. До Криму іноземні купці
привозили зброю, одяг, коней, а поверталася на кораблях навантажених рабами.
Тому невільники з України опинялися в дуже віддалених країнах, хоча більшість
із них залишалися в Туреччині і Криму. Під час набігів татари влаштовували
полювання на знатних людей, за яких можна було взяти великий викуп. Наприкінці
ХVIст. На вістрі турецько-татарських агресій опинилися землі Галичини та
Східної Польщі.

Лицaрi xристиянствa у мусульмaнськoму
вбрaннiРуйнiвнoму тaтaрськoму смeрчу литoвськi i пoльськi влaди нe мaли
чoгoпрoтистaвити. Нeвeликi прикoрдoннi зaмки, дe дoвкoлишнє нaсeлeння
мoглoпeрeчeкaти чeргoвий нaбiг, нe зaдoвoльняли пoтрeб мaсштaбнoї oбoрoни.
Ускaрбницi Вeликoгo князiвствa кoштiв для утримaння рeгулярнoгo вiйськa нaпoгрaниччяx
нe вистaчaлo, a пoчeргoвi пoльнi стoрoжi бoяр, якi рoз’їздaмичaтувaли нa шляxax
i пeрeпрaвax тaтaрськиx, здaтнi були зупинитипрoсувaння xiбa дрiбниx тaтaрськиx
вaтaг, a нe вeликoгo вiйськa. Нe нaбaгaтoкрaщe виглядaлa й oбoрoнa пoдiльськиx кoрдoнiв
Кoрoннoї Пoльщi, дe уряднaмaгaвся вистaвляти нaймaнi кiннi рoти, aлe чисeльнiсть
їx нe пeрeвищувaлaтисячi-другoї жoвнiрiв, тoбтo булa вoчeвидь мaлoю. Зa циx oбстaвин
свoєрiдний “пoгрaничний спoрт”, який дoти прoявлявсяу луплeннi тaтaрськиx
купців тa чaбaнiв кoзaцькими гуртaми, пoчaв нaбувaтисуттєвo iншoгo зaбaрвлeння.
Дрiбнi сутички спрoквoлa переростали убeзпeрeрвну пaртизaнську вiйну, щo проявлялась
спeршу в oргaнiзoвaниxпoгoняx зa тaтaрaми в Пoлe, a дaлi i в кaрaльниx пoxoдax вглиб
тaтaрськoїтeритoрiї. Iнiцiaтoрaми тaкиx eкспeдицiй i їхніми бeзпoсeрeднiми ватажками
були прикoрдoннi урядники, якi збирали й фінансували зaгoни вoякiв, ширoкo зaлучaючи
дo свoїx нeчислeнниx збрoйниx пoчтiв кoзaцтвo.

2. Туреччина і Кримське ханство в кінці XVI
– I пол. XVII ст. Сухопутні і морські сили імперії

Перебування Кримського півострова
(Кримського улусу) в складі Золотої Орди на особливому положенні з перших років
її існування багато в чому визначило його майбутнє. В дисертації доводиться, що
вигідне розташування півострова, можливість бути економічно самостійним
слугували у подальшому важливим фактором утворення політичної самостійності,
державності. Цьому сприяла і наявність власного державного апарату. Спочатку
право на володіння улусом видавалося ханом Золотої Орди, але згодом його могли
одержати тільки чингізиди за народженням. Усе населення улусу, як і армія,
поділялося на десятки, сотні, тисячі, пітьму. Улусом керував спадкоємний
чингізид, якому підкорялися більш дрібні феодали, які згодом утворили на
території свої бейліки (адміністративно-територіальні одиниці), що належали
великим родам (Ширин, Барин, Кипчак, Мансур, Седжует, Яшлав). Саме вказаний
розподіл Кримського улусу на бейліки в наступному позначився на формі
державного устрою Кримського ханства, а активна діяльність беїв призвела до обмеження
влади Кримського хана.

Про формування в Кримському улусі з моменту
утворення елементів державності свідчить наявність розгалуженого державного
апарату, як військового, так і цивільного. Глава Кримського улусу, як і хан
Золотої Орди, мав своїх міністрів, секретарів, скарбників, суддів. Даний апарат
утримувався за рахунок податків, податей та данини, стягнутих з жителів
півострова. Кримський намісник стягував не тільки загальнодержавні податки,
податі та збори, але і місцеві. Карбування власних монет, практично з найперших
десятиліть улусу сприяли в подальшому будуванню держави.

Наявність таких ознак, як територія,
населення, військова сила, апарат управління, апарат примусу, фінансова і
податкова системи та інші, дають підстави для твердження, що протягом XV-XVIII
століть кримськотатарський народ мав свою державність. З існуючих в науці двох
версій щодо цього (перша полягає в тому, що Кримське ханство було васальним
державним утворенням, залежним від Туреччини; друга — що ханство було
самостійною державою), автор дисертації дотримується другої і обґрунтовує її
вірогідність. Звертається увага на те, що питання про територіальні кордони
ханства в науці є складним і суперечливим, бо кордони не були стабільними і
однаковими у різні історичні періоди. З початку утворення ханства у
володарювання Кримського хана входили землі як самого півострова, так і землі
Північного Причорномор’я, Приазов’я та Прикубання. Генуезькі колонії (південне
узбережжя півострова) не входили у склад ханства, хоч і сплачували йому данину,
а з 1475 року стали територією Османської імперії.

Інтереси Кримського ханства (намагалося
посадити на Казанський престол представників з ханського роду Гіреїв,
здійснювало неодноразові військові походи на українські, російські та польські
землі) зіткнулися з інтересами Росії, яка в XVII-XVIII століттях починає
поступово розширювати свої землі в південному напрямку та домагається досягти
виходу до Чорного моря. З кінця XVII ст. російські полководці за наказом своїх
монархів здійснюють військові походи на ханство, але усі вони були невдалими.
Тільки Катерині ІІ в 1783 році вдалося здійснити анексію Кримського ханства.

населення Кримського ханства було
представлено різними етносами та різними релігіями, але більшість його складали
кримські татари. Мовою міжетнічного спілкування була кримськотатарська.
Татарський спосіб життя мав вплив на побут, одежу, посуд проживаючих тут інших
народностей, але ні хани, ні беї, ні духовенство не удавалися до будь-яких
насильницьких засобів насадження мусульманства. Хоч Кримське ханство за
історичним типом державності було феодальним, тут не було закріплено кріпосне
право, як у сусідніх державах. Піддані хана, бея повинні були відробити на
хазяїна біля восьми днів за рік, в поза цей час вони займалися своїми справами.
Маючи власні майстерні, лавки, фабрики, вони платили встановлені державою
податки і збори. Представники деяких народностей користувалися податковими
пільгами, право на них передавалося у спадщину. Незважаючи на етнічну
строкатість населення, лояльні методи управління щодо не мусульман дали
можливість уникати релігійних і міжетнічних конфліктів.

армія кримського хана була однією з
боєздатних, славилася сильною кіннотою. Сила кримсько-ханської армії
обумовлювалася психофізичними здібностями воїнів. Хани не мали регулярної
армії, спроби її створити почав останній кримський хан Шагін Гірей. Армія хана
була доволі численною — 80 тисяч воїнів, у разі необхідності хан міг залучити
до 150 тисяч. Сам хан, його калга, нуреддин, беї, ногайські сераскери (кожний з
них) мали власне військо. До військових походів хан приваблював черкесів,
козацьке військо з України, військові формування Речі Посполитої.

адекватність золотоординській системі: усе
населення ханства було обкладено різними видами податків, поборів, що
визначалися ханом, він же надавав пільги щодо кількості податків. Єдина різниця
полягала в тому, що групи податків в Кримському ханстві були диференційовані за
релігійною ознакою: одна група податків (шаріатські) збиралася з мусульман,
друга група – з не мусульман.

кримськотатарської державності, слугує
наявність власної національної валюти як атрибут держави, показник її
суверенності. На монетах була зображена тамга Гіреїв (тризубець), ім'я хана,
місто і рік карбування. За весь період існування Кримського ханства на ханських
монетах не зображувалася державна символіка Османської імперії. У той же час на
монетах васальної від ханства Генуезької колонії на лицьовій стороні друкувався
герб Генуї, а на оборотній – тамга і півмісяць (державні символи Кримського
ханства).

Форму правління феодального Кримського
ханства можна визначити як станово-представницьку, обмежену, монархію,
незважаючи на те, що в період середньовіччя більшість держав, особливо
мусульманських, були абсолютними монархіями. Владу кримського хана обмежували:
Діван; муфтій, який був своєрідним контрольно-наглядовим органом Кримського
ханства; знатні і могутні беї. Від харизми хана і його умінь варіювати між цими
органами влади, його авторитету і сили, зважувалася і політична доля глави
Кримського ханства. Досить було членам Дівану не з'явитися на засідання, і
рішення хана не затверджувалося. З метою противаги посиленню влади Дівану і
муфтія, ханом був створений інститут візира (виконавець ханських рішень, член
Дівану, своєрідний міністр внутрішніх і іноземних справ), а також сформована
власна військова гвардія (капі-кулу), що охороняла особу хана.

Щодо державного устрою Кримського ханства,
то він близький до децентралізованої унітарної держави. Його територія була
поділена на бейліки (адміністративно-територіальні округи). На чолі бейліка
стояв самий старший представник бейського роду (аристократії), який за зразком
ханського двору створював орган влади Діван, де приймалися важливі рішення щодо
життя бейліка; призначав калгу, бейліка, нуреддина, муфтія; здійснював
правосуддя в його межах. Крім того, у кожному бейліку малися власні військові
формування, що підкорялися хану як верховному головнокомандуючому. Найбільш
впливові беї мали право від імені хана вступати у відносини з сусідніми
державами.

Повноваження хана були достатньо широкими:
він складав міжнародні договори, оголошував стан війни і миру, надавав
військову допомогу сусіднім державам, вирішував питання про територіальні
кордони держави. Нормотворчі функції хана полягали в тім, що він видавав
ярлики, регулюючи питання обертання національної валюти, оподатковування,
земельних ресурсів; повідомляв військову мобілізацію як верховний
головнокомандуючий. Кримському хану належали також і судові повноваження: він
призначав кадіїв (суддів); мав право помилування; присуджував до страти, але
тільки за рішенням Дівану. Установча функція хана як глави держави укладалася в
тім, що він мав право призначення і зняття з посади вищих посадових осіб
(калги, нуреддина, сераскирів, візира, муфтія, скарбника та інших).

Ханом міг бути тільки представник ханського
роду Гірею – чингізид. Влада передавалася в спадщину старшому сину, відповідно
до чингізидського торе. Водночас в роботі відзначається, що з початку XVI
століття в наслідування ханського престолу стала втручатися Османська імперія,
призначаючи і знімаючи з посади хана; аналізуються причини такого втручання,
які вбачаються в тому, що в першій половині XVI сторіччя Османська імперія
завоювала Мекку, а султан Туреччини відвіз халіфа й одержав “ключі від Кааби і
плащ пророка” і внаслідок цього став сприйматися в мусульманському світі як
намісник Пророка на землі. Найвище релігійне визнання турецького султану
відкрило йому можливість впливати на вибір кандидатури Кримського хана. Цей
вплив не поширювався на політико-організаційну діяльність хана в середині
ханства і поза його межами.

Узяття Константинополя зробила османську
державу могутньою державою. Це була вже не орда в 50 000 чоловіків і жінок; це
була держава, здатна виставити армію в 250 000 осіб, зберігаючи в той же час сильні
гарнізони в різних місцях великої території.

Таке зростання чисельності турок пояснюється
легкістю, з якою вони асимілювали інші народності, тюркські племена Анатолії,
греків, слов'ян; з середовища останніх турками ставали все ті, хто погоджувався
пожертвувати релігією заради придбання привілейованого положення — а таких було
чимало. Балканські народи повинні були платити податок не тільки грошима
(джиз'є), але і дітьми (девширме), з яких після звернення в іслам виховували
яничар і капи-кулу, - особистих рабів султана. Батьки часто самі добровільно
віддавали своїх дітей турецьким чиновникам, оскільки при дворі раби досягали
іноді дуже високого положення. Походження від християнських батьків аніскільки
не заважало кар'єрі. Так, великим візиром при Мехмеді II був Махмуд-паша, син
православних серба і гречанки. При Сулеймані Кануні великим візиром був також
колишній раб Мехмед-Паша Соколлу (Соколович).

Зміна фізичних рис турок прискорювалося тим,
що гарем турок здебільшого складався з полонянок європейського або кавказького
походження. У політичному і культурному відношенні завойовники Константинополя
теж далеко не були османською ордою; вони були великою державою зі складною
адміністрацією і складним характером життя. Власно турки складали в ньому привілейований,
переважно військовий, також чиновницький прошарок, але зовсім не замкнуту
касту. Виключно з них призначалися адміністратори і судді; вони ж були армією.

Військової повинності для скорених
християнських народів османи ніколи не вводили, хоча брали іноді допоміжні
загони у васальних народів. Багато турків отримували у вигляді нагород або
іншим способом набували значних земельних володінь (чифліки) і були великими
землевласниками, що господарювали в своїх маєтках за допомогою кріпосницької
праці підвладного християнського населення.

Поряд з ними з'явилися і дрібні
землевласники-селяни, частиною турки, але по перевазі греки, серби або болгари,
що прийняли іслам. Втім, і положення завойованих християнських народів під
владою османів (окрім, зрозуміло, рабів) було, особливо спочатку, не особливо
важким, ймовірно, дещо легшим, ніж положення нижчих класів народу в тодішній
Західній Європі. Скорені народи були цінні для турок як платники податків;
позбавляти їх можливості працювати за більш менш нормальних умов не мало сенсу.

Османи свідомо зберігали місцеве
самоврядування підвладної «райї»; про релігійні переслідування вони і не
думали. Негайно після узяття Константинополю Мехмед запропонував грецькому
духівництву вибрати нового патріарха (колишній був убитий під час облоги) і
негайно затвердив обраного. Для його охорони була приставлена варта з яничар,
що відразу додало йому характер турецького чиновника. Патріарх разом з собором
набув значення верховного управління над греками і суду в суперечках між ними.
Вони могли призначати грекам покарання, до страти включно, і османська влада
зазвичай без заперечень виконувала їх. Так само поступали турки і з іншими
народами. Цим вони легко примиряли їх на початку зі своєю владою, але церква
ставала силою, яка згодом немало сприяла звільненню цих народів. У перші
сторіччя турки майстерно сіяли розбрати між греками і сербами, сербами і
болгарами за допомогою окремих привілеїв на користь то однієї, то іншої
народності.

Не дивлячись на безперечну хоробрість
османських солдатів, військове мистецтво і організація армії стояли так
невисоко порівняно з військовим мистецтвом європейців, що тільки значна
чисельна перевага давала можливість османам отримувати свої гучні перемоги;
так, в другій битві на Косовім полі чисельність армії Хун'яді визначається в 30
000 вояків, тоді як османська армія досягала 150 000; і все-таки битва тривала
3 дні і не менше 30 000 турок залишилися на місці битви. У морській битві з
Генуєю під Константинополем навіть значна перевага сил не допомогла туркам.
Поки можливі були завоювання, що примушували народ напружувати всі свої сили,
доти Османська імперія могла зберігати своє існування; але достатніх внутрішніх
сил для культурного розвитку у неї не було, і з припиненням завоювань повинні
були початися політичний розпад і внутрішнє розкладання. У 1570 р. османи
відвоювали у венеціанців Кіпр (де влаштували жахливу різанину християн із
десятками тисяч жертв). Відповіддю на новий акт турецької агресії стало
створення масштабної антиосманської коаліції (Венеція, Австрія, Іспанія, Генуя,
Савойя, Ватикан тощо) під назвою «Священна Ліга», а 7 жовтня 1571 р. її
об'єднаний флот під проводом іспанського принца дона Хуана Австрійського (217
кораблів) атакував і знищив турецький флот Алі-паші (275 кораблів) у битві в затоці
Лепанто (Греція).

Турки втратили 224 кораблі й 40 тис.
матросів (із них 15 тис. - полоненими). До рук союзників потрапили 300
трофейних гармат, а їхні втрати становили 15 галер і 18 тис. убитих. Учасник
цієї морської баталії іспанський письменник Сервантес писав: «Зруйнована була
неправильна думка всього світу й усіх народів про непереможність турків на
морі... осоромлена була оттоманська гординя» 4. І хоча Кіпр залишився в
османів, а в 1574 р. турки окупували Туніс (вибивши звідти іспанців), османська
агресія в Європі захлинулася.

3. Сухопутні та морські походи козаків на
Туреччину і Крим

З кінця XV ст. з'являються перші літературні
згадки про козацтво, які нерозривно пов'язані з боротьбою проти
турецько-татарських завойовників. На період існування Томаківської Січі з 60-х
по 90-ті роки припадають численні й результативні походи на турецькі й
татарські фортеці Причорномор'я. Особливо резонансними стали походи
запорозького гетмана (молдаванина за - походженням) Івана Підкови на Молдавію.
Розгромивши військо молдавського господаря - турецького ставленика, він сам
став господарем. Туреччина пригрозила Польщі війною, якщо І.Підкову не буде
покарано. Підступно заарештованого гетьмана було страчено у Львові у 1578 р. за
наказом польського короля Стефана Баторія. У другій половині XVI ст. запорожці
створюють власний флот, що складався з великих (як на той час) човнів на 50-70
козаків кожен. Вони брали на борт запаси продовольства і навіть кілька гармат.
Запорозькі "чайки" досить ефективно протистояли в боях турецьким
галерам. З цього часу почали здійснюватися комбіновані походи сушею і морем до
татарських та турецьких володінь. У 1575 р. успішні походи проти Криму і
Туреччини були здійснені під керівництвом кошового отамана литовського княжича
.Богдана Ружинського. Татарські та турецькі міста й фортеці Перекоп, Трапезунд,
Синоп, передмістя Константинополя, Іслам-Кермен зазнали значних руйнувань. Але
під час вибуху у зробленому козаками підкопі під фортецю Іслам-Кермен загинув і
Ружинський. У 70-80 роках запорожці знову робили походи до Криму, де захопили
фортецю Козлов (Євпаторію), а в Північному Причорномор'ї брали штурмом міста
Очаків, Акерман (Бєлгород). Чергова активізація воєнних дій запорожців проти
Туреччини і Криму припадає на кінець XVI - початок XVII ст. і пов'язана з
іменем запорозького отамана Сямійла Кішки Після 25-річного перебування в
турецькій неволі він у 1599 р. неподолік від Євпаторії підняв повстання серед
веслярів на турецькій галері, визволив невільників і повернувся на Запорожжя.
Там його зразу обрали гетьманом. Під його керівництвом було здійснено кілька
морських походів, а на початку XVII ст. - походи на Молдавію. В одному з боїв у
1602 р. С.Кішка загинув. Проте і після цього воєнна активність козаків на морі
та суші не знизилася. Під час одного з морських походів у 1606 р. було
захоплено заможне і дуже укріплене місто-фортеця Варна на Чорному морі. Тоді ж
були спалені передмістя фортець Кілїя та Акерман, а запорожці захопивши 10
турецьких галер, без значних втрат повернулися до Січі. Великий відгомін у
СУСІДНІХ країнах мали події на Кримському перешийку в 1608 р. Кілька тисяч
козаків висадилися під Перекопом, розгромили майже півторатисячний гарнізон
яничарів і оволоділи містом. Вони забрали артилерію та іншу здобич, визволили
полонених, узяли в полон ханського намісника і повернулися на Запорожжя. У
наступні роки активність запорожців у боротьбі з Туреччиною та Кримом дещо
спала, оскільки польський король залучив їх до війни з Росією. Але після
повернення з російського театру воєнних дій під керівництвом гетьмана
реєстрового козацтва П.Сагайдачного відновилися походи проти Криму та
Османської імперії. Один з найталановитіших козацьких полководців, він
перетворив запорозьке війско на дисципліновані та національне свідомі збройні
сили України. Особливо вражаючими воєнними успіхами позначилися морські походи
на чолі з П.Сагайдачним у 1616 р. Розгромивши в гирлі Дніпра турецьку ескадру,
козаки зайняли в Криму головний невільничий ринок Кафи, визволивши при цьому
тисячі бранців. Восени того ж року було здійснено ще один зухвалий похід на
турецьке чорноморське узбережжя. Дійшовши до передмістя Константинополя і
захопивши велику здобич, запорожці через Азовське море, а далі через ріки
Молочну та Конку повернулися на Січ.

Висновки

Отже, з моменту виникнення Кримського
ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було
зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не
могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню,
що підштовхувало правлячу верхівку розв’язувати внутрішні проблеми країни за
рахунок зовнішньої активності -- союзів з тією чи іншою державою та
грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне
положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії,
нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та
інші чинники наприкінці XV - початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на
силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

Активна протидія туркам і татарам з боку
запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею
народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб
українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід
диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з
них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко
умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити
побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина
козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування
турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно,
що його різно вмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль,
гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

Список використаної літератури

1. 
Грушевський М.С. Історія України-Русі: в 11 т., 12
кн. / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. Думка, 1991

2. 
Сергійчук В. Морські походи запорожців. –Київ: МП
„Фотовідеосервіс”, 1992

3. 
Смолій В., Гуржій О. Як і коли почала формуватись
українська нація. - К., 1991.

4. 
Тунманн. Крымское ханство. - Симферополь, 1991.

5. 
Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х
т. – Львів, 1991. – Т.1. – С.392, 393. Тушин Ю.П. Русское мореплавание на
Каспийском, Азовском и Черном морях. – М., 1978. – С.79.

6. 
Якобсон Л. Крым в средние века. - М., 1973