Конституція про правовий статус особи в Україні

Контрольна (залікова) робота

з основ конституційного права України

ТЕМА: “Конституція про правовий статус особи в Україні”

1. Вступ.

2. Висновки.

3. Використана література.

Конституція про правовий статус особи в Україні.

Кожна людина живе в тій чи іншій державі і має зв'язки з суспільством, в якому вона живе. Кожна держава визначає характер взаємозв'язків суспільства та особи, держави і громадянина. Держава як офіційний представник суспільства юридично закріплює, насамперед в Конституції, права та обов’язки людини й громадянина.

Світовий і національний досвід дав змогу встановити ряд основоположних принципів у сфері прав людини і громадя­нина, які дістали закріплення в Конституції України:

У Конституції України (ст. 24) записано «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Отже, кожний громадянин України має однаковий обсяг прав, і всі ми незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови, роду і характеру занять маємо рівний юридичний статус, тобто на рівних засадах повинні виконувати закони та нести відповідальність за їх порушен­ня. Законодавчі акти мусять застосовуватися до кожного з нас залежно від вчинків та об'єктивних обставин, а не від посади чи майнового стану.

Люди рівні у правах, але це не означає, що вони однако­ві або схожі одне на одного з точки зору фізичних чи розумових здібностей, талантів тощо. Рівноправність (юри­дичну рівність) не слід ототожнювати з однаковістю (фак­тичною рівністю).

Принцип рівноправності фіксує неприпустимість вста­новлення з будь-яких соціальних чи особистих підстав привілеїв і обмежень. Цей принцип має бути еталоном у процесі здійснення людських прав.

2. Єдність прав та обов'язків громадян

Права і свободи не відокремлюються від обов'язків гро­мадянина. Ми маємо розуміти, що реальними права люди­ни стають лише тоді, коли вони невідривне зв'язані з вико­нанням нею обов'язків. Така єдність прав та обов'язків складає основу кожного суспільства. І в такому сенсі обо­в'язки людини —це вимоги, які ставляться суспільством до неї для того, щоб не порушувалися права людини і суспіль­ство нормально функціонувало. Права й свободи людини не можуть зробити її незалежною від суспільства, в якому вона живе, і тому права людини не звільняють особу від обо­в'язків, насамперед від обов'язку поважати права інших людей, їх об'єднань і суспільства в цілому. Крім того, ряд обов'язків логічно випливають із наявності відповідних конституційних прав. Адже право на безпечне для життя й здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушен­ням цього права шкоди невідривне від обов'язку не запо­діювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодову­вати завдані їм збитки.

3. Неприпустимість зловживання правом

Під час здійснення своїх прав і свобод кожна людина мусить зважати на певні обмеження, запроваджені в інтере­сах здійснення прав і свобод інших людей. Нехтування такими обмеженнями вважається зловживанням правом. За перевищення меж свого права передбачається відповідаль­ність. Це цілком зрозуміло й справедливо, бо, як влучно зауважив американський філософ Р. Емерсон, «Моя свобо­да розмахувати руками завершується там, де починається ніс мого ближнього».

4. Гарантованість конституційних прав і свобод

Держава не лише проголошує права й свободи людини, а й бере на себе зобов'язання їх реалізації. Вона законодав­че гарантує забезпечення дотримання й захист цих прав. Конституція України закріплює принцип гарантованості прав людини у ст. 3: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» та у ст. 22: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

5. Взаємна відповідальність людини і держави

Зміст цього принципу полягає в тому, що держава бере на себе відповідальність за забезпечення прав людини, але й людина також несе відповідальність перед державою. У ст. З Конституції України визначається: «Держава відпові­дає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпе­чення прав і свобод людини є головним обов'язком держави», а ст. 68 зазначає: «Кожен зобов'язаний неухильно додержува­тися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей».

Кожна держава забезпечує права та свободи особистості за допомогою норм національного права, внутрішніх механізмів і процедур. Але вже після першої світової війни стало ясно, що силами окремої держави важко захистити права людини, тут потрібні міжнародні гарантії. В 1919 р. була заснована Ліга Націй, під егідою якої виникла серія міжнародних договорів, що передбачали захист національ­них меншин в окремих країнах.

Друга світова війна продемонструвала жахливі факти порушення прав людини тоталітарними режимами як на власній, так і на окупованій території, масового знищення мирного населення за ознаками релігійних переконань, расової і національної належності, що підтвердило необхід­ність забезпечення ефективного міжнародного захисту прав людини. Зусиллями держав світу було створено Організацію Об'єднаних Націй (1945), одним з головних завдань якої є здійснення міжнародного співробітництва в «заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії» (Статут ООН, ст. 1). Сам Статут ООН є вихідним міжнародно-правовим документом, у якому сформульовано принцип поваги до прав і свобод людини. Усі держави —члени ООН повинні виконувати взяті за Статутом зобов'язання, зокрема заохо­чувати повагу до прав людини та їх додержання.

Відповідно до Статуту ООН у 1945 р. було створено комісію ООН з прав людини, в обов'язки якої входила підготовка міжнародних документів з прав людини. Вже 10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла й проголосила Загальну декларацію прав людини «як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави».

Загальна декларація прав людини має основоположне зна­чення для міжнародної регламентації прав і свобод людини. Вона проголосила всіх людей вільними та рівними у своїй гідності і правах. Вона є першим міжнародним документом, що найповніше виклав перелік прав людини, який базуєть­ся на десяти відомих християнських заповідях, англійських, американських і насамперед французьких законодавчих актах щодо прав людини.

Загальну декларація прав людини складається з преамбули та 50 статей, що містять основні права й свободи людини, які можна розділити на громадянські, політичні, економіч­ні, соціальні та культурні. У першій статті викладені загаль­ні положення, на яких базується Декларація, — невід'єм­ність прав на свободу та рівність, природність прав людини. У другій статті сформульований принцип рівності й недопу­щення дискримінації щодо прав і свобод людини.

Загальна декларація прав людини не є юридичне обов’язковим документом, проте відбиває загальну домовле­ність народів світу і є моральним зобов'язанням для членів міжнародного співтовариства. Це дає підстави використову­вати Декларацію в юридичному, моральному та політично­му плані як на міжнародному, так і на національному рівні.

Загальна декларація прав людини стала складовою части­ною так званої Хартії прав людини, до якої також увійшли два пакти, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 груд­ня 1966 р. на розвиток Загальної декларації прав людини, — Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. На відміну від Декларації кожний пакт має обов'язкову силу для держав, які його підписали. Міжна­родні пакти поклали на держави зобов'язання дотримувати­ся проголошених у них прав. За обсягом закріплених прав і свобод пакти не відрізняються від Декларації, лише поши­рюють і конкретизують її положення. Але є розбіжності в реалізації норм цих Пактів. Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожна держава зобов'язується поважати й забезпечувати права, що містять­ся у Пакті. Відповідно ж до Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права кожна держава зобов'я­зується вживати у максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб поступово забезпечити визнані у Пакті права. До Хартії прав людини належить ще один доку­мент — Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який визначає механізм реалізації цього пакту.

У сучасній політико-право-вій теорії є декілька варіантів класифікації прав і сво­бод людини, серед них найбільш поширеною є класифіка­ція за Міжнародними пактами на такі групи: громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні та культурні. Громадянські права людини ототожнюють з особистими правами людини, тому що вони регулюють суспільні відно­сини особи в конкретному суспільстві. Іноді економічні, соціальні та культурні групи об'єднують в одну групу соціально-економічних прав. У науковій літературі порушу­валося питання про винесення в окрему групу так званих «фізичних прав» (право на життя, фізичну недоторканність, вибір місця проживання тощо).

Статус громадянина складається не лише з прав і свобод, оскільки до нього входять також і конституційні обов'язки людини й громадянина, закріплені у ст. 65— 68 Конституції України. Це обов'язки додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей; захищати Вітчизну, її незалежність і територіальну цілісність; шанувати державні символи; спла­чувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом; не завдавати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані їм збитки. Ці обов'язки спрямо­вані на забезпечення реалізації всіх видів прав і свобод кожної особи, що проживає в Україні.