Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

реферат

Ландшафти Криму

Студента 2-го курсу групи ЕСГ

географічного факультету

Кислякова ОлександраСергійовича

Київ 2000

Географічне положення, територія і межи Криму.

Крим охоплює територію майже 25,6 тис. кв. км, що становить 4.3% площі України. На 330 км простягнувся півострів від мису Кара-Мрун на заході до мису Фонар на березі Керченської протоки і більш як на 200 км від мису Са­рич – на півдні до північної межі на Перекопському перешийку.

На півночі і північному сході береги Криму омиваються водами Сиваша – мілководної затоки Азовського моря, відокремленої від нього вузькою і дов­гою Арабатською стрілкою. Берегова лінія тут значно порізана: є багато дуже мальовничих великих і малих півостровів і островів та заток типу лиманів. На заході і півдні півострів омивається водами Чорного моря, яке біля берегів утворює ряд заток і бухт, в тому числі Перекопську і Каркінітську – на північ­ному заході, Каламітську – на заході і Феодосійську – на сході. Із сходу до Кримського півострова вузьким сімнадцятикілометровим перешийком при­лягає Керченський півострів, який з півночі омивається Азовським морем, що утворює тут Арабатську і Казантипську затоки. З півдня Керченський півострів омивається водами Чорного моря, на сході Керченська протока відділяє Крим від Таманського півострова.

В ландшафтній структурі півострова можна виділити (з півночі на пів­день) Кримську степову провінцію, Кримські гори, Область Південного берегу. Отже ми розглянемо більш детально ландшафти кожної з цих областей.

Кримська степова провінція.

Кримська степова провінція займає рівнинну частину Кримського пів­острова. В тектонічному відношенні вона охоплює герцинські структури Скіф­ської плити – Тарханкутське і Сімферопольсько-Євпаторійське підняття, Альмінську западину. Тектонічні структури виражені в сучасному рельєфі у вигляді Тарханкутськой ерозійно-денудаціної рівнини степового Криму, Кер­ченської дрібноскладчатої горбистої рівнини.

Кліматичні умови провінції визначаються тривалим теплим літом, корот­кою малосніжною зимою, значними тепловими ресурсами. Без морозний період триває 175-225 днів, а вегетаційний 230-235 днів. Сума активних температур становить 3300 ... 3450°. Середньорічна сума опадів змінюється від 420 мм у центральній частині до 300 мм на узбережжі. За таких умов зволоження гідро­графічна сітка мало розвинена. Річки Сал гір, Велика і Мала Карасівки, Булга­нак, Індол та інші в нижній течії і закінчуються на рівнині не досягаючи морів.

Переважними ґрунтами є чорноземи південні мало гумусні, які сфор­мовані на лесових породах, та елювії карбонатних порід. У північній частині провінції поширені темно-каштанові ґрунти. Видові відмінності ландшафтів провінції передусім пов’язані з неоднорідністю геолого-геоморфологічної бу­дови території.

Область Кримського Присивашшя
являє собою низовинну рівнину з висотами 0,5-40 м над рівнем моря. Територія приурочена до Каркіницько-Присиваської западини. Клімат помірно теплий. Середньорічні температури становлять +10 ... +10,5є, суми опадів – 300-420 мм. Низовинний рельєф, близь­ке залягання ґрунтових вод в умовах посушливого клімату зумовили форму­вання каштанових солонцюватих і темно-каштанових залишково-солонцюватих ґрунтів, чорноземів південних залишково-солонцюватіх. В рослинному покриві домінують типчаково-ковилові, полинні та солянково-полинні степові угрупо­вання. Характерною ландшафтною особливістю області є те, що за умов рів­нинного рельєфу тут проявляється вертикальна диференціація природних комп­лексів. У ландшафтній структурі виділяються:

1) лагунно-прибрежні склянкові та полинні напівпустелі на каштанових солонцюватих ґрунтах та солонцях, пересипи, коси;

2) малодерновані рівнини з типчаково-ковиловими сухими степами на каштанових солонцюватих ґрунтах; над рівнем моря ці рівнини підні­маються на 10-20 м;

3) хвилясті рівнини з ковилово-типчаковими степами на темно каштано­вих і чорноземних солонцюватих ґрунтах; абсолютні висоти становлять 35-40 м.

Центральна Кримська область
являє собою нахилену низовинну рівнину, яка постійно знижується від передгір’їв Кримських гір до При сиваш­шя (від 120-100 м до 50-40 м). Море відійшло з цієї ділянки на початку пліо­цену. Ландшафтоутворююче значення мають континентальні бурі глини, лесо­видні суглинки, об лесовані пролювіально-делювіальні відклади з гірською галькою. Клімат помірно теплий, з короткою вологою зимою, жарким посуш­ливим літом. Опадів 350-435 мм на рік. Природна рослинність збереглася мало внаслідок впливу діяльності людини.

Ландшафтну структуру області утворюють такі основні види ландшафтів:

1) лесові рівнини з чорноземами мало гумусними карбонатними;

2) акумулятивно-денудаційні рівнини з чорноземами південними на елювіально-делювіальних відкладах;

3) лесові слабо розчленовані рівнини з чорноземами південними і темно-каштановими солонцюватими грунтами, переважно розораними.

В західній частині області структура ландшафтів ускладнюється долинно-балковими, приморсько-терасовими та лиманно-солончаковими місцевостями.

Тархакутська область
являє собою хвилясту рівнину з абсолютними висотами 120-170 м. В будові її поверхні простежується залежність від особи­востей герцинського фундаменту. Виражені в рельєфі субширотно витягнуті ували і височини відповідають антиклінальним структурам, а улоговини – синклінальним. Верхні рівні утворюють хвилясті увалисто-угловинні рівнини з чорноземами південними щебенюватими, чорноземами слаборозвиненими на елювії вапнякових порід, перетрофітними степами. В перетрофітних степах, що збереглися біля оз. Донузлав, на Тарханкутському таЄвпаторійському плато, ростуть чебрець, келерія, полини, пижмо, молочай, ковила та ін. Нижчі рівні займають слабо хвилясті рівнини з чорноземами пів­денними карбонатними на елювіально-делювіальних лесовидних породах, ще­бенюватими схилами уло­говин та балок, залишками нетрофітних степів. У прибережній смузі невеликі площі зайняті лучними солонцями і солончаками з галофітною рослинністю.

черченська область.

Являє собою пасмово-горбисту рівнину. Для її тек­тонічної будови характерне чергування антиклінальних складок і синкліналь­них прогинів. До ядер антикліналей приурочені невисокі сопки грязьових вул.­канчиків. Грязьовий вулканізм є відомою рисою природи Керченського пів­острова. Південно-західна частина півострова розчленована широкими балками і субширотно витягнутими улоговинами. Північно-східна частина – це дрібно­складчасте увалисте плато з вапняковими гребенями і видовженими улого­винами між ними. Абсолютні відмітки становлять 130-170 м (найвища точка – г. Опук, 185 м). Така неоднорідність будови півострова зумовлює видові від­мінності ландшафтів. У північній частині області переважають горбисті греб­нево-сопкові рівнини з чорноземами південними, карбонатними й щебенюва­тими, темно-каштановими солонцюватими ґрунтами, типчаково-ковиловими, полинно-злаковими та петрофітними степами. Південну частину області зай­мають полого-хвилясті денудаційні рівнини з чорноземами південними і темно-кашта­новими солонцюватими ґрунтами, солонцями, мезофіт ними різнотравно-типчаково-ковиловими степами. На фоні степових ландшафтів вздовж узбереж­жя поширені псамофітні степи з ковили, костриці та осок, напівпустельні полиново-злакові степи, склянкові пустелі, балки, зниження озерні улоговини, лимани з лучними галофіт ними угрупованнями. Для фауни Керченського пів­острова типовими є ті самі представники, що і для степової зони України взага­лі. У її складі переважають гризуни.

Таблиця № 1: Ландшафтна структура Керченського півострова.

Кримські гори.

Межа між степовим і Гірським Кримом проходить від Севастополя, пів­нічніше міста Сімферополя на м. Феодосію. За характером ландшафтів Гір­ський Крим нагадує Карпати і середньогір’я Великого і Малого Кавказу. Тут добре виражена висотна поясність ландшафтів, поширені широколистяні, зокрема букові ліси.

Гірський Крим у тектонічному відношенні є північною частиною анти­клінорію альпійського складчастого поясу. У гірському Криму виділяють три паралельних гірських пасма: Головне (найвище) та два передових куестових. Вони розташовані на північ від Головного і чітко простежуються у західній і середній частинах Гірського Криму. Західна частина Головного пасма є ціліс­ною структурою з платоподібною поверхнею, а східна – розпадається на ряд більш-меннш ізольованих платоподібних масивів. Плоскі вершинні поверхні пасма складені переважно вапняками верхньої Юри.

Ландшафтною особливістю Головного пасма є карстові форми рельєфу. Вони вважаються класичним прикладом голого карсту середземноморського типу. В багатьох місцях вапняки позбавлені ґрунтового покриву й утворюють карстові поля, які характеризуються великою кількістю замкнутих форм рель­єфу і тріщин, через них талі снігові і дощові води проникають у вапнякові тов­щі. Підземні карстові води Кримських гір живлять численні джерела, ріки і ві­діграють важливу роль у забезпеченні водою всього регіону.

На території Криму переважають повітряні маси помірних широт конти­нентального і морського походження. Влітку сюди надходять континентальне й морське тропічне повітря, значний вплив на клімат здійснює відріг Азорського антициклону. Циклонічна діяльність у межах області зв’язана головним чином з Ісландським мінімумом, взимку – з виходами середземноморських циклонів. Цими циклонами зумовлений також зимовий максимум опадів. Особливо добре виражений в Кримських горах, які є бар’єром для фронтальних розділів і зу­мовлюють їх загострення та активізацію. Кримські гори також перешкоджають проникненню холодних повітряних мас з півночі. Одночасно з отеплюючим впливом Чорного моря й середземноморськими циклонами це призводить до формування на Південному березі Криму особливого, середземноморського клімату з теплою зимою і максимумом опадів в цю пору року.

Передгірна область
охоплює Внутрішнє і зовнішнє куестові пасма і збі­гається з поширенням лісостепових передгірних ландшафтів. Внутрішне пасмо простяглося від Інкерманських висот на заході до гори Агармиш на сході. Воно складене вапняками, мергелями і глинами верхньокрейдового і палеогенового віку. В західній частині Внутрішне пасмо роздвоюється, роз­членовано текто­нічно-ерозійною долиною. Ерозійно-денудаційні зниження між пасмами скла­дені крейдовими і палеогеновими породами. В рельєфі виражені долини, балкі, яри.

У кліматі лісостепового передгір’я помітні перехідні риси від степового до вологого помірно теплого клімату Головного пасма. Вегетаційний період триває 8-9 місяців, сума активних температур становить 3000 ... 3450є. Річна сума опадів – 550 мм. Передгір’я розчленовує досить густа сітка річок, серед них найбільшими є: Салгір з притоками, Індол, Бельбек, Альма, Кача, Чорна та ін. Вони мають мішане живлення. На цих річках побудовані невеликі водосхо­вища, які допомагають регулювати стік. Локальне поширення мають форми поверхневого карсту.

У ландшафтній структурі передгір’я виділяють:

1) куестові виположені гряди з чорноземами і дерновими карбонатними щебенюватими грунтами на елювії карбонатних порід, частково розораними;

2) куестові розчленовані гряди з дерновими карбонатними і дерново-буроземними щебенюватими грунтами під дубовими лісами та лучними степами; лучні степи поширені в нижній частині лісостепового поясу та на куестових останцях, в них представлені ковилові та кострицево-ковилові угруповання з різнотрав’ям (шавлія, люцерна, гадючник, горицвіт);у лісових ділянках домінують дуб пухнатий, зустрічаються дуб скельний, граб, груша та інші дерева;

3) в центральній і південно-західній частинах області виділяють ку естові розчленовані гряди з коричневими щебенюватими ґрунтами, шибляковими заростями, грабинниковими дібровами, характерною рисою ґрунтів є великій вміст щебеня;

4) міжпасмові полог хвилясті зниження з чорноземами карбонатними грабових дібров; великі площі займають плодові насадження: виноградники, зернові і технічні культури (лаванда, шалфей мускатний, ефіроолійна троянда);

5) долинно-терасові комплекси, які відзначаються значною розораністю.

Таблиця № 2: Ландшафтна структура передгірної області

Область головного гірського пасма
простягається від Каранських висот до горбистих височин мису Іллі (310 м). Південний схил пасма короткий, кру­тий, місцями прямовисний; північний – пологий. Його центральна частина складена з поверхні твердими верхньоюрськими вапняками і є найбільш під­нятою. Головне пасмо розчленоване на окремі плоско вершинні масиви – яйли. На яйлах найбільш поширеними карстовими формами є лійки різних розмірів, закладені в нешаруватіих і товстошаруватих вапняках, тріщини порід, замкнені та напівзамкнені улоговини, печери та ін.

Інтенсивному карстоутворенню сприяють кліматичні умови. На Голов­ному пасмі випадає від 1000 мм (на заході) до 600-700 мм (на сході) опадів, причому 50-60% у вигляді снігу. Клімат яйлинських плато прохолодний. Се­редні температури липня +15 +16є, січня –4є. Характерні сильні вітри, ожеледь, часті тумани. На схилах до висоти 450 м зима м’яка, літо тепле, середні темпе­ратури липня +20 ... +21є. Сума активних температур становить 3100 ... 3300є. На схилах до 700 м вона зменьшуеться до 2700 ... 1500є. Головне пасмо є аку­мулятором підземних вод, які розподіляються між його північним і південним схилами і дають початок струмкам і річкам.

На південному березі Кримських гір зі збільшенням висоти знижується температура і зростає кількість атмосферних опадів. Це є проявом висотної поясності клімату, що зумовлює зміну грунтово-рослинного покриву. Червоно-бурі грунти змінюються буроземами, а дуброво-ялівцеві ліси нижнього поясу – широколистяними. У їх складі переважає дуб. На вапнякових породах поши­рені ліси із кримської сосни. Цей пояс рослинності розташований на висоті 300-900 м.

Верхню частину південного схилу Кримських гір до вершинного плато займає пояс букових лісів. Крім бука тут поширені граб, клен, кримська сосна й особливо крючкувата сосна. Букові ліси піднімаються до висоти понад 1000 м і різко обриваються. На вершинному плато вони зустрічаються лише на окремих ділянках.

Вершинна поверхня Кримських гір належить до верхньої ландшафтної зони. Її особливості визначаються кліматичними умовами і характером мате­ринських порід. На плато гір літо прохолодне (середня температура липня ста­новить близько 16єС) зі значною кількістю опадів. У західній частині вона до­сягає 100-1200 мм. Для верхньої ландшафтної зони характерні кам’янисті гір­ські луки й лугові степи. На закарстованій поверхні вапняків росте ялівцевий стелюх. У зоні поширені гірсько-лугові чорноземоподібні грунти, які на сході переходять у гірські чорноземи.

Для рослинності плато типовими є типчак, тонконіг, стоколос, степова осока та ін. У найбільш сухих місцях сформувались лугово-степові угрупован­ня, а в краще зволожених – лугові. В їх складі є куцоніжка, вівсяниця лугова, конюшина та ін. Трав’яниста рослинність східних карстових плато сильніше остепована, ніж західних. На відкритих безлісих просторах переважають осте­повані луки й лугові степи, нижче вони переходять у гірський степ.

Північний схил Кримських гір, як і південний, займають ліси на буро­земних грунтах. У верхньому поясі ростуть бук, граб, місцями дуб (на схилах південної експозиції), крючкувата сосна. Нижче 700-600 м ростуть дубові ліси, в їх складі переважає скелястий дуб. Буроземні грунти змінюються корич­невими. На північних відрогах, а також у смузі куест панівне положення займає ксерофільний низькорослий пухнастий дуб. У північному напрямку лісові ландшафти змінюються південним лісостепом. У лісостепу низькорослі зарості з дуба, держидерева та грабника чергуються з ділянками степової рослинності.

Таким чином, у верхніх частинах південних і північних схилів Кримських гір спостерігається значна подібність ландшафтів, але на нижніх рівнях – істот­ні відмінності. Це дає підставу говорити про різну структуру висотної пояснос­ті південного та північного схилів. Вона зумовлена кліматичним бар’єрним впливом Кримських гір, якій виявляється у різній кількості опадів і темпера­турному режимі.

На північних схилах гір у лісах Кримського заповідника зберіглася багата фауна. Тут поширені благородний олень, косуля, лисиця, кам’яна куниця та ін. Характерними представниками птахів є сойка, синиця, дикий голуб, дрізд.

Південний берег

Прибережну смугу південного схилу Головного пасма (завширшки 2-12 км та заввишки 400-450 м) називають Південним берегом Криму. Для нього типовим є Ерозійний рельєф, а також вулканічні утворення на зразок лаколітів (Ведмідь-гора, Карастель). Гірський масив Карадаг поблизу Феодосії – давній зруйнований вулкан.

У гірському Криму чітко простежується висотна поясність ландшафтів. На південному схилі гір до нижнього поясу належить Південний берег Криму. Тут поширені червоно-бурі (перехідні від буроземів до червоноземів) і корич­неві грунти.

Рослинність Південного берега характеризується значною (близько 1500) кількістю видів. Вона подібна до середземноморської. В її складі багато енде­міків, вічнозелених дерев і чагарників. Ксерофільний дуброво-яливцевий низь­костовбурний ліс поширений на висотах майже 300 м. Його підлісок стано­влять вічнозелені чагарники. Типовими представниками таких лісів є дерево­подібний ялівець, пухнастий дуб, скипидарне дерево. Ці леси чергуються з ча­гарниковими заростями шиблякового типу.

Природну рослинність на значних площах замінила виноградники, сади і парки. Тут добре пристосувалися середземноморські, американські та східно-азиатські представники рослинного світу: кипарис, лавр, лавровишня, магнолія тощо. Багата колекція рослин з різних районів півострова та світу зібрана в Кримському ботанічному саду.

Внаслідок збільшення сухості клімату на захід від Алушти вічнозелені рослини зникають, а ліс поступово заміщується чагарниковими заростями шиб­лякового типу. На схилах гір поширені розріджені зарості сухолюбивих трав і напівчагарників. Далі на схід рослинність набуває степового характеру. В райо­ні Судака, а також у західній частині Південного берега поширена реліктова сосна.

Крим має неабияке рекреаційне значення. Сприятливі кліматичні умови, тепле море, наявність лісів і мальовничих краєвидів забезпечили можливості для розвитку санитарно-курортної мережі.

Слід зазначити, що для Криму складною є проблема водозабезпечення. Вона вирішується шляхом створення водосховищ на річках, використання під­земних вод, транспортування води Північно-Кримським каналом. Але труд­нощі з водозабезпеченням все ще залишаються. Останніми роками досить гост­рою для Криму стала екологічна проблема. Вона зв’язана з забрудненням атмосферного повітря промисловими викидами у північно-західних районах півострова, автотранспортом у містах і з забрудненням Чорного та Азовського морів. Все це впливає на в цілому гарні перспективи подальшого соціально-економічного розвитку регіону.

Список використаної літератури:

1. Половина І.П.
Фізична географія Європи. – Київ: “АртЕк” 1998.

2. Лапко М.В., Руфін В.А., Твердохлебов І.Т.
Кримська область (географічний нарис) – Київ: “Радянська школа” – 1961.

3. Фізична географія Української РСР /Під редакцією О.М. Маринина – Київ: Вища школа – 1982.

4. Физико-географическое районирование Украинской ССР /Под редакциею В.П. Попова – Издательство Киевского университета – 1968.

5. Microsoft Encarta World Atlas 1998 Edition – USA: Microsoft corp. 1998.