Колоніальні війни Росії

Росія – дивне утворення. На початок Першої світової війни (1914–1918) – це величезна колоніальна імперія, що охоплювала одну шосту земної поверхні, з внутрішніми колоніями (визначення поняття «внутрішні колонії» див.: Майкл Гехтер – «Внутрішній колоніалізм Британських островів», 1975):Середньою Азією, Паміром, Україною, Фінляндією, Польщею, Прибалтикою, Білоруссю, Бессарабією, Сибіром і Далеким Сходом, Північним Кавказом, Закавказзям; слабка, нерозвинута, з переважною більшістю неосвіченого населення, багатонаціональна країна, у якій жорстоко придушувались будь-які спроби інших народів, особливо українців, євреїв, білорусів, до самоідентифікації, культурного і соціального розвитку. Зовнішні колонії – Аляску, Маньчжурію (Квантунську область з містом і військово-морською базою Порт-Артур), частину Кореї, Китайської Східної залізниці і Сахаліну Російська імперія відповідно втратила у 1867 та 1905 рр. Після Першої світової війни Російська імперія трансформувалась в Радянську імперію – СССР з тією ж метрополією; вона втратила Польщу і Фінляндію, але завдяки військовій агресії зберегла інші внутрішні колонії, більша частина яких здобула незалежність щойно після розвалу Радянського Союзу 1991 року, утворивши на своїх територіях незалежні держави (Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Молдова, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан, Туркменістан).

Історія Росії (Московії) розпочинається з другої половини ХІІІ-го ст., коли син Олександра Невського Данило отримав біля 1276 року від старшого брата великого князя Дмитра в уділ Москву, яка до цього перебувала у складі Володимиро-Суздальського князівства.

Москва – давнє мордовське поселення, викликає здивування, що до цього часу серед вчених немає одностайної думки щодо етимологічного походження цього топоніму. Зокрема, Михайло Ломоносов вважав, що назва Москва походить від імені онука Ноя, шостого сина Яфета – Мосоха (Мазоха), засновника міфічної країни «Мосхінії
» («Москінії
»), частину народностей якої складали північно-східні слов’яни (Ломоносов відносив легендарну Трою теж до слов’янських держав (див.: Ломоносов М.В. – «Древняя российская история от начала российского народа до кончины Великого князя Ярослава І, или до 1054 года». – М., 1996).

Інші дослідники вважають Мосоха (Мазоха) не онуком Ноя, а хозарським купцем, який заснував на місці теперішньої Москви торговельну факторію «Мосха
» і спорудив там синагогу. Знавці давньомордовської мови ерзя вважають, що Москва походить від «Москов
» і перекладають топонім, як «вовча яма
». Знавці давньофінської мови тлумачать «Москов
», як «каламутна вода». Вчені-тюркознавці пишуть, що Москва походить від слова «моско», в перекладі – «вагітна ведмедиця
», а назва Москви-ріки (Моско-су) перекладається як «вода вагітної ведмедиці
». За версією відомого москвознавця Забєліна назва столиці Росії походить від слова «мосткі
». Така от темна пляма, чи яма, чи дірка залишається в етимологічних дослідженнях походження назви Росії, яка спочатку і називалась Московією.

В середині ХІІ-го ст. Москву загарбав суздальський князь Юрій Довгорукий (90 рр. ХІ ст. – 1157), який з 1155 року після запеклої боротьби з Із’яславом Мстиславовичем і захоплення Києва набув титулу – великий князь київський). Князь Данило Олександрович приєднав до московського уділу Коломну, Можайське та ще ряд суміжних територій, 1303 року він отримав від князя Івана Дмитровича у спадщину Переславль-Залеський. Данила Олександровича історичною наукою визнано засновником Московського князівства і родоначальником московських князів, але великим князем він так і не став (помер 1303 р). Великим князем пізніше стане Іван І Данилович на прізвисько «Калита
»; титул великого князя він отримав завдяки придушенню повстання у Твері та прихильності золотоординського хана, який своїм військом надавав Іванові Калиті суттєву допомогу у зміцненні князівства.

У 60-і роки ХІV‑го ст. велике княжіння укріпилось в процесі боротьби Дмитра Івановича Донського із суздальсько-нижньогородським князем; Дмитро Іванович передав вотчину своєму синові Василю І вже без згоди золотоординського хана.

Територія Московського великого князівства в кінці ХІV‑го – на початку ХY‑го ст. ст. послідовно розширювалась, 1392 року до нього було приєднано Нижній Новгород. У другій чверті ХY‑го століття всередині князівства між галицьким князем Юрієм Дмитровичем, сином Дмитра Івановича Донського, який заповідав Юрію велике князівство після смерті Василя І, та сином Василя І – Василем ІІ Васильовичем, тобто між дядьком і небожем, точилась жорстока міжусобна війна. Кілька разів великокнязівський престол переходив до галицьких князів, яких підтримували Новгород і Твер, активну участь у боротьбі брали сини Юрія Дмитровича – Василь Косий та Дмитро Шем’яка. Війна закінчилась перемогою Василя ІІ Васильовича Темного (1425–62). 1446 р. його осліпив син Юрія Дмитровича Дмитро Шем’яка, звідси прізвисько «Темний
».

Василь Темний ліквідував майже усі дрібні уділи всередині Московського князівства, зміцнив великокнязівську владу, в результаті кількох походів посилилась залежність від Москви Суздальсько-Нижньогородського князівства, Новгорода Великого, Пскова і В’ятки. Його старший син Іван ІІІ Васильович (1440–1505) завершив створення територіального ядра Московської централізованої держави: до Московського князівства були приєднані Ярославське, Ростовське, Тверське велике князівство, Новгородська республіка, В’ятські і більша частина Рязанських земель. Іван ІІІ Васильович вдруге був одружений на Зої (Софії) Палеолог, небозі останнього візантійського імператора. Одруження Івана ІІІ на Софії Палеолог стало початком оформлення повного титулу московського правителя як великого князя «всея Руси
» та намагань Москви стати світовим центром православного християнства (29 травня 1453 року турки захопили Костянтинополь, на початок 60‑х років XV ст. Візантійська імперія припинила своє існування).

Саме в цей період, одночасно і паралельно зі становленням централізованої московської держави, у цьому своєрідному казані, почала створюватись «руська» народність, основу її складали племена в’ятичі, радомичі, сіверяни, а також неслов’янські племена – весь, голядь, меря, мурома, мордва, чудь, угри, лопарі, чухонці, ести, черемиси, остяки (див.: БСЭ, т. 22, с. 220; Анучин Д.Н. – Россия в этнографическом отношении. – Россия // Энциклопедический словарь. – С.-Петербург, 1898. – С. 139). Бантиш-Каменський так писав про різницю між слов’янами Київської Русі і північним слов’янськими племенами: «Славяне кіевскіе были нрава кроткаго и тихаго, образованнее другихъ и бракъ считался у нихъ священною обязанностью; напротивъ того северяне и радимичи сходствовали во всем съ древлянами, от лесной земли своей такъ названными. Они дикостью уподоблялись зверямъ и не ведали брачных союзовъ» (див.: Д.Н. Бантыш-Каменский. – История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – С.-Петербург-Киев-Харьков, Южно-Русское книгоиздательство Ф.А. Иогансона, 1903. – С. 1.). Маючи власні земельні етноніми, жителі Московського князівства і прилеглих територій (князівств) називали себе «руськими» за належністю до «руського» князя і лише тоді, коли зіштовхувались з представниками чужих держав (див.: Василь Балушок. – «Дзеркало тижня» // 23.04. – 06.05.2005). Автор «Ходіння за три моря» тверський купець Афонасій Микитин називав себе – «яз русин», коли хан у Чюнері, дізнавшись, що він не «бесермен» (бусурман), пропонував «за жеребця і тисячу золотих» стати мусульманином, тобто Афонасій Микитин, називаючи себе русином, ідентифікував себе з руською православною вірою (див.: «Хожение за три моря Афонасья Микитина сына». – М.‑Л, 1958).

Коли процес утворення народності завершився (XVI–XVII ст.), прикметник «руський» шляхом його субстантивації став іменником (укр. – «росіянин»), у ХІХ – поч. ХХ ст. ст. «руські» (московіти) прибрали назву «великоросів», з утворенням Російської Соціалістичної Радянської Федеративної Республіки знову почали називатись «руськими» («росіяни» – позаетнічна назва громадянства в сучасній Російській Федерації).

Першим російським царем (1547) став великий московський князь Іван IV Васильович на прізвисько «Лютий
» (1533–1584). На цей час завершилось об’єднання прилеглих територій (князівств) у Московське велике князівство, Московія стала царством – централізованою державою. І з цього часу розпочалась її експансіоністська, загарбницька (колонізаторська) політика, першим кроком якої була ліквідація Іваном Лютим Казанського і Астраханського ханств, затим невдала спроба за вихід до Балтійського моря, війни з Тюменським, Сибірським ханствами, які закінчились їх знищенням та приєднанням до Московії Уралу і Західного Сибіру.

1654 року внаслідок перемовин між українським гетьманом Богданом Хмельницьким і московським царем Олексієм Федоровичем був підписаний договір між двома державами, який Московія почала порушувати майже з перших днів його укладення; на кінець ХVІІІ ст. закінчилась остаточна колонізація і закріпачення України Росією. Український народ став найбільш упослідженою етнічною і соціальною спільнотою в колі поневолених Російською імперією народів і народностей: царський уряд послідовно забороняв і знищував українську культуру, мову, літературу, українцям (поряд з білорусами) заборонялось мати українські навчальні і просвітницькі заклади (більшість «інородців» початкові навчальні школи з викладанням рідною мовою мали).

В результаті азовських походів Петра І (1672–1725) 1695–96 рр. Росія вийшла до берегів Азовського моря. 1700 року шведський король Карл ХІІ, спираючись на політичну і економічну могутність своєї держави та маючи в розпорядженні першокласну для того часу армію і флот, розпочав війну проти Данії, Польщі, Московії (Північна війна 1700–21 рр.). На початку війни Карл ХІІ примусив капітулювати Данію (1700), розгромив московську армію під Нарвою (1700) і, завдавши поразки польсько-саксонським військам, вступив на територію Польщі й Саксонії. Він змусив Августа ІІ Фрідріха укласти Альтранштедський мир, за умовами якого останній зрікся престолу на користь Станіслава Лещинського. Дізнавшись про намір Петра І ліквідувати політичну автономію України, гетьман Іван Мазепа через С. Лещинського вступив у таємні переговори з Карлом ХІІ про умови участі України в антимосковській коаліції. Влітку 1708 року 50‑тисячна армія Карла ХІІ розпочала бойові дії з московськими військами у Білорусі, 21 вересня шведські полки на чолі з Карлом ХІІ, за попередньою домовленістю з гетьманом, вступили на територію Лівобережної України. 28 березня 1709 року шведський король уклав з гетьманом Іваном Мазепою та кошовим отаманом Костем Гордієнком шведсько-український союзний договір, за умовами якого Карл ХІІ визнавав Україну незалежною державою і зобов’язався надати українському урядові допомогу у боротьбі проти московських військ на території України.

Поразка Карла ХІІ у Полтавській битві 8 липня 1709 року спричинила посилення царських репресій, обмеження автономних прав Гетьманщини, зростання національного і соціального гніту в Україні. В ході Північної війни завойованими Росією опинились Ліфляндія з Ригою, Естляндія з Ревелем і Нарвою, частина Карелії з Кексгольмом, Інгермландія (Іжорська земля), ряд островів Балтійського моря і землі від Виборга до курляндського кордону. Росія повернула Швеції Фінляндію, окуповану російськими військами, і заплатила у вигляді компенсації 2 млн. золотих рублів (див. Ніштадтський мирний договір 1721 року). Петро І зосередив у своїх руках і юридично, і фактично абсолютну необмежену владу, ліквідувавши ті дві установи (патріаршество і боярську думу), в яких так чи інакше могла виявлятись протидія самодержавству государя.

За царювання Петра І його влада вперше була сформульована в законах – у Військовому статуті та Духовному регламенті (перша «конституція
» Росії). Військовий статут стосовно влади государя вказував: «Его Величество есть самовластный монарх, который никому на свете о своих делах ответу дать не должен, но силу и власть имеет свои государства и земли, яко христианский государь, по своей воле и благомнению управлять
». Офіційно теоретичне обґрунтування прав необмеженого ніким і нічим російського царя дав Феофан Прокопович, колишній ректор Києво-Могилянської академії, закликаний 1715 року з Києва до Санкт-Петербурга Петром І для управління церквою після ліквідації патріаршества і створення Синоду. Зокрема, Феофан Прокопович став автором трактатів «Правда воли Монаршей
», «Слово о власти и чести царской
» (в останньому захищав правомірність суду над сином Петра І царевичем Олексієм та його страти), а також «Духовного регламенту
». 22 жовтня 1721 року Петро І проголосив себе імператором, відтоді і аж до березня 1917 року Московська держава стала називатися Російською імперією. До території проголошеної імперії входили завойовані колонії: Прибалтика, Правобережна Україна, Білорусь, частина Польщі, Бессарабія, Північний Кавказ.

Третьою визначною постаттю (після Івана IY та Петра І), за царювання якої загарбницька політика Росії досягла свого піку, була імператриця Катерина ІІ (1729–1796), за походженням – німкеня Софія Фредеріка Августа Анхальт-Цербстська, із зубожілого і загумінкового князівського роду, яку 1745 року було видано заміж за наступника російського престолу, майбутнього Петра ІІІ Федоровича (до сходження на престол – Карл Петер Ульріх, син гольштейн-готторпського герцога Карла Фрідріха та дочки імператора Петра Першого Анни Петрівни). Російським імператором Петром Третім Федоровичем Карл Петер Ульріх (1728–1762) став 1761 року, а вже наступного року за наказом своєї жінки майбутньої російської імператриці Катерини Другої був убитий її фаворитами. Втім, Софія Фредеріка Августа (Катерина Друга) встигла народити від Карла Петера Ульріха (Петра Третього) сина Павла, який після її смерті посів російський престол (Павло Перший Петрович) і був убитий за наказом свого ж сина – майбутнього імператора Олександра Першого Павловича останнім фаворитом Катерини Другої Платоном Зубовим.

За Катерини Другої в Україні було повністю ліквідовано державну автономію Гетьманщини: скасовано гетьманат (1764), слобідські полки (1765), знищено Запорозьку Січ (1775), введено кріпацтво, значно посилилась русифікація українського народу, права й інтереси української церкви були ущерблені секуляризацією маєтностей православних монастирів, жорстоких утисків зазнавали греко-католики. Поряд з цим, основними об’єктами зовнішньої загарбницької політики за царювання Катерини Другої були Річ Посполита та степове Причорномор’я з Кримом і Північним Кавказом.

Втручання у польські справи Катерина Друга розпочала зведенням на польський престол одного із своїх фаворитів – Станіслава Понятовського – і завершила трьома розборами Речі Посполитої (1772, 1793 і 1795 рр.). «Славетний» російський полководець, а насправді жандарм Катерини ІІ Олександр Суворов свою військову кар’єру розпочав на території Польщі, 1769–1771 рр. він брав участь у розгромі військ Барської конфедерації (за що отримав звання генерал-майора), 1772 р. – захопленні Краківського замку. Польське повстання 1794 р. за наказом Катерини Другої було придушене теж російськими військами під командуванням Олександра Суворова.

Після завершення розбору Польщі до Росії перейшли значні частини західноукраїнських земель, більша частина Білорусі та Литви. На Півдні колоніями Російської імперії стали Крим і т.зв. «Ханська Україна» (землі між річками Бугом і Дністром), завдяки чому Росія отримала вихід до Чорного моря. 30 жовтня 1778 року за розпорядженням Катерини ІІ на місці спорудженого 1737 року укріплення Олександр-Шанець, було засновано місто Херсон, назване на честь античного Херсонеса Таврійського (укр. – Корсунь) з фортецею і суднобудівною верф’ю (адміралтейством) для створення Чорноморського флоту. 1783 року у Херсоні відбувся урочистий спуск на воду першого військового судна російського Чорноморського флоту. 14 червня 1783 року указом Катерини ІІ базою Чорноморського флоту було визначено місто Ахтіар («Біла скеля
»), 21 лютого 1784 року Ахтіар було перейменовано на Севастополь, у перекладі з грецької – «місто слави
».

Втім, слави Чорноморський військовий флот Росії не приніс – він тричі був повністю чи майже повністю знищений: першого разу під час Кримської війни 1853–56 рр., коли Росія згідно з Паризьким договором 1856 року змушена була погодитись на нейтралізацію Чорного моря із забороною мати там військовий флот і бази, вдруге – громадянської війни 1918–20 рр., втретє – німецько-радянської війни 1941–45 рр. З 1991 року частина російського Чорноморського військового флоту, що залишилась від його поділу між Україною і Росією, тимчасово перебуває в Севастополі у статусі іноземної військової бази і 2017 року, чи, можливо, раніше, має його покинути (Конституція України не дозволяє мати на своїй території іноземні військові бази).

У період Великої французької революції Росія включилась у реакційну коаліцію європейських держав (Велика Британія, Австрія, Росія) проти Французької республіки. Російськими військами у війні з Францією командував той же Олександр Суворов, італійський і швейцарський походи 1799 р. він здійснив уже за нового царя – сина Катерини Другої Павла Першого. Участь російсько-австрійських військ під командуванням Суворова у війні з Францією призвела до поразки та повалення республіканського уряду і забезпечила прихід до влади диктатора Наполеона Бонапарта Першого.

Внутрішня політика Катерини Другої, способи і засоби її втілення відзначались безмежною жагою слави, фаворитизмом, зміцненням поміщицької влади над селянами. Посилення кріпосницького гноблення і тривалі війни лягали важким тягарем на плечі народних мас, селянське невдоволення переросло в Селянську війну під проводом Омеляна Пугачова (1773–1775). Жорстоке і криваве придушення повстання військами під командуванням Олександра Суворова (Суворов особисто супроводжував Пугачова до Симбірська, де ватажка селянської війни під час т. зв. «слідства» було піддано нелюдським тортурам, затим доправлено у Москву і за вироком Сенату, затвердженого Катериною Другою, страчено) визначило перехід Катерини Другої до політики відкритої реакції (як у внутрішній, так і зовнішній сферах). Катерина Друга ввела інститут генерал-губернаторства («Учреждение для управлений губерниями», 1775). На посади генерал-губернаторів («государевих намісників») з того часу і аж до лютого 1917 року (для Фінляндії – до жовтня 1917 року) призначались найбільш реакційні і найбільш віддані цареві генерали. Будучи, по суті, військовими диктаторами на ввірених територіях (одна чи кілька губерній) і маючи надзвичайні повноваження, вони опирались на самодержавний військово-поліцейський апарат, їм покладалось слідкувати за діями адміністрації, політичними настроями, придушувати будь-які спроби опору кріпосних селян, визвольні рухи гноблених народів і народностей на колоніальних територія імперії (від Прибалтики і України і аж до Далекого Сходу).

Доречно наразі нагадати слова російського поета Олександра Пушкіна про Катерину ІІ та її царювання: «Если царствовать значит знать слабость души человеческой и ею пользоваться, то в сем отношении Екатерина заслуживает удивление потомства. Её великолепие ослепляло, приветливость привлекала, щедроты привязывали. Само сластолюбие сей хитрой женщины утверждало её владычество. Производя слабый ропот в народе, привыкшем уважать пороки своих властителей, оно возбуждало гнусное соревнование в высших состояниях, ибо не нужно было ни ума, ни заслуг, ни талантов для достижения второго места в государстве. (…) От канцлера до последнего протоколиста всё крало и всё было продажно. Таким образом развратная государыня развратила государство. Екатерина уничтожила звание (справедливее, название) рабства, а раздарила около миллиона государственных крестьян (т.е. свободных хлебопашцев) и закрепостила вольную Малороссию и польские провинции. Екатерина уничтожила пытку – а тайная канцелярия процветала под её патриархальным правленим; Екатерина любила просвещение, а Новиков, распространивший первые луч его, перешёл из рук Шешковского, «домашнего палача кроткой Екатерины» (прим. Пушкіна – авт.) в темницу, где и находился до самой смерти. Радищев был сослан в Сибирь; Княжнин умер под розгами – и Фонвизин, котрого она боялась, не избегнул бы той же участи, если б не чрезвычайная его известность. Екатерина явно гнала духовенство, жертвуя тем самым своему неограниченному властолюбию и угождая духу времени. Но лишив его независимого состояния и ограничив монастырские доходы, она нанесла сильный удар просвещению народному. Семинарии пришли в совершенный упадок. Многие деревни нуждаются в священниках. Бедность и невежество этих людей, необходимых в государстве, их унижает и отнимает у них самую возможность заниматься важною своею должностию. От сего происходит в нашем народе презрение к попам и равнодушие к отечественной религии».

Імператор Олександр І Павлович (1777–1825), онук Катерини ІІ, вступив на престол після вбивства свого батька, за час царювання він приєднав до Росії Грузію (1801), Фінляндію (1809), Бессарабію (1812), Азербайджан (1813), а також здійснював спроби заволодіти зовнішніми колоніями, зокрема американським півостровом Аляскою.

Ще з середини XVIII ст. на території півострова і прилеглих островів були засновані російські торгово-промислові та військові поселення, 1799 року царський уряд створив Російсько-Американську компанію, якій було передано у монопольне користування усі промисли та корисні копалини півострова, а також на Алеутських, Курильських та інших островах. Столицею російської Аляски став Ново-Архангельск (Алеутські острови, тепер – американське місто Сітки). Володіння Аляскою призводило Росію до конфліктів з Великою Британією і США, 1821 року указом Олександра І іноземним суднам було заборонено плавати вздовж берегів російських володінь. Втім, досить швидко Росія вимушена була надати США (1824) і Англії (1825) пільгові умови мореплавства і торгівлі у цьому районі. Спроби експансії на Близькому Сході та Балканах у подальшому не давали Росії можливості для зміцнення позицій на Алясці та військової присутності ні на суші, ні на морі у цій частині земної кулі. 30 березня 1867 року Росія (пам’ятна дата в історії Росії!) втратила Аляску з прилеглими островами, продавши її за безцінь (7,2 млн. дол.) Сполученим Штатам Америки вже за царя Олександра ІІ.

Микола І Павлович (1976–1855) вступив на престол після несподіваної і таємничої смерті свого брата Олександра І (Таганрог, 1825), придушивши повстання декабристів і стративши його керівників. Микола І значно посилив експансіоністську політику на Кавказі, в ході російсько-іранської війни (1826–1828) царські війська штурмом оволоділи містами Ечміадзін, Нахічевань з фортецею Аббасабад, Ерівань, Тебріз. На території Еріванського і Нахічеванского ханств у березні 1828 року було утворено Вірменську область. В ході російсько-турецької війни 1828–29 рр. російська армія зайняла частину Західної Вірменії, але за результатами Адріанопольського мирного договору 1829 року змушена була втратити захоплені території.

Микола І справджував прізвисько «Палкін
»: були жорстоко придушені Польське повстання 1830–31 рр., визвольний рух Шаміля, розгромлені революційні організації петрашевців, Кирило-Мефодіївське товариство, значно посилилась русифікація і християнізація неросійських народів і народностей; жертвами миколаївського свавілля стали передові люди Росії: Пушкін, Лермонтов, Герцен, Огарьов, Полевой, Надєждін, Чаадаєв, український геній Тарас Шевченко. Микола Палкін став одним із засновників т. зв. «Священного союзу» за участі імператора Австрії і короля Пруссії, метою створення якого була боротьба з революцією в Європі. Здійснюючи принципи «союзу», Микола І розірвав дипломатичні відносини з Францією, вторгся у Дунайські князівства, жорстоко придушив визвольну революцію 1848–49 рр. в Угорщині, здійснював політику жорстокої експансії на Кавказі, в Середній Азії та Казахстані. В інших напрямах зовнішньої політики основною метою було забезпечення сприятливого для Росії режиму у чорноморських протоках. За винятком Унк’яр-Іскелійського договору ця проблема Миколою І вирішувалась у загарбницькому плані, шляхом поділу Оттоманської (Турецької) імперії. Кримська війна 1853–56 рр. призвела до краху миколаївської політичної системи і смерті самого імператора.

Угодою про продаж Аляски за символічну ціну Росія покладала надії на допомогу США (чи її нейтралітет) у боротьбі за ліквідацію Паризького мирного договору 1856 року, підписаного після поразки Росії у Кримській війні, за умовами якого Кримський півострів мав бути демілітаризований і Росії відмовлялось мати військовий флот на Чорному морі. Їй це вдалось за результатами російсько-турецької війни (1877–78). В січні 1877 року Росія уклала угоду з Австро-угорською імперією, яка зберігала нейтралітет, за що отримала право на окупацію Боснії та Герцеговини, і в квітні – угоду з Румунією стосовно пропуску російських військ через її територію. 24 квітня 1877 року Росія оголосила війну Туреччині, яка закінчилась підписанням Сан-Стефанського мирного договору. 1878 року Росія за умовами договору отримала у володіння Південну Україну, південну частину Бессарабії, Крим, Північно-Західний Кавказ, Чорноморське узбережжя Кавказу, південно-західну частину Грузії та північну частину Турецької Вірменії.

Але то була Піррова перемога Росії.

Знесилена колоніальними війнами у Середній Азії, двома останніми російсько-турецькими війнами, вона змушена була невдовзі погодитись на участь у Берлінському конгресі (13.06. – 13.07.1878), який суттєво скорегував умови Сан-Стефанського мирного договору. Підписаний учасниками конгресу Берлінський трактат відсунув південний кордон Болгарії за Балканський хребет, Болгарія оголошувалась автономним князівством, виборний голова якого затверджувався султаном за згодою великих держав, вона мусила платити щорічну данину Туреччині. Болгарські області на південь від Балкан склали турецьку провінцію Східна Румелія; залишились під Туреччиною Фракія, Македонія та Албанія, Туреччина зобов’язалась на цих територіях і на острові Крит ввести для вірменського населення місцеве самоврядування та урівняти в правах православних християн і мусульман (що вона не виконала). Було визнано незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії, втім контроль над чорногорським узбережжям передавався Австро-Угорщині. Територія Сербії збільшилась, але не за рахунок Боснії, а за рахунок земель, на які претендувала Болгарія. Австро-Угорщина завершила окупацію Боснії і Герцеговини, яку вона розпочала після укладення договору з Росією 1877 року. Нагадаємо, що Росія розв’язала війну з Туреччиною з метою ліквідації умов Паризького мирного договору 1856 року, за яким вона втратила права на розміщення у Севастополі військового флоту та військ на території Кримського півострова. Крим і дозвіл на базування військового флоту у Севастополі вона отримала, але об’єктивно перемога Росії призвела до суттєвої зміни політичних складових на Балканах та інших територіях Південної Європи, закріплення на цих землях панування Туреччини та Австро-Угорщини.

Починаючи з 60‑х років ХІХ ст., Росія у боротьбі за дешеву сировину і ринки збуту розпочала колоніальну війну за володіння Середньою Азією. Нею 1865–66 рр. було завойовано Кокандське ханство, 1866 року розпочались воєнні дії проти Бухарського емірату. 1867 року для управління приєднаними територіями було встановлено Туркестанське генерал-губернаторство. 1873 року війська генерала К.П. Кауфмана заволоділи Хівою, в результаті Ахалтекінських експедицій 1880–81 рр. Росія завоювала Туркменію, були приєднані також Атрек, Теджен, Мерв і Пендинська оаза. Приєднавши Середню Азію, російський царизм встановив тут жорстокий колоніальний режим, що вимушені були визнати навіть радянські історики (див. роботи Соколова А. К, Халфіна Н.А., Амінова А.М. та Бабаходжаєва А.Х. тощо). На всій території було утворено військово-адміністративну систему управління без урахування національних та економічних інтересів корінного населення, жорстоко придушувались повстання гноблених народів (Східно-бухарське 1885–87 рр., Середньо-азійське 1916 року).

На кінець ХІХ – початок ХХ ст. Росія серед світових колоніальних держав (імперій) залишалась найвідсталішою у всіх відношеннях країною.

Проте від колоніальних апетитів вона не відмовлялась.

1895 року після перемоги у війні з Китаєм Японія згідно з Симоносекським договором отримала острови Тайвань (Формозу), Пенхуледао (Піскорські) та Ляодунський півострів (Маньчжурія). Але під тиском Росії, підтриманої Німеччиною та Францією, Японія змушена була відмовитися від Ляодунського півострова, після чого почалось загострення російсько-японських відносин. 1896 року Росія отримала від китайського уряду концесію на будівництво через Маньчжурію залізниці, а 1898 року орендувала Квантунський півострів з Порт-Артуром (сучасне китайське місто Люйшунь) з правом створення на ньому військово-морської бази. Під час придушення Іхетуаньського («боксерського») повстання в Китаї царські війська окупували Маньчжурію і відрізали Корею від торгівлі з Японією. Загарбницька політика уряду Миколи ІІ на Далекому Сході, спрямовувалась т. зв. «бєзобразовською клікою», до якої входили великий князь Олександр Михайлович, поміщики Родзянко, Балашов, підприємець Вонлярлярський, князь Воронцов, граф Сумароков-Ельстон, контр-адмірал Абаза, міністр внутрішніх справ і шеф жандармів Плеве, статс-секретар Бєзобразов. Микола ІІ розрахував на те, що легка перемога у війні з Японією не тільки розширить зовнішні колоніальні володіння імперії, але й надасть можливість перебороти революційну кризу в самій метрополії.

У війні з Японією 1904–1905 рр. Росія, попри подвійну перевагу у війську, озброєнні (на суші і морі), зазнала від Японії катастрофічних поразок у Ляоянській, Мукденській, Цусімській битвах, втратила майже всі кораблі своїх військово-морських сил на Далекому Сході, у тому числі крейсер «Варяг», канонерський човен «Кореєць», броненосець «Петропавлівськ». Передислоковані з Балтійського моря кораблі, які склали 2‑у і 3‑у Тихоокеанські ескадри, теж були повністю знищені. Японія зайняла Сахалін, Маньчжурію, Корею.

Росія змушена була звернутись до американського президента Т. Рузвельта з проханням про посередництво умирних переговорах з Японією. За підписаним 5 вересня 1906 року (пам’ятна дата в історії Росії!) в американському місті Портсмуті мирним договором, Росія визнала Корею сферою японського впливу, передала Японії орендні права на Квантунську область з Порт-Артуром, південну гілку Китайсько-Східної залізниці. За Японією залишилась південна частина острова Сахалін та курильський архіпелаг.

Витрати Росії на війну склали 2 млрд. 347 млн. рублів, біля 500 млн. рублів було втрачено у вигляді майна, яке відійшло Японії, та затоплених суден. Втрати Росії у живій силі склали 400 тис. вбитими, пораненими, полоненими.

19 липня (1 серпня) 1914 року розпочалась Перша світова війна між двома коаліціями держав за переділ уже поділеного світу, переділ колоній, сфер впливу, закріпачення народів, які повставали проти колоніального та національного гноблення. Росія у тій війні намагалась компенсувати втрати, понесені нею у попередніх війнах, зміцнити свій вплив на Балканах шляхом захоплення Босфору і Дарданелл, розширити території своїх колоній на Півдні та Південному Заході.

Як наслідок, у лютому (за н. ст. – березні) 1917 року в Росії закінчилось панування династії Романових і, загалом, царського режиму від першого московського царя Івана IV Лютого і до краху імперії. В Росії сталося те, що увійшло в підручники історії під назвою «Лютнева буржуазно-демократична революція
». У цій назві лише означення місяця (за ст. стилем) відповідає змісту і суті подій, що відбувалися тогочасно в Російській імперії. Демократією в ній і не пахло, новостворений Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим намагався продовжити ту ж імперську політику, яку здійснював царизм.

Українці першими серед інших колоніальних народів Росії заявили про самостійність (з тактичних мотивів – «у федеративній спілці вільних народів»). Українська Центральна Рада, утворена 20 березня 1917 року, в той же день надіслала привітання голові Тимчасового уряду князеві Львову та міністру юстиції Керенському, у якому висловила надію, що у вільній Росії будуть задоволені законні права українського народу. 22 березня Центральна Рада видала свою першу відозву до українського громадянства. «Народе український, – говорилося у відозві, – впали вікові пута, прийшла воля усьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі і пробудження до нового, творчого життя після більш як 200‑річного сну. Уперше ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити як окрема нація».

Національно-визвольний рух охопив інші загарбані Російською імперією території: Північний Кавказ, Закавказзя, Польщу, Прибалтику, Середню Азію, Сибір і Далекий Схід. Серед членів Тимчасового уряду, як за князя Львова, так і адвоката Керенського, серед найвидатніших представників російської інтеліґенції не знайшлось жодного демократа, який би розумів і зрозумів невідворотність тих історичних процесів, які стосуються створення, розвитку і занепаду імперій, у якій би формі вони не визначались. Те, що сталось з СССР 1991 р., за законами і логікою історії повинно було статись навесні-влітку 1917 р. Не сталось: завдячуючи тупості і імперським амбіціям російської правлячої верхівки, менталітету російської нації, майже нікому не відома марґінальна організація підпільників під назвою РСДРП скористалась ситуацією, 1/6 земної кулі була вкинута у вир жорстоких і кривавих воєн.

Історичний процес має свої закони, згідно з ними, зокрема, будь-який національно-визвольний рух тільки тоді здатен на досягнення своєї мети, коли він отримує міжнародну підтримку. Українська Народна Республіка у 1918–1920 рр. залишилась на самоті перед навалою більшовицької орди; західні країни, в першу чергу ті, які поряд з Російською імперією складали Троїстий союз «Антанта», новонародженій українській державі допомоги не надали.

Відповідно до укладених міжнародних документів в процесі роботи Паризької мирної конференції 1919–20 рр., скликаній державами-переможницями для вироблення та підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914–18 рр., незалежність отримали Болгарія, Польща, Угорщина, Чехо-Словаччина, Сербо-Хорвато-Словенська держава (з 1929 року – Югославія). На конференції була присутня спільна делегація від Української Народної Республіки та Західної області УНР. Українські представники висунули вимогу про визнання УНР незалежною державою. З перелічених вище держав, які скинули довголітнє імперіалістичне ярмо, за своєю історією, національно-визвольною боротьбою, геополітичним значенням Україна чи не першою мала право на визнання своєї незалежності. Під тиском колишніх міністрів Тимчасового уряду, які представляли на конференції Росію, а також французького прем’єр-міністра Клеменсо, УНР у її вимозі було відмовлено.

Російська імперія ще 70 з чимось років проіснувала, прибравши назву СССР.