Реферат

на тему «Буржуазні реформи 60-70 рр. ХІХ ст. в Російській імперії»

Зміст

Вступ

Причини проведення реформ

Відміна кріпосного права

Судова реформа

Військова реформа

Земська реформа

Освітня, фінансова та цензурна реформи

Висновок

Список використаної літратури

Вступ

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство.

Характерними рисами та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. Роль останнього переконуючого аргументу відіграла поразка Росії у Кримській війні (1853—1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

На мій погляд, реформи, які буле проведені під час так званої модернізації, суттєво вплинули на подальшу судьбу не тільки Російської імперії, а й України, яка входила до її складу. Але, все ж таки, не можна однозначно сказати, чи позитивний вплив мали ці реформи.

Причини проведення реформ

Олександр ІІ зійшов на престол в лютому 1855 року: 18-го – маніфест про сходження, в день смерті Миколи І; 19-го – присяга Державної ради новому імператорові і його спадкоємцю. Зміна царювання, на відміну від 1825 року, пройшла мирно. Проте із смертю Миколи І співпала і оголилася криза військово-поліцейської системи, яка проіснувала 30 років, як противага декабризму, прогресу.

Перший глобальний удар миколаївській системі був нанесений ззовні. Поразка в Кримській війні (1853 – 1856 рр.) показала дійсний стан кріпосницької Росії. Вона не тільки вийшла з війни переможеною, але й опинилась в міжнародній ізоляції. Пройде небагато часу і новому самодержцю і його уряду стане зрозумілим те, що вихід може бути знайдений тільки в радикальному перегляді всієї політики. Серед ряду стимулів, які штовхали до зміни курсу, фактори престижу були могутньою рушійною силою.

Заборона, яка була накладена Миколою І на друковане слово, доведена в 1848 – 1855 рр. до “цензурного терору”, була знесена пристрасною, нестримною необхідністю суспільства виговоритися. Гласність виникла стихійно, знизу. Уряд ішов в хвості подій, відмовившись від надзвичайних цензурних заборон, але в подальшому взяв гласність на озброєння.

Діяв і велетенський економічний стимул. Розуміння того, що вільнонаймана праця більш вигідна ніж кріпосна, що кріпосництво, як було відомо уряду і раніше, гальмує розвиток землеробства і товарного виробництва хліба, примушувало до відміни кріпосного права.

Вже в січні 1857 р. правлячим верхам, Олександру ІІ відкрилося дійсне, вкрай тяжке, загрозливе становище фінансів. За час війни, з 1853 по 1856 роки, дефіцит бюджету на звичайні витрати виріс майже в 7, а загальна дефіциту – в 6 разів. Більш ніж на 50% зменшилася золота забезпеченість паперових грошей.

Вступивши на престол в момент кризи старої системи, пробудження суспільного думки, яка вимагала реформ, Олександр ІІ зумів це зрозуміти і почав шукати нові рішення і нових людей.

Відміна кріпосного права

Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено узагальнюючий документ – «Положення про селян» і Маніфест, який підписав 19 лютого 1861 р. Олександр II. В містах і селах України ці документи обнародувалися з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три й для України. Ця реформа мала як позитивні так і негативні наслідки.

Головною перевагою в особистім звільненні було те, що селяни здобули ряд громадянських прав – особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селяни відтоді отримали право укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: цивільних і кримінальних. Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани (в міщанство, купецтво і т. д.), вступати до навчальних закладів, на службу тощо.

Але, вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були до 1904 р. вільні від фізичних покарань.

При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов’язані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався «добровільною угодою» між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених для конкретної місцевості.

До укладання викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов’язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності, такі, як панщину (оскільки до реформи в Україні переважала панщина, а не оброк). Категорія тимчасово зобов’язаних селян була ліквідована лише через 20 років.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. При визначенні суми в основу було покладено не ринкову ціну землі й прибуток, а розмір тогочасних повинностей селянина у поміщика. У середньому по Україні викупна ціна землі перевищувала ринкову майже в 4 рази. Селяни лише в окремих випадках були спроможні виплатити всю суму викупу відразу. Тому держава взяла на себе проведення викупу. 80% потрібної суми держава давала селянам в борг, сплачуючи її за них поміщикам. Протягом 49 років селяни повинні були повертати державі її позику з процентами. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку. Стягнення з селян викупних платежів припинилося лише у 1906 р.

Судова реформа

Судова реформа XIX століття в Росії - реформа судової системи і судочинства. Викликана капіталістичними відношеннями, що розвивались в Україні, судова реформа відбила класові інтереси буржуазії, проводилася на основі судових статутів, прийнятих 20 листопада 1864 року «Заснування судових установлень», статути карного і цивільного судочинства, стомившись про покарання, що накладаються світовими суддями. На околицях Російської імперії статути вводилися зі значними змінами; остаточно процес був завершений лише до 1896 року.

Судова реформа базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: без становості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

З 70-х років у період реакції почався відступ від проголошених принципів. Судова реформа була піддана корінному перегляду раніше інших реформ 60-х років.

У 1866 році з веденням суду присяжних були вилучені справи про пресу; законом 19 травня 1871 року були затверджені Правила про порядок дії членів корпусу жандармів по дослідженню злочинів, що передали дізнання по справах про державні злочини у ведення жандармерії. 7 червня 1872 року була прийнята нова редакція розділу про судочинство по державних злочинах «Статуту карного судочинства», що закріпила створення Особливої присутності Сенату, що управляє, (за участю станових представників) для розгляду цієї категорії справ законом від 9 травня 1878 року «Про тимчасову зміну підсудності і порядку виробництва справ по деяких злочинах».

Було різко скорочене коло справ, що розглядалися судом присяжних; законами від 9 серпня 1878 року і 8 квітня 1879 року розгляд справ про державні злочини й особо небезпечних злочинах проти порядку управління було передано військовим судам. Прийняте 14 серпня 1881 року «Положення про міри охорони державного порядку і суспільного спокою» ще більш розширило компетенцію військових судів і звузило коло процесуальних гарантій у загальних судових установленнях. Завершенням судової «контр реформи» постала судово-адміністративна реформа 1889 року.

Судова реформа мала прогресивне значення, тому що нова судова система замінила собою вкрай роздрібнену систему судів (суди по станах, по роду справ, із безліччю інстанцій, де справи велися на основі інквізиційного процесу, при закритих дверях, слідчі функції здійснювала поліція і т.п.).

Проте значення судової реформи 1864 року применшувалося поруч положень судових статутів: вилученням деяких категорій справ із компетенції суду присяжних (у т.ч. про державні злочини), зберіганням системи заохочень судів місцевими адміністраціями, що подавали їх до чергових чинів і орденів і т.д.

Військова реформа

Зміни торкнулися й організації та побудови армії. Військова реформа, що здійснювалася 15 років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо.

За цією реформою вся територія імперії поділялась на 10 військових округів, система яких зберігалася згодом протягом всього ХIХ ст. Українські губернії ввійшли до складу Київського, Одеського і Харківського округів. Також почалось заснування та відкриття багатьох військових училищ, академій, морських училищ; переозброєння армії новими військово-технічними засобами та ін.

Але головним у реформі було ухвалення Військового статуту, за яким впроваджувалась загальна військова повинність чоловіків з 20 років (але дійсно повний перехід відбувся у 1874 р.); скорочувався строк служби ( у сухопутних військах – 6 років, на флоті – 7 років); скорочення служби тим, хто мав освіту; звільнення від служби за сімейним станом і т.д. Умови проходження служби полегшувалися, хоча й зберігалася муштра та рукоприкладство офіцерів.

Але, як і в інших реформах, у військовій реформі були недоліки: закон не поширювався на народи Середньої Азії, Кавказу, Крайньої Півночі; коли кількість призовників перевищувала необхідне число для набору в армію, то від несення військової служби звільняли по жеребу; формування офіцерського корпусу відбувалося переважно із дворян.

Земська реформа

1864-го року було впроваджено земське самоуправління. Земське самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на рік на загальних зібраннях депутатів (їх обирали від усіх верств населення, але закон надавав багато пільг землевласникам-дворянам) обиралось земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губернську управу. Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з «само обкладання» населення з кожної десятини. Земства дбали про гігієну та санітарію, утримували шпиталі, лікарів, фельдшерів, акушерок. Медична допомога була, за незначним винятком, безкоштовною для всієї людності, незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки чи ні. З кожним роком мережа лікарняних закладів, які утримувалися земствами, постійно зростала. У 1870 р. працювало 73 земські лікарні, а в 1910 р. – 576. Протягом майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної обслуги в українських губерніях.

Велике значення мала діяльність земств у галузі сільського господарства. Земство мало багато досвідчених агрономів, ветеринарів, виписувало сільськогосподарські машини, які давало селянам «на прокат» або організовувало їх продаж. Щоб заохотити селян до плекання худоби, земства влаштовували скотарські виставки і преміювали кращі експонати. Земства сприяли піднесенню рільництва, поширюючи ліпші ґатунки збіжжя та пропагуючи нові сільськогосподарські культури. Багато уваги приділялось на меліорацію – осушування багнищ, заліснювання ярів, вирощування лісів. У функції земств також входило піклування про шляхи сполучення, про налагодження торгівлі рільничими продуктами, а головне збіжжям. Вони тримали зв’язки з закордоном і мали елеватори для експорту збіжжя. В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній і Південній Україні. На Правобережжі земства поширились лише в 1911 році, бо уряд боявся дати можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю. Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті, економіці, а головне, на національній свідомості населення правобережних губерній.

реформа кріпосний судочинство селянський

Освітня, фінансова та цензурна реформи

Під час освітньої реформи були організовані земські школи: чотирирічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю славою. В 1910 р. в цих школах навчалося понад 420 тис. дітей. Середня освіта здобувалася в класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним. Право вступу до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії давало право на вступ до вищої технічної школи, а жінкам не передбачалось взагалі ніяких прав, бо їх місія, як проголошував шкільний статут, лише підготувати освічену «дружину і матір сім’ї». Важливим було відновлення автономії університетів у навчальних справах.

Створювалася рада професорів, яка керувала всім життям навчального закладу. Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству все шкільництво на селі. Всі ці зміни здійснювалися в умовах збереження заборони на використання в навчанні української мови.

Серед реформ 60 – 70 р. була й реформа фінансова. У 1860 р. створено Державний банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості й торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних банків. У 1862 році було зреформоване все фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів. Була сформована більш-менш чітка податкова система, хоча при цьому продовжував ще довго зберігатися невиправдано тяжкий подушний податок.

Одночасно з 1865 р. здійснювалася реформа в галузі цензури. Цензурні установи вилучалися з віданням міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Продовжувала діяти і церковна цензура. Особливо суворому нагляду піддавалися невеликі за розміром видання, призначені для масового читача. Вони підлягли попередній, ще до друку, цензурі. Великі книги від такої перевірки звільнялися, але в разі виявлення в них порушень вимог цензури їх видавці притягалися до суду. Періодичні видання при порушенні вимог спочатку попереджалися, далі йшло тимчасове припинення видання і, нарешті, повна заборона. Всі провінційні видання підлягали попередній цензурі. Таким чином, здійснюючи однією рукою демократизацію суспільного життя, іншою самодержавство «закручувало гайки».

Висновок

Фактично більшість реформ, проведених за весь час існування людства, мали причиною не прозорливість їх реформаторів, а зовнішні та внутрішні процеси, що спонукали до проведення цих реформ. Не стали виключенням в цьому правилі й реформи, проведені Олександром ІІ.

Серед зовнішньополітичних чинників реформаторського курсу правлячої династії слід виділити поразку Росії в Кримській війні, і, як наслідок, один з головних внутрішніх чинників – дефіцит державного бюджету. Загроза фінансової кризи стимулювала «верхи» до пошуків та перетворень.

Ліквідація кріпосного права, яка була проведена під значним тиском «низів» і призвела до знищення вотчинної влади дворянства мала наслідок і зміну устрою місцевого управління.

Робота над проектом земської реформи, що почалася ще в 1857 р. була закінчена лише в 1864 р. Вона вводила початки всестанового, виборного представництва в масштабах повіту та губернії. Специфікою цієї реформи було те, що селянство вперше отримало місце у всестанових установах. Компетенція земства була обмежена місцевими господарськими турботами (про медицину, статистику, ветеринарію, початкову освіту); не мало воно і реальної виконавчої влади.

Земська реформа була проведена в шести з дев’яти українських губерній. За положенням від 1 січня 1864 р. усі виборці поділялися на три групи (курії), при чому третя курія (селянська) обиралася двохступенево, що робило результат виборів на користь селян (існувало значна перевага поміщиків). Земське самоврядування мало специфічний характер – воно співіснувало з могутнім бюрократичним апаратом державної адміністрації на місцях.

Земська реформа викликала до життя аналогічні перетворення в міському самоуправлінні. Згідно з цим законом вводилися нові всестанові органи міського само врядування – міські думи (обиралися на 4 роки), які із свого середовища вибирали діючі виконавчі органи – міські управи. Право обирати і бути обраними мали лише власники певного майнового цензу, платники міських податків. Компетенція органів міського самоврядування була обмежена рамками господарських питань, охорони здоров’я, народної освіти.

Я вважаю, що буржуазні реформи 60-70 років ХІХ ст. мали важливу роль в історії України, але незважаючи на певну прогресивність і новизну цих реформ, все ж таки перемогло намагання зберегти самодержавство.

Список використаної
літератури

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.:Видавничий центр «Академія», 2002. – 656 с. (Альма-матер).

2. Н. Полонська-Василенко. Історія України - К.: 1995 р. (2-й том, 3-тє видання).

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. - 3-тє вид., випр. і доп. – К.:Знання-Прес, 2006. – 598 с.