Історія
Русів” – виразник політичних поглядів автономістів
Реферат виконав студент МТм-11 Кубай Олег
Міністерство
Освіти України
Львівський
Національний Університет ім.І.Франка
„Історія Русів” до цього
часу таїть в собі багато загадок для дослідників і, в першу чергу, загадку про
те, хто ж був його автором. Серед можливих авторів "Історії Русів",
окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику,
його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка,
А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім’я було поставлено на титульній
сторінці при першій публікації заперечувалось вченими практично одразу з часу
появи книжки.
Час написання
"Історії Русів" також є не розгаданою до сьогодні загадкою, виясненню
якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо
крайні часові межі її написання, — від 1769 року (останньої дати зазначеної в
роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з’явились перші письмові
свідчення про її існування. У всякому разі, Й. Бодянський 1846 року видав її
вже як історичну пам’ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду
імперської цензури.
Ще до своєї друкованої
появи "Історія Русів" була поширювана в списках у колах української,
і не тільки, інтелігенції з початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила
великий влив на появу симпатій до української справи у середовищі прогресивних
російських мислителів. Так настрої та ідеї "Історії Русів" прослідковуються
в поемі "Войнаровський" поета-декабриста К. Рилєєва, який опоетизував
самостійницькі змагання мазепинців, у "Полтаві" О. Пушкіна. М.
Томенко зазначає, що "... Олександру Пушкіну Михайло Максимович подарував
"Історію Русів" як дуже популярну в Україні книгу. Невдовзі Пушкін
публікує свою поему "Полтава", навколо якої в 1829 році розгорілася
дискусія про історичність зображення тих чи інших персонажів. Особливий інтерес
викликала постать Івана Мазепи, яку, на думку багатьох критиків, поет описав
неправдоподібно" [268, с. 83].
Від початку своєї
публічної появи "Історія Русів" розглядалась як історичний документ
написаний за аналогією з козацькими літописами Самовидця, Грабянки та їм
подібним документам. Однак з середини XIX століття, як українські, так російські
і польські дослідники цього твору, почали звертати увагу на те, що анонімний
автор "Історії Русів" досить вільно "трактував" відомі
історичні факти, деякі замовчував і приводив такі, що не знаходили
підтвердження в інших джерелах. Вже в середині XIX ст. "Історію
Русів" починають розглядати не як своєрідну хроніку української історії, а
як твір політично заангажований, що прагне за допомогою тенденційного підбору
історичних фактів захистити певну політичну позицію. Саме з цієї позиції, розуміючи
необхідність захисту твору від нападок українофобів, М. Драгоманов писав:
"На цей твір необхідно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей
русів, тобто малоросіян, памфлет, місцями надзвичайно їдкий і навіть художній
... а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він складе незамінний пам’ятник
стану просвіченості і політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст." [84,
с. 24].
Саме як політичний
памфлет "Історія Русів" відіграла значну роль в історії політичної
думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у
концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а
й в значній мірі вплинув на обгрунтування державницько-самостійницьких прагнень
українців.
В. Міяковський, говорячи
про місце і значення "Історії Русів" писав: "Мусимо також
відмітити, що ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у
знаменитій "Історії Русів", книзі, яка для цілого XIX віку була
джерелом патріотичного натхнення і відомостей про Україну для прихильних до неї
росіян. З неї черпав зміст для своїх дум поет Кіндрат Рилєєв, вона дала
матеріал Шевченкові для його історичних творів і тих ідеалізуючих українську
історію образів, що такі характерні для романтичного періоду його творчості.
... "Історія Русів" була надихана гарячим національним почуттям, вона
клала ідеї української державности, української самостійности, вона підносила
національну гордість українця, і в цьому був її великий організуючий і
формотворчий вплив. Відси можна починати розвиток української громадської думки
XIX віку" [178, с. 60].
Виклад історичних подій
служить для анонімного автора "Історії Русів" засобом утвердження
його власної політичної концепції, захисту честі і гідності власного народу,
його прав на самобутність і самостійне державно-політичне існування. Як
підкреслює В. В. Кравченко "..."Історія Русів" створювалась з
патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце у світовій
історії, захистити його від справжніх та уявних інсинуацій з боку інших, у
першу чергу, іноетнічних або іноземних авторів" [130, с. 31].
Виходячи саме з
патріотичних мотивів та необхідності створення концепції української історії,
автор "Історії Русів", у передмові до роботи, зазначає, що його
головним завданням є дослідити "Історію Малої Росії" (тобто України),
яка і є "єдина історія Російська": "бо ж відомо, що початок сеї
історії, разом з початком правління Російського, береться від Князів і
Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новгородського князя
Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої
Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від
Татар Князем Литовським Гедеміном і зовсім вона в Російській Історії
замовчана" [110, с. 33]. Він прагне продемонструвати тяглість та неперервність
державницької традиції українського народу на його власній землі і тим самим
обгрунтувати його право на самостійне політико-державне існування.
"Сутність цього
трактату — доведення, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею
Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ, зі своїми традиціями
(передусім без того рабства, що "в найвищій мірі панує серед московського
люду"), а тому Україна має всі права відновити самоврядування" [47,
с. 255].
В обґрунтування своєї
позиції автор "Історії Русів" у передмові зазначає, що він при
написанні книжки спирався як на вітчизняне літописання, так і архівні
документи, що збереглись не лише в Україні, а також на інформацію, взяту
"із літописів і записок Білоруських, як країни одноплемінної, сусідньої і
од руїн Малоросійських віддаленої" [110, с. 34]. Підтвердження ж
викладених ним історичних фактів є в історіях іноземних народів і держав, які
викривають тенденційність "творців байок і критиків" славного
минулого українського народу.
Намагаючись утвердити
"зв’язок часів", автор, у дусі традиційного літописання, починає
відлік історії свого народу, слов’янства взагалі, від біблійних часів і Яфета,
сина Ноя. Слідом за автором "Повісті минулих літ", він підкреслює, що
слов’яни є автохтонним населенням Східної Європи і прийшли на береги Дніпра від
часів Вавилонського змішання мов і фактичного утворення перших етносів і націй.
Перераховуючи різні слов’янські племена, Що мешкали на території Східної
Європи, автор "Історії Русів", серед інших, вділяє "за родоначальниками
їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу — Роксоланами і
Россами, а по Князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву,
— Московитами і Москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву
Московського і нарешті Російського" [110, с. 38]. Не заперечуючи
слов’янських коренів московитів, автор "Історії Русів" все ж вважає,
що їх етногенез є відмінним від етногенезу "Русаків", тобто етнічних
українців. При цьому вживання назв "Русаки", "Руси" замість
етноніма "українці" проводиться ним послідовно з метою підкреслити
нерозривність зв’язку та спадкоємності Козацької держави і Київської Русі.
Описавши коротко в самих
загальних рисах історію періоду Київської Русі та її занепаду під ударами орд
Батия, автор переходить до вирішення свого головного завдання — довести, що
Україна (Малоросія) не втратила свого державно-політичного існування і в
пізніші часи. Так говорячи про входження українських земель до складу
Литовської держави він наголошує на добровільному характері цього процесу та на
тому, що українські і білоруські землі зберегли свої традиційні форми
управління, а Литва перейняла від них систему законодавства і зробила
"письмо Руське" державним на всіх просторах держави.
Те, що Україна зберігала
своє державно-політичне існування підтверджується автором також і тим, що при
створенні польсько-литовської держави Речі Посполитої"... й Малоросія, під
давньою назвою Русі об’єдналася тоді разом з Литвою в Королівство Польське на
трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між
розлогих засад головна полягала в пам’ятних словах: "Приймаємо і
з’єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних". Ту постанову час
від часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакта Конвента; і
на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох націях три
рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з
ім’ям: одного — коронного Польського, другого — Литовського, а третього —
Руського" [ПО, с. 43].
Ця теза автора
"Історії Русів" не відповідає історичній дійсності. Ідея перетворення
Речі Посполитої з дуалістичної на триєдину державу засновану на
конфедеративному принципі у складі Польщі, Великого князівства Литовського і
Великого князівства Руського могла з’явитися в українських політичних колах ще
в часи укладання Люблінської унії, однак в правових документах вона чітко
зафіксована лише в Гадяцькому трактаті. Однак автор "Історії Русів",
думається, свідомо йде на певну фальсифікацію історії, намагаючись таким чином
посилити свою систему обгрунтування права України на державно-політичну
самостійність.
Ідея добровільності
союзу українців з литовцями та поляками, як основи козацьких домагань,
проводиться в "Історії Русів" досить послідовно. Так, зокрема,
описуючи виступ козаків під поводом Наливайка і Лободи, автор цитує листа
козаків до польського короля: "Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з
Князівством Литовським, а згодом — і з Королівством Польським, не був ніколи
від них завойований і їм рабоплінний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од
єдиного кореня слов’янського, альбо Сарматського, виниклий по добрій волі
з’єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й
пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів і пактів і
самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, Найяснішим Королям Польським,
яко же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час коронації
перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт і його царів та
царства" [110, с. 74-75].
Перші десятиріччя
існування трьох народів описуються в майже ідилічних фарбах — королі
підтверджують стародавні права козаків, а ті їм вірно служать у справі захисту
спільної батьківщини від зовнішніх зазіхань. Ситуація змінюється корінним чином
коли "На місце Скалозуба року 1592-го обрано Гетьманом із Осавулів
Генеральних заслуженого у війську Малоросійському природного шляхтича
Польського Федора Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і
вигублення для обох народів, Польського і Руського, епоха, замовчана по
історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши Польщу аж до основ і
розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства,
а народу Руському давши випити найгіркотніший келих, що його з днів Нерона та
Калігули не всі християни скушували, перетворила його на інший вид і стан"
[110, с. 70-71].
Спричинило ці трагічні
події укладення православними ієрархами України і Білорусі унії з Римом. Автор
"Історії Русів" приводить досить вагомі аргументи прихильників унії на
виправдання їх кроку: попадання східних патріархій у залежність від влади
мусульманської Туреччини, падіння авторитету священиків та зниження рівня їх
освіти, відступ московського християнства від істинного православ’я, зараження
його "розколом Стригольщини" та різними іншими єресями. Однак зовсім
не це він вважає головним мотивом, що рухав лідерами уніатів. Вони, на його
думку, прагнули перш за все забезпечити свої майнові інтереси: наданням
єпископам і монастирям сіл, а священикам по п’ятнадцять дворів у кріпосну
залежність з числа їх парафіян. "Духовенство Руське, спокусившись
закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не
турбуючись анітрохи про обов’язки сої перед Богом, перед спільною Церквою і
перед народом, що їх обрав, підписали згоду на Унію і присягою те
ствердили" [110, с. 71].
Унія, відзначає
"Історія Русів", підтримана збройною силою польської держави,
поставила українців у принижене становище: українських православних депутатів
відлучено від загальнодержавного сейму, лицарство — від виборів та посад
урядових та судових, позбавлено рангових маєтностей і названо
"холопами", а всіх, хто не прийняв унію — схизматиками.
Проблеми православних
українців зумовлювались не лише бажанням вищого православного духовенства стати
в один рівень з католицьким, вони зросли також і у зв’язку зі зрадою
шляхетського стану, опертою на прагненні зберегти і примножити свої привілеї:
"Страждання і розпуки народу побільшались новою нагодою, яка вчинила ще
прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало
на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши
перенести позбавлення своїх місць, а паче втрати рангових та набутих маєтків,
відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками
закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і
заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля
навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те шляхетство, єднаючись з
Шляхетством Польським посвояченням, родичанням і іншими обов’язками, відреклось
і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотвривши природні
назви, підшукувати та вигадувати до них Польську вимову і називати себе
природженими Поляками" [110, с. 80-81].
Такі дії української
шляхти різко засуджуються автором "Історії Русів", тим більше, що
подібні процеси для нього не були просто принизливим фактом минулого в історії
власного народу — кінець XVIII-початок XIX століття був часом, коли
представники нового українського дворянства, на цей раз нащадки козацької
старшини, повторювали дії своїх попередників майже один до одного — змінювали
мову, прізвища, а фактично — зраджували Батьківщину і свій народ.
Зрада власного народу і
його інтересів, задля збереження майна та станових привілеїв, зробили з
перекинчиків ревних захисників інтересів загарбників. Відзначивши, що за зраду
народу українській шляхті було повернено маєтки, посади та зрівняно у правах з
польською, автор "Історії Русів" зазначає: "У подяку за те
прийняли й вони стосовно народу Руського всю систему політики Польської і,
наслідуючи їх, гнали преізлиха сей нещасний народ. Головний політичний намір
полягав у тому, щоб знесилити війська Малоросійські і зруйнувати їхні полки, що
складалися з реєстрових Козаків, в чому вони й досягай свого" [110, с.
81].
Зрада українців
провідною верствою, якою була до початку XVII століття українська шляхта, стало
постійним фактором української історії і причиною всіх головних лих
українського народу. Описуючи подальші історичні події, "Історія
Русів" неодноразово наголошує на ганебній ролі шляхти, її підступах і
бажанні шляхом зради народу забезпечити собі підтримку іноземних поневолювачів
у справі експлуатації своїх одноплемінників. Зрада стає фактично способом
існування української шляхти: "Шляхетство теє, бувши завжди серед
найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводило під уряд її
чимало мін підступами своїми, контактами і відвертими зрадами, задуманими на
користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введення
його у підозру, недовір’я і в найбільш тиранські за те муки, урядом верховним
по необачності над ним вчинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в
Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною..." [110,
с. 167].
Такі антишляхетські
настрої автора "Історії Русів" виглядають, на перший погляд, дещо
дивно на фоні його постійного бажання підкреслювати аристократичне походження
козацтва та його старшини, корені яких він виводить від часів князя Володимира
та "козарів", яких Володимир Мономах перейменував у
"козаків". "Історія Русів" постійно наголошує на
князівських титулах перших гетьманів, на рівність політичного становища та прав
козаків і шляхти. Пояснити це можна тим, що симпатії автора однозначно
знаходяться на боці козацтва і для того, щоб виправдати його претензії на
національне провідництво автор дозволяє собі в аналізі деяких історичних фактів
"згущувати фарби". А роль традиції у обгрунтуванні претензій на владу
для того часу залишається виключно великою, і тому постійне нагадування про
князівсько-боярські корені козацтва є цілком виправдане з точки зору політичної
спрямованості твору. Крім того, козацтво, на відміну від шляхти, залишилось
вірним вірі предків, а цей фактор був дуже важливий для автора і він наголошує
на ньому на протязі всього твору.
Зрада вищого
православного духовенства та шляхти робить козацтво практично єдиним
репрезентантом інтересів та захисником нації. Ті з шляхти, хто залишився вірним
своєму народу і висвячене з допомогою козаків нове вище православне духовенство
тепер можуть виступати лише як помічники у здійсненні історичної місії
козацтва. А місія ця, як вважає автор "Історії Русів" є, після
порушення умов "добровільного об’єднання Польщі, Литви і Малої Росії",
самоочевидною — національне визволення і відновлення історичної справедливості
та державності.
Здійснити цю місію доля
обрала Б. Хмельницького. І автор "Історії Русів" показує, що гетьман
зумів відновити історичну справедливість вже на першому етапі
національно-визвольної революції. Для підтвердження цієї тези він приводить
кілька пунктів Зборівського договору, два з яких є найважливішими для вияснення
розуміння ним суті політичного статусу козацької держави:
"1. Народ Руський з
усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною
приналежністю увільняється, визволяється і вилучається з усіх домагань та
долеглостей Польських і Литовських на віки вічні, яко з віків вільний,
самостійний і незвойований, а лише за самими добровільними угодами і пактами до
єдності Польської і литовської приналежний....
3. Народ руський од
цього часу є і має бути ні від кого крім себе самого і уряду свого, незалежним;
а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно від усіх
станів, і присудом старшини і товариства, за стародавніми правами і звичаями
Руськими, і ніхто їм в тому нехай не заважає, не втручається ніяким колвек
способом, ні тайним, ні явним, а найбарзій насильством" [110, с. 138].
Ці пункти проголошують
не створення нової держави, а відродження колишньої політичної самостійності
українців. Однак не лише відновлення історичної справедливості є підставою для
збройного виступу козаків. Вони прагнуть вирішити не тільки питання
державно-політичного характеру, а й соціального. Автор "Історії Русів"
визначає один з рушійних мотивів козацького повстання вустами Б. Хмельницького,
який, пояснюючи реєстровим козакам причину свого виступу і нагадавши про
порушення давніх договорів, зокрема, заявляє: "Ми підняли зброю не заради
користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни
нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що
живуть на світі, завжди боронили й боронитимуть вічно життя своє, свободу і
власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і
птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і
природа з волі Творця всіх і Господа дала їм для того різне знаряддя в самих
членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в
дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?" [110, с.
104].
Соціальний мотив
боротьби козацтва досить послідовно проводиться в "Історії Русів" —
порушення соціальних прав українців, надмірний визиск селянства, соціальні
мотиви унії, розкриття істинних причин суперечностей між магнатами і шляхтою та
рештою народу, захисником якого виступає козацтво — все це висвітлюється
автором з позицій обґрунтування справедливості антипольскьких повстань козаків
і національно-визвольної революції Б. Хмельницького зокрема.
Вирішення соціальних,
національних та релігійних проблем повинно було втілитись, на думку автора
"Історії Русів", у створенні козацької держави, заснованої на
відродженні і утвердженні комплексу "вольностей", за які козаки
боролись послідовно і в усі часи. Ці "козацькі вольності" є
соціально-політичним ідеалом, який і обстоюється в роботі. Як зазначає В. В.
Кравченко "... автор "Історії Русів" добре уявляв собі поняття
малоросійських вольностей, які для нього мали вигляд розвиненої державності з
усіма належними їй атрибутами — власною адміністрацією, вищою судовою владою,
державним скарбом, армією, столицею, державним архівом, цивільно-правовим
кодексом і т.д. Автор зображував її у вигляді козацької демократії, вищим
органом влади якої виступають збори виборних представників різних станів
суспільства, або "чинів та козаків", "Чинів і війська",
названих в одному місці просто "зборами", а в іншому — Генеральним
сеймом. До компетенції цього органу влади автор відносив питання війни і миру,
зовнішньополітичних пріоритетів, вибори гетьмана, тобто всі найважливіші
проблеми життя краю" [130, с. 33]. Цей державницький ідеал базується на
загальнодемократичних засадах в розумінні того часу та перегукується з ідеями
Гадяцького трактату та Конституції П. Орлика.
Демократичність
козацьких вольностей підсилюється автором "Історії Русів" оповіддю
про те, що Б. Хмельницький у зеніті військової слави відмовився від пропозицій
сусідніх монархій отримати для свого роду право на спадкове володіння Україною
та від князівського титулу. Гетьман є начальником, господарем землі Руської,
але його право на це забезпечується вибором громадян держави. У той же час,
автор "Історії Русів" постійно наголошує на тому, що гетьманом не
може стати простий козак, а якщо таке і відбувається, то народ і державу
чекають серйозні проблеми. Також підкреслюється, що адміністративні посади в
козацькій державі посідали "питомі русаки", що мали в ній фамільні
корені та тривалу родову осідлість.
Перші перемоги над
поляками поставили перед козацтвом, відзначає "Історія Русів",
питання про те, що робити далі. Устами Б. Хмельницького автор ставить питання
про необхідність пошуку зовнішньої підтримки молодої держави та отримання
протекції з боку сильніших держав. Необхідність цього кроку пояснюється
наступним чином: "А що йдеться про протекцію, то она нам не лише корисна,
але майже неминуча, і розсудлива людина або досконалий політик з першого
погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої з усіх сторін і
незручної для украплення, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих
випадків" [110, с. 142]. Подібне використання в якості аргументу
геополітичного становища України зближує "Історію Русів" з ідеями,
висловленими П. Орликом у "Виводі прав України".
Тема вибору зовнішньої
орієнтації є одним з провідних політичних мотивів "Історії Русів",
автор до неї повертається неодноразово, прагне навести вичерпну аргументацію на
користь того чи іншого варіанту. Так описуючи ситуацію після укладення
Зборівської угоди та надходження пропозицій про протекцію з боку сусідніх
держав, "Історія Русів" використовує фабулу відомого літописного
сюжету про вибір віри князем Володимиром — посли Польщі, Туреччини та
Московщини приносять козакам дари і пропонують союз і протекцію. Оцінка цих
дарів та їх прихованого сенсу дається устами українського духовенства:
"... дари Польські складаються з сукон, покритих килимом, то буде і народ,
що з Поляками житиме, ходити в сукнах і мати килими; Турецькі дарунки одягнуті
і покриті папером і шовком, то і народ, що з ними житиме, буде спроможний
вдягти на себе шовкові та паперові матерії; а Московські дари суть всі в
рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості,
що вбереться він у рогожі і під рогожі" [110, с. 142].
Сам автор підкреслено
відмежовується від таких висновків про можливі результати вибору тієї чи іншої
зовнішньо-політичної орієнтації, зазначаючи, що духовенство в переважній своїй
частині навернене з уніатства і таємно жалкувало за втраченою владою над
простим народом, що її надали поляки. Однак варто зазначити, що автор
"Історії Русів" досить часто використовує таку манеру викладу думок,
коли його власні оголошені позиції і симпатії в аргументації явно програють
висловлюванням його "ідейних опонентів", цитованих ним же самим. Пояснити
таку особливість можна з урахуванням особливостей царської цензури та наслідків
вільнодумних висловлювань. Використовуючи ж апокрифічний принцип викладення
позиції, автор "Історії Русів" зберігав не лише свою свободу, а й
можливість розповсюдження свого твору. І, можливо, саме це сприяло появі цієї
книжки друком в умовах жорсткого тиску з боку російського самодержавства на
будь-які прояви "малоросійського сепаратизму".
Засуджуючи начебто
антимосковську позицію духовенства, автор "Історії Русів" в тому ж
місці твору приводить яскравий публіцистичний виступ улюбленця рядового
козацтва, блискучого полководця І. Богуна. Говорячи про можливі наслідки
орієнтації на Москву той заявляє: "... в народі Московському владарює
найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого
і Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку,
створено нібито для того, щоб в ньому не мати, а лише рабствувати. Самі
вельможі та бояри Московські титулуються звичайно рабами Царськими, і в просьбах
своїх завжди пишуть вони, що б’ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу,
то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а
накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки, або за їх назвою, кресьяни
обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за недовідомими у світі
правами та привласненнями, продаються на торжищах і в житлах од власників і
господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і
продані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказувати своїм голосом,
добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і
дорожче заплатили. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те
саме, що кинутися з вогню в полум’я" [110, с. 142-143].
Не менш різкими є
висловлювання рядових козаків, які вважають, що недопустимо, визволившись від
польської залежності, добровільно запродатися в неволю, та ще й "такому
народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав
навіть води промити кривавих уст наших, і ліпше нам бути у безперервних війнах
за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі" [110, с.
143-144]. При цьому вони підкреслюють, що єдиний аргумент на користь
Московської держави — належність до однієї віри — не витримує ніякої критики:
"А вір у них стільки, скільки слобід, а в них домів, а нерідко і в одному
домі декілька їх вміщається, і одне сімейство від різновірства не може разом ні
жити, ні їсти з одного посуду, а вся віра складається у них в розборі образів і
хрестів, і хто з них кращий, той і є достойніший для почитання і сильніший до
помочі людської; для Бога ж, Творця і Господа, невідомо що у них зостається.
Отож коли з таким народом об’єднатися нам, то або вони нас розпродадуть
поодинці, або переморять нас на вулицях своїх і розпуттях, бо ніхто не пустить
в дім свій ніякого нашого перехожого..." [110, с. 144.].
Для виступу І. Богуна і
простих козаків характерним є акцентування уваги саме на політичних та
соціальних вадах організації суспільного життя в Московській державі і
наголошується на можливості вкрай негативних наслідків для українського народу
у випадку союзу з цією країною.
Давши таку картину
загальнонародного спротиву самій ідеї об’єднатися союзом з Московською
державою, автор "Історії Русів" зазначає, що Б. Хмельницький змушений
був відступити від неї на деякий час, зазначивши, що особливості геополітичного
становища України змусять все ж повернутися до ідеї про пошук зовнішньої опори
і союзників.
Б. Хмельницький в цілому
зображений в "Історії Русів" традиціях тогочасної російської
історіографії — визначний воєначальник, що прагнув до об’єднання "двох
Росій" і послідовно притримувався цієї ідеї. Вершиною його сподівань стали
Березневі статті, укладені в Переяславі. Правда "Історія Русів" не
ідеалізує ситуацію і не говорить про одностайну підтримку цих дій Б.
Хмельницького: знову постає питання вибору і знову гетьман використовує як
головний аргумент спільність віри. Сам же автор "Історії Русів"
підкреслює, що Березневі статті головним своїм змістом мали підтвердити
відродження стародавніх прав і вольностей та української державності. З усіх
статей він приводить тільки три: про збереження всіх колишніх козацьких
привілеїв, про збереження національного судочинства на основі стародавніх прав
Руських та про невтручання московитів у судові справи в Україні.
Як пише В. В. Кравченко,
відзначаючи специфіку трактування Березневих статей та пов’язаних з їх
прийняттям подій: "... Переяславська угода та Березневі статті
потрактовані автором в дусі не надання, а підтвердження всіх тих прав і свобод,
які українці, на його думку, мали з найдавніших часів. Україна, стверджував
автор, приєдналася до Росії так же як раніше до Литви, а потім до Польщі —
добровільно, з власного вибору, як рівна до рівних та вільна до вільних, Не
випадково він підкреслював, що текст Березневих статей був скріплений присягою
обох сторін — спочатку російської, а потім української. Таким чином, приєднання
України до Росії набувало вигляду союзної угоди двох рівноправних держав"
[130, с. 86-87].
Введення в текст факту і
акцентація уваги на начебто прийнятті присяги московськими полами від імені
царя використовується автором "Історії Русів" свідомо, для
підтвердження рівноправності сторін, що уклали даний договір. Хоча автора
"Історії Русів" прийнято вважати прихильником автономістичної
концепції, постійне підкреслення, нехай і вустами різних, часом негативних
історичних персонажів, на незалежності держави Б. Хмельницького, на відродженні
державницьких традицій, рівноправності України як суб’єкта міжнародного права з
її сусідами, постійно видає його дійсні бажання. При цьому, якщо він і приймає
ідею про можливість зовнішньої протекції, то здійснення її з боку Московського
царства викликає найбільше несприйняття у персонажів книжки. Так дізнавшись про
укладення Переяславської угоди, Кримський хан звертається до Б. Хмельницького
зі словами, що мають не лише "пророче" значення і не залишають каменя
на камені від офіційного обгрунтування вигод московської протекції для України,
але й видають, у значній мірі, бачення цього питання автором "Історії
Русів": "...таке поєднання спричиняти буде вічну ворожнечу до Козаків
і до Московії одо всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем
своїм є першим і повсякчасним зборищем, або плацом, зручним для нашестя
ворожого, їхніх баталій і плюндрувань сього народу. Війни ж з Московією суть
неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно
вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є
данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і
численністю різновірств і химерних мольбищ подобляється поганству, а лютістю
перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід
нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели
безглузду і довголітню чвару і війни зі Шведами і Поляками, зауваживши в
листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно
чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і
не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства і домагань,
за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку і Римську,
викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за
спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького
Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир насправді був Князем Руським
Київським, а не Московським, і походив од Скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале
правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі
злочинно замучили, а одного продали Полякам на убій. А доведено вже, що де
немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і
Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками" [110,
с. 182-183].
Словами хана
підкреслюється, що вибір московської орієнтації не забезпечує Україні головного
— захисту від вторгнень інших сусідів. Навпаки, пророкується, що вона стане
ареною безперервних воєн, в яких Україну чекають великі втрати, у тому числі
навіть власного імені та історичної пам’яті. Таке "пророцтво"
опиралось на події сторіччя по укладенні Переяславського договору і добре
відомі авторові з козацьких літописів.
Для того щоб зняти
проблему суперечності між реаліями історії та героїчним образом Б.
Хмельницького, який змальовується визначним державним діячем і стратегом, автор
"Історії Русів" вкладає в уста гетьмана слова виправдання перед ханом
та нащадками:"... коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав
собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є
нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше
його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю,
якою, буває, аспидова над людською головою. Відомо ж бо з Історій, що народ сей
з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під
управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і
війнами. Але перше нашестя і спустошення Татарське з Ханом своїм Батиєм завело
його в протекцію Литовську, а опісля — і до злуки з Польщею. Тую злуку
зруйнували самі Поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, а свободу і
вільність народну поновило правосуддя Боже, продвигнувши народ до неймовірної
хоробрості і мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг
жити без допомоги чужої. Але, видно, провидіння Боже, яке влаштовує справи
людські завше на краще, вибрало злуку його з народом єдиновірним та
єдиноплемінним за доброю та взаємною згодою невимушеною, котрі руйнувати я
вважаю за гріх смертельний і з тим жити і вмерти хочу" [110, с. 184].
З усіх аргументів, що
наводяться на користь союзу козацької України та Московського царства головним
є релігійний. Однак і він, як показано вище, не витримує критики, так як і всі
інші — геополітичного становища, необхідності захисту, ліквідації
магнатсько-шляхетського визиску широких мас населення. Всі вони блискуче
розвінчані самим же автором, який, для власної безпеки, вкладає контраргументи
в уста різних персонажів своєї книжки.
Серед аргументів проти
московської орієнтації важливе місце займають також і питання балансу
політичних сил в тогочасній Європі. Так "Історія Русів" відзначає:
"Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло всі майже двори
Європейські. Система про рівновагу Держав починала уже тоді розвиватись.
Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого
значення, яко зруйноване і принижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць,
одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість Малоросії та її
велелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишалась без своїх дій. І
скільки Польща не набридала сусіднім державам тривогами своїми і несталим
правлінням, але всі бажали краще мати справу з сею республікою, приреченою на повсякчасні
видозміни, аніж бачити в Росії державу абсолютну, раптово піднесену до рівня
Царств могутніх і страшних, без всіляких при тому втрат і збитків, і немовби з
небес таким безцінним даром збагачену" [110, с. 169].
Таким чином, на думку
автора "Історії Русів" союз України і Московського царства був
надзвичайно вигідним останньому і вводив його в коло найбільших потуг
тогочасної Європи. При цьому він постійно наголошує, що боротьба українців за
власну свободу завжди мала виключно оборонний характер і була спрямована на
відновлення історичної справедливості. Існування незалежної української
держави, на його думку, не загрожувало інтересам інших народів і не могло
порушити міжнародну систему політичної рівноваги, оскільки й раніше у взаєминах
зі своїми сусідами Україна завжди керувалася правовими нормами. Його оцінка
наслідків Переяславського договору та подальшого поглинання України Росією для
подальшої долі Європи і навіть система аргументів у цілому збігаються з тими,
що їх використовує ідеолог мазепинського руху П. Орлик у боротьбі за міжнародне
визнання України. Хоча офіційно Мазепу і мазепинство автором "Історії
Русів" засуджується цілком в дусі офіційної імперської ідеології.
Події часів гетьманства
І. Мазепи займають за об’ємом друге місце в "Історії Русів".
Формально залишаючись в рамках офіційної ідеології і засуджуючи зраду І.
Мазепи, автор приводить текст його виступу перед військом "Ми стоїмо
тепер, Братіє, між двома проваллями..." в якому не лише блискуче
виправдовуються дії гетьмана, але й знову ставиться питання про
зовнішньо-політичні орієнтації України. Правда тепер альтернатив лише дві —
московська і шведська.
Промова І. Мазепи своїм
вістрям направлена не просто проти Москви, а проти її деспотичної системи
правління. І хоч автор "Історії Русів" і підкреслює, що козаки у
своїй масі залишились вірними цареві, але їх вибір він виправдовує лише
вірністю монарху православному та неможливість виступу проти нього на боці
лютеранина — короля Швеції. Релігійний мотив знов стає провідним при виборі народом
свого майбутнього. При цьому зазначається, що він був вміло використаний
росіянами, що розпускали різноманітні чутки про відступництво І. Мазепи і його
таємне католицтво.
У той же час, всупереч
своїй "офіційній" позиції, "Історія Русів" ідеалізує перебування
шведів в Україні, постійно підкреслюючи, що вони поводились чемно і
цивілізовано щодо місцевого населення. Це різко контрастує з описанням звірств
військ під командуванням О. Меншикова. Дії російських військ нагадують
поведінку диких варварів у захопленій ворожій країні і характерні для
деспотичних режимів. А тиранія, на його думку, не може бути стабільною формою
правління. Як підкреслює В. Шевчук. "Автор "Історії Русів" є
ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління
ніколи не буває міцне і довготривале, а обов’язково впаде як таке, що
неуміцнене згодою та взаємними інтересами, коли ж на скинення тиранії буде
підняте народне обурення, то воно має вважатися за справедливе" [317, с.
21].
"Історія
Русів" у цілому пропагує ідею демократичної, але сильної унітарної
козацької держави. Автор твору проводить думку про те, що саме внутрішні
соціальні та релігійні суперечності, розкол нації та відсутність національного
солідаризму є головним джерелом всіх негараздів українського народу.
Найстрашнішою добою в історії України він вважає часи Руїни, коли, закликаючи
на допомогу іноземні сили, козацькі ватажки з більшим завзяттям воювали один з
одним ніж боронили Вітчизну. "Різкий протест з приводу втручання у
внутрішні справи України з боку сусідніх держав і одночасно гостре засудження
внутрішньої сваволі та порушення закону — такі основні компоненти
моралізаторського у своїй основі підходу автора до зображення Руїни, що робить
його таким актуальним для всіх без винятку наступних поколінь українських
патріотів" [130, с. 75-76].
Головним негативним
наслідком Руїни автор "Історії Русів" вважає розкол козацької держави
по Дніпру. Винуватцями цього є не лише поляки і московити, що домовлялись за
козацькими спинами, але й амбіції козацької старшини, прагнення багатьох з них
задовольнити своє честолюбство за рахунок долі народу. Сам же автор вважає, що
українські землі повинні бути об’єднані під єдиною владою гетьмана. При цьому
він вважає за необхідне підкреслити, що в склад козацької держави повинні
входити не лише землі, визначені Зборівським чи іншими договорами, а і всі
українські етнічні території. До них він включає не лише західні, кордон яких
визначено Б. Хмельницьким "по Віслу, аж поки мова руська чутна", а й
Слобожанщину.
Говорячи про заселення
Слобідської України, "Історія Русів" відзначає, що воно йшло з волі
українських гетьманів, а земля та належала до булави гетьманського уряду.
Відторгнення ж цих земель від козацької держави стало наслідком політичних
амбіцій слобожанських полковників: "І сії вихідці, оселивши в тих місцях
численні слободи, заклали основи трьох Слобідських полків: Сумського,
Охтирського і Харківського, котрі примножившись іншими Малоросійськими
вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж
полками під неодмінним командуванням Гетьманів та урядів Малоросійських і на
всьому праві і привілеях Малоросійських аж до часів пригоди Гетьмана
Самойловича; а з тої пори полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з
них маленьким самовладним Гетьманом, ніж великому Гетьманові коритися, просили
од двору Царського, або, краще сказати, від Князя Голіцина, котрий всім тоді
керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості
Малоросійської. Землі ж, під сими полковниками зоставлені, називалися тому
Булавинськими, що належали вони булаві Гетьманській і на них утримувалися
завжди Гетьманські кінські і скотські, також заводи і табуни волові та кінські
всієї Малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького,
Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з
мешканцями, згодом приписаними до тих полків" [110, с. 154].
У цілому, "Історія
Русів" є яскравим свідченням особливостей українського державницького
політичного мислення на рубежі XVIII та XIX століть. Можна дискутувати щодо
того, чи був її автор прихильником автономії України в складі Російської
імперії, чи таємним прихильником повної незалежності, про те який ступінь
самостійності він вважав для України найкращим, але заперечувати його державницьку
позицію — неможливо. Квінтесенцією твору можна вважати, на наш погляд, слова
вкладені в уста одного з найнегативніших персонажів української історії І.
Брюховецького, гетьманування якого поклало початок розділенню України по Дніпру
та втратою Гетьманщиною своїх державних прерогатив. І навіть цей гетьман,
побачивши, що Московська держава не має наміру дотримуватись досягнутих
домовленостей та вступила в сепаратні переговори з поляками, заявляє: "...
відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши від поляків нечуваного
досі в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них
власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі і єдино
через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніхто і ніяк не має
права, і в протилежному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої
межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від
ворогів своїх" [110, с. 216]. Ніхто не має права закріпачувати, передавати
у власність чи ділити вільний народ вільної країни. І народ цей, щоб зберегти
свою свободу може вдатися до найрадикальніших заходів, як він неодноразово
робив це у своїй історії. Народ, для автора "Історії Русів", є
джерелом суверенітету і тільки він вправі розпоряджатись власною долею.
Щодо відповіді на
питання про те, наскільки послідовним був автор "Історії Русів" у
відстоюванні автономності української держави саме в складі Російської імперії,
то варто згадати його ідею про "найменше зло", як спосіб виправдання
саме такої позиції. Руїна і її гіркі уроки, проблеми релігійної нетерпимості —
все це змушує автора виходити з позиції "реальних цілей": якщо повна
незалежність неможлива, то нехай буде якнайширша і твердо гарантована
автономія. Але компроміс цей має межу — якщо права народу на організацію
власної влади будуть порушені, то він, народ, має право на повстання і збройний
захист свого суверенітету до останнього. Краще вмерти вільним ніж жити рабом. І
цей вільнолюбний пафос є одним з провідних мотивів всієї "Історії Русів".
Оцінюючи головні ідеї
твору, бажання і стремління його автора С. Єфремов писав: "Можна тільки
сказати, що "Исторія Русовъ" зібрала і сформулювала ті думки, які
панували серед тодішньої інтелігенції на Україні, що автор її став ідеологом
національної окремішності українського народу та його права на самостійне життя
державне й культурно-національне. Хоч би яка була історична вартість цього
надзвичайно талановитого памфлета політичного (виділення С. Єфремова — О.С.),
але як документ з громадського життя, "Исторія" має вагу величезну:
вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого
написання, а й довго ще потім, однією з найвільнодумніших книг" [93, с.
214].
Визначний громадський і
політичний діяч України другої половини XIX сторіччя М. Драгоманов, високо
оцінюючи значення "Історії Русів" звертав увагу на те, що її автору
вдалось поєднати в цій роботі лібералізм і демократизм, вважаючи саму книжку
першим проявом політичного лібералізму в українській політичній думці. Він, зокрема,
зазначав: "Першим проявом лібералізму слід признати "Историю
русов" Псевдокониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла з сім’ї
Полетик (див. "Киевскую старину", 1893, 1, 41-76, звідки досить ясно
видно, що та книжка написана була коло 1810 р. і стоїть у зв’язку з тодішніми
конституційними планами Олександра І і його першого міністра Сперанського.
Треба завважити, що ще батько автора "Истории русов" Гр. Полетика,
депутат 1767 р., був одним з немногих тодішніх українських козацько-шляхетських
лібералів — противників кріпацтва). На щастя на цей раз лібералізм явився вкупі
з демократизмом відповідно тим розмовам про звільнення кріпаків, що велись у
європейсько-російській громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Олександра
І" [82, с. 433].
При всьому вільнодумстві,
за своїми суспільно-політичними поглядами автора "Історії Русів" все
ж можна віднести до числа козацьких традиціоналістів-консерваторів, для яких
були неприйнятними будь-які зміни усталеної системи козацько-старшинської
демократії, що набула закінченого вигляду в добу існування Гетьманщини. Цей
політичний ідеал він поклав в основу своєї історичної концепції і твердо
притримувався його, іноді всупереч історичній правді. Але його завданням було
не стільки написати історію правдиву за фактами, скільки за духом, підняти
почуття національної самосвідомості та гордості і на цій основі змінити хід
історії не на папері, а в житті.
Оцінюючи місце і роль
"Історії Русів" в житті української нації В. В. Кравченко зазначає:
""Історія Русів" заповнила собою прірву, що виникла між
козацько-дворянською та новітньою, національно-народницькою епохою в
українській історіографії. Вона не лише зберегла традиції державницької
суспільно-політичної думки, а й збагатила їх просвітницьким гуманізм та
лібералізмом, доповнивши блискучими історіософськими спостереженнями над
безперервність історичного буття українців, їхнього місця в далекій від
братства сім’ї сусідніх народів. Історичні концепції козацьких патріотів кінця
XVII-XVIII ст. знайшли в "Історії Русів" своє логічне завершення".
Ідеї, висловлені
анонімним автором "Історії Русів", здійснили значний вплив на
подальший розвиток українського політичного мислення: ідея державності, нехай і
в дещо урізаному, автономному, вигляді отримала потужне історіософське
обгрунтування. У той же час саме державницький пафос праці, зашифровані, але
для "посвячених" цілком зрозумілі незалежницькі ідеї, сприяли її
популярності і посилювали вплив на уми та настрої національно свідомої частини
українського суспільства, пробуджували сплячих, обнадіювали тих, хто
зневірився. Як зазначає М. Возняк, оцінюючи значення цього визначного твору
української політичної думки, "Свій величезний вплив завдячує
"Історія Русів" тій обставині, що її автор освітлив всю історію
України з погляду суверенности й автономности української нації, що висунув
усюди на перший плян ідею боротьби України за свої давні права і привілеї, що
вмів переповісти історію руйнування українських вольностей високо-драматичним
стилем і нераз із справжнім пафосом. Автономічний принцип видержаний у всій
книжці: тут Україна не провінція, а окремий незалежний край, хоч і підпадає під
шкідливий вплив польського режиму й асиміляційну політику Московщини" [35,
с. 8].