Утворення Української Центральної Ради і її I та II Універсали

Реферат

Утворення Української Центральної Ради і її
I
та
II
Універсали

План

1 Утворення Центральної Ради

2 IУніверсал Центральної Ради й реакція Тимчасового уряду

3 IIУніверсал Центральної Ради й реакція Тимчасового уряду

Висновки

Список літератури

1 Утворення Центральної Ради

Перемога Лютневої демократичної революції 1917 р. в Росії поклала край багатовіковому монархічному режимові російського царизму. У Петрограді 15 березня було створено Тимчасовий український революційний комітет, що видав відозву до українського громадянства, студентства, робітництва та офіцерства. Відозва закликала українців підтримувати російську демократію в її боротьбі за політичну свободу держави. Гасло демократичної республіки, висунуте російською демократією, забезпечувало громадянські права кожної окремої людини.

У боротьбі за ці права проголошувалось у відозві: «Ми зичимо російській демократії всілякого успіху. Проте українська демократія, українські маси потребують забезпечення не тільки загальногромадянських прав, а й своїх окремих національних прав, тих, які російський народ має вже віддавна. З цим гаслом національного визволення й мають виступити українські маси в Петрограді. Найголовнішим вираженням ідеї національного визволення є національно-державна самостійність. І лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити якнайкращий культурний розвиток українського народу. В світлі сього ідеалу як найближчий етап до нього, як практичне завдання сьогоднішнього дня українська маса в Петрограді повинна висунути, вкупі з демократією інших народів Росії, лозунг перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку з якнайширшими правами окремих націй і особливо з національною територіальною автономією України».

Отже, українці Петрограда були першими, хто заявив про автономію України в державній спілці вільних народів. Однак у самій Україні до оцінки поточного моменту підходили обережніше. У Києві 15 березня зібралися представники громадських організацій та політичних партій і заснували Виконавчий комітет, який впродовж перших трьох місяців після перевороту уособлював найвищу владу в Києві. Із 12 його членів 5 були українці.

Поряд з Тимчасовим урядом у центрі та на місцях були створені альтернативні органи – Ради робітничих і солдатських депутатів. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів, проте з часом вона перейшла до рук більшовиків.

Одразу ж після перемоги Лютневої революції постало питання про самовизначення України. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, що домінували в Тимчасовому уряді, і есеро-меншовики. Обстоюючи унітарну форму російської держави, визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, новому рівню національного руху, а тому й зумовило появу в Україні в березні 1917 р. політично-координаційного центру влади – Центральної Ради. Головою Ради став М. Грушевський. Провідну роль у ній з часом почали відігравати Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфрємов), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) і Українська партія соціалістів-революціонерів (П, Христюк, М. Шаповал).

Центральна рада відразу надіслала телеграму до Тимчасового уряду з висловленням надії, що у вільній Росії будуть пошановані права українського народу. А 22 березня вона звернулася з Маніфестом до українського народу, в якому сповіщала про падіння монархії та закликала будувати власне життя в ладі й спокої.

2
I
Універсал Центральної Ради й реакція Тимчасового уряду

З розгортанням демократії в Україні почали засновуватися газети, відкриватися українські клуби, проводилися з'їзди, конгреси, маніфестації. 1 квітня відбулася 100-тисячна маніфестація, названа святом свободи, на площі Св. Софії.

19-22 квітня 1917 р. у Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, у якому взяли участь представники від політичних партій, різних селянських, військових, робітничих організацій від всіх губерній України. Конгрес прийняв резолюцію, де вимагали автономію України у федеративній демократичній республіці Росія, а також українізація адміністративних, господарських органів й культурного життя. На конгресі більшістю голосів переобрали голову Центральної Ради М. Грушевського, а його , заступниками обрали В. Винниченка та С. Єфремова. Отже, конгрес ще вище підніс авторитет ЦР, визнавши її законодавчо-представницьким органом України.

Оцінюючи результати цього представницького форуму, В. Винниченко зауважував: «Конгрес був першим кроком відродження нації по шляху державності. Будучи одночасно сильним організуючим і агітаційним засобом, він став першим підготовчим етапом у творенні як ідеї української держави, так і в частковому переведенні її в життя».

5-8 травня 1917 р. за підтримки ЦР в Києві відбувся Український військових з’їзд, у якому взяли участь делегати від усіх партій, флотів та гарнізонів. З’їзд прийняв резолюцію про потребу створення української армії для того, щоб боронити здобутки революції, а також обрав Військовий генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. Отже, з’їзд підтримав вимогу ЦР про надання автономії, разом з тим став важливим етапом у процесі переходу військових частин на бік ЦР, про що свідчить широка українізація військових частин, створення військового українського клубу ім. П. Полуботка, створення українського полку ім. Б. Хмельницького.

Отже, спираючись на рішення Всеукраїнського національного конгресу, Українського військового з’їзду з метою схвалення автономії України у травні 1917 р. до Петрограда прибула українська делегація членів ЦР, яку очолив В. Винниченко. Висловивши свою прихильність до Тимчасового уряду, запропонувала надати широку автономію Україні в складі федеративної Росії. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи це тим, що ЦР не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати солю всього українського народу, по-друге, питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки мають вирішувати тільки Всеросійські установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року. Таке рішення загострило українсько-російські відносини. На Всеукраїнському селянському з’їзді у Києві було ухвалено не чекати призначених на кінець року Всеросійських установчих зборів, а раніше скликати Українські установчі збори, доручивши їм вирішити питання про самоврядування України. Потім, до ЦР приєдналися представники Всеукраїнського робітничого з’їзду.

В умовах загострення російського-українських відносин потрібно було таке рішення, яке, з одного боку, не давало підстав Тимчасовому уряді втрутитися в українські справи і придушити опозицію, оскільки на боці Тимчасового уряду були державна і військова сили, а на боці ЦР лише підтримка неорганізованих народних мас, з іншого – підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель (так званий принцип «ні бунту, ні покірності»). ЦР знайшла таке рішення.

23 червня 1917 р. ЦР видала Перший Універсал, у якому проголошувалась автономія України і те, що «український народ сам творитиме своє життя». Головне призначення Першого універсалу полягало в безпосередньому зверненні до українського народу із закликом у важкі часи самостійно організуватися і приступити до негайного закладення підвалин автономного ладу. Закликав до згоди й порозуміння з демократією інших національностей.

Вслід за універсалом було утворено генеральний секретаріат ЦР – виконавчий орган, уряд автономної України, який очолив В. Винниченко. До складу уряду увійшли також С. Єфремов, С. Петлюра, а генеральним писарем став П. Христюк. Більшість місць займали УСДРП (5 місць), УПСР – 2 місця, а соціалісти-федералісти – одне.

Прийняття універсалу викликала занепокоєння у Петрограді. Однак уряд не міг діяти силовими методами, оскільки на захист ЦР могли стати фронтові українські частини та більшість населення України, крім того, збройних конфлікт з ЦР міг спричинити розкол у таборі російської демократії. Саме тому Тимчасовий уряд направляє делегацію на чолі з О. Керенського на переговори з ЦР. У результаті було укладено угоду, положення якої лягли в основу Другого Універсалу. Міністри Тимчасового уряду визнавали право України на автономію та погодилися з тим, щоб ЦР і Генеральний секретаріат у свою чергу визнала майбутні Всеросійські установчі збори. Було також вирішено проблему представництва в ЦР національних меншин. Неукраїнським партіям виділяли 30% місць У ЦР та Генеральному секретаріаті.

Таким чином, Тимчасовий уряд пішов на поступки, відступивши від своєї непримиренної позиції щодо України. Але і ЦР змушена була. Під тиском Тимчасового уряду відступити від проголошених у Першому Універсалі принципів.

Члени Центральної ради 16 липня отримали постанову Тимчасового уряду про затвердження Генерального секретаріату. Після її оголошення згідно з попередньою домовленістю 16 липня було ухвалено II Універсал. Цей документ, по суті, не мав розбіжностей з положеннями постанови, однак виразніше окреслював політичну роль і правову позицію Центральної ради та її представницького органу. В Універсалі, на відміну від постанови, було визначено завдання та наміри Центральної ради: «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада, в згоді з національними меншостями України, підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих зборів».

На засіданні Центральної ради докладно обговорювалося також питання про необхідність порозуміння з національними меншинами та доповнення складу Ради їх представниками. На початку липня було створено Малу раду, яка мала діяти між сесіями Центральної ради. До новообраного складу президії ввійшли М. Грушевський — голова, М. Шраг, С. Веселовський, А. Ніковський, Ф. Крижанівський — заступники та секретарі — А. Постоловський, Я. Левченко, Л. Чикаленко, М. Чечель і Є. Онацький.

До Малої ради входили 8 делегатів від Українських соціалістів-революціонерів (УПСР), 8 від Українських соціал-демократів (УСДРП), З від Українських соціалістів-федералістів (УПСФ) і по одному від українських трудовиків, народних соціалістів і безпартійних, а також по 3 делегати від Рад — селянських, військових і робітничих депутатів. Представники неукраїнських організацій (18 осіб) уперше взяли участь у засіданні Малої ради у серпні 1917 р.

Досягнутий компроміс між Тимчасовим урядом і Українською центральною радою та, як результат, появу II Універсалу неоднозначно оцінили діячі самої Ради. М. Грушевський розглядав його як «великий акт, котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія України». Дещо по-іншому підходили до оцінки Універсалу Д. Дорошенко та його однодумці. Вони наголошували на тому, що II Універсал порівняно з І є істотним кроком назад. Д. Дорошенко вважав, що «це був момент тріумфу для політики М. Грушевського і Центральна Рада зробила свойому провіднику цілком заслужену овацію».

Історія назве II Універсал ганебним прихилянням Ради перед москалями. Не вдаючись до аналізу змісту Універсалу, варто зазначити, що в порозумінні між Тимчасовим урядом і Центральною радою чітко проглядалися взаємовідносини між паном і підлеглим, який робить спробу здобути волю.

Те, що Україна отримала від Петрограда згоду на автономію, визнання Центральної ради та Генерального секретаріату, українці вже мали і до згоди російського уряду. Йдучи на цей компроміс, Центральна рада сама себе поставила в залежність від російського уряду, відмовилася від певної спроби дій принаймні у двох вимірах: по-перше, погодилася не вдаватися до самовільних дій стосовно проголошення автономії України до скликання Всеросійських установчих зборів; по-друге, добровільно віддала право затвердження складу Генерального секретаріату уряду Росії.

3 II Універсал Центральної Ради й реакція Тимчасового уряду

Отже, компроміс з Тимчасовим урядом у політичному відношенні був кроком назад. Щоб зрозуміти чому, варто проаналізувати політичне становище в Петрограді, згадати три кризи (квітневу, червневу, липневу) Тимчасового уряду і дійти висновку, що, незважаючи на перемогу над більшовиками, яку він здобув, розстрілявши мирну демонстрацію робітників 16—18 липня в Петрограді, уряд почував себе надзвичайно непевно. У свою чергу, Центральна рада не використала цього сприятливого моменту, щоб закріпити свою владу на українських землях.

Виконуючи домовленість з Тимчасовим урядом, Центральна рада виробила конституцію автономного устрою України під назвою «Статут вищого управління України», який був ухвалений у серпні 1917 р. Статут містив 21 параграф і мав стати основою діяльності адміністрації краю та регулювати відносини з Тимчасовим урядом.

У вступній частині Статуту Центральна рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України. Наголошувалося також, що головна мета її діяльності полягає в тому, щоб підготувати Україну «до остаточного здійснення автономного ладу і довести її до Українських Установчих Зборів і Російського Учредительного зібрання». Центральна рада «утворює Генеральний Секретаріат, який є вищим органом управління на Україні». Були також сформульовані положення, що регламентували роботу Генерального секретаріату, визначали межі його компетенції, права та обов'язки. Генеральний секретаріат мав формуватися Центральною радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватись Тимчасовим урядом.

В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального секретаріату. Він зобов'язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною радою.

Такі масштабні повноваження місцевого урядового органу значно перевищували загальноприйняті до того часу межі компетенції органів управління автономних і крайових державних формацій. Не важко було передбачити, що офіційний Петроград не погодиться з таким Статутом.

Для затвердження Статуту до Петрограда відбула делегація у складі В. Винниченка, X. Барановського і М. Рафеса. Делегація прибула до Петрограда в досить невдалий політичний момент. Тільки-но Тимчасовий уряд розстріляв липневу демонстрацію робітників та солдатів, як розпочався заколот Корнілова.

Під час обговорення документа Тимчасовий уряд одностайно виступив проти Статуту. Голова уряду заявив: «Вироблений у Києві Статут порушує укладену у Києві угоду... і його треба докорінно переробити». Після тривалих дискусій Тимчасовий уряд затвердив 17 серпня «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового Правительства на Україні». Інструкція містила 9 пунктів замість 21. Найважливішими були 2-й і 3-й. Так, відповідно до 2-го пункту компетенція Генерального секретаріату поширювалася тільки на територію п'яти губерній — Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини та частину Чернігівщини. Щодо автономії, то Інструкція передбачала лише шістьох міністрів, які мали діяти при Тимчасовому уряді.

Генеральний секретаріат розглядався не як крайовий уряд, а як орган центрального уряду для місцевої адміністрації. Згідно з Інструкцією кількість генеральних секретаріатів зменшувалася з 14 запропонованих до 9. За Інструкцією можна було призначати спеціального комісара України при російському уряді. Крім того, Тимчасовий уряд залишав за собою право передавати свої накази безпосередньо місцевим органам влади без відома Генерального секретаріату.

Отже, О. Керенський думав не про дійсну автономію України, а про генерал-губернаторство Росії зразка часів Катерини II.

Обговоривши Інструкцію на засіданні Центральної ради, де звучали суперечливі оцінки, різні заяви на адресу Тимчасового уряду, її прийняли до відома. Водночас резолюція різко засудила Інструкцію як вияв недовіри демократії України. Проте більшість не підтримала пропозиції розриву з Росією. І все ж авторам Інструкції не вдалося перетворити Україну на провінцію Росії, а Генеральний секретаріат — на орган, підпорядкований виключно Тимчасовому уряду. Тому Центральна рада й надалі продовжувала вести відносно самостійну політику в Україні. Була подолана перша криза українського уряду, сформовано новий Генеральний секретаріат. Центральна рада затвердила новий уряд на чолі з В. Винниченком, хоча Тимчасовий уряд розглянув та затвердив його лише наприкінці вересня.

Вивчаючи й оцінюючи діяльність Центральної ради в цей період (вересень — жовтень), варто зважати на всю сукупність внутрішніх і зовнішніх обставин. Потрібно враховувати, що хоча Тимчасовий уряд і захитався під натиском корніловців, а більшовики набирали сил, посилилися анархія й економічна криза, досягти незалежності Україні було важко.

У суперечливій обстановці, що склалася в Росії, Центральна рада непогано розібралася і зрозуміла ситуацію, але поставилась надзвичайно поверхово до проблеми державності в Україні. Тому не слід ідеалізувати Центральну раду та її практичні кроки. Вона добре усвідомлювала загрозу анархії, корніловщини, більшовизму, загрозу застосування сили військами Київського воєнного округу, а також своє становище, яке полягало у відсутності власних збройних сил, які стали б на її захист. Саме ці чинники були визначальними у вичікувальній тактиці Центральної ради стосовно проголошення самостійності Української держави.

В історичній літературі радянських часів дещо скупо йшлося про з'їзд народів, що відбувся в Києві та мав широке представництво. Скликаючи 21 вересня 1917 р. цей з'їзд, Центральна рада намагалася використати політичний момент для згуртування народів Росії навколо проблеми демократичної федерації. Це вельми переконливо обґрунтовано у виступі М. Грушевського на з'їзді. Він закликав до братнього союзу народів, в якому б не було місця нерівності між малими чи великими націями і який ґрунтувався б виключно на рівноправності всіх народів.

У прийнятих резолюціях «Про федеративний лад республіки», «Про національно-персональну автономію», «Про Установчі збори» втілились принципи федеративної теорії М. Грушевського, ідеї національно-персональної автономії: «Основне положення сучасної демократії — широка участь громадян у державному житті, тенденція регулювання її законодавчим шляхом, а не адміністративним, — можливе тільки при федеративному устрої». Резолюція «Про загально-федеративну мову і мови крайові» містила новаторське розв'язання мовної проблеми: усі мови оголошувалися рівними з російською. Цікавий факт, що заключну промову М. Грушевський проголосив російською мовою, підкресливши, що «встал твердо на принцип полного самоопределения народов и областей... В результате наших трудов, мы увидели то реальное, твердое, что объединяет нас, ... то великое здание... дворец народов».

Отже, Центральна рада розширювала соціальну базу борців за автономно-федералістичний, демократичний розвиток російського суспільства й очікувала найзручнішого моменту для проголошення Української Народної Республіки.

Свій історичний шанс Центральна рада використала. До осені 1917 р. у боротьбі за владу в Росії відбулася поляризація політичних сил. В активну політичну боротьбу вступили більшовики, соціальною базою організації яких було в основному робітництво. Жовтневий переворот у Петрограді 7 листопада не залишав шансів іншим політичним силам. Тимчасовий уряд, з яким Центральна рада вела діалог на демократичних засадах про українську державність у формі автономії, було повалено, і влада в Росії перейшла до більшовиків, які проголосили диктатуру пролетаріату.

В Україні більшовизм як політична сила був слабким. Він не мав за собою широкої соціальної бази й спирався лише на російський і зрусифікований український пролетаріат. Тому перспектив на перемогу він тут не мав.

Чи розуміла це Центральна рада? Якщо так, то як поставилася вона до більшовицького перевороту в Петрограді? Уже 8 листопада на засіданні Малої ради спалахнули гарячі дебати щодо ставлення демократів до подій у Петрограді. Після тривалих дискусій Центральна рада винесла таку резолюцію: «Визнаючи, що влада, як у державі, так і в кожному краї, повинна перейти до рук усієї революційної демократії, визнаючи недопустимим перехід цієї влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, які є тільки частиною з організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами підтримувати бунти на Україні».

Це була чітка заява проти монополії більшовиків на владу. Вона була виявленням вимог національно-визвольного руху. Щодо цього дуже виразно висловився III військовий з'їзд, який саме тоді відбувався в Києві. Він ухвалив таку резолюцію: «Виходячи з принципу повного, нічим не обмеженого самовизначення націй, вимагати від свого найвищого революційного органу — Центральної Ради, негайного оголошення української демократичної республіки в етнографічних межах України».

На вимогу військового з'їзду Центральна рада відповіла мудрим тактичним кроком. Проаналізувавши ситуацію в Києві, скориставшись виступом більшовиків, які мобілізували й озброїли б тис. робітників проти 10-тисячного гарнізону Київського воєнного округу, Центральна рада, спираючись на 8 тис. бійців, скориставшись з капітуляції військ Київського воєнного округу й придушивши більшовицьке повстання, захопила владу в столиці України. Це був справді виважений політичний і тактичний маневр.

Висновки

Отже, стратегія Центральної ради з самого початку її діяльності визначалася політичними партіями, які становили її основу. Головним її змістом стало домагання автономії у складі демократичної Росії. Ставлячи це завдання, діячі Центральної ради щиро вірили, що російська демократія й справді проводитиме демократичну політику щодо інших народів, які входили до складу Росії. Проте дуже швидко з'ясувалося, що українці глибоко помиляються в намірах російських демократів. Усі наступні політичні кроки розвінчували їхні демократичні заяви та розкривали великодержавну шовіністичну політику щодо інших народів, у тому числі українського.

На основі постанови Тимчасового уряду та II Універсалу Центральної ради Україна набула статусу окремого територіально-адміністративного утворення з власним представництвом.

В Україні більшовизм як політична сила був слабким. Він не мав за собою широкої соціальної бази й спирався лише на російський і зрусифікований український пролетаріат. Тому перспектив на перемогу він тут не мав.

Список літератури

1. Грицак Я. Нарис історії України:Формування модерної української нації XIX – XX ст. – К., 1996.

2. Історія України/ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Л., 1996.

3. Історія України: нове бачення: У 2-х т./ Під ред. В. Смолія. – К., 1995.

4. Лановик Б. Лазарович М. Історія України: Навч. Посібник. – К.: Знання-Прес, 2006. – 598 с.

5. Мороз В. Україна в XX ст. – Т., 1992.

6. Новітня історія України (1900 – 200): Підручник / А. Слюсаренко, В. Гусєв, В. Литвин. – К.: Вища шк., 2002. – 719 с.