Життя і діяльність Джузеппе Гарібальді

Життя і діяльність Джузеппе Гарібальді.

ПЛАН.

1. Вступ

2. Дитинство та юність Джузеппе Гарібальді

3. Перший революційний досвід.

4. Вимушена еміграція в Південну Америку.

5. Повернення в Італію та новий початок революційної боротьби.

6. Перші успіхи боротьби за об’єднання Італії.

7. Героїчний похід “Тисячі”.

8. Нові успіхи та поразки італійської революції.

9. Останні героїчні походи Гарібальді.

10. Світове признання Джузеппе Гарібальді як безкомпромісного борця за свободу і незалежність.

11. Висновки.

12. Список літератури.

ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ

ДЖУЗЕППЕ ГАРІБАЛЬДІ
.

Джузеппе Гарібальді - національний герой Італії, людина-легенда, одна з головних фігур італійського Рисорджименто, руху за об'єднання Італії. Його ім'я стало символом боротьби за волю і демократію. Його популярність і славу, що прийшла ще при житті, не раз намагалися використовувати у своїх цілях інші політичні діячі. Те ж відбувалося і після смерті прославленого героя. Фашисти, комуністи і ліберали об”являли його передвісником своїх ідей. Його тепло приймали у Франції й Англії, шанували в демократичних колах дореволюційної Росії.

Джузеппе Марія Гарібальді народився 4 липня 1807 р. у Ніцці, що з 1792 р. знаходилася в складі Франції, а в 1814 р. після зречення Наполеона повернулася під владу Пьемонт-Сардинской монархії і залишалася італійської до 1860 р. У 1815 р. рішенням Віденського конгресу Італія була розділена на вісім держав, у більшісті з який повернулися колишні династії, що правили до установлення французького панування. Венеція і Ломбардія були об'єднані в Ломбардо-Венеціанску область, а Генуя відійшла до Сардинского королівства, що стали згодом центром об'єднання італійських земель. Майже всі італійські держави, що утворилися, прямо чи побічно потрапили в сферу впливу Австрії. Саме австрійське панування поряд з папством стало основною перешкодою об'єднання Італії.

Джузеппе з'явився на світ в родині потомствених моряків. Свої "Мемуари" він почав саме з розповіді про батьків, про те виховання, що вони йому змогли дати. Батько його, Доменіко Гарібальді, був власником і капітаном невеликого вітрильника - тартани "Санта Репарата" і займався в основному каботажними морськими перевезеннями на невеликі відстані. Дід по батьківській лінії, Анджело, у 1780 р. переселився з родиною в Ніццу з Кьявари, портового містечка, розташованого на узбережжі Лигурійского моря, до півдня від Генуї. Першими вчителями Пеппіно (так його ласкаво іменували з дитинства рідні і сусіди) стали два священики, обрані донною Розою Раймонді, матір'ю майбутнього героя, жінкою більш упевненої, чим батько. Але вже незабаром з'ясувалося, що її мріям не призначено збутися. Пеппіно магнітом притягало до себе море, хлопчик мріяв про далекі мандрівки і зовсім не думав стати священиком.

Згодом Гарібальді негативно відзивався про розповсюджений у часи його дитинства в Італії звичаї довіряти початкове утворення дітей духівництву. Набагато більше по душі йому довівся третій учитель, синьйор Арена, що викладав йому італійський, письмо і математику. Якийсь час Гарібальді відвідував школу, де йому не занадто подобалося, але в загалі можна сказати, що він не одержав систематичноі освіти, хоча за рахунок природного таланту, постійного розширення розумового кругозору і самостійних занять він зумів досягти багато. Його "Мемуари" свідчать про знайомство автора з творчістю Данте. Петрарки, добутками Макиавеллі, знанні їм історії Італії, битв і військових кампаній Ганнібала, Сципіона, Наполеона. В зрілі роки він зачитувався романами Вальтера Скотта, захоплювався віршами Байрона, декламував напам'ять цілі глави з "Божественної комедії" Данте, "Илиады" Гомера, "Звільненого Єрусалима" Торквато Тассо. Крім рідної італійської і настільки ж доступної з дитинства французької, знав англійську і іспанську мови, у молодості намагався навіть вивчати грецьку і латинь, пробував писати вірші.

Вийшовши з родини моряків, Гарібальді завжди мав тягу до моря і з 15 років плавав на торгових судах спочатку як юнга, потім як помічник капітана. Уже під час першого далекого плавання на бригантині "Констанца" юнак побував у далекій Росії і зміг відвідати Одесу. Він зборознив Середземне море у всіх напрямках, і немає середиземноморского берега, який би він не побачив у роки своєї бурхливої молодості, що була вирішальною для формування його особистості. У той час Середземномор'я було саме зоною політичних бур, центром великого національного руху, що охопив усю Європу. У 1821 р. почалося визвольне повстання грецьких патріотів проти турецького ярма, що згодом привело до досягнення Грецією незалежності. У 1828 р. відбувалися хвилювання в Чиленто, гірському масиві на півдні Італії, за яких пішли репресії і страти. Поліція й австрійська армія контролювали різні італійські королівства. У самій Ніцці, коли Гарібальді повертався з плавання у своє рідне місто, воно почував важку атмосферу стеження і квапився залишити її і відправитися до нових далеких берегів. У морському реєстрі Ніцци 27 лютого 1832 р. він уже записаний як капітан торгового флоту, під його командою впевнено борознить моря вітрильник "Клоринда".

Знаходячись у плаванні, він довідався про повстання в Модені, Пармі, Болоньї, про страту Чиро Менотти, одного зі змовників і натхненників цього руху, про репресії і посилення влади папи Грегуара XVI, каральних діях австрійських військ. Гарібальді інстинктивно прийшов до думки, що папство й Австрія - дві сили, що заважають Рисорджименто
й об'єднанню Італії. Він почував необхідність зробити щось для батьківщини, взяти участь у разгоравшомуся русі. Поворотною віхою для нього став 1833 р. Саме тоді на його життєвому шляху в одному з портів Егейського моря зустрівся Эміль Барро, висланий із Франції прихильник утопічного навчання Сен-Симона, чию книгу "Нове християнство" він подарував Джузеппе. Ще більший вплив на подальшу долю молодого моряка зробило знайомство в Таганрозі, куди приплив його вітрильник, з одним із членів організації "Джовине Італія" ("Молода Італія") - таємного суспільства, створеного генуэзцем Мадзини, з яким він зустрівся трохи пізніше в Марселеві.

Джузеппе Мадзині належав до того ж покоління, що і Гарібальді (народився в 1805 р.). Він рано вступив у боротьбу за об'єднання країни, випробував на собі гніт сардинского правосуддя, був присуджений до вигнання і потім створив революційну організацію, що, як думав, повинна була замінити застарілі, наприклад карбонаріїв. Об'єднавши десятки тисяч сподвижників по всій Італії, вона повинна була підняти країну на боротьбу під гаслом "Незалежність, Єдність, Воля". Цілком розділяючи тоді революційну позицію Мадзини і його прихильників, вірний ідеалам волі і незалежності своєї батьківщини, Гарібальді, що одержав кличку Борель, на початку 1834 р. взяв участь у змові мадзиністів, так називаної Савойскої експедиції. Щоб залучити до нього моряків, він відправився в Геную і став під ім'ям Клеомброт на службу у військово-морський флот Пьемонт-Сардинского королівства. З кінця січня він як простий матрос знаходився на кораблі "Эвридіка", а на початку лютого перейшов на фрегат "Де Женею", на якому виявилися трохи його приятелів.

Флотські документи містять самі ранні свідчення про зовнішній вигляд. нашого героя - світловолосий чоловік середнього росту (170 см) з великим відкритим чолом, карими очима, орлиним носом, фізично сильний, спритний і витривалий, що користається увагою жінок. Підняти тоді повстання на флоті, однак, йому не удалися: революційні заклики майже не знаходили відгуку в матросів, утім, охоче пригощалися вином за рахунок Гарібальді. Не на належній висоті як організатори виявилися і головний натхненник змови - Мадзині, і військовий керівник експедиції - генерал Раморино. У результаті змова завершилася повним провалом. Рятуючи від арешту, Гарібальді змушений був пішки піти з Генуї в рідну Ніццу, а потім у Францію під ім'ям Джузеппе Пані. За участь у змові влада заочно присудила його до ганебної страти - розстріл у спину. Побоюючись видачі, Гарібальді змушений був у 1835 р., на цілих 13 років емігрувати в Південну Америку.

Там, виявившись без засобів, він як корсар, а потім командуючий невеликим військово-морським флотом брав активну участь у боротьбі за незалежність республік Ріу-Гранде (на півдні Бразилії) і Уругвай. Військові успіхи пірата Хосе Гарібальді (так іменували його латиноамериканці) справили враження на місцеве населення, зокрема портового містечка Лагуна, що той захопив у 1839 р., воюючи на стороні республіканців проти Бразильської імперії.

Тут Гарібальді пощастило зустріти юну замужню красуню-креолку Аніту (її повне ім'я - Д'анінас Рибейро да Сильва), що стала йому вірною дружиною і соратницею в боротьбі. Що ж міг запропонувати їй Гарібальді, відвозячи від осоружного чоловіка? Роки небезпеки і страждань, але разом з тим - щастя постійно знаходитися поруч з улюбленим чоловіком. Разом з ним вона брала участь у боях, перев'язувала поранених і сама брала в руки зброю, будучи вагітною пережила надтяжкий відступ через необжиті лісові простори.

Родина їх нерідко бідувала: не вистачало їжі й одягу, не було грошей навіть на свічі. Коли в Аніти в 1840 р. народився син Менотті, його довелося загорнути в шийну хустку батька. Через 12 днів після пологів Аніта змушена була під час відсутності чоловіка бігти від переслідування ворожих солдатів, поклавши первістка перед собою на сідло. У 1844 р. вона родила дочку Терезіту, через два роки - другого сина Річчьотті. Родина збільшувалася, для її змісту було потрібно більше засобів, скромної армійської платні постійно не вистачало. При цьому безсрібник Гарібальді відмовлявся від багатих земельних дарунків республіканської влади.

Борючись за незалежність латиноамериканців, йому приходилося нерідко залишати капітанський місток і пересаджуватися в сідло, він став гарним наїздником вже в Латинській Америці. Відрізняючи холоднокровністю і безстрашністю, шляхетністю і милосердям, у самих небезпечних випадках особистим прикладом впливав на своїх бійців. Досвід командування сухопутними військами придався йому пізніше на батьківщині, в Італії.

Знаходячись за океаном, Джузеппе підтримував переписування з Мадзині, запевняючи його у своїй відданості і захоплюючись ім. Завдяки подвигам, зробленим у Латинській Америці,.Гарібальді став відомою особистістю, і повідомлення про нього друкували багато європейських газет, барвисто описуючи його вигляд: довге волосся, бороду і вуси, червону сорочка, шийну хустка і сіре пончо. Згодом його так і зображували художники, так він виглядав і на багатьох фотографіях.

У Латинській Америці Гарібальді став франкмасоном, що зробило його радикальним супротивником римсько-католицької церкви. У XIX в. стати масоном з погляду католиків значило вступити в союз з дияволом, що відразу спричиняло відлучення від церкви. Це в якомусь ступені вплинуло на його життя в Південній Америці, у всякому разі сприяло зближенню з президентом республіки Риу-Гранде Бенто Гонсальвесом, також членом масонської ложі. Пізніше в Італії, де папство представляло всюдисущу могутню силу, прилучення до франкмасонства привело до того, що Гарібальді став одіозною фігурою для католицької церкви. Відтепер між Гарібальді і нею, крім політичних розбіжностей, з'явилося протистояння на релігійному ґрунті, що не закінчилося навіть зі смертю національного героя Італії.

Американський період - вирішальний для становлення особистості Гарібальді. Тут він знайшов військовий досвід і загартування, беручи участь у війнах, що не припинялися, між південноамериканськими державами. Тут же зміцнилися його демократичні ідеали і республіканські погляди, а також проявився інтернаціоналізм.

А на Апеннінскому півострові із середини 30-х років XIX в. здійснилися кардинальні зміни. Насамперед у королівстві П'ємонт-Сардинія, де король Карл Альберт (1831-1849) після жорстокого придушення руху прихильників Мадзині у 1831 і 1834 р. змінив політичний курс, вирішивши використовувати національний підйом у своїх цілях, поки його трон не впав. Були розроблені і проведені реформи, що перетворили П'ємонт у найсучаснішу державу Італії, затверджена помірно-ліберальна конституція (Альбертинский статут). Королівство кипіло, повне нових починань, у повітрі витали ідеї створення єдиної Італійської держави. У 1847 р. у Туріні граф Кавур, прихильник ліберальних ідей, почав видавати газету, що назвав "Рисорджименто" ("Возз'єднання"). Роком раніше був обраний новий папа, Пій IX, що відразу після обрання, оголосивши загальну амністію для політичних ув'язнених, дозволив емігрантам повернутися. Гарібальді захоплено сприйняв усі ці зміни і вирішив повернутися на батьківщину. Спершу він відправив Аніту з дітьми до матері в Ніццу .

Напередодні від'їзду в Італію він написав своєму другу і сподвижнику Джакомо Медичі, що основна мета його приїзду на батьківщину - "не йти проти нових плинів у політиці уряду, а підтримати його у всіх гарних починаннях і діяти разом з ним у війні проти австрійців". Отже Гарібальді повертався в Італію, сподіваючись взяти активну участь у війні, що почалася, з Австрією, а зовсім не для того, щоб робити революцію і скидати існуючу там владу короля. На жаль, до його повернення розпал національно-визвольного руху вже почав спадати. Італійці терпіли поразки від австрійців. І Карл Альберт, і папа Пій IX, налякані розмахом революційного руху в Європі й у самій Італії. почали відходити від ліберальних і прогресивних ідей. Гарібальді устиг взяти участь в австро-італійській війні, організувавши загін добровольців. Він не погодився з рішенням уряду про укладення принизливого договору з Австрією і продовжив боротьбу, беручи участь в обороні виниклої Римської республіки.

Тоді ж відбувся черговий поворот у світогляді Гарібальді. Він відійшов від офіційного політичного курсу уряду, відмовився від своєї підтримки політики короля: "Я тепер буду воювати не за Карла Альберта, але за Італійську республіку, за італійську націю". У цей же час з'явилися перші протиріччя і розбіжності Гарібальді з Мадзині, одним із тріумвірів, керуючих Римською республікою. Джузеппе Мадзині дотримувався обережної, помірної політики, Гарібальді ж виступав за встановлення диктатури, думаючи, що тільки вона могла врятувати важке положення Римської республіки, допомогти розбити наступаючих французів, що прийшли захистити володіння папи. У мемуарах він писав про ці події так: "Бачачи, як відносилися до того, що було справою нації, розуміючи, що катастрофа неминуча, я зажадав установления диктатури; я вимагав права на диктатуру, як у деяких випадках мого життя вимагав, щоб мені довірили кермо корабля, коли буря несла його на рифи". 3 липня 1849 р. французи на чолі з генералом Удіно ввійшли в Рим фактично безперешкодно. Мадзині до цього таємно залишив місто, відмовивши від подальшого опору. Король Карл Альберт, відрікшись від престолу, виїхав у Португалію.

Але Гарібальді вирішив продовжити боротьбу. Після падіння Римської республіки він разом з нечисленними волонтерами і вірної Аніти зробив похід на північ, намагаючись дійти до Венеції, останнього оплоту революції. По шляху, в устя ріки По, у нього на руках умерла вагітна дружина, і він, переслідуваний, не зміг навіть її поховати. З превеликими труднощами Гарібальді пробився до П'ємонту, але був арештований і висланий із країни. Наступні п'ять років свого життя він знаходився у вигнанні, без родини і дітей, що залишилися на піклування його матері в Ніцці. Нетривалий час провів на середиземноморскому острові Маддалена, у Танжері (Марокко) і Гибралтарі, а потім перебрався в 1850 р. у Північну Америку.

Там, щоб прогодуватися, прославлений партизанський командир спочатку улаштувався простим робітником на свічкову фабрику свого друга Мэучі, поки для нього не знайшлося більш придатне заняття. І знову його покликало море, він плавав капітаном на торгових судах, мріяв про рідні береги, відвідував порти Китаю, Австралії, Новій Зеландії, Англії (там, до речі, у 1856 р. відбулося його знайомство з А.И. Герценом), поки інші патріоти Італії складали змови і продовжували активну, але часом безглузду боротьбу. У 1853 р. Мадзині подав сигнал до повстання в Мілані, спроба заколоту привела лише до чергових репресій. Невдачі не зупиняють Мадзині. Він створив революційну "Партію дії", що повинна була повести за собою маси. Гарібальді ж відкрито заявляє, що не схвалює ці приречені на провал спроби до повстання. В одному з листів до друга Дж. Кунео він пояснював свою тимчасову пасивність: "Якщо я не ризикую собою, те тільки тому, що не бачу ніякої надії на успіх". Гарібальді при усій своїй сміливості і любові до ризику, у порівнянні з Мадзині й іншими радикально налаштованими республіканцями, виявився самим помірним, самим тверезим. Краще розуміючи політичну ситуацію, не схильний ні до боягузтва, ні до розрахунку, він вирішив перечекати тимчасовий революційний спад, не відмовляючись від своїх ідей і цілей. У 1855 р. Гарібальді повернувся з вигнання на батьківщину.

Вже в 1858 р. в Італії почався новий підйом національно-визвольного руху. Як і раніше було популярним прагнення до війни проти Австрії. Кавур, що очолив з 1852 р. пьемонтський уряд, готував ґрунт для майбутньої війни за об'єднання Італії. У 1858 р. з цією метою був укладений таємний союз з Наполеоном III, імператором Франції, по якому Франція обіцяла свою підтримку Італії в обмін на Ніццу і Савойю. П'ємонтский уряд прагнув одночасно залучити на свою сторону і ліберально налаштовану інтелігенцію, і республіканців. Для цих цілей блискуче підходив Гарібальді, прославлений народний герой, що користається широкою популярністю в Італії. Кавур запросив Гарібальді до себе і запропонував йому вербувати волонтерські загони для участі в майбутніх воєнних діях. Гарібальді було доручене командування корпусом альпійських стрільців з 3 тис. чоловік. Гарибальдійцям не вистачало ні гарної зброї, ні провіанту, але вони під проводом прославленого командира виявляли чудеса хоробрості. Пізніше він скаже: "У П'ємонту на початку 1859 року мене підняли як прапор". Дійсно, п'ємонтскому уряду на чолі з Кавуром удалося підкорити Гарібальді своїй стратегії. Незважаючи на ряд здобутих перемог, 11 липня 1859 р. у Віллафранку довелося укласти перемир'я з Австрією.

У результаті цієї війни Мілан і Ломбардія стали італійськими, але про об'єднання всієї Італії говорити було ще рано. Відповідно до секретного договору, до Франції відійшли Савойя і Ніцца - рідне місто Гарібальді. Останній же подав у відставку з посади генерала п'ємонтскої армії і повернувся на невеликий острів Капреру, коло північного узбережжя Сардинії, частину якого він купив ще в 1855 р., одержавши спадщину брата Феличе і додав до неї власні невеликі засоби, і створив там невеликий маєток. Згодом весь острів став його володінням.

Але в 1860 р. почалися народні хвилювання на півдні Італії. Спочатку національний підйом охопив Сицилію, потім усе Неаполітанське королівство. Гарібальді реагував на події, що там відбуваються, у такий спосіб: "Я не радив зараз піднімати повстання, але якщо сицілианці взялися за зброю, це святий борг кожного допомогти їм у справі звільнення". Після деякого коливання він погодився очолити експедицію в Південну Італію, що згодом став відомої як похід гарибальдийскої "Тисячі" і зіграла важливу роль в об'єднанні Італії. Експедиція ця проводилася під гаслом "Італія і Віктор Еммануїл". До цього часу в П'ємонту правил Віктор Еммануїл II, що став королем у 1849 р. після зречення батька Карла Альберта. Перед відправленням Гарібальді послав йому лист, у якому рішуче став у ролі підданого, посмівшого ослухатися лише тому, що він хоче краще служити своєму государю і батьківщині. У ніч з 5 на 6 травня 1860 р. два пароплави з добровольцями, очолюваними Гарібальді, вийшли з Генуэзьської затоки і направилися до берегів Сицилії. Прем'єр-міністр Кавур уна запит англійського уряду так сформулював свою позицію у відношенні походу Гарібальді: "Уряд короля шкодує про це : воно не може йому перешкодити, але і не допомагає йому; воно не може також з ним боротися ".

Похід Гарібальді був успішним і привів до звільнення Півдня Італії від влади Бурбонів. На деякий час Гарібальді став диктатором Сицилії, у його руках виявилася власна держава, у якій він намагався провести ряд перетворень: звільнив політичних ув'язнених, прийнявся за організацію шкіл і притулків, роздав частину державних земель селянам. Часом народний вождь діяв занадто прямолінійно, нерідко виявляв наївність. У Сицилії довкола нього плели мережі інтриг агенти Кавура, будували підступ бонапартистські шпигуни. Гарібальді не поспішав передавати Сицилію Вікторові Еммануїлові II і от як пояснював свої дії:

"Проголошення єдиної Італійської держави і Віктора Еммануїла її короля не повинно відбутися раніш, ніж народ, що бореться, в Італії від самої Сицилії не дійде до Рима, майбутньої італійської столиці... негайне ж приєднання південних земель означало б відділення однієї частини Італії від іншої... Ми хочемо бачити Італію єдиної, а Віктора Еммануїла її королем!"

Отже, Гарібальді хотів разом зі своїми волонтерами йти на Рим, щоб завершити справа об'єднання Італії. Але в Неаполі він був зупинений Віктором Еммануїлом II і його військами. Король П'ємонту і його перший міністр вважали, що похід Гарібальді в Папську область і заняття їм Рима можуть сильно ускладнити міжнародне становище Італії, викликати на неї гнів французів, під особливим захистом яких знаходився папа.

У листопаді 1860 р. Гарібальді склав із себе диктаторські повноваження й оголосив про передачу влади в звільненій ним Південної Італії королю Вікторові Еммануїлові II. Цей рік став пам'ятний для нього фіктивним одруженням з молодою аристократкою Джузеппиною Раймонді (однофамилицею матері), що віддала серце ще до зустрічі з Гарібальді іншій людині, але признавшаяся в цьому знаменитому нареченому лише під зводами храму, у якому відбувалося вінчання. Ледь почувши це тяжке для обох приизнання, наш герой, що відрізнявся влюбливістю і любимий багатьма жінками, підхопився на коня й умчався геть.

У 1861 р. було оголошено про створення єдиного Італійського королівства на чолі з королем Віктором Еммануїлом II, але поза його межами усе ще знаходилися Папська держава і Венеція. Завершення об'єднання Італії могло бути досягнуте лише в результаті ліквідації світської влади папи і звільнення Венеції з-під австрійського панування. Таким чином, мрія Гарібальді про єдину Італію поки не була досягнута. Він був обраний депутатом туринского парламенту від виборців Неаполя, але рідко був присутній на засіданнях, пояснюючи це в такий спосіб: "Моє місце не в парламенті. Я чекаю, щоб мене призвала нова небезпека". Дійсно, асамблея не підходила для Гарібальді-оратора, занадто запального і нестриманого. Незабаром він повернувся на Капреру, де продовжив писати мемуари і чекати придатного моменту для повернення до активної боротьби за остаточне об'єднання країни.

У 1862 р. Гарібальді вирішив почати новий похід до Рима під гаслом " Рим чи смерть!". Але цього разу король Віктор Еммануїл II не підтримав його починання. Навпаки, він був оголошений заколотником і проти нього була спрямована італійська армія. У гори Аспромонте волонтери Гарібальді зштовхнулися з військами короля. У бою Гарібальді був важко поранений у ногу, узятий під варту й посаджений у в'язницю, де знаходився до жовтня, коли був амністований королівським указом. У лікуванні його ран брав участь знаменитий російський хірург Н.І. Пирогов. Повернувши на Капреру, Гарібальді писав, що, починаючи свій ризикований похід на Рим, він не очікував нічого гарного від уряду Ратацці (прем'єр-міністр Кавур вмер у 1861 р.), і розраховував тільки на підтримку Віктора Еммануїла II, що не заперечував проти аналогічних дій Гарібальді в 1860 р. Але ситуація змінилася, а цього народний герой, далекий від політичних інтриг, зрозуміти не зміг. Гарібальді перестав підтримувати короля, що "не робить нічого, щоб завершити об'єднання країни". Ставши ж головою Національного Римського комітету заявив: "Необхідно об'єднати сили в ім'я волі, незалежності, цивілізації і прогресу".

У 1864 р. Гарібальді відвідав Англію, де був захоплено зустрінутий як простим народом, так і представниками вищих кіл. Там леді Емма Роберті суперничала із-за нього з молодою італійською графинею Марією Мартиникою делла Торре, говорили навіть про заручини з нею, але справа розладилася. Новою подругою народного героя, а потім і біографом стала талановита 22-літня журналістка Джессі Уайт Маріо. Ще раніш Гарібальді пропонував руку і серце приїжджавшій на Капреру дружині багатого банкіра, письменниці Марії Эсперанса фон Шварц, що іменувалась Сперанцою, але одержав відмову.

Наближалася старість, Гарібальді всі частіше переслідували хвороби. Він зробив ще кілька подорожей, але велику частину часу жив на острові Капрера разом зі своїми дітьми, займався керуванням маєтком, приймав гостей, писав листи, спогади. Живша в його будинку спочатку як служниця Франческа Армозіно стала його цивільною дружиною. У 1867 р. у них народилася дочка Клелія, потім ще одна - Роза, що померла в дитинстві, у 1873 р. - син Манліо. Лише за три роки до смерті йому удалося домогтися розводу з Дж. Раймонді і сполучитися законним шлюбом з матір'ю своїх молодших дітей. Незважаючи на старість, що наближалася, і хвороби, що з'явилися наслідком численних ран, отриманих на полях боїв, він усе так само жадав дій, готовий був по першому заклику кинутися в бій.

У 1866 р. Гарібальді знову взяв участь у війні проти Австрії. Він боровся не на головному фронті і здобував перемоги, тоді як в основних битвах італійці терпіли поразки від австрійців. Коли мир з Австрією був укладений, Гарібальді не пішов проти короля, не продовжив воєнні дії, а скорившись розпустив солдатів. У результаті цієї війни до Італії була приєднана Венеція. Лише Рим залишився не включеним до складу держави.

Останню спробу звільнити Рим Гарібальді зробив у 1867 р. Він залишив острів Капреру і поїхав з міста в місто. Пізніше цю свою подорож по Італії він назвав "хрестовим походом". Його поїздка, що почалася в лютому, збіглася з виборною компанією для відновлення складу парламенту. Виступаючи як один з кандидатів, він заявив про свою ненависть до папи і про необхідність звільнити Рим. Усюди його вітав народ: у Флоренції, у Болоньї, у Феррарі. Саме в цими, заповненими публічними виступами місяці остаточно сформувалося політичне кредо національного героя Італії. Трохи пізніше він взяв участь у Міжнародному конгресі світу в Женеві, де спочатку був захоплено зустрінутий, але потім різкість його антикатолицьких висловлень викликала протест, що змусив Гарібальді виїхати. Повернувши в Італію, він опублікував у газетах два звертання з закликами йти на Рим, що послужило приводом для арешту. Під конвоєм його відправили на острів Капреру, але він втік і пішов походом на Рим на чолі 7 тис. добровольців. Однак населення Папської держави залишилося пасивним і не зробило ніякої спроби допомогти гарибальдийцям. В результаті бою з об'єднаними силами французьких і папських військ втекла частина волонтерів, у якій згодом Гарібальді обвинуватив Мадзині і його прихильників. Загін гарибальдійців був остаточно розбитий при Ментані. Третя спроба Гарібальді приєднати Рим провалилася.

Остаточне об'єднання італійських земель відбулося в 1870 р. У зв'язку з початком франко-пруської війни французи залишили територію Папської держави. Італійські війська відразу ввійшли в Рим, світська влада папи була скинута, а його землі приєднані до Італійського королівства. Гарібальді був відсторонений від участі в цьому завершальному етапі об'єднання Італії: монархії він уже не потрібний. Більш того, влада навіть блокували острів Капрера італійським флотом, перешкоджаючи відплиттю з його Гарібальді.

Незважаючи на таке відношення до нього в Італії, слава Гарібальді жила в суспільній думці Європи. Він став символом, легендою, його вважали великим полководцем, здатним виграти самий безнадійний бій. Тому, коли у Франції після падіння імперії республіканці вирішили активізувати діяльність "Союзу національної оборони" і в такий спосіб змінити характер війни, вони звернулися до героя, рятівника - Гарібальді. І він, відгукнувшись у 1870 р. взяв участь у франко-прусьскій війні на стороні французів і командував Вогезською армією, що, незважаючи на слабість сил і нерішучість верховного командування, якесь час чинила опір прусьскій армії. Після поразки Франції і підписання мирного договору Бісмарк зажадав провести вибори в країні; обрана в такий спосіб палата повинна була на засіданні в Бордо прийняти умови миру. Навіть не будучи кандидатом, Гарібальді був обраний у багатьох департаментах, але відмовився від депутатського мандата і повернувся на Капреру.

18 березня 1871 р. повстав Париж, утворивши Комуну, який на час удалося захопити влада в місті. Центральний комітет Комуни в передбаченні збройного конфлікту з версальськими військами 24 березня викликав на допомогу Гарібальді, що одностайно був обраний генералом-аншефом їхньої невеликої армії. Але Гарібальді, завжди миттєво відкликавшийся на заклик боротися, не приєднався до комунарів. У відповідному листі з Капрера, датованому 28 березня, він пояснив, що здоров'я не дозволяє йому приїхати в Париж і взяти на себе командування .

Дійсний стан здоров'я Гарібальді після боїв, перенесених їм узимку у Франції погіршилося. Але це чи було головною причиною його відмови приєднатися до повсталихо і навіть очолити їх? Він співчував комунарам, але це не заважало йому бачити, що вони в меншості, що їхнє повстання чревате громадянською війною. У 1870 р. він відгукнувся на заклик французького уряду і був готовий боротися з французами проти пруссаків, але не з французами проти французів. "Революційність" Гарібальді не виходила за межі цих границь. Він придавав національним проблемам виняткову важливість. Так, він написав своєму сину Риччьотті, що залишився у Франції:

"Стеж уважно за рухом комуни, що починається. Якщо ти побачиш, що воно може привести до поновлення воєнних дій проти пруссаків, я дозволяю тобі прийняти в ньому участь. І запам'ятай, як тільки я довідаюся на Капрера, що ти приєднався до комунарів, я негайно приїду, щоб бути разом з тобою. Але якщо цей рух виллється тільки в боротьбу французів із французами - не втручайся".

До Комуни Гарібальді не приєднався, а залишився на своєму острові. Він знаходився в курсі всіх подій, відповідав на численні листи, але поглинений був сільськогосподарськими роботами. У той час він створив ряд проектів господарських удосконалень, що пропонували колонізацію нових земель, роботи з меліорації римської рівнини й осушенню боліт. Він не був відсторонений від активної політичної діяльності: його обирали депутатом майже всіх законодавчих палат. починаючи з 1874 р., але він сам не хотів приймати участі в їхніх засіданнях, заявляючи, що в парламенті буде виглядати "екзотичною рослиною".

У маєток на острові Капрера він прожив останні роки життя, підтримуючи активне переписування з безліччю кореспондентів. За цей час він склав свій політичний заповіт, написав остаточну редакцію "Мемуарів", створив роман "Тисяча", що розповідає про його знамениту експедицію. Його перу належать ще кілька художніх добутків: "Клеліа, чи Уряд священиків" (у Росії його видали через кілька місяців після виходу у світ в Італії, але під іншою назвою "Ярмо ченців, чи Рим у XIX сторіччі"); "Доброволець Кантоні" (1870). Страждаючи від болісного артриту, лихоманки, ревматизму й інших хвороб, пересуваючи на превелику силу, прославлений герой намагався літературною працею заробити на життя собі і своїй родині. Людина гордий і незалежний, лише за кілька років до кончини він з болем у серце погодився, нарешті, прийняти давно пропонувалися йому одноразову грошову допомогу і щорічну пенсію від італійського уряду. Незадовго до смерті, будучи уже важкохворим і не маючи можливості пересуватися без сторонньої допомоги. він зробив тріумфальну поїздку в Сицилію, що ще раз продемонструвала його величезну популярність серед простих людей Італії. Помер Гарібальді 2 червня 1882 р. і був похований на острові Капрера. На його смертному одрі лежали дві книги, що він тримав у руках перед останнім подихом: томик з виданням поеми Фосколо "Гробниці" і альбом з портретами 1117 героїв сицілійского походу.

Весь життєвий шлях Гарібальді можна розділити на два неоднакових по своїй довжині періоди. Гранню між ними може служити найважливіша подія для всього італійського народу і для європейської історії - остаточне об'єднання Італії, що було метою життя Гарібальді, про що свідчить безліч його ранніх висловлень. Боротьбі за звільнення своєї батьківщини від влади тиранів під якими малися на увазі австрійський, а після 1849 р. і французький уряд, а також папство, - він присвятив усе своє життя. Слід зазначити, що саме цієї "святої мети" - об'єднанню Італії - були підлеглі в тім чи іншому ступені усі вчинки Гарібальді. У спогадах він писав: "Я звик підкоряти будь-які свої принципи меті об'єднання Італії, яким би шляхом це не відбувалося". Звідси випливає, що не можна на підставі того, що Гарібальді діяв у союзі з тими чи іншими силами (з мадзиністами чи з монархією на чолі з Віктором Еммануїлом II) говорити про його приналежність до цих різних течій італійського Рисорджименто
. І більш того не можна затверджувати, ніби-то він коли-небудь, цілком розділяв революційно-демократичні чи монархічні погляди. Незважаючи на те, що Гарібальді не писав теоретичних статей і рідко виступав у парламенті, усе-таки можна говорити про наявність у нього власної політичної демократичної і патріотичної програми.

Джузеппе Гарібальді присвятив життя "боротьбі за Італію об'єднану і вільну від деспотизму".

Боротьба італійців за волю повинна була, на думку Гарібальді, вестися силами всього народу, тобто всієї нації, і він не раз говорив про неї як про боротьбу, у якій замовкають приватна ненависть і розбрати, і "усі класи громадян подають один одному руки... щоб захищати загальний будинок - свою батьківщину".

Він був прихильником об'єднання не тільки народу усередині країни, але також дружби між різними націями, про що не раз говорив у листах і спогадах, і що довів своїм прикладом, борючись за республіки Уругвай і Ріу-Гранде в Південній Америці, а також беручи участь у франко-пруській війні на стороні республіканської Франції. Гарібальді, проніс через усе життя віру в братерство народів і право на національне самовизначення, ідеї що отримали широке поширення в другій половині XIX в.

Мрія про братерство народів перетворила Гарібальді в переконаного борця за мир. хоча сам він велику частину життя провів у різних війнах.