Процесуальні строки в цивільному процесі 2

Курсова робота з правознавства

Процесуальні строки в цивільному процесі

План.

I. Вступ.

II. Поняття та сутність строків в цивільному процесі як процесуального засобу для правильного та своєчасного розгляду та розв’язання цивільних справ.

ІІІ. Види процесуальних строків в цивільному процесі.

IV. Застосування процесуальних строків в процесі здійснення цивільного судочинства.

V. Процесуальні строки та проблема законної сили судового рішення.

VI. Висновок.

І. Вступ.

Як справедливо відмічають фахівці, в останні роки в правовій системі України відбуваються кардинальні зміни.1
Основою цих змін була ще Концепція судово-правової реформи, затверджена постановою Верховної Ради України від 28.04.1992р., а в наступному - Конституція України 1996 року, яка поклала базисні передумови для нової регламентації правосуддя та цивільного судочинства.

Немало важливіших змін в конструкцію майбутньої моделі цивільного процесу було внесено в наступний період. Особливо це стосується змін, внесених Законом України від 21.06.2001 року, пов’язаних з введенням процедури апеляційного та касаційного оскарження та ліквідуванням перегляду судових рішень в надзорному провадженні. Не введення цих змін, спричинило б виведення судової системи України за межи конституційного простору в подальшому.2

Не менш важливою подією стало прийняття Закону України "Про судоустрій" від 7.02.2002 року, який фактично визначив нову структуру судової системи України та спричинив її не тільки правотворче, але й організаційне реформування.

Наприкінець вирішальним та визначальним етапом в реформуванні системи цивільного процесу безумовно повинно стати прийняття нового Цивільного процесуального кодексу, проект якого (внесений Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради ще на початку минулого року), як відомо, зараз готується до третього читання в Верховній Раді України.

Але, поряд з суто практичним підходом (у тому числі й правотворчим) до розв'язання проблем розвитку цивільного процесуального законодавства та цивільного судочинства, не менш уваги слід приділяти й науково-теоретичним засобам аналізу цих питань. Бо, як відомо, люба практична діяльність, а особливо й правозастосувальна діяльність повинна базуватися на чітких,
виважених, справедливих ідеях, концепціях, міркуваннях, поглядах, знаннях (тобто науковій системі), котрі до того ж будуть враховувати досвід не тільки сучасної правової науки України, але й досвід правової науки інших країн та науково-правові дослідження радянського періоду.

Дійсно можно казати, що останнім часом все більш активно відбувається розвиток науки цивільного процесуального права (цивільного процесу) та втілення наукових досліджень у практичну діяльність. У той час неможливо не відмітити, що досить часто важливіші аспекти як правової науки, так и практичної діяльності в галузі цивільного процесу, залишаються поза увагою теоретиків та фахівців-практиків, що суттєво знижує як "якість" проводимих теоретичних досліджень, так й ефективність правозастосувальної практиці (а значить і захисту прав та інтересів учасників цивільного процесу).

Одним з таких важливіших аспектів безумовно є питання, пов’язані з використанням процесуальних строків в цивільному процесі, оскільки, як справедливо відмічається, процесуальні строки є одним з головних засобів забезпечення дисципліни при здійсненні цивільного судочинства та захисту прав учасників цивільних процесуальних правовідносин, своєчасного та "якісного" розв'язання справ1
(визначення важливості дотримання процесуальних строків також можливо відмітити, наприклад, аналізуючи положення Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 1.04.1994 р. "Про строки розгляду судами України кримінальних та цивільних справ").

П. Поняття та сутність строків в цивільному процесі як процесуального засобу для правильного та своєчасного розгляду та розв'язання цивільних

справ.

Згідно діючого законодавства України правосуддя здійснюється тільки судовими органами шляхом розгляду та розв'язання в судових засіданнях цивільних справ, пов’язаних із захистом прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій, та шляхом розгляду в судових засіданнях кримінальних справ та застосування встановлених законодавством покарань до осіб, винних у скоєні злочинів чи виправдання невинних.

Загальновизнане визначення правосуддя втілюється в наступному: правосуддя - одна з форм державного управління, засіб виконання внутрішньої функцій охорони правопорядку, власності, прав та свобод громадян шляхом розв'язання спеціальним органом державної влади - судом цивільних та кримінальних справ в порядку, визначеному цивільним та кримінальним процесуальним законодавством.1

Викладене вище визначення дозволяє сформулювати такі загальні ознаки правосуддя:

1. здійснюється його тільки спеціально уповноваженим органом - судом;

2. правосуддя здійснюється шляхом розгляду та розв'язання в судових засіданнях цивільних та інших категорій справ;

3. передбачений законодавством порядок (процесуальна форма здійснення правосуддя);

4. можливість використання заходів державного примусу;

5. наявність спеціальних цілей.2

Вказані ознаки характеризують так звану процесуальну форму діяльності по здійсненню правосуддя. Однією з властивостей цивільної процесуальної форми безумовно є її строковість.

Не випадково відмічається, що ефективність захисту порушених чи оспорюваних прав та законних інтересів організацій та фізичних осіб в цивільному судочинстві залежить від фактору часу.1

Необхідність своєчасного розгляду цивільних справ обумовлена динамікою відповідних правовідносин в умовах становлення громадянського суспільства та формування ринкової економіки. У зв’язку з цим, правове регулювання строків розгляду та розв'язання цивільної справи, здійснення процесуальних строків, виконання судового рішення набуває досить важливе значення. Тому не випадково судова практика вказує на те, що судочинство з кримінальних та цивільних справ повинно здійснюватись без невиправданої затримки в строки, що дозволяють оптимально забезпечити право фізичних та юридичних осіб на судовий захист; що в той же час основними чинниками процесуальних строків розгляду цивільних справ є недоліки в діяльності судових органів, обумовлені, перш за все, незадовільною організацією судового процесу, зниженням виконавчої дисципліни, недостатнім контролем за боку голів відповідних судів; що умисне грубе або ж систематичне порушення суддями процесуального закону, що спричинило невиправдану тяганину при розгляді цивільної справи та суттєво позбавило фізичних та юридичних осіб можливості захищати свої права та законні інтереси - слід розглядати з урахуванням конкретних обставин як скоєння діяння, що марнує честь та гідність судді чи як неналежне виконання обов'язків судді (див. Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 1.04.1994 р. "Про строки розгляду судами України кримінальних та цивільних справ", №9 від 21.12.1990р. "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції", №1 від 05.031997р. "Про підготовку цивільних справ до судового розгляду", а також, наприклад, Лист Верховного Суду України від 1.12.2003р. "Про усунення тяганини при розгляді судами справ" - в якому прямо пропонується невідкладно притягати до встановленої відповідальності суддів та працівників суду, скоєвших подібні вчинки).

Таким чином відмічається, що процесуальний строк - один з найбільш ефективних процесуальних засобів забезпечення своєчасного розв’язання
цивільних справ; це проміжок часу, встановлений діючим процесуальним законодавством (Цивільним процесуальним кодексом) або суддею (судом), на протязі якого суд та особи, що приймають або не приймають участь у розгляді справи, повинні здійснити визначені процесуальні дії.1

При цьому слід відмітити, що далеко не всі фахівці поділяють подібну точку зору відносно визначення поняття та сутності процесуальних строків в цивільному судочинстві. Так досить часто висловлюється точка зору, що вимоги так званих процесуальних строків неможливо розповсюджувати на суддю (склад суду), який розглядає цивільну справу (в тому числі здійснює підготовку справи до судового розгляду) - відповідно до цього змінюється і класифікація процесуальних строків в цивільному процесі2
(це питання буде розглянуто нами нижче).

В цілому можливо відзначити, що окрім своєчасності розгляду та розв'язання цивільних справ значення процесуальних строків (як засобу для перш за все правильного розгляду цивільних справ судом) заключається ще й в тому, що, з одного боку, додержання їх є важливим засобом впливу на несумлінних учасників цивільного процесу, котрі своїми діями чи бездією перешкоджають своєчасному та правильному розв'язанню справи, а з другого боку - процесуальні строки покликані забезпечувати стійкість, ясність та визначеність правовідносин сторін, а цім самим и послідовному перетворенню в життя принципу реальності та гарантування суб’єктивних прав.3

Ш. Види процесуальних строків в цивільному процесі.

Задля забезпечення швидкого та ефективного розгляду цивільних справ, дисциплинування поведінки учасників цивільного процесу процесуальне законодавство передбачає різноманітні способи визначення проміжку часу, на протязі котрого такі учасники можуть здійснити свої процесуальні повноваження.

Таким чином діючий Цивільний процесуальний кодекс передбачає такі види процесуальних строків (різноманітної правової природи):

1. Строки , встановлені діючим процесуальним законом;

2. Строки, які встановлює суддя (суд) під час розгляду цивільної справи. Різниця між ними в тому, що перші з них встановлені як для суду, так і для осіб, приймаючих участь в процесі, та носять імперативний характер, вони не можуть бути змінені за згодою сторін чи суда; другі встановлені тільки для осіб, приймаючих участь в процесі та вони у випадку необхідності можуть змінені чи подовжені самим судом.

К процесуальним строкам, встановленим процесуальним законом можливо віднести:

- строки на апеляційне оскарження судових рішень (один календарний місяць з дня, слідуючого за днем проголошення рішення суду);

- строк на касаційне оскарження ухвали чи рішення суду апеляційної інстанції (місяць з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції);

- строк на порушення питання про постановлення додаткового рішення (десять календарних днів з дня постановлення рішення);

- строк на оскарження додаткового рішення (десять календарних днів з постановлення додаткового рішення);

- строк на надання зауважень з приводу допущених в протоколі судового засідання неправильностей або ж неповноти змісту (протягом трьох днів з дня підписання протоколу);

- строк на оскарження ухвал суду першої інстанції (п'ятнадцять днів з дня постановлення ухвали);

- строк на оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення, іншої постанови органу або посадової особи в справі про адміністративне правопорушення ( десять календарних днів з дня винесення відповідної постанови);

- строк на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності (двомісячний чи місячний строк);

- строк оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; тощо.

Прикладом застосування процесуального строку, якій встановлюється суддею (судом), може слугувати стаття 139 Цивільного процесуального кодексу, згідно якої суддя, встановивши, що позовна заява надана без дотримання вимог, вказаних в ст.ст. 137, 138 Цивільного процесуального кодексу, чи подана без оплати державного мита, виносить ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду та надає строк позивачу строк на виправлення відповідних недоліків. Аналогічні правил застосовуються, наприклад, при виявленні відповідних недоліків з оформлення апеляційної скарги, при надані пояснень на подану апеляційну скаргу тощо.

При цьому, призначаючи той чи інший строк, суддя повинен враховувати обставини кожної конкретної справи та особливості кожної процесуальної дії.1
На цьому також прямо наголошує Верховний Суд України в Постанові Пленуму №9 від 21.12.1990р. "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції".

Слід також відмітити, що багато фахівців дотримуються досить різноманітної точки зору відносно класифікації строків в цивільному процесі та можливості віднесення тих чи інших строків до категорії процесуальних.

Так декотрі автори вказують, що вимоги такої правової категорії, як процесуальні строки, необхідно розповсюджувати не тільки на осіб, приймаючих участь у процесі, а й на самих суддів (суд), які розглядають цивільну справу.

Таким чином, до категорії процесуальних строків такі фахівці відносять також встановлені процесуальним законодавством проміжки часу, на протязі котрих суддя повинен вчинити ті чи інші процесуальні дії.1

Зокрема, це відноситься до:

- строки підготовки справ до судового розгляду. Згідно ст. 146 Цивільного процесуального кодексу України підготовку справи до судового розгляду повинно бути закінчено не пізніше семи днів, а в окремих випадках цей строк може бути продовжений до двадцяти днів (сюди можливо також віднести встановлені Цивільним процесуальним кодексом строки підготовки апеляційного чи касаційного розгляду справ );

- строки розгляду цивільних справ, які встановлені діючим процесуальним законодавством у залежності від категорії справ. При цьому виділяють загальні та скорочені строки для розгляду цивільної справи. Загальний строк розгляду справ, встановлений діючим Цивільним процесуальним кодексом України, дорівнює п'ятнадцяти добам. Для окремих категорії позовних справ встановлений скорочений строк їх розгляду: у сім днів - для справ, що витікають з трудових правовідносин; десять днів - для справ, про стягнення аліментів та про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника (ст. 148 Цивільного процесуального кодексу України). Скорочені строки розгляду встановлені для окремих справ, виникаючих з адміністративно-правових відносин. Так справи по скаргам на недоліки у списках виборців чи в списках громадян, котрі мають право приймати участь у референдумі, повинні розглядатися на протязі трьох днів, враховуючи день подання скарги, якщо вона
подана не пізніше дванадцяти годин того ж дня (ст. 241 Цивільного процесуального кодексу України). Скарги на рішення окружної (територіальної) виборчої комісії та заяви про відміну реєстрації виборчої комісії про реєстрацію кандидата розглядаються судом у п’ятиденний строк (ст.243-3 Цивільного процесуального кодексу України). Скарги на рішення, дії чи бездіяльність дільничних чи територіальних комісій з виборів Президента України розглядаються на протязі трьох днів, а на рішення Центральної виборчої комісії про реєстрацію кандидата в Президенти України чи відмови в реєстрації претендента на кандидати в Президенти України, а також заяви Центральної виборчої комісії про відміну реєстрації відповідної особи у якості кандидата в Президенти України - у семиденний строк, але не пізніше ніж за день до виборів (ст.243-8 Цивільного процесуального кодексу України). Скарги на рішення, дії чи бездіяльність відносно виборів Народних депутатів України розглядаються на протязі п’яти днів. Скарги на дії органів та посадових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень повинна бути розглянута не пізніше десятиденного строку з дня її направлення (ст. 246 Цивільного процесуального кодексу України). Аналогічний строк встановлено на розгляд скарги на рішення , дії чи бездіяльність державних органів, юридичних та посадових осіб у сфері управлінської діяльності (ст.248-6 Цивільного процесуального кодексу України); строк надання відповіді на окрему ухвалу суду, який відповідно до ст. 235 Цивільного процесуального кодексу не може перевищувати одного місяця (тобто строки, встановлені для осіб, які взагалі могли не приймати участь у справі); строк виконання одним судом доручення іншого суду щодо збирання доказів, яке згідно ст. 33 Цивільного процесуального кодексу повинно бути виконано на протязі десяти днів, тощо.1

Інколи, встановлені цивільним процесуальним законодавством для суду строки підготовки справ до судового розгляду та строки самого розгляду цивільним справ судом називають організаційними процесуальними строками.1

У той же час, другі фахівці прямо визначають, що встановлені діючим процесуальним законодавством для суду на здійснення своїх процесуальних повноважень (в основному, це стосується строків підготовки справи до судового розгляду та безпосередньо строків розгляду цивільних справ) аж ніяк не можна відносити до категорії процесуальних строків. Такі строки вони називають службовими строками, котрі, на їх думку, відрізняються від звичайних процесуальних строків тим, що

- правила про ці строки законодавець помістив у главі 18 Цивільного процесуального кодексу України, котра регулює підготовку справ до судового розгляду, а не у главі про процесуальні строки;

- вони встановлені для суду та судді, не для інших учасників процесу;

- вони відрізняються від процесуальних строків по наслідкам їх пропуску. Пропуск без поважних причин процесуального строку лишає осіб, приймаючих участь у справі, можливостей здійснювати процесуальні дії, а пропуск службового строку не знімає с суду обов'язку здійснювати процесуальні дії чи комплекс процесуальних дій;

- на відміну від процесуальних строків, встановлених законодавством, службові строки можуть бути продовжені.2

Однак, з викладеними вище висновками неможливо однозначно погодитись:

- Цивільний процесуальний кодекс є основним кодифікованим актом законодавства України, що регулює відповідні правовідносини учасників процесу та визначає
міру їх можливої поведінки, а не є "посадовою Інструкцією" для суддів;

- застосування встановлених кодексом строків підготовки справ до розгляду та строків розгляду цих справ має безпосередній вплив не тільки на суддів, але й на реалізацію прав та обов'язків учасників процесу, тому вказані строки ніяк не можна називати суто службовими, не маючими статусу процесуальних строків;

- наврядчи законодавець при розробці та викладенні глави 7 Цивільного процесуального кодексу мав на увазі визначення виключних ознак процесуальних строків та імперативної їх класифікації. Що ж стосується можливості аналізуємих видів процесуальних строків, то можливість продовження ці строків слід скоріше розуміти як особливий спосіб їх застосування;

- наприкінець, саме віднесення строків підготовки справ до судового розгляду та строків розгляду цивільних справ до категорії процесуальних дає можливість реалізувати основне їх призначення - підвищення дисципліни в діяльності суддів та інших учасників цивільного процесу.

IV. Застосування процесуальних строків в процесі здійснення цивільного судочинства.

Говорячи про застосування процесуальних строків у цивільному процесі, фахівці, перш за все, зупиняють свою уваги на встановленому порядку обчислення цієї категорії строків.1

Згідно статті 86 Цивільного процесуального кодексу України, строки, встановлені у законі чи призначені суддею (судом), обчислюються роками, місяцями і днями.

Так, рішення суду, винесене за результатом розгляду цивільної справи та виданий на його підставі виконавчий лист може бути пред'явлено до виконання на протязі трьох років (стаття 21 Закону України "Про виконавче провадження"). При цьому на виконання рішень судів у частині майнових стягнень цей строк обчислюються з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а у випадках, коли рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його постановлення.

Що ж до інших виконавчих документів, виданих на підставі рішення суду у цивільній справі, то строк їх пред’явлення до виконання обчислюється з наступного дня після їх видачі.

При цьому не слід забувати деякі особливості відповідних категорій цивільних справ: як відомо, по рішенням про стягнення періодичних платежів ( у справах про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, втратою годувальника тощо) строк пред'явлення їх до виконання збігається з проміжком часу (строком), на який присуджені такі платежі.

Процесуальний строк також може визначатися календарною датою. Це може бути:

- дата виклику позивача до суду у стадії підготовки справи до судового розгляду;

- перебіг строку на розплід цивільної справи починається на наступний день, після винесення ухвали про призначення справи до судового розгляду у судовому засіданні, тобто ухвали, що має календарну дату;

- календарну дату також має ухвала про судове доручення іншому суду про вчинення тих чи інших процесуальних дій, однак строк у десять днів, встановлений законодавством для виконання судового доручення, повинен обчислюватись не з моменту винесення ухвали, а з моменту отримання цієї ухвали судом, котрому доручено її виконання.1

Крім того, процесуальний строк може визначатися вказівкою на подію, яка неминуче повинна наступити:

- коли сторони зобов'язані надавати свої докази чи повідомляти про них суд до початку судового засідання по справі;

- коли провадження у справі зупиняється у випадку неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої справи, розглядаємої у цивільному, кримінальному чи адміністративному порядку (частина 4 статті 221 Цивільного процесуального кодексу України) - до набуття законної сили відповідним рішенням, вироком, ухвалою чи постановою, від яких залежить розгляд справи (частина 3 ст. 224 Цивільного процесуального кодексу України).

Іноді, також процесуальний строк визначається обов'язком негайно здійснити ту чи іншу процесуальну дію. Так, наприклад, стаття 33 Цивільного процесуального кодексу встановлює, що протоколи і матеріали за судовими дорученнями негайно пересилаються в суд, що розглядає справу по суті.

Перебіг процесуальних строків починається слідом за подією, вказаною законом чи судом.2
Так, наприклад, перебіг строку на апеляційне оскарження судових рішень, ухвал починається з наступного дня після їх оголошення судом (стаття 292 ЦПК України). Разом з тим, не слід забувати, що відповідно до ст. 157 ЦПК України строк на оскарження ухвали суду про забезпечення позову,
поставленої у відсутності оскаржувана, починається з дня, слідуючого за днем, коли йому була доведена ця ухвала

Закінчення перебігу процесуального строку, що обліковується роками, визначається відповідним місяцем та числом останнього року строку. Якщо строк обчислюється місяцями, то він закінчується у відповідне число останнього місяця строку. У том ж разі, якщо закінчення перебігу такого строку припадає на місяць, у якому не мається закінчення відповідного числа, то строк слід вважати закінченим в останній день такого місяця. Якщо строк визначається днями, то їх обліковують з дня, наступного за тим днем, з котрого починається строк. При цьому, це не завжди може мати ті певні позитивні наслідки, як досить часто здається на перший погляд (що може спричинити неправильне тлумачення положень процесуального законодавства, хоч не звісне ще з чийого боку мало місце це неправильне тлумачення).

Так, наприклад, Ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного суду від 24 листопада 1999р. матеріали і скаргу гр-на С. на ухвалу судді Харківського обласного суду від 8 жовтня того ж року було повернено до цього суду для виконання вимог статей 85, 89 Цивільного процесуального кодексу, оскільки скаргу було подано до суду 22 жовтня 1999р., тобто з порушенням установленого статтями 291, 323 ЦПК десятиденного строку. Проте наведені вказівки судом виконані не були.

Розглядаючи заяву С. про поновлення строку, суддя в ухвалі від 16 грудня 1999р. Зазначив, що з ухвалою від 8 жовтня того ж року С. ознайомився 13 жовтня, а скаргу на неї подав 22 жовтня, тобто в установлений законом десятиденний строк. Однак (на думку Верховного Суду) такий висновок не є обгрунтованим.

Згідно з ч. З cm. 87 Цивільного процесуального кодексу, коли строки визначаються днями, то їх обчислюють із дня, наступного після того, з якого починається строк. Виходячи з наведених вимог закону, на думку Верховного Суду, строк на касаційне оскарження ухвали від 8 жовтня 1999р. закінчився 18 жовтня того ж року, продовжений бути не може, а може бути поновлений відповідно до cm. 89 ЦПК України.

Таким чином, керуючись вищевикладеним, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду матеріали і скаргу С. повернула до обласного суду для виконання вимог cm.89 Цивільного процесуального кодексу України.1

Якщо строки визначаються днями, то їх перебіг закінчується в останній день строку, який, звичайно, дорівнює 24 годині, але якщо в цей строк необхідно було здійснити процесуальні дії в суді, де службові заняття закінчуються раніше, то строк закінчується у момент припинення цих занять (стаття 87 Цивільного процесуального кодексу).

Не слід забувати, що процесуальний строк не може вважатися пропущеним, якщо до його закінчення скарга або необхідні для суду документи чи грошові кошти здано на пошту. При цьому, коли кінець строку припадає на неробочий день, то за останній день строку вважається перший після цього робочий день.

У березні 2003 року гр-н С. звернувся до Малиновського місцевого суду м. Одеси з позовом до гр-на Е. про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Рішенням Малиновського місцевого суду м. Одеси від б квітня 2003 року позов гр-на С. задоволена, вказаний договір купівлі-продажу визнано недійсним.

Зазначене судове рішення гр-н Е. оскаржив до Одеського апеляційного суду.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 16 липня 2003 року апеляційна скарга залишена без розгляду з тих мотивів..., а також, що її було подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку.

Верховний Суд України ухвалою від 23 жовтня 2003 року розпочав провадження з перегляду в касаційному порядку Ухвали Апеляційного суду Одеської області від 16 липня 2003р. за касаційної скаргою гр-на Е., де порушено питання про скасування цієї ухвали та передачі справи на новий розгляд до Одеського Апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Конституції України.

Заслухавши суддю доповідача та перевіривши матеріали справи Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав...

Аналіз матеріалів справи свідчить, що апеляційну скаргу Одеського апеляційного суду було подано в межах строку, встановленого для її подання. Так cт. 292 ЦПК України встановлено місячний строк на подачу апеляційної скарги з дня набрання рішенням Малиновського місцевого суду законної сили. Вказане рішення набрало законної сили 7 травня 2003 року.

Згідно з частиною 3 cт. 87 ЦПК України у випадках, коли кінець строку припадає на день неробочий, то за останній день вважається перший після нього робочий день. Якщо апеляційну скаргу та рішення подано дона пошту чи
телеграф до 24-ої години останнього дня строку, строк не вважається пропущеним.

7 червня припадало на суботу. Таким чином, першим робочим днем після цієї дати було 9 червня 2003 року. Саме тому гр-н Е. надіслав поштою апеляційну скаргу , що підверджується відтиском штампу поштового відділення на бланку опису вмісту поштового відправлення. За таких обставин, керуючись ст.ст. 334, 336 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах касаційну скаргу гр-на Е. задовольнила, Ухвалу Одеського апеляційного суду скасувала і направила справу на новий розгляд до цього суду.1

Згідно ст. 88 Цивільного процесуального кодексу, із зупиненням

провадження у цивільній справі зупиняються і всі поточні, але ще не закінчені по ньому строки. Перебіг процесуальних строків зупиняється за початку дії тієї обставини, котра стала підставою зупинення провадження у справі чи підставою зупинення виконання рішення.

Від зупинення процесуальних строків необхідно відрізняти перерив в їх перебігу. Так згідно статті 22 Закону України "Про виконавче провадження" строки пред'явлення виконавчого документу до виконання перериваються :

- пред'явленням виконавчого документу до виконання;

- частковим виконанням рішення боржником;

- надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки

виконання відповідного рішення.

Різниця між перериванням процесуальних строків та їх зупиненням полягає в тому, що після закінчення зупинення процесуальних строків (відновлення провадження у справі) перебіг цих строків продовжується, а після їх переривання - обчислення процесуальних строків відбувається з самого початку (а час, що пройшов до переривання строку, у новий строк не зараховується).

Слід також відмітити, що не менш важливим аспектом застосування процесуальних строків в процесі цивільного судочинства є встановлена процесуальним законодавством можливість продовження та поновлення процесуальних строків.

Діюче законодавство, як правило, встановлює фіксовані строки для здійснення учасниками процесу більшості процесуальних дій. В той же час, як відомо, стаття 85 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що право на вчинення процесуальних дій втрачається з закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. При цьому скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення.

Але ж, як відомо, дійсні життєві реалії не завжди дають можливість фізичним чи юридичним особам, які приймають участь у цивільному процесі (або намагаються зробити це), вчинити ті чи інші процесуальні дії у встановлені законодавством чи суддею (судом) строки, що безумовно значно знижує дієвість та ефективність правозастосувальної практики у сфері захисту прав та інтересів таких учасників процесу (при цьому можна навести чимало прикладів, коли несвоєчасність вчинення процесуальних дій учасника процесу викликана не впливом обставин, котрі стосуються особисто нього, а безпосередньо пов’язана з несумліною працею, а інколи - ще й умисним перешкоджанням з боку працівників судових органів). Саме тому процесуальне законодавство надає можливість учасникам процесу здійснити захист своїх прав та інтересів не лише в часових межах встановленої Цивільним процесуальним кодексом процедури,
а й при пропущені строків вчинення процесуальних дій, шляхом звертання із клопотанням до суду про продовження або поновлення процесуальних строків.1

В цілому, правила про продовження чи поновлення процесуальних строків викладені у статті 89 Цивільного процесуального кодексу. Застосування цих правил залежить від різновиду процесуального строку.

У тому випадку, якщо процесуальна дія не здійснена в межах строку, встановленого законодавством, суд може поновити цей строк, якщо строк було пропущено з причини, визнаною поважною. При цьому неможливість здійснити свої права у зв’язку з в відмовою в відновленні пропущеного строку досить часто пов’язана не тільки з умисною чи халатною протидією з боку суду, але й з неправильними діями самих заявників.

Так Рішенням Київського районного суду м. Сімферополь 1999 року було задоволена позов А.П. до міськрайввідділу про відновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Судова колегія Кримського обласного суду відмінила рішення це рішення та прийняла справу до свого провадження по першій інстанції.

Постановою колегії цього суду провадження у справі було закрито. А.П. не оскаржував цю постанову обласного суду, а через деякій час звернувся до Кримського обласного суду із заявою про поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження. Постановою Кримського обласного суду йому було відмовлено в поновленні пропущеного строку на касаційне оскарження.

Свою постанову суд обґрунтував тим, що у заяві позивача про поновлення пропущеного касаційного строку не вказані причини, котрі б йому перешкоджали своєчасно пред’явити касаційну скаргу. При цьому його помилка в обчисленні процесуального строку на касаційне оскарження не може вважатися поважною для поновлення пропущеного процесуального строку.2

Типовим прикладом затягування (причому з власної вини) можливості захистити свої власні права та інтереси може слугувати елементарна необізнаність в тих чи інших питаннях процесуального законодавства. А отже
не слід забувати, що судові органи з власної ініціативи не будуть вирішувати питання про поновлення пропущеного процесуального строку.

Так 7 жовтня 1999 року Вінницьким обласним судом було постановлено рішення у справі за позовом Г.Н.А. до Г.А.О., Г.А.Ф. та садівничого товариства "Сонячний" про усунення перешкоду користуванні садовим будиночком.

25 жовтня Г.А. Ф. звернулася до Вінницького Суду України з касаційною скаргою на зазначене вище рішення. Ухвалою судді Вінницького обласного суду від 11 серпня 2000 року цю касаційну скаргу залишено без задоволення.

У скаргах Г.А.Ф. та Г.Н.А. просили скасувати ухвалу судді.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду скарги залишила без задоволення з таких підстав.

Як видно з матеріалів справи, строк на касаційне оскарження рішення закінчився 22 жовтня 1999 року. Касаційну скаргу на це рішення Г.А.Ф. надіслала 25 жовтня того ж року, тобто після закінчення строку на касаційне оскарження. Із заявою до суду про поновлення процесуального строку на оскарження рішення заявниця всупереч вимогам статей 85, 98 Цивільного процесуального кодексу не звернулась, у зв’язку з чим суддя підставно залишив подану нею з порушенням процесуального строку касаційну скаргу без розгляду.

Таким чином враховуючи наведене та керуючись cт. 326 Цивільного процесуального кодексу України судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України скарги залишила без задоволення, а ухвалу судді Вінницького обласного суду - без зміни
.1

Питання про поновлення строку вирішується за заявою особи, що бере участь у справі, як правило тим судом, де має бути вчинена та чи інша процесуальна дія.

Оскільки поновлення пропущеного строку полягає в тому, що суд дозволяє особі за наявності поважних причин пропуску вчинити ту дію, на вчинення якої встановлений законом строк, то одночасно з заявою про поновлення строку процесуальний закон потребує вчинити ту дію або подати той документ, відносно якого заявляється прохання.

В судове засідання викликаються сторони та інші особи, які беруть участь у справі, однак їх неявка не перешкоджає вирішення питання про поновлення строку за умови, що в суду є достатні дані про належне повідомлення їх про час і місце розгляду заяви.

Якщо суд задовольняє заяву про поновлення строку, то така ухвала оскарженню не підлягає, оскільки вона не вирішує наперед головне питання справи, і навпаки, на ухвалу про відмову поновити пропущений строк може бути подано скаргу або внесено апеляційне подання прокурора, оскільки такою ухвалою встановлюється перешкода в здійснені права для осіб, які беруть участь у справі.1
Ухвали суду або судді з питань пропущених строків як в першому, так і в другому випадках, повинні бути мотивованими. На це особливо звертає увагу Верховний Суд України в Постановах Пленуму № 8 від 11.10.1985 р. "Про практику розгляду судами України цивільних справ у касаційному порядку" та

№9 від 21.12.1990р. "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції".

Якщо ж пропущено строк, призначений суддею чи судом, то за заявою строки або іншої особи, яка бере участь у справі, суд може продовжити цей строк. Продовження строку являє собою надання судом нового строку на вчинення тієї процесуальної дії, яка (скоріш за все з поважної причини) не була вчинена у заздалегідь встановлений строк. Діючий Цивільний процесуальний кодекс не встановлює порядок розгляду судом питання про продовження процесуального строку та не надає відповідному заявнику право оскаржити відмову в продовженні процесуального строку окремо від оскарження судового рішення (залишаючи це, мабуть, на аналізування з боку самого суду в кожній конкретній справі).

V. Процесуальні строки та проблема законної сили судового рішення.

Вище ми вже вказували, що встановлені діючим законодавством процесуальні строки та методологічні основи застосування цієї правової категорії - це один з найважливіших чинників своєчасного та правильного розв’язання та розгляду цивільних справ.

Але розкриваючи подібну характеристику процесуальних строків в цивільному судочинстві, не можливо не зачепити своєю увагою інший, не менш важливий аспект у застосуванні процесуальних строків (при чому як на теоретичному, так й на правозастосовчому рівні) - безпосередній зв’язок процесуальних строків з проблемою набрання законної сили судовим рішенням. При цьому ми не випадково вказуємо, що це не менш важливий аспект у застосуванні процесуальних строків, бо, не дивлячись на усі спірні точки зору з цього питання можна казати, що винесення та набрання законної сили судовим рішенням (ухвалою) - це, можливо найбільш важливіша стадія (питання, аспект) усього цивільного судочинства (яка тягне за собою найбільш вагомі правові наслідки, у тому числі - закінчення відповідних цивільних процесуальних правовідносин учасників процесу).

Як відомо, наука цивільного процесу (а равно й правозастосовча практика) по-різному формулюють поняття та сутність набуття законної сили судовим рішенням.

Так, декотрі фахівці вважають, що під набуттям законної судовим рішенням слід розуміти його правову дію, маючи вияв в тому, що існування прав, а також фактів, полягаючих у їх основі, встановлюється остатотчно, а тому встановлені рішенням суду підлягають негайному задоволенню за вимогою відповідної особи.1

Інші автори, розглядають законну силу судового рішення як правову дію постановленого судом рішення, оскільки воно за своєю правовою природою є виконанням закону. Також вказується, що судове рішення, яке набуло законної
сили, стає незмінюваним тому, що неможливо вимагати ні його перегляду, ні зміни у будь-якому порядку.1

У той же час дещо інакше визначають поняття та сутність законної сили судового рішення у вітчизняній правовій літературі.

Так, декотрі фахівці стверджують, що законна сила судового рішення означає набуття їм якості правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства, визначених Цивільним процесуальним кодексом. Властивість судового рішення, набувшого законної сили, на їх думку має прояв у правових наслідках, котрі воно викликає: авторитетність, загальнообов'язковість, стабільність, незмінність, виключність та реалізованість.2

Слід також відзначити, що згідно висновкам фахівців законна сила судового рішення має суб’єктивні та об’єктивні межі.

Законна сила судового рішення з точки зору об'єктивних меж означає дію судового рішення з приводу тих правовідносин, прав та обов’язків, котрі були предметом рішення суду, а також з приводу тих юридичних фактів, котрі слугували його підставою.3

Об’єктивні межи законної сили судового рішення завжди визначаються предметом судового рішення. У випадках, коли предмет судового рішення не охоплює обставин, котрі були встановлені при судовому розгляді, таке питання можливо розв’язати шляхом постановлення додаткового рішення.

Законна сила судового рішення з точки зору суб’єктивних меж розповсюджується на сторони та інших осіб, приймаючих участь у справі. Ці суб’єкти не можуть знову пред’явити той самий позов до суду.

У той же час, законна сила судового рішення розповсюджується тільки на тих юридично зацікавлених осіб, котрі притягалися до участі у процесі як особи, приймаючи участь у справі, та котрі мали можливість захищати у суді свої права. На особу, котра мала юридичну зацікавленість у справі, але не була притягнута до участі у справі як учасник процесу, закона сила рішення у такому її
розумінні не розповсюджується, а відповідно й не розповсюджуються діючи правила про використання процесуальних строків — таким чином така особа у змозі аналізувати та заперечувати тіж самі факти та правовідносини у іншому процесі.1

Вище ми вже розглядали наслідки набуття законної сили судовим рішенням. В той же час можливо відмітити, що законна сила рішення, хоч й розкривається в його наслідках, але має свій зміст, який не слід плутати з наслідками набуття рішенням законної сили.

Таким чином законна сила рішення - це юридична дія судового рішення, суть якого зводиться до його незмінності та виключності.2

При цьому незмінність судового рішення полягає у неможливості перегляду та скасування в апеляційному порядку рішення, що набуло законної сили. Для сторін та інших осіб, приймаючих участь у справі, незмінність означає неможливість апеляційного оскарження, а для прокурора - неможливість внесення апеляційного подання.

Виключність означає неможливість після набуття рішенням законної сили для осіб, приймаючих участь у справі, а також їх правонаступників заявляти до суду тіж самі позовні вимоги, з тих же підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановленим судом факти та правовідносини.

Поданню до розгляду однакової заяви також не припускається у випадках, коли при початковому розгляді справи суд закрив провадження у справі з тієї ж підстави. Що позивач відмовився від позову та відмову прийнято судом, або за результатами укладеної сторонами мирової угоди, коли вона затверджена судом. Повторне звертання з аналогічним позовом неможливо й в інших випадках, передбачених ст. 227 Цивільного процесуального кодексу України.

Таким чином, законною силою судового рішення є його незмінність та виключність, що включає в себе неможливість його оскарження та винесення нового рішення поміж однаковими сторонами, про той же предмет та з тих же підстав, та одночасно є моментом, з якого здійснюється дія рішення.

І в цьому є прямий безпосередній зв’язок між застосуванням процесуальних строків та набуттям законної сили судовим рішенням.

Бо не слід забувати, що цивільне судочинство (цивільний процес) - це перш за все формальна процедура, врегульована відповідними правовими приписами. А саме дотримання цієї процедури, у тому числі при застосуванні процесуальних строків, є головною запорукою набуття чинності відповідним рішенням суда, його законності та обгрунтованості (адже, як відомо, саме застосування процесуального строку, наприклад, передбаченого ст. 292 ЦПК України, дає підстави вважати рішення набувшим чинності або ж відкладати це шляхом оскаржування).

VI. Висновок.

Як вже згадувалося вище, згідно з діючим законодавством України про судоустрій правосуддя здійснюється тільки судовими органами шляхом розгляду та розв'язання в судових засіданнях у тому числі цивільних справ, пов’язаних із захистом прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій, держави.

Загальновизнане визначення правосуддя зводиться до того (про що теж вже згадувалося), що це - одна з форм державного управління , засіб виконання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності, прав та свобод людини шляхом розв'язання спеціальним органом державної влади різноманітних категорій справ за правилами, встановленими відповідними процесуально-правовими галузями права.1

Виходячи з єдності судової влади та правосуддя можливо стверджувати, що правосуддя - форма реалізації судової влади. Судова влада як влада, перш за все, державна окрім як у правосудді не повинна мати більше свій прояв.

Виключність, як характерна риса судової влади є своєрідним шляхом до розуміння правосуддя у правовій державі.

Як вказують фахівці, правова держава фактично з’являється тоді, коли право центром життя суспільства, коли відносини громадян та держави є відносинами права, а не сили та підкорення, та недоторканість правового статусу громадянина гарантована правосуддям, в якому інституалізується правовий зв’язок між державою та особистістю.2

Суд повинен забезпечувати захист соціально-економічних, політичних, особистих прав та свобод громадян. Судовий захист - найвища гарантія забезпечення прав та свобод фізичних та юридичних осіб, оскільки суд займає визначене місце та положення у системі органів державної влади.

Таким чином, сутність правосуддя перш за все є в тому, що у ньому має прояв виключність судової влади у державі. Звідси зрозуміло, чому демократичні зміни у політичній, економічній, соціальній сферах суспільства
невід’ємно пов’язані з судово-правовою реформою та послідовним здійсненням виключності судової влади.1

Але, крім виключності судової влади, у правосудді повинна втілюватися повнота судової влади. Повнота судової влади – невід’ємна якість правосуддя. Вона має вираз у тому, що в правовій державі правосуддя повинно бути загальнодоступним, інакше кажучи усі громадяни повинні мати рівні можливості у використанні судового захисту своїх прав та охороняємих законом інтересів. Крім того, повнота судової влади розуміє під собою, що усі громадяни без виключення визнаються рівними перед судом. І це не тільки теоретичне положення, це - аксіома, яка підтверджена соціально-історичною практикою та знайшла своє закріплення в міжнародно-правових актах із захисту прав та свобод людини.

Якщо виключність судової влади - це так звана генетична ознака правосуддя, яка характеризує розмежування судової влади та законодавчої і виконавчої, то повноту судової влади слід розуміти як функціональну ознаку правосуддя, визначаючу сферу правосуддя, тобто сферу реалізації судової влади.1

Це повною мірою стосується і здійснення правосуддя у межах цивільного процесу.

В той же час не слід забувати (і це вже згадувалося вище), що здійснення правосуддя у межах цивільного процесу - це, перш за все, формалізована відповідними правовими приписами юридична процедура. Практична реалізація вказаних вище ознак судової влади у правосудді (виключності та повноти) не можлива без належним чином відпрацьованої системи правозастосовчої практики в усіх аспектах цієї юридичної процедури, яка базується на глибокому та систематичному науковому аналізі.

Одним з таких найбільш вагомих аспектів безумовно є застосування процесуальних строків у процесі здійснення цивільного судочинства. Адже застосування процесуальних строків - це дієвий спосіб дисциплінування поведінки не тільки самих сторін цивільного процесу (або ж інших учасників процесу), але й самого суду, це один з небагатої кількість саме процесуальних (за

організаційним змістом) засобів забезпечення своєчасності та правильності розгляду та розв'язання цивільних справ.

Саме тому важливо у подальшому як на правотворчому та правозастосувальному рівні (наприклад, більш чіткіше та прозоріше врегулювати у новому Цивільному процесуальному кодексі процедуру застосування процесуальних строків та наслідків їх пропущення, зробити її гнучкішою; у той же час детальніше регламентувати питання, пов’язані із застосуванням процесуальних строків, призначаємих самим судом, надати учасникам процесу можливість оскаржувати рішення суду з цього питання в окремому порядку тощо), так й на науково-теоретичному рівні (остаточно визначитися із сутністю та класифікацією процесуальних строків, питанням розповсюдження вимог процесуальних строків на суд, співвідношення процесуальних строків із строками позовної давності та іншими юридичне формалізованими строками тощо) приділяти більш детальну увагу цьому безумовно важливому аспекту цивільного судочинства.

Список використаної літератури.

1. Конституція України. - К. 1996р.

2. Цивільний процесуальний кодекс України, зі змін, та допов./ ІАЦ "Ліга: Еліт" 7.4.2.

3. Закон України "Про судоустрій" від 7.02.2002 р. / ІАЦ "Ліга: Еліт" 7.4.2.

4. Закон України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999р., зі змін, та допов. / ІАЦ "Ліга: Еліт" 7.4.2.

5. Закон України "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України" від 21.06.2001р. / ІАЦ "Ліга: Еліт" 7.4.2.

6. Концепція судово-правової реформи, затверджена Постановою Верховної Ради України від 28.04.1992р. / ІАЦ "Ліга: Еліт" 7.4.2.

7. Проект Цивільного процесуального кодексу України, прийнятий у другому читанні згідно Постанови Верховної Ради України від 2.10.2003р./ www.rada.kiev.ua

8. Постанова Пленуму Верховного Суду України № З від 1.04.1994 р. "Про строки розгляду судами України кримінальних та цивільних справ" / ІАЦ "Ліга: Еліт" 7.4.2.

9. Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 21.12.1990р. “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” / ІАЦ "Ліга: Еліт" 7.4.2.

10. Постанова Пленуму Верховного Суду України №1 від 05.031997р. "Про підготовку цивільних справ до судового розгляду" / ІАЦ "Ліга: Еліт" 7.4.2.

11. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 8 від 11.10.1985 р. "Про практику розгляду судами України цивільних справ у касаційному порядку" / ІАЦ "Ліга: Еліт" 7.4.2.

12. Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 27.09.2000р./ Рішення Верховного Суду України за 2001р./ www.scourt.gov.ua

13. Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 19.01.2000р./ Рішення Верховного Суду України за 2000р./ www.scourt.gov.ua

14. Постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11.10.2003р.// Вісник Верховного Суду.№2.2004р.

15. Лист Верховного Суду України від 1.12.2003р. "Про усунення тяганини при розгляді судами справ" / www.scourt.gov.ua

16. "Науково-практичний коментар ЦПК України"., ред. Тертишніков В.І. -X.: Консум.2002р.

17. Авдюков М.Г. "Судебное решение". - М.: Юридическая литература. 1985г.267 стр.

18. Бойко В. "Проблеми правосуддя в Україні та шляхи їх вирішення"// Право України.2002р.№3.

19. Вандишев В.В., Дернова Д.В. "Гражданский процесс". - СПб.: Питер.2001г.416стр.

20. Городовенко В. "Про становлення незалежної судової влади"// Право України.2002р.№9.

21. Зейкан Я.П. "Недоліки законодавчого регулювання цивільного процесу"// Вісник Верховного Суду України.№2.2003р.

22. "Гражданский процесе", ред. Комарова В.В. - X.: Одиссей.2001г.704стр.

23. "Проблемы науки гражданского процессуального права", ред. В.В. Комаров. - X.: Право.2002г.440стр.

24. "Цивільне процесуальне право України", ред. В.В. Комаров. - X.: Право. 1999р. 592стр.

25. Кравчук В. "Тактика цивільного процесу: затягування розгляду справи"// Підприємництво, господарство та право.№9.2002р.

26. Кройтор В.А. "Гражданский процесе". - X.: Эспада.2002г.288стр.

27. "Общая теория права и государства", ред. Лазарев В.В. - М.: Юрист. 1996г.472стр.

28. «Гражданский процесс», ред. В. А. Мусина. - М.: Проспект.2001г.544стр.

29. Руденко М.В. "Питання апеляційного та касаційного провадження за новим процесуальним законодавством"// Законодаство України. Науково-практичний коментар.№2.2002р.

30. "Гражданский процесе", ред. М.К. Треушникова. - М.: Спарк.1998г.544стр.

31. Червоний Ю.С, Волосатый Г.С. и др. «Гражданский процесс Украины». - X.: Одиссей.2003г.352стр.

32. Шевчук П.І., Кривенко В.В. "Касаційне проваждення в цивільних справах"// Вісник Верховного Суду України.№1.2002р.

33. Шевчук П.І. "Організаційно-правові аспекти забезпечення ефективності цивільного процесу"// Вісник Верховного Суду України.№3.2001р.

34. Шевчук П.І. "Розширення дії засад змагальності та диспозитивності при розгляді справ у суді першій інстанції"// Вісник Верховного Суду України.№3.2002р.

35. Штефан М.Й. "Цивільний процес". - К.: Ін-Юре.2001р.608стр.

Суд вважає, що спірні правовідносини між позивачем та Тисменицькою і Івано-Франківської СЕС регулюються нормами глави 31-А ЦПК України, яка визначає порядок розгляду скарг громадян на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових та службових осіб.

Відповідно до ст. 248-5 ЦПК України скаргу може бути подано до суду у двомісячний строк, обчислюваний з дня, коли особі стало відомо про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи (а.с.6), про наявність оскаржуваних рішень та дій посадових осіб Тисменицькою і Івано-Франківської СЕС Кухару І.В. було відомо ще у вересні 2000 року.

Звідси, позовні вимоги Кухара І.В. до Тисменицької районної санітарно-епідеміологічної станції, Івано-Франківської міської санітарно-епідеміологічної станції слід залишити без розгляду.

Суд вважає, що рішення лікувально-експертної комісії Українського науково-дослідного інституту промислової медицини від 08.07.1999 року відповідає вимогам Постанови KM України від 17.06.1998 року. Правильність рішення ЛЕК від 08.07.1999 року підтверджується Київським інститутом медицини праці, який 24.02.2000 року повідомив, що наявні у Кухара І.В. захворювання та інвалідність Кухара І.В. не пов’ з шкідливими умовами праці на ВАТ "Барва".

Звідси, слід вважати, що вини лікувально-експертної комісії Українського науково-дослідного інституту промислової медицини в заподіянні як матеральної так і моральної шкоди немає.

На підставі ст.ст. 1166, 1167 ЦК України, 248-1 - 248-5 ЦПК України, суд

вирішив:

Позов Кухара Івана Васильовича до Тисменицької районної санітарно-епідеміологічної станції, Івано-Франківської міської санітарно-епідеміологічної станції залишити без розгляду.

В задоволенні позовних вимог до лікувально-експертної комісії Українського науково-дослідницького інституту промислової медицини відмовити.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду протягом 1 місяця. Суддя

№2-218\02

УХВАЛА

15 січня 2004 року.

Судця Івано-Франківського міського суду Кочан В.М., ознайомившись з справою за позовом Скляновської Марії Степанівни до Івано-Франківського МВК, Івано-Франківського обласного управління юстиції про визнання неправомірними дій,

встановив:

Представник Скляновської М.С. подав касаційну скаргу на ухвалу міського суду від 29.04.2002 року.

Ухвалою Верховного Суду України справу повернуто до міського суду для вирішення питання про прийняття касаційної скарги.

Касаційну скаргу представника Скляновської М.С. на ухвалу міського суду від 29.04.2002 року слід залишити без руху, оскільки касаційна скарга за змістом не відповідає вимогам п. 5 ст. 322 ЦПК України. Зокрема, в касаційній скарзі не вказано закон, з порушенням якого постановлено рішення, в чому полягає порушення або неправильне його застосування та яке свідчить про те, що рішення (ухвала) постановлена внаслідок такого порушення.

Керуючись ст. 139 ЦПК України,

ухвалив

Касаційну скаргу представника Скляновської М.С. на ухвалу Івано-Франківського міського суду від 29.04.2002 року залишити без руху, і надати представнику Скляновської М.С.- Білану Р.В. строк до 05.02.2004 року для усунення недоліків, зазначених в резолютивній частині ухвали.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя

1
"Проблемы
науки гражданского процессуального права", ред. В.В. Комаров.
-
X.:
Право.2002г.Стр.З-4

2
Шевчук П.І.,
Кривенко В.В. "Касаційне провадження в цивільних справах"// Вісник Верховного Суду України.№1.2002р.

1
“Цивільно процесуальне право України”, ред. В.В. Комаров. – Х.: Право. 1999 р. Спр. 123

1
Городовенко В. "Про становлення незалежної судової влади"// Право України.2002р.№9.Стр.Ш

2
2 Вандишев В.В., Дернова Д.В. "Гражданский
процесе". - СПб.:
Питер.2001г. Стр.190

1
Червоний Ю.С, Волосатый Г.С. и др. «Гражданский
процесе Украины».
-
X.:
Одиссей.2003г.
Стр.201-203

1
"Гражданский
процесс", ред. М.К.
Треушнікова. - М.: Спарк.1998г. Стр.121-122

2
"Гражданский процесс", ред.
Комарова В.В. -
X.:
Одиссей.2001г.Стр,345

3
Шевчук П.І. "Організаційно-правові аспекти забезпечення ефективності цивільного процесу"// Вісник Верховного Суду України.№3.2001р.

1
Руденко М.В. "Питання апеляційного та касаційного провадження за новим процесуальним законодавством"// Законодавство України. Науково-практичний коментар.№2.2002р.Стр.120

1
Кройтор В.А. "Гражданский
процесс". -
X.: Эспада.2002г.Стр.70

1
Штефан М.Й. "Цивільний процес". - К.: Ін-Юре.2001р.Стр.234-235

1
"Гражданский процесс", ред.
М.К. Трсушникова. - М.: Спарк.1998г. Стр.121

2
"Науково-практичний коментар ЦПК України"., ред.
Тертишніков
B.
L
-
X.:
Консум.2002р.Стр.71-72

1
Шевчук П.І. "Розширення дії засад змагальності та диспозітивності при розгляді справ у суді першій інстанції"// Вісник Верховного Суду України.№3.2002р.Стр.21

1
"Гражданский процесс", ред. М.К.
ТреушнІІкова. - М.: Спарк.1998г. Стр.122

2
Кройтор В.А. "Гражданский процесс".
-
X.: Эспада.2002г.Стр.74

1
Рішення Верховної Суду України за 2000р./
www.scourt.gov.ua

1
Вісник Верховного Суду.№2.2004р.

1
Кравчук В. "Тактика цивільного процесу: затягування розгляду справи"// Підприємництво, господарство та право.№9.2002р.Стр.62

2
"Гражданский процесс", ред. В.В. Комаров. - X.: Одиссей.2001г.Стр.165

1
Рішення Верховного Суду України за 2001р./ www.scourt.gov.ua

1
Руденко М.В. "Питання апеляційного та касаційного провадження за новим процесуальним законодавством України"// Законодавство України. Науково-практичний коментар.№2.2002р.Стр.120

1
Авдюков М.Г. "Судебное решение". - М.: Юридическая литератураЛ985г.Стр.137

1
«Гражданский процесс», ред. В.А. Мусина. - М.: Проспект.2001г.Стр.235

2
Штефан М.Й. "Цивільний процес". - К.: Ін-Юре.2001р.Стр.368-370

3
Кройтор В.А. "Гражданский процесс". - X.: Эспада.2002г.Стр.178

1
Зейкан Я.П. "Недоліки законодавчого регулювання цивільного процесу"// Вісник Верховного Суду Украиїни.№2.2003р.

2
"Гражданский процесс", ред. Комарова В.В. - X.: Одиссей.2001г.Стр.208-210

1
Городовенко В. "Про становлення незалежної судової влади"// Право України.2002р.№9.Стр.121

2
"Общая теория права и государства", ред. Лазарев В.В. - М.: Юрист. 1996г.Стр.384

1
Бойко В. "Проблеми правосуддя в Україні та шляхи їх вирішення"// Право України.2002р.ДїЗ.Стр.З-5