Акти міжнародного законодавства щодо особливостей кримінального покарання неповнолітніх

РЕФЕРАТ

Акти міжнародного законодавства щодо особливостей кримінального покарання неповнолітніх

ВСТУП

Для розуміння змісту та оцінки сучасного українського кримінального законодавства щодо покарання неповнолітніх важливе значення має аналіз актів міжнародного законодавства у цій сфері. Ключовими міжнародно-правовими документами універсальної дії, які визначають особливості поводження з неповнолітніми правопорушниками, в тому числі й особливості кримінального покарання, є, зокрема, Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція ООН про права дитини 1989 р., Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх 1990 р. (Ер-Ріядські керівні принципи), Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх 1985 р. (Пекінські правила), а також низка регіональних документів, прийнятих в межах Ради Європи.

У Декларації прав дитини, яка була ухвалена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1959 р., міститься загальна норма-заклик: “Дитина, через її фізичну та розумову незрілість, потребує спеціальної охорони і турботи, включаючи належний правовий захист”. Окрім того, принцип 2 цієї Декларації проголошує, що “при виданні законів головним міркуванням повинно бути забезпечення інтересів дитини”.

Більш конкретні положення щодо покарання неповнолітніх містить такий фундаментальний міжнародний документ, як Конвенція ООН про права дитини 1989 р. Згідно з цією Конвенцією, дітьми вважаються всі особи, які не досягли 18 років. Стаття 37 цієї Конвенції передбачає, що держави-учасниці забезпечують, щоб: а) жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання. Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув'язнення, яке не передбачає можливості звільнення, не призначається за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років; b) жодна дитина не була позбавлена волі незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дитини здійснюються згідно з законом та використовуються лише як крайній захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду часу; с) передбачають гуманне ставлення до кожної позбавленої волі дитини і повагу до гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена волі дитина має бути відокремлена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в найкращих інтересах дитини цього не слід робити, та мати право підтримувати зв'язок із своєю сім'єю шляхом листування та побачень, за винятком особливих обставин; d) кожна позбавлена волі дитина мала право на негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оспорювати законність позбавлення її волі перед судом чи іншим компетентним, незалежним і безстороннім органом та право на невідкладне прийняття ними рішень щодо будь-якої такої процесуальної дії .

Окрім того, ціла низка важливих кримінально-правових, процесуальних та пенітенціарних вимог щодо поводження із неповнолітніми міститься у ст. 40 цієї Конвенції. В ній зокрема передбачено, що “держави-учасниці визнають право кожної дитини, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство, звинувачується або визнається винною в його порушенні, на таке поводження, що сприяє розвиткові у дитини почуття гідності і значущості, зміцнює в ній повагу до прав людини й основних свобод інших та при якому враховуються вік дитини і бажаність сприяння її реінтеграції та виконання нею корисної ролі в суспільстві”. Йдеться також про те, що з цією метою і беручи до уваги відповідні положення міжнародних документів, Держави-учасниці, зокрема, забезпечують, щоб: жодна дитина не вважалася порушником кримінального законодавства, не була звинувачена та визнана винною в його порушенні через дію чи бездіяльність, які не були заборонені національним і міжнародним правом на час їх здійснення; Держави-учасниці прагнуть сприяти створенню законів, процедур, органів і установ, що мають безпосереднє відношення до дітей, які, як вважається, порушили кримінальне законодавство, звинувачуються чи визнаються винними в його порушенні, і зокрема: а) встановленню мінімального віку, нижче якого діти вважаються нездатними порушити кримінальне законодавство; b) у випадку необхідності і бажаності вжиттю заходів щодо поводження з такими дітьми без використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини і правових гарантій. Необхідна наявність таких різних заходів, як догляд, положення про опіку і нагляд, консультативні послуги, призначення випробувального строку виховання, програми навчання і професійної підготовки та інших форм нагляду, що замінюють нагляд в установах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке забезпечувало б її добробут і відповідало її становищу та характеру злочину.

Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (“Пекінські правила”), були прийняті ООН 29 листопада 1985 р. і мають для держав-членів цієї організації рекомендаційний характер. Цей документ містить найважливіші норми, які стосуються поводження з неповнолітніми, починаючи із їх затримання та до виконання визначених вироком або іншим процесуальним документом обмежень. Так, ст. 17.1. Пекінських правил “Керівні принципи винесення судового рішення і вибір заходів впливу” визначає ключові засади, якими повинен керуватися компетентний орган (зокрема, суд) при виборі заходів кримінально-правового впливу на неповнолітнього: а) заходи впливу завжди повинні бути співрозмірні не тільки з обставинами і тяжкістю правопорушень, але і з становищем та потребами неповнолітнього, а також із потребами суспільства; b) рішення про обмеження особистої волі неповнолітнього повинно прийматися тільки після ретельного розгляду питання, і обмеження повинно бути по можливості зведено до мінімуму; с) неповнолітнього правопорушника не слід позбавляти особистої волі, якщо тільки він не визнаний винним у вчиненні серйозного діяння (очевидно, що за змістом цих положень йдеться про категорію тяжких злочинів у сенсі КК України)
із застосуванням насильства проти іншої особи або в неодноразовому вчиненні інших серйозних правопорушень, а також у зв'язку з відсутністю іншого відповідного заходу впливу; d) при розгляді справи неповнолітнього питання про його чи її благополуччя повинно бути визначальним фактором.

В офіційному коментарі до цих норм, зокрема, підкреслюється, що головні труднощі при розробці керівних принципів для винесення судового рішення стосовно молодих людей виникають із невирішених протиріч філософського характеру між: а) перевихованням і відплатою; b) допомогою, запобіганням і покаранням; с) заходом впливу з урахуванням виняткових обставин конкретної справи і заходом впливу в інтересах захисту суспільства в цілому; d) загальним попередженням і індивідуальним покаранням.

Важливе значення має пункт 18.1. Пекінських правил, який передбачає, що з метою забезпечення більшої гнучкості і уникнення по можливості направлення у виправні установи, компетентний орган влади повинен мати при розгляді справи широкий комплекс заходів впливу. До таких заходів, які можуть бути застосовані одночасно, належать:

1) постанови про опіку, керівництво і нагляд;

2) пробація;

3) постанови про роботу на користь громади;

4) фінансові покарання, компенсація і реституція;

5) постанови про прийняття проміжних й інших заходів;

6) постанови про участь у груповій психотерапії й інших подібних заходах;

7) постанови, що стосуються передачі на виховання, місця проживання або інших виховних заходів; 8) інші відповідні постанови. Як бачимо, цей перелік заходів впливу на неповнолітнього злочинця є дещо більш широким, ніж перелік покарань та примусових заходів виховного характеру, які можуть бути застосовані до неповнолітніх за кримінальним законодавством України.

Надзвичайно важливим є і положення, передбачене п. 19.1. Пекінських правил, відповідно до якого направлення неповнолітнього у будь-яку виправну установу завжди повинно бути крайнім заходом та застосовуватися протягом мінімального необхідного терміну. У коментарі до цієї норми підкреслюється, що прогресивна кримінологія виступає за переважне використання заходів, які не передбачають тримання у виправних установах. Встановлено, що в кращому випадку є незначна різниця в результатах, досягнутих за допомогою тримання у виправних установах, порівняно із результатами, досягнутими без застосування цього заходу. Окрім того, численні несприятливі наслідки для особи, які є неминучими при будь-якому триманні у виправній установі, зовсім очевидно не можуть бути компенсовані виправною роботою. Це особливо справедливо стосовно неповнолітніх, які піддаються негативним впливам. Крім того, негативні наслідки, пов'язані не тільки із позбавленням волі, а й із ізоляцією від суспільства, позначаються на неповнолітньому більшою мірою, ніж на дорослому, оскільки вони зачіпають неповнолітнього на початковій стадії його розвитку. На думку коментаторів цієї норми,
мета правила 19 полягає в обмеженні тримання у виправних установах у двох аспектах: кількісному ("крайній захід") і часовому ("мінімальний термін"). Таким чином, у 19 правилі відбито один з керівних принципів четвертої резолюції шостого Конгресу ООН, відповідно до якого, неповнолітній правопорушник не повинен бути ув'язнений, за винятком тих випадків, коли немає інших відповідних заходів. Тобто фактично перевага повинна віддаватися “відкритим” установам перед “закритими”. Важливо також, що відповідні установи для неповнолітніх повинні бути саме виправного чи освітнього, а не тюремного типу

Для тих країн, в яких застосовується смертна кара як вид покарання, Пекінські правила передбачають, що за жодний злочин, вчинений неповнолітнім, смертний вирок не виноситься. Слід зазначити, що в багатьох країнах Африки та Азії неповнолітнім виносяться смертні вироки (Саудівська Аравія, Іран, Таїланд, Єгипет, Нігерія тощо). Навіть в США до 2005 р. законодавство 20 штатів передбачало можливість страти неповнолітніх віком від 16 років, і такі випадки були. Лише 1 березня 2005 р. Верховний Суд США у справі “Роупер проти Сіммонса” постановив, що такого роду практика і відповідні закони штатів суперечать Конституції країни (зокрема, восьмій і чотирнадцятій поправкам) і тому смертна кара до осіб, молодших 18 років, застосовуватися не може

Серед міжнародних актів щодо поводження з неповнолітніми певна роль належить Керівним принципам ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх (“Ер-Ріядські керівні принципи”), які були ухвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1990 р. У ст. 5 цього документу наголошується на тому, що “...варто уникати … покарання дитини за поведінку, яка не заподіює серйозної шкоди розвиткові самої дитини або шкоди іншим”. У ст. 5 підкреслюється необхідність врахування того, що вчинки молодих людей або поведінка, яка не відповідає загальним соціальним нормам і цінностям, у багатьох випадках пов'язана із процесом дорослішання та росту і що, як правило, у міру дорослішання, поведінка більшості індивідів мимоволі змінюється. У п. h ст. 21 Ер-Ріядських керівних принципів йдеться про недопущення суворих дисциплінарних заходів, особливо тілесних покарань. Ст. 46 наголошує на тому, що поміщення молодих осіб у виховно-виправні установи слід здійснювати як крайній захід і на мінімально необхідний термін, при чому першорядне значення мають інтереси підлітка.

Необхідність розумної мінімізації застосування позбавлення волі як покарання передбачається таким міжнародним документом, як “Мінімальні стандартні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням”, прийнятим у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1990 (так звані “Токійські правила”). До альтернативних позбавленню волі санкцій цей акт відносить, зокрема, зауваження, попередження, умовне звільнення від відповідальності, різні економічні санкції, реституція, постанова про позбавлення права власності на майно, умовне покарання або покарання з відстрочкою, постанова про виконання суспільно корисних робіт, домашній арешт тощо. І хоча деякі із цих заходів не є покараннями за кримінальним законодавством України (наприклад, різні види звільнення від відповідальності або від покарання), доцільним є їх ретельний аналіз з метою використання в нашій державі, особливо стосовно неповнолітніх.

Положення щодо покарання неповнолітніх (ширше – кримінальної відповідальності взагалі) містяться в низці документів, прийнятих в рамках європейських інституцій. Йдеться, зокрема, про Європейську конвенцію про здійснення прав дітей 1996 р. Так, ст. 6 цієї Конвенції “Порядок ухвалення рішення” передбачає, що у справі, яка стосується дитини, судовий орган до ухвалення рішення, зокрема: b) якщо внутрішнім законодавством дитина визнається такою, що має достатній рівень розуміння: упевнюється, що дитина отримала всю відповідну інформацію; у відповідних випадках консультує дитину, у разі необхідності, приватно сам або через інших осіб чи інші органи у спосіб, що відповідає рівню розуміння дитини, якщо це явно не зашкоджує найвищим інтересам дитини; надає дитині можливість висловити свою думку . Резолюція Комітету міністрів Ради Європи “Про деякі заходи покарання, альтернативні позбавленню волі” (від 9 березня 1976 р., № 76) передбачає скорочення застосування в якості покарання позбавлення волі (тюремного ув'язнення) із одночасним використанням широкого спектру альтернативних заходів, які більшою мірою слугують меті реабілітації злочинців (зокрема штраф, відстрочка виконання вироку, громадські роботи тощо). Хоча цей документ прямо і не стосується неповнолітніх, цілком очевидною є необхідність широкого використання альтеративних ув'язненню покарань також і щодо неповнолітніх (а, можливо, щодо них в першу чергу).

У 1987 р. Комітет Міністрів Ради Європи прийняв Рекомендацію № R (87) державам-членам про соціальну реакцію на підліткову злочинність. Заслуговує на увагу розділ 4 цієї Рекомендації, який називається “Втручання”. В ч. 14 йдеться про те, що з метою поступової заборони застосування покарання у вигляді тюремного ув'язнення та збільшення кількості заходів альтернативного характеру слід віддавати перевагу тим заходам, що дають більше можливостей для соціальної інтеграції шляхом як освіти, так і використання іншої діяльності. Ч. 15 передбачає, що серед таких заходів необхідно приділяти увагу тим, які:

1) включають нагляд за умовно звільненими та їх підтримку;

2) спрямовані на боротьбу із стійкістю злочинної поведінки неповнолітніх шляхом покращення здатності до соціальної адаптації засобами інтенсивної освітньої діяльності;

3) потягнуть за собою відшкодування шкоди, заподіяної злочинною діяльністю неповнолітніх;

4) пов'язані із громадською роботою, яка підходить віку та освітнім потребам неповнолітнього. Важливе значення для розуміння підходу європейських країн до особливостей покарання неповнолітніх має ч. 16 цієї Рекомендації. В ній зазначається, що у випадку, коли за національним законодавством позбавлення волі неповнолітніх уникнути неможливо, слід: 1) встановити шкалу покарань, яка відповідає стану неповнолітніх, надати більш сприятливі умови для відбування покарання, ніж ті, що передбачені законом для дорослих, особливо щодо отримання “напівсвободи” і дострокового звільнення, а також гарантування і скасування умовно призначеного покарання; 3) вимагати від судів мотивування причин призначення покарання у вигляді позбавлення волі; 4) перегляд, при необхідності, законодавства про неповнолітніх з тим, щоб відповідні суди мали можливість призначити освітнє за своїм змістом покарання і сприяти соціальній інтеграції, враховуючи особистісні якості правопорушників. Найновішим з нормативних актів Ради Європи у цій галузі є Рекомендація щодо нових способів роботи з неповнолітніми правопорушниками і ролі правосуддя у справах неповнолітніх (Р 20 від 24 вересня 2003 р.). У цьому акті Комітет міністрів Ради Європи рекомендує урядам держав-членів керуватися у своєму законодавстві такими принципами, як зокрема: ресурси повинні направлятися на роботу із тяжкими, насильницькими, повторними злочинами і злочинами, пов'язаними із вживанням наркотиків і алкоголю (п.3); для роботи з тяжкими, насильницькими і повторними правопорушеннями неповнолітніх держави-члени повинні розробити більш широкий спектр інноваційних і більш дієвих (але пропорційних) санкцій і заходів. Варто втягувати в роботу батьків правопорушника (або офіційних опікунів) – крім випадків, коли це непродуктивно – і, по можливості, давати можливість жертві скористатися правами медіації, відновлювального правосуддя і репарації (п.8); принцип винності повинен краще враховувати вік і зрілість правопорушника й у більшій мірі відповідати його рівню розвитку, із прогресивним застосуванням кримінально-правових заходів у міру збільшення ступеня відповідальності індивіда (п.9); враховуючи довгий період дорослішання, варто забезпечити можливість застосування до молодих повнолітніх людей віком до 21 року підходів, що порівнянні із підходами до неповнолітніх, якщо суддя дійде висновку, що такі правопорушники не є зрілими і відповідальними за свої дії тією ж мірою, що й дорослі (п.11) .

На важливому значенні міжнародних актів щодо покарання неповнолітніх та їх використанні в законодавстві і судовій практиці України звертають увагу Т.А. Денисова та В.М. Трубников. Перспективною видається пропозиція цих науковців із розширення заходів кримінального покарання, не пов’язаних із позбавленням волі, стосовно дітей та підлітків, а також із впровадження концепції відновлювального правосуддя (зокрема посередництво між потерпілим і правопорушником та суспільно корисні роботи) [1]. Російський вчений М.І. Костенко звертає увагу на все більше поширення у світі ідеї про те, що повинно застосовуватися як крайній захід і лише у випадках, коли жоден інший захід не здатний досягти мети відповідного покарання (принцип стримування). Особливо це стосується неповнолітніх, оскільки ув'язнення дітей перериває їх нормальний розвиток і позбавляє сімейної підтримки. Йдеться про розробку нової системи, яка б передбачала, зокрема встановлення таких санкцій, в яких позбавлення волі носило б виключний характер і призначалося б лише у разі вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів і тільки якщо застосування інших покарань є неможливим. Важливе значення має застосування до неповнолітніх альтернативних санкцій, зокрема, розширення виправного впливу на порушників засобами громади. Цей науковець підкреслює, що практика застосування в зарубіжних державах таких санкцій містить компенсаторний компонент, відповідно до якого неповнолітній зобов'язаний компенсувати шкоду громаді або потерпілому. В багатьох країнах почали застосовувати щодо неповнолітніх таке покарання, як домашній арешт, яке може виконуватися за допомогою електронного контролю. Позбавлення волі як крайній захід повинно, за можливості, відбуватися неповнолітніми не в пенітенціарних установах, а в умовах контролю з боку громади. М.І. Костенко зазначає також, що певне значення в цьому контексті має і так зване реституційне правосуддя, спрямоване в першу чергу на відшкодування винним (в даному випадку – неповнолітнім) шкоди, заподіяної в результаті злочину.

Водночас слід зазначити, що серед значного масиву кримінально-правових документів ЄС немає актів, які б стосувалися особливостей кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Це ж стосується і актів, прийнятих в межах СНД .

ВИСНОВКИ

правосуддя неповнолітні покарання

З викладеного стає зрозумілим, що норми чинного КК України в частині покарання неповнолітніх не повною мірою відповідають положенням наведених міжнародно-правових актів та документів Ради Європи. У цьому зв’язку перспективними видається розширення переліку покарань для неповнолітніх та застосування інших альтернативних заходів впливу на них, використання можливостей відновлювального правосуддя, медіації та репарації (докладно про такі пропозиції йдеться у розділі II). Доцільно також вивчити питання про можливість закріплення в кримінальному законодавстві норми, за якою положення розділу XV Загальної частини КК України за рішенням суду можуть бути застосовані також щодо молоді віком до 21 року. Це відповідало б як змісту наведених міжнародних актів, так і нормам кримінальних кодексів багатьох держав Європи, зміст яких буде проаналізований нижче.

ЛІТЕРАТУРА

1. Психология подростка. Учебник. Под ред. А.А.Реана. – СПб.: Евро-знак, 2003. – 480 с.

2. Психология современного подростка / Под ред. Д.И.Фельдштейна. – М.: Педагогика, 1987. – 240с .

3. Ратинов А.Р. Социально-психологические аспекты юридической теории и практики // Прикладные проблемы социальной психологии. – М.: Наука, 1983. – С.225-242.

4. Ратинов А.Р., Ефремова Г.Х. Правовая психология и преступное поведение. Теория и методология исследования. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1988. – 256 с.

5. Резолюція Комітету міністрів Ради Європи № 76 (10) від 09.03.1976 р. “Про деякі заходи покарання, альтернативні позбавленню волі” – Режим доступу до інформ.:http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?find=1&textl=1&user=1239203771680196&text

6. Рекомендации комитета ООН по правам ребенка, принятые на его 25-й сессии по итогам дискуссии на тему «Насилие со стороны государства в отношении детей» 22 сентября 2000 года (в сокращении) // Аспект. – 2001. – № 1. – С.53-56.

7. Ремшмидт Х. Подростковый и юношеский возраст: Проблемы становления личности: Пер. с нем. – М.: Мир, 1994. – 320 с.

8. Родіонов В. Проблемні питання кримінальної відповідальності неповнолітніх // Юридична Україна. – 2007. – № 1. – С.91-93.

9. Розгляд справ про застосування до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру судами Запорізької області у 2006 р. Узагальнення, проведене Апеляційним Судом Запорізької області.

10. Российское законодательство Х-ХХ вв.: Тексты и комментарии. В 9 т. /Под общ. ред. О.И. Чистякова. – Том 6. Законодательство первой половины ХІХ в. – М.: Юрид. лит., 1988. – 432 с.

11. Российское законодательство Х-ХХ вв.: Тексты и комментарии. В 9 т. / Под общ. ред. О.И. Чистякова. – Том 8. Судебная реформа / Отв. ред. Б.В.Виленский. – М.: Юрид. лит., 1991. – 495 с.

12. Руководство по судебной психиатрии. Под ред. Г.В.Морозова – М.: Медицина, 1977. – 400 с.

13. Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину. Монографія / Національна академія внутрішніх справ України / М.Й. Коржанський (наук. ред.). – К. : Атіка, 2002. – 143с.

14. Савченко А.В. Пробація та реституція як види кримінального покарання // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2005. – №4. – С.26-35.

15. Сахаров А.Б. Возрастные особенности психики несовершеннолетних правонарушителей // Социалистическая законность. – 1965. – № 6. – С.10-16.

16. Сахнюк С.В. Теоретичні та практичні аспекти пом’якшення покарання за кримінальним законодавством України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 „кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” /С.В. Сахнюк. – К., 2001. – 18 с.

17. Сахнюк С.В., Клєвцов А.О. Передумови застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням щодо осіб, які вчинили злочини в неповнолітньомвіком // Держава те регіони. Серія: право. – 2007. – № 4. – С.84-88.

18. Селецкий А.И, Тарарухин С.А. Несовершеннолетние с отклоняющимся поведением. – К.: Вища школа, головное изд-во, 1981. – 238 с.

19. Ситковская О.Д. Психология уголовной ответственности. – М.: НОРМА, 1998. – 272 с.