Природо-економічна характеристика Індії

Індія

Індія – держава, що розташована у Південній Азії на півострові Індостан. Її площа становить 3,3 млн. км²
(7 місце в світі), а населення перевищує 1 млрд. осіб (2 місце в світі після КНР). Незалежність проголошена у 1947 році. Крім материкової частини до складу країни входять Андаманські та Нікобарські острови, що відокремлюють Бенгальську затоку від Андаманського моря, а також Лаккадівські та Аміндівські острови у Аравійському морі.

На суходолі Індія межує з Афганістаном, Пакистаном, Китаєм, Непалом, Бутаном, М’янмою та Бангладеш. В Індійському океані вузька Полкська протока відділяє від Індії Шрі Ланку. Із сусідів найскладніші міждержавні стосунки Індія має з Пакистаном.

Індія – одна з колисок людської цивілізації. Мешканці цієї країни першими в світі навчилися вирощувати в культурі рис, бавовник, цукрову тростину, першими почали розводити свійських птахів. Нарешті, Індія подарувала світу шахи і десяткову систему рахування. А релігійно-філософські системи індуїзму та буддизму стали невід’ємною частиною світової духовної культури[1]


.

Індія – це федеративна парламентська республіка. Вона складається з 25 штатів та 7 союзних територій, що підпорядковуються безпосередньо уряду. Однією із союзних територій є столиця країни – Делі. Головою держави є президент, але вища виконавча влада сконцентрована в руках прем’єр-міністра, законодавча влада належить парламенту. Офіційними мовами є хінді
(нею говорить 40% населення), стародавній санскрит
та англійська
(тимчасово). Загалом же в країні використовується близько 1,5 тис. мов і діалектів. Адміністративний поділ враховує це: штати створені за мовно-етнічними ознаками, місцеві мови також є офіційними на території певних штатів.

У природному відношенні Індія чітко поділяється на 4 частини – Гімалаї, Індо-Гангська рівнина, Деканське плоскогір’я та узбережні низовини. Клімат – мусонний, переважно тропічний і субекваторіальний. Навіть у прохолодний сезон (жовтень-лютий) середньодобові температури на рівнинах перевищують +18°С. Індія має великі масиви досить родючих ґрунтів – як зональних (червоноземи, жовтоземи), так і азональних (алювіальні, вулканічні). На розораних алювіальних рівнинах повністю зведені ліси та зовсім немає пасовищ.

Природно-ресурсний потенціал країни в цілому багатий, але в розрахунку на одного мешканця є невеликим. Серед мінералів світове значення мають руди заліза і марганцю, слюда. Паливні ресурси є обмеженими, значними є тільки поклади вугілля. Натомість дуже великими є гідроенергетичні ресурси.

Індію часто називають країною контрастів. Тут можна зустріти вічні сніги найвищих гір планети Гімалаїв і золоті пляжі Індійського океану; в Індії знаходиться найвологіше місце на Землі – Черрапунджі й, водночас, значна частина території країни зайнята пустелею Тар. Отже важко уявити собі «типово індійський пейзаж». В Індії велике розмаїття у всьому – не тільки у природі, але й у складі населення (кашмірці – європеоїди; таміли мають темне обличчя й курчаче волосся, властиві екваторіальній расі; а гірські племена мають яскраво виражені монголоїдні ознаки – вузькі очі та вилицювате обличчя). Схожа ситуація і в господарстві: з одного боку в індійському селі досі використовується дерев’яне рало, буйволи є головною тягловою силою, провідним паливом лишається біомаса (хмиз, солома, полова, кізяк), майже половина населення неписьменна, а з іншого – Індія у 1974 році провела випробування ядерного пристрою, у 1980 році запустила штучний супутник Землі, індійські вчені мають значні досягнення в галузі комп’ютерного програмування.

Можливо, саме через таку різноманітність індійській культурі властиві високі ідеали миролюбства й гуманізму. Не випадково саме в Індії народилися знамениті 5 принципів мирного співіснування[2]


(«Панча Шила») та ідеї Руху Неприєднання.

За віросповіданням мешканці Індії – переважно індуїсти (83%), представлені також сикхізм і джайнізм (відгалуження індуїзму). Індуїзм освячує поділ індійського суспільства на касти, що зумовлюють статус і заняття людей з дня їх народження.

Індія залишається класичною країною «демографічного вибуху» із щорічним перевищенням народжуваності над смертністю майже на 17 млн. осіб. Демографічна формула країни 29 – 9 = 20‰. Демографічна політика, спрямована на зменшення народжуваності, не має успіху. Пов’язано це із архаїчними традиціями індійського села, в якому зберігається економічна потреба у великій за розмірами родині. Та й релігія досить жорстко регулює сімейне життя.

Рівень урбанізації становить лише 28%. Міське населення за рахунок міграцій зростає вдвічі швидше, ніж населення в цілому. В Індії нараховується 15 міст-«мільйонерів». Найбільшим за людністю є Мумбай (Бомбей).

Середня густота населення наближається до 300 осіб/км²
. Навіть у пустелях та гірських районах вона становить до 60 осіб/км²
, а в долині Гангу та на океанському узбережжі досягає 1000-1500 осіб/км²
.

Індія займає 15 місце у світі по загальному обсягу ВНП. Дякуючи цьому вона входить до так званої «великої четвірки» ключових країн «третього світу» (Китай, Індія, Бразилія, Мексика). Але душові показники залишаються низькими (310$ на особу за рік). За класифікацією Світового Банку Індія є низькорозвиненою країною. Майже половина населення знаходиться за офіційною межею бідності (в англійців навіть є приказка «голодний як індус»). Причини цього криються як у 200-літньому пануванні англійських колонізаторів, так і в збереженні деяких форм доіндустріального виробництва в сільській «глибинці».

Індійська економіка через величезні розміри держави та різноманітність природних і соціально-економічних умов «заганяє» географічний поділ праці всередину країни, тому на світовому ринку представлена поки що слабко.

Галузевий огляд національної економіки

За структурними особливостями господарства Індія є новою індустріальною країною. При цьому частка зайнятих у промисловості та сервісі є невеликою. Особливо відстають професійні (медицина, освіта) та персональні послуги. Навіть при наявності значної кількості культурних пам’яток світового значення Індія слабко розвиває туризм: місцевий – внаслідок бідності населення, міжнародний – через відсутність відповідної інфраструктури.

65% економічно активного населення зайнято в сільському господарстві. Природні умови країни дозволяють отримувати 2 – 3 врожаї на рік за умови штучного зрошення.

Незважаючи на певні досягнення «зеленої революції», рівень агротехніки та врожайності лишається одним з найнижчих в світі. Середній розмір землеволодіння – 1 га. В таких умовах технічна озброєність праці є мінімальною, а продуктивність і товарність – низькою. Частка сільського господарства у ВНП країни становить лише 30%.

Сільське господарство
Індії має яскраво виражену рослинницьку спрямованість. У загальній вартості виробленої продукції співвідношення між рослинництвом і тваринництвом становить 82 : 18. Це при тому, що Індія має найбільше в світі поголів’я великої рогатої худоби – 4 млрд. голів.

Величезний вплив індуїзму веде до вегетаріанства
абсолютної більшості населення. Худоба використовується виключно як м’язова сила, джерело органічного добрива та палива. Корова є священною твариною. Низька продуктивність тваринництва зумовлена і нестачею кормових угідь (пасовища становлять лише 4% площі країни, до того ж вони витоптані та еродовані через постійний «перевипас» худоби).

У рослинництві

провідними культурами є зернові. Традиційною культурою Індії є рис. За його валовими зборами країна поступається лише Китаю. Основні посівні площі під рисом зосереджені в долинах Гангу і Брахмапутри, де він вирощується у вологий сезон хариф. Але з середини 90-х років ХХ століття пшениця внаслідок «зеленої революції» почала незначно випереджати рис через вищу врожайність нових сортів. Для забезпечення внутрішніх потреб вирощуються просяні і зернобобові культури як додаткові у сухий «зимовий» сезон рабі.

Серед технічних культур важливе значення у внутрішньому споживанні мають олійні, які поширені по всій території країни. Головною олійною культурою є арахіс (майже 31% світових зборів, 1 місце). Поширені також рапс і гірчиця, а на узбережжі – олійна пальма. Але все одно третина внутрішніх потреб в олії забезпечується імпортом. Тому в останні роки в Індії почали культивувати також і соняшник.

Індія поруч із Бразилією є світовим лідером у виробництві цукрової сировини. Головним цукроносієм виступає цукрова тростина, хоча на півночі проводяться експерименти з цукровим буряком.

Волокнисті культури є важливими товарними. Індія – одна з провідних бавовникових країн світу (близько 9% валових зборів). Майже половина бавовнику вирощується на унікальних чорних регурах Деканського нагір’я. Ці ґрунти утворилися на базальтовій корі вивітрювання, вони здатні тривалий час утримувати вологу, тому можна обходитися без зрошення. Не менш важливою культурою є джут, міцні та грубі волокна якого йдуть на виготовлення мішковини, вірьовок, основи для ткання килимів та ін. Джут потребує багато тепла і вологи й дуже виснажує ґрунт. Його батьківщиною є дельта Гангу і Брахмапутри. Цей район вирощування джуту і зараз лишається головним в світі.

Індія є третім в світі виробником тютюну (майже 10%). Але абсолютним лідером серед культур-«стимуляторів» є чай (31% світового виробництва, беззаперечне 1 місце). Провідні сорти – ассам, дарджилінг та нілгірі. Лідерами по валовим зборам є штати Ассам, Західний Бенгал, Тамілнад і Керала. До речі, чай не є традиційним індійським напоєм. Перші його плантації були закладені англійцями у середині ХІХ століття. Чайні «сади» вже старі, вимагають оновлення. У ХХ столітті Індія почала вирощувати ще й каву (3% світового виробництва).

Прянощі – червоний та чорний перець, гвоздика, кардамон, імбир та інші – давній експортний товар країни. Особливо їх вирощуванням славляться південні узбережні штати.

Овочівництво, баштанництво, картоплярство представлені у нетоварному, споживчому секторі, мають невеликі обсяги виробництва.

В Індії ростуть практично всі відомі фрукти всіх кліматичних поясів. Кашмірська долина відома яблуневими садами. На схилах гір Центральної та Південної Індії культивують цитрусові, на узбережжі Індійського океану – ананаси, манго, папайю. Значні обсяги виробництва бананів. Разом з тим, виробництво фруктів і ягід у внутрішніх районах не має товарного характеру, а їх споживання не відповідає медичним нормам. Це результат нестачі сільськогосподарських угідь та переважання провідної харчової культури – рису. Тваринництво

має товарний характер лише на півночі у Кашмірській долині (вівчарство та пухове козівництво) та півдні (шовківництво). В узбережній зоні представлено також рибальство

та заготівля морепродуктів.

Промисловість

Частка Індії у світовому виробництві багатьох видів промислової продукції є неадекватно малою (електроенергія – 2%, вугілля – 4%, сталь – 2%, автомобілі – 0,5%, цемент – 3%, бавовняні тканини – 7%) по відношенню до частки її населення (16%).

Але слід відзначити, що Індія має багатогалузевий промисловий комплекс, який включає в себе широке коло виробництв як легкої, так і важкої індустрії.

В енергобалансі Індії важливу роль продовжує відігравати біомаса. Серед комерційних джерел переважає вугілля (високозольне, малоякісне). У виробництві електроенергії лідирують ТЕС (71%). Роль ГЕС (27%) є недостатньою, гідроенергетичний потенціал використовується неповно. В Індії збудовані перші АЕС (2% електроенергетичного балансу). Але в сільській місцевості електроенергією досі користуються мало, побутові потреби забезпечуються дровами, соломою та іншими некомерційними джерелами.

Власна нафта (шельф поблизу Мумбаю) забезпечує лише половину потреб індійської економіки. Найбільший центр нафтопереробки – Мумбай

(Бомбей
).

Чорна металургія сформувалася протягом ХХ століття. Найбільші заводи у Бхілаї

та Бокаро

були збудовані за допомогою СРСР.

Кольорова металургія розвинулася набагато пізніше через свою високу енергомісткість. Найбільше виплавляється алюмінію. Лідерами серед важких металів є цинк, свинець, мідь. Самозабезпечення досягається лише наполовину, багато металів доводиться купувати.

Машинобудування не є галуззю міжнародної спеціалізації Індії, воно носить імпортозамінний характер. Воно вирішує завдання забезпечення власної текстильної та цукрової промисловості комплектним обладнанням. Реалізація країною серйозної енергетичної програми сприяла розвитку енергетичного машинобудування.

Індія випускає вантажні машини і автобуси, трактори і легкові автомобілі, мотоцикли і велосипеди, залізничні вагони і локомотиви, холодильники і кондиціонери. Ця продукція майже виключно спрямована на внутрішній ринок.

В Індії сформувався великий район концентрації важкої промисловості в долині річки Дамодар з виходом до порту Калькутти. Він отримав назву Калькуттсько-Дамодарського
.

Загалом автоматизація та механізація виробництва в країні розвинуті слабко. Це пов’язано із дешевизною робочої сили. Тому зрозумілою стає спеціалізація на технічно нескладних, але трудомістких галузях – текстильній (половина зайнятих у промисловості), швейній промисловості, художніх промислах.

Дрібне кустарне виробництво є пережитком доіндустріальної епохи, що зберігається в умовах низької купівельної спроможності населення. Індійські кустарі відомі у світі різьбленням по слоновій кістці, виробництвом унікальних тканин сарі та атласу, тканням килимів, чеканкою по металу.

Висока кваліфікація індійських майстрів забезпечує постійний попит на продукцію її ювелірної промисловості, зокрема огранку алмазів. Індія суттєво впливає на світову торгівлю брильянтами, оскільки вона спеціалізується на виробництві найдрібніших брильянтів 0,01 – 0,02 карата (на які найбільший попит). Ці дрібні брильянти у всьому світі так і називають – «індійські».

Сільська домашня промисловість заснована на праці однієї родини: вона очищає рис, давить олію, вичиняє шкіри, витоплює жир, виробляє неочищений цукор. Значне місце посідає ручне прядіння і ткацтво.

Транспорт

Головний вид транспорту в країні – залізничний. Індія – одна з найбільших залізничних держав світу. Довжина залізниць становить 62 тис. км. З них 6,5 тис. км електрифіковано. Основний потік вантажів і пасажирів припадає на чотирикутник «Делі – Калькутта – Ченай (Мадрас) – Мумбай (Бомбей)». Більшість залізниць збудовано у ХІХ столітті в інтересах колонізаторів.

Автошляхи в країні переважно ґрунтові. У сезон дощів тисячі населених пунктів виявляються відрізаними від зовнішнього світу. Автопарк невеликий, пального бракує, тому активно використовується гужовий транспорт (слони, буйволи, мули, яки, верблюди).

Колись розвинений річковий транспорт (особливо на річці Ганг) занепав внаслідок конкуренції залізниць.

Покладено початок розвитку трубопровідного транспорту (нафтопроводи з шельфу Аравійського моря та з Ассамської котловини тягнуться в центральну частину країни).

Індія – морська держава, але її торговий флот невеликий і застарілий. ⅔ морських перевезень виконують іноземні судна. Найбільший порт – Мумбай

(Бомбей
). Велике значення мають Вішакхапатнам, Ченай і Калькутта з глибоководним аванпортом Халдія.

Повітряний транспорт зорієнтований на міжнародні пасажирські перевезення.

Зовнішні зв’язки

Через слабку участь у міжнародному поділі праці Індія має відсталу структуру товарообігу. В експорті переважають текстильні вироби, товари кустарно-ремісничого виробництва і продукція сільського господарства. З мінеральної сировини експортується залізна і марганцева руди, слюда тощо. В імпорті провідні місця займають нафта і нафтопродукти, машини і прилади, продукція хімічної промисловості, особливо добрива.

В колоніальну епоху головним торговим партнером була метрополія – Великобританія. Зараз на провідні позиції вийшли США, Японія, Австралія. Велике значення має торгівля з країнами Західної Європи та «азійськими тиграми». Торгівля з сусідніми країнами мінімальна.

Територіальна структура господарства

Різноманітність природних і соціально-економічних умов та специфіка історії розвитку окремих територій дозволяє виділити 5 великих економічних районів.

Північний Захід
(штати Джамму і Кашмір, Гімачал-Прадеш, Пенджаб, Уттар-Прадеш, Хар’яна, Раджастхан, а також союзні території Делі і Чандігарх) займає 31% території, тут проживає 29% населення країни. Центральна частина Індо-Гангської рівнини є історичним ядром індійської цивілізації, тут зародилися релігії буддизму та індуїзму, тут зосереджена велика кількість священних міст та пам’яток культури (зокрема храм Тадж-Махал у Агрі).

Індо-Гангська рівнина являє собою найбільший масив родючих алювіальних ґрунтів в світі, тому вона перетворилася у один із найважливіших сільськогосподарських регіонів світу.

Рівнинна частина Північно-Західного економічного району виступає житницею країни (рис, пшениця), вирощує більше половини цукрової тростини, четверту частину бавовнику. Цьому посприяло будівництво в роки незалежності потужних гідровузлів (1 млн. кВт), що дозволили додатково зрошувати 1,5 млн. га ріллі. Район перетворився в осередок «зеленої революції».

Промисловість – бавовнопрядильна, шкіряно-взуттєва, цукрова. Ці традиційні галузі активно доповнюються точним машинобудуванням та виробництвом мінеральних добрив (Делі, Канпур, Лакхнау, Чандігарх). Молоде місто Чандігарх збудовано за проектом французького архітектора Ле Корбюзье як «ідеальне місто майбутнього», як своєрідний «полюс росту» у сільськогосподарському районі для поглинання надмірного приросту населення.

На півночі між Великими і Малими Гімалаями знаходиться відома м’яким кліматом та мальовничими ландшафтами Кашмірська долина. Вертикальна зональність природи впливає й на господарство. Схили зайняті садами, гірські пасовища використовуються для вівчарства і козівництва. Найбільше місто Кашмірської долини – Срінагар – є досить відомим курортом. На жаль, частина штату Джамму і Кашмір урядом Індії не контролюється, туди введені пакистанські війська.

Південна частина району зайнята пустелею Тар (штат Раджастхан). Головними заняттями населення тут стають оазисне землеробство та кочове скотарство (вівчарство, верблюдівництво).

Головним організуючим центром всієї території та її найбільшим містом є столиця Індії з 1911 року – м. Делі (9 млн. мешканців). Це одно з найстаріших міст країни (Делі було столицею могутніх середньовічних держав – Делійського султанату та імперії Великих Моголів). Вирізняється воно у першу чергу виконанням адміністративних, культурних, освітніх функцій. Як торгово-промис ловий або фінансовий центр Делі в Індії поступається портовим Мумбаю і Калькутті. Власне ж місто поділяється на Новий Делі (Нью-Делі
) і Старий Делі, які дуже різняться між собою. Новий Делі будувався ще колоніальною владою, тут прокладені широкі й прямі вулиці та бульвари, багато зелені, саме тут розміщені всі державні установи. У Нью-Делі мешкає лише десята частина населення міста. У Старому Делі внаслідок стихійного хаотичного зростання можна побачити всі «принади» «хибної урбанізації».

Промислове обличчя Північного Заходу добре репрезентує Канпур (1,5 млн. осіб) – центр текстильної, цукрової промисловості, машинобудування та сільськогосподарської хімії.

Північний Схід
(штати Біхар, Орисса, Західний Бенгал, Сіккім, Ассам, Мечхалая, Аруначал-Прадеш, Нагаленд, Маніпур та ін.) охоплює 21% території та 26% населення країни. Господарське життя концентрується в долині Нижнього Гангу та його дельті. Ассамські і М’янманські гори вкриті непрохідними вологими лісами, де проживають невеликі етноси, рівень культурного та економічного розвитку яких дуже низький.

Район має найвищу густоту населення в Індії. Але у відокремлених його частинах (Ассамська котловина) досі зберігається підсічне землеробство. Розвиток стримується відсутністю надійних транспортних зв’язків (через Брахмапутру досі діє лише один міст).

У національному масштабі Північний Схід виділяється як важлива зона рисосіяння, провідний виробник джуту і чаю. Природні умови Північного Сходу (родючі алювіальні ґрунти, максимальна в країні кількість опадів, фактична відсутність сухого сезону) дають можливість збирати до 3 врожаїв впродовж року навіть без зрошення.

В цьому економічному районі розташована батьківщина Рабіндраната Тагора місто Калькутта (11 млн. населення) і головний регіон важкої індустрії з багатими енергетичними і сировинними ресурсами (Калькуттсько-Дамодарсь кий). При поділі Британської Індії в 1947 році Калькутта втратила значну частину свого найближчого хінтерланду, яка стала територією Бангладеш. Але Калькутта лишилася «джутовою столицею світу», важливим фінансово-торговим, транспортним, науковим і культурним центром Індії.

Північний Схід видобуває ¾ індійського вугілля, ⅔ залізної руди. Поєднання вугільного басейну долини річки Дамодар і залізорудного басейну плато Чхота-Нагпур утворило вугільно-металургійний комплекс, який називають «індійським Руром». Він включає видобуток палива і сировини, ТЕС і ГЕС, чорну та кольорову металургію, хімічну і цементну промисловість, важке і транспортне машинобудування. Цей промисловий комплекс є унікальним не тільки в Індії, але й в світі (якщо не брати до уваги Північний Схід Китаю – то єдиний у слаборозвинених країнах). Швидко зростають молоді міста Джамшедпур, Дургапур, Ранчі та інші.

Захід
(штати Гуджарат і Махараштра та союзні території Гоа, Даман, Діу) займає 16% території країни, тут проживає 14% індійського населення. В природному відношенні це Конканське узбережжя Індійського океану, Західні Гати і частинка Декану. Цей район є найбільш урбанізованим та найкращим в Індії з точки зору рівня життя населення, якісних показників розвитку промисловості. Таке становище склалося історично. Ще в доколоніальні часи тут проходили важливі торгові шляхи, уже в ХІХ столітті на економіці району позитивно позначився європейський попит на бавовну та відкриття Суецького каналу.

Захід вирощує майже половину бавовнику в Індії, представлені інші технічні культури – арахіс та цукрова тростина. На узбережжі вирощуються фрукти (апельсини, манго). Розвинуто рибальство і креветковий промисел. Але головними продовольчими культурами залишаються рис на узбережжі та просо на плоскогір’ях.

Важливу роль у розвитку відіграло відкриття на березі Камбейської затоки і шельфі Мумбаю родовищ нафти. Гідроенергетика була доповнена атомною.

Промисловий пояс простягнувся від Мумбая до Ахмадабаду. Традиційно розвинена тут текстильна промисловість доповнена підприємствами нафтопереробки і нафтохімії, виробництвом штучних волокон, сільськогосподарським машинобудуванням.

Найбільше місто району і всієї країни – Мумбай (Бомбей) із 13 млн. мешканців. Його роль в Індії подібна до Нью-Йорку в США. У Мумбаї знаходяться штаб-квартири найбільших банків і корпорацій Індії, це найбільший центр гуртової та роздрібної торгівлі. Серед наукових установ виділяється атомний дослідний центр. Мумбай також відомий у світі центр кіноіндустрії (близько 800 фільмів на рік) – своєрідний індійський Голівуд (так званий Болівуд).

Центр
(штат Мадх’я-Прадеш) займає 13% території при 8% населення Індії. Ця територія переважно гірська, вкрита джунглями. Вона відокремлює Індо-Гангську рівнину від плато Декан. Дуже багатий природно-ресурсний потенціал: залізні і марганцева руди, вугілля, боксити, єдине в Індії родовище алмазів, ліс, гідроенергія. Саме тут за допомогою СРСР збудований гігантський металургійний комбінат у Бхілаї (виплавлений метал споживається за межами економічного району). Бхопал – значний центр хімічного виробництва (підприємства належать американському капіталу). Лісопильна і бавовнопрядильна промисловість представлені у багатьох невеликих центрах.

У сільському господарстві Центрального економічного району представлені продовольчі (пшениця і сорго, бобові) й технічні культури (бавовник на чорних регурах).

Південь
(штати Андхра-Прадеш, Тамілнад, Карнатака, Керала, Лакшадвіп) займає 19% території країни, тут мешкає 23% населення Індії. В природному відношенні – це низовини Малабарського та Коромандельського берегів, південні гірські масиви та розташована між Західними і Східними Гатами частина Декану.

Південь – головний район плантаційних культур. Високу концентрацію у посівах мають цукрова тростина, бавовник, тютюн, гевея, чай, кава, арахіс, кокосова пальма. Південь є провідним виробником знаменитих індійських спецій. Рис на узбережжі та просо на Декані – традиційні харчові культури. В районі представлено тваринництво (шовківництво).

Обсяги промислового виробництва на Півдні менші, ніж на Заході або Північному Сході. Хоча мінеральні ресурси тут досить різноманітні, але їх освоєння стримується вузькістю паливно-енергетичної бази. Тому найважливішими галузями промисловості Півдня стали легка і харчова. Машинобудування у стадії становлення.

Найбільші міста – Ченай, Бангалор і Вішакхапатнам. Ченай (7 млн. населення) заснований у 1639 р. як опорний пункт англійців на півдні Індії. Зараз Ченай третій за значенням промислово-фінансовий центр країни. Старі галузі, пов’язані із переробкою сільськогосподарської продукції, вдало доповнені виробництвом дизельних двигунів, автомобілів, велосипедів (у т.ч. знаменитих рикш), пасажирських вагонів, приладів і засобів зв’язку.

Бангалор (5 млн. осіб) є провідним ракетно-космічним центром Індії (поруч – космодром). Район Бангалора отримав назву «Силіконового плоскогір’я», оскільки перетворився на осередок високих технологій, включно із виробництвом ЕОМ.

Вішакхапатнам – важливий порт на березі Бенгальської затоки. За вантажообігом він вийшов на друге місце в країні після Мумбаю. Вішакхапатнам – найбільший центр суднобудування в Індії, тут працюють металургійний та нафтопереробний комбінати.

[1]


Один з творців сучасної Індії Махатма Ганді ще на початку ХХ століття стверджував: «Земля забезпечує достатньо для задоволення потреб кожної людини, але не для її жадібності. (…) Бог забороняє Індії йти тим шляхом індустріалізації, яким йде Захід. (…) Якщо наша нація почне подібну економічну експлуатацію природних ресурсів, то вона як хмара сарани оголить весь світ».

[2]


Це взаємна повага суверенітету і територіальної цілісності, взаємний ненапад один на одного, невтручання у внутрішні справи, рівність та взаємна вигода. Ці принципи вперше були зафіксовані в індійсько-китайському договорі у 1954 році. Європейці пізніше включили їх у Заключний акт Гельсінської угоди (1975 р.).