Договірні відносини сільськогосподарських організацій

Реферат

З
аграрного права України

На
тему: "Договірні відносини сільськогосподарських організацій"

Київ
2011 р.

План

Вступ

1. Особливості аграрно-правового регулювання
договірних правовідносин у сільському господарстві

2. Класифікація договірних зобов'язань у сільському
господарстві

3. Контрактація та інші окремі договори щодо
реалізації сільськогосподарської продукції

4. Особливості аграрно-правового регулювання ринку
зерна та заставних закупівель сільськогосподарської продукції

Висновки

Список використаної літератури

аграрний договірний сільський контрактація

Вступ

Питання про
договори в сільському господарстві є одним зі спірних і проблемних у науці
аграрного права, але в будь-якому разі слід мати на увазі, що аграрно-правові
договори є предметом саме аграрного права1. При цьому, як вважають науковці, у
законодавстві важливо повно відобразити специфіку сільськогосподарського
виробництва та сільськогосподарських договорів. Специфіка договірних відносин у
цій галузі виявляється в кожному структурному елементі договору (предмет,
сторони тощо)2. Світовий досвід доводить, що сільське господарство без
державного регулювання, спеціально орієнтованого на захист його майнових
інтересів, без створення системи підтримки не може ефективно функціонувати,
оскільки воно є галуззю з підвищеним виробничо-господарським ризиком.
Виробничий процес у ньому навіть в умовах найвищого рівня науково-технічного та
сервісного забезпечення контролюється людиною не повністю. Державне регулювання
має бути орієнтовано також на охорону земель від надмірної експлуатації,
стримування перевиробництва з одночасним збереженням відповідного рівня життя
того, хто працює в сільському господарстві.

1. Особливості аграрно-правового
регулювання договірних правовідносин у сільському господарстві

У розвинутих
країнах важливість створення "привілейованого" стану сільського
господарства усвідомлена суспільством, визнана теоретично, реалізована в
законодавстві та здійснюється на практиці. Перерозподіл національного доходу
для підтримування аграрного сектора є певним навантаженням для населення, але в
кінцевому підсумку від стимулювання сільського господарства матиме вигоди й
споживач3. Такий "привілейований" стан сільського господарства
спричинив впровадження політики аграрного протекціонізму. Вона здійснюється у
вигляді системи державних заходів, спрямованих на стимулювання національного
сільського господарства та захист національного ринку від імпорту Концептуальною
основою державної підтримки сільського господарства є визнання його стану
хронічно невигідним у системі товарних зв'язків в економіці. За радянських
часів сільське господарство було, можна сказати, донором промисловості та
міста. Його внесок у національний доход на 1990 р. майже вдвічі перевищував
державні вкладення в нього. Необхідність системи підтримування сільського
господарства держана політика ігнорувала. Останніми десятиріччями окремі
елементи концепції такого підтримування сільського господарства дістала своє
відображення в законодавстві. Першим кроком до створення режиму сприяння
агрокомплексу в Україні став Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про
пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в
народному господарстві Украши"(в редакції Закону від 15 травня 1992 р.),
яким визначаються умови, зміст і межі пріоритетності розвитку соціальної сфери
села та агропромислового комплексу в структурі народного господарства1.
Вищезазначене гіідтверджую тезу, що галузь сільського господарства є важливою
серед інших. Питання національної безпеки зобов'язують державу створити
особливі умови розвитку цієї сфери, що має позначитися на її правовому
регулюванні. За умови забезпечення реалізації свободи обрання форм
господарювання на землі це має обмежити, а в окремих випадках виключити
можливість безмежної дії ринкових механізмів та свобод, зокрема щодо
забезпечення свободи договорів у сільському господарстві.

Останнім часом
поширилась думка, що сільське господарство природно перейде до ринку на основі
вільного встановлення цін на власну продукцію. Світовий досвід доводить інше:
ринкові механізми недостатні для ефективного функціонування агрокомплексу, що
потребує протекціонізму, захисту від мінливості та стихій ринку. Без цього сільське
господарство не може обійтися через фактичну нерівність у взаєминах із
промисловими, фінансовими та торговельними партнерами. У жодній із розвинутих
країн не відмовились від закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, в
яких враховується певний рівень витрат фермера.

Тому, кажучи про
предмет аграрно-правового регулювання договірних відносин, слід зробити
застереження. Аграрне право не визначає загальні положення про договори,
правочини; всі аграрно-правові договори підпорядковуються загальним правилам
цивільного законодавства. Аграрне право визначає особливості їх правового
регулювання.

Враховуючи, що
аграрне право є галуззю комплексною, яка містить норми як приватного, так і
публічного права, законодавець, конструюючи її механізми, зобов'язаний в її
рамках знайти "золоту середину" — взяти до уваги як індивідуальні
інтереси, так і колективні, тобто національні інтереси всієї України щодо
забезпечення національної безпеки.

Оскільки
Конституцією України закріплено як загальний принцип — невтручання в сферу
господарювання, аграрне законодавство має встановити принципи та засади
особливостей державно-правового регулювання відносин у галузі сільського
господарства. Водночас, одним із пріоритетних напрямів державної політики
аграрного протекціонізму має бути турбота про селянина. На сьогодні українське
законодавство не має загальних засад регулювання державою відносин у сфері
економіки в цілому і сільському господарстві зокрема, але такі події, як
зернова криза, що охопила Україну 2003 р., примусять українських законодавців
та урядовців переглянути свої підходи до державного управління цією галуззю,
припинити розглядати селянина виключно як на платника податків та постачальника
продовольства; тим більше, що за усіх часів сільське населення було та є генофондом
нації.

Криза, що охопила
сільське господарство у зв'язку з неефективністю існуючих форм господарювання
на селі, породила оману про те, що проста зміна цих форм господарювання
автоматично дозволить подолати всі кризові явища. Реформування форм господарювання
на селі дасть змогу створити лише передумови до аграрної реформи. Це означає,
що земельна реформа є першим, скоріше підготовчим етапом дальшої аграрної
реформи. А ця реформа вимагатиме величезних інвестицій.

Сільському
господарству потрібне насіння нових, більш продуктивних рослин, нові технології
у сфері агрономії, нова техніка, і, нарешті, нові технології у сфері
організації його управління (менеджменту). Мінімальні передумови цих бажаних
перетворень, найближчими роками має створити Українська держава. При цьому
необхідно враховувати, що суб'єктам нових форм господарювання на селі бракує як
сучасних економічних, так і правових знань, що також негативно позначається на
ефективності галузі загалом. І договори в сільському господарстві є тим
правовим інструментом, за допомогою кваліфікованого використання якого на селі
можуть відбутися зазначені перетворення.

2. Класифікація договірних зобов'язань у
сільському господарстві

Щоб досягти як
практичної, так і наукової мети в аграрному праві провадиться класифікація
договорів у сільському господарстві за певними ознаками. При цьому треба брати
до уваги, що сама галузь аграрного права є самостійною комплексною галуззю,
тому з одного боку, загальні положення про правочини та їх різновид — договори
— містяться в цивільному законодавстві, а правила про окремі специфічні
договори в господарських відносинах зазнали свого правового регулювання в
рамках господарського законодавства. З іншого боку, специфіка відносин
аграрного виробництва сама по собі та в поєднанні зі специфікою їх
законодавчого регулювання зумовлює особливий підхід до визначення поняття,
класифікації, змісту договорів у сільському господарстві.

Через це наука
аграрного права не може не враховувати системи договірних зобов'язань за ЦК,
який поділяє їх на договори: ті, що опосередковують перехід права власності;
пов'язані з передачею майна у тимчасове користування; про виконання робіт; про
надання послуг; про страхування; прокредитно-розрахункові відносини; про
розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Серед договорів,
що опосередковують перехід права власності, розглядаються зобов'язання із
купівлі-продажу, дарування, ренти; при цьому як різновид зобов'язань
купівлі-продажу виокремлюються роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація
сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами
через приєднану мережу, міна. Отже, у визначенні природи та основної
класифікації договорів системоутворююче значення має нині саме ЦК.

У науці аграрного
права вирізняється група договорів на реалізацію сільськогосподарської
продукції. У науковій та практичній літературі пропонується така система
договорів на реалізацію сільськогосподарської продукції: договір контрактації
сільськогосподарської продукції; договір купівлі-продажу сільськогосподарської
продукції; договір міни; договір комісії. Але до такої системи побудови
договірних зобов'язань мають бути зроблені певні застереження: по-перше,
контрактація, за ЦК, розглядається як різновид купівлі-продажу; по-друге, за
власною природою договір комісії безпосередньо не сприяє реалізації
сільськогосподарської продукції, а лише опосередковує її в майбутньому, тому що
за договором комісії, відповідно до ст. 1011 ЦК, одна сторона (комісіонер)
зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один
або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Найповніше
специфіку договірних відносин у сільському господарстві враховує класифікація,
яка поділяє аграрно-правові договори на 3 основні групи. До першої групи
належать такі: про спільну діяльність з виробництва певної продукції
рослинництва та тваринництва; про спільну діяльність з виробництва, дорощування
та відкормлювання молодняку худоби та птиці; на виробництво та переробку кормів
для тваринництва; з фермерськими господарствами на виробництво продукції на
землях цих господарств; інші договори про виробництво сільськогосподарської
продукції. До другої групи аграрно-правових договорів належать: про реалізацію
сільськогосподарської продукції та товарів; про матеріально-технічне
забезпечення; про фінансове забезпечення; інші договори про реалізацію
продукції та постачання. До третьої групи: про агрохімічне обслуговування
сільськогосподарських підприємств; про виконання меліоративних робіт; про
ремонт техніки та її технічне обслуговування; про виконання інших підрядних
робіт; про надання наукових послуг аграрним підприємствам; договори з
банківськими установами та інші про надання різноманітних послуг1.

Поза цією
системою договорів лишається велика група договорів, застосування яких має
поширюватися із впровадженням новітніх технологій у сільському господарстві.
Такими є договори про використання науково-технічної продукції у сільському
господарстві, наприклад, договори на передачу (відчуження) прав на сорт, договори
на передачу (відчуження) майнового права на сорт і передачу права на
використання сорту; договори про виконання науково-дослідних,
дослідно-конструкторських та технологічних робіт у сфері сільського
господарства тощо. Зважаючи на специфіку цієї групи договорів, їх аналіз
провадимо в окремому підрозділі підручника.

Слід також
враховувати, що в ст. З ЦК засадою цивільного законодавства проголошено свободу
договору, що уможливлює створення змішаних і комплексних договорів. Такі
договори є самостійним різновидом договірних зобов'язань, при тлумаченні яких,
насамперед, слід враховувати волю сторін, втілену через волевиявлення в певну
правову форму, за умови, що така воля та волевиявлення не суперечать чинному
законодавству та моральним засадам суспільства.

Особливе місце у
системі аграрно-правових договорів належить біржовим договорам на реалізацію
сільськогосподарської продукції. Вони мають стати інструментом кредитування
сільського господарства та фактором забезпечення його стабільності й невпинного
розвитку.

3. Контрактація
та інші окремі договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції

Формування
державних ресурсів сільськогосподарської продукції, забезпечення населення
продовольством, а переробних підприємств _ сировиною значною мірою залежать від
чітко налагодженої системи договірних відносин із закупівель цієї продукції у
сільськогосподарських товаровиробників. Оскільки, як вважає В. В. Луць, біржова
торгівля сільгосппродукцією не досягла належного рівня, закупівлі цієї
продукції заготівельниками та іншими організаціями безпосередньо у її
виробників здійснюються переважно за договорами контрактації2.

Контрактація. Ці
договори є традиційною формою закупівлі сільськогосподарської продукції ще з
часів радянського права. У попередньому законодавстві договір контрактації
регулювали положення гл. 24 ЦК 1963 р. та нормативно-правові акти, прийняті
відповідно до нього. 2004 р. відбулися зміни в системі нормативно-правових
актів, у тому числі з питань регулювання розглядуваних відносин. Так, з 1 січня
2004 р. набрали чинності ЦК та ГК. Обидва кодекси містять положення про
регулювання відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції на умовах
договору контрактації. За ЦК, договір контрактації є різновидом
купівлі-продажу. Положення про цей вид договірного зобов'язання міститься в гл.
54 ЦК. На ці відносини, відповідно, поширюється дія параграфу 1 гл. 54 ЦК —
"Загальні положення про купівлю-продаж". Параграф 4 гл. 54,
безпосередньо присвячений договору контрактації сільськогосподарської продукції,
містить одну статтю — ст. 713, в якій визначається поняття цього договору, і
зауважується, що до згаданого договору застосовуються загальні положення про
купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено
договором та законом. За ч. 1 ст. 713, ЦК договір контрактації
сільськогосподарської продукції визначається як такий, за яким виробник
сільськогосподарської продукції зобов'язується виробити визначену ним
сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові
(контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується
прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов
договору.

У ч. З ст. 713 ЦК
передбачено можливість визначення законом особливостей укладення та виконання
договорів контрактації. Це положення дає можливість визначити співвідношення
положень ЦК і ГК щодо регулювання відношень із договору контрактації: з одного
боку, положення ГК (ст. ст. 272-274) є спеціальними стосовно положень ст. 713
ЦК; тому вони мають переважне значення в регулюванні відносин із закупівлі
сільськогосподарської продукції за договором контрактації. З іншого, якщо
спеціальним законом окремі питання не врегульовано, мають застосовуватися
положення ЦК: загальні — про купівлю-продаж, про договір поставки, якщо вони
відповідають природі відносин, які існують між сторонами відповідно до
конкретного договору, та іншим спеціальним законом не встановлені окремі
правила про регулювання того або іншого питання. З огляду на це, положеннями
ст. 272 ГК обмежуються можливості застосування договору контрактації лише
випадками державної закупівлі сільськогосподарської продукції, яка здійснюється
за договорами контрактації, що укладаються на основі державних замовлень на
поставку державі сільськогосподарської продукції.

Договір
контрактації належить до тих договорів, що опосередковують перехід права
власності (право повного господарського відання) від виробника
сільськогосподарської продукції до держави в особі заготівельної
(закупівельної) організації.

Договір
контрактації є оплатним, взаємним, консенсуальним. Згідно з ним виробник
сільськогосподарської продукції (надалі — виробник) зобов'язується передати
заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації
(надалі — контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості,
асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти
виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її. Договір
вважається укладеним з моменту досягнення сторонами домовленості щодо всіх його
істотних умов, передбачених ч. З ст. 272 ГК.

Сторонами
договору контрактації є виробник і контрактант. Контрактантами є заготівельні
(закупівельні) або переробні підприємства або організації, на які у
встановленому порядку покладено функції державної закупівлі, заготівлі
сільськогосподарської продукції (міністерства, відомства, підприємства й
організації, яким надано такі повноваження, наприклад, організації споживчої
кооперації). Виробниками є організації всіх організаційно-правових форм, що
виробляють сільськогосподарську продукцію (колективні, державні, акціонерні
сільськогосподарські підприємства, фермерські та інші господарства).

Контрактація є
самостійним договором, хоча за предметом і змістом він подібний до договорів
поставки і купівлі-продажу, що й зумовило передбачену ч. З ст. 713 ЦК
можливість застосовувати до відносин з договору контрактації правила договорів
поставки та положень про купівлю-продаж.

При цьому слід
враховувати, що, згідно з п. 4 ст. 1 Закону України від 22 грудня 1995 р.
"Про поставки продукції для державних потреб", особливості відносин,
що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб
сільськогосподарської продукції, продовольства, регулюються окремими актами
законодавства України. Тобто при регулюванні відносин щодо закупівлі
сільськогосподарської продукції для державних потреб не можуть бути застосовані
положення зазначеного Закону. Так, закупівля сільськогосподарської продукції і
продовольства для загальнодержавних потреб регулюється Указом Президента
України від 18 січня 1996 р. № 62/96 "Про задоволення державних і
регіональних потреб у сільськогосподарській продукції на 1996 рік" (див.
лист Вищого арбітражного суду України від 22 березня 1996 р. № 01-8/110
"Про Закон України "Про поставки продукції для державних
потреб").

У разі здійснення
закупівель товарів, робіт і послуг, що цілком або частково відбувається за
рахунок державних коштів, за умови, коли вартість закупівлі товару (товарів),
послуги (послуг) дорівнює або перевищує суму, еквівалентну 2 тис. євро, а робіт
— 100 тис. євро, то до таких відносин застосовується Закон України від 22
лютого 2000 р. "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні
кошти". При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 6 цього Закону, у разі, якщо предметом
закупівлі є сільськогосподарська продукція чи продукти харчування вітчизняного
виробництва, брати участь у тендерах можуть виключно вітчизняні
сільськогосподарські товаровиробники та підприємства харчової або переробної
промисловості. Відповідно до ч. З ст. 14 Закону України "Про закупівлю
товарів, робіт і послуг за державні кошти" замовник не має права ділити
закупівлю на частини з метою уникнути застосування процедур, передбачених цим
Законом, з урахуванням ч. 1 зазначеної статті, яка визначає основною процедурою
закупівлі відкриті торги. Тобто замовник зобов'язаний здійснювати закупівлю,
враховуючи необхідність раціонального й економічного витрачання бюджетних
коштів, забезпечення максимальної конкуренції та прозорості під час здійснення
закупівлі.

Специфіка
договору контрактації полягає в тому, що 1) він є замовленням держави
сільськогосподарському виробнику на відповідну продукцію; 2) його предметом
може бути лише сільгосппродукція, що, як правило, на момент укладання договору
ще не існує в натурі; 3) однією зі сторін договору є безпосередньо виробник
продукції; 4) на контрактанта покладаються певні обов'язки щодо сприяння
виробнику (так договір контрактації певною мірою опосередковує відносини щодо
виробництва продукції).

Предметом
договору контрактації є продукція, одержувана внаслідок сільськогосподарського
виробництва; продукцією є речі, визначені родовими ознаками, як у сирому
вигляді, так і ті, що зазнали первинної обробки. Продукція, передана в рахунок
виконання договору контрактації, має бути виготовлена в господарстві виробника.

При цьому, за
загальним правилом, реалізація сільськогосподарськими виробниками отриманої
ними продукції здійснюється на принципах вільного вибору форм, способів, видів
і місця реалізації, за цінами, встановлюваними угодою сторін, а реалізація
продукції в рахунок державного контракту чи замовлення — за цінами,
встановленими умовами договорів з.,урахуванням показників нормативних актів.

Істотні умови
договору контрактації сільськогосподарської про-дукції, як було зазначено, передбачені
ч. З ст. 272 ГК. Договір вважається укладеним з моменту досягнення домовленості
зі всіх обов'язкових (істотних) умов зазначеної статті, але це не є перешкодою
для сторін, для того щоб у договорі були визначені й інші умови.

Вид продукції
(асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично
допустимий вміст у продукції шкідливих речовин є істотними умовами відповідно
до абзацу другого частини 3 ст. 272 ГК.

Якість
(сортність) сільськогосподарської продукції, що передається виробником, має
відповідати стандартам, технічним умовам, правилам ветеринарного й санітарного
нагляду. Недоброякісність (невідповідність її обумовленій сортності) переданої
продукції є підставою для відмови контрактанта цілком або частково від такої
продукції, або для вимоги щодо відповідного зменшення ціни продукції відповідно
до ст. 708 ЦК, тобто для прийняття її за дійсною ціною, котра відповідає якості
цієї продукції.

Кількість і
асортимент сільськогосподарської продукції, що підлягає закупівлі, визначається
в договорах відповідно до державного контракту, а у разі його відсутності — за
домовленістю сторін.

Умови доставки:
за договором контрактації, за загальним правилом, вивезення, експедирування й
розвантаження продукції провадяться контрактантом або за його рахунок. Але на
практиці контрактант найчастіше не здійснює вивезення продукції від виробника
власними силами. Сторони в договорах встановлюють один із наведених далі
порядків вивезення (або використовують їх у сукупності стосовно окремих обсягів
закуповуваної продукції): 1) контрактант приймає продукцію безпосередньо у
виробника; 2) контрактант приймає продукцію на своїх приймальних пунктах; 3)
виробник безпосередньо доставляє продукцію третім особам за вказівкою
контрактанта. Окремо в договорі має бути зазначена кількість продукції, яку
контрактант приймає безпосередньо у виробника. Ця умова є істотною для
договору.

У договорі
контрактації зазначаються ціна за одиницю виміру продукції, загальна сума
договору. Відповідно до змісту ст. 632 ЦК, зміна ціни після укладення договору
дозволяється лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
Ціна на сільськогосподарську продукцію, що поставляється, не може змінюватися
угодою сторін, якщо договір укладено на підставі державного контракту, яким
передбачена ціна. Вступаючи в такі договірні відносини виробник погоджується з
умовами держконтракту. На продукцію, що закуповується не в рахунок
держконтракту чи понад нього, сторони можуть установити інші ціни своєю угодою.

Строки виконання
договору встановлюються з урахуванням особливостей виробництва і способу
одержання (збирання, зберігання, дозрівання) певного виду сільськогосподарської
продукції з урахуванням місцевих умов заготівель. Стосовно окремих видів
сільськогосподарської продукції, зокрема продуктів рослинництва, загальні
строки можуть змінюватися й уточнюватися з урахуванням кліматичних умов даного
року збирання врожаю. Невід'ємною частиною договору є погоджені сторонами
графіки доставки, що конкретизують терміни здачі продукції, оскільки на практиці
для цього договору характерною є тривалість відносин між сторонами. Істотними
для цього договору є строки здавання-приймання продукції, хоча незазначення
інших строків може ускладнити виконання його. Контрактант зобов'язаний прийняти
доставлену продукцію на своєму приймальному пункті або у виробника в
обумовлений термін, не допускаючи простою транспортних засобів виробника.

Для договору
контрактації характерно також те, що він передбачає обов'язок контрактанта
надавати виробнику певну допомогу в організації виробництва і здачі продукції,
в забезпеченні господарства тарою і пакувальними матеріалами, у видачі
промислових чи продовольчих товарів або комбікормів у порядку зустрічного
продажу (що не передбачено законодавством про поставку). Це випливає з поняття
договору контрактації та визначення обов'язків контрактанта щодо надання
допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її
транспортування на приймальні пункти і підприємства як істотної умови договорів
контрактації.

Контрактант зобов'язаний
вчасно і цілком розрахуватися за отриману продукцію. В іншому разі відповідно
до ст. 4 Указу Президента України від 16 березня 1995 р. № 227/95 "Про
заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві
України" підприємства оптової та роздрібної торгівлі незалежно від форм
власності сплачують пеню у розмірі 1,5% від суми платежу на користь
товаровиробника сільськогосподарської продукції та продовольства за кожен
банківський день прострочення платежу, якщо більший розмір пені не обумовлено
угодою сторін.

Для договорів
контрактації встановлено обов'язковий авансовий порядок оплати отриманої
продукції. Сторони зобов'язані визначити в договорі розмір такого авансу і
терміни його виплати. Так, для закупівель сільськогосподарської продукції за
держконтрактом встановлено обов'язковий порядок авансового платежу в розмірі
50% вартості законтрактованої продукції.

Для договору
контрактації є обов'язковими положення про відповідальність сторін, а також
вимога реального виконання зобов'язань. За невиконання або неналежне виконання
сторонами своїх зобов'язань за договором настає відповідальність у вигляді
неустойки і/чи відшкодування збитків. Відповідальність сторін за порушення
договору грунтується на принципі вини. Виробник звільняється від відповідальності
за невиконання зобов'язань, якщо вони не були виконані внаслідок стихійного
лиха, інших несприятливих умов або з вини контрактанта. Доказами настання цих
подій можуть слугувати висновки державної інспекції якості та сертифікації
сільськогосподарської продукції, ветеринарного нагляду, метеослужби, акти
страхових організацій тощо.

З моменту
посилення кризових явищ в економіці почали поширюватися бартерні
(товарообмінні) операції. Відповідно до ст. 715 ЦК за договором міни (бартеру)
кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в
обмін на інший. Отже, згідно з положеннями ЦК скасовано відмінності між
категоріями "міна" та "бартер", з огляду на те, що вони
застосовуються як синоніми. Свого часу застосування цих договорів у сільському
господарстві відіграло певну позитивну роль: давало змогу діяти за умов великої
інфляції. Нині уряд намагається скоротити обсяг товарообмінних операцій через
те, що вони позбавляють товаровиробників обігових коштів1.

Біржові договори
щодо реалізації сільськогосподарської продукції. Особливе місце в системі
реалізації сільськогосподарської продукції український законодавець відводить
біржовим договорам, розвиток яких покладається на спеціалізовані аграрні біржі.
Створення системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента
України від 18 січня 1995 р. № 63/95 "Про заходи щодо реформування
аграрних відносин". У ньому було передбачено організацію й проведення на
Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф'ючерсними та форвардними
контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її
переробки із залученням до цього комерційних банків, як агентів-брокерів, з
подальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах.

Постановою
Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1995 р. № 916 схвалено Концепцію
організації біржового сільськогосподарського ринку. У п. 1 якої проголошено
перехід від державно-регульованої системи розподілу сільськогосподарської
продукції та сировини і фіксованих закупівельних цін до ринкової системи
переміщення товару від виробника до споживача, формування цін на основі попиту
й пропозиції, що об'єктивно стимулює створення різноманітних ринкових структур,
таких як ринок сировини і продовольства, оптові, роздрібні, спеціалізовані й
регіональні ринки.

Зростання ролі
біржової торгівлі, що відбулося останніми роками в Україні, також зумовлене
тим, що держава вважає цих учасників обороту сільськогосподарської продукції
необхідним елементом механізму експорту зерна з України. Зокрема відповідно до
підпункту "б" п. 1 Указу Президента України від 29 червня 2000 р. №
832/2000 "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку
ринку зерна" вжито заходів щодо запровадження порядку, за яким експорт
зерна здійснюється лише за експортними контрактами, укладеними та
зареєстрованими на акредитованих для таких операцій біржах.

Основними
інструментами фондового ринку є форвардний та ф'ючерсний контракти, які є
деривативами. Відповідно до п. 1.5 Закону України від 28 грудня 1994 р.
"Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22
травня 1997 р.) дериватив — це стандартний документ, що засвідчує право та/або
зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні
активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Згідно з
підпунктом 1.5.1 зазначеного Закону, форвардний контракт — це стандартний
документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери,
товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з
фіксацією цін такого продажу під час укладення цього контракту. Слід зазначити,
що будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитися від його
виконання виключно за наявності згоди іншої або у випадках, визначених
цивільним законодавством. Ф'ючерсний контракт засвідчує зобов'язання придбати
(продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених
умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами
контракту.

4. Особливості аграрно-правового
регулювання ринку зерна та заставних закупівель сільськогосподарської продукції

Кризові явища на
ринку зерна в Україні спонукали законодавця вишукувати механізм стимулювання
сільського товаровиробника до збільшення обсягів виробництва, з одного боку, а
з іншого — створити механізм забезпечення стабільності та державної підтримки
цієї галузі національної економіки.

Отже, заставні
закупівлі сільськогосподарської продукції є новим інструментом, який є
характерним саме для аграрного законодавства, оскільки найбільш повно враховує
та встановлює баланс між індивідуальними інтересами та інтересами суспільства в
цілому.

Сутність
заставних закупівель полягає ось у чому. Згідно з ч. З ст. 52 Закону України
від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні", до 31
березня відповідного поточного року у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів
України, затверджуються заставні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього
врожаю. Заставна ціна зерна (ціна підтримки) — це гарантована державою ціна
зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує
мінімальний прибуток, достатній для відтворення виробництва.

Після
затвердження заставних цін на зерно врожаю певного року відповідно до ст. 61
цього Закону Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, яким
призначено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 червня 2003 р
№374-р. ДАК "Хліб України", та уповноважені із забезпечення заставних
закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової
інформації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зерна та
заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання
укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку
Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із
забезпечення заставних закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних
закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна
протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника
про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний
агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення
заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до
якого сільськогосподарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій
рахунок.

За ст. 47
зазначеного Закону, сільськогосподарські товаровиробники, здійснюючи заставні
закупки зерна на підставі укладених договорів заставних закупок зерна,
передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з
укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок
зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні
протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським
товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання
заставного зерна є строковим. Перебіг строку зберігання заставного зерна у
зернових складах починається з приймання цього зерна на зберігання після 1
липня поточного року, але не може тривати довше, ніж до 1 березня наступного
року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровиробники мають право
витребувати заставне зерно у порядку, передбаченому цим Законом.

Сільськогосподарські
товаровиробники, згідно зі ст. 56 Закону України "Про зерно та ринок зерна
в Україні", мають право розпоряджатися заставним зерном лише після
повернення отриманих за заставною ціною коштів та відшкодування зерновим
складам витрат за зберігання зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до
закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сільськогосподарський
товаровиробник не витребував заставне зерно для подальшого продажу, воно
переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають
чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються
за рахунок коштів державного бюджету.

Як бачимо,
держава в особі Кабінету Міністрів України, встановлюючи мінімально гарантовані
ціни на зерно, які є складовою політики ціноутворення в Україні й спрямовується
на підтримку виробництва зерна, забезпечує сільськогосподарському
товаровиробнику мінімальний дохід від його діяльності задля забезпечення
відшкодування ним середньогалузевих витрат на виробництво та забезпечення
мінімального прибутку, достатнього для відтворення виробництва.

За обраною
концепцією, створений механізм не повинен позбавити сільськогосподарських
товаровиробників свободи у виборі партнерів для реалізації власної продукції,
тому що до закінчення терміну дії договору за ними зберігається право витребувати
здане у зерновий склад зерно, попередньо повернувши Державному агенту із
забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення
заставних закупок зерна отримані ним кошти при заставі зерна та відшкодувавши
витрати зерновому складу за зберігання такого зерна відповідно до умов ст. 58
зазначеного закону.

З моменту
введення в дію Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні"
Кабінет Міністрів України застосовував різні способи визначення заставних цін.
Так, 2002 р. заставні ціни на зерно базисних кондицій визначалися на рівні 50%
середньозваженої ціни, яка складеться на біржовому аграрному ринку на момент
укладення угоди про заставну закупівлю зерна ( див.: постанова від 29 квітня
2002 р. № 590 "Про визначення заставних цін та фінансове забезпечення
заставних закупівель зерна"). На період з 1 липня 2003 р. до 1 березня
2004 р. рівень заставних цін однієї тонни зерна базисних кондицій був
визначений Кабінетом Міністрів України встановленням твердих цін для різних
найменувань зернових культур, їх класу або групи ( див.: постанова від 3 липня
2003 р. № 1030 "Про встановлення рівня заставних цін на зерно").

Міністерством
аграрної політики України видано наказ від 11 червня 2002 р. № 156 "Про
затвердження Примірної форми договору про заставну закупівлю зерна в
сільськогосподарських товаровиробників", яким затверджено відповідну
примірну форму договору. Ця форма договору має застосовуватися з урахуванням
положень ст. 60 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні",
якою визначено істотні умови договору заставних закупок зерна. Такими є:
найменування заставного зерна; термін договору заставних закупок зерна; ціна на
заставне зерно; кількість заставного зерна; ціна зберігання; відповідальність
сторін; страхування ризиків випадкової загибелі та пошкодження заставного
зерна. Згідно зі ст. 638 ЦК такий договір вважається укладеним і, відповідно,
має певні правові наслідки, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх
істотних умов такого договору.

Застосування
заставних закупівель сільськогосподарської продукції є можливим також щодо
інших видів продукції. Слід згадати, що вперше заставні закупівлі зерна
згадуються в Указі Президента України "Про невідкладні заходи щодо
стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна", яким передбачено
подолання негативних наслідків сезонних і кон'юнктурних коливань обсягів
продажу і цін на зерно і хлібопродукти шляхом впровадження механізму заставних
закупок зерна, який передбачає закупку зерна у сільськогосподарських
товаровиробників в сезон збирання за заставними цінами та гарантування їм права
наступного продажу цього зерна за ринковими цінами в разі перевищення заставних
цін за умови відшкодування вартості зберігання такого зерна, а також
кредитування заставних закупок зерна, а починаючи з 2001 р. — їх бюджетне
фінансування.

Надалі
законодавець у ст.З Закону України від 18 січня 2001 р. "Про стимулювання
розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" як механізм
цінової політики і підтримування доходів виробників сільськогосподарської
продукції визначає можливість спрямовувати на забезпечення відтворення
виробництва сільськогосподарської продукції на основі запровадження заставних
цін (цін підтримки), регулювання доходів через систему державних дотацій та
субсидій. Отже, такий підхід відкриває шлях у майбутньому для ширшого і,
бажано, гнучкішого застосування такого механізму забезпечення.

Висновки

Таким чином на
підставі викладеного вище можемо зробити висновки, що в умовах ринкових
перетворень у сільському господарстві важливе значення має інститут
аграрно-договірних відносин, норми якого забезпечують створення майнових,
фінансових та інших передумов для ефективної господарської діяльності аграрних
товаровиробників. Товарно-грошові відносини потребують узгодженого регулювання,
яким і є договір, не обтяжений надмірно державним втручанням. Договір виступає
правовою формою регулювання економічних відносин усіх без винятку аграрних
підприємців. Така правова форма застосовується при здійсненні господарської та
іншої діяльності виробників аграрної продукції у відносинах з державними,
кооперативними і приватними партнерами. При здійсненні господарської діяльності
аграрні товаровиробники можуть здавати і брати в оренду цілісні майнові
комплекси, земельні ділянки цих підприємств. Класифікація договорів у
сільському господарстві ґрунтується на системі договірних зобов´язань, що
містяться у ЦК України. Відповідно до цього договірні зобов´язання
поділяють на договори: щодо переходу права власності (купівля-продаж,
дарування, рента, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції,
постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна); пов´язані
з передачею майна у тимчасове користування; про виконання робіт; про надання
послуг; про страхування; про кредитно-розрахункові відносини; про розпорядження
майновими правами інтелектуальної власності. Особливого значення особливо в
сучасний період набувають договори заставної закупівлі зерна.

Список
використаної літератури

1. Аграрне право України: Підручник / За ред. В. 3.
Янчука. — 2-е вид. — К., 1999. - С. 578.

2. Семчик В. И. Имущественно-правовые отношения в
сельском хозяйстве. — К., 1984. - С. 172.

3. Бычкова Ц. В. Новые подходы к решению
продовольственной проблемы: истинное и ложное // Государство и право. — 1992. —
№ 7. — С. 36.

4. Стативка A. H. Договоры в агропромышленном
комплексе Украины в условиях рынка. — Харьков, 1997. — С.86- 97.

5. Луць В. В. Контракта у підприємницькій діяльності:
Навч. noció. — 2-е вид., стер. - К., 2001. - С. 100.

6. Поліводський О. А. Правове регулювання реалізації
сільськогосподарської продукції // Організаційно-правові питання аграрної
реформи в Україні: Монографія / Кол. авторів. За ред. В. І. Семчика. - К, 2003.
— С. 200.

7. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної
Ради України. – 2003. - №№ 40-44. - Ст. 356.

8. Закон України від 18 січня 2001 р. "Про
стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років.

9. Закон України "Про зерно та ринок зерна в
Україні" від 4 липня 2002 р.