РЕФЕРАТ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ

Зміст

Вступ

1. Законодавство Європейського Союзу з охорони праці

2. Досвід європейських країн в сфері охорони праці

Висновки

Література

Вступ

З моменту отримання Україною незалежності вона свій подальший розвиток спрямувала на впровадження в національну практику європейських цінностей в галузі прав і свобод людини та інтеграцію у європейське співтовариство.

Сьогодні завданням номер один для України є набуття членства у Європейському Союзі. Зазначимо, що двосторонні стосунки Україна-Європейський Союз були започатковані відразу після здобуття Україною незалежності. Саме тоді країни-члени Європейського Союзу закликали Україну до відкритого і конструктивного діалогу. Згодом Україна стала першою країною на теренах СНД, яка уклала Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС, де було визначено правовий механізм взаємодії між двома сторонами. Угоду було підписано 14 червня 1994 р. у Люксембурзі та ратифіковано Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.

охорона праця європейський правовий

1. Законодавство Європейського Союзу з охорони праці

З моменту отримання Україною незалежності вона свій подальший розвиток спрямувала на впровадження в національну практику європейських цінностей в галузі прав і свобод людини та інтеграцію у європейське співтовариство.

Сьогодні завданням номер один для України є набуття членства у Європейському Союзі. Зазначимо, що двосторонні стосунки Україна-Європейський Союз були започатковані відразу після здобуття Україною незалежності. Саме тоді країни-члени Європейського Союзу закликали Україну до відкритого і конструктивного діалогу. Згодом Україна стала першою країною на теренах СНД, яка уклала Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС, де було визначено правовий механізм взаємодії між двома сторонами. Угоду було підписано 14 червня 1994 р. у Люксембурзі та ратифіковано Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.

На Копенгагенському саміті Україна - Європейський Союз 4 липня 2002 р. Європейський Союз підтвердив свою готовність продовжувати співробітництво і підтримувати Україну в адаптації законодавства, що є одним з ключових елементів співробітництва між Україною та Європейським Союзом. Європейський Союз привітав прагнення України розробити план-графік адаптації законодавства у пріоритетних сферах. На Ялтинському самміті Україна - Європейський Союз 7 жовтня 2003 року досягнуто спільне розуміння, що одним із найбільш ефективних шляхів використання можливостей нинішнього розширення ЄС для України є інтенсифікація нею роботи у напрямі адаптації національного законодавства, норм і стандартів до відповідних норм ЄС. Європейський Союз підтвердив свою готовність продовжувати співробітництво і підтримку України у процесі адаптації законодавства [10, с.14].

Законом України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18 березня 2004 р. закріплено мету адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, яка полягає в досягненні відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики [1].

Взагалі Європейський Союз як регіональна міжнародна організація має давню історію. Так, вперше ідею об'єднання країн Європи на політичному рівні на зовсім нових засадах висловив у 1946 р. Прем'єр-міністр Великобританії В. Черчілль, заявивши про необхідність створення "свого роду Сполучених Штатів Європи". Перші ж конкретні кроки на цьому шляху було зроблено завдяки французам Ж. Моне та Р. Шуману, яким належить ідея і план створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Це відбулося 9 травня 1950 року і відтоді ця дата відзначається як День Європи.

В основу створення ЄОВС було закладено ідею про передачу управління виробництвом вугілля та сталі єдиному наднаціональному органу, а метою стало переведення ключових галузей військової індустрії під міжнародний контроль (аби запобігти підготовці до нової світової війни). Договір про створення ЄОВС було підписано у м. Парижі 18 квітня 1951 р., а 10 серпня 1952 р. він набрав чинності. Учасниками цього об'єднання стали шість країн - Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина та Італія [2, с.4].

У 1957 р. ці шість західноєвропейських країн підписали в Римі договір про створення Європейського економічного співтовариства (Римський договір, або Договір про ЄЕС). У цьому ж 1957 р. засновники ЄЕС створили нову організацію - Європейське об'єднання з атомної енергії (Євратом). Усі три організації - ЄОВС, ЄЕС і Євратом - мали загальну Асамблею і загальний Суд, а виконавчі органи були різними. В 1965 р., прийнявши Договір про злиття, "шістка" об'єднала зазначені організації [3, с.23]. В той же час, це ні в якій мірі не означало ліквідації трьох раніше заснованих об'єднань, відбулося лише злиття їх органів управління з метою спрощення схеми управління, зменшення витрат на нього та підвищення ефективності у вирішенні економічних завдань.

Завдання, які ставило перед собою нове європейське утворення, були в основному економічні, зокрема створення єдиного економічного простору. Згодом же на порядку денному постали нові завдання тепер вже політичні. У зв'язку з цим з назви Єдиного Європейського Співтовариства було вилучено слово "економічне" як підтвердження того, що віднині будуть вирішуватися не тільки завдання економіки. Це нововведення було закріплене в Маастрихтському Договорі, який було підписано у 1992 р. Цей договір набрав чинності з 1 листопада 1993 р. і саме з цього часу виникла наднаціональна організація європейської публічної влади - Європейський Союз.

Утворення Європейських співтовариств поклало початок новій правовій системі - праву Європейських співтовариств (Європейського Союзу), що нерідко нині іменують у літературі і засобах масової інформації (у тому числі українських)"європейським правом". Норми права Європейського Союзу, у тому числі встановлені в нормативно-правових актах його органів і прецедентах судів Європейського Союзу, мають верховенство на всій його території (принцип верховенства права ЄС), здатні наділяти правами і покладати обов'язки як на держави-члени, так і безпосередньо на громадян (принцип прямої дії права ЄС). "Незалежно від законодавства держав-членів" останнє "не тільки накладає обов'язок на індивідуумів, але також покликано наділяти їх правами, що утворюють частину їх правового статусу" (рішення Європейського суду в справі "Коста", 1964 р.) [4, с.4].

Важливе місце в закріпленні вимог та стандартів в сфері охорони праці належить директивам ЄС. Директиви - це правові акти, що у відповідності зі ст.189 Договору ЄЕС можуть видавати Рада Міністрів і Європейська комісія Європейського Союзу. Кожен такий акт має обов'язкову силу для досягнення результату в державі-члені, до якої він адресований, але національна влада зберігає вибір форми і методу його застосування.

Серед директив, які закріплюють вимоги та стандарти в сфері охорони праці слід виділити наступні: Директива Ради № 89/391/ЄЕС "Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров’я працівників під час роботи" від 12 червня 1989 р. [5], Директива Ради № 89/654/ЄЕС "Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах" від 30 листопада 1989 р. [6], Директива Ради № 89/655/ЄЕС "Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я при застосуванні робочого обладнання працівниками під час роботи" від 30 листопада 1989 р. [7], Директива Європейського Парламенту та Ради № 98/37/ЄС "Про зближення законодавства держав-членів стосовно машин і механізмів" від 22 червня 1998 р. [8], Директива Європейського Парламенту і Ради № 97/23/ЄС "Про зближення законодавства держав-членів щодо устаткування, яке працює під тиском" від 29 травня 1997 р. [9], Директива Ради № 87/404/ЄЕС "Про зближення законодавства держав-членів щодо простих посудин, що перебувають під тиском" від 25 червня 1987р. [10], Директива Ради № 89/656/ЄЕС "Про мі
ні
мальні
вимоги безпеки та охорони здоров'я при використанні працівниками засобів індивідуального захисту на робочому місці" від 30 листопада 1989 р. [1], Директива Ради № 89/686/ЄЕС "Про зближення законодавств держав-членів щодо засобів індивідуального захисту" від 21 грудня 1989 р. [12], Директива Ради № 92\58\ЄЕС "Про мінімум вимог до забезпечення знаків безпеки й/або гігієни праці" від 24 червня 1992р. [13].

Велике значення для забезпечення охорони праці найманих працівників на європейському рівні має Директива Ради № 89/391/ЄЕС "Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров’я працівників під час роботи", яка встановлює загальні принципи щодо запобігання професійним ризикам, безпеки і охорони здоров’я, виключення ризику і нещасних випадків, інформування, консультацій, пропорційної участі відповідно до національного законодавства та/або практики, навчання працівників та їх представників, а також загальні правила впровадження названих принципів. Зокрема розділ ІІ Директиви присвячено обов’язкам роботодавця. Так, перш за все роботодавець зобов’язаний забезпечувати безпеку і захист здоров’я працівників у всіх аспектах, що стосуються роботи. Не звільняє роботодавця від відповідальності в цій сфері навіть залучення ним компетентних сторонніх служб або осіб, що виконують захисні та профілактичні заходи. Також на відповідальність роботодавця не впливають обов’язки працівника у сфері безпеки і охорони здоров’я під час роботи.

Загалом всі обов’язки роботодавця Директива поділяє на загальні та спеціальні. Так, до загальних обов’язків роботодавця нормотворець відносить. По-перше, вживання заходів, необхідних для безпеки і охорони здоров’я працівників, включаючи заходи щодо запобігання професійним небезпекам, інформування і навчання, а також підготовки належних організаційних заходів і необхідних засобів. Такі заходи повинні вживатися на основі загальних принципів техніки безпеки, а саме: а) запобігання ризикам; b) оцінка ризиків, яких не можна уникнути; c) усунення небезпек у їх джерелах; d) врахування людського фактора під час роботи, особливо, при облаштуванні робочих місць, виборі засобів праці, робочих і технологічних процесів, передусім, з точки зору полегшення монотонної роботи та роботи в ритмі, заданому машиною, а також послаблення її шкідливого впливу на здоров’я; e) адаптування до технічного прогресу; f) виключення або зменшення небезпек; g) планування запобігання небезпекам з урахуванням стану техніки, організації праці, умов праці, соціальних відносин і впливу навколишнього середовища на робочому місці; h) надання пріоритету колективним захисним заходам над індивідуальними захисними заходами; i) належний інструктаж працівників. По-друге, оцінка загрози для безпеки та здоров’я працівників, зокрема, при виборі засобів праці, хімічних речовин і сумішей, а також при облаштуванні робочих місць. Застосовані роботодавцем на підставі цієї оцінки заходи для запобігання небезпеки а також за необхідності, зміни трудових і виробничих процесів, мають: забезпечувати підвищення рівня безпеки і охорони здоров'я працівників; бути пов’язані з усіма видами діяльності підприємства або виробництва на всіх рівнях керівництва. По-третє, врахування придатності працівника до дорученої йому роботи з точки зору безпеки і здоров’я. По-четверте, проведення консультації при плануванні впровадження нових технологій з працівниками та/або їх представниками з питань вибору засобів праці, умов праці, впливу виробничого середовища на робочому місці на безпеку і здоров’я працівників. По-п’яте, вживання відповідних заходів для забезпечення того, щоб тільки ті працівники, які одержали належний інструктаж, могли мати доступ до зон, в яких мають місце серйозні і специфічні види небезпеки. По-шосте, налагодження співробітництва роботодавців між собою, координація їх дій та взаємне інформування один одного, а також своїх працівників, або їх представників про виробничі ризики. у випадках, коли на одному робочому місці виконуються роботи працівниками кількох підприємств. По-сьоме, фінансування заходів безпеки, гігієни та охорони здоров’я під час роботи за власний кошт.

Спеціальними обов’язками роботодавця є наступні. По-перше, створення служби, яка здійснюватиме захисні та профілактичні заходи. По-друге, вживання відповідних заходів щодо першої допомоги, боротьби з пожежами та евакуювання працівників, з урахуванням характеру діяльності і масштабів підприємства або виробництва, враховуючи наявність сторонніх осіб, а також організація необхідного зв’язку з зовнішніми службами з цих питань. По-третє, вживання необхідних заходів з тим, щоб працівники та/або їх представники на підприємстві та/або виробництві, відповідно до національного законодавства та/або практики, з урахуванням масштабів підприємства або виробництва, одержували всю необхідну інформацію стосовно: а) загроз для безпеки і здоров’я, а також захисних та запобіжних заходів на підприємстві або виробництві в цілому, а також для кожного робочого місця або виду робіт; б) чисельності працівників для надання першої допомоги, боротьби з пожежею і евакуювання працівників, їх підготовки та обладнання, що є в їх розпорядженні. По-четверте, обов’язок заслуховування думки працівників та/або їх представників і забезпечення їх участі у обговоренні всіх питань, що стосуються безпеки і охорони здоров’я на робочому місці. По-п’яте забезпечення того, щоб кожен працівник в момент: прийняття на роботу; переміщення на інше місце або зміни виду робіт; введення нових або зміни наявних засобів праці; введення будь-якої нової технології одержував достатнє відповідне навчання щодо безпеки і охорони здоров’я, зокрема, у формі інформації та інструктажу, які стосуються саме його робочого місця та виду робіт. Таке навчання повинно враховувати небезпечні моменти і можливість виникнення нових небезпек, а також за необхідності регулярно повторюватись. По-шосте, володіння оцінкою небезпек для безпеки і здоров’я під час роботи, особливо щодо груп працівників, що перебувають в умовах підвищеної небезпеки. По-сьоме, визначення захисних заходів, та, за необхідності, захисних засобів, які мають бути застосовані. По-восьме, ведення обліку нещасних випадків на виробництві, які викликали втрату працівником працездатності більше, ніж на три дні. По-дев'яте, складання для компетентних органів згідно з національним законодавством та/або практикою звітів про нещасні випадки, що трапились з його працівниками.

Стаття 13 Директива Ради № 89/391/ЄЕС "Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров’я працівників під час роботи" закріплює обов’язки працівників в сфері безпеки і охорони власного здоров'я. Так, кожен працівник зобов’язаний, наскільки дозволяє можливість, дбати про свої власні безпеку і здоров’я, а також про безпеку і здоров’я осіб, на яких можуть вплинути його дії під час роботи, відповідно до пройденого ним навчання та вказівок роботодавця.

Для цього працівники повинні, зокрема, відповідно до пройденого навчання та вказівок роботодавця:

а) правильно і за призначенням використовувати устаткування, апаратуру, інструменти, небезпечні речовини, транспортні та інші засоби праці;

b) правильно використовувати надані йому в розпорядження засоби індивідуального захисту та після використання повертати їх на передбачене для цього місце;

c) за своєю ініціативою не відключати, змінювати або переставляти захисні пристосування, особливо, встановлені на машинах, установках і спорудах, використовувати ці пристосування тільки за призначенням;

d) негайно повідомляти роботодавцю або працівникам, наділеними особливими функціями щодо безпеки і захисту здоров’я про будь-яку виробничу ситуацію, щодо якої вони мають обґрунтовані підстави вважати, що вона являє серйозну і безпосередню загрозу безпеці і здоров’ю, а також про будь-який помічений дефект у захисній системі;

e) співробітничати відповідно до національної практики з роботодавцем або працівниками, наділеними особливими функціями щодо безпеки і захисту здоров’я працівників, стільки часу, скільки потрібно для виконання всіх заходів і дотримання всіх вимог, передбачених компетентними органами для безпеки і захисту здоров’я працівників на робочих місцях;

f) співробітничати відповідно до національної практики з роботодавцем або з працівниками, наділеними особливими функціями щодо безпеки і захисту здоров’я працівників, стільки часу, скільки потрібно для того, щоб роботодавець міг забезпечити безпечність виробничого середовища і умов праці і запобігти виникненню будь-якої загрози для безпеки і здоров’я працівника в межах зони його діяльності.

Якщо порівняти вимоги цієї без сумніву важливої директиви з національними нормами, то можна сказати, що національне законодавство в сфері охорони праці в цілому відповідає їй. В той же час, є певні норми у Директиві Ради № 89/391/ЄЕС, які б хотілося б бачити і у національному законодавстві. Так, Кодекс законів про працю України та Закон України "Про охорону праці"
багато б виграли, якщо закріплювали загальні принципи техніки безпеки, які містяться в пункті 2 ст.6 Директиви №89/391/ЄЕС.

З огляду на це вважаємо за доцільне КЗпП України та Закон України "Про охорону праці" доповнити статтею такого змісту: "Роботодавець вживає заходи, необхідні для безпеки і захисту здоров’я працівників, на підставі наступних загальних принципів техніки безпеки:

а) запобігання ризикам;

б) оцінка ризиків, яких не можна уникнути;

в) усунення небезпек у їх джерелах;

г) врахування людського фактора під час роботи, особливо, при облаштуванні робочих місць, виборі засобів праці, робочих і технологічних процесів, передусім, з точки зору полегшення монотонної роботи та роботи в ритмі, заданому машиною, а також послаблення її шкідливого впливу на здоров’я;

д) адаптування до технічного прогресу;

е) виключення або зменшення небезпек;

ж) планування запобігання небезпекам з урахуванням стану техніки, організації праці, умов праці, соціальних відносин і впливу навколишнього середовища на робочому місці;

з) надання пріоритету колективним захисним заходам над індивідуальними захисними заходами;

і) належний інструктаж працівників".

Також в національному законодавстві не знайшов свого відбиття обов’язок роботодавця встановлений пунктом 2 ст.10 Директиви №89/391/ЄЕС, щодо здійснення необхідних заходів з тим, щоб роботодавці працівників інших підприємств, залучених до роботи на його підприємстві або виробництві одержували призначену для них інформацію стосовно: загроз для безпеки і здоров’я, а також захисних та запобіжних заходів на підприємстві або виробництві в цілому, а також для кожного робочого місця або виду робіт; чисельності працівників для надання першої допомоги, боротьби з пожежею і евакуювання працівників, їх підготовки та обладнання, що є в їх розпорядженні.

Вимоги інших вищезазначених директив Європейського Союзу певним чином враховані національним законодавством в сфері охорони праці. В той же час, в національному законодавстві відсутній комплексний нормативно-правовий акт, який би комплексно регламентував питання висвітлені у Директиві Ради № 89/654/ЄЕС "Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах" від 30 листопада 1989 р. Нагадаємо, що вказана директива закріплює обов’язки роботодавця щодо забезпечення безпеки і захисту здоров’я в робочих зонах, встановлює мінімальні приписи щодо безпеки і захисту здоров’я для робочих зон, що використовуються вперше та мінімальні приписи щодо безпеки і захисту здоров’я для робочих зон, що вже використовуються.

Крім цього сьогодні в Україні застосування знаків безпеки регулюється ще нормами Державного стандарту СРСР (ДОСТ 12.4.026-76. ССБТ. "Кольори сигнальні та знаки безпеки"), який не в усьому відповідає Директиві Ради № 92\58\ЄЕС "Про мінімум вимог до забезпечення знаків безпеки й/або гігієни праці" від 24 червня 1992р. Так, п.3.13 "Вказівні знаки" ДОСТу 12.4.026-76. ССБТ. закріплює, що ці знаки призначені для вказівки місцезнаходження різних об'єктів і пристроїв, пунктів медичної допомоги, питних пунктів, пожежних постів, пожежних кранів, гідрантів, вогнегасників, пунктів повідомлення про пожежу, складів, майстерень та встановлює такі основні характеристики цих знаків: синій прямокутник, окантований білою каймою по контуру. У той же час п.3.4 "Знаки аварійних маршрутів або першої допомоги" та 3.5 "Знаки для боротьби з пожежею" Директиви Ради № 92\58\ЄЕС встановлюють у першому випадку такі основні характеристики знаків: прямокутна або квадратна форма, біла піктограма на зеленому фоні, а в іншому - прямокутна або квадратна форма, біла піктограма на червоному фоні.

З огляду на це вважаємо за необхідне розробити комплексний нормативно-правовий акт, який би встановлював мінімальні норми щодо безпеки і охорони здоров’я у робочих зонах та відповідав би Директиві Ради № 89/654/ЄЕС. Крім цього існує необхідність у розробці на основі Директиви Ради № 92\58\ЄЕС національного нормативно-правового акту, який би закріплював вимоги до забезпечення знаків безпеки й/або гігієни праці.

2. Досвід європейських країн в сфері охорони праці

Як відомо, світове співтовариство у цілому несе важкий тягар витрат, породжуваних нещасними випадками на виробництві, результатом яких стають людські страждання і матеріальні втрати. Про масштаб проблеми свідчить той факт, що в усьому світі за шість років другої світової війни травми на виробництві одержало значно більше людей, ніж було поранено в боях.

Маються різні підрахунки вартості нещасних випадків і професійних захворювань у промислово розвитих країнах. Наприклад, відповідно до доповіді комісії лорда Робенса, загальна вартість нещасних випадків і професійних захворювань у Великобританії в 1969 р. склала суму, рівну 0,87% валового національного продукту. Статистика США дає загальну вартість каліцтв у результаті нещасних випадків на виробництві в 1965 р. у сумі 11 млрд. дол., причому в цю суму не включений матеріальний збиток, заподіяний виробництву. Національна рада з безпеки праці США оцінював вартість нещасних випадків у країні в 1976 р. у 51,1 млрд. дол. [14, с.1].

З огляду на це у другій половині ХХ ст. промислово розвинуті країни світу почали приділяти значну увагу питанням забезпечення охорони праці та виробничого побуту. Сьогодні в європейських країнах увага до цього питання приділяється як з боку держави, так і з боку суб'єктів трудових правовідносин. Це проявляється у встановленні великої кількості правил, техніко-юридичних стандартів, що стосуються вимог до виробничих приміщень, оснащенню запобіжними пристроями верстатів і машин, сидінь для робітників, електро- і вибухобезпеки, змісту й експлуатації парових казанів, захисту від радіоактивного випромінювання, пожежобезпеки, засобам індивідуального захисту, режиму температури і вологості, стану повітряного середовища, шуму і вібрації, освітленості, питному режиму, їдальням і буфетам, санітарно-побутовим приміщенням і пристроям (туалети, душові, роздягальні і т.п.). Установлено критерії класифікації підприємств за ступенем їхньої шкідливості для здоров'я працюючих, відповідальність виробників і постачальників виробничого устаткування, норми по навчанню працівників безпечним методам праці [5, с.216].

В усіх європейських країнах створені спеціальні державні органи, покликані забезпечувати реалізацію законодавства з охорони праці, техніці безпеки, видавати відповідні правила і стандарти, координувати роботу в цій області всіх державних органів і неурядових установ. Так, у Швейцарії контролює застосування законодавства про охорону праці Федеральне бюро промисловості, мистецтв і ремесел. У ньому існує відділ захисту працівників, що складається з чотирьох інспекцій, кожна з яких займається одним з чотирьох регіонів країни. Цьому відділу додані дві служби трудової медицини в Берні і Цюріху.

Практичний контроль за застосуванням законодавства про охорону праці здійснює кантональна влада, що має в своєму розпорядженні власні служби санітарії і захисту від пожеж. Ці служби по-різному оснащені і різняться за чисельністю. Так, в Женевському кантоні вказані служби значні по кількості працівників і добре екіпіровані, то в кантонах з незначною промисловістю вони досить слабкі.

У 1984 р. у Швейцарії набрав сили консолідований закон, яким охоплені всі аспекти безпеки і гігієни праці. Цей закон надає право інспекторам припиняти роботу підприємства або роботу на будівельному майданчику, якщо вони вважають, що існує серйозний ризик каліцтва або захворювання для працівників.

Важливий вплив на стан безпеки праці має так звана Національна каса, що здійснює страхування від нещасних випадків і професійних захворювань. Ще в Законі 1911 р. про страхування на випадок захворювання або травматизму було передбачено, що кожне підприємство повинне в обов'язковому порядку страхувати працівників від зазначених ризиків. Тому Національна каса, що займається таким страхуванням, має можливість значно впливати на галузь безпеки і гігієни праці, встановлюючи умови, обов'язкові для дотримання. Національна каса, будучи суб'єктом приватного права, підтримує тісні відносини з федеральною і кантональною владою з усіх питань безпеки і гігієни праці в країні. Усі серйозні нещасні випадки на виробництві піддаються перевірці інспекторами каси (незалежно від державної інспекції). В їх компетенції видавати накази про зупинку на виробництві всіх операцій, які вони вважають небезпечними. Ці інспектори мають доступ також до регістрів нещасних випадків і професійних захворювань на підприємствах і можуть рекомендувати збільшення страхових внесків для тих підприємств, у яких є недоліки в цій області або в яких незадовільні програми безпеки й охорони здоров'я.

Національна каса також має свої лабораторії, де вивчаються проблеми, пов'язані з пневмоконіозами, впливом хімічних речовин, іонізуючою радіацією, шумів і вібрацій [16, с.3].

У Німеччині програми безпеки і гігієни праці багато в чому схожі на швейцарські, наприклад, тут також домінуючу роль у страхуванні від нещасних випадків грають приватні організації. Діюча у ФРН загальна система запобігання нещасним випадкам складна і складається з багатьох елементів.

Безпека і гігієна праці в Німеччині регламентуються двома типами положень:

1) офіційні державні тексти (закони і постанови);

2) правила запобігання нещасним випадкам, видані страховими асоціаціями в різних областях економічної діяльності. Так, законами регулюється ряд класичних проблем запобігання нещасним випадкам (пов'язаних з паровими казанами, ліфтами, пожежонебезпечними рідинами, вибуховими речовинами й іншими небезпечними матеріалами), а постанови стосуються захисту молодих працівників і вагітних жінок. Правила запобігання нещасним випадкам, які видаються страховими асоціаціями, стосуються звичайних промислових ризиків, створюваних машинами в таких галузях, як швейна промисловість, виробництво хімічних речовин, гончарна справа, а також ризиків поводження з матеріалами. Ці правила повинні доповнювати офіційні тексти. Хоча згадані правила не є обов'язковими, вони дуже впливають на безпеку праці: фактично їх розглядають як директиви інспекторам, які їх враховують при проведенні інспекцій.

Відповідальність за безпеку праці лежить на підприємці, однак законом передбачено, що в деяких випадках необхідно заручитися згодою сторін, зацікавлених у безпеці на робочому місці, наприклад заводського комітету. Підприємець зобов'язаний при певному чисельному складі працівників і в залежності від ступеня ризику на виробництві призначити заводського лікаря й інженера по техніці безпеки. На підприємствах з числом працюючих більш 20 осіб повинні призначатися уповноважені по техніці безпеки, що зі своєї ініціативи здатні сформулювати рекомендації і пропозиції в області своєї компетенції.

Інспекція праці забезпечується спільно компетентними службами окремих земель і страхових асоціацій, причому останні організують свою службу за галузевим принципом, а не за регіональним. Також у ФРН мається широка мережа спеціалізованих центрів з випробування матеріалів [7, с.109].

У французькому Законі про гарантії проти професійних ризиків 1991р. встановлено обов'язок працівників відповідно до інструкцій, отриманих від адміністрації, і правил внутрішнього трудового розпорядку піклуватися про свою безпеку і здоров'я, а також про безпеку інших осіб. За порушення цього обов'язку працівники в ряді випадків караються штрафами. У Франції працівник вправі відмовитися виконувати небезпечну для його життя і здоров'я роботу.

Контроль за забезпеченням безпечних та здорових умов праці у Франції здійснює інспекція праці. Даний орган не має права безпосередньо притягати до відповідальності винного підприємця, а повинний звертатися в судові органи. Також інспектори праці не можуть самі при надзвичайних обставинах тимчасово закривати підприємства або видавати обов'язкові накази (наприклад, про евакуації персоналу). У цьому случаю інспектори повинні звертатися в суд, що розглядає таке звертання в прискореному порядку.

У Франції законодавство передбачає створення на підприємствах з числом працівників більш 250 соціальної служби з проблем праці. Персонал служби призначається за згодою між адміністрацією і комітетом підприємства, а при відсутності домовленості - інспектором праці. Мета служби - надання допомоги працівникам у рішенні психологічних проблем, особливо жінкам, молоді, інвалідам, літнім трудящим. Ці служби повинні координувати і спрямовувати дії адміністрації і комітету підприємства на вирішення соціальних питань; сприяти створенню на підприємстві сприятливого психологічного клімату, задоволеності всіх працівників працею, запобіганню стресів, виробничого дискомфорту, "виробничої туги" [15, с.220].

Важливе місце в сфері забезпечення безпечних та здорових умов праці в країнах Європейського Союзу посідають організації трудящих (частіше всього це профспілкові організації). Слід зазначити, що функції та повноваження організацій трудящих у питаннях охорони праці різних європейських країн значно різняться. Як правило, функції та повноваження представницьких органів визначається в їхніх відносинах з роботодавцями. Вони визначаються трьома основними моментами: правом на одержання інформації і дачу консультацій, правом стежити за дотриманням норм в області безпеки і гігієни праці всередині і поза підприємством, правом накладати заборону або відмовлятися від згоди на рішення, прийняті роботодавцем у цій області. Останнє право було надано представникам трудящих у ФРН, Нідерландах і Люксембурзі. Представники трудящих Данії наділені деякими правами щодо прийняття спільних рішень, але ці права носять обмежений характер, а в Бельгії і у Франції це право стосуються лише деяких рішень роботодавця.

У всіх інших державах - членах Європейського Союзу представники трудящих можуть одержувати інформацію з питань гігієни і безпеки праці і з ними повинні проводитися консультації з цих питань. Так, у більшості країн ЄС прийняті правові акти загального характеру що передбачають, наприклад, що представники трудящих мають доступ до будь-якої інформації, необхідної їм для виконання своїх задач, або що з ними проводяться консультації з усіх питань, що стосується безпеки праці, охорони здоров'я і добробуту [8, с.13].

У більшості країн - членів Європейського союзу представники трудящих (принаймні, на найбільш великих підприємствах або на підприємствах з найбільшими ризиками для працівників) мають право на одержання і розгляд періодичних документів про заходи, які підприємство має намір здійснювати в області гігієни і безпеки праці, а у Франції, Бельгії і Нідерландах ще і річних програм діяльності адміністрації. У цих трьох країнах підприємці повинні представляти через визначений час звіт про хід виконання таких програм. Крім того, у більшості держав - членів Європейського Союзу роботодавці зобов'язані вести реєстри з вказівкою в них частоти випадків виробничого травматизму і професійних захворювань, застосування або наявності отруйних речовин, а також результатів біологічних спостережень за робітничим середовищем. В Італії колективні угоди передбачають кілька таких реєстрів, наприклад реєстр факторів потенційних ризиків у кожному робітничому середовищі або реєстр даних про неявку на роботу, про захворювання, нещасні випадки, результати медичних оглядів і т.д., що стосуються осіб найманої праці, які працюють в однакових умовах.

Крім права на одержання інформації і на участь у консультаціях, у всіх країнах - членах Європейського Союзу представники працівників у тій або іншій формі мають право брати участь в інспектуванні робочих місць і в розслідуванні випадків виробничого травматизму, але в цій області відзначається велика розмаїтість у ступені участі трудящих. Відповідно до законодавства Ірландії і Нідерландів, права трудящих досить обмежені: в Ірландії їхні представники можуть тільки супроводжувати інспектора з праці при відвідуванні підприємства; у Нідерландах вони мають право знайомитися з умовами праці на підприємстві, однак, що це означає на практиці, не ясно. В той же час, у Великобританії представники працівників мають право стежити за безпекою праці й охороною здоров'я трудящих. Британський акт, що стосується делегатів з безпеки праці і комітетів з безпеки праці, як і численні колективні угоди в Італії, дозволяють трудящим проводити свої власні інспекції і розслідування. В Італії і Норвегії інспектора з охорони праці зобов'язані консультуватися з представниками профспілок перед прийняттям своїх розпоряджень щодо порушень трудового законодавства й умов праці (у смислі техніки безпеки) [9, с. 19-22]. У більшості інших країн - членів Європейського Союзу право контролювати застосування норм належить змішаному комітету з безпеки праці, що означає, що роботодавець і представники осіб найманої праці можуть спільно проводити періодичні інспекції робочих місць і розслідування випадків виробничого травматизму [2, с.105].

Слід зазначити, що у всіх європейських країнах порушення правил техніки безпеки й інших правил охорони праці тягне дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову (майнову), а також кримінальну відповідальність у вигляді штрафу або тюремного ув'язнення. Так, Кримінальні кодекси багатьох країн містять спеціальну статтю (або кілька статей), що встановлює відповідальність за порушення правил охорони праці, у ряді випадків досить значну, наприклад, згідно КК Італії (ст.437), - до 10 років тюремного ув'язнення. Нещасний випадок на виробництві, що викликав серйозні наслідки, і особливо зі смертельним результатом, може стати основою застосування кримінально-правових норм, що не мають прямого відношення до забезпечення охорони праці, наприклад смерть або заподіяння шкоди здоров'ю з необережності. У деяких країнах за порушення правил з охорони праці допускається кримінальна відповідальність (штраф) у відношенні юридичної особи (корпорації) [11, с.220].

Висновки

Важливим напрямком діяльності України на сьогоднішньому етапі є адаптація національного законодавства до законодавства Європейського Союзу. Особливе значення ця діяльність набуває в сфері законодавства про охорону праці.

1. До найважливіших документів Європейського Союзу, які закріплюють вимоги та стандарти в сфері охорони праці відносяться: Директива Ради № 89/391/ЄЕС "Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров’я працівників під час роботи" від 12 червня 1989 р., Директива Ради № 89/654/ЄЕС "Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах" від 30 листопада 1989 р., Директива Ради № 89/655/ЄЕС "Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я при застосуванні робочого обладнання працівниками під час роботи" від 30 листопада 1989 р., Директива Європейського Парламенту та Ради № 98/37/ЄС "Про зближення законодавства держав-членів стосовно машин і механізмів" від 22 червня 1998 р., Директива Європейського Парламенту і Ради № 97/23/ЄС "Про зближення законодавства держав-членів щодо устаткування, яке працює під тиском" від 29 травня 1997 р., Директива Ради № 87/404/ЄЕС "Про зближення законодавства держав-членів щодо простих посудин, що перебувають під тиском" від 25 червня 1987р., Директива Ради № 89/656/Є
ЕС "Про мі
ні
мальні
вимоги безпеки та охорони здоров'я при використанні працівниками засобів індивідуального захисту на робочому місці" від 30 листопада 1989 р., Директива Ради № 89/686/ЄЕС "Про зближення законодавств держав-членів щодо засобів індивідуального захисту" від 21 грудня 1989 р., Директива Ради № 92/58/ЄЕС "Про мінімум вимог до забезпечення знаків безпеки й/або гігієни праці" від 24 червня 1992р.

2. З метою приведення національного законодавства про охорону праці до вимог вищенаведених документів необхідно провести такі заходи:

доповнити КЗпП України та Закон України "Про охорону праці" статтею такого змісту: "Роботодавець вживає заходи, необхідні для безпеки і захисту здоров’я працівників, на підставі наступних загальних принципів техніки безпеки:

а) запобігання ризикам;

б) оцінка ризиків, яких не можна уникнути;

в) усунення небезпек у їх джерелах;

г) врахування людського фактора під час роботи, особливо, при облаштуванні робочих місць, виборі засобів праці, робочих і технологічних процесів, передусім, з точки зору полегшення монотонної роботи та роботи в ритмі, заданому машиною, а також послаблення її шкідливого впливу на здоров’я;

д) адаптування до технічного прогресу;

е) виключення або зменшення небезпек;

ж) планування запобігання небезпекам з урахуванням стану техніки, організації праці, умов праці, соціальних відносин і впливу навколишнього середовища на робочому місці;

з) надання пріоритету колективним захисним заходам над індивідуальними захисними заходами;

і) належний інструктаж працівників";

доповнити КЗпП України та Закон України "Про охорону праці" статтею такого змісту: "Роботодавець здійснює необхідні заходи з тим, щоб роботодавці працівників інших підприємств, залучених до роботи на його підприємстві або виробництві одержували призначену для них інформацію стосовно: загроз для безпеки і здоров’я, а також захисних та запобіжних заходів на підприємстві або виробництві в цілому, а також для кожного робочого місця або виду робіт; чисельності працівників для надання першої допомоги, боротьби з пожежею і евакуювання працівників, їх підготовки та обладнання, що є в їх розпорядженні";

розробити комплексний нормативно-правовий акт, який би комплексно регламентував питання висвітлені у Директиві Ради №89/654/ЄЕС "Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах" від 30 листопада 1989 р. Вказана директива закріплює обов’язки роботодавця щодо забезпечення безпеки і захисту здоров’я в робочих зонах, встановлює мінімальні норми щодо безпеки і захисту здоров’я для робочих зон, що використовуються вперше та мінімальні приписи щодо безпеки і захисту здоров’я для робочих зон, що вже використовуються;

розробити на основі Директиви Ради № 92/58/ЄЕС "Про мінімум вимог до забезпечення знаків безпеки й/або гігієни праці" від 24 червня 1992р. національний нормативно-правового акту, який би закріплював вимоги до застосування знаків безпеки і гігієни праці.

Література

1. Афанасьєв В.Г. Научное управление обществом. - М.: Наука, 1979. - 365 с.

2. Керимов Д.А. Философские проблемы права. - М.: Мысль, 1972. - 470 с.

3. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. - СПб.: "Юридический центр Пресс", 2003. - 430 с.

4. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. - М.: Юрист, 2001. - 776 с.

5. Макаренко Г. Право на працю: конституційні гарантії та реалії. // Юридичний вісник України. - 2006. - № 17. - С.3.

6. Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" // Відомості Верховної Ради. - 1999. - № 46-47. - Ст.403.

7. Сивко В.Й. Трудове право України: Учеб. посіб. - К.: Вікар, 2003. - 156 с.

8. Процевский А.И. Предмет советского трудового права. - М.: Юрид. лит., 1979. - 244 с.

9. Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. - М.: Юрайт, 2000. - 432 с.

10. Теория права и государства. Учебник / О.Ф. Скакун, Н.К. Подберезский. - Х., 1997. - 496 с.

11. Хропанюк В.Н. Теория государства и права / Под ред. В.Г. Стрекозова. - М.: "Интерстиль", 2000. - 373с.

12. Алексеев С.С. Право: азбука - теория - философия. Опыт комплексного исследования. - М.: Статут, 1999. - 712 с.

13. Закон України "Про міжнародні договори України" // Відомості Верховної Ради. - 2004. - № 50. - Ст.540.

14. Конвенція про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів №159. Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці 1965-1999, Том II Міжнародне бюро праці, Женева - 667с.

15. Конвенція про інспекцію праці у промисловості й торгівлі № 81. Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці 1919-1964, Том I Міжнародне бюро праці, Женева - 678с.

16. Конвенція про інспекцію праці в сільському господарстві № 129. Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці 1965-1999, Том II Міжнародне бюро праці, Женева - 667с.

17. Конвенція про техніку безпеки та гігієну праці на портових роботах № 152. Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці 1965-1999, Том II Міжнародне бюро праці, Женева - 667с.