Психологічна підготовка працівника МВС

Зміст

Вступ

1. Обґрунтування необхідності психологічної підготовки працівників правоохоронних структур

2. Психологічна готовність використання вогнепальної зброї працівниками правоохоронних органів (міліції)

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Специфічним є процес встановлення психологічного контакту суб'єктів оперативно-розшукової діяльності з іншими її учасниками (об'єктами), вмілого використання прийомів і правил мовного і немовного характеру, наприклад, спілкування оперативного працівника з особами злочинного середовища. Проведення розвідувальних опитувань, залучення окремих представників злочинного середовища до таємного співробітництва супроводжується сильним психологічним протистоянням. Прийняття рішень у такій ситуації є гострою боротьбою мотивів, це складний, з психологічної точки зору, процес.

Виникає складне завдання – переорієнтувати свідомість людини, змінити його мотиваційну сферу та життєві орієнтації, послабити психологічні зв'язки із злочинним оточенням, залучити його на свою сторону. Для цього потрібні специфічні, засновані на глибокому знанні психологічних закономірностей спілкування в оперативно-розшуковій діяльності тактичні прийоми встановлення контактів, позитивного психологічного впливу оперативного працівника на правопорушника.

Психологічний контакт – це процес встановлення та підтримки взаємної зацікавленості, симпатії, своєрідної тяги один до одного. Якщо люди перейнялися інтересом чи довірою один до одного, можна говорити, що між ними встановився психологічний контакт. Перше враження складається на основі сприйняття: зовнішнього вигляду людини; його експресивних реакцій (міміка, жести, пози, хода); голосу, мови; уважного відношення до співрозмовника; загальної культури контактора.

Психологічні особливості людини та культура її поведінки, безумовно, накладають свій відбиток на цей процес. Не завжди вдається залучити співрозмовника до взаєморозуміння. В такій ситуації складне завдання психологічного характеру – отримати необхідну інформацію в умовах активної протидії ще більш ускладнюється.

1. Обґрунтування необхідності психологічної підготовки працівників правоохорон
них структур

Працівнику оперативного підрозділу необхідно розуміти психологію злочинця. В його протиправних діях існує мотивація, мета, усвідомленість (збіг обставин чи хвороба). Злочин може бути скоєний у стані афекту, гострої матеріальної потреби, моральної залежності, випадково або після ретельної підготовки. Зовсім в інших умовах знаходиться оперативний працівник, який повинен діяти, реагувати на злочин відразу. Необхідно враховувати, що на формування психології особи злочинця впливають такі фактори: соціальні (зовнішні); побутові; генетичні; колективні.

Боротьба із злочинністю та іншими правопорушеннями неповнолітніх та молоді має свою специфіку, яка зумовлена, в першу чергу, особливостями їх психології як соціально-вікових груп. Ці особливості необхідно враховувати аналізувати працівникам оперативно-розшукових підрозділів під час вибору методів контакту і впливу загально-виховної та профілактичної роботи, а тим більше, у випадках притягнення до кримінальної відповідальності і здійснення процесу виправлення та перевиховання.

Віковими особливостями неповнолітніх є відсутність життєвого досвіду, юнацький максималізм, потяг до групового спілкування як форми самоствердження, податливість до впливу авторитетних старших за віком та дорослих, нахил до наслідування, несформована психіка, емоційність та нестабільність настрою, рухова активність, незавершеність формування навичок самооцінки [5, с. 108].

Слід враховувати, що розвиток особистості особи неповнолітніх відбувається за кількома періодами, протягом яких може проявитися і генетична схильність. На поведінку неповнолітніх впливають різні фактори - бездоглядність, незайнятість корисними справами, брак уваги дорослих, їх психіку формує негативний вплив засобів масової інформації, відсутність національної виховної ідеї.

Працівнику оперативного підрозділу необхідно знати і розуміти психологію злочинних груп, яка формується за різними мотиваціями:

загальність поглядів і інтересів;

навмисна діяльність по створенню злочинної групи для виконання загальної справи;

етнічна спорідненість;

економічна основа (конкуренція, вилучення, подавлення). У зв'язку з цим у членів злочинних груп формується різна психологія. Це може бути усвідомлена чи неусвідомлена, випадкова або вимушена участь в злочинній групі чи злочинній організації.

Оперативний працівник повинен також досконало знати психологію потерпілого, яка залежить від характеру злочину, жертвою якого він став. Психологія потерпілого залежить від:

особистості потерпілого;

загального рівня його освіти;

громадської оцінки вчиненого злочину;

культури особи;

матеріальної і моральної шкоди;

фізичного збитку та інших обставин.

Під час спілкування з потерпілим працівник оперативного підрозділу повинен виражати впевненість у справедливості розслідування, виступати гарантом дотримання прав потерпілого, поводити себе чуйно, делікатно, щоб завоювати його довіру.

Для виконання завдань, що виникають в процесі оперативно-розшукової діяльності, оперативним підрозділам надаються певні права, а саме: опитувати громадян за їх згодою, мати гласних і негласних штатних співробітників, встановлювати тимчасове або постійне конфіденційне співробітництво з громадянами на засадах добровільності, здійснювати проникнення в злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу або особи, яка співробітничає з ним.

В цих умовах ефективність діяльності оперативного працівника багато в чому залежить від уміння професійно спілкуватися з різними категоріями громадян, встановлювати та підтримувати з ними довірливі відносини [6, с. 79].

Професійне спілкування – це усталений стан взаємовідносин та взаємодії, що супроводжує оперативний контакт. Він потребує розуміння і практичного застосування соціально-психологічних механізмів. Оскільки оперативно-розшукова діяльність являє собою сукупність актів співробітництва та протиборства актуальною є проблема вдосконалення майстерності спілкування.

Формування першого враження, встановлення психологічного контакту та його розвиток до довірливих відносин, легендоване (рольове) спілкування – основні етапи складної діяльності, мета якої – отримання оперативно-значущої інформації, необхідної для розкриття злочину. Від якості засвоєння та глибини осмислення оперативними працівниками відповідних знань, ступеню оволодіння ними, вміння та навичок психологічної діагностики і психологічного впливу врешті-решт залежить успіх боротьби зі злочинністю.

Проблема удосконалення методичної бази ОВС, націленої на розкриття та розслідування злочинів, може бути вирішена за рахунок використання знань таких близьких наук як психологія та психофізіологія. Вивчення оперативними працівниками психології допиту, психологічних проблем виконання покарань, оперативно-розшукової та соціальної психології допоможуть у розкритті злочинів під час оперативно-розшукової діяльності. Все більше значення у цій роботі набувають нетрадиційні психофізіологічні методи роботи (гіпноз, гіпнотичне програмування, побудова «психологічних моделей» і т.ін.).

Невід'ємною характеристикою діяльності оперативного працівника є рольова поведінка – «маска», що «одягається» для спілкування з різними категоріями громадян для розкриття і розслідування злочинів. Це передбачає маскування своїх дійсних цілей і намірів щодо конкретної події (особи, групи осіб); засекречення своєї приналежності до оперативної служби або ОВС в цілому [2, с. 67].

Обидва варіанти поведінки потребують наявності достатньо складних особистісних навичок та вмінь, які набуваються тільки при поєднанні теоретичних психологічних знань та практичного досвіду. Таким чином, оперативно-розшукова діяльність характеризується значною своєрідністю, для неї притаманні специфічні психологічні закономірності та засновані на них психологічні заходи і методи роботи. Знання їх – необхідна умова успішного застосування оперативно-розшукових сил, засобів і методів у боротьбі із злочинністю.

Важливим напрямком психологічного забезпечення оперативно-розшукової діяльності є психолого-педагогічне супроводження навчально-виховного процесу у спеціальних закладах освіти. Під час підготовки молодих фахівців в навчальних закладах освіти вивчаються спеціальні навчальні курси юридичної психології, психології слідчої діяльності, психології оперативно-розшукової діяльності. В процесі професійного психологічного відбору кандидатів на службу до оперативних підрозділів необхідно враховувати за якою спеціальністю вони будуть навчатися, куди підуть працювати.

Необхідно застосовувати ефективні диференційні тести, за допомогою яких досконало вивчалися би якості особистості абітурієнта. До майбутнього працівника ДАІ повинні висуватися одні вимоги, до слідчого – другі, до оперативного працівника – зовсім інші. За наявності низького рівня інтелектуальних здібностей, відсутності швидкої реакції та аналітичного складу розуму, така особа не зможе успішно виконувати свої службові обов'язки і зробить багато невиправних помилок, які можуть коштувати її здоров'я, а то і життя [3, с. 141].

Дуже велику роль при вирішенні питань професійного психологічного відбору на службу в органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність психологічної підготовки працівників до оперативно-розшукової діяльності та їх психологічного супроводження відіграє служба психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів та підрозділів ОВС України, положення про яку затверджено наказом МВС України № 423 від 28.06.1997р.

Успішне вирішення завдань, що постають перед оперативними підрозділами при розкритті злочинів можливе не тільки при достатніх знаннях, наявності професійних вмінь і навичок у особового складу, але й за умови наукової обґрунтованості та забезпеченості цієї діяльності, що досягається використанням спеціальних психологічних знань. Вони можуть застосовуватися у таких формах:

- психологічна консультація. У Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» ця форма використання спеціальних знань не обумовлена, але аналіз практики свідчить про важливість її застосування. Консультація психолога може знадобиться при підготовці до розвідувального опитування при реалізації оперативної комбінації, впровадження у злочинне середовище, особистого пошуку та ін.;

- залучення штатного фахівця - психолога до участі у плануванні та проведенні оперативно-розшукових заходів;

- безпосередня участь в оперативних заходах працівника, який має професіональну психологічну підготовку.

Психологічне забезпечення є новою формою підтримки оперативно-розшукової діяльності і тому потребує подальшої ґрунтовної розробки наукових основ професійної психології, нормативних документів, державних стандартів, методичних і навчальних посібників, технічних завдань на апаратуру, оптимальної організаційної структури служби психологічного забезпечення та системи підготовки кадрів як практичних психологів так і психологічної підготовки оперативних працівників [8, с. 58].

2. Психологічна готовність використання вогнепальної зброї працівниками правоохоронних органів (міліції)

Застосування вогнепальної зброї працівниками міліції регламентується ст. 15, 15і Закону України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію».

При застосуванні вогнепальної зброї працівник міліції здійснює ряд дій юрисдикційного, організаційно-управлінського, публічно-владного, виконавсько-розпорядчого характеру. Отже, застосування зброї – це важлива форма реалізації правових норм і ступеня управлінської діяльності. Загалом право застосування, яке відображає організаційні зв'язки та правовідносини, організуючу діяльність суб'єктів права, покликане поліпшувати процес реалізації права. Застосовуючи вогнепальну зброю, працівник міліції приймає владні рішення. Така владність забезпечує узгодженість його дій як працівника. Крім цього, застосування вогнепальної зброї вимагає не лише організаційно-правових дій, а й суворого контролю за всім процесом виконання. В цьому також виявляється важливість форми реалізації права.

Детально регламентують реалізацію права відомчі норми.

Такими в органах внутрішніх справ є, наприклад, накази Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Інструкції про заходи безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю» (№ 115 від 21 лютого 1996 р.), «Про затвердження курсу стрільб зі стрілецької зброї для рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України» (№ 493 від 24 липня 1997 р.). Ці та інші відомчі нормативні документи позначаються на регламентуванні службової діяльності. Але вони призначені лише для відомчого регулювання, тобто є елементом (причому основним) механізму правового застосування. Побудовані на законі, відомчі правові акти не містять жодних нових положень. Вони більшою мірою спрямовані на організаційні, управлінські умови реалізації права, при цьому особлива увага звертається на заборони, які випливають із закону. Так, у наказах МВС України щодо табельної зброї вказаний перелік заборон, які ґрунтуються на принципі «заборонено те, що прямо не дозволяється законом» [4, с. 42].

Поряд із законами і відомчими нормативними документами існують так звані похідні норми права. Це правила поведінки суб'єктів права, їхні юридичні обов'язки, повноваження та засоби їх забезпечення. Похідні норми приймаються разом із звичайними (основними), але окремі статті присвячуються суб'єктам реалізації права. Такі норми можна виокремити зі ст. 15, 15і Закону України «Про міліцію». Деякі юристи-науковці та практики аналізують дії працівника міліції при необхідній обороні, при затриманні злочинця, при крайній необхідності тощо.

Професійне використання зброї тісно пов'язане з імпульсивною та вольовою поведінкою працівника міліції. Імпульсивність вказує на порівняно невисокий ступінь свідомого контролю. І навпаки, вольова поведінка свідчить про вміння передбачати наслідки, усвідомлювати мету, управляти діяльністю. Цей процес є перехідним станом: від спонукання, наміру діяти – до дії.

Імпульсивна та вольова правоохоронна діяльність працівників міліції повинна регулюватися правовим контролем реалізації норм щодо вогнепальної зброї.

У питаннях застосування зброї до правопорушників треба здійснювати індивідуально-правове регулювання діяльності службових осіб міліції. Але похідні правові норми – це загальні вимоги до суб'єктів реалізації права. Вони лише орієнтують на індивідуалізацію у сфері права і, зрозуміло, не вичерпуються правозастосуванням. Тут важливо глибоко теоретично обґрунтувати правильне застосування зброї, оскільки йдеться про конкретизацію права.

Результатом конкретизації права є водночас нове правило поведінки, яке має також регулюючий вплив на суспільні відносини. Таких нових правил безліч. Звідси – й потреба в узагальненому правилі. Звісно, що універсальною є власне правореалізація вогнепальної культури юриста, зокрема працівника міліції [3, с. 143].

Вогнепальна культура працівника міліції покликана не тільки озброювати його конкретним переліком чи системою необхідних умінь і навичок, а й сприяти підвищенню техніки єдиноборства і затримання злочинця. Крім прийомів володіння табельною зброєю, працівник міліції, якому властива висока вогнепальна культура, здатний правильно здійснювати мотивацію правозастосування. У дозволених законом межах правозастосовувач завжди має певну можливість для творчого розв'язання справи з урахуванням нормативного і фактичного. А це потребує відповідних знань, досвіду, всебічної фахової і загальнокультурної підготовки.

Таким чином, вогнепальна культура працівника міліції — це обґрунтованість юридичної процедури, поєднання знань тактико-технічної характеристики вогнепальної зброї й прицільної снайперської стрільби з правовою оцінкою суспільно небезпечних ситуацій, а також навички застосування зброї з метою припинення злочинних діянь.

Юридична процедура потрібна для реалізації права, хоч вона є атрибутом будь-якої соціальної регуляції. У правовій системі, зокрема у застосуванні вогнепальної зброї, юридична процедура дуже важлива, адже йдеться про життя чи смерть людини, її здоров'я. Вона є засобом реалізації права щодо зброї і регламентується Законом України «Про міліцію», згаданими вище наказами МВС України та спрямована на встановлення порядку (як остаточної мети).

Юридичну процедуру слід розглядати в матеріальній, процесуальній і правотворчій діяльності. Для вогнепальної культури юриста характерна матеріальна юридична процедура. Вона стосується особи працівника міліції, його правомірної поведінки щодо використання зброї. Це по суті порядок реалізації працівником міліції права на застосування табельної зброї, який зафіксований у процедурно-правових нормах. Найбільш повно ці норми відображені у нормативно-правових актах Міністерства внутрішніх справ України, які тісно пов'язані з питаннями регуляції поведінки суб'єкта права [1, с. 117].

Юридична процедура як важливий елемент вогнепальної культури немислима без спеціального механізму дії права, який, як відомо, характеризують три чинники: духовний, психологічний та фізичний.

Духовний механізм дії права обґрунтовує саму потребу застосування вогнепальної зброї і дає змогу відповісти на запитання, чи має право працівник міліції стріляти в людину і навіть вбивати її. З позицій духовності – це складне питання, на яке відповісти однозначно неможливо. Культура застосування вогнепальної зброї змушує працівника міліції глибоко замислюватися над цією проблемою у кожному конкретному випадку.

Працівник міліції перебуває на державній службі і держава приймає відповідні закони, виконання яких є обов'язковим. Тому духовна відповідальність стосується не лише рядового виконавця, а й держави в цілому. Зауважимо, що працівникові міліції не треба цим зловживати. Його духовна відповідальність настає навіть тоді, коли застосування зброї буде правомірним.

З огляду на внутрішній світ суб'єкта реалізації вогнепальної зброї можливі розбіжності зовнішньої, внутрішньої і предметної діяльності, тобто психологічний механізм дії права немислимий без впливу моралі. Для того щоб працівник міліції вистрілив, йому потрібно зважитися на це насамперед психологічно. Одночасно застосування вогнепальної зброї пов'язане з моральними нормами.

У вогнепальній культурі психологічний (внутрішній) елемент виявляє аспект психологічного впливу на правопорушника. В більшості випадків злочинець, побачивши витягнену з кобури вогнепальну зброю в руках працівника міліції, припиняє протиправні дії. Проте чимало фактів свідчать і про протилежне, а саме: про непередбачені дії, агресивність злочинця, оскільки примусове зупинення його намірів засобами зброї є надзвичайно дієвим емоційним фактором [8, с. 61].

Зовнішній елемент вогнепальної культури проявляється у виконанні певних юридичних процедур. Він стосується значною мірою вогнепальної культури працівника міліції, оскільки призначення застосування зброї й полягає у фізичному затриманні правопорушника (якщо по-іншому це не вдається зробити). Головне тут – уміле підсилення юридичної процедури, сприяння реалізації права (вимушеного) у критичній ситуації. Тобто фізичний аспект вогнепальної культури відображає лише правомірність реалізації норм.

Загалом юридична процедура у вогнепальній культурі – явище вимушене (як і в будь-якій субкультурі). Але у вогнепальній культурі вимушеність має найвищий ступінь, оскільки застосування зброї до правопорушника – це крайній засіб.

Вогнепальна культура працівника міліції передбачає ґрунтовні знання тактико-технічних характеристик та прицільної снайперської стрільби. Хоча це питання суто технічне, але у реалізації права воно доцільне. Дійсно, не можна говорити про високий ступінь вогнепальної культури працівника міліції, якщо він лише теоретично знайомий з табельною зброєю. Знання матеріальної частини закріпленої за ним зброї, уміння прицільно вести вогонь по навчальних мішенях – необхідна передумова формування вогнепальної культури працівника міліції.

Вогнепальна зброя — смертельний засіб, і працівник міліції зобов'язаний професійно опанувати усі складові механізму дії не тільки закріпленої табельної, а й інших видів зброї, яка є на озброєнні в органах внутрішніх справ.

Крім цього, уміння підготувати вогнепальну зброю до стрільби, знання прицільної дальності, далекості польоту кулі (із збереженням її вбивчої сили) та далекості прямого пострілу і загалом відомостей про балістику як науку про рух (траєкторію) кулі при стрільбі повинні стати обов'язковими вимогами до кожного працівника. Від цього залежать якість прицілювання і так звана снайперська стрільба. Точність стрільби необхідна, оскільки при єдиноборстві на довгій дистанції потрібно вразити не тільки людину, а, можливо (частіше), засоби, за допомогою яких вона здійснює злочинні дії. При цьому висока вогнепальна культура працівника міліції вимагає володіння різноманітними прийомами ведення прицільної стрільби з різних положень, дотримання правил маскування перед правопорушниками, дотримання позиції очікування [6, с. 81].

Зрозуміло, що вогнепальна зброя потребує належного поводження. Це стосується її зберігання, утримання, експлуатації, дотримання техніки безпеки тощо. Такі вимоги культурно-правового характеру необхідні для власної безпеки, безпеки оточуючих та законності застосування зброї.

З вогнепальною культурою працівника міліції пов'язана можливість притягнути до відповідальності правопорушника у судовому порядку. Реалізація права на застосування зброї спрямована на припинення злочинних дій, вироблення уміння швидко реагувати на будь-які дії порушника після попередження, що проти нього може бути застосовано смертельний засіб, а також при необхідності переслідування злочинця.

Працівник міліції не має права одноосібно здійснювати правосуддя.

Це завдання виключно судових органів, які встановлюють як правомірність затримання особи, так і правомірність дій працівника міліції, який застосував для цього табельну зброю.

Науковці ведуть дискусії щодо попередження правопорушника про можливість застосування до нього зброї. Виходячи з культурологічних концепцій права, його духовності та моральності, таке попередження доцільне. Переконавшись у серйозних, суспільно небезпечних намірах правопорушника, працівник міліції повинен попередити про своє службове становище і про намір застосувати законні дії. Від реакції правопорушника на попередження залежать і подальші дії працівника міліції. Попереджувати про можливість застосування вогнепальної зброї все-таки варто, оскільки це може позитивно вплинути на злочинця. Звичайно, виникають ситуації, коли попередження неможливе, наприклад, через швидкість розгортання подій, негативну реакцію злочинця, яка завдасть нової шкоди тощо. Тому відсутність попередження повинна мати вагомі підстави.

Застосування вогнепальної зброї практично завжди призводить до загрози здоров'ю і життю злочинця, а часто й працівника міліції. Тобто тут виявляються фізичні, психічні й моральні аспекти. Тому працівникові міліції дозволяється завдати правопорушнику незначного вогнестрільного поранення (в руку, ногу). Незначна рана змусить злочинця припинити антисуспільні дії, сприятиме його затриманню. Але у безвихідній ситуації, коли порушник вдається до найжорстокіших заходів, закон дозволяє здійснювати постріл у життєво важливі органи. Зрозуміло, що в обох випадках працівник міліції зобов'язаний надати необхідну медичну допомогу потерпілому [4, с. 43].

Зниження ризику правомірного заподіяння шкоди випливає із власного рішення працівника міліції. Зауважимо, що працівник з високою вогнепальною культурою не застосовуватиме зброї тоді, коли у нього виникатиме вагання – стріляти чи не стріляти. І це вагання повинно бути на користь правопорушника.

Вогнепальна культура працівника міліції передбачає уміння дотримуватися заходів власної безпеки. Рішучість, сміливість, відвага не означають байдужості до свого життя та здоров'я.

Закон не примушує працівника міліції ризикувати собою (держава в цьому не зацікавлена).

Лише організувавши комплекс надійного прикриття, доцільно вступати у вогнестрільне протиборство. Досягнення позитивного ефекту, найвірогідніше, можливе за умови високої особистої вогнепальної культури працівника міліції.

Усі компоненти вогнепальної культури визначає та чи інша суспільно-небезпечна ситуація. Працівникові міліції і юристові загалом треба глибоко зрозуміти суть правових фактів, які виникають у суспільно небезпечних ситуаціях. З'ясування суті справи дає змогу виробити власний варіант поведінки щодо застосування зброї. Остання є одним із засобів правового регулювання конкретної (тимчасової) суспільно-правової ситуації.

Звідси виникає запитання: що є ефективним у тимчасових небезпечних ситуаціях – правове регулювання чи правовий вплив? Серед дослідників особливих розбіжностей у трактуванні цих понять немає. Зокрема, вважається, що правове регулювання ширше, ніж правовий вплив. До правового впливу, крім правового регулювання, входять правове виховання, правова пропаганда. Доцільно додати до цього ще й профілактичну діяльність щодо духовного та морального оздоровлення громадян. Це свідчить про актуальність систематичної, планомірної і, головне, професійної діяльності працівників міліції як суб'єктів права [7, с. 101].

Згідно з вимогами вогнепальної культури правовий вплив на правопорушника можна здійснити короткочасно, разово. Так, важливими, треба думати, є психологічні і фізичні аспекти, що зумовлюють відповідні види примусу. Зрозуміло, що високий рівень вогнепальної культури орієнтує вибір працівника міліції на користь психологічного впливу перед фізичним. Проте, продемонструвавши намір застосувати вогнепальну зброю, привівши її у бойову готовність, він своїми діями, командами, розпорядженнями продовжує регулювати ситуацію засобами психологічного примусу. У випадку не-врегулювання таким чином ситуації працівник міліції вдається до фізичного впливу (примусу). В цій ситуації чітко виявляються два методи правового впливу на особистість: переконання і примус, де останній виступає у вигляді фізичного.

Працівник міліції повинен дотримуватися принципів вогнепальної культури, які є складовою службової діяльності і професійної культури. До основних принципів вогнепальної культури може віднести: боротьбу за законність, підвищену відповідальність, безпомилковість, швидкість реагування, культуру професійних рухів, техніку безпеки, фізичну досконалість, тренованість.

У боротьбі за законність працівник міліції, застосовуючи вогнепальну зброю, повинен не тільки дотримуватися чинних правових вимог, а й дбати про правопорушника. Зухвала, агресивна дія злочинця може спонукати працівника міліції до порушення встановленої юридичної процедури щодо застосування зброї. Але оцінивши ступінь суспільної небезпеки, визначивши доцільність примусу, приступивши до активної протидії, працівник міліції повинен передусім уникнути емоційного реагування на ситуацію, що склалася. Також впливає на законність уміння ухилитися від зіткнення у невигідних умовах, де порушений так званий баланс сил. Нерівні умови (наприклад, кількість озброєних працівників міліції значно перевищує кількість правопорушників), примітивно обрана тактика щодо припинення злочинних дій призводять до порушення законності. Сюди можна віднести й небажання надати першу медичну допомогу пораненому, вступ у фізичне протиборство зі зброєю в руках, внаслідок чого нею оволодіває злочинець, та ін. Головне тут внутрішнє переконання у доцільності збройного розв'язання конфліктної ситуації як необхідної умови правомірного встановлення справедливості [5, с. 111].

Не викликає сумніву важливість принципу підвищеної відповідальності працівника міліції щодо реалізації права на зброю. Відповідальність наступає не тільки внаслідок неправомірності застосування зброї, а й у випадках її незастосування, які передбачені законом. Отже, як перевищення владних повноважень, так і байдужість чи нерішучість є суб'єктивними причинами нового правопорушення з боку працівника міліції. Причому з усіх видів юридичної відповідальності працівника міліції в цьому випадку йдеться про кримінальну відповідальність.

Культура застосування вогнепальної зброї вимагає від працівника міліції абсолютної безпомилковості. Небезпечним є не стільки обмеження правопорушником волі, скільки загроза його життю та здоров'ю. Помилка в цьому випадку закінчується трагічно. Причому юридична чи фактична помилка (у виборі об'єкта) особливого значення не мають. Рівень вогнепальної культури працівника міліції повинен бути настільки високий, щоб той міг самостійно прийняти правильне рішення, яке не викликає жодних сумнівів.

Висновки

Працівнику оперативного підрозділу необхідно розуміти психологію злочинця. В його протиправних діях існує мотивація, мета, усвідомленість (збіг обставин чи хвороба). Злочин може бути скоєний у стані афекту, гострої матеріальної потреби, моральної залежності, випадково або після ретельної підготовки. Зовсім в інших умовах знаходиться оперативний працівник, який повинен діяти, реагувати на злочин відразу. Необхідно враховувати, що на формування психології особи злочинця впливають такі фактори: соціальні (зовнішні); побутові; генетичні; колективні.

Працівнику оперативного підрозділу необхідно знати і розуміти психологію злочинних груп, яка формується за різними мотиваціями: загальність поглядів і інтересів; навмисна діяльність по створенню злочинної групи для виконання загальної справи; етнічна спорідненість; економічна основа (конкуренція, вилучення, подавлення). У зв'язку з цим у членів злочинних груп формується різна психологія. Це може бути усвідомлена чи неусвідомлена, випадкова або вимушена участь в злочинній групі чи злочинній організації.

Оперативний працівник повинен також досконало знати психологію потерпілого, яка залежить від характеру злочину, жертвою якого він став. Психологія потерпілого залежить від: особистості потерпілого; загального рівня його освіти; громадської оцінки вчиненого злочину; культури особи; матеріальної і моральної шкоди; фізичного збитку та інших обставин.

Під час спілкування з потерпілим працівник оперативного підрозділу повинен виражати впевненість у справедливості розслідування, виступати гарантом дотримання прав потерпілого, поводити себе чуйно, делікатно, щоб завоювати його довіру.

Вогнепальна культура працівника міліції передбачає уміння дотримуватися заходів власної безпеки. Рішучість, сміливість, відвага не означають байдужості до свого життя та здоров'я.

Дільничний інспектор міліції – це посадова особа органа внутрішніх справ, яка виконує функції цього органа на закріпленій за ним території — адміністративній дільниці. Для виконання службових обов'язків йому надається окрема кімната, як правило, на території обслуговування, а також засоби зв'язку і транспорту (у сільській місцевості).

Інспектор ДАІ – це посадова особа, яка здійснює регулювання рухів транспорту і попередження дорожньо-транспортних подій.

Основні функції інспектора ДАТ: 1) регулювання дорожнього руху; 2) попередження дорожньо-транспортних подій; 3) реєстрація і перереєстрація транспортних засобів; 4) контроль знань і навичок осіб, які бажають придбати права на керування транспортними засобами, видача прав водія.

Соціальний аспект діяльності інспектора ДАІ визначається тим, що він покликаний: 1) працювати в умовах правомірної поведінки громадян — учасників дорожнього руху; 2) уміти професійно контролювати рухи транспортних засобів і передбачати аварійну ситуацію (поведінка водія за кермом, якість дорожнього покриття та ін.).

Список використаних джерел

1. Бандурка О. М., Скакун О. Ф. Юридична деонтологія. — Х.: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2002. — 336с.

2. Баумейстер А. О. Філософія права. — Вінниця: О.Власюк, 2007. — 224с.

3. Бачинін В. А., Журавський В. С., Панов М. І. Філософія права. — К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. — 468 с.

4. Козловський А. А. Філософія права. — Чернівці: Рута, 2003. — 128 с.

5. Рабінович П. М., Добрянський С. П., Гудима Д. А., Грищук О. В., Дудаш Т. І. Філософія права: проблеми та підходи. — Л.: Львівський національний ун-т ім. Івана Франка, 2005. — 290 с.

6. Сливка С. С. Природне та надприродне право: Ч. 1: Природне право: історико- філософський погляд. — К.: Атіка, 2005. — 224 с.

7. Сливка С. С. Юридична деонтологія. — К.: Атіка, 2003. — 320 с.

8. Цирфа Г. О. Юридична деонтологія. — К.: Університет "Україна", 2005. — 210 с.