Уряд – основний орган виконавчої влади Польщі

Реферат на тему:

"
Уряд – основний орган виконавчої влади Польщі
"

1
. Організація виконавчої влади

В усіх країнах з республіканською формою правління виконавчу владу, як правило, здійснює уряд даної країни.

Уряд – це колегіальний орган виконавчої влади, що володіє загальною компетенцією здійснення керівництва державним управлінням. Він очолює адміністративну, тобто виконавчо-розпорядчу, діяльність в країні, під його керівництвом знаходяться державний апарат, збройні сили, фінанси держави, іноземні справи.

Виконавчу владу в Польщі здійснює уряд. Відповідно до Конституції урядом Польщі є Рада Міністрів, яка здійснює внутрішню та зовнішню політику Республіки Польща. Рада Міністрів керує всією урядовою адміністрацією.

Рада Міністрів приймає рішення з усіх питань державної політики, які Конституційним Законом або іншим законом не були залишені за Президентом, за іншим органом державної виконавчої влади чи за органом самоврядування.

Рада Міністрів, зокрема:

1) забезпечує виконання законів;

2) видає розпорядження, що мають силу закону, із збереженням умов, визначених;

3) керує, координує та контролює роботу всіх інших органів державної виконавчої влади, несучи відповідальність за їхню роботу перед Сеймом;

4) охороняє згідно із законами інтереси Державної скарбниці;

5) складає проект бюджету та інших фінансових планів держави, а після затвердження Сеймом керує їх виконанням;

6) здійснює у межах та формах, встановлених Конституційним Законом та іншими законами, нагляд за місцевим самоврядуванням, а також іншими видами самоврядування;

7) підтримує відносини та укладає договори з урядами інших країн, а також з міжнародними організаціями;

8) забезпечує зовнішню та внутрішню безпеку держави.

Особливу роль в уряді відіграє прем’єр-міністр – Голова Ради Міністрів. Від нього залежить підбір кандидатів до складу уряду. У нього є власний секретаріат. Для попереднього вирішення питань чи для їх кінцевого вирішення він скликає збори близьких йому міністрів.

Важливим повноваженням глави уряду є право здійснювати нагляд за місцевим самоврядуванням у межах і формах, визначених у Конституції. З питань «особливого значення» Президент може скликати так звану раду кабінету. Радою кабінету є, по суті, Рада Міністрів, яка засідає під головуванням Президента. Проте, як застережено в Конституції, раді кабінету не належить компетенція уряду.[1]

Рада Міністрів (Уряд) складається:

1) з Голови Ради Міністрів – як його глави;

2) із заступників Голови Ради Міністрів;

3) із міністрів;

4) із голів встановлених законом комісій та комітетів, що здійснюють функції вищих органів державної виконавчої влади.

В склад уряду часто включаються міністри без портфеля – особи, які не керують якими-небудь відомствами, але на засіданнях уряду мають право вирішального голосу. Інколи вони виконують окремі доручення прем’єр-міністра, координують роботу групи міністерств.[2]

У разі непризначення заступника Голови Ради Міністрів його обов'язки може виконувати один із міністрів.

Рада Міністрів працює колегіально. Організація та порядокїї роботи визначаються законом.

Міністри мають імунітет, рівний імунітету членів парламенту. Вони не повинні поєднувати посаду міністра з іншими посадами, повинні призупиняти професійну діяльність, не брати участі в угодах з державним майном.

2. Акти уряду

На виконання законів та відповідно до наданих ними повноважень Рада Міністрів видає розпорядження. Крім того, Рада Міністрів приймає постанови у межах своїх конституційних прав.

Голова Ради Міністрів керує роботою Ради Міністрів, а також координує та контролює роботу окремих міністрів. Він є службовим керівником усіх працівників урядової адміністрації. На виконання законів та відповідно до наданих ними повноважень Голова Ради Міністрів видає розпорядження.

Міністр керує певною ділянкою роботи державної виконавчої влади. Сфера діяльності міністра визначається законом.

Міністр керує певною ділянкою роботи державної виконавчої влади, користуючись допомогою державних секретарів та заступників міністра, призначуваних на посаду Головою Ради Міністрів за пропозицією міністра. На виконання законів та відповідно до наданих ними повноважень міністр видає розпорядження та накази.

Рада Міністрів за пропозицією ГоловиРади Міністрів може скасувати розпорядження чи наказ міністра.

У Конституції визначено порядок формування уряду. Зокрема, Президент призначає Голову Ради Міністрів і за його пропозицією призначає Уряд у складі, запропонованому Головою Ради Міністрів, протягом 14 днів з часу першого засідання Сейму або прийняття відставки Ради Міністрів. Призначення Президентом Голови Ради Міністрів відбувається одночасно з формуванням Ради Міністрів.

Голова Ради Міністрів, не пізніше як протягом 14 днів з дня призначення його на посаду, подає Сеймові програму діяльності Ради Міністрів разом з пропозицією виразити вотум довіри (процедура інвеститури уряду). Сейм виражає вотум довіри абсолютною більшістю голосів.

У разі непризначення Ради Міністрів, Сейм протягом 21 дня абсолютною більшістю голосів обирає Голову Ради Міністрів, а також запропонований ним склад Ради Міністрів. Президент затверджує обраний таким чином Уряд та приводить його до присяги.

У разі непризначення Ради Міністрів, Президент призначає Голову Ради Міністрів та за його пропозицією – Раду Міністрів, проте за умови, що Сейм виражає вотум довіри більшістю голосів.

Пропозицію щодо призначення міністрів закордонних справ, оборони та внутрішніх справ Голова Ради Міністрів подає, ознайомившись із думкою Президента.

У разі непризначення Ради Міністрів, Президент може розпустити Сейм або протягом 14 днів призначити Голову Ради Міністрів та Раду Міністрів на строк, не довший за шість місяців. Якщо до спливу цього строку Сейм не виразив вотуму довіри цьому Урядові, то Президент розпускає Сейм.

Після виборів президента, якщо навіть обрана та ж сама особа на новий строк, уряд формується заново.

Голова Ради Міністрів та міністри у присутності Президента складають присягу такого змісту:

«Стаючи на посаду Голови Ради Міністрів (міністра), урочисто присягаю зберігати вірність положенням Конституції, а благо Вітчизни та благополуччя громадян завжди вважати своїм найвищим обов'язком».

В Польщі уряд, будучи створеним главою держави, парламентом, не підкоряється вказівкам своєї партії; вважається, що він не може служити інтересам партії, а повинен відстоювати загальнодержавні інтереси. Фактично ж, в складі уряду знаходяться саме лідери партії, але головну роль відіграє не центральний орган партії, а її парламентська фракція.

Голова Ради Міністрів подає Президентові заяву про відставку Уряду у випадках, якщо:

1) скликається новообраний Сейм;

2) Рада Міністрів або Голова Ради Міністрів відмовляються від подальшого виконання своїх обов'язків;

3) Сейм не виражає Раді Міністрів вотуму довіри;

4) Сейм виражає вотум недовіри.

У випадку, якщо Голова Ради Міністрів подав заяву про відставку Уряду через причини, про які йдеться вище, Президент приймає відставку. Приймаючи відставку Уряду, Президент доручає йому виконання обов'язків доти, доки не буде призначено нову Раду Міністрів.

3. Відповідальність виконавчої влади

Відповідальність міністрів можлива за порушення закону при виконанні службових обов’язків, за кримінальні злочини (державну зраду та ін.), за порушення службових обов’язків. Вона може бути політичною, кримінальною, цивільною і дисциплінарною. Політична відповідальність можлива перед парламентом, президентом і прем’єр-міністром. Відповідальність перед парламентом виражається у винесенні ним вотуму недовіри уряду, у відмові в довірі уряду (це питання ставиться за ініціативою самого уряду) і як наслідок – звільнення уряду чи міністра у відставку.

Сейм може виразити вотум недовіри Раді Міністрів абсолютною більшістю голосів. Пропозиція про вотум недовіри може бути внесена не менш як 46 депутатами та поставлена на голосування не раніше як через сім днів з дати її внесення.

У випадку, якщо рішення щодо вотуму недовіри не було прийнято, повторна пропозиція з цього питання може бути внесена через три місяці з дати голосування за попередньою пропозицією. Цей строк не застосовується, якщо таку пропозицію вносить не менш ніж 115 депутатів.

Сейм, виразивши вотум недовіри, водночас обирає нового Голову Ради Міністрів, доручаючи йому сформувати Уряд. Таким чином можна говорити про наявність в даному випадку такої форми вотуму недовіри, як «конструктивний» вотум недовіри.

Якщо Сейм виразив вотум недовіри, не обравши водночас Голову Ради Міністрів, Президент приймає відставку Уряду або розпускає Сейм.

Крім того, Сейм може виразити вотум недовіри окремому міністрові. Міністр, якому Сейм виразив вотум недовіри, подає у відставку, а Президент приймає її. Міністр може відмовитися від подальшого виконання своїх обов'язків, подавши заяву про відставку на ім'я Голови Ради Міністрів.

Політична відповідальність перед главою держави виражається в усуненні міністра (звільненні у відставку) президентом.

Політична відповідальність перед прем’єр-міністром також виражається у вимозі прем’єра до міністра подати у відставку, зокрема у випадку протиріч з принципових питань.

Політична відповідальність уряду і міністрів має важливу особливість: вона можлива не тільки за правопорушення, але і без них, що частіше всього і буває. Тому вона і називається політичною. Парламент виражає недовіру уряду і міністрам за прорахунки в роботі, упущення, вважаючи політичну лінію уряду чи міністра неправильною та ін. За цими ж підставами застосовує форму політичної відповідальності президент чи прем’єр-міністр.

Таким чином, можна відмітити, що члени Ради Міністрів несуть перед Сеймом солідарну відповідальність за діяльність уряду, а також індивідуальну – за справи, що підлягають їх компетенції чи доручені їм Головою Ради Міністрів.

Форма кримінальної відповідальності міністрів за злочини, вчинені при виконанні службових обов’язків полягає в тому, що парламент не розпускає уряд, а лише пред’являє звинувачення. В даному випадку міністр підлягає судовій відповідальності, але судить його не звичайний суд, а особливий – Державний трибунал.

Цивільна відповідальність виражається в позовах по відношенню до уряду і міністрів за завдану фізичним чи юридичним особам шкоду у випадку порушення законів при виконанні службових обов’язків.

Дисциплінарна відповідальність індивідуальна. Вона виражається у стягненнях, що накладаються на міністрів президентом чи прем’єр-міністром за упущення по службі.

За пропозицією Голови Ради Міністрів Президент може вносити зміни в обов'язки окремих міністрів.

Воєвода є главою урядової адміністрації, а також представником Ради Міністрів у воєводстві. Порядок призначення та відкликання, а також сфера діяльності воєвод визначається законом.

Як представник уряду воєвода відповідає за дотримання закону та захист унітарного характеру держави, здійснює нагляд за роботою ради міста та її керівника (маршалка), може анулювати дії, коли вони суперечать закону, контролює кошти, а також такі питання, як служба в армії, залізниці, податки, надання поштових послуг, контроль за дотриманням громадянських прав, видання загальних правових актів, що мають важливе значення для здійснення державної політики, відповідає за відшкодування збитків від стихійного лиха. Він також має певну владу щодо нагляду за органами місцевого самоврядування, а саме: призначає голів районних державних адміністрацій, може також призупинити виконання резолюції та відіслати її на доопрацювання та ін. Урядова влада в області під його керівництвом відповідає за підтримання економічного розвитку та функціонування державної служби на обласному рівні. На воєводу покладено насамперед здійснення регіональної політики, але він не має ніяких владних повноважень щодо громадян.[3]

Хотілося б відмітити також те, що в останні роки в Польщі досить активно походили процеси реформування державного сектору. Так, поряд з економічною реформою та реформою державної служби в Польщі досить активно йшов процес реформування центрального уряду. Дана реформа мала на меті зменшення кількості міністерств, ліквідацію галузевих міністерств, усунення з міністерств функцій оперативного управління, концентрація діяльності на питаннях розробки політики та запровадження регуляторних механізмів.

У 1995 р. Польща подає заявку на вступ до Європейського Союзу, створює Комітет з європейської інтеграції. У 1996 р. відбувається реформування центральної адміністрації, заміна Ради Міністрів на Канцелярію прем’єр-міністра, об’єднання міністерств та центральних офісів, створення нових міністерств, серед яких – Міністерство внутрішніх відносин та державного управління, Урядовий центр стратегічних досліджень та ін. Зміни відбуваються в напрямку зменшення кількості міністерств, упорядкування та чіткого поділу їх повноважень.

Розширення повноважень Прем’єр-міністра було однією з найбільш помітних змін під час реформи влітку 1996 року. Він, безсумнівно, є головою уряду, який узгоджує роботу міністерств, призначає і звільняє з посад міністрів та ін. Такий перерозподіл функцій є важливою умовою вдосконалення процесу прийняття рішень з метою завершення реформування організацій.[4]

Паралельно з цими змінами після тривалого обговорення, нарешті, був прийнятий Закон «Про державну службу» (5 липня 2006 р.). Відповідно до Закону передбачалося створення посади генерального директора офісу в усіх міністерствах, центральних установах та державних адміністраціях на регіональному рівні (офіси воєвод). Запровадження цієї посади в структурах уряду дозволило провести чітке розмежування між політичними та адміністративними посадами, які повинні обіймати професійні державні службовці.

Генеральний директор офісу відповідає за внутрішнє функціонування офісу, який йому підпорядкований та підзвітний міністру, щодо якості та ефективності його роботи. Він вирішує питання звільнення та прийняття на роботу персоналу, усі питання, які відносяться до їх кваліфікації та вмінь, навчання та покращення кості роботи із застосуванням принципу раціонального витрачання коштів та використання ресурсів. Змістом його роботи, з одного боку є гарантія надання професійних послуг політичному керівництву, а з іншого – забезпечення якісних послуг у його офісі.[5]

Отже, загалом, можна відмітити, що в Польщі на сучасному етапі сформувалася досить гнучка система органів державної виконавчої влади, що забезпечує ефективне виконання покладених на неї функцій щодо забезпечення реалізації державної політики, як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях.

Список використаних джерел та літератури

1. Шаповал В.М. Державний лад країн світу. – К.: український центр правничих студій, 2009. – С. 184

2. Конституционное право зарубежных стран / Под ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо, Л.М. Етина. – М., 2005. – С. 281

3. Опанасюк Г. Адміністративна реформа в Польщі // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2006. – №3. – С. 266

4. Гнидюк Н., Януш Г. Розвиток державної служби в Польщі. Елементи стратегії реформування державної служби та проблеми, пов’язані з її впровадженням // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2007. – №3. – С. 41–42.

[1]
Шаповал В. М. Державний лад країн світу. – К.: український центр правничих студій, 2009. – С. 184

[2]
Конституционное право зарубежных стран / Под ред. М. В. Баглая, Ю. И. Лейбо, Л. М. Етина. – М., 2005. – С.281

[3]
Опанасюк Г. Адміністративна реформа в Польщі // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України . – 2006. - №3. – С. 266

[4]
Опанасюк Г. Вказана праця. – С. 267

[5]
Гнидюк Н., Януш Г. Розвиток державної служби в Польщі. Елементи стратегії реформування державної служби та проблеми, пов’язані з її впровадженням // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України . – 2007. - №3. – С. 41-42