Формування української національної держави 1648-1654 років

"Ідея самостійності України і суверенності Української Держави живе в найширших колах українського народу XVII—XVIII ст., починаючи від голови держави — гетьмана й кінчаючи звичайними козаками».

О.П. Оглоблін

Вступ

Ідея відродження української державності і усвідомлення "тяглості українства" від часів Київської Русі до козацтва почали формуватися в першій чверті XVII ст. Ця ідея розвинулася в середовищі козацтва, Києво-Могилянському осередку і у Волинському гуртку української протестантської шляхти. Поряд з цією ідеєю існували інші концепції державно-політичного устрою українських земель: автономії у складі Речі Посполитої, "Князівства Руського" і москвофільська концепція, яка переважно грунтувалася на спільності православної віри. У 1648 р. в ході національно-визвольної війни, проти Польщі утвердилася ідея "держави Війська Запорозького" на терені усієї України, що й знайшла своє реальне втілення в Українській козацько-гетьманській державі.

Повстання 1648 року стало одним з найбільших катаклізмів української історії. Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на перших етапах нової ісорії Європи. Щой но освоєні Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина, що стали ареною повстання , були унікальними не лише в Речі Посполитій, а й в усій Європі.

По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим та найбагатшим в Європі магнатами , а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажуче, в новоколонізованій Україні одні з найбільших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепокірніших народів.

Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль кордону. Власне, присутність “дикого поля” уможливила виникнення козацтва й дала змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації посилювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними силами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони замі захищатимуть їх. З тіє ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. проте із швидким посиленням обох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив, щоб розв’язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському пограниччі.

Напередодні великого постання

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися польські історики 19 століття, “цивілізування” України, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом “сильний завжди правий”, вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що на Україні править беззаконня. Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала у їхньому ставленні до селян. Установивши вільні від повиностей слободи і в такий спосіб заманивши у свої величезні землволодіння селянство, вони обкладали селян повинностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 році.

Отже, можна сказати, що кількаразові спроби українського козацтва стати в обороні покривдженого селянства та обмежити наступ панів на українські землі закінчилися невдачею. З 163 року, після усунення козацького чинника, настав період безмежного визиску безборонноо селянства та польського панування – період, який польськими істориками названо “золотим спокоєм”. Він тривав десять років, аж поки відновилася дія українського козацтва, цього разу в більших масштабах.

Окрім того преслідувалося православ’я польськими католиками, що викликало неабиякий гнів українців. Готовність до масштабного повстання поєднувалася із вправніст в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворюваи в повстанському військо ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магнатами в українському суспільстві пограничя зростала готовність і здатність боротися проти неї.

Для грандіозного спалаху бракувало тільки іскри.

Богдан Хмельницький як борець за розбудову української національної держави

Початки доби козацько-гетьманської держави припадають на часи так званої Хмельниччини.

Часи Хмельниччини – це майже десять років перманентної козацько-польської війни – до того ж чи не найдраматичніший період української історії. За своїм розмахом та значенням для подальшої долі України він одним із найважливіших етапів боротьби народу за незалежність.Історія підняла на своїх хвилях українського гетьмана насамперед тому, що він утілив прогресивні вимоги свого часу в історичній обстановці тогочасної України. Богдан Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала світові в різних країнах видатних діячів політики, науки, культури, наділених найрізноманітнішими талантами.

На цьому історичному діячеві зійшлися прагнення, зусилля, інтереси всього українського суспільства XVII ст. Водночас він сам був породженням цієї доби. Українське життя XVI—XVII ст. виховало його саме таким, яким він став, — вождем повсталого українського народу в боротьбі за визволення від іноземного панування.

Народився Богдан Хмельницький у 1595 р. Однак досі документально не встановлено, де саме побачив уперше світ майбутній гетьман України. Існує кілька припущень. Проте відомо, де пройшов перший період його життя, в яких умовах формувалася непересічна індивідуальність.

Батько Богдана — Михайло Хмельницький, який служив осадником у корсунсько-чигиринського старости магната Яна Даниловича, засновував (осаджував) нові поселення на українських землях, що потрапили до рук польського феодала Даниловича за королівськими даруваннями. Михайло Хмельницький осадив містечко Чигирин, а пізніше, коли став чигиринським підстаростою, хутір Су ботів, що став його родовим маєтком.

Чигиринщина тоді була степовим прикордонням, поряд із яким розкинулося Дике поле, де царювали хижі татарські орди. Не випадково поселенцями на Чигирин-щині були переважно селяни-втікачі, які, рятуючись від феодально-кріпосницького гноблення, шукали вільного життя на незаселених, хоч і небезпечних землях. Щоб привабити таких поселенців, феодали змушені були надавати їм пільги, звільняти від податків і повинностей на десять, двадцять і більше років. Тому навіть тут, у феодальних маєтках, хоч і тимчасово, селяни відчували себе вільними від панського ярма. Проте переважаючим населенням цих міст, як і взагалі Черкащини та Канівщини, були козаки. Вільні виробники, вони не визнавали панської влади, мали своє самоврядування, свої закони.

Богдан Хмельницький з дитинства вбирав у себе це вільне повітря покозачепої України. Тим більше, що мати його — дружина Михайла Хмельницького — була козачкою з Переяслава. Навіть фізично Богдан загартувався в небезпечних умовах життя степового прикордоння, де виживали, витримували найсміливіші, мужні, міцні люди. Ось і виріс із Богдана сильний юнак, подібний до справжнього козацького дуба. На цій землі набрав Богдан і першого військового досвіду, оскільки все населення прикордоння було озброєне й брало участь в обороні країни.

Безперечно, козацьке оточення справило великий вплив на формування характеру майбутнього гетьмана, збагачення його життєвого досвіду. Пройде недовгий час, і він, що був за походженням дрібним шляхтичем, назавжди пов'яже своє життя з козацтвом.

Потім Богдан навчався в українській школі, де саме — невідомо, але на це вказує лексика його листів — тогочасна українська літературна мова. Вчився Богдан і в єзуїтському колегіумі у Львові, пройшов там класи граматики, поетики й риторики, добре засвоїв латинську мову, що була тоді міжнародною літературною мовою й мовою тогочасної дипломатії. Венеціанський посол Віміна, що приїздив до Чигирина в 1650 р., вже під час визвольної війни, доповідав, що переговори з ним Богдан Хмельницький вів латинською мовою. А ще раніше французький посол де Бріжі, що зустрічався з Хмельницьким у Варшаві в 1641 р., засвідчує добре знання ним латинської мови й називає його «людиною освіченою, розумною».

Єзуїтські колегіуми в Україні створювалися польсько-шляхетським урядом для боротьби проти православ'я, проти української культури, з метою окатоличення та ополячення української молоді. Однак світ чужої віри не заполонив душу молодого Хмельницького, який пізніше, в ході війни, вимагав закриття єзуїтських колегіумів на визволеній території України.

Молодий Хмельницький не тільки спостерігав неволю, гноблення і страждання. Він і на собі особисто відчув нещастя й горе, трагедію народу, його пекучі рани. Поневірявся Хмельницький в турецькому полоні. В бою під Цецорою, у Молдавії, в жовтні 1620 р., коли польське військо гетьмана Жолкевського, а з ним і загін «охочих стрільців» із Чигиринщини, було розбите турецько-татарськими військами, Богдана та його батька захопили в полон. Сам Богдан потім розповідав, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи в Константинополі — на одній із галер турецького флоту. Викуплений запорожцями з неволі, Богдан повернувся додому, оволодівши турецькою й татарською мовами та сповнений ненависті до агресорів і свідомості близької нещадної боротьби з ними.

Справді, Богдан Хмельницький не раз візьме участь у козацьких походах на султанську Туреччину та Кримське ханство, виступаючи керівником деяких з цих походів. Козацькі війни з султанською Туреччиною та Кримським ханством були важливою ланкою загальноєвропейської боротьби з турецькою навалою. Козаки відвертали значні сили Туреччини, зокрема майже увесь її флот, од Європи й тим самим сковували агресивні наміри Порти.

Причиною до виступу Хмельницького була радше особиста кривда, якої йому завдав чигиринський підстароста Данило Чаплінський. Він захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові, до смерті побивши його наймолодшого сина. Не отримавши сатисфакції в польському судді та навіть у самого короля, Богдан Хмельницький подався на Січ, де за короткий час здобув підтримку запорожців, вигнав із Січі польську залогу і підняв на боротьбу козаків, що обрали його гетьманом. Хоча від початку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили магнати, втікає на Січ і переконує запорожців встати за свої (і його також) права. Проте, у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та політика все докорінно змінив. Адже, більше року до втечі на Січ він планував повстання й заручався підтримкою прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв’язує цю проблему, й звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків – кримських татар. Кращої й нагоди бути не могло. Саме тоді, коли його посольство прибуло до Криму, взаємини хана з поляками стали вкрай напруженими, й на допомогу козакам на чолі 4-тисячного загону було поставлено відомого воєначальника Тугай-бея. Навесні 1648 року попереджені про дії Хмельницького поляки послали на південь військо, щоб придушити повстання ще в зародку.

Зокрема слід зазначити, що грунт для великого повстання 1648 року був підготовлений нечуваним поміщицьким, господарським та релігійним утиском українського народу та козацької верстви. Козацькопольська війна, що почалася з народного повстання, дуже швидко поширилася на всю Наддніпрянщину. Урядовці, польські шляхтичі та ченці-єзуїти, які не встигли втекти з територій, охоплених повстанням, нещадно винищувалися. Великими були жертви і серед євреїв, яких вважали прислужниками польської шляхти та ворогами православної віри.

У середині квітня 1648 року на Жовтих Водах, по дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об’єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня 1648 року після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Каліновський та Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод.

Битва під Корсунем

26 травня 1648 року неподалік від орсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тисяч, без врахування татарської кінноти ) і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. Наче полякам ще мало було нещасть, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав 4. У той час коли на півдні збираються юрми повстанців, Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію.

Слід зауважити, що перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців на подальшу запеклу боротьбу не лише за свої вольності, а й за свої права, за свою державу. На території спершу Правобережжя, а потім і на території Лівобережжя майже все населення, серед якого козаки, міщани, і навіть селяни утворювали свої загони для подальшої боротьби. Окремі із загонів приєднувалися до війська Богдана Хмельницького, а окремі під проводом місцевих ватажків підіймали власні повстання. При утворенні власних загонів та піднятті повстань на місцевому рівні, багато простих селян та козаків найперше дали волю своєму гніву проти гнобителів. Ось як про це зазначається у козацькій хроніці тих часів – Літописі Самовидця: “… где знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міскіє – усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетности грабовали, костели палили, обваліовали, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил.

Страшні картини, описані у літописі, вказували на те, що ціна майбутньої держави може бути навіть дуже високою – ціна життів невинних людей, заради блага майбутнього. Результат – за кілька місяців з України було зметено всю польську шляхту, урядників, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисельніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648 і 1656 роками повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних неможливо встановити точніше цифри), і тому євреї й досі вважають повстання Богдана Хмельницького однією із найважливіших подій у своїй історії.

Польські магнати та шляхта в свою чергу теж відповіли різаниною на різанину. Відома в історії постать Яреми Вишневецького – найбільшим прибічником тактики шляхетського терору, він був одним із найбагатших магнатів. Саме йому вдалося зібрати на Лівобережній Україні 6–тисячне військо з шляхти, євреїв, ксьондзів і починає відступ на захід, лишаючи позаду себе кривавий шлях, знищуючи та жорстоко катуючи козаків.

Битва під Білою Церквою

Влітку під Білою Церквою Богдан Хмельницький розташув військо. Ядро його армії складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями, як Філон Джалалій, Максим Несторенко та Іван Гиря. До того ж булави полковників отримали багато особистостей із української знаті, як от Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також ряд вихідців із міщан, як от Мартин Небаба, Василь Золотаренко, Максим Кривоніс (командував великим допоміжним загоном легкої кінноти). Із добровольців, які прибували до Богдана Хмельницького із усіх закутків України, створювалися нові військові частини. На період кінця літа українські сили налічували від 80 до 100 тисяч чоловік. Регулярне козацьке військо становило 40 тисяч чоловік.

Подалші битви армії Богдана Хмельницького

Поляки ж , щоб не гаяти часу вступили в переговори з Богданом Хмельницьким, що дозволило їм мобілізувати 32 тисячі шляхти й 8 тисяч німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося військо поляків, один з очевидців зауважив, що вони збиралися воювати не мечами і залізом, а золотом та сріблом. 23 вересня 1648 року воюючі армії зустрілися під Пилявцями. під час бою мосить молодим і недосвідченим гетьманам зрадили нерви і вони кинулися втікати, слід за ними це зробила і решта армії. Козаки та їхнв союзники татари за кілька годин знищили це таке нещодавно велике військо майже дощенту.

Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблювався на землі Волині та Галичини селяни вітали його та приєднувалися до його війська. На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже от-от здобула б його, та саме завдяки величезному відкупу та небажанню Хмельницького руйнувати гарне архітектурне, стародавнє місто, Львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що польським королем обрано Яна Казимира – людину, яку бажав бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир’я.

Спроба перемир’я між українцями та поляками

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію на повернутися на Наддніпрянську Україну. Вочевидь, він все ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольнити козацтво. До всього того голод та чума, які епідемією охопили простори України, вже позначилися на його військах, так як і на населенні України в цілому. До того ж союзникам гетьмана – кримським татарам – не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.

Під час свого тріумфального в’їзду до Києва гетьман урочисто проголосив, що почавши боротьбу з особистих причин, він віднині продовжуватиме її в ім’я всієї України. Київські достойники вітали його як “Мойсея, спасителя, визволителя з лядської неволі”.

Проте навіть після перемог Богдана Хмельницького стосунки поляків та українців залишилися нез’ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв’язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до того стану, який існував у 1648 році.

Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, вс ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.

У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до нього посли від короля Яна-Казіміра. Хмельницький розмовляв з послами не як ватажок повстанців, а як володар України.

«Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! — казав він. —
Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру. . . Поможе мені в тому чернь уся — по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не вдарили. Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім... За границю війною не
піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер. . . у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич»."

Таку широку програму розгорнув Богдан Хмельницький перед польськими послами у 1649 році. Властиво, цю програму зберіг він до кінця свого життя.

У квітні 1649 року, коли стали зрозумілими плани Богдана Хмельницького відродити українську державу, незалежну від Польщі, польські війська, очолені новим королем Яном II Казимиром, перейшли у контрнаступ, але були розбиті 15 серпня під Зборовом. Отож, Ян Казимир змушений був підписати Зборівський мирний договір 18 серпня 1649 року, за яким козаки здобували численні права. За договором реєстр козаків установлювався в 40 тисяч козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополиові обіцялося місце в польському сенаті.

Хоча усім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян повинні були повернутися знову у неволю, у кріпацтво. Проте польській шляхті, у свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Адже лише тиск татар змусив Богдана Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала значне задоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали надто замало, ця угода так і не була повністю виконала, і стала лише невеликою поузою у боротьбі українського народу за розбудову незалежної держави.

Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Польщею своїми лише силами Україна не могла, бо Польща не тільки мала великі власні військові сили, але й була багатою державою, що могла користатися найманим військом. Татари виявили себе як ненадійні союзники, які грабували населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших союзників.

У перших же місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів
звернути увагу на Московщину. З 1647 року між Москвою і Польщею існував оборонний союз, спрямований проти Криму, але поскільки татари стали союзником Хмельницького, московсько-поль- ський союз міг обернутися проти України. Богдан Хмельницький щоб не допустити спільного виступу Польщі та Московщини проти України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві, скориставши з нагоди, зайняти Смоленськ і заявити претенсію на польський престіл."
Ідею союзу з «одновірною» Москвою підтримував і патріярх Паїсій. Ще гостріше стало питання про цей союз у 1649 році, коли Хмельницький готувався до нової війни з Польщею. Силуян Мужиловський, український посол до Москви, пропонував цареві на початку того року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити Україну з півночі, просив хоч би дипломатичної інтервенції для захисту прав Православної Церкви в Речі Посполитій, але Москва не допомогла Україні."

Так — замість визволення українського народу з-під польської влади та створення власної держави — здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіяльною автономією для козацької верстви."

Зборівський договір проголошений як «Деклярація ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького», був паперовий: ні в Польщі, ні в Україні його не зреалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про зрівняння православних з католиками. Остаточне рішення було відкладене до наступного сойму, на якому мав бути присутній і православний митрополит. Однак, на засідання сойму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не допустили його до сенату. Українська Уніятська Церква звернулася до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для уніягів, але не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував Зборівську угоду."

В Україні влада фактично перейшла до Війська Запорізького.
Всю територію поділено на полки, спочатку на 16, згодом число їх зросло. Податки збирав військовий скарб. Хмельницький, як незалежний володар, вів дипломатичні переговори з сусідніми державами.

Коли Хмельницький спробував був на підставі Зборівського договору перевести реєстр козаків, селяни, що брали участь у війні, не захотіли зрікатися козацьких прав та повертатися до панів і підняли повстання. Ще більше обурювали їх польські пани, які поверталися в свої маєтки. З другого боку Польща не виконувала своїх зобов'язань: православний митрополит, як згадано, не дістав місця в сенаті, не повернено спірних земель, польський уряд не здійснив амнестії, і багатьох повстанців страчено.

Отже, поляки розірвали договір у 1651 році і у битві під Берестечком, яка відбулася 28 червня 1651 року за допомогою татар розбили козацькі війська. У місті Біла Церква був підписаний новий договір 28 вересня 1651 року, за яким значна частина України поверталася Польщі.

Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське восвідство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори" В Україні почалися знову повстання, збільшилася втеча населення за московський кордон — на Слобожанщину. Білоцерківський договір також не був реалізований: на соймі один із шляхтичів наклав «вето», і договірне затверджено. Богдан Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою.

Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні 1653 року польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське населення та брати ясир по Барське староство.

Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тотальна мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення промислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої Европи — все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населення в щораз більшій кількості пересолюється на схід, на південний схід, на Слобожанщину, Донеччину." Як казав М. Грушевський, «справа самостійности України була вбита за ціну її територіяльного розширення», бо прилучення України до Москви було вже пересуджене оцим еміграційним рухом.

Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України,
брак надійних союзників звертали знову думки до православної Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.

З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею." Він загрожував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі.
Значну ролю в справі союзу України з Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво між Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріярх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у гетьмана після берестейської поразки."

Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Моковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, висилав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Польщею.

В. Ключевський так характеризував політику Москви супроти
України: вона «протягом 6 років приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася дорешти, й прийняли під свою високу руку».

Наводячи цю цитату, М. Грушевський пояснював справу так:
«Увесь хід історії Східньої Европи міг би взяти інший і кращий на-
прямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в
початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна люд-

ности, не зневіреної в своїх провідниках і в піднятому ними ділі,
здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не
дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики
може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищення ..., аби ввійти з свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в роді рівнорядного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника підданого „холопа"».

У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Україною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне — трагічне становище України загрожувало Москві або захопленням її Польщею, або союзом ЇЇ з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував її мілітарні інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Европи війська. Всі ці умови робили союз з
Україною конче потрібним для Москви.

1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу руку царя», а 1 листопада московське посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін.

8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського собору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли духовенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли присягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, фор-
мального ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сторін і — недовір'я щодо дійсних намірів Москви."

Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя. Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники — Тетеря та Лісницький (Миргородський) — і почали переконувати послів скласти присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною
присягою. «Царское слово пременно не бьівает», — сказав Бутурлін.

Питання — чи приносили московські посли присягу, чи ні —
розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично присяга була зложена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і дер-
жавний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і старшина, як акт рівнозначний з присягою царя.

Єдиний документ, в якому зберігся опис подій — це «Статейний список» Бутурліна — звіт, що його він подав царському урядові про переговори в Переяславі. Цей звіт не можна вважати за цілком вірний, бо він мас ознаки пізнішої переробки, а про неточність його промовляє такий деталь: Бутурлін писав, що на Переяславській Раді зібрався «весь народ» і в церкві присягало «великое множество всяких чинов людей» — тоді, як відомо навіть імена тих, що присягали, разом 284 особи.

Сенс переговорів:

встановлено військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією Московського царя над Україною;

дано гарантію царем про збереження всіх прав і вольностей Української Держави.

Отже, 16 січня 1654 року у Переяславі було підписано угоду про українсько-московський альянс, на підставі якої Україна приймала протекторат московського царя, залишаючись і надалі окремим державним організмом, зберігаючи свій політично-соціальний устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси.

Але історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України і Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпечення української державності, стала пасткою для неї. Вона започаткувала той трагічний комплекс україно-російських відносин, який з вільного союзу зробив кайдани 300-літньої неволі і ворожнечі.
І все ж Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою. Історик не може оцінювати подій їх наслідками — лише причинами. Чим далі відходила Москва від духу і букви Переяславського договору, цупко тримаючись однак за цей зручний для неї трамплін для опанування Східною Європою, тим більшого значення надавала йому українська сторона. Бо навіть сфальсифікована, спотворена, знівечена й зламана Москвою, "Переяславська Конституція" (М. Міхновський), залишилася назавжди, кажучи словами великого українського патріота-державника XVIII століття (Пилипа Орлика ) "найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України".

Тепер можна впевнено сказати, що ідея незалежної України ввійшла у свідомість нашого народу, дев'яносто відсотків якого проголосували на референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність. Уже два роки існує на карті світу нова держава — Україна, яку визнала переважна більшість держав світу.
Історичний досвід, сучасні політичні, економічні, соціальні й культурні реалії, приклади цивілізованих країн світу переконують, що тільки така історична структура, як незалежна самостійна демократична держава може забезпечити народу гідне життя, економічне, соціальне і культурне піднесення, сприяти поступу, прогресу країни, її участі у розвитку цивілізації.
Імперська тоталітарна система є по суті кріпацтвом на державному рівні. Народ примушують віддавати результати своєї праці, свої матеріальні й духовні здобутки, і він не може (кажучи мовою політекономії) здійснювати розширене відтворення. В результаті руйнується економіка, занепадає господарство, країна відкидається на узбіччя цивілізації. В духовному, культурному відношенні відбувається денаціоналізація, зникає народ як історична та етнічна спільність зі своїм менталітетом, зникає мова, знищується культура. Це є втратою для всього людства, оскільки збіднюється його етнофонд.
Імперська система є найбільш жахливою і реакційною, антиприродною формою державно-політичного устрою, що існувала в історії людства. Імперія гальмує розвиток народів, не дає їм змоги займатися історичною конструктивною творчою діяльністю.

Ми є свідками могутнього історичного процесу відродження національної самосвідомості народів Східної Європи і колишнього Радянського Союзу, їх нестримного прямування до державної суверенності, прагнення народів іти нормальним шляхом прогресу, цивілізації, увійти в світове співтовариство. Але пресинг уламків імперських структур, інші історичні обставини призводять до того, що національно-визвольний рух розвивається у важких умовах, імперські сили розв'язують криваві збройні конфлікти. Але сам процес уже зупинити неможливо. Колесо історії не повернути назад.
Україна, пройшовши через віки поневірянь і страждань, стала нарешті незалежною самостійною державою. Саме Україна, відмовившись брати участь у будь-яких державних утвореннях і структурах на зразок Радянського Союзу, стала чинником його кінця, перекресливши спроби реанімувати імперію. Україна безкровним способом виборола можливість іти еволюційним шляхом, історично і природно, навіть біологічно виправданим, а тому оптимальним.

Список використаної літератури:

Апанович О.М. Гетьмани України та кошові отамани Запорозької Счі. – К.,1993.

Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т.ІХ. – Кн.1: Роки 1650–1654. – К.,1996

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України/ Ред. Я. Грицак, О.Романів. – Львів: вид-во Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові, 1992. – 230 с.

Крип'якевич І. Соціально-політичні погляди Богдана Хмельницького. (До 300-річчя з дня його смерті) // Український історичний журнал. – липень – серпень 1957

Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком // Собр. Соч. – Т.1.– К.,1876. – С. 395–474.

Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. // Історичні джерела та іх використання. – Вип.7. – К.,1972. – С.161–169.

Субтельний О. Україна: історія/ Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького.- 2-е вид. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. –К., 1993

Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття. – Кн.1. – Дніпропетровськ, 1996.

Яворницкий Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т.1–3. – Львів, 1990–1991.