Національна академія державного управління при Президентові України

КАФЕДРА ПРАВА І ЗАКОНОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ

Творча робота з навчальної дисципліни "Основи права в управлінні"

Виконав:
слухач Сметанін С.Ю.

факультету публічного управління

спеціальності "Електронне урядування"

денна форма навчання І курс, 7 академічна група

Перевірив:
викладач Карпенко О.А.

Київ-2010

Зміст

Завдання

1. Громадянське суспільство і правова держава. Поняття та основні ознаки правової держави

1.1 Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

2. Позачергові вибори в конституційному праві: підстави, особливості, наслідки

3. Поняття адміністративного процесуального права

4. Використана література

Завдання

1. Громадянське суспільство і правова держава. Поняття та основні ознаки правової держави.

2. Позачергові вибори в конституційному праві: підстави, особливості, наслідки.

3. Поняття адміністративного процесуального права.

1. Громадянське суспільство і правова держава. Поняття та основні ознаки правової держави

1.1 Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

Характеризуючи громадянське суспільство і правову державу, ми зупинимось на їх співвідношенні, окреслимо і розкриємо їх принципи і ознаки, сформулюємо їх визначення. Обидва ці феномени існують відносно незалежно. Держава не може ототожнюватися з суспільством. В іншому випадку і суспільство, і державу необхідно було б характеризувати як режим тоталітаризму, що означає ліквідацію будь-якої різниці між державою і суспільством, поглинання першою другого. Проте між ними має бути певна дистанція, яка і забезпечує демократію, відповідний рівень свободи суб'єктів громадянського суспільства. Водночас ця межа відносна, а не абсолютна, бо держава за своєю сутністю є необхідною для існування і розвитку громадянського суспільства. Г. Гегель не вважав державу чимось зовнішнім відносно громадянського суспільства і пояснював їх взаємозв'язок діалектично. Він вказував, що громадянське суспільство є єдністю різних індивідів, які його складають. Кожен індивід має власні, інколи навіть протилежні інтереси. Для їх узгодження необхідна держава. Саме вона є організацією загального зв'язку кожного з кожним.

Отже, підкреслюючи об'єктивний характер походження і необхідність держави для формування і розвитку громадянського суспільства, Г. Гегель в той же час доводив своє вчення до крайності, стверджуючи, що держава - це абсолютна мета його існування. Приблизно аналогічну позицію займав М. Вердяєв стверджуючи, що держава у суспільстві є об'єктивно необхідною та існує в ньому до певних меж.

Аналіз літературних і нормативних джерел дає можливість виділити такі принципи громадянського суспільства, що у більшості випадків випливають з Конституції України або прямо передбачені нею і які водночас, з певною часткою умовності, можна вважати також і Його ознаками:

свобода та ініціативність особистості, що спрямовані на задоволення розумних потреб членів суспільства без шкоди для його загальних інтересів (статті 22, 23, 29 тощо Конституції України);

розвиток суспільних відносин відповідно до фундаментального принципу кантівської філософії, за яким людина завжди повинна розглядатися як мета і ніколи як засіб (статті 21, 22 Конституції України);

ліквідація відчуженості людини, неприйняття людьми соціально-економічних реформ і перетворень, економічних і політичних структур та інститутів (статті 34, 35 Конституції України);

реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей у політиці, економіці, духовній сфері життя суспільства (ст.24 Конституції України);

постійний захист прав і свобод людини і громадянина, який зумовлює необхідність визнання незалежності громадянського суспільства щодо держави (ст.22 Конституції України);

плюралізм усіх форм власності, серед яких приватна власність в її різних формах посідає домінуюче місце як основа ініціативної, творчої, підприємницької та іншої господарської діяльності. Реальне і практичне визнання того факту, що тільки власник може бути дійсно вільною і незалежною щодо держави особою (ст.41 Конституції України);

існування в абсолютній більшості так званого середнього прошарку, який здатний стати повноцінним виробником і споживачем і бути соціальною базою громадянського суспільства. Відсутність поляризації населення на надзвичайно заможних і дуже бідних (ст.48 Конституції України);

плюралізм духовного життя суспільства, в основі якого визнання і реальне забезпечення гуманістичних та демократичних загальнолюдських цінностей (ст.15 Конституції України);

офіційна заборона і практична відсутність з боку держави та інших соціальних суб'єктів жорстокої регламентації і будь-якого втручання в приватне життя членів суспільства (ст.32 Конституції України);

існування і функціонування розвинутої соціальної структури, яка гарантує задоволення різноманітних інтересів різних груп і верств населення;

активна участь у всіх сферах суспільного життя недержавних самоврядних людських спільностей (сім'я, корпорація, господарські товариства, громадські організації, професійні, творчі, спортивні, етнічні, конфесійні та інші об'єднання, діяльність яких врегульована статтями 36-40 Конституції України);

розвиток ринкових відносин, у яких, відповідно до своєї сутності, беруть участь на рівних засадах суб'єкти всіх форм власності і видів господарської діяльності (ст.42 Конституції України);

визнання і гарантування ідей верховенства права, що відображається у його поділі на публічне і приватне, теорії розподілу права і закону та визнанні, що право може існувати поза своєю інституційною формою - законодавством. Магістральна орієнтація права на людину трудівника і власника, на рівний правовий статус у сфері приватного права державних, громадських структур і окремого громадянина;

підпорядкованість громадянському суспільству демократичної правової соціальної держави, сутність соціальної спрямованості якої виявляється в тону, що держава, використовуючи всю гаму відповідних демократичних владно-управлінських засобів, забезпечує своїм громадянам економічну та іншу безпеку, особисту свободу і суспільну злагоду.

Держава має виконувати певні вимоги-принципи, які б відповідали принципам громадянського суспільства. Причому держава відіграє для своїх громадян консолідуючу роль, у ній панує право як загальна міра свободи рівності і справедливості у суспільстві, що і визначає зміст чинних законів та інших правових актів; на високому рівні врегульований і забезпечений правовий статус людини і громадянина; достатньо розвинута система чинного законодавства; держава, її органи і посадові особи та суспільство, що складається з народу, націй, етнічних груп, окремих громадян - взаємно відповідальні; провідну роль у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій між усіма соціальними суб'єктами відіграють судові органи; у суспільстві панує законність і правопорядок внаслідок ефективної діяльності правоохоронних органів; громадянам притаманний високий рівень правосвідомості і правової культури; забезпечено цивілізований рівень добробуту громадян, їхню особисту свободу, соціальну злагоду і спокій.

Отже, громадянське суспільство - це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина. [1]

1. Поняття та основні ознаки правової держави.

У французькій правовій науці поняття правової держави ототожнюється, насамперед, з принципом законності як обов'язку дотримуватись закону. Даний принцип є обмеженням адміністративної влади, ліберальним чинником в адміністративних режимах, який вимагає поділу повноважень між законодавчими й адміністративними органами, визнання закону головним джерелом законності.

У Великобританії принцип правової держави має вираз принципу верховенства права, що передбачає легітимну основу влади та грунтується на наданих законом повноваженнях; закон має відповідати мінімальним критеріям справедливості.

Аналізуючи загальне для Заходу розуміння правової держави, Ж. Зіллер виділяє такі її елементи як здійснення державної влади на основі чіткого надання компетенції, дотримання політичною владою й адміністрацією закону, обов'язкового для всіх, наявністю у самому законі певної кількості приписів справедливості.

У російській юридичній літературі до ознак правової держави традиційно відносять юридичний захист особи, високу правову культуру громадян, дотримання законності, ефективно діючі правоохоронні органи, свободу і господарську самостійність у сфері виробництва та споживання, стабільність конституційного порядку, верховенство закону в ієрархії нормативних актів, юридичну рівність громадян, відлагоджений механізм правового захисту особи, вищий контроль за дотриманням законів, народовладдя, самоврядування, рівноправність, повагу до прав та гідності особи, єдність прав і обов'язків, верховенство законодавчої влади.

Сучасними українськими дослідниками правова держава позначається за соціально-змістовними ознаками як держава, у суспільному і державному житті якої панують закони, що закріплюють основні права громадян, виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Врегулювання відносин між особою і державою здійснюється за принципом: "Особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом", встановлена взаємовідповідальність особи і держави, громадянам притаманна правова культура, а самі вони обізнані з життєво необхідними юридичними законами та вміють використовувати їх. А за формальними ознаками - характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи, високим становищем у суспільному житті судових органів, повсюдним виконанням законів і підзаконних нормативних актів.

Думка про неоднакове розуміння поняття правової держави, теоретико-понятійну специфіку і своєрідну формальну архітектоніку правової держави стверджується, таким чином, дослідженням самого поняття правової держави, співставленням його розуміння у різних правових системах.

Можна вести мову, таким чином, лише про певні загальні риси правової держави.

Правова держава у матеріальному відношенні орієнтується на високі ідеали нормотворчості, зв'язуючи законодавство конституційними принципами і нормативно встановлюючи систему прав громадян, у тому числі таких "надпозитивних", як людська гідність, свобода, справедливість. Саме названі цінності залишаються основою смислової визначеності та умовою реалізації вимог, пов'язаних з ідеалами і символами віри, які не можуть бути відкинуті. У такому контексті правової держави право розглядається як нерозривна єдність формальних і матеріальних елементів, як сукупність норм об'єктивного права та суб'єктивних прав, що поєднуються з обов'язками, породжуючи відповідальність. Відтак, соціальний лад перетворюється у правопорядок, а відносини людей - у правовідносини.

У понятті правової держави простежуються декілька аспектів: обмежуючий і регулятивний, матеріальний і формальний.

З одного боку, право обмежує, детермінує державу, зв'язує і контролює останню, а, з іншого - упорядковує її діяльність через позитивне правове регулювання форм, у яких ця діяльність має здійснюватись. Наведені прояви впливу права досить тісно переплітаються, є взаємодоповнюючими чинниками. Право має щодо держави не лише обмежуючий вплив; воно надає їй могутніх позитивних регулятивних сил, здатне масштабно примножити її позитивні регулятивні функції. Держава, у свою чергу, спроможна надати праву не тільки належної форми, а й наповнити його зміст етичними ідеалами, актуалізувати його суспільне призначення та зберегти суспільну цінність. Обмежуючий, детермінуючий аспект правової держави є надзвичайно важливим, тому це дослідження переважно йому присвячене. І лише, оскільки правова зв'язаність держави реалізується у відповідних правових формах (а правові форми діяльності держави, процедурно-процесуальна регламентація діяльності органів державної влади, її посадових осіб обумовлюються необхідністю контролювання влади та утримання в рамках права) - дані правові форми і процедури відповідно стали предметом вивчення.

Правова держава - це публічно-правовий союз народу, заснований на праві як легітимованих суспільством нормах та політичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, державна влада у якій здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини та громадянина, верховенства права, поділу влади, інституціоналізації і юридичної форми діяльності органів державної влади, їх посадових та службових осіб. [2]

Ознаками громадянського суспільства є: а) приватна власність, вільна праця, підприємництво; б) існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі; в) різноманітність виховання, освіти, науки, культури; г) наявність незалежної системи засобів масової інформації; ґ) вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей; д) переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та суспільного життя на засадах свободи, незалежності й недоторканності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, у якій лише юридичними засобами забезпечуються верховенство права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави й особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

До основних ознак правової держави слід віднести такі: а) вона сприймається як об'єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей; б) у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів; в) вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації; г) розвинена система чинного законодавства; д) взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб; е) провідна роль суду у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій; є) ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку; ж) високий рівень правосвідомості та правової культури громадян, професіоналізму працівників правоохоронних органів тощо. [1]

2. Висновки.

Передумовами створення правової держави, є свідома потреба народу брати участь у державних та суспільних справах; наявність в суспільстві міцного правопорядку, непорушної законності та конституційності; затвердження принципу плюралізму думок в усіх сферах життя суспільства і держави; розвиток системи самоуправління народу. Поступове розширення та поглиблення в економіці, політиці, культурі, науці, соціальній сфері принципів реальної демократії. Отже, формування правової держави можливе лише на основі розвинутого громадянського суспільства.

Взаємовідносини між громадянським суспільством та державою носять складний, конфліктний характер. Але при дійсно демократичному режимі держава і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, як самостійні суб’єкти суспільного життя. Тоді вирішення суспільних проблем здійснюється шляхом компромісу між державою та суспільством.

Правова держава стала важливим етапом в розширенні свободи індивіда та суспільства. Але, в своєму класичному, ліберальному варіанті концепція правової держави робить акцент на формальній, правовій рівності, не торкаючись проблем досягнення фактичної, соціально-економічної рівності громадян.

В Україні розбудова правової держави означає набуття нею таких рис: належність всієї влади народові, верховенство закону, повага гідності особи, непорушність її прав, свобод, інтересів, забезпечення постійного контролю за діяльністю виконавчо-розпорядчих органів органами народного представництва.

2. Позачергові вибори в конституційному праві: підстави, особливості, наслідки

У загальному вигляді вибори - це волевиявлення народу з метою формування органів державної влади чи місцевого самоврядування шляхом голосування.

За формою здійснення вибори вважаються специфічною, урегульованою законом діяльністю уповноважених органів і громадян, спрямованою на формування органів державної влади та місцевого самоврядування. [3]

За часом проведення вибори в Україні розрізняють чергові, позачергові та повторні.

За суб'єктами пасивного виборчого права розрізняють вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів Автономної Республіки Крим, депутатів обласних, районних, міських, селищних і сільських рад, міських, селищних, сільських голів.

Порядок проведення в Україні виборів до представницьких органів держави регулюється кількома законами України: "Про вибори народних депутатів України", "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, "Про вибори Президента України" і "Про Центральну виборчу комісію". [4]

1. Підстави проведення позачергових виборів

Президент України.

Відповідно до ст.108 Конституції України, повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

відставки;

неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

усунення з поста через імпічмент;

смерті.

Згідно зі статтею 103 Конституції України: "У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень".

Рішення про відставку та про призначення дострокових виборів президента приймає Верховна Рада України.

При цьому, згідно зі статтею 112 Конституції України, виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України. [5] [6]

Верховна Рада України.

Відповідно до ст.90 Конституції України, Президент України має право достроково припинити повноваження парламенту, якщо:

протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій;

протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Цією ж статтею Конституції введені й певні обмеження реалізації цього права Президента:

Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання;

Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України. [7]

Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Згідно з 28 частиною ст.85 Конституції України, Верховна Рада України може достроково припинити повноваження ВР АРК та призначити позачергові вибори до неї за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України. [8]

Місцеві Ради.

Відповідно до ст.28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" повноваження сільської, селищної, міської, районної в місті, районної, обласної ради можуть бути достроково припинені у випадках:

якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції України, законів, прав і свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих рішень у відповідність із законом;

якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у строки, встановлені цим Законом, або рада не вирішує питань, віднесених до її відання;

за рішенням місцевого референдуму.

Рішення про дострокове припинення повноважень місцевої ради та призначення позачергових виборів ухвалює Верховна Рада України.

Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної Ради

Згідно із ст.79 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", мерські повноваження можуть бути достроково припиненими у разі:

його звернення з особистою заявою до відповідної ради про складення ним повноважень голови;

припинення його громадянства;

набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

порушення ним вимог щодо обмеження сумісності його діяльності з іншою роботою (діяльністю), встановлених цим Законом;

визнання його судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошення таким, що помер;

його смерті;

за рішенням місцевого референдуму,

за рішенням відповідної ради, прийнятим шляхом таємного голосування не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради.

При цьому, рішення про проведення місцевого референдуму щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови приймається сільською, селищною, міською радою як за власною ініціативою, так і на вимогу не менш як однієї десятої частини громадян, що проживають на відповідній території і мають право голосу.

А за наявності рішень суду про визнання розпоряджень чи дій сільського, селищного, міського голови незаконними, висновків відповідного комітету Верховної Ради, Верховна Рада України може призначити позачергові вибори сільського, селищного, міського голови. Питання про призначення Верховною Радою України позачергових виборів сільського, селищного, міського голови може порушуватись перед Верховною Радою України відповідною сільською, селищною, міською радою, головою обласної, Київської, Севастопольської міської державної адміністрації.

До того ж, повноваження сільського, селищного, міського голови припиняються з дня прийняття місцевим референдумом або відповідною радою рішення про це, а в разі призначення Верховною Радою України позачергових виборів сільського, селищного, міського голови - у день обрання головою іншої особи.

Частина 2 Ст.15 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" передбачає, що позачергові місцеві вибори призначаються не пізніш як за 70 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 60 днів до дня виборів. [9]

2. Особливості проведення позачергових виборів

Стаття 77 Основного закону передбачає, зокрема: "Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом".

А стаття 106 формулює: "Президент України:.7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією".

Як бачимо, парламент узагалі не має повноважень для призначення позачергових виборів самого себе - рішення ухвалює глава держави.

Також потрібне рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, яке теж не лежить у сфері її компетенції. Стаття 106, пункт 8 засвідчує, що Президент "припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією".

Стаття 90 Конституції: "Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;

2) протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді".

Фактично те саме дублює Закон про вибори народних депутатів у статті 14, пункт 3: "Позачергові вибори депутатів призначаються Президентом України в порядку, встановленому Конституцією України".

Позачергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із достроковим припиненням повноважень Президента України у випадках, передбачених Конституцією України.

Стаття 16. Порядок призначення виборів Президента України

1. Вибори Президента України призначаються Верховною Радою України. Про призначення виборів Президента України Верховна Рада України приймає постанову.

2. Верховна Рада України приймає постанову про призначення чергових або позачергових виборів Президента України з підстав, визначених Конституцією України та цим Законом".

Не меншу увагу законодавець приділив і питанню територіальної організації позачергових виборів. Згідно з положеннями нової статті 102-1 Закону, для проведення позачергових виборів депутатів використовуються територіальні виборчі округи та закордонні виборчі дільниці, утворені для проведення останніх виборів депутатів.

Рішення ЦВК про утворення територіальних виборчих округів з останніх виборів депутатів із зазначенням їх номерів, меж та центрів округів публікується Комісією у триденний строк з дня початку виборчого процесу в газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр", а також у семиденний строк з дня початку виборчого процесу - в регіональних друкованих засобах масової інформації.

Для проведення позачергових виборів депутатів використовуються звичайні виборчі дільниці, утворені для проведення останніх виборів депутатів.

Таким чином, законодавець і в цій нормі намагався максимально спростити для ЦВК процедуру утворення територіальних виборчих округів та виборчих дільниць. Проте положення вищезгаданої норми щодо обов’язку публікації відповідних рішень ЦВК у регіональних ЗМІ викликає низку запитань. По-перше, хто повинен визначити перелік регіональних ЗМІ, публікація в яких відповідних рішень ЦВК буде вважатись достатнім виконанням вимоги Закону. По-друге, чи не призведе вказана невизначеність цього законодавчого положення до зайвих судових оскаржень з боку політичних сил, зацікавлених, наприклад, у зриві виборів чи принаймні у провокуванні недовіри до дій ЦВК з боку суспільства.

3. Наслідки проведення позачергових виборів

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

1) дійсні - це вибори, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;

2) недійсні - вибори, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

4. Висновки.

У демократичному політико державотворчому процесі інститут виборів реалізує функції: залучення широких народних мас до безпосередньої участі в політиці, формування вищих і місцевих органів влади, надання владних повноважень виборчим органам і особам; легітимації і стабілізації відповідної політичної системи; активного взаємозв‘язку між громадським суспільством і державою; конкуренції між політичними силами, яка веде до оновлення політичної еліти, представництва інтересів соціальних груп.

Отже вибори, перевибори - є одним з головних суспільно-політичних інститутів, що реалізують суверенні права й волю народу щодо держави. Але стосовно України основний лейтмотив дострокових виборів - це боротьба за досить потужні залишки колишньої державної власності, основу якої становить земля і природні ресурси. Це боротьба між найбільшими фінансово-промисловими групами за контроль над основними фінансово-промисловими потоками. Врешті, це боротьба за контроль над постачанням і розподілом енергоресурсів. Все інше - лише похідні від цих складників лейтмотиву виборів.

3. Поняття адміністративного процесуального права

Адміністративно процесуальне право - підгалузь адміністративного права, що складається з правових норм, якими регламентуються процес, форми, порядок і методи реалізації матеріальних норм адміністративного права. Норми адміністративного процесуального права регулюють адміністративний процес у його широкому і вузькому розумінні. Основний масив норм адміністративного процесуального права систематизовано в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Крім того, адміністративно процесуальні норми містяться у Конституції України, законах та підзаконних нормативних актах, що регулюють порядок і процедуру здійснення організаційно-управлінських та установчо-регулятивних функцій суб'єктів адміністративного права. [10]

Однією з особливостей адміністративного права є те, що воно, на відміну від інших галузей права (кримінального, цивільного), включає в себе як матеріальні, так і процесуальні адміністративні норми. Тобто, адміністративно-процесуальне право виступає як підгалузь адміністративного права. На сьогоднішній день можна стверджувати, що в Україні розвивається адміністративно-процесуальне право як самостійна галузь права, що характеризується своїм предметом і методом, своєю нормативно-правовою базою. Адміністративно-процесуальне право являє собою систему адміністративно-процесуальних норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з розглядом і вирішенням конкретних адміністративних справ. Розуміння сутності адміністративно-процесуального права безпосередньо залежить від розуміння сутності адміністративного процесу. [11]

1. Поняття адміністративного процесу

З'ясування сутності адміністративного процесу слід розпочати з аналізу його принципів, тобто основоположних ідей, згідно з якими здійснюється адміністративно-процесуальна діяльність: законності; рівності громадян перед законом і органом, що розглядає справу; об'єктивної істини; охорони інтересів особи і держави; офіційності адміністративного процесу; гласності; здійснення процесу державною мовою і забезпечення права користуватися рідною мовою; презумпції невинності та правомірності дій громадян; швидкості та економічності процесу; самостійності в прийнятті рішення.

У діяльності виконавчо-розпорядчих органів постійно виникає потреба розгляду і вирішення питань управлінського характеру щодо конкретних юридичних або фізичних осіб. Наприклад, про державну реєстрацію підприємств, видачу ліцензій або патентів, приватизацію громадянами житла, виділення земельних ділянок під будівництво, притягнення до дисциплінарної або адміністративної відповідальності тощо.

Такі питання прийнято називати індивідуальними управлінськими справами або адміністративними справами.

Для того, щоб правильно вирішити ту чи іншу адміністративну справу (конкретне, індивідуальне управлінське питання), необхідно реалізувати відповідну норму матеріального адміністративного права, тобто застосувати приписи, які вона містить, щодо конкретного індивідуального випадку.

Реалізація здійснюється шляхом застосування органами державного управління матеріальних норм з додержанням певної процедури, тобто у визначеному порядку.

Для різних категорій адміністративних справ існують відповідні процедури. Кожна з таких процедур являє собою систему установлених державою обов'язкових правил. Ці правила закріплюються в нормативних актах і виступають як адміністративно-процесуальні норми.

Отже, адміністративно-процесуальна норма - це встановлені або санкціоновані державою обов'язкові правила, відповідно до яких регламентується порядок вирішення адміністративних справ, порядок реалізації матеріальних норм адміністративного права.

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів з вирішення адміністративних справ на підставі адміністративно-процесуальних норм прийнято називати адміністративно-процесуальною діяльністю.

Адміністративно-процесуальну діяльність, здійснену у рамках конкретної адміністративної справи прийнято називати провадженням у адміністративній справі або адміністративним провадженням.

Отже, адміністративно-процесуальна діяльність конкретизується і об'єктивується у рамках конкретних адміністративних проваджень.

Усі існуючі адміністративні провадження органічно пов'язані між собою, перебувають у постійній взаємодії і взаємопроникненні, наділені багатьма загальними ознаками, а їх сукупність має інтегративні якості і властивості цілісної системи. Це правове явище (сукупність адміністративних проваджень) прийнято називати адміністративним процесом. До ознак, які дозволяють розглядати адміністративний процес як самостійне правове явище, слід віднести:

наявність чітко визначеної сфери виникнення, існування і припинення адміністративних справ (це сфера державного управління);

особливі правила вирішення адміністративних справ, які закріплені в адміністративно-процесуальних нормах (нормативність адміністративного процесу);

обов'язкова участь у вирішенні таких справ органів державного управління або їх посадових осіб;

додержання принципів адміністративного процесу.

Принципи адміністративного процесу. Здійснення адміністративного процесу ґрунтується на системі принципів, до яких належать: законність; охорона інтересів держави і особи; публічність або офіційність; самостійність і незалежність у прийнятті рішень; об'єктивна (матеріальна) істина; гласність; рівність учасників процесу перед законом; швидкість і економічність; здійснення процесу національною мовою; відповідальність посадових осіб.

1. Законність. Даний принцип виражений у тому, що адміністративний процес як діяльність суто юридична здійснюється тільки на основі спеціальних процесуальних норм. Державні органи діють в адміністративному процесі у межах закріпленої за ними компетенції.

2. Охорона інтересів держави і особи. Цей принцип відображає демократизм адміністративного процесу. Органи, що розглядають індивідуальні справи і приймають по них рішення, зобов'язані забезпечити захист інтересів держави, громадського порядку, прав і свобод особи, інтересів підприємств, організацій, закладів. Громадянам надається юридична допомога, вони можуть користуватися послугами адвоката. Послідовне, повне і неухильне врахування інтересів держави і особи безпосередньо відбивається на ефективності адміністративного процесу і є обов'язком будь-якого органу або посадової особи, що розглядає і вирішує адміністративну справу.

3. Публічність (офіційність). Даний принцип адміністративного процесу полягає в його доступності для громадян. Розгляд конкретних справ, збирання необхідних доказів і матеріалів є обов'язком державних органів та їх посадових осіб. Усе це здійснюється за рахунок держави.

4. Самостійність і незалежність у прийнятті рішень. Вирішувати ті справи, що входять до кола повноважень органу або посадової особи є їх обов'язком. Державний орган може ухилитися від розгляду і вирішення індивідуальної справи, перекласти на будь-кого свої обов'язки.

5. Об'єктивна (або матеріальна) істина. Даний принцип означає, що всі справи розглядаються всебічно, збираються, перевіряються і враховуються всі необхідні матеріали і докази.

6. Гласність. Принцип гласності передбачає можливість учасникам адміністративного процесу безпосередньо ознайомлюватися з усіма матеріалами по справі і розглядати його відкрито. Вимога про відкритий розгляд справи означає, що відповідний орган або посадова особа зобов'язані своєчасно повідомити учасникам про місце, час розгляду справи.

7. Рівність учасників адміністративного процесу перед законом. Цей принцип визначається конституційним положенням про рівність усіх громадян України. Законодавством закріплено статус сторін процесу, встановлено їхні права та обов'язки як учасників адміністративно-процесуальних відносин. Кожна зі сторін має право брати участь в усіх стадіях процесу, надавати докази і вимагати їх розгляду.

8. Швидкість та економічність. Цей принцип є наслідком оперативності як властивості управлінської діяльності. Він забезпечується закріпленням у законодавстві строків, у межах яких здійснюється провадження по індивідуальних справах, виконуються рішення.

9. Провадження процесу національною мовою. Цей принцип зумовлений багатонаціональним складом населення України і закріплений законодавче. У ст. З Закону України "Про мови" зазначається, що в роботі державних, громадських органів підприємств, закладів, організацій, розташованих у місцях мешкання більшості громадян іншої національності, поряд з українською може використовуватися мова національності або мова, яка прийнятна для всього населення.

10. Відповідальність посадових осіб. Порушення встановленого порядку адміністративно-процесуальної діяльності, бюрократичне ставлення до громадян та їхніх звернень тягне застосування до винуватців заходів дисциплінарної, матеріальної та кримінальної відповідальності. Так, ст.27 Закону "Про об'єднання громадян" передбачає відповідальність посадових осіб легалізуючих органів за порушення законодавства про об'єднання громадян.

Суб'єкти адміністративного процесу. Адміністративний процес характеризується різноманітністю суб'єктів. Як сторони (учасники, суб'єкти) в адміністративному процесі виступають юридичні і фізичні особи; виконавчо-розпорядчі органи держави і місцевого самоврядування; адміністрації підприємств, закладів, організацій і громадські організації; політичні партії і органи суспільної самодіяльності; об'єднання громадян і просто громадяни, а також іноземці і особи без громадянства тощо.

Аналіз усього масиву учасників адміністративно-процесуальних відносин дає змогу виділити п'ять груп суб'єктів адміністративного процесу:

1) громадяни;

2) виконавчо-розпорядчі органи та структурні частини їхнього апарату;

3) об'єднання громадян та їх органи, а також органи самоорганізації населення, що мають адміністративно-процесуальну правосуб'єктність;

4) державні службовці та посадові особи, що наділені адміністративно-процесуальними правами і обов'язками;

5) інші державні органи та їх посадові особи.

Крім зазначених видів адміністративних провадженнь, до змісту адміністративного процесу, а також до адміністративно-процесуального права входять певні загальні адміністративні процедури, що здійснюються всіма органами виконавчої влади в межах наданих їм повноважень і не мають прив'язки до вирішення конкретно визначених справ. [12]

2. Висновок

На сьогоднішній день адміністративно-процесуальне право не систематизоване, хоча таке завдання ставиться в Концепції реформи адміністративного права, зокрема, прийняття Адміністративно-процесуального кодексу, Адміністративно-процедурного (процедурального) кодексу.

Станом на сьогодні адміністративне право в Україні є конгломератом матеріальних та процесуальних норм. Тобто, адміністративно-процесуальне право є складовою частиною адміністративного права в цілому. і перед представниками адміністративно-правової науки окреслюються три перспективи:

– задекларувати і відокремити нову галузь права - адміністративно-процесуальне як сукупність норм, що забезпечують порядок функціонування як публічної адміністрації, так і адміністративних судів;

– виділити в окрему галузь лише норми, які встановлюють порядок розгляду публічно-правових спорів в судах;

– об’єднати як матеріальні, так і процесуальні норми, що регулюють організацію і діяльність публічної адміністрації та адміністративних судів під єдиною вивіскою „Адміністративне право”.

Найчастіше і адміністративно-матеріальні, і адміністративно-процесуальні норми знаходяться в одних і тих же джерелах: КпАП України, законах України "Про державну службу", "Державну виконавчу службу", "Про звернення громадян" та ін. Особливість адміністративно-процесуальних правовідносин, на відміну від більшості адміністративних правовідносин, полягає в тому, що вони є горизонтальними, тобто в їх межах забезпечується однаковий правовий рівень всіх учасників. Проте, така рівність має місце до певного часу - до винесення рішення у даній адміністративній справі. Слід зазначити й те, що саме в адміністративно-процесуальних правовідносинах практично реалізуються матеріальні адміністративні норми.

4. Використана література

1. Олійник А.Ю. Правознавство

2. http://pidruchniki.com.ua/12920522/pravo/ponyattya_oznaki_gromadyanskogo_suspilstva_pravovoyi_derzhavi

3. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М., Теорія держави і права Академічний курс Підручник Київ 2006 http://ebk.net.ua/Book/law/zaychuk_tdp/part2/702. htm

4. Годованець В.Ф. Конституційне право України http://textbooks.net.ua/content/category/14/14/20/

5. Годованець В.Ф. МАУП Конституційне право Конспект лекцій 2-ге видання, стереотипне Київ 2001 http://www.pravo. vuzlib.net/book_z1650_page_12.html

6. Закон України Про вибори Президента України http://zakon. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi? page=1&nreg=474-14

7. 6. Конституція України - Розділ V - http://www.rada.gov.ua/konst/CONST1. HTM#r5

8. 7. Конституція України - Розділ ІV - http://www.rada.gov.ua/konst/CONST1. HTM#r4

9. 8. Конституція України - Розділ Х - http://www.rada.gov.ua/konst/CONST1. HTM#r10

10.9. Конституція України - Розділ ХI - http://www.rada.gov.ua/konst/CONST1. HTM#r11

11.10. Юридичний он-лайн портал http://cyclop.com.ua/content/view/958/58/1/3/

12.11. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. - Вид. друге, перероб. і доп. http://pravoznavec.com.ua/books/141/9664/13/#chapter

13.12. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, - 1999. - 736 с. http://www.pravo. vuzlib.net/book_z1107_page_31.html